Українська література (профільний рівень). Підручник. 10 клас. Борзенко О. І.

Борис ГРІНЧЕНКО

(1863—1910)

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині у дворянській сім'ї. Здобувши початкову освіту, навчався в Харківському реальному училищі, з якого був відрахований за читання й поширення забороненої політичної літератури. Після двох місяців ув'язнення працював канцеляристом у Харківській казенній палаті. Через деякий час склав іспит на народного вчителя, викладав у школах на Харківщині та Катеринославщині. Одружився із сільською вчителькою Марією Гладиліною (писала твори під псевдонімом Марія Загірня).

Результатом майже десятирічної педагогічної праці стали дослідження Грінченка «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «Народні вчителі і українська школа» та ін.

Літературний шлях Б. Грінченка розпочався в 1881 році. У львівському журналі «Світ» за сприяння І. Франка були опубліковані його поезії. Учителюючи, невтомно працював як письменник, публіцист, критик. Виступав під псевдонімами Василь Чайченко, Б. Вільхівський, М. Тримач, Л. Яворенко. Опублікував поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Нові пісні і думки Василя Чайченка», «Під хмарним небом». У прозі Б. Грінченко звертався до жанру оповідання, рідше — повісті.

Переїхавши в 1894 році до Чернігова, працював у губернському земстві, одночасно багато сил віддавав громадській роботі. Тоді опублікував книжки малої прози «Хатка в балці», «Оповідання», написав декілька драматичних творів. Вивчав фольклор та етнографію. Видав «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідній з нею губерніях». Упорядкував збірки народної поезії «Пісні та думи», «Думи кобзарські», «Веселий оповідач» та ін.

У 1902 році письменник перебрався до Києва. Там майже два роки працював над підготовкою словника української мови. На основі матеріалів журналу «Київська старовина» Б. Грінченко уклав чотиритомний «Словар української мови». Активно виступав як журналіст. Зокрема, із 1905 року редагував першу українську щоденну газету «Громадська думка», а з 1906 року — журнал «Нова громада». За ініціативою письменника була створена Всеукраїнська учительська спілка. Він сам виступав за народну освіту українською мовою. У 1906 році Б. Грінченко організував і очолив товариство «Просвіта». Постійно працював над книжками для народної освіти та виховання. Підготував «Українську граматику до науки читання й писання», книжку для читання в школі рідною мовою «Рідне слово» (у співавторстві з дружиною) та ін.

Напружена праця спричинила загострення хвороби легень. У вересні 1909 року письменник виїхав на лікування до Італії. Помер Б. Грінченко 6 травня 1910 року в Італії. Його поховали в Києві на Байковому кладовищі.

Борис Грінченко

Борис Грінченко з дочкою Настею та дружиною Марією

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

У зручній для вас формі (схеми, таблиці, плану, тексту) запишіть відомості про життєвий шлях Бориса Грінченка.

Читаємо взірці української художньої літератури

Прочитайте оповідання Бориса Грінченка «Без хліба». Звірте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника.

В електронному додатку до підручника на сайті interactive.ranok.com.ua ви знайдете повний текст твору.

Проблема моралі («Без хліба»)

Більшість прозових творів Б. Грінченко присвятив зображенню українського народу. Письменника цікавили соціальні процеси й моральна проблематика. Розглядав він і питання, що стосувались народної освіти та виховання.

В оповіданні «Без хліба» (1884) автор зосередився на вивченні особистісного профілю українського селянина — носія й виразника народної етики. Він показав, наскільки важливими в житті людини є засвоєні ще з дитинства моральні норми й цінності.

Селяни Горпина й Петро вже три роки як побралися, мають маленьку дитину, та все ніяк не облаштують власне господарство. Несприятливим видався й останній рік, а на весну не стало хліба.

