(1856—1916)
Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
(Іван Франко)
Іван Франко — найвидатніший світоч гуманізму, свободи і духовної величі людини. Один із найвпливовіших митців і мислителів Європи, громадський діяч, Франко присвятив себе народові, підніс рідне слово до високих вершин мистецтва. Іван Якович відзначався титанічною працездатністю, залишивши нащадкам величезну духовну спадщину, що осяює наш шлях і нині. Він прозрів поступ людства, був невтомним творцем духовно-національного відродження України та її державності. У творчості органічно поєднав національну своєрідність сприйняття художнього світу і загальнолюдські ідеали.
Село Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині (тепер Львівська область) купається у квітучих садах, липах, квітниках, а навколо його оточують споконвічні зелені діброви, лани. У цьому чарівному куточку України 27 серпня 1856 року в родині коваля народився Іван Якович Франко. Поетичний образ рідної землі і свої дитячі враження він згодом змалював в оповіданнях «Микитичів дуб», «Малий Мирон», «Під оборогом». Незабутнє враження на хлопця справила батьківська кузня, до якої приходили люди, оповідали про події і свої житейські історії, на основі яких згодом постануть бориславські оповідання. В автобіографічній новелі «У кузні» Іван Франко писав: «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь. У ньому пролизуються сині, червоні та золото-білі промені, жевріє і яриться в його глибині щось іще більше, проміняєте... Се огонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі». Батько прищепив хлопцеві трудолюбство, наполегливість у досягненні мети, а мати — щедрість душі, доброту, любов до краси, народної пісні.
Становлення особистості майбутнього письменника відбувалося в початковій школі села Ясениця Сільна (1862—1864), школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864—1867) та гімназії (1867—1875). Іван навчався охоче, був дуже здібним учнем, багато читав. Прагнення до самоосвіти, вивчення іноземних мов у гімназиста було таке велике, що з 5 класу він купував на зароблені гроші книги. Так створилася домашня бібліотека у п’ятсот томів! Юнак захоплювався творчістю українських та європейських класиків. В гімназії Іван писав поезії, перекладав українською мовою твори античних і сучасних авторів. Дебютував 1874 року сонетом «Народна пісня» у львівському журналі «Друг».
Новий етап у житті Івана Франка розпочався 1875 року, коли він став студентом філософського факультету Львівського університету, увійшов до складу редколегії журналу «Друг» і налагодив листування з видатним українським діячем Михайлом Драгомановим, який у листах радив демократизувати часопис, писати твори живою українською мовою. Франко опублікував низку праць, в яких виступив проти реакційного «москвофільства» та обґрунтував творення української літератури на засадах народності, гуманізму і реалізму. У 1876 році побачила світ перша поетична збірка «Баляди і розкази», а в журналі «Друг» — романтична повість «Петрії і Довбущуки». Іван Якович прокладає нові шляхи в українському письменстві, збагачуючи його тематику та образний світ. Прочитавши романи з циклу «Ругон-Маккари» Еміля Золя, Франко дійшов висновку: «Наша публіка, більш за французів, дозріла до такої поживи, яку пропонує Золя». Знаковою для української прози була збірка оповідань «Борислав» (1877), написана в річищі натуралізму, в основу якої покладено конфлікт боротьби праці з капіталом, а головним героєм став робітник, представник нової верстви в українському суспільстві. У своїй політичній, культурологічній, науковій, художній діяльності Іван Франко орієнтувався на гуманістичні європейські цінності, прагнучи формувати національно-культурне самоусвідомлення українців, орієнтувати їх на духовний потенціал народів світу.
Міжпредметні паралелі. Переклади складають сім томів у у п'ятдесятитомному виданні творів Франка. Він переклав староарабські та індійські поетичні пам’ятки, зразки давньогрецької поезії — Гомера, Гесіода, Софокла, Арістофана, твори давньоримських поетів Горація, Овідія, італійського майстра Середньовіччя Данте, видатних англійських поетів — Шекспіра, Байрона, Шеллі, німецьких — Гейне, Ґете, французьких — Віктора Гюго, Поля Верлена, польських — Міцкевича, Конопніцької, російських — Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова і багатьох інших.
Яскрава особистість Франка привернула до себе увагу влади. У червні 1877 року його разом з друзями було арештовано і звинувачено у приналежності до неіснуючого таємного товариства «з соціалістичними цілями». У в’язниці поет відбував покарання дев’ять місяців, по-справжньому пізнавши за цей час антигуманну суть австрійського правопорядку.
Драматичні випробування і глибокі розчарування письменник пережив після виходу із в’язниці: керівники львівських організацій відсахнулися від нього, виключили з товариства «Просвіта», його було розлучено з коханою Ольгою Рошкевич, яку батько силоміць видав заміж за «благонадійного» жениха. Проте Франко не опускає рук: засновує з Михайлом Павликом демократичний журнал «Громадський друг» (1878), бажаючи словом нести правду народові. Після заборони часопису він видає збірники «Дзвін», «Молот», що продовжили демократичний напрям попереднього видання. Письменник оприлюднив у них свої поезії «Товаришам із тюрми», «Каменярі», повість «Воа constrictor» і статтю «Література, її завдання та найважніші ціхи» (риси), у якій виклав програму дальшого поступу українського письменства, тісного зв’язку мистецтва з життям народу.
Франко жив у матеріальній скруті, тож шукав заробітку. На запрошення вчителя Геника він їде в село Нижній Березів Коломийського повіту. У березні 1880 року в селі Яблуневі австрійські жандарми вдруге безпідставно арештували Франка, звинувативши його у підбурюванні селян проти влади. Протримавши письменника у в’язниці три місяці, жандарми етапом супроводжували його до Дрогобича і рідного села. За Франком встановили постійний нагляд поліції. Вдень він працював у полі, а вночі писав повість «Захар Беркут», праці про Тараса Шевченка, перекладав світову класику.
З 80-х років починається активна літературно-критична діяльність Франка. Він написав ґрунтовні праці з давньої української літератури, студії про творчість Івана Котляревського, Левка Боровиковського, Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, Анатоля Свидницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого. Фундаментальними є його «Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 року». Іван Франко увійшов в українську культуру як видавець, оприлюднивши твори багатьох українських письменників.
В українській та європейській естетичній думці доби важливе місце посідає трактат Франка «Із секретів поетичної творчості» (1898). У ньому автор порушив питання психології творчості і художнього сприймання. Франко побудував своє вчення про свідоме і позасвідоме начала у процесі творення. Воно лягло в основу розкриття природи естетичної чуттєвості. Передусім у творах наявне раціональне начало, «холодне, розумове, свідоме складання, гола техніка».
З позасвідомим теоретик пов’язував реальну свободу творчої індивідуальності в художньому процесі.
Повернувшись до Львова, Іван Франко бере активну участь у виданні журналу «Світ». У «неблагонадійного» Франка в університеті забрали стипендію, тому він залишає навчання, сподіваючись «вернутись сюди коли-небудь, поки найде якийсь заробок і будуть сплачені борги». Тільки в 1891 році Франко завершить навчання в Чернівецькому університеті.
З 1883 року поет працював у щоденній газеті «Діло», журналі «Зоря». 1885 року Іван Франко поїхав до Києва, прагнучи схилити наддніпрянську інтелігенцію до відкриття нового літературного журналу, який мав об’єднати творчі сили всіх земель України. Франка радо приймають Микола Лисенко, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Павло Житецький, захоплюючись його енциклопедичними знаннями, людяністю, сподвижницькою працею, вірністю національній ідеї.
Ще під час першої подорожі до Києва поет познайомився зі студенткою Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською, а через рік одружився з нею. В її особі він знайшов не тільки вірного друга, кохану, а й дружину, помічницю, ідейного однодумця. Ольга Хоружинська була освіченою і прогресивною жінкою, доброю господинею, авторкою популярної книги «Українська кухня». Вона допомагала чоловікові в роботі, читала коректуру його творів, вела листування, видавала за свої кошти журнал «Житє і слово», редактором якого був Франко, збірку «З вершин і низин», яку він присвятив дружині.
У 1892 році Іван Франко прослухав лекції з класичної філології у Віденському університеті й захистив докторську дисертацію. Це давало йому можливість викладати у Львівському університеті, на засіданні вченої ради якого він блискуче прочитав пробну лекцію. Однак реакціонери не допустили Франка до викладацької праці, боячись його прогресивних поглядів. Народні віча по селах тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту і галицького сейму, проте щоразу внаслідок фальсифікацій на виборах та урядового терору, зокрема переслідування і побиття селян-виборців, видатного письменника не було обрано. Проте життєві неприємності не применшували творчої енергії, працелюбства, громадської активності Івана Яковича. Великий резонанс серед читачів мали його збірки поезій «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), а також драматичні й прозові твори. Сучасник залишив такий опис митця цього часу: «Франка був з гарним високим чолом, з трохи кучерявим рудавим волоссям, з рудавими невеликими вусами і сірими очима. На його обличчі малювалися розум і енергія. Очі й уста показували на впертість і завзяття.
Він був у вишиваній сорочці. Одяг був невибагливий, навіть убогий. У поведінці скромний, навіть трохи несміливий».
У серпні 1889 року до Галичини прибули студенти з Наддніпрянської України. Вони запросили Івана Франка супроводжувати їх у подорожі краєм. Проте австрійська влада побачила в цьому політичний підтекст: письменник, мовляв, хоче відторгнути Галичину від Австрії. Франка зі студентами заарештували, вони просиділи у в’язниці десять тижнів і були випущені без суду.
Вируюча активність визначала натуру митця. Він усього себе присвячує національній ідеї відродження Української держави, розбудови її духовності, пробудження народних мас до активної позиції. Франко шукає шляхи втілення цієї ідеї, аналізує прогресивні ідеї в Європі, робітничий рух, критикує «науковий соціалізм» Маркса й Енгельса, з прозірливістю застерігає, що держава, побудована за їхніми рецептами, буде тоталітарною, а людина в ній — духовно і фізично поневоленою. У праці «Що таке поступ?» Іван Якович захищає право нації на утворення самостійної держави.
Франко невтомно трудиться в галузі теорії та історії літератури, порівняльного літературознавства, пише численні монографії, літературні портрети, нариси й огляди творчості українських та західноєвропейських митців. Вагомою була його робота в галузі історії, етнології, філософії, соціології, економічної теорії, фольклористики.
Така універсальність принесла Франкові європейське визнання і популярність серед народу. Це засвідчило святкування 25-річного ювілею літературної діяльності митця і видання збірника (1898) до цієї дати. Виступаючи на ювілейному вечорі, Іван Франко акцентував: «Яко син селянина, вигадуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові». Він мріяв втілити в життя ідеал «соціальної справедливості на ґрунті гуманного чуття». Він об’єднався з однодумцями ідеєю формування модерної української нації та будівництва держави. Ця ідея проймає його поему «Мойсей» (1905), збірку поезій «Semper tiro!» (1906).
Останнє десятиліття життя Франка було насичене творчим дерзанням, невтомною працею, але і наступом тяжкої хвороби. Долаючи недугу, сімейні клопоти, грізні події Першої світової війни, поет продовжує писати нові твори, боячись, що не встигне втілити задумане. 1900 року виходить його збірка віршів «Із днів журби», позначена поетикою модернізму. У наступні роки побачили світ нові книги оповідань, казки для дітей «Коли ще звірі говорили» (1903) та інші.
У 1913 році громадськість світу відзначає 40-річчя творчої діяльності Івана Франка (Відень. Петербург, Краків, Харків, Львів). На пошану ювіляра опублікували збірник «Привіт Іванові Франкові», серед авторів якого були всесвітньо відомі вчені Олександр Шахматов, Бодуен де Куртене, Петко Тодоров, Альфред Єнсен, Василь Щурат, Михайло Возняк та письменники Леся Українка, Лесь Мартович, Володимир Короленко, Максим Горький.
Пам’ятник Іванові Франку в Києві. Скульптори О. Супрун. А. Білостоцький. 1956
Події Першої світової війни принесли горе мільйонам. Зазнала втрат і роз’єдналася родина Франка: найстаршого сина Андрія батько поховав рік тому, Тарас, учитель гімназії, воював в австрійській армії на італійському фронті, Петро, студент політехніки, пішов добровольцем до Українських Січових Стрільців, дочка Анна напередодні війни виїхала до тітки в Київ, дружина з тяжкою хворобою перебувала в лікарні. Він залишився наодинці з паралізованими руками, безсонням, фізичними й душевними болями. Останні місяці свого життя перебував у притулку для хворих. До нього навідувалися студенти й чергували біля ліжка, а опікувався ним сімнадцятирічний племінник Василь. У години полегшення поет диктує вірші, переклади, бо виконує свій обов’язок перед народом.
Українська громадськість Відня 26 листопада 1915 року висунула кандидатуру Івана Франка на здобуття Нобелівської премії. Проте 28 травня 1916 року Івана Франка не стало. Як відомо, Нобелівською премією нагороджують тільки живих діячів науки і культури. Вічний спочинок письменник знайшов на Личаківському цвинтарі у Львові.
Значення творчої та наукової спадщини Франка для української і світової культур неоціненне. Ім’я Івана Франка носять Львівський, Дрогобицький та Житомирський університети, Київський драматичний та Львівський оперний театри, численні бібліотеки й вулиці багатьох міст. Пам’ять про великого українця вшановано відкриттям музеїв, виданням його творів (серед них 20- і 50-томні зібрання), спорудженням пам’ятників, відзначенням ювілейних дат, всебічним дослідженням його творчості.
Підсумуйте прочитане. 1. Пригадайте твори Франка, які вивчали в попередніх класах. Яке враження справили на вас його автобіографічні твори? 2. Які духовні і суспільні чинники формували творчу особистість митця? 3. Яку роль відводив Іван Франко журналістській діяльності? 4. Що вам відомо про Франка-перекладача? 5. Розкажіть про його літературно-критичні праці і їх роль у становленні літературознавства в Україні. 6. Назвіть збірки поезій Франка. Складіть хронологічну таблицю «Події життя Івана Франка». 7. Як вшановують пам’ять про великого українця на рідній землі та у світі? Скористайтесь інтернет-сайтом: vakarchuk.com/movies/ivan-franko.
