Українська література (профільний рівень). Підручник. 10 клас. Слоньовська О. В.

МОДЕРНІЗМ ЯК ЛІТЕРАТУРНЕ Й МАЛЯРСЬКЕ ЯВИЩЕ

Модернізм (буквально - осучаснений) - напрям в образотворчому мистецтві, архітектурі й світовому письменстві, який зародився на початку ХХ ст., але пережив період свого розквіту в літературі лише після Першої світової війни, а в малярстві та архітектурі не вичерпав себе й досі. Модерністи реалізували свої таланти як пошуки «вглиб людини», прагнули переосмислювати дійсність, виокремлюючи й вивищуючи особистісне над буденним і рутинним. Якщо авангардизм, який виник паралельно із модернізмом наприкінці ХІХ ст., був спрямований у майбутнє та на художнє витворення нової, зміненої реальності через повне заперечення традиції, епатажність, руйнування усіх мистецьких норм, а реалізм якнайповніше відтворював дійсність у теперішньому й минулому часах, то модернізм вибірково сприймав традицію, переосмислював її, визнавав неможливість пізнання чи відтворення сучасного світу наявними засобами й прийомами, тому проповідував ідею нового погляду на світ і нових підходів до людини, абсолютизував категорії «краса», «чисте мистецтво». Основними напрямами модернізму були символізм, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм. Усі вони краще надаються для розуміння і диференціації1, якщо кожен із літературних різновидів модернізму ілюструвати репродукціями картин художників, які творили або творять і зараз у стилі символізму, імпресіонізму, неоромантизму, експресіонізму.

1 Диференціація (різниця, відмінність) - тут: розрізнення, розчленування, розподіл.

Символізм - стильовий напрям в образотворчому мистецтві й літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст., хоча певні важливі риси цього мистецького напрямку існували ще в античній літературі. Відомий насамперед французький символізм, найяскравіше представлений творчістю Шарля Бодлера, Артюра Рембо, Поля Верлена, Стефана Малларме; символізм бельгійського драматурга Моріса Метерлінка. До символізму у своїй творчості тяжіли насамперед українські митці таких літературних угруповань, як «Молода муза» й «Українська хата», але найбільшою мірою - Олександр Олесь, Петро Карманський, Богдан Лепкий, молодий Павло Тичина, поети-«неокласики». Тяглість традиції символізму була настільки відчутна навіть значно пізніше, що збірку діаспорного поета Олега Зуєвського «Золоті ворота» (1947) Володимир Державин назвав «відродженням символізму». Окремі риси символізму притаманні повісті-новелі «Сойчине крило» Івана Франка й новелам «Intermezzo» та «Цвіт яблуні» Михайла Коцюбинського, хоча в цих же творах паралельно простежуються й виразні риси імпресіонізму та навіть експресіонізму. В українському образотворчому мистецтві символізм широко практикують і нині.

Імпресіонізм як мистецький напрям, у якому гра кольорів у образотворчому мистецтві, а колористика, ліризм, враження від життя і найтонші варіації настрою персонажів - у літературі - особливо важливі, зумовив появу геніальних картин і літературних шедеврів. Зародився імпресіонізм у другій половині ХІХ ст. у Франції насамперед у малярстві. У стилі літературного імпресіонізму творили брати Едмон та Жуль Гонкури, Кнут Гамсун, Томас Манн, Антон Чехов. Стефан Малларме афористично означив основний принцип імпресіонізму, наголосивши, що треба «малювати не річ, а здійснюваний нею ефект». Виразні риси імпресіонізму притаманні повісті-новелі «Сойчине крило» Івана Франка, новелі «Intermezzo» Михайла Коцюбинського, повісті Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала», роману «Записки кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка, новелі Григорія Косинки «На золотих богів».

У стилі імпресіонізму творили такі українські художники, як Сергій Васильківський, якого сучасники вважали таким же геніальним, як Тараса Шевченка в літературі, Петро Левченко, Олександр Мурашко, Іван Труш.

Неоромантизм - стильовий напрям у модернізмі, для якого характерне намагання подолати прірву між ідеалом і дійсністю завдяки вольовим зусиллям яскравої особистості зробити можливе дійсним. Неоромантизмвиник у літературі на межі XIX-XX ст. і виразно проявився у творах Кнута Гамсуна, Роберта Луїса Стівенсона, Редьярда Кіплінга, Етель Ліліан Войнич, Джека Лондона. В українській літературі неоромантизмхарактерний для творів Лесі Українки, яка «проривом у блакить» заклала фундамент поетичних здобутків «розстріляного відродження». Виразні елементи неоромантизму можна знайти у художніх текстах Ольги Кобилянської, Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Юрія Яновського, Миколи Хвильового. Неоромантизм властивий митцям «Празької школи» (Олена Теліга, Наталія Лівицька-Холодна, Олег Ольжич) і навіть «шістдесятникам» (Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Роман Лубківський). Переживанням і світовідчуванням своїх літературних героїв митці-неоромантики надавали метафізичного1 значення. Іван Франко про українських митців-неоромантиків писав: «Для них головна річ - людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах... За своїми героями вони щезають зовсім, а властиво переносять себе в їх душу, заставляють нас бачити світ і людей їх очима».