Петро шукав роботу, та й тут не пощастило. Лишилася надія позичити хліб із громадських запасів, що зберігаються в гамазеї (складському приміщенні). Адже й Петро разом з іншими селянами свого часу складав туди зерно! Та коли звернувся до старости, то зустрів лише нерозуміння й байдужість до своєї біди.

Письменник детально розкрив психологічні стани селянина, доведеного до відчаю. Петра глибоко обурює ставлення сільської влади: «Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!». Лише розпач, загроза голоду й уболівання за рідних змушують чоловіка зважитися на крадіжку. Він приходить до цього не одразу, а поступово: довго переконує самого себе, у душі відбувається гостра боротьба.

Про вчинену Петром крадіжку не дізнаються односельці, але вона швидко руйнує сімейну злагоду, стає причиною болючих моральних переживань. Горпині сумно та соромно — вона не хоче чоловіка-злодія. Та й самого Петра гризе сумління. Він бачить, як його вчинок позначився на родинному житті. Терпіти муки совісті вже несила, і селянин щиро просить вибачення в громади: «Люди добрі! Простіть мене, бо я злодій!».

Важливим і показовим є зображення морального рівня громади. Письменник розрізняє простих хліборобів і сільську владу. Якщо староста й писар не допомогли Петрові, то звичайні односельці виявили людяність та виступили проти його арешту. Автор вірить у справедливість організованої сільської громади, яка покладається на традиційну народну мораль. Люди дали шанс на виправлення, а селянин, заробивши чесною працею, повернув украдене. Петро відродив не лише повагу односельців, а й прихильність коханої дружини і власний душевний спокій.

Оповідання нагадує народну соціально-побутову казку: герой хоч і робить хибний крок, та, одержавши підтримку родини й «добрих людей», гідно виправляє свою помилку. А фінал твору щасливий — теж як у казці. Та й сама історія, попри свою зовнішню простоту, сприймається немов корисне практичне повчання, що передає часточку народної мудрості.

Виявляємо літературну компетентність

1. Коли автор написав оповідання? Хто є героями твору?

2. Чому герой оповідання зважився на крадіжку?

3. Доведіть, що цей учинок Петра є психологічно мотивованим.

4. Що змусило героя зізнатись у скоєному?

5. Як громада поставилась до селянина? Чи виправив він свою помилку? Запрошуємо до дискусії

6. «Без хліба» Б. Грінченка — реалістичний твір чи літературна казка?

Читаємо взірці української художньої літератури

Прочитайте оповідання Бориса Грінченка «Сам собі пан». Звірте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника.

В електронному додатку до підручника на сайті interactive.ranok.com.ua ви знайдете повний текст твору.

На захист людської гідності («Сам собі пан»)

Як і «Без хліба», оповідання «Сам собі пан» (1902) дуже нагадує соціально-побутову казку чи й навіть анекдот. Воно цілком спирається на народну етику, адже у фольклорі знайдемо немало творів, де гостро висміюється чванливе й зарозуміле панство та обстоюються моральна перевага й гідність простої людини.

Сама історія подається як така, що справді була почута «з народних уст». Автор познайомився з нею, коли подорожував у поїзді третім класом — разом із селянами. Тоді літній селянин Данило й розповів про свою пригоду, як колись «панського права добувався».

Маючи справу в місті, вирішив їхати поїздом у вагоні першого класу. Дуже вже хотів дізнатися, «чи можна якось так, щоб і мужик в одній хаті з паном сидів». Придбав недешевий квиток і попрямував до «панського» вагона.

Чи не все оповідання будується на відтворенні того, як на присутність «мужика» реагують ті, хто зараховує себе до еліти суспільства. У такий спосіб автор викрив цілу низку негативних стереотипів, носіями яких виступають нібито освічені й цивілізовані люди, котрі на ділі схвалюють соціальну дискримінацію. На тлі «вершків суспільства» дуже виграшно виглядає звичайний селянин зі своїми уявленнями про виховання, людську гідність і мораль. Лише деякі з панів підтримують селянина, але таких усе ж таки меншість.

У місті Данило дуже швидко вирішив свої справи. Хотів хоч раз у житті в театрі побувати, та в той день був лише концерт у «дворянському собранії». Придбав найдорожчий білет до першого ряду, але довго там не втримався. Як і в поїзді, панів обурила присутність «мужика».

Розгніваний поліцейський чин наказав вивести геть непроханого відвідувача. А коли Данило показав білет і став доводити свої права, то ще й гірше сталося. Відправили в супроводі солдата до поліції, ледь утік. Ось така пригода, смішна й сумна водночас. Удома сміялися односельці, мовляв, даремно «панського права добувався».

«А воно й неправда: не панського, а таки людського. Та де воно в нас є». У цих словах міститься вказівка на основне питання, що його порушив автор. Це проблема соціальної дискримінації й того приниження, що зазнає проста людина, обстоюючи свої громадянські права в несправедливому суспільстві. Автор розглянув також і важливі моральні проблеми: самоповаги, внутрішньої людської культури й виховання.

Виявляємо літературну компетентність

1. Коли було написане оповідання? Як звуть героя твору?

2. Які ситуації зобразив автор? Чи нагадують вони анекдотичні?

3. Як ставилися пани до «незвичної» поведінки селянина?

Запрошуємо до дискусії

4. Яку проблему порушив автор оповідання? Чи актуальна вона сьогодні? Виявляємо творчі здібності

5. Напишіть рецензію на одне з оповідань Б. Грінченка.    

Громадянська лірика

Творчість Б. Грінченка тісно пов'язана з темою громадської і просвітницької праці. На його думку, література мусить вирішувати суспільні завдання, закликати народ до боротьби за краще майбутнє. «Література інша не має права бути, — писав поет, — і через те я так ненавиджу всі ті твори, які пригнічують нам дух, псують нам ясність душевного погляду, убивають надію й бажання боротися і досягти кращого й більшого».

Для Б. Грінченка поезія була дієвою формою громадської, національної й культурної активності. Тому й писав він переважно про народні страждання та соціальну несправедливість, закликав до рішучих громадських змін. Не дивно, що деякі ліричні твори поета позначені декларативністю, тобто надмірною прямотою й піднесеністю вислову, а іноді навіть закличним, майже агітаційним характером. До таких належать вірші «Доки?», «До праці», «До народу».

Назва поезії «Доки?» (1881) покликана пробудити в читачів гостре неприйняття життя без надії. Тривають довгі роки недолі і, здається, немає тому кінця: «І доки будемо так жить? / Ніхто не скаже — все мовчить!» Ліричний герой і сам болюче переживає такий кризовий стан, і своїм читачам нагадує про неприпустимість громадської пасивності й рабської покори.

А щоб досягти бажаної свободи, слід долати пасивність і братися до роботи. Лише вона відкриє шлях до майбутнього. Таким є провідний мотив поезії «До праці» (1881). Виклад у ній має піднесену інтонацію. Це вірш-заклик до ідейних однодумців: не покладаючи рук, виступати на «довгий той шлях і важкий» та здобувати «щастя» й «долю» хоча б і для наступних поколінь: «Сміливо ж, браття, до праці ставайте, — / Час наступає — ходім!».

Але боротьба за народне майбуття, довготривала й невдячна, може викликати сумніви, розчарування, утрату ілюзій. Саме через це пройшов ліричний герой поезії «До народу» (1884): «І зникли рожевих тих мрій і сліди...». Та перші розчарування не змінили переконань, сумніви вдалося подолати, а віра в прийдешню перемогу зросла і зміцніла. Вагання і страх уже в минулому: «Я силу новую почув у руках, / Щоб зло і темноту бороти». Ніколи не миритися з неправдою, лише наполегливо працювати, долаючи зневіру, — таким є переконання ліричного героя поезії Б. Грінченка.