Поміркуйте. 1. Які роздуми у вас викликає життєвий і творчий подвиг Івана Франка? 2. Чому австрійська влада жорстоко переслідувала письменника? 3. Чи справедливим щодо Франка є вислів «Через терни — до зірок»? Своє твердження обґрунтуйте. 5. Як вплинула ідея незалежної України на характер естетичних шукань митця?
Творче завдання. Назвіть відомі вам пам’ятники Франкові у світі та їхніх авторів. Опишіть один із них. Де саме знаходиться пам’ятник? В якій позі відтворено постать поета? Які деталі увиразнюють образ борця і митця? Що написано на постаменті? Який надпис зробили б ви? Як оформлена площа, де встановлено пам’ятник? Які риси епохи відтворив скульптор? Складаючи розповідь, використайте лексику: скульптор, статуя, монумент, пам'ятник, фігура, барельєф, портик, меморіал. Можете використати фото пам’ятника письменнику в Києві (с. 131) або інші зображення на листівках, в альбомах тощо.
У складній картині розвитку лірики другої половини XIX — початку XX століть Іван Франко посідає одне із найвагоміших місць в українській та європейській поезії. Поет розширив тематичні, стильові і жанрові можливості української лірики. Громадянська, інтимна, пейзажна, сатирична, філософська лірика митця порушує важливі проблеми буття людини, витворює складну систему мотивів і образів, почуттів і переживань. У «Посвяті Миколі Вороному» Франко афористично осмислив вагу художньої творчості: «Слова — полова, /Але огонь в одежі слова — / Безсмертна, чудотворна фея, І Правдива іскра Прометея».
Важливим етапом у розвитку української поезії був вихід 1887 року збірки «З вершин і низин». Франкова збірка після «Кобзаря» Тараса Шевченка була другою поетичною книгою, що мала загальноукраїнське значення. Її ліричний герой — борець, революційний провідник — знає реальні шляхи для втілення гуманістичного ідеалу. Збірка осяяна життєствердженням, людинолюбством, високою духовністю. Центральним є багатозначний образ Духу, який іде з вершин до низин, охоплює всю Україну, проникає в душі людей, відлунюється добрими справами.
Збірка складається з шести розділів — «De prof undis» (латин. — з глибин), «Профілі і маски», «Сонети», «Галицькі образки», «Жидівські мелодії», «Легенди». У свою чергу перші чотири розділи поділяються на цикли, а шостий складається з поем «Смерть Каїна», «Царіаскет», «Панські жарти». Франко використав два принципи композиції ліричного циклу — центробіжну (ліричний сюжет розгортається навколо світу почуттів і думок ліричного героя) і відцентрову, тобто панорамну, змальовуючи буття країни і народу.
Назва збірки символічна, зображує процеси і шляхи, що «вели людський дух з вершин до низин і зворотним шляхом» (Зиновія Франко), поєднуючи мотиви національного буття, історичне й сучасне України та світової історії. Ідея незалежності України є центральною у художньому світі книги Франка. Цю ідею втілюють цикли «Веснянки», «Осінні думи», «Скорботні пісні», «Нічні думи», «Excelsior!» (латин. — вище), «Україна». Духовність і віра в державотворчу силу, національне відродження — головні мотиви збірки.
Програмною для покоління «молодої України» був «Гімн» (1880), за жанром — вірш-алегорія, гімн «вічному революціонеру», безсмертному волелюбному духові народу в його боротьбі за свободу. Цей дух є силою, що «тіло рве до бою, / Рве за поступ, щастя й волю». Такий, на думку Дмитра Павличка, «дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний». У Франка ця боротьба пов’язана з любов’ю до людей. Поезію проймає загальнолюдський пафос: на своєму прапорі каменярі несуть науку, вільну думку і волю. Заперечне, анафоричне «ні» («ані») окільцьовує рядки, увиразнює експресію — темним силам не подолати цей дух свободи: «Ні попівськії тортури, / Ні тюремні царські мури, / Ані війська муштровані, / Ні гармати лаштовані, / Ні шпіонське ремесло / В гріб його ще не звело». Градація, тобто нагнітання образів, служить для підсилення художньої виразності ліричної оповіді. Таку ж змістову й динамічну функцію виконує рефрен «Він живе, він ще не вмер!», який увиразнює волю ліричного героя, його впевненість у досягненні мети.
Організуючим смисловим чинником є розгорнута метафора поступу духу свободи, що лунає і в «курних хатах мужицьких, на верстатах ремісницьких, по місцях недолі й сліз». Контрастна побудова ліричного сюжету — важливий складник моделювання відмінностей у світосприйманні Вічного революціонера, що уособлює невмирущість духу, волю до поступу, «темного царства», антигуманного світу. Сили зла захищають себе солдатськими багнетами, поліцейськими шпигунами, ув’язненням борців зі світом пітьми.
Ліричний герой набуває символічного значення, уподібнюється могутньому архангелу, пророку, месії, поетові, який «словом сильним, мов трубою, / Міліони зве з собою, — / Міліони радо йдуть, / Бо се голос духа чуть». Вічний революціонер, який пробудився, окреслюється в часово-просторових координатах: час буття героя — тисячоліття («Хоч від тисяч літ родився, / Та аж вчора розповився / І о власній силі йде»). Водночас він наділений просторовою характеристикою, яка охоплює і всесвіт, і рідну Україну з її національними ознаками: «Голос духа чути скрізь:/ По курних хатах мужицьких / По верстатах ремісницьких, / По місцях недолі й сліз». Герой постає як вічний мандрівник, що крокує землею, пробуджуючи в душах людей бунтівний дух незгоди з недолею і кривдою.
Образ Вічного революціонера символічний та одухотворений: він богатир, енергійно йде по українській землі, де лунає його громовий голос пророка й архангела, від добродіяння і слова якого «щезають сльози, сум, нещастя, сила родиться й завзяття».
Життєствердність цього твору підсилює алітерація «р», яка повторюється 34 рази. Франко вірив у «развидняющийся день» свого народу, тому розширив смислове поле алегоричного образу Вічного революціонера, що охоплює такі поняття, як «наука, думка, воля», без яких не побудувати гуманного суспільства. «Гімн» завершується риторичним запитанням, відповідь на яке дана всім віршем: немає у світі сили, яка б перемогла волелюбні прагнення мільйонів і погасила полум’я революційного ентузіазму народу. Чітка ритміка, бадьорий розмір — чотиристопний хорей з пірихієм — увиразнюють стрімкий і поривчастий рух. «Гімн» вражав, виховував, організовував і вселяв віру. Вірш покладений на музику Миколою Лисенком.
У поезії «Каменярі» Франко змалював монументальний образ будівничих нового життя. Поет вдається до багатоголосого образу «Ми» — каменярів, об’єднаних спільною метою, психологією і волею. Він наділяє їх високою духовністю: проста людина маси в його уявленні стає справжнім героєм, бо об’єднана з усіма спільною ідеєю — прагненням до свободи і поступу. В основу сюжету твору покладено «дивний сон» — пророчий сон, філософію, за словами Дмитра Павличка, «трагічного оптимізму»: на шляху за свободу борці самозречено гинуть, але й перемагають. Тому вірш «Каменярі» Павличко назвав «оптимістичною трагедією борців за світлі ідеали людства».
Міжпредметні паралелі. Колективний образ борців зобра жується в тодішній європейській поезії — французькій (Ежен Потьє, Луїза Мішель), чеській (Ян Неруда), польській (Болеслав Червенський, автор відомої пісні «Варшав'янка» ), болгарській (Іван Вазов, Димитр Попов).
Ліричний герой Франка змальовує драматичну картину: перед ним постає «безмірна, та пуста, і дика площина», до неї прикутий він, а за ним — «тисячі таких самих, як я». Важливу естетичну функцію відіграє антитеза: у художньому світі окреслюються дві сили, два моноліти — камінний і людський, скеля і каменярі. Ліричний герой перебуває серед них, пройнятий незламною вірою в кінцеву перемогу. Образ каменярів змальовується похмурими тонами, акцентується тяжке становище поневоленого народу. Драматизм буття підкреслюється метафорами та порівняннями («У каждого чоло життя і жаль порили», «І руки в каждого ланці, мов гадь, обвили»), нагнітанням анафоричного «і», яке увиразнює гнітюче враження від становища, в яке потрапили каменярі. Проте палаючий «любові жар» у серцях кожного вселяє надію, надає стійкості в їх боротьбі зі світом пітьми.
У ліричну оповідь вклинюється алегоричний «голос сильний згори», котрий, «як грім, гримить» (алітераційне «р» особливо підсилює могутність заклику). Його образ багатозначний: це, можливо, голос Долі, голос Вождя, Пророка, Месії, Поета. Цей вищий голос закликає: «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод / Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, / Бо вам призначено скалу сесю розбить». Вимальовується грандіозна картина боротьби каменярів з тиранією. Ці новітні борці «добровільно взяли на себе пута», «рабами волі стали» в ім’я нового добра в світі. Маса у Франка — кожен. Відтак справа кожного — справа свята, бо з перемогою «підуть по сій дорозі люди» в нове життя.
Апофеозу у відтворенні пафосу солідарності борців за свободу досягає митець у рядках: «І всі ми, як один, підняли вгору руки, 11 тисяч молотів о камінь загуло». Емоційного забарвлення розповіді надають метафори й порівняння, що відтворюють неймовірні зусилля і страждання робітників на шляху до мети: «Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, / Так наші молоти гриміли раз у раз; / І п’ядь за п’ядею ми місця здобували; / Хоч не одного там калічили ті скали, / Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас».
«Каменярі» є зразком досконалої форми, яка найкраще розкриває задум автора, що майстерно оперує алегоричними образами: скеля — антигуманний лад; каменярі — борці, ковалі щастя; їхня важка праця — боротьба; змурований гостинець (шлях) — майбутнє. Поет карбованим стилем прагнув, за його ж словами, «викликати зразу пригноблююче, а потім освобождаюче враження». Цій меті він підпорядкував шестистопний ямб (так званий олександрійський вірш), епітети дивний сон, безмірна, пуста і дика площина, алітерації звуків р, т, с. Вони увиразнюють враження від величної картини змагань каменярів за світлу долю.
Мистецька скарбниця. До «Каменярів» Франка звертався Станіслав Людкевич, написавши симфонічну кантату: Яків Степовий створив однойменну вокальну композицію, Григорій Майборода — симфонічну поему.
Словникова робота. 1. Запам’ятайте подане визначення.
Пафос (грец. pathos — почуття, пристрасність, натхнення, піднесеність) — емоційно-оцінне ставлення письменника до змальованої дійсності, емоціональна тональність твору, пристрасне переживання душевного піднесення, викликане певного ідеєю. Існує громадянський, героїчний, трагічний, комічний пафос.
2. Яким пафосом пройняті вірші «Гімн», «Каменярі»? Як у них відбилася внутрішня переконаність митця?
Підсумуйте. 1. Який внесок здійснив Франко у розвиток української та європейської лірики? 2. Яке значення мала збірка «З вершин та низин»? 3. Зіставте художні світи Маркіяна Шашкевича і Пантелеймона Куліша з поезією Франка. Що їх об’єднує? Що нового вніс у проблематику, образну й жанрову систему Франко? У чому полягає новаторство версифікації поета? 4. Покажіть жанрове різноманіття поезій Франка. 5. З’ясуйте значення алегорії в творах митця.
Поміркуйте. 1. Яке враження справляє на вас політична лірика Франка? 2. Як розв’язується проблема особистого і громадянського начал у його творах? 3. Що нового вніс поет у зображення ліричного героя?
Цикл «Веснянки» Франка — унікальне явище в українській і світовій ліриці. Вам відомо з 9 класу, що до жанру літературної веснянки зверталися Маркіян Шашкевич, Микола Костомаров, Сидір Воробкевич, Леонід Глібов та інші попередники поета. Іван Франко писав «Веснянки» під час перебування у коломийській в’язниці 1880 року. Тут ув’язнені співали народні пісні, зокрема і веснянки, в яких відбились світлі й життєствердні настрої, мотиви перемоги нового світу над старим. Розкриваючи свій задум, поет відзначив: «Всі веснянки дишуть здоровим, чистим чуттям радощів життя і молодої, свіжої сили».
У циклі органічно поєдналися мотиви весняного пробудження природи, одвічного хліборобського інстинкту селянина до праці на ниві, загалом творення і відчуття оновлення світу. Алегоричні й символічні образи наскрізні в циклі, в якому образ весни, громовиці, сонця, сіяча розгортаються як символ пробудження нових сил у суспільстві. Зустрічаючись з весною, відступає зима, нічого не може вдіяти її син Сніговій та внуки Приморозки: «Дивувалась зима: / Чом се тають сніги. / Чом леди приели1 всі / На широкій ріці? // Дивувалась зима: І Як се скріпла земля / Наливаєсь теплом, / Оживає щодня?» («Дивувалась зима»). Поет зображує живописні й звукові картини приходу весни: «гріє сонечко, усміхається небо яснеє», «лице небесне прояснилось / І блиском розкоші займалось, І Надії рум'янцем паліє». За допомогою опозиційних2 образів поет змальовує алегоричну картину перемоги сонця над силами холоду й темряви. Розпочинається весняна громовиця, і звучить симфонія природи, адже природа постійно воскресає, змінюються її цикли; як і в людському світі, тут відбувається протистояння добра і зла, світла і пітьми.
1 Присли (діал.) — скресли; почали ламатися й рухатися.
2 Опозиційний (франц, opposition — протиставлення) - той, хто протидіє, дотримується протилежного погляду.
Поезія «Гримить! Благодатна пора наступає» складається з двох п’ятивіршових строф, кожна з яких обрамлена емфатичним (таким, що вимовляється виразно, піднесено) словом «Гримить!» (прийом «кільця»), що підсилює емоційну тональність. Чотири ударні амфібрахічні ритми напружують могутність бурі, алітероване «р» відтворює грім і гуркіт грози, що наскрізь проходить через рядки вірша і в кожній строфі реалізується у подвійній кільцевій анафорі «Гримить!». Симетричні не тільки строфи, а й образи, що надає творові особливої змістової виразності, оскільки фольклорні символи в авторському виконанні розширюють смислову та образну тканину тексту. Перша строфа малює картину весняного передгроззя: «спрагла земля» чекає «плодотворної зливи», яка от-от почнеться. У другій строфі передано передгроззя в суспільстві, в якому «мільйони чекають щасливої зміни», «плідної будущини», а революція порівнюється з громом, як і в сонеті «Вам страшно тої хвилі огняної». Франко оспівував «весну народів», вважав, що і Україна чекає свого відродження.
«Гріє сонечко!» У весняній симфонії ведуть партію два повноправні учасники — ліричний герой і персоніфікована природа, Всесвіт: «Встаньте, слухайте всемогущего поклику весни!» — звучить голос ліричного героя. У художньому світі веснянки особливо виділяється постать сіяча. Поезія своїми мотивами кореспондує з поезією «Не нарікаю я на Бога» Тараса Шевченка. В обох творах образ сіяча алегоричний, уособлює митця, який своїм словом засіває народну ниву «волею ясною» (Шевченко), «думами вольними», «жадобою братолюбія», сміливістю «до великого бою за добро, щастя й волю всіх» (Франко). За допомогою метафор, анафори, риторичних звертань, окличних інтонацій та градації образів обидва поети досягають особливого емоційного пафосу у відтворенні метафоричних жнив — битви за кращу долю і волю України.
У веснянках змальовується образ України. Її символізує образ матері-землі, яка окреслюється через образи лану, ниви — змістові символи хліборобської нації. Ліричний герой Франка сповнений оптимізму і віри у світле майбутнє рідної вітчизни, її відродження. Поет порушує державотворчі питання України, змальовуючи образи оновлених сил, «свіжих надій», оживленої природи, «рідного поля», «української ниви». За допомогою паралелізму він стверджує думку: як «ожила помертвіла природа наново», так відродиться Україна. Художні тропи, паралелізм і градація дієслів підкреслюють ідею поступу «української ниви» — самостійної держави: «Підоймися, колосися, / Достигай щасливо!»
Ліричний герой веснянок втілює гуманістичний ідеал, присвячуючи своє життя людськості: «Люди, люди! Я ваш брат. / Я для вас рад жити. / Серця свого кров'ю рад / Ваше горе змити» («Vivere memento!» — латин. «Пам’ятай, що живеш!»). Ця поезія підсумовує мотиви «Веснянок» і дає відповідь на питання, що робити, аби знищити людське горе та його причини: «Лиш боротись — значить жить. Vivere memento!», що перегукується з гаслом античного філософа Луція Аннея Сенеки «Жити — значить боротись, утверджуючи добро». Весна, цей символ безсмертя революційної ідеї оновлення, вселяє в душу ліричного героя «Веснянок» оптимістичні настрої, допомагає зрозуміти своє покликання.
Загалом «Веснянки» Франка сповнені художніх узагальнень, утверджують безсмертя українського народу, нетлінність загальнолюдських цінностей як характерну прикмету духовності українців у історичному поступі.
Словникова робота. Пригадайте визначення термінів уособлен ня, алітерація, кільцеве обрамлення, паралелізм. Знайдіть їх приклади у веснянках Франка і з’ясуйте художні функції цих засобів виразності у тексті.
Підсумуйте прочитане. 1. Хто з українських поетів творив веснянки? 2. Як Іван Франко схарактеризував пафос циклу «Веснянки»? 3. Що символізують образи зими, весни, землі?
Поміркуйте. 1. У чому полягала Франкова модернізація жанру веснянки? 2. Яка роль алегорії у розгортанні ліричного сюжету циклу? 3. Яке значення мають образ сіяча, української ниви у циклі Франка? Як виражаються державотворчі прагнення митця у веснянках?
У збірці «З вершин і низин» особливим пафосом вирізняється цикл громадянської лірики «Україна». До циклу увійшли й такі патріотичні твори, як «Не пора, не пора, не пора!», «Розвивайся ти, високий дубе», заборонені в радянські часи. Цим циклом поет репрезентував себе як палкий поборник державності України, накресливши своєрідну програму її відродження, здобуття нашим народом незалежності держави в її історичних межах — «Від Кубані аж до Сяну річки / Одна, нероздільна». Його головна ідея — протест проти колоніального поневолення України двома імперіями — Австро-Угорською і Російською, заклик до творення суверенної держави.
Відкриває цикл вірш «Моя любов», в якому змальовано поетичний образ Вітчизни, осяєної святою, чистою красою. Україна постає в образі Божої Матері, яка випромінює добро, красу, лагідність, шляхетність: «на лиці яріє знак / Любові, щирості, спокою». Водночас митець бачить її стражденний образ в історичному поступі. Але для нього він дорогий і незабутній. Вірш будується як сповідь самому собі: ліричний герой замислюється над історіософськими аспектами буття країни, її трагічною долею, зізнається в любові до рідної землі. Риторичні запитання утверджують непохитну волю героя вірно служити вітчизні. «Моя любов» є своєрідною маніфестацією національних почуттів і загальнолюдських ідей, які не вступають у суперечність.
У циклі Франко провіщав новий етап у відродженні народу в його змаганнях за державність. Цим пафосом пройнятий вірш «Не пора, не пора, не пора!» (1880), який Франко назвав «національним гімном». Митець закликав до завзятої боротьби «за волю, щастя і честь» України. Вірш має конкретного адресата — українську інтелігенцію, а ширше — націю. Просторова картина тексту будується на кількох визначальних мотивах. Малюється непривабливий образ колоніальної України, сини якої служать своїм напасникам (застосовуються метонімічні образи «москалеві й ляхам служити», що уособлюють дві сусідні держави). Відтак українці проливають кров за поневолювачів, люблять «царя, що наш люд обдира», тобто у них спотворене поняття патріотизму. Через втрату національної свідомості українці не доходять згоди, «в рідну хату вносять роздор», а тому поет закликає: «Най пропаде незгоди проклята мара!» Пафос твору — в утвердженні позитивного ідеалу, мети «для України жить», боротися за її незалежність. Цьому слугують окличні інтонації, гасла, що підсилюють експресію ліричного висловлення і набувають смислового значення: «Для України наша любов!», «Під Украйни єднаймось прапор!». Твір сповнений одичних інтонацій, які прославляють піднесення національного духу свободи, і динамічності, підкресленої рефреном «Не пора, не пора, не пора!». Художньо майстерно поет застосував наскрізну антитезу, градацію, афористичні заклики: «Довершилась України кривда стара — / Нам пора для України жить!» Поет сповнений віри у визволення народу, в об’єднання українців в ім’я світлого прийдешнього. В останній строфі вимальовується величний образ Вітчизни, боротьба за волю якої є священною: «Бо пора се великая єсть: / У завзятій, важкій боротьбі / Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, / Рідний краю, здобути тобі!» Воля, щастя, честь — атрибути незалежної Української держави.
Мистецька скарбниця. Поезія «Не пора, не пора...» стала народним гімном, музику до неї написав Дмитро Січинський. Провідною у вірші «Розвивайся ти, високий дубе» (1883) є думка про возз’єднання українських земель у єдину суверенну державу. Поет щиро вірив у визволення і відродження України: «Розпадуться пута віковії, / Тяжкії кайдани, / Не побіджена злими ворогами / Україна встане!» Вільна Вітчизна персоніфікується в образі щасливої матері, що зібрала воєдино своїх дітей, тобто всі українські землі: «Встане славна мати Україна, / Щаслива і вільна, / Від Кубані аж до Сянарічки / Одна, нероздільна, / Щезнуть межі, що помежували / Чужі між собою, / Згорне мати до себе всі діти / Теплою рукою!» Так Іван Франко висловив надію на духовне просвітлення, самовизволення українців.
Окрему композиційно-смислову одиницю становлять п’ята — восьма строфи, у яких поет звертається до українців, які віками прислуговують сусідам. Він будує образи на системі антитез, що характеризують пасивність, рабську покірливість українців та їхню активність, волелюбність. Митець вкладає протилежне значення в слово «служити» і похідний від нього іменник — «услуга». Звертаючись до співвітчизників, «блудних сиротят», поет докоряє: «Годі ж бо вам в сусід на услузі / Свій вік коротати!» і повчає: «Підіймайтесь на святеє діло, / На щирую дружбу. / Та щоби ви чесно послужили / Для матері службу». Жити, працювати для України — сенс життя справжніх громадян, дітей вітчизни. У хронотопі твору, в смисловому поєднанні образів неволя, рабство, безталання ототожнюються з географічним простором чужих держав, які для українців принесли жорстокість, кровопролиття, визиск, неволю: «Чи ж то ви мало наслужились Москві і Ляхові? / Чи ще ж то мало наточились / Братерської крові?» Риторичні запитання підсилюють емоційний ряд, втретє вводячи оцінно-емоційний образ — «наслужились» — в логічно акцентних місцях тексту, римах і кінцівках рядків, утворюючи своєрідний «замок». «Наслужились» римується із «наточились», тобто пролили кров, принесли горе, страждання рідному народові й Україні. Структуруючи змістове поле тексту, виразно виступає у творі опозиційна пара зло — добро. Це внутрітекстова антитеза: «Пора, діти, добра поглядіти / Для власної хати, І Щоб газдою, не слугою, / Перед світом стати!». Франкові образи динамічні, естетично функціональні. Цілісність емоційно-стилістичної організації тексту підкреслюють семантичні розширення, переосмислення й градація образів, що набувають метафоризму — поєднання контрастних значень, перенесення, що так виразно відбилось в образі-символі «високого дуба» — міцності, безсмертя народу та в образі весни — відродження України: «Розвивайся ти, високий дубе, / Весна красна буде? / Гей, уставаймо, єднаймося, / Український люде! / Єднаймося, братаймося / В товариство чесне, / Най братерством, щирими трудами / Вкраїна воскресне?».
Словникова робота. 1. Пригадайте визначення терміна метонімія. Знайдіть приклади метонімії в циклі Івана Франка «Україна» і з’ясуйте її естетичну роль. 2. Запам'ятайте нове літературознавче поняття.
Громадянська (політична) лірика — поетичні твори, присвячені актуальним проблемам суспільного життя. Провідні мотиви політичної лірики — свобода особи, народу і державної незалежності, захист прав людини, викриття антигуманного суспільства, заклики до боротьби.
3. У попередньому класі ви вивчали творчість Тараса Шевченка. Які вірші зараховуєте до політичної лірики поета?
Підсумуйте прочитане. 1. З’ясуйте місце циклу «Україна» в художній концепції збірки «З вершин і низин». 2. Яка ідея проймає вірші циклу? 3. Схарактеризуйте пафос поезії «Моя любов».
4. Назвіть Франкові гімни. 5. Дайте своє тлумачення заклику поета боротися за «волю, щастя і честь».
Роботи в групах Розподіліться на 5 груп і проаналізуйте поезію «Розвивайся ти, високий дубе». Про колективні висновки доповість один учень від кожної групи. 1. В чому полягає громадянський пафос твору? 2. Висвітліть значення персоніфікації в змалюванні образу вітчизни. 3. Які риси українців висміює Франко? Розкрийте роль антитези та паралелізму в розгортанні образних рядів твору. Що символізує образ високого дуба? 4. В яких рядках висловлюється віра поета у відродження України? 5. Визначіть особливості віршування та ідею твору.
Творча робота. Напишіть есе «Нам пора для України жить!».
Перу Франка належать цикли «Вольні сонети», «Тюремні сонети» — нове естетичне явище у тогочасній українській та європейській ліриці. До Франка поети висвітлювали переважно інтимну тематику. Новаторство його сонета полягає в тому, що митець наповнив класичну форму новим змістом, зокрема змалював життя пролетарів, боротьбу революціонерів за щастя народу. Франко відводив сонетам особливу роль у художньому світі своєї книги, в якій прагнув зобразити себе й увесь світ: поета-пророка, минуле й сучасне України, багатство духовного світу співвітчизників, розмаїття людських думок і почуттів.
У жанрі класичного сонета Іван Франко гармонійно поєднував традиції і новаторство, вносив нові елементи в його структуру. Отже, поет оновлював канонічну форму, органічно наповнюючи її багатим змістом, «свобідною думкою». Франко на національному ґрунті зробив сонет карбованим, звучним, витонченим, відбиваючи індивідуальний світ людини.
Ви вже знаєте, що доти до сонетної форми зверталися романтики Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Маркіян Шашкевич, Микола Устиянович, Юрій Федькович. Проте саме під пером Франка ця складна, сувора форма засяяла новими гранями: наповнилась пластичністю і конкретністю образів, революційним пафосом.
Міжпредметні паралелі. Як вам відомо з уроків зарубіжної літератури, є два жанрових різновиди сонетів: італійський, що складається з двох катренів і двох терцетів, та англійський (шекспірівський ) — з трьох катренів і одного ди стиха. Франко застосовував італійську форму сонета. Спираючись на європейську традицію сонета (Франческо Петрарка, Аліг'єрі Данте, Вільям Шекспір, Адам Міцкевич), Франко розширював його образний світ, оновлював суворий стиль, строгу завершеність форми. Під його пером цілісно й системно поєднались глибокий зміст, композиційно-архітектонічна, ритмічна витонченість, мовна та образна доцільність.
Свої погляди на завдання сонета в нову епоху поет висловив у поезіях «Сонети — се раби», «Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський», «Колись в сонетах Данте і Петрарка», «А рано, поки час виб’є п’ятий», «Епілог». Значеннєво рівнозначною й водночас опозиційною є теза: «Сонети — се раби, / Сонети — се пани;/ Екстреми ся стрічають / Несмілі ще їх погляди, їх речі, / Бо свої сили ще раби не знають». Ратуючи за оновлення традиційної форми, Франко вдається до піднесених почуттів, емоційних пристрастей, риторичних окликів, гіпербол й афористичної мови, а свої «хлопські», тобто для простого народу, сонети уподібнює вольовим і мускулястим чоловічим пориванням, організованості й рішучості.
Ліричне «Я» звертається до «Ти», немов до себе: «Чого ти. хлопе, вбравсь у стрій лицарський, / Немов боїшся насміху і сварки? / Чого важкий свій молот каменярський / Міняєш на тонкий різець Петрарки?» Це неначе голос «іншого», можливо, поетового опонента, одначе ліричного героя «виказують» маркери «молот каменярський», «валити панський гніт і царський», що засвідчує співзвуччя голосу власне автора і ліричного героя.
Міжпредметні паралелі. У добу романтизму в західноєвропейській поезії склалася традиція викладати теорію сонета в жанрі сонета. Німецький письменник Август Вільгельм Шлегель вперше в поетичній формі визначив сонетний канон — «чотирнадцять магічних рядків». Французький поет Шарль Огюстен Сент-Бев у «Сонеті» простежив важливі віхи розвитку жанру: «Сонета не плямуй, о критику лихий! / Він чарував колись великого Шекспіра, / Зітхнула тужно ним Петрарки ніжна ліра» (переклад Миколи Терещенка). Франко виклав свою теорію сонета у вірші «Колись в сонетах Данте і Петрарка», якому притаманна внутрішня діалогічність. Поет так само на обмеженому просторі чотирнадцятирядкової мініатюри оглядає стан розвитку сонета у світовому письменстві, внесок кожного свого попередника в сонетну форму. Данте, Петрарка, Шекспір оспівували красу і гармонію, витончена форма їхнього сонета нагадує різьблений келих, в який «свою любов, мов шум-вино, вливали», — гнучкий метафоричний образ, класична ясність картини, за допомогою якої окреслюється світ сонетного мистецтва діячів епохи Відродження. Проте перед українськими митцями XIX століття стоять інші завдання: «Нам, хліборобам, що з мечем почати? / Прийдесь нову зробити перекову: / Патріотичний меч перекувати // На плуг — обліг будущини орати, / На серп, щоб жито жать, життя основу». В цьому полягали незвичність франкового сонетного ліризму, новий жанровий тип сонетної форми, головною смисловою рисою якого була орієнтація на взаємопроникнення «особистого» і «загального» , коли людина і народ виступають як суб’єкт історії, її творець.
Справжнім шедевром є сонет «Сікстинська Мадонна» (1881), викликаний роздумами Франка над однойменною картиною Рафаеля «Сікстинська Мадонна» (1516), на якій поєднано божественне й земне начала, лик Богородиці з образом босоногої жінки. Внутрішній рух цього жіночого образу підкреслюється тривожними тінями складок одягу, клубоченням хмар під ногами Мадонни, її задумливим поглядом, здатністю вмить спуститися на землю і водночас залишатися недоступною.
Ця багатовимірність і динаміка Рафаелевого образу Мадонни проливає світло і на художню картину сонета Франка, овіяного високим шиллерівським духом: вірою в перемогу краси, невіддільною для поета від добра, а відтак божественного начала. Перед високим мистецтвом епохи Відродження поет низько схиляє голову. Він дивується нетлінній, неземній красі Мадонни: «Хто смів сказать, що не богиня ти?» Франка приваблює загальнолюдський смисл образу матері, яка в самовідданій любові до сина і самопожертві підноситься до Мадонни: «Так, ти богиня! Мати, райська роже, / О глянь на мене з свої висоти! / Бач, я, що в небесах не міг най ти / Богів, перед тобою клонюсь тоже».
Микола Стороженко. Ілюстрація до сонета «Сікстинська мадонна»
Складним є образ ліричного героя, що поєднує звучання голосів поета, який відмежовується від кола «безбожників» риторичною фігурою («Де той безбожник, що без серця дрожі / В твоє лице небесне глянуть може, / Наткнутий блиском твої красоти?»), та ліричного «Я», що відбиває внутрішній світ героя. Захоплення, любов, а водночас і сумнів, здивування: «Ти» — «Мадонна», «богиня», «райська рожа», «краса», смислову наповненість і багатозначність образу героя передають лексеми «боги», «духи», «висота», «небо», «небеса», «лице небесне», «мати», «Мадонна».
До Мадонни ліричний герой звертається довірливо, ствердно вигукуючи, не сумніваючись у божественності Мадонни. Душа героя розкривається, висвітлюється, він зізнається у своїх ваганнях, невір’ї, навіть запереченні потойбічного життя, існуванні духів («Я, що в небесах не міг найти богів...», «О базі, духах мож ся сумнівати / І небо й пекло казкою вважати...»). Хитання й пошук ідеалу ліричного «Я» увиразнюється запереченнями-ствердженнями, які складають композицію сонета.
В утвердженні краси й духовності Мадонни ліричний суб’єкт вдається до крайнощів, відкидаючи всіх богів і гіперболізуючи одну богиню — Сікстинську Мадонну: «І час прийде, коли весь світ покине / Богів і духів, лиш тебе, богине, І Чтить буде вічно — тут, на полотні».
Сонет будується за допомогою тез й антитез: у першій строфі «Ти — не богиня», у другій «Ти — богиня», синтез увиразнюється у двох терцетах, в яких напруження досягає своєї вершини. Так само наскрізною в ліричному мовленні є опозиція між божественним та земним, що допомагає розкрити світ думок і почуттів героя. Образ богині від авторського заголовка до останньої строфи змальовується мікрообразами, які підкреслюють ореол, німб, сяйво Богоматері, її земну та небесну сутність. Земна іпостась богині, її краса розкривається через образ матері, яка цвіте й відцвітає згідно із невблаганним законом життя і смерті, адже буття людини є короткотривалим. Натомість Мадонна-мати живе вічно. Однак розквітла рожа підкреслює «блиск... краси» і земної матері, й небесної богині. Саме перед красою жінки й Богоматері схиляє голову в любові й пошані ліричний герой: «Перед тобою клонюсь тоже». В останньому терцеті важливим є твердження про вічність образу Богоматері, який змальовано «на полотні». Так олюднюється образ Мадонни, перенесений у вимір мистецтва.
У сонеті Франка жінка втілює красу мистецтва, творче натхнення, музу. Образ жінки багатогранний, він асоціюється з архетипом матері — символом космічного і земного життя, берегинею родючості, смерті й воскресіння. Через символ вічного оновлення земна жінка виростає до образу матері-діви, чистої й непорочної краси. Жанрові традиції сонетної форми Франка продовжили в українській ліриці Максим Рильський, Микола Зеров, Юрій Клен, Богдан-Ігор Антонин, Євген Маланюк, Андрій Малишко, Дмитро Павличко.
Підсумуйте прочитане. 1. Розкажіть про шляхи розвитку світового сонета. Хто з митців виклав теорію сонета у віршовій формі? 2. Яких поглядів на жанр сонета дотримувався Франко? В яких віршах він виклав своє бачення сонета в нову добу? 3. Схарактеризуйте ознаки новаторства Франка в жанрі сонета.
Творча робота. Зіставте образи «Сікстинської Мадонни» Рафаеля з її образом в однойменному сонеті Франка. Якою постає Богоматір на полотні Рафаеля? Чому Іван Франко схиляє голову перед картиною італійського художника? На яких аспектах людяності образу Мадонни акцентує поет? Чому виникають у нього сумніви? Як ліричний герой відмежовується від «безбожників»? У чому своєрідність композиції обох творів? Напишіть твір-мініатюру «Гуманістичний пафос образу Сікстинської Мадонни у творах Рафаеля та Франка».
Мистецька скарбниця. Розгляньте ілюстрацію Миколи Стороженка до сонета «Сікстинська Мадонна» Івана Франка. Якими засобами змалювали образ Мадонни обидва митці? Чи вдало, на вашу думку, проілюстрував художник сонет? Аргументуйте своє твердження. Яке значення у розкритті ідеї сонета Франка мають образи української матері з сином та дівчини? Доберіть відповідні цитати з твору поета.
У ліриці Франка потужно розвивалася не тільки громадянська лірика, а й інтимна. Це підкреслив Михайло Коцюбинський, аналізуючи збірку «Зів’яле листя»: «Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадянськими інтересами. У Франка є прекрасна річ — лірична драма «Зів’яле листя». Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв.
У передмові до збірки «Зів’яле листя» (1896) автор зазначив, що поштовхом до написання лірики був щоденник юнака, розчарованого нерозділеним коханням. Проте Франко по-своєму трансформував поодинокі деталі, зізнання й настрої закоханого. Автор бажав, щоб читачі сприймали його поезію не в «автобіографічному ключі», а як мистецькі творіння, що мають загальнолюдське значення. Хоча деякі поезії не позбавлені автобіографічних ноток, збірка переросла звичні автобіографічні рамки і відтворює глибокий духовний світ нещасливо закоханого, людини щирої, мрійливої і доброї.
Михайло Брянський.
Портрет Єлизавети Дараган
Прагнучи показати багатогранність почуттів героя, Франко використовує складну ліричну оповідь: ліричного героя, ліричного персонажа, власне автора, а також застосовує голоси кількох «Я», що заявляють про себе в душі персонажа. Важливу роль відіграє проекція свідомого й підсвідомого героя, відлуння його внутрішніх «Я». У такий спосіб розгортається романічна сюжетна лінія, тобто картина історії кохання, ліричний роман, в якому монологи, невласне пряме мовлення, потік свідомості, голоси героїв утворюють ліричну оповідь.
Композиція збірки. До збірки входять три «жмутки», тобто цикли. Компонуючи книгу, Франко спирався не на хронологічний, а на тематичний принцип, щоб якнайповніше виразити своє бачення картини світу і почуттів закоханої людини. Кожен цикл складається із двадцяти творів, лише перший із них завершується ще й «Епілогом». Оригінально визначив поет жанр збірки — лірична драма, що підкреслює драматичний сюжет розгортання в душі розчарованого героя усіх перипетій змагань із самим собою, зі своїм коханням, а також із зовнішнім світом. Це свідчить про те, що збірка написана в річищі модерністської поетики.
У центрі ліричного сюжету книги — романтичний юнак, що скаржиться на неприхильність до нього дівчини, в яку закохався, тому зазнає розчарувань між горем і надією.
«Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Кохання цікавило Франка як вічна людська тема. У збірці «Зів’яле листя» важлива роль відводиться образу жінки, яка надихає героя на розвиток творчого начала в житті: «Ти найтайніший порив той, що бурить кров, підносить грудь», «Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться ». Такі звертання до коханої сприяють змалюванню героя-екзистенціала, що розмірковує над смислом буття, над особливостями свого духовного світу.
Значну естетичну функцію у вірші виконує пісенний паралелізм, лірична оповідь, вибудувана з риторичних запитань: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня. / Чом твоє серденько — колюче терня? / Чом твої устоньки — тиха молитва, / А твоє слово остре, як бритва?» Стилістично нейтральні слова серденько, слово в контексті твору набувають нового смислового наповнення, асоціюються не з чарівною, а холодною дівчиною, якій байдужі глибокі почуття ліричного героя. При цьому врода коханої змальовується в річищі фольклорної поетики, а тому протиставляється її норовистій вдачі, її серцю «колючому», як шпички терня, словам гострим, як бритва. Проте ці порівняння не свідчать про важкий характер дівчини. Просто вона не кохає юнака, який безтямно любить її, захоплюється красою очей, котрі «сяють тим чаром, / Що запалює серце пожаром», іменує милу «ясною зорею». Душевні переживання ліричного героя зображуються через багату образну палітру, а також контрастні суб’єктивні оцінки: «І чом твій усміх — для мене скрута, / Серце бентежить, як буря люта? // Ой ти, дівчино, ясная зоре! / Ти мої радощі, ти моє горе!» Митець характеризує персонажа за допомогою антонімів, поєднання кількох значень слів, внаслідок чого поетичний образ звучить багатоголосо. Прекрасним є кохання, його істинна сутність, без осягнення якої людина морально гине. Це шлях у світ справжніх цінностей, у світ гармонії.
Римування твору відповідає принципу римування в українському фольклорі — переважають морфологічні рими, тобто між собою римуються однакові частини мови: чаром — пожаром, зоре — горе та інші. Відтак музичне звучання строфи, гра тонів і напівтонів зливаються в органічну єдність, наповнюючи поезію особливим колоритом і створюючи своєрідний сплав музики й живопису, завдяки чому художній образ стає зримим. Вірш увиразнюють паралелізм («Ой ти, дівчино, ясная зоре! / Ти мої радощі, ти моє горе!») та лексичні анафори («Ой ти, дівчино...»).
У вірші «Чого являєшся мені?..» кохання відтворено як складне явище культури, у світлі якого пізнається людина, її потаємне «Я». Реальна, вигадана і неподілена любов — це світ, в якому живе герой. Перед його очима постає привабливий портрет коханої, таємничий духовний зміст її внутрішнього світу, уявлення героя про свій ідеал.
За жанром вірш — ліричний портрет, змальований крізь призму сну. Такі навіювання зумовлені палкою любов’ю ліричного героя до дівчини, яка не відповіла йому взаємністю, і прагненням назавжди позбутися образу винуватиці його душевних страждань. Перед внутрішнім зором персонажа постають деталі образу. Епітети чудові, ясні, сумні очі, німі уста, порівняння (« немов криниці дно студене») малюють у примхливому сплетінні деталей загадковий образ милої, вишукані почуття. Поезія будується як монолог-сповідь героя, крізь призму якого розгортається ліричний сюжет. Риторичні запитання до дівчини звучать як нерозуміння: «Який докір, яке страждання, / Яке не сповнене бажання / На них, мов зарево червоне, / Займається і знову тоне / У тьмі?» Гама почуттів і переживань героя наростає з новою силою: закоханий не може виборсатися з потоку емоцій, логічно обґрунтувати свої намагання позбутися нав’язливого образу, може, назавжди стерти його зі свідомості, адже його обраниця байдужа до світу його почуттів. Лірична оповідь у третій строфі контрастує з двома попередніми: герой не лише не може, а й не бажає вирвати з серця омріяний образ, прагне, аби він жив у його серці завжди, пестив його нездійсненні мрії: «О ні! / Являйся, зіронько, мені! / Хоч в сні!».
У моделюванні поетичної картини світу і відтворенні гами почуттів персонажа важливу естетичну функцію відіграють тропи. Поет майстерно поєднує риму з анафорою, увиразнюючи емоційну наснаженість твору. Цій же меті підпорядковуються чоловічі рими з їх прикінцевим наголошеним складом. Це одностопні рядки з однієї словоформи: пісні — дні, а також з двох слів, які мелодійно зливаються у звукову цілісність: у сні, у тьмі, о ні. Досягається це за допомогою римування останніх слів рядків з попередніми: мені — у сні, німі — у тьмі, одні — голосні — пісні, а також — внутрішніх рим: ясні — сумні, мені — хоч в сні. Мелодика вірша твориться і за допомогою асонансів, алітерації!, звукопису, зокрема 32 рядки об’єднані римою ні, яка дає змогу висловлене героєм то стверджувати, то заперечувати.
«Хоч ти не будеш цвіткою цвісти» за жанром — вірш-реф лексія, що відображає емоційне осмислення ліричним героєм своїх переживань і почуттів, роздуми над величним образом коханої, яку втратив. Вірш складається з двох восьмивіршових строф з перехресним римуванням, написаний п’ятистопним ямбом зі спондеем. Ліричний сюжет окреслюється як теза й антитеза, заперечення і розгорнуте ствердження. Дівчина для нього була квітучою цвіткою, образ кої відтінюється складним епітетом — «левкоєю пахуче-золотою». Йому шкода, що мила не піднялася у своїх почуттях над буденщиною, обивательським сприйманням світу, автоматично «пішла серед юрби плисти / У океан щоденності й застою». Проте для юнака образ коханої не затьмарився. Своєму уявному адресатові він зізнається: «Та все ж для мене ясна, чиста ти, / Не перестанеш буть мені святою». Монолог героя — це своєрідна поетична обітниця берегти у пам’яті нетлінний портрет милої, який змальовується в ореолі чарів свіжості й любові. Її поетичний образ надихатиме митця, спонукатиме до творення добра і краси:
«Твою красу я переллю в пісні, / Огонь очей в дзвінкії хвилі мови, / Коралі уст у ритми голосні...». У його душі її поетичний образ стає безсмертним: «Цвістимеш ти, — покіль мій спів лунає».
Міжпредметні паралелі. Поезії Франка перегукуються із «Дуїнянськими елегіями» Райнера Марії Рільке, віршами зі збірки «Квіти зла» Шарля Бодлера, ліричний герой якого, як і Франків персонаж, охоплений трагічною безвихідністю. Як і Бодлер («Танець змії», «Волосся», «Похмуре небо», «Запрошення до подорожі» ), Франко змальовує образ коханої через виразні деталі. У поезії «Волосся» французький поет описує шевелюру коханої кольору воронячого крила, яку називає «морем чорного дерева». У своїх спогадах ліричний герой Бодлера, занурюючись у чорний океан волосся милої, зазнає щастя. У Франка постає образ коханої з погляду ліричного героя, який помічає «рум’яне личко», «личко чудове», «очі-красітки», її очі, «як те море, / Супокійне, світляне», мов «криниця чиста на перловім дні». Як і Бодлерівський герой, він веде уявну розмову з «дівчиною-зірничкою», звертається до неї, називаючи її красунею, «правдивою любов’ю».
«Безмежнеє поле в сніжному завою» за жанром — романс, мелодійний та експресивний. Герой Франка не може примиритися з неподіленим коханням, прагне «обширу і волі», хоча в його серці «нестерпні болі», муки серця, прикра розлука. Він звертається до коня — символу лицарської волі: «Неси ж мене, коню, по чистому полю, / Як вихор, що тутка гуляє, / А чень, утечу я від лютого болю, / Що серце моє розриває». Цей мотив підкреслює одинокість, сум героя, який прагне втекти від себе і свого горя, у такий спосіб вгамовуючи свої бурхливі пристрасті. Ліричний герой не знаходить собі місця в житті. Проте його ваблять рух, втеча, інший простір — простір серця, яке ніяк не може вгамуватися. Герой Франка — інтроверт, тобто психологічний тип особи, зануреної у світ своїх переживань і роздумів, схильний замикатися в собі, жити своїми фантазіями.
Ліричний герой звертається до коханої, дівчини-зорі, яка зруйнувала «щастя власного підклад». Через іпостась жінки- красуні, цнотливої і гордої, іронічної і суворої, холодної і жорстокої, розгортається картина шляху-страждання героя збірки. Поезії Франка побудовано у формі монологу ліричного героя, серед них можна виділити три групи монологів: монологічні роздуми («Не надійся нічого»), монологи оповіді героя про себе і свої почуття («Я не надіюся нічого»), монологи- звертання («За що, красавице, я так тебе люблю»).
Елегія «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі» — один із шедеврів романсової лірики Франка. Твір вносить новий акорд у поліфонію почуттів закоханого. Ліричний герой має у серці «замерле кохання», «незгоєні рани, невтішні жалі», які уподібнює зів’ялим листочкам, що вітром розвіються по світу. Це драма неподіленого кохання, сповнена тихої печалі, яка закарбувала на серці рубці, але герой готовий випити гірку чашу життя до дна: «Ті скарби найкращі душі молодої / Розтративши марно, без тями, / Жебрак одинокий, назустріч недолі / Піду я сумними стежками». Образ одинокого юнака, що загубив кохання і став жебраком у долі, набуває глибокого загальнолюдського змісту.
Мистецька скарбниця Тема неподіленої любові знаходить відгук у читачів, тому вірш «Розвійтеся з вітром», покладе ний на музику Миколою Лисенком, став популярною піснею. Улюбленими народними романсами стали вірші «Ой ти, дівчино...», «Чого являєшся мені у сні», «Як почуєш вночі край свойого вікна», покладені на музику композиторами Анатолієм Кос-Анатольським, Миколою Левицьким, Яковом Лопатинським, Яковом Степовим, Григорієм Майбородою. Для реалізації свого мистецького задуму у «Зів’ялому листі» Франко використовує низку жанрових різновидів лірики: пісню, романс, сонет, елегію, сюжетний ліричний вірш, вірш-візію, портрет, філософську медитацію. До пісень та романсів відносимо вірші «Зелений явір, зелений явір», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Червона калина, чого в лузі гнешся?», «Ой ти, дубочку кучерявий», «Ой жалю мій, жалю», «Отеє тая стежечка», написані в річищі поетики народних пісень. Тому ліричні сюжети сягають глибокої давнини, язичницького міфомислення, згадок про поклоніння наших предків Ладі — богині світової гармонії, Великій Матері всього сущого, родючості, кохання і шлюбу, Купайлові — богові молодості, шлюбу і краси, іншим богам східних слов’ян. У такий спосіб з’являються міфопоетичні образи-символи матері-землі, калини, голубки, долі тощо.
«Червона калино, чого в лузі гнешся» за жанром — поезія алегорія: світ почуттів героїв відтінюють персоніфіковані образи рослинного світу. Твір побудований як діалог між калиною і дубом. Поет зартосовує психологічний паралелізм — перенесення явищ природи на світ буття людей. Так, центральний образ червоної калини, почерпнутий із народних пісень, символізує красу, ніжність і шляхетність душі дівчини. Вражає життєлюбство душі героїні, закоханої в усе прекрасне, світле, сонячне. Проте дотягнутися до сонця дівчина-калина не може. Милозвучність і художня цілісність поезії спонукали Костян тина Данькевича написати до неї музику.
«Тричі мені являлася любов». Франкові була близькою ідея Платона, що «любов — це вічна пристрасть народжува ти себе в красі», тому в збірці «Зів’яле листя» любов постає як властивість душі героя, що прагне краси і гармонії. Ліричний герой яскраво розгортає сюжетну дію та поетизує світ почуттів персонажів ліричної драми. Ця поезія має автобіографічні мотиви. Прототипами героїнь були Ольга Рошкевич, юнацьке кохання поета, Юзефа Дзвонковська, яка рано померла від сухот, Целіна Журовська, яка не відповіла поетові взаємністю.
Франко змальовує портрети трьох своїх милих: «одна несміла, як лілея біла», виплекана «з мрій», легка, «мов метелик», що відсвічує «рожевим блиском» весняних квітів, «невинна, як дитина»; друга — «гордая княгиня», «бліда, мов місяць, тиха та сумна», уподібнюється до святої; третя — загадкова, «мов сфінкс», очі — «яркі, страшні, жагою повні, що аж серце стине». Проте митець дбає про цілісність портрета коханої, до якої постійно звертається його трагічне «Я».
Євген Буковецький.
Жіночий портрет
Образ коханої у Франка перегукується з традиційним образом Прекрасної Діви, який формувався в світлі культу Богоматері в добу Середньовіччя — добу жорстоких рицарських воєн, антилюдяних вчинків. Цій вакханалії зла і протистояв світлий образ Прекрасної Дами, яка під впливом етико-моральних змін у суспільстві стала Дівою Марією — «образом, що підносить любов до вершин духовної відданості» (Карл Юнг). Внаслідок такого світосприймання лицар здійснював свої подвиги в ім’я дами, що вважалось виконанням Божої волі. У воєнний похід лицар ішов з її благословенням, оскільки вірив, що жінка наділяє коханого духовною силою, допомагаючи йому виконати свій обов’язок. Відлуння цього образу є і в ліриці Івана Франка, де кохану змальовано в образі білої лілеї («Моя хистка лілеє»), Міжпредметні паралелі. Подібне бачення образу жінки спостерігаємо і в XX столітті у зображенні Орлеанської Діви з поетичних творів Франсуа Війона та Юрія Клена ( «Жанна д'Арк» ), яку європейці бачили в образі Прекрасної Дами. У світлі модерністської поетики героїня набуває протилежних ідеалові рис, хоча й зображується в умовно- символічному плані. Це засвідчує лірика Шарля Бодлера, Поля Верлена, Артюра Рембо.
Страждання спонукають героя до самоосмислення, пізнання суті свого життя, загалом осягнення сенсу буття. Так виникає образ закоханого юнака, що своєю романтичною мрійливістю, задумливістю, відчуженістю і непрактичністю нагадує Вертера («Страждання молодого Вертера» Йоганна Вольфганга Ґете). Постає образ дівчини, сильної характером і почуттями, з очима «княгині» — чудовими, ясними, але «сумними, немов криниці дно студене».
«Як почуєш вночі край свойого вікна». Франко майстерно відтворює діалектичну єдність розуму і почуттів. Поет моделює ситуації, коли його герой прагне вгамувати голосом розуму свої переживання і пристрасті. Він хоче забути своє кохання, а воно невимовним горем переслідує його всюди. Нещасний горює ще більше від того, що нещасливою є його люба. Не бажаючи турбувати кохану, він виявляє шляхетність: «Як почуєш вночі край свойого вікна, / Що щось плаче і хлипає важко, / Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна, / Не дивися в той бік, моя пташко!»
Настільки природно звучить цей вірш, що Дмитро Павличко назвав його «діамантом-самородком», бо «такого ні вигадати, ні вистраждати неможливо. Без цього маленького творіння важко уявити собі гігантський материк Франкової поезії». Вірш має відсвіт трагічного: означники розпука, невтишима тоска характеризують пристрасть героя, його любов плач, любов стогін. Естетичну функцію відіграють синоніми й антоніми, що поєднують протилежності — любов і ненависть, життя і смерть. Ці образи утворюють у тексті складне лірико- сюжетне й смислове поле, висвітлюючи історію неподіленого кохання. Так само послідовно його овіюють холод і забуття, які асоціюються з смертю, що й відповідало модерністському світобаченню тогочасної європейської лірики.
Словникова робота. 1. Запам’ятайте літературознавчий термін.
Цикл (грец. kyklos — коло, колесо) — декілька художніх творів, об’єднаних жанром, темою, головними героями, єдністю авторського задуму, в поезії — настроєм, єдиним мотивом, заголовком.
2. Які ліричні цикли створив Франко? Назвіть відомі вам поетичні цикли українських та зарубіжних митців.
Підсумуйте прочитане. 1. Як сприйняв збірку «Зів’яле листя» Михайло Коцюбинський? 2. Що спонукало Франка написати ліричну драму? 3. Схарактеризуйте композицію книги «Зів’яле листя». 4. До яких жанрових різновидів лірики вдавався поет?
Поміркуйте. 1. Що приваблює вас у збірці «Зів’яле листя»?
2. Чому Франко назвав свою книгу «ліричною драмою»? 3. Які поезії з цієї збірки можна віднести до автобіографічних? Аргументуйте своє твердження. 4. Яка роль відводиться ліричному героєві? 5. Які духовні цінності утверджує митець у збірці «Зів’яле листя»? 6. Послухайте романс «Безмежнеє поле в сніжному завої» (музика Миколи Лисенка). Які почуття й асоціації викликає він у вас? Який основний мотив цього твору?
Аналізуємо твір. 1. Яке враження справляє романс «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»? 2. За допомогою яких засобів виразності змальовується образ дівчини? 3. Розкрийте роль антитези у розгортанні ліричного сюжету. 4. Чому немає взаємності у почуттях юнака та дівчини? 5. Визначте віршовий розмір і особливості римування романсу. З’ясуйте їх смислове наповнення у вираженні ідеї твору.
Мистецька скарбниця. 1. Розгляньте та опишіть картини Михайла Брянського «Портрет Єлизавети Дараган» (с. 146), Євгена Буковецького «Жіночий портрет» (с. 151). Доберіть цитати з поезій Франка і з’ясуйте, як художники індивідуалізують образи героїнь. У чому виявляється їх замріяність? Які риси характеру жінок підкреслюють художники? 2. Які пісні на слова Івана Франка ви знаєте? Скористайтесь інтернет-сайтом: www.pisni.org.ua, підготуйте виступ у класі «Пісенна спадщина Івана Франка».
Робота в групах. 1. Якими постають портрети коханих у віршах «Чого являєшся мені у сні?», «Хоч ти не будеш цвіткою цвісти», «Червона калино, чого в лузі гнешся?» 2. Чим імпонує вам поезія «Тричі мені являлася любов»? Якими фарбами змальовуються образи трьох коханих? Як ліричний герой індивідуалізує їхні портрети? Чому ліричний герой у пам’яті береже нетлінний образ милої? 3. З якими творами світового письменства перегукується образ коханої в збірці Франка? 4. З якою метою у романсі «Безмежнеє поле в сніжному завої» зображується образ вершника? Якими засобами поет розгортає мотив шляху-страждання?
Творча робота. Складіть есе «Поетичний образ коханої в «Зів’ялому листі» Івана Франка.
«Передмова» Івана Франка до збірки «Мій Ізмарагд» (1895) є ключем до розуміння її ідейно-естетичної концепції. Звертаючись до читача, поет роз’яснює, що, «блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літератури», до нього прийшло натхнення від споживання цих багатств духовної мудрості. Франко розкриває назву давньоукраїнського «Ізмарагду» — збірника притч, повчань і приписів християнської моралі. Проте свою збірку поет назвав «Мій Ізмарагд», підкреслюючи цим, що вкладає новий зміст у прадавні повчання. Він постійно дбав про розширення тематики і жанрів української поезії, адже «передача чужомовної поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації», будуючи «золотий міст між народами».
Вічні образи, древні згустки мудрості, афоризми, сентенції, притчі поєднувались у Франка з прагненням розв’язати важливі морально-етичні проблеми доби.
У творчому доробку Івана Франка жанр легенди посідає поважне місце. У попередніх класах ви вивчали легенду як твір усної народної творчості. В давньому письменстві розвивалися
Наталія Антоненко. Ілюстрація до «Легенди про вічне життя» легенди на основі апокрифів, житій святих. Популярністю користувалися у читачів легенди повчального змісту, зокрема збірки «Ізмарагд», «Києво-Печерський патерик».
Високохудожньою є «Легенда про вічне життя», написана двовіршем. Сюжет легенди Франка — це шлях до пізнання ідеї, образного судження про людину і світ. Чудодійний горіх, що приносить безсмертя, випрошений аскетом у богині, потрапляє до Олександра Македонського, який віддає його красуні-дружині Роксані, а вона дарує його своєму коханцеві — генералові Птолемею, натомість Олександрові підсипає отруту. Птолемей віддаровує чудо-горіх куртизанці, що полонила його серце, а ця «пропаща жінка» простягає безцінний дар цареві, почувши, що він смертельно хворий. Куртизанка виявилася більш милосердною, ніж дружина вавилонського царя. Македонський довідується про мандри горіха і бажає краще померти, ніж жити «в сітях брехні» і зради, а тому кидає горіх у вогонь: «А без щастя, без віри й любові внутрі / Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!» Він ототожнює зраду, відступ як духовну смерть, руйнування цілісності духу, гармонії. Через розвиток сюжету Франко зображує трагедію, а водночас і прозріння людини, яка не може жити в сітях лицемірства, облесливої любові, ошуканства. Аморальна особа стає «порожнім горіхом», і тільки моральне очищення може порятувати її від духовної смерті. У такому нерозривному зв’язку високої духовності і моральності й забезпечується людині безсмертя.
«Легенда про Шлата» — це триптих сонетів, що увійшов до збірки «З вершин і низин». Поетична паралель з біблійним Пілатом необхідна Франкові для того, щоб розкрити всю ницість новоявлених пілатів, які байдуже ставляться до кривди і бід людей. Вони продавали свій народ, служачи австрійській державній машині гноблення. Образ Пілата у легенді поета набуває й узагальнено-символічного змісту — пілати ходять по землі поміж нас. Це втілення зради, тактики «умитих рук», «моєї хати скраю». «Легенда про Пілата» написана сонетами і належить до філософської лірики.
У середньовічних легендах оповідалося про життя римського прокуратора після Голгофи, зокрема самогубство через докори сумління або смерть за вироком римського імператора. При цьому наголошується ще й на тому, що тіло жахливого злочинця не приймає ні земля, ні вогонь, ні вода. Цей мотив ліг в основу Франкової «Легенди про Пілата», в якій образ прокуратора оцінюється негативно. Після громадського осуду Понтія Пілата він наводить на всіх страх, приречений на мізерне існування і забуття. У цьому ключі розгортається лірична оповідь про Пілата, його негідний вчинок і його наслідки. Гріх, вчинений римським прокуратором, переслідує Пілата на кожному кроці. Жорстокість його дій підсилюється образами жаху й страху, карою смерті, яка спіткала родину Пілата.
«Легенда про Пілата» Франка засвідчує філософське осмислення поетом проблем буття і людської моралі. Художня майстерність досягається біблійною афористичністю, умінням поета в легендарній і повсякденній житейській ситуації помітити символічний та буттєвий вимір історії.
(Іван Франко)
Жанр притчі — оповідного й алегоричного твору, в якому сюжет будується на релігійному чи моральному повчанні, — приваблював Франка як митця своїми загальнолюдськими вимірами. На українському ґрунті він, моделюючи образи й сюжети давніх притч, надбань світової культури, переосмислював їх, пропускав «крізь призму серця і чуття», йшов на сміливий експеримент. Його притчі осяяні біблійними й авторськими афоризмами, гуманістичними сентенціями. У них повчальність розгортається у сфері образів і понять, почерпнутих з природи і побуту.
У «Притчі про приязнь» автор в алегорично-повчальній формі пояснює, як слід оцінювати друзів. Мудрий чоловік розповідає синові, як перевірити, хто справжній друг, а хто — фальшивий. Ровесники сина не витримують випробування. Тільки вірний товариш батька готовий прийти на допомогу юнакові в скрутний час.
Жанровою своєрідністю «Притчі про захланність» є авторський вступ-передмова про згубну роль жадібності людини. Сюжет притчі розвивається в хронологічній послідовності, зображуючи крах зажерливого господаря дому. Засліплений золотом, він поступово втрачає коня, слугу, сина, дружину і сам приймає смерть від жала гадюки, яку й оберігав усі ці роки, бо щодня вона йому приносила червінці й дорогоцінні камінці. Образ господаря дому переростає в символ захланності, що погубить усе в житті.
Таким чином, притчі Івана Франка засвідчували, як цікаво й оригінально поет переосмислював давні образи й сюжети, щоб у високомистецькій формі пропагувати гуманістичні ідеали. Цю традицію продовжили у наш час Дмитро Павличко, Іван Драч, Валерій Шевчук.
Підсумуйте прочитане. 1. Розкрийте зміст назви збірки «Мій Ізмарагд». 2. Що спонукало поета звернутися до вічних образів? Назвіть твори, в яких він реалізував свій задум. 3. У чому своєрідність Франкового жанру легенди? 4. Які питання порушував поет у притчах? 5. Хто з українських митців продовжив традицію Франка в жанрі притчі?
Поміркуйте. 1. Які морально-етичні цінності утверджуються в «Легенді про вічне життя»? 2. Чому Македонський спалив чудодійний горіх, що приносив безсмертя людині? 3. Що є найдорожчим у житті? Які духовно-моральні цінності сповідуєте ви? 4. Як скористалися б ви чудодійним горіхом? 5. Хто з героїв «Легенди про вічне життя» найбільше вам імпонує і чим саме? 6. У чому повчальність історії, змальованої у «Притчі про захланність»?
Мистецька скарбниця. Розгляньте ілюстрацію до «Легенди про вічне життя» (с. 154). Який епізод твору змальовано? Кого з персонажів ви бачите? Якими вони постають у легенді та на малюнку? Опишіть інтер’єр. Відповідаючи, використовуйте цитати з тексту.
Творча робота. Складіть усно есе «У чому я вбачаю смисл свого життя». Доберіть афоризми з творів Франка та інших авторів, ілюструючи свою позицію.
У збірці «Мій Ізмарагд» Франко порушує актуальні питання тогочасного життя, поєднавши їх із особистісно-інтимними переживаннями ліричного героя, що по-особливому увиразнює художнє висловлення, робить його щирим і безпосереднім. Гама почуттів поета настільки широка, що охоплює громадянський пафос, реагуючи на виклики життя і змагань за кращу долю народу.
У часи Франка розвивалося модерністське мистецтво, утверджуючись на засадах творення сучасного мистецтва, яке шукало нові засоби художнього відображення дійсності, культивувало суб’єктивізм, образні і жанрові новації, відкидало його суспільні функції, закликаючи творити уявний світ задля мистецтва. Таких митців називали декадентами (від франц, decadence — занепад, а декадент — занепадник) з негативним значенням.
Львівський критик Василь Щурат, аналізуючи збірку Івана Франка «Зів’яле листя», помітив у ній мотиви, характерні для модернізму, назвавши їх декаденськими, оскільки герой- песиміст обирає смерть. Франко заперечував такий погляд і у відповідь написав поезію «Декадент».
За жанром «Декадент» (1896) — полемічне послання, відповідь Франка критикові: «Я декадент? Се новина для мене! / Ти взяв один з мого життя момент, / І слово темне відшукав та вчене, / І Русі возвістив: «Ось декадент!» Художня оповідь будується на інтонаціях здивування та обурення, ліричних зізнаннях і розважливих міркуваннях, запереченнях і утвердженнях. Франка обурило ототожнення біографічного автора з ліричним героєм. Поет не поділяв погляди декадентів на мистецтво як антисуспільне явище, розглядав літературу як зброю в боротьбі за щастя народу і волю України.
Франкові видалось, що критик не збагнув головного в його художньому світі — болю за долю людини і вітчизни. Хоча інколи й переважає журлива тональність, хоча наявні в його поезіях «пісні біль, і жаль, і туга — / Се лиш тому, що склалось так життя. / Та є в ній, брате мій, ще нута друга: / Надія, воля, радісне чуття». Ліричний монолог будується як дискусія-заперечення естетики декадентства з його «безпредметним тужінням», оспівуванням «шуму власного слуху» (іронізує він над митцями-декадентами). Митець живе справжнім життям з його негараздами, тяжкими випробуваннями, але не опускає рук. Така самохарактеристика, щира і правдива, малює образ духовно здорової особи, загартованої, мужньої, працелюбної та життєлюбної. Тому Франко гордо заявляє: «Який я декадент? Я син народу, / Що вгору йде, хоч був запертий в льох. / Мій поклик: праця, щастя і свобода, / Я є мужик, пролог, не епілог». Він пишається своїм походженням, сильним духом, устремлінням у щасливе майбутнє.
Отже, збірка «Мій Ізмарагд» позначена мистецькою витонченістю, волелюбністю і людинолюбством. Книга наповнила художній світ української лірики важливими філософськими проблемами, вічними образами й мотивами, життєствердною мудрістю.
У доробку Івана Франка збірка «Із днів журби» (1900) посідає важливе місце. До неї ввійшли поезії, написані в 1897— 1900 роках. Назва збірки «Із днів журби» — символічна. Через журбу і надію, смуток і радість, через пізнання себе і світу ліричний герой іде до усвідомлення законів буття. «Дні журби» — це дні змагання, знахідок і втрат, можливість самостійного роздуму. Так виникають рефлексії над «занедбаною» у світі людиною, якій потрібно вибирати між справжнім і фальшивим у житті.
Поет відчуває красу і життя, і природи, і суспільно-корисної праці — це те, що визначає духовні орієнтири особи. Усвідомлення цього дозволяє їй подолати журбу та безнадію, присвячуючи себе людям: « Чи крові треба — кров за вас проллю! / Чи діл — я сильний, віковічні скали / розтрощу, на землю повалю» («І знов рефлексії!...»). Звідси — особливе становище в ліриці Франка образу автора як творця, що створює власний світ. Поета хвилюють проблеми загальнолюдські й національні у їх нерозривному вияві. Збірка «Semper tiro» (з латин. — завжди учень) (1960) не тільки продовжила художню практику попередніх книг, а й засвідчила поглиблене філософське осмислення автором проблем людського буття. Франко порушував національно-історіософські питання буття України. Мудрість віків, відлита в слові, по-новому артикулюється під пером митця-філософа, визначає інтелектуальну глибину поезії, душевну рівновагу й ліричну повноту. Назва збірки «Semper tiro» означала для Франка, що він вічний учень, продовжувач літературних традицій та оновлювач поетичного слова, шукач способів творення добра й утвердження гуманізму.
Відкривається книга програмовою поезією «Semper tiro» і двома зверненнями до Пісні-музи та читача — традиція, що сягає практики українських поетів доби Бароко. Поет переосмислює латинське прислів’я «Ars longa, vita brevis est» («Мистецтво — вічне, життя — коротке» ) так: «Життя коротке, та безмежна штука / І незглибиме творче ремесло». Лексема «штука», запозичена з німецької мови, вживалася в часи Франка на означення мистецтва. Слово «мистецтво» в українську мову ввела Олена Пчілка.
«Коли в душі пісень тісниться рій», коли є почуття й думки, коли є що людям сказати, тоді й відкривається «незглибиме творче ремесло», адже саме у безмежності і вічній природі мистецтва оновлюватися виявляється невичерпність творчих можливостей. Ця ідея найвиразніше розкривається у формулі «Поет — завжди учень», що її як підсумок виголошує Франко в кінці твору.
Завершує книгу медитація «Якби ти знав, як много важить слово,..». Це підсумок роздумів Франка про призначення митця в суспільстві. Ліричний герой пройшов тяжкий шлях поета-борця і глибоко переконався у вагомості художнього слова: «Якби ти знав, як много важить слово, / Одно сердечне, теплеє слівце! / Глибокі рани серця як чудово / Вигоює — якби ти знав оце!» В останній строфі образ поета романтизовано, і він уподібнюється до месії: «Як той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих, / Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих: «Не бійтеся! Се я!»
Таким чином, Франко створює багатогранний образ поета, що служить людству і жертвує собою для нього. В цьому виявляється світлий гуманізм митця.
Підсумуйте прочитане 1. В яких умовах написано поезію «Декадент»? 2. Як поставився Франко до появи декадентства в європейській літературі? 3. Розкрийте символічне значення назви збірки «Semper tiro». Яка ідея однойменної поезії? 4. Схарактеризуйте образ митця у збірці «Semper tiro».
Поміркуйте. 1. Які функції мистецтва слова захищав поет? Чому він не сприйняв на свою адресу визначення «декадент»? 2. Чи погоджуєтесь ви з думкою Василя Щурата, що у поезіях «Зів’ялого листя» є декадентські мотиви? Аргументуйте свою відповідь цитатами з поезій. 3. Чи мають гуманістичний пафос вірші, сповнені сумних мотивів? 4. В яких рядках автор проголошує своє мистецьке кредо? Поясніть, як ви розумієте зміст Франкових рядків: «Мій поклик: праця, щастя і свобода, / Я є мужик, пролог, не епілог». 5. В чому полягає актуальність вірша «Декадент» нині?
Чільне місце у творчому доробку Франка посідають поеми. Серед понад п’ятдесяти його поем літературознавці виділяють такі жанрові різновиди: соціально-побутові («Панські жарти», «Сурка»), сатирично-політичні («Ботокуди», «Лис Микита»), історичні («На Святоюрській горі»), філософські поели («Смерть Каїна», «Похорон», «Мойсей»).
У 8 класі ви вивчали поему «Іван Вишенський», в якій подано духовний портрет патріота. Коли перед ченцем постала проблема вибору, він усвідомив, що ідея служіння народові має бути провідною в житті.
У філософських поемах Франко звертається до біблійних образів, що засвідчує поема «Смерть Каїна» (1889).
Міжпредметні паралелі. Твір «Смерть Каїна» виник під впливом однойменної поеми Джорджа Байрона, яку Франко переклав українською мовою. У ній поетові імпонували філософська і релігійна проблематика, а також бунтарська постать Каїна. Дискусійний характер твору Байрона зумовив появу Франкової поеми. Англійський митець визначив жанр поеми як містерії, а український — як легенди.
По-новому Франко продовжує полемічний диспут над вирішенням проблеми існування. Як і в Біблії, у Байрона причиною вбивства Авеля була заздрість Каїна. Свою поему він завершує трагедією першого братовбивства, його герой проклятий на муки та поневіряння світом без мети, вилучений з людського роду.
Саме з цього моменту починає розгортатися сюжет поеми Франка. В українського поета Каїн — зневірений скептик, бунтар-індивідуаліст. Поступово в його душі настає перелом: відбувається душевний спокій і примирення з Богом, кінець поневірянням та смерть. Особливо драматичним постає образ Каїна в пустелі, де на далекій відстані у серпанку постав утрачений рай. З уст вигнанця сиплються прокляття в той бік, адже він вважає примарний образ джерелом безмежних страждань і мук людства. Стіни раю притягають Каїна до себе поза його волею. Фізично і духовно виснажений, Каїн піднімається на високу гору, аби спостерігати, що відбувається у раю. Наступає кульмінація поеми — зображення символічної картини раю, для створення якої Франко використав біблійну оповідь про два райських дерева — життя і знання. Поет зумів за допомогою художніх образів втілити філософську думку, охопити у коло проблематики питання життя і смерті, добра і зла, любові й ненависті, наукового пізнання природи. Це видовище переконує Каїна, що знання допомагає жити і не завжди веде до смерті. Він осягає вищий, духовний рівень знання: саме любов наділяє знання добром і дає смисл та мету життю.
Мікеланджело Буонарроті. Статуя «Мойсей».
Рим,1515
Духовний заповіт українському народові
Філософська поема «Мойсей» (1905) — видатне явище літератури доби модернізму. Автор у посвяті назвав поему «великим даром» українському народові. Літературознавець Юрій Шевельов назвав її «другим «Заповітом» української літератури, в якому митець крізь призму суспільно- політичної алегорії порушив головну проблему часу: визволення нашого народу з неволі, здобуття незалежності. З цією метою Франко використав відому біблійну легенду про Мойсея, який вивів єврейський народ з єгипетського рабства. Сорок років Мойсей блукав у пустелі, шукаючи Обітовану землю, а привівши свій народ до неї, загинув, вигнаний євреями. Поет написав оригінальний твір, розкривши свій задум: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не призна ного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і оспівана на біблійнім оповіданні». Біблійну історію Франко проектує на українську історію і змагання народу за свободу і державність. За словами Дмитра Павличка, «геніальність Франка виявляється насамперед у тому, що він змальовує дорогу древніх євреїв до Ханаану як до їхньої омріяної. Богом обіцяної національної держави і свободи. Це ж очевидна аналогія з українською нацією та її шляхом — шляхом не сорока років, а цілих століть, — до своєї свободи і державності».
Джерелами сюжету поеми стали біблійні оповіді про життя давніх євреїв, суспільно-політична атмосфера початку XX століття. На втілення ідейного задуму поеми мали вплив твори світового мистецтва.
Мистецька скарбниця. Подорожуючи 1904 року по Італії, Франко був вражений скульптурою Мойсея Мікеланджело Буонарроті в Римі, а також картинами Санті Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Сандро Ботічеллі, Гарменса ван Рейна Рембрандта, які стали мистецьким імпульсом до створення поеми. Ідейним поштовхом до її написання були революційні події 1905 року в Росії.
Жанрова своєрідність поеми. За жанром «Мойсей» Франка — філософська ліро-епічна поема. Філософська поема розрахована на тривалу розповідь, в якій осмислюються світ, поступ людства, загальні закономірності життя, природи, часу і простору. Відомими філософськими поемами є «Марія», «Неофіти» Тараса Шевченка, «Мойсей» Івана Франка. Філософським осмисленням буття відзначаються поеми Миколи Бажана, Юрія Клена, Бориса Олійника.
У поемі «Мойсей» порушуються історіософські проблеми буття особи і нації, вождя і народу, волі і рабства, життя і смерті. У творі органічно поєдналися ліричне та епічне начала. Пролог — це лірична частина поеми (монолог), а розділи — епічна, проте вони перемежовані ліричним началом: емоційно забарвленими монологами і молитвами Мойсея. Поет застосував третьоособового всезнаючого розповідача, який все помічає, проникає в душу пророка, розкриває його потаємні думки і переживання. Внутрішній конфлікт Мойсея є важливішим за зовнішній, бо розкриває діалектику душі вождя, його впевненість у правоті своєї справи і сумніви, віру і зневір’я. Однак завжди перемагає його щира любов до свого народу. Як спостеріг Дмитро Павличко, центральною драматичною колізією твору Франка є «боротьба двох фундаментальних поглядів на природу людини і світу». Матеріалістичний погляд захищає супротивник Єгови — Азазель, виразник ідеї приземленості, людської смертності. Він вважає, що керувати народом з-поза меж існування не здатна жодна сила. Ідеалістичний погляд захищають Мойсей та Єгова, які перемагають, бо ставлять понад усе людський дух. На думку Дмитра Павличка, «тільки обдарований духом, поєдна ний з Богом народ здатний у найтяжчих умовах вистояти, перемогти ворога... Людина смертна, але вона здатна перемогти смерть, приєднуючи свою душу до вічної душі своєї нації, а через неї — і до безсмертя душі людства».
Сюжетно-композиційна організація поеми. Структурно поема Франка складається з пролога та двадцяти пісень (розділів). Вона ускладнена реалістичними описами побуту кочового народу, вставною притчею про терен, міфом про Оріона, діалогами, монологами-звертаннями Мойсея («О Ізраїлю!»), його молитвами. Сюжет поеми екстенсивний, тобто розгортаються події зовнішнього і внутрішнього буття героя і народу, об’єднані мотивом пошуку землі Обітованої, подорожі й випробувань. Події розвиваються напружено, динамічно, моделюючи світ і персонажів, зокрема центральний образ Мойсея, за допомогою якого втілюється філософський вимір поеми. Епічну глибину розповіді підкреслює анапест з жіночим римуванням, що увиразнює плинність часу, передає драматичний характер давньої історії.
Художня дія у поемі починається від розладу євреїв з Мойсеєм, конфлікт між якими уже відбувся в минулому. У наметі дрімає Ізраїль, а зневірений народ не рветься на простори Обітованої землі, яка видніється на горизонті. Для нього та земля — «фата моргана». Розділи І—XI є експозиційними, відтворюють виникнення і наростання конфлікту між пророком і народом, який, підбурюваний демагогами Авіроном і Датаном, не розуміє Мойсея, не бажає іти з ним до мети. Це становить зав’язку сюжету. Вождь покидає табір і сам прямує до Обітованої землі. Розвиток дії розгортається у XII—XVIII розділах. Зовнішній конфлікт набуває внутрішнього виміру, втілюється у роздумах Мойсея над драматичною долею народу і сорокарічним шляхом до омріяної землі. Розділ ХІХ — кульмінаційний, відтворює розмову Мойсея з Єговою та смерть вождя. Сюжетна розв’язка втілюється в XX розділі.
Після смерті Мойсея народ карає псевдовождів, висуває зі свого середовища нового поводиря — Єгошуа. Це енергійний ватажок, що вийшов із соціальних низів, представник нового покоління, що народився і ріс в умовах свободи, подолав комплекс рабської меншовартості, пасивності. Він закликає народ до походу за нове суспільство. Ідеали, за які боровся Мойсей, втілюються в життя. Його образ уособлює ідею, що справжнім вождем є той, хто виражає найзаповітніші ідеали народу. В його особі фізична сила обертається в духовну, героїчну, інтелектуальну силу повсталої нації.
Важливу смислову і композиційну роль відіграє пролог, написаний терцинами і створений після написання поеми. Пролог — це своєрідний ключ до розуміння ідейно-естетичної концепції твору. У ньому Франко окреслив національно- духовний код народу в його історичному поступі та синтезував особисті екзистенційні переживання із загальнолюдськими вимірами буття. Поет висловив свої роздуми, болі і надію на воскресіння українців як державотворчої нації. Він осмислював питання, чому волелюбний народ із великою історією став у сусідів «тяглом у поїздах їх бистроїздних», «гноєм», тобто ферментом для зміцнення їх держав. «Невже тобі лиш не судилось діло, / Щоб виявляло твоїх сил безмірність? / Невже задарма стільки серць горіло / До тебе найсвятішою любов'ю?» — звертається митець до «замученого і розбитого» народу. Автор розвиває провідну ідею поеми: визволення українського народу з-під колоніального гніту. Як апофеоз звучать рядки про неминуче моральне оздоровлення нації: «Та прийде час — і ти огнистим видом / Засяєш у народів вольних колі, / Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, / Покотиш Чорним морем гомін волі /І глянеш, як хазяїн домовитий, / По своїй хаті і по своїм полі».
Неоромантична поетика. Поема «Мойсей» написана в річищі неоромантичної стильової течії в українському модернізмі. Франко по-новому трактує проблему волі і рабства, яка обіймає політичні і психологічні питання буття нації, набуває філософського виміру. Усвідомлюючи соціальне і фізичне рабство свого народу, Мойсей відчув покликання месії — вивести його з неволі. Проте часи, коли пророк був зі своїм народом, «як душа їх душі, піднімавсь многі рази / До найвищих піднебних висот», минули, і його вже ніхто не слухає: «Ті слова про обіцяний край / Для їх духу — се казка. / М’ясо стад їх, і масло, і сир — / Ось найбільшая ласка». Розповідач переконливо зображує, що фізичне рабство не настільки страшне, як духовне поневолення. Хоч і блукали сорок літ євреї по пустелі, та не позбулися комплексу психічного і морального рабства. Здичавіла юрба стала впертою і зарозумілою, втративши гідність і мету — прийти до багатого краю, дарованого їм Богом. Юрба ненавидить пророка, бо він сильніший за них духом і спонукає рабів піднятися з колін. Бездуховна маса байдуже ставиться до власного майбуття, бездумно йдучи за тими, хто обіцяє ситий спокій, насправді впрягаючи народ у нове ярмо.
Символічними персонажами, що уособлюють ідеологічне і психічне рабство, є «народні піклувальники» Авірон і Датан. Вони зуміли нав’язати масі свою волю, збуджуючи ненависть до пророка. Драматичне становище Мойсея особливо загострюється, коли невдячний народ виганяє його з табору.
Образ Мойсея у поемі Франка, як і на скульптурному портреті Мікеланджело, змальовано величною монументальною постаттю, сповненою внутрішньої духовної сили й енергії: «в очах його все щось горить, / Мов дві блискавки в хмарі». Розповідач підкреслює могутню волю пророка, акцентує на його людяності, любові до поневоленого народу, вболіванні за його майбутнє. На образі Мойсея позначилася поетика неоромантизму. Неординарність героя підкреслює притча про терен, що виконує благородну роль захисника дерев. Через алегорію в притчі змальовується полум’яний образ борця за народну справу, яким був і сам Франко.
Образ вождя розкривається у складних ситуаціях, висвітлюється мужність і сила його переконань. Всупереч забороні Авірона і Датана проповідувати правду громаді, він піднімається на вічовий камінь і промовляє до народу, картаючи дух рабства, тваринне животіння. Митець звеличує вождя і пророка, наповнює його образ націєтворчими осяяннями. Він прагне оживити творчі сили і дух свободи в народу, закликаючи його до завзятої боротьби за щастя і досягнення мети. Тому Мойсей постає як людина, що усвідомлює історичну необхідність народних змагань за свободу і державну незалежність. Діяльність вождя може розкритися тоді, коли він нерозривний з народом, проте Мойсей перебуває у конфлікті з масою і стоїть над нею.
Сцена з опери Мирослава Скорика «Мойсей». Партія Мойсея — О. Громиш
Неоромантична поетика виразно втілюється у драматичних епізодах дванадцятої пісні, коли Мойсей змушений покидати табір. Замість гніву і проклять з його уст звучать слова, сповнені батьківської любові до свого народу і болю від того, що його не розуміють. Це немов сам Франко висловлює любов до свого краю: «Як би знав, як люблю я тебе! / Як люблю невимовно!.. Я без вибору став твій слуга, / Лиш з любові і туги».
Мойсей зазнає серйозних випробувань у пустелі в двобої з демоном Азазелем. У такий спосіб моделюється складний психологічний образ пророка, котрий зазнає сумнівів і розчарувань після того, як люди його відштовхнули. В річищі неоромантичної поетики зображується Мойсей під час молитви на горі. Автор застосовує зовнішню фокалізацію, дивлячись на героя очима людей з табору в долині. У вранішньому сонячному освітленні Мойсей здається титанічним героєм. Зображені люди завмерли, споглядаючи цю величну постать, яку вони не зрозуміли. Під вечір, коли сонце заходить, тінь пророка лягає на людей у долині, немов востаннє прощаючись з ними.
Поема Франка вселяла віру в непереможний дух народу в його поступі до свободи, спонукала багатьох українців до боротьби за державну незалежність. У кінці XIX і XX століттях це був найбільш читабельний твір поета, який допомагав відродитися душам людей, сіяв віру в перемогу. «Мойсей» своєю загальнолюдською і національною проблематикою, художньою майстерністю піднісся до найвидатніших творів світового письменства.
Мистецька скарбниця.За поемою «Мойсей» сучасний композитор Мирослав Скорик написав оперу, сценічне втілення якої було здійснено Львівським театром опери та балету імені Івана Франка. Розгляньте і прокоментуйте сцену з опери, подану на фото (с. 164). Словникова робота. 1. Запам’ятайте літературознавчі терміни.
Терцина (італ. tersa rima — третя рима) — строфа, що складається із трьох рядків п’ятистопного ямба, пов’язаних ланцюгом рим: аба, бвб, вгв і так далі. Ця строфічна форма утвердилася завдяки «Божественній комедії» Данте. Неоромантизм — (грец. neos — новий і франц, romantisme — романтизм) — стильова течія, що виникла в українській літературі й мистецтві на початку XX століття, прагнучи відродити деякі риси романтизму. Леся Українка назвала цю течію «новоромантизмом». Його головні ознаки: підвищений інтерес до сильної особистості, культ героя — мужньої людини, чиє життя пов’язане з незвичайними випробуваннями та пригодами.
2. Визначіть віршовий розмір прологу до поеми «Мойсей» Франка, з’ясуйте художню функцію римування. 3. Хто з українських митців належав до неоромантичної стильової течії? У яких творах Франка наявні риси неоромантизму?
Підсумуйте. 1. Які жанрові різновиди поем створив Франко? 2. Якими мотивами поема Байрона «Каїн» співзвучна однойменній поемі Франка? 3. Назвіть джерела поеми «Мойсей». 4. Хто зі світових митців звертався до образу Мойсея? 5. Прокоментуйте притчу про терен, розказану Мойсеєм. 6. Схарактеризуйте жанрові особливості твору.
Поміркуйте. 1. Якими мотивами «Мойсей» перегукується з посланням «І мертвим, і живим...» Тараса Шевченка? 2. У чому полягає філософське осмислення долі українського народу в поемі
«Мойсей»? 3. Прокоментуйте роздуми Мойсея про призначення людини (XI пісня). 4. Чому ізраїльський народ не повірив пророкові Мойсею? Що спричинило зневіру героя? 5. Чому в наш час «ідеологія» датанів і авіронів має успіх? Які сили і в наші дні пропагують споживацький, рабський дух?
Аналізуємо твір 1. Прочитайте напам'ять пролог до поеми «Мойсей». Які питання Франко порушує в ньому? 2. За допомогою яких художніх засобів змальовано образ поневоленого народу? У який спосіб висловлюється глибокий біль з приводу бездержавності народу? 3. В чому виявляється палка любов поета до України? З’ясуйте оптимістичний пафос прологу. 4. Яким чином розв’язується питання слова як зброї? Розкрийте функцію художніх тропів у розгортанні думки автора.
Творчі завдання. 1. Підготуйте усну доповідь «Пролог» Франка — духовний заповіт українському народові». 2. Розгляньте скульптуру «Мойсей» Мікеланджело Буонарроті (с. 160). В якій позі зображено пророка? Куди спрямований погляд Мойсея? Чим перегукується Франків образ Мойсея з образом, створеним Мікеланджело? 3. Доберіть цитати з поеми, що увиразнюють монументальність образу Мойсея. 4. Напишіть твір-мініатюру «Образ Мойсея у скульптурі Мікеланджело та в однойменній поемі Івана Франка».
Художня проза Івана Франка піднесла українську прозу до європейського рівня. Він видав вісімнадцять збірок, що містять сто двадцять оповідань, новел, нарисів, повістей і десять романів. Епічні твори прозаїка поділяються на цикли про робітників, селян, інтелігенцію, життя в’язнів, сатиричні памфлети про австрійські правопорядки. Виокремлено оповідання про дітей «Отець-гуморист», «Гірчичне зерно», «Олівець», «У кузні», «Малий Мирон» та інші, в яких розкрито неповторний світ дитинства.
Письменник розширив проблематику творів, типаж героїв, змалював життя не тільки українців, а й представників інших національностей, які мешкали в Галичині. Творчим орієнтиром для нього були епічні полотна французьких письменників — «Людська комедія» Оноре де Бальзака, «Ругон-Маккари» Еміля Золя, «Пані Боварі» Густава Флобера. Під їх впливом молодий митець захоплюється ідеями реалізму і натуралізму. На цьому ґрунті виник бориславський цикл творів, написаних крізь призму натуралістичної поетики. Це епічний цикл, до якого ввійшли оповідання («Ріпник», «Яць Зелепуга»), новели («На роботі»), повісті («Boa constrictor»), роман («Борислав сміється»). Автор бориславських творів глибоко проаналізував суспільні явища, викрив убозтво й аморальність представників світу чистогану. Франка можна назвати Бальзаком галицького життя, настільки добре знається він на деталях життя всіх верств і прошарків населення, цінах на землю і нафту, економічних відносинах і порядках у краї.
Натуралізм (латин, nature — природа) — літературний напрям, що виник у Франції в 70-і роки XIX століття і поширився в письменстві Європи та СІЛА. Його представниками були Едмон і Жуль Гонкури, Еміль Золя, Гі де Мопассан, Гергарт Гауптман, Генріх Ібсен та інші. Виник як реакція на вичерпність форм реалізму і його принцип соціальної зумовленості людського характеру. Натомість натуралісти тлумачили характер особи біологічними, спадковими рисами та соціально-моральним середовищем, буття героїв показували у світлі досягнень науки, зокрема біології, соціології, економіки.
Іван Франко як яскравий представник натуралізму в українській літературі вважав, що на основі даних науки митець вловлює приховані пружини та закономірності соціальної дійсності. Мета художнього твору — вказувати «хиби суспільного устрою там, де не може добратися наука», будити в читачів «охоту і силу до усунення тих хиб».
Характерними ознаками українського натуралізму є: 1) принциповий об’єктивізм, за яким письменник у художньому творі, як Бог у природі, є незримим усезнавцем: він перебуває всюди і ніде не виявляє себе; 2) орієнтація художнього мислення на наукове; 3) пантеїзм, що полягає в єдності людини з природою, відтворенні біологічних, фізичних аспектів життя; 4) життєподібність, що спирається на документальність.
Важливу естетичну роль у зображенні світу натуралісти відводили описам. За їх допомогою змальовували важкі умови життя трударів, наприклад, робітників нафтових копалень в оповіданні «Ріпник» Франка. Розповідач навіть портрети робітниць моделює у річищі натуралізму: «змарнілі, грижею поорані лиця», «пожовклі з нужди», із «запальними очима», показуючи руйнівну ходу нових економічних відносин, що ламають людські долі. Автор художньо виразно подає образи робітниці Фрузі та ріпника Івана, малюючи їхній внутрішній світ, висуваючи на перший план кохання.
Міжпредметні паралелі. «Ріпник» Івана Франка перегукується з мотивами «Пастки» Еміля Золя. Обидва твори завершуються похмурим фіналом — смертю. Нещастя Жервези, героїні французького автора, полягає в тому, що вона опинилася в «пастці». В потворну сітку підприємців- чужинців втрапили ріпники Іван та Фрузя, приречені на каторжну працю, голод, хвороби і раптову смерть.
У часи Франка французькі та німецькі натуралісти вважали, що новела за жанровими ознаками наближається до драми, адже відтворює своєрідну психограму героя у певній ситуації. За цією моделлю написана новела Франка «На роботі» й одна з найкращих натуралістичних європейських повістей «Boa constrictor». Повість відбиває філософію нагромадження багатств як критерію людської моралі та поведінки, що яскраво втілив головний герой твору — Герман Гольдкремер. Франко змоделю- вав психологічно точний образ жорстокого підприємця-хижака, вдаючись до алегоричного образу Boa constrictora (змія-полоза). Образ змія асоціюється з образом капіталізму, який живиться кров’ю своїх жертв: робітників, вдів, сиріт. Внутрішній конфлікт Германа із самим собою стає одним із вирішальних у структурі повісті. Прозаїк досяг цікавих узагальнень, створив проникливі образи, що й забезпечило повісті тривкий інтерес читачів.
«Борислав сміється» (1882) був одним із перших у світовій літературі «страйкових романів», тобто роман, в якому змальовано взаємини між працею і капіталом. Іван Франко прагнув зобразити новоявлену потвору, породжену індустріалізацією, чудовисько в образі капіталу, що пожирає робітників, проте водночас в середовищі пролетарів породжує «нових людей», спроможних стати на двобій зі страховиськом.
Жанровою ознакою роману «Борислав сміється» є панорамність у змалюванні світу. Розповідач малює бориславські промисли, будівництво нових фабрик і нафтових копалень, роботу ріпників біля нафтових ям. Натуралістично відтворено, як індустріалізація наступає на патріархальне село, як натовпи знедолених і голодних у пошуках роботи блукають по Бориславу, а підприємці через масове безробіття знижують плату і ще жорстокіше визискують вчорашніх селян. Текстова картина світу складається з опозиційних пар: працедавці — працюючі, робітники — підприємці, «свої» — «чужі». Вони виконують смислову і сюжетотворчу функції.
Романне мислення автора виявляється в його сюжетно-композиційній організації. У творі події розвиваються упродовж трьох місяців, охоплюючи визрівання страйку, сам страйк і його поразку. Поряд з розвитком головної сюжетної лінії, пов’язаної з історією страйку ріпників Борислава, виділяється сюжетна лінія Готліба і Фані, історія занепаду сім’ї Германа Гольдкремера та його стосунків з Леоном Гаммершлягом. У VII розділі з’являється ще одна сюжетна лінія — історія Марти, вихованки Матія. Поява героїв у розділах чергується, деякі зникають, поступаючись місцем іншим.
В уявному світі роману важливим смисловим центром є образ Борислава, який набуває конструктивного і символічного звучання, стає героєм нового часу. Ця персоніфікованість відбита у метафоричній назві твору — «Борислав сміється». Його образ об’єднує всі мотиви роману, визначає його урбаністичний характер і колорит.
Образ «нової людини» — Бенедя Синиці — показано в розвитку, пошуках виходу з тяжкого становища. Вихід він знаходить в ідеях об’єднання робітників у «велике побратимство», безкровної війни з капіталістами. Митець підкреслює високу моральність і духовність Бенедя, який гордо і відкрито зробив виклик галицькому чудовиську, що пожирає робітників і фабрикантів. У романі «нову людину» з робітничого середовища наділено індивідуальними рисами характеру. Це досягається через портрет. Нужда ріпників глибоко вразила Бенедьову душу, він ходив, мов у гарячці, «похудів і поблід, тільки довго- образне його лице ще дужче протяглося, тільки очі, мов два розжарені углики, неспокійно, гарячково палали глибоко в ямах». Синиця діє у колективі і через колектив, його людяність не обмежується колом рідних і близьких. В уста ватажка робітників автор вклав гасло Михайла Драгоманова: «Чисте діло чистих рук потребує!» Але його добродушністю скористалися підступні фабриканти, викравши громадську касу взаємодопомоги, тому страйк припинився. Проте тріумф капіталістів позірний і хиткий. Робітничий рух знову повертається в стихійне русло: у фіналі роману пожежа Борислава — це свідчення і застороги, і поразки, і відчаю, і зневіри в тактиці організованої боротьби. Така ситуація відповідала історичній правді.
У творчому доробку письменника вирізняються великі епічні форми: роман виховання «Не спитавши броду», новелістичний роман «Для домашнього огнища», філософсько-психологічний роман «Основи суспільності», роман з життя інтелігенції «Лель і Полель», в яких Іван Франко порушив актуальні питання доби.
1990 року побачив світ роман «Перехресні стежки». За жанром це — суспільно-психологічний роман, в якому органічно поєднані традиції соціального роману Івана Нечуя- Левицького («Хмари»), Бориса Грінченка («Сонячний промінь», «На розпутті») з ознаками психологічного роману Федора Достоєвського.
Проблематика твору охоплює широке коло питань. У романі порушено проблеми інтелігенції і народу, почуття обов’язку і відповідальності, національного буття, колоніального статусу України, історичної перспективи нації, можливостей її духовного, економічного і державного відродження. «Перехресні стежки» відзначаються панорамним зображенням життя. Картини приватного життя романіст висвітлює через морально-суспільні виміри, моделюючи конфронтацію між людиною і суспільством. Епічне мислення автора відповідає вагомості порушених проблем: як і кому повинна служити інтелігенція, чи можливе дієве добро, яку лінію поведінки слід обрати інтелігенту, як активізувати селянина, виховати в ньому зацікавленість громадськими справами, як подолати пасивність його свідомості, вузькість світогляду.
Назва роману «Перехресні стежки» багатовимірна і символічна, визначає проблематику, пов’язану зі складними духовними, ментальними, національними, правовими, політичними