Автологічний вірш - поезія, у якій усі слова вжито поетом тільки в прямому значенні, тому художні засоби, зокрема епітети й метафори, практично відсутні (наприклад, «Садок вишневий коло хати...» Т. Шевченка).
Авторський відступ - позасюжетний елемент, яким переривається розгортання сюжету й подається авторський коментар або роздум щодо якоїсь події чи явища (наприклад, роздум автора про долю сироти у «Причинній» Т. Шевченка).
Акропоізії - вірші, перші букви в рядках яких творили певне слово (переважно ім'я автора чи його коханої) або й цілу фразу (цитату з Біблії, освідчення в коханні). Наприклад, Йосип Обон- кіон-Батя у вірші, який згодом став відомою піснею «Ой під вишнею, під черешнею.», зашифрував своє ім'я та подвійне прізвище.
Алегорія - іншомовлення, двоплановість художнього зображення, коли під одним узагальненим образом угадується інший, подібний до нього певними рисами. Наприклад, Ведмідь, Вовки та Лисиця, представлені в байці Є. Гребінки «Ведмежий суд», є алегорією царських судових урядовців, а в образі Вола зображено людей-трудівників.
Алітерація - фонетичний прийом, який полягає в повторенні співзвучних приголосних для підвищення інтонаційної виразності вірша, емоційного поглиблення його смислового зв'язку. Наприклад, у поемі Т. Шевченка «Утоплена» за допомогою алітерації передано нічні звуки й містичні шелести: «Хто се, хто се по сім боці / Чеше косу? Хто се?.. / Хто се, хто се по тім боці / Рве на собі коси?..».
Алюзія - важливий підтекстовий натяк, своєрідне відсилання читача до певної події, документа. Алюзія розрахована насамперед на те, що ерудований читач здатний самостійно розгадати прихований зміст сказаного. Так, «Енеїда» І. Котляревського рясніє алюзіями на українську історію, зокрема, в образах троянців упізнаємо козаків, а в образі Венери й частково - Цирцеї вгадуємо російську царицю Катерину ІІ.
Амфібрахій - трискладовий віршовий розмір із наголосом на другому складі
. Наприклад, амфібрахієм написаний вірш «Любіть Україну» В. Сосюри:
Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води.
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди.
Анапіст - трискладовий віршовий розмір із наголосом на останньому складі
. Для прикладу, анапестом написана поезія Лесі Українки «Contra spem spero!»:
Гетьте думи, ви хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Анафора - єдинопочаток у рядках вірша. Анафорою може бути слово, словосполучення або навіть ціле речення. За допомогою анафори суттєво посилюється звучання основної думки твору, як, наприклад, у вірші С. Литвина: «Печаль віків на дні сльози, / Печаль Почайни й Пруту. / Печаль Базару й Крутів».
Антитеза - драматичне заперечення певної думки, яке проявляється в умотивованому контрасті суспільних відносин, громадянських позицій, життєвих переконань, морального досвіду. Антитезу використовують для більшої виразності зображуваного. Наприклад, у вірші Т. Шевченка «Якби ви знали, паничі...» антитеза підкреслює разючу відмінність між описаним у віршах окремих тогочасних поетів щасливим життям селян-кріпаків і їхніми справжніми злиднями, невимовними стражданнями в панській неволі: «У тій хатині, у раю / Я бачив пекло».
Асонанс - фонетичний прийом, який полягає в концентрованому повторенні голосних звуків в одному рядку чи окремій строфі поезії для створення певної звукової гами. У поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» асонанс передає внутрішній стан Гонти-дітовбивці: «Сини мої, сини мої! / На ту Україну / Дивітеся: ви за неї/ Й я за неї гину. / А хто мене поховає? / На чужому полі / Хто заплаче надо мною? / Доле моя, доле! / Доле моя нещаслива!». Звуки [о] та [у] створюють враження зойків і стогону, а звуки [и], [і], [е] - ефект віддаленої перспективи: здається, на відстані вітер і сторонні (фонові) шуми доносять лише уривки тяжкого чоловічого голосіння, криків розпачу, які оформлені не стільки в слова, скільки в емоційні вигуки.
Балада - ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного чи героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом. Для жанру балади завжди характерне фабульне ядро (подія або вчинок героя) і такі ознаки лірики, як яскравий показ людських настроїв, переживань, емоцій, а також метаморфози - перетворення померлої людини на дерево, квітку, птаха (наприклад, «Молодиця» Л. Боровиковського, «Причинна» й «Тополя» Т. Шевченка).
Бурлеск - різновид засобів сміху, тісно пов'язаних із народною сміховою культурою. У літературних текстах бурлеск полягає насамперед у невідповідності форми й змісту внаслідок розкриття високого в низькому стилі, а низького - у високому. Так, в «Енеїді» І. Котляревського олімпійські боги змальовані в низькому стилі: Зевс-громовержець постає звичайним п'яничкою, а Венера зла, несправедлива, сварлива, наче примітивна сільська баба.
Бурлескно-травестійна поема - великий ліро-епічний твір пародійного жанру, в якому основними засобами сміху постають бурлеск і травестія («Енеїда» І. Котляревського).
Герой - персонаж художнього тексту, образ-характер, усебічно розкритий автором. У творі діє переважно один головний герой, якому автор приділяє особливу увагу, ставить його в центр розповіді, змальовує події саме з його життя або ті, що відбулися з його участю. Усі інші особи вважають персонажами. Автор не зосереджує велику увагу на повному розкритті їхніх характерів.
Гипербола - художній засіб, який полягає в надмірному перебільшенні ознак предмета, явища, дії або властивостей людини. Наприклад, казковий герой може перевернути гори, випити море.
Громадянська лірика - умовна назва, якою виокремлюють різновид лірики, що має громадянські, соціальні й дещо меншою мірою - національні й патріотичні мотиви (наприклад, вірш Т. Шевченка «До Основ'яненка»).
Гротеск - найвищий ступінь комічного, саме така художня образність, що ґрунтується на химерному поєднанні неймовірного і реального, потворного і прекрасного, трагічного і комічного, справді існуючого й карикатурного. Так, у поемі Т. Шевченка «Сон» вихід царя й цариці закінчується гротескною сценою: «.Цар підходить / До найстаршого. / та в пику / Його як затопить!»
Гумор - різновид комічного, показ смішного в життєвих явищах і людських характерах; в основному доброзичливий сміх. Здебільшого не ображає того, проти кого спрямований, а тільки вказує на його певні недоліки чи вади. Гумор присутній у повісті «Зачарована Десна» О. Довженка, п'єсі «Наталка Полтавка» І. Котляревського.
Дактиль - трискладовий віршовий розмір із наголосом на першому складі
. Наприклад, дактилем написана «Колискова» Лесі Українки:
Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький
Пізній бо час.
Драма як рід суттєво відрізняється від прози, лірики й ліро-епічних творів. Драматичні твори зазвичай призначені для постановки на сцені. Сюжет розгортається за допомогою діалогів, монологів, дій і вчинків дійових осіб. Драма складається з дій (актів), картин і яв. Текст драматичного твору містить ремарки. Для класичної драми характерна єдність часу, місця і дії. Наприклад, у «Наталці Полтавці» І. Котляревського залицяння й сватання Тетерваковського до Наталки відбуваються впродовж одного дня в селі над річкою Ворсклою, біля хати Терпелихи.
Драма як жанр - п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої - переважно пересічні люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.
Дума - великий ліро-епічний твір переважно героїчного змісту, який виконують речитативом у супроводі бандури, кобзи чи ліри. Дума складається із заспіву, основної частини й славослов'я (похвали). Усі ці складники яскраво виражені в думі «Маруся Богуславка».
Екскурс - відхід від основної сюжетної лінії і основної теми твору з метою висвітлення письменником якихось додаткових питань. Екскурс буває часовим, просторовим і часопросторовим. У повісті П. Куліша «Чорна рада» є екскурси в минуле старого Шрама та його старших синів, які загинули в боях, і наймолодшого, Петра, який також проявив героїзм у юні роки.
Елігія - один із жанрів лірики меланхолійного, сумного, тужливого характеру.
Епітет - художнє означення, за допомогою якого підкреслено якусь суттєву ознаку явища, предмета, події й виражено ставлення автора до змальованого. Відзначається вдалими епітетами вірш Лесі Українки «Давня весна»: «Була весна весела, щедра, мила, / Промінням грала, сипала квітки, / Вона летіла хутко, мов стокрила, / За нею вслід співучії пташки!».
Епітет постійний - епітет, який у народнопісенних текстах уживається з певним іменником: червона калина, кінь вороненький, дівчина чорнобрива, бистра річка, зелена діброва.
Епос - рід літератури, який найповніше розкриває об'єктивну картину навколишньої дійсності. В основі епосу - розповідь про події, які відбувалися в минулому. До епічного роду належать повісті «Тарас Бульба» М. Гоголя та «Інститутка» Марка Вовчка. Епосом також називають сукупність героїчних пісень, сказань, поем тощо (народний епос, героїчний епос).
Житійна література (житія, агіографія) - розповіді про духовних і світських осіб, канонізованих християнською церквою.
Зав'язка - момент, де вперше відбувається гостре зіткнення протидіючих сил у творі. У повісті «Тарас Бульба» М. Гоголя зав'язкою стає рішення старого Бульби відвезти синів на Запорозьку Січ і самому згадати бойове минуле. У повісті «Інститутка» Марка Вовчка зав'язкою виявляється приїзд панночки у родовий маєток.
Ідія - основна думка твору, його пафосно-емоційний стрижень, ядро задуму автора. Наприклад, ідеєю п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» є оспівування духовної величі людини з народу, вірності в коханні.
Інвектива - особлива літературна форма твору, що робить його подібним до газетного жанру памфлета, оскільки висміює або гостро критикує реальну чи уявну особу або владу чи й суспільний лад у цілому. Поемою-інвективою вважають «Кавказ» Т. Шевченка.
Інвірсія - незвичний (непрямий) порядок слів, який полягає у свідомому порушенні розташування підмета і присудка, означення й означуваного слова з метою увиразнення змісту. Найчастіше інверсію використовують у ліричних та ліро-епічних творах. Наприклад, у Т. Шевченка читаємо: «Реве та стогне Дніпр широкий», хоча в розмовній мові про подібне сказали б, застосовуючи прямий порядок слів: «Широкий Дніпро реве та стогне».
Інтимна лірика - різновид лірики, у якій розкриваються любовні або родинні почуття. Зразком любовної лірики є вірш В. Сосюри «Васильки», родинної - поезії Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати.», А. Малишка «Стежина».
Іронія - тонке, приховане глузування. У повісті «Інститутка» Марка Вовчка іронія бринить у словах Устини: «Чудне панське кохання!»
Історична пісня - фольклорний ліро-епічний пісенний твір героїчного характеру про конкретні чи типові історичні події, реальних історичних осіб чи безіменних героїв, полководців та месників (наприклад, «Ой Морозе, Морозенку», «Максим козак Залізняк», «Чи не той то Хміль», «За Сибіром сонце сходить»).
Історична поіма - ліро-епічний твір, у якому діють реальні історичні особи та художньо змальовуються певні історичні події. Невеликою за обсягом історичною поемою можна вважати твір Т. Шевченка «Іван Підкова».
Історичний роман - жанровий різновид роману, у якому змальовуються події минулих епох та їх діячі. У такому творі історичні факти й події поєднуються зі створеними авторовою уявою, історичні особи - з вигаданими героями, які нібито живуть і діють у межах художньо відтвореної автором епохи. Історична правда стає правдою художньою тільки в поєднанні з мистецьким талантом письменника і творчим умінням глибоко розкривати психологію людини, мотивувати її поведінку в тих чи інших обставинах, відчувати й передавати дух і колорит епохи.
Козацькі літописи - особливий жанр давньої літератури. Козацькі літописи було названо за аналогією до історіографічних творів (літописів) Київської держави, хоча в дійсності вони залишаються не стільки літописами в повному розумінні цього слова, скільки історико-мемуарною прозою. Козацькими літописами є «Літопис Самовидця», літопис Самійла Величка, літопис Григорія Граб'янки, анонімний козацький літопис «Історія русів».
Коломийковий вірш - поезія, у якій кожен рядок, як і в коломийці, має чотирнадцять складів, а римування - парне. Чотирнадцятискладовий рядок у таких поезіях часто розділяється на два рядки (8 складів + 6 складів), як у поезії Т. Шевченка «Заповіт».
Композиція - одна з найважливіших ознак художньої форми твору, сутність якої виявляється в розташуванні й взаємозв'язку різнорідних елементів (сюжетних та позасюжетних), що складають його органічну цілісність.
Конфлікт - зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій. Конфлікт у художньому творі реалізується насамперед у сюжеті. З цієї причини сюжет трактують як форму художнього освоєння і здійснення конфлікту. Залежно від динаміки зародження, визрівання, розгортання, загострення і розв'язання конфлікту виділяють компоненти сюжету (експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію і розв'язку). Наприклад, основний конфлікт роману П. Куліша «Чорна рада» - суперечності між державницькими ідеалами і руїнницькими, корисливими інстинктами.
Кульмінація - елемент сюжету, який відповідає найвищій точці напруги твору. У поемі Т. Шевченка «Катерина» кульмінаційним моментом є зустріч покритки зі зрадливим офіцером, його груба поведінка, зневага до материнства, неприйняття рідної дитини.
Легінди - невеликі за обсягом фантастичні оповіді міфологічного, апокрифічного чи історико- героїчного змісту з обов'язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та побудовою сюжету на основі таких композиційних прийомів, як метаморфоза, антропоморфізм. Легендам притаманні драматизм і водночас незмінність, остаточна завершеність сюжету.
Лірика - один із трьох основних родів літератури (поряд з епосом і драмою), в якому емоції, почуття, відчуття і враження змістовно оформлюються й художньо передаються словами. Художні засоби в ліриці несуть особливе навантаження. Для ліричних творів характерний ліричний герой. У такому випадку мова ведеться від першої особи однини (від «я») або першої особи множини (від «ми»).
Ліричний герой - ліричне «Я» поета, своєрідна форма вираження його думок, почуттів. Ліричний герой Т. Шевченка - це завжди свідомий і самодостатній українець-патріот.
Ліро-епічний твір - художній твір, у якому гармонійно поєднуються ознаки, притаманні ліриці й епосу. Від лірики такі твори запозичили високу емоційність і яскраву образність, від епосу - фабульність, сюжетні лінії з їхніми компонентами (насамперед зав'язкою, кульмінацією, розв'язкою). Ліричні персонажі віршованих текстів відповідають поняттям «герої» або «персонажі» в прозовому творі. Катерина в однойменній поемі Т. Шевченка - ліричний персонаж.
Літопис - найдавніший жанр історично-мемуарної прози, у якому в хронологічному порядку, рік за роком записували події, а також фрагменти міфів, житій святих, легенд, дружинного епосу, вояцьких повістей тощо. Літописи вважають водночас як історичними, так і літературними текстами. За часом написання розрізняють літописи Київської Русі (ХІ-XiV ст.) і козацькі літописи (ХVІІ-ХVІІІ ст.).
Мандрівні сюжіти - сюжети казок, байок, пісень, творів писемної літератури, які начебто переходять від народу до народу. Можемо спостерігати подібність основних мотивів у сюжетах з родинного, родового життя (бездітні сім'ї, битва героя з нечистою силою, зрада брата, коханої, коханого, пошуки скарбів тощо), з історії взаємин вождів і маси, багатих і бідних, завойовників і завойованих тощо.
Медитативна лірика - сукупна назва поезій, основною ознакою яких є роздуми ліричного героя про пережите чи навіть передбачене автором як неминуче випробування морального характеру, філософські узагальнення про особисте життя, талант чи долю (наприклад, вірш Т. Шевченка «Чого мені тяжко, чого мені нудно...»).
Метаморфоза - докорінна зміна, перетворення кого-небудь або чого-небудь, наприклад, померлого чи загиблого в бою героя - на звіра чи птаха. Метаморфози характерні для балад, казок і легенд. Наприклад, у баладі Т. Шевченка «Тополя» дівчина перетворюється на дерево.
Метафора - художній засіб, який полягає в розкритті сутності одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю (наприклад, у вірші Т. Шевченка «До Основ'яненка»: «Б'ють пороги; місяць сходить», «кров ляха, татарина / Морем червоніла»).
Мотив - тема ліричного твору або неподільна смислова одиниця, з якої складається фабула (сюжет) епічного чи драматичного твору: мотив відданості вітчизні, жертовності, зради коханого тощо. Мотиви рухають учинками персонажів, збуджують їхні переживання і роздуми, виразно динамізують внутрішній світ. Наприклад, поезія Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати.» містить і пейзажні, й інтимні, і громадянські, і філософські, і патріотичні мотиви.
Опис - найпоширеніший спосіб викладу в літературних творах, який полягає в цікавому послідовному показі окремих рис персонажів, предметів, процесів, явищ природи, речей. Різновидами опису є насамперед портрет, пейзаж та інтер'єр.
Оповідач - герой або персонаж, від чийого імені ведеться розповідь у художньому творі. Присутність окремого оповідача (очевидця або учасника подій) збільшує довіру читача до змісту такої розповіді. Наприклад, у повісті Марка Вовчка «Інститутка» образ Устини, яка водночас є і персонажем твору, й оповідачем, спонукає читачів сприймати всі події насамперед через Устинині переживання та випробування.
Паліндром - вірш або рядок вірша, в якому слова однаково читаються як зліва направо, так і справа наліво. Приклад сучасного паліндрома - речення «де помити мопед».
Панегірик - поетичний жанр, найхарактерніша ознака якого - вихваляння та уславлення визначної події чи подвигів видатної людини. В українській літературі панегірики з'явилися наприкінці XVI ст.
Паралелізм - зображення для порівняння й зіставлення подібних явищ із різних сфер життя. Паралелізми широко використовував Т. Шевченко: «Встала хмара з-за Лиману, / А другая з поля, / Зажурилась Україна - така її доля» (поема «Тарас Трясило»).
Пародія - комічне або сатиричне вдаване наслідування твору з метою висміювання героїв, сюжету, теми чи недоліків твору.
Патріотична лірика - умовна назва, якою окреслюють різновид лірики, у якій ідеться про любов до рідного краю, особистісну відповідальність кожного за долю Вітчизни. Зразком патріотичної лірики є вірш В. Сосюри «Любіть Україну».
Пафос - рівень емоційної напруги, пристрасне переживання душевного піднесення, викликаного певною ідеєю, подією, натхнення. У літературних текстах пафос найчастіше виявляється в щирому захопленні героями; фальшивий пафос перетворюється на засіб сміху, наприклад, у «славословії» царям і поряд з ними - псарям, яке зустрічаємо в поемі-інвективі Т. Шевченка «Кавказ».
Пейзаж - опис природи в художньому творі. Пейзажі можуть бути тлом, на якому відбувається дія, здатні творити гармонію або контраст із настроєм героя. Романтичні пейзажі - це переважно страхітливі описи негоди, гіперболізовані стихійні сили (наприклад, поема Т. Шевченка починається пейзажем «Реве та стогне Дніпр широкий.»).
Пейзажна лірика - умовна назва, якою окреслюють різновид лірики, у якій ідеться про красу природи. Наприклад, до пейзажної лірики можна віднести вірші Т. Шевченка «Зацвіла в долині.», «Садок вишневий коло хати.», «Тече вода з-під явора.», «Сонце заходить, гори чорніють.».
Персоніфікація - олюднення (уособлення) природи, уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям; різновид метафори, що сприяє поетичному олюдненню довколишнього світу. Наприклад, у Т. Шевченка в поезії «За сонцем хмаронька пливе.» знаходимо: «Годиночку, / Малую годину / Ніби серце одпочине, / З Богом заговорить...».
Підтікст - прихований, внутрішній зміст висловлювання. Підтекст «прочитуємо» в поемах Т. Шевченка «Гайдамаки», «Сон» («У всякого своя доля.») та «Кавказ».
Пірихій - двоскладова стопа з двох ненаголошених складів (|ww|), що зрідка, як виняток, може траплятися у віршах, написаних ямбом або хореєм.
Пісня народна - жанр фольклору; співанка, створена колективно; невеликий усний віршований фольклорний твір, який співають у супроводі музичних інструментів чи без них.
Пісня літературна - пісня, створена конкретними людьми - авторами слів і музики. Славетними українськими піснярами вважають Івана Франка, Андрія Малишка, Дмитра Павличка, Миколу Луківа, Юрія Рибчинського, Степана Пушика.
Пісня літературного походження (авторська пісня) - пісня, створена поетом або композитором, яка стала народною («Їхав козак за Дунай» С. Климовського, «Дивлюсь я на небо.» М. Петренка, «Пісня про рушник» А. Малишка, «Два кольори» Д. Павличка).
Повість - досить великий за обсягом прозовий розповідний художній твір, у якому доля однієї людини пов'язана з багатьма іншими людьми. У повісті, крім головного героя, діє чимало другорядних персонажів, події відбуваються в кількох місцях, а часові рамки можуть охоплювати проміжок до двадцяти років. Повість містить одну головну розгалужену сюжетну лінію. Жанр повісті має багато різновидів: історична повість, соціально-побутова повість, фантастична повість, пригодницька повість. Типовою повістю є «Інститутка» Марка Вовчка.
Поіма - віршований, частіше ліро-епічний твір великого обсягу, який має переважно одну сюжетну лінію, невелику кількість героїв і розкриває якусь одну проблему. Поема може мати передмову (вступ (пролог) або своєрідний зачин), а також післямову (епілог). Поемами є твори Т. Шевченка «Гайдамаки», «Кавказ», «Сон» («У всякого своя доля.»).
Позасюжітні елемінти - складові частини композиції, які не входять до сюжету: пейзажі, портрети, спогади персонажів, екскурси в минуле чи майбутнє, авторські та ліричні відступи.
Порівняння - художній засіб, який полягає в поясненні ознак одного предмета через зіставлення його з іншим, чимось подібним: очі, як волошки (сині); хлопець, як явір (високий).
Портріт - опис зовнішнього вигляду персонажа твору. Крім рис обличчя й міміки, на відміну від живописного портрета, словесний портрет у літературному творі також включає одяг, звички, особливості спілкування з іншими, жести, усе те, що вказує на вік, соціальне походження, рівень освіченості, моралі, риси характеру персонажа.
Послання - поетичний твір у формі листа до якоїсь особи, кількох чи багатьох людей. Жанр послання був дуже популярним в українській літературі доби Бароко. Для нього обов'язкова наявність адресата, форма ліричного монологу-звертання. Послання може мати зміст філософської медитації, інтимного зізнання, громадянського заклику. Громадянський заклик, зокрема, звучить у посланні Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним.».
Пріітча - жанр алегорично-дидактичної (виховної) оповіді, що за своїм виховним і повчальним змістом тяжіє до мудрості релігійно-філософського плану. Притча про блудного сина - один із найвідоміших текстів з Біблії.
Прототип (прообраз) - реальна людина, зовнішність, характер, життєві події, учинки якої автор великою мірою переніс із реального життя, створюючи літературний образ.
Ремінісцінція - своєрідний художній засіб, що відсилає до раніше прочитаного, почутого або побаченого в іншому творі мистецтва.
Рефрін - рядок або кілька рядків, що повторюються і закінчують окрему строфу або кожну з кількох строф у вірші. У піснях відповідником рефрену стає приспів.
Рими - співзвучні закінчення рядків у вірші. Рими надають віршованому твору милозвучності, пісенності. У тих рядках, які римуються між собою, обов'язковою є однакова кількість наголошених і ненаголошених складів і водночас чітко визначене, а не довільне й хаотичне, чергування наголошених складів із ненаголошеними. Розрізняють рими чоловічі - ті, що мають наголос на останньому складі, і рими жіночі - ті, які мають наголос на передостанньому складі.
Римування - розміщення римованих рядків у строфі. Найчастіше в поезіях перший рядок римується з третім, а другий із четвертим (перехреснеримування), перший із четвертим, а другий із третім (кільцеверимування). Також існує парне (суміжне) римування, коли перший рядок римується з другим, а третій - із четвертим.
Риторичне запитання - ствердження у формі запитання, наприклад: «Де поділось козачество, / Червоні жупани? / Де поділась доля-воля? / Бунчуки? Гетьмани?» («Тарасова ніч» Т. Шевченка).
Родинно-побутові пісні - ліричні поетично-музичні твори, у яких відображено почуття, переживання, думки окремої людини, пов'язані з її особистим життям, сімейними проблемами й подіями, родинними стосунками. Наприклад, «Місяць на небі, зіроньки сяють.», «Цвіте терен, цвіте терен.», «Сонце низенько.».
Розв'язка - остаточне вирішення долі героя або завершення події. Наприклад, у романі «Чорна рада» П. Куліша розв'язкою є розчарування простого народу в гетьмані Івані Брюховецькому, занепад національної ідеї.
Рольовий ліричний герой - художня іпостась ліричного героя, коли він нічого спільного з автором і читачами відповідного твору не має, зате наділений рисами історичної особи, реальної людини чи персоніфікованої рослини, планети, природи, від імені якої виголошує свої думки і погляди. У поемі «Кавказ» Т. Шевченка рольовим ліричним героєм є цар Микола І, який вихваляється драконівськими порядками в Російській імперії і ним зініційованими загарбницькими війнами.
Роман - складний за побудовою і великий за обсягом прозовий (рідше - написаний віршами) твір, у якому широко охоплені події певної епохи та багатогранно й у розвитку змальовані персонажі. Зазвичай містить кілька сюжетних ліній. Наприклад, у романі П. Куліша «Чорна рада» знаходимо дві сюжетні лінії - історична і любовна.
Романс - сольна лірична пісня про кохання. Романси переважно не мають приспівів і виконуються під гітару. Романсами стали такі вірші поетів-романтиків: «Ні, мамо, не можна нелюба любить» Є. Гребінки, «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю.» М. Петренка, «Гуде вітер вельми в полі» В. Забіли.
Романтичний герой - непересічна особистість, що діє в незвичайних обставинах, якій властиві яскраві почуття, безстрашність, гостра реакція на спричинену кривду. Ліричні герої Т. Шевченка - завжди романтичні.
Романтичний пейзаж - картина дикої природи, гіперболізований показ сили й потужності стихії, наприклад, бурі, урагану, грози: «Реве та стогне Дніпр широкий, / Сердитий вітер завива, / Додолу верби гне високі, / Горами хвилю підійма» («Причинна» Т. Шевченка).
Сарказм - в'їдлива, викривальна, особливо дошкульна насмішка, яка може розпочинатися позитивним судженням, але в цілому завжди містить негативне забарвлення і вказує на недоліки людини, предмета або явища, яких торкається авторська думка. Сарказм таїть у собі боротьбу з ворожими явищами дійсності засобами нещадного висміювання. Різкість викриття - прикметна особливість сарказму. На відміну від іронії, у сарказмі знаходить своє вираження найвищий ступінь обурення, гнів і ненависть. Рядки поеми Т. Шевченка «Кавказ», що викривають продажність церкви, починаються з іронічного кепкування, але переростають у злісний сарказм.
Сатира - спосіб художнього відображення негативної дійсності, який полягає в осудливому висміюванні негативних явищ у суспільстві або рис характеру людини, різкому й дошкульному їх викритті. Недостойні вчинки високопосадовців сатира іноді піддає навіть відвертому глумлін- ню, як, наприклад, образи російського царя Миколи І та його чиновників у поемі Т. Шевченка «Сон» («У всякого своя доля.»).
Силабічне віршування - така система віршування, яка допускає вільне розташування ненаголо- шених і наголошених складів, але в рядках, що римувалися між собою, кількість складів мала бути однаковою. Характерне для давньої української літератури (ХVІ - ХVІІ ст.).
Силабо-тонічна систіма віршування - система віршування, яка ґрунтується на вирівнюванні кількості й порядку наголошених і ненаголошених складів. Ця система віршування дає змогу повною мірою реалізувати себе двоскладовим (ямб, хорей) та трискладовим (дактиль, амфібрахій, анапест) стопам і належно впорядкувати ритміку віршованих творів.
Символ - художній засіб, знак, який опосередковано виражає сутність чогось, концентруючи в собі глибокий зміст і високу емоційність. Символом бездержавної України в поезії Т. Шевченка стає безправна й нещаслива з вини власних дітей мати-вдова.
Соціально-побутова повість - порівняно невеликий за обсягом твір (значно більший за оповідання) з однією головною сюжетною лінією і кількома другорядними; невеликою кількістю персонажів (до двадцяти) різного соціального стану, змальованих у типових умовах звичного їм побуту; події в соціально-побутовій повісті можуть тривати до 25 років. Соціально-побутовими є повісті «Інститутка» Марка Вовчка, «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького.
Стиль - стійка єдність художніх принципів, прийомів і виражальних засобів, використаних у художніх творах. Стиль охоплює тематичні, сюжетно-композиційні та мовні особливості, системи образів. Якщо окремим епохам притаманні свої провідні стилі, то їх називають стилями епох.
Строфа - частина вірша, об'єднана змістом, інтонацією і римуванням (способом розміщення рим). Найпоширенішими в українській поезії є чотирирядкові строфи (катрени). Кінцеві слова певних рядків вірша співзвучні, останні їхні склади переважно однакові чи близькі за звучанням.
Сюжіт - розгорнута в часі подія або низка подій, через які у творі розкриваються взаємини між героями, їхні характери й ставлення автора до персонажів. Це художня трансформація письменником фабули, канва твору, хронологічний порядок розвитку подій.
Тіма - коло подій, життєвих явищ, висвітлених у творі. Наприклад, темою п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» є зображення життя й побуту українських селян на початку XIX ст.
Тоніічна систіма - система віршування, для якої характерні сумірність наголосів у віршованих рядках, а також їхня впорядкована чи невпорядкована варіативна рівномірність. Тонічне віршування характерне для дум і найдавніших народних пісень.
Травестія - різновид жартівливої поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою суттєво переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів.
Філософська лірика - сукупна назва поезій, спрямованих на глибоке осмислення ліричним героєм світу й себе самого в ньому на основі життєвих обставин, досвіду, ідеалів, світоглядних позицій, а також обов'язкову оцінку ним вічних і неперехідних цінностей, особистісне ставлення до проблем добра і зла, красивого й потворного, вічного й минущого.
Хорей - двоскладовий віршовий розмір із наголосом на першому складі
. Хореєм з пірихієм написаний вірш В. Сосюри «Васильки»:
Васильки у полі, васильки у полі
і у тебе, мила, васильки з-під вій,
і гаї синіють, ген на видноколі,
і синіє щастя у душі моїй.
Художній періспів - на відміну від художнього перекладу, довільно переданий текст першоджерела. Художній переспів допускає неточності змісту й форми, певний відхід від оригіналу. Наприклад, цикл «Давидові псалми» Т. Шевченка становить переспіви десяти біблійних псалмів.
Хроніка - літературний твір, у якому послідовно розкривається історія суспільних чи родинних подій за тривалий проміжок часу.
Художній образ - особлива форма художньої дійсності. Художні образи поділяють на: а) зовнішні стосовно героя (персонажа): різноманітні пейзажі, внутрішній опис приміщення (інтер'єр), колорит, історичне тло; б) внутрішні (характер, настрій, мрії, плани, світовідчуття, почуття, переживання). Художні образи також розрізняють за способами й органами нашого сприймання: тактильні (дотикові), кінетичні (рухові), зорові, слухові, термічні, смакові, нюхові.
Художній твір - явище художньої літератури, основна форма її існування як мистецтва слова. Усе те, що існує в рамках художнього твору, відповідає законам художньої правди. Так, художній час суттєво відрізняється від часу реального, бо про подію, яка триває лічені хвилини, автор може розповідати на кільканадцятьох сторінках. Історичні художні герої не є копіями реальних людей. Автор завжди має право на художній вимисел і свою інтерпретацію події або поведінки історичної особи.
Шевчінківський вірш - поезія, притаманна творчості Тараса Шевченка, який трансформував коломийковий вірш, перетворивши дворядкову коломийкову строфу в чотирирядкову (катрен), у якій чергуються восьмискладові й шестискладові рядки, що спричинило відсутність римування між першим і третім віршорядками:
Ямб - двоскладовий віршовий розмір із наголосом на другому складі
. Наприклад, ямбом написана поезія М. Вінграновського «Сама собою річка ця тече»:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій.
(8 складів)
(6 складів)
(8 складів)
(6 складів)
Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка - Дніпра тихенька синя доня
Маленька донечка без імені іще.