1 Метафізичний - містичний, надчуттєвий, надприродний.

Неоромантики вдавалися до таких засобів виразності, як психологізм, використання символів, міфів, відтворення роботи підсвідомості (прийом сну), показ кількох паралельних точок зору. Неоромантичну стильову манеру часто застосовувала О. Кобилянська («В неділю рано зілля копала», «Valse melancholique», «Impromtu phantasie» ), а також у своїй новелістиці - В. Винниченко («Момент»). У зарубіжній літературі неоромантизм представлений творами Гергарта Гауптмана («Потоплений дзвін»), Е. Л. Войнич («Овод»), Дж. Лондона («Біле Ікло», «Смок і Малюк»).

В американському та європейському малярстві, у тому числі - й українському, неоромантизм досить поширений і сьогодні.

Експресіонізм (буквально - «вираження», «виразність») - стильовий напрям, що виник на початку ХХ ст. як реакція митців на знеособлення людини, дегуманізацію суспільства. Експресіонізм у літературі тяжіє не стільки до змалювання світу зовнішнього, скільки до вираження художніми засобами емоційного стану автора чи героя, його внутрішнього світу. В українській літературі в стилі експресіонізму творили Василь Стефаник («Новина», «Марія», «Сини»), Микола Хвильовий («Вальдшнепи»), Володимр Винниченко (перший український фантастичний роман «Сонячна машина»), Осип Турянський («Поза межами болю»), Віктор Домонтович («Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус»), Микола Куліш (драми «Отак загинув Гуска», «Народний Малахій», «Маклена Граса»), Тодось Осьмачка (поема «Поет», повісті «Старший боярин», «План до двору», «Ротонда душогубців»).

Урешті, театр Леся Курбаса «Березоль» також постійно реалізував найкращі задуми свого режисера в стилі експресіонізму.

Експресіонізм у красному письменстві часто використовує елементи екзистенціалізму - філософського напряму, який, на думку Мартіна Гайдеггера, змальовує людину в екстремальних ситуаціях як істоту, що «збирає себе з розпорошеності щойно пережитого», а тому приймає світ таким, яким він є і почувається невмирущою навіть перед лицем реальної смерті (новела Василя Стефаника «Діточа пригода»).

1 Тут літочислення вказано від створення світу, образно кажучи, «від Єви і Адама», а не як офіційно прийнято - від нової ери, тобто народження Ісуса Христа. Отже, 7520 рік - це 2014, коли в Україні відбулася Революція гідності й пролилася кров.

У зарубіжній літературі в стилі експресіонізму творили Франц Кафка, Райнер Марія Рільке, Карел Чапек, Леонід Андреєв. Їхнім кредо можна вважати слова німецького поета Казимира Едшміда: «Світ перед нами. Було б безглуздям повторювати його. Заскочити світ у стані крайньої точки напруги - ось у чому полягає найвище завдання мистецтва». Хоча слово «експресіонізм» з'явилося ще в середині ХІХ ст., воно й досі вживається у тому самому значенні, адже в стилі вираження емоцій і динаміки почуттів або вчинків пишуть свої картини й сучасні художники.

Юрій Ковалів

СЕЦЕСІЯ В ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ

Перехідний етап у кожній національній літературі завжди здійснюється за принципом притягування-відштовхування, має у творчій еволюції кожного письменника власні часові інтервали, вказує на складний рух від одного напряму (стилю) до іншого. Такий процес називають сецесією (латинське secession - відпадання, відмежування)...

Перехідний етап у літературі й мистецтві репрезентував «типове для кінця кожного віку світовідчуття, яке передбачає погляд у минулі 100 років, а часто й переоцінку» (С. Павличко)...

У мистецтвознавстві для з'ясування еволюції культурно-художньої парадигми, ідентифікації нових течій іноді вживають термін «сецесіон», поширений у німецькому та австрійському мистецтві межі XIX-XX ст. (мюнхенський «Сецесіон», берлінський «Сецесіон», віденський «Сецесіон»), протиставлений офіційно визнаному академізму. Я. Поліщук зараховує до цього ряду й краківський «Сецесіон». Перший такий осередок, ініційований малярами Ф. Штуком, Г. Трюбнером, В. Уде, сформувався у Мюнхені (1892). Віденські митці Г. Клімт, Й. Гофман та інші розробили достатньо обґрунтовану програму сецесійного змісту. Перехідна атмосфера формувала молодіжний стиль (Jugendstil), сприяла заснуванню літературного угруповання «Молодий Відень» (Jung-Wien)...

Віденський художній мікроклімат не минув І. Франка, позначився на творчих пошуках Б. Лепкого. Не лише нові концепції раннього модернізму привертали увагу українських письменників у тогочасному Відні, а й відновлення етногенетичної пам'яті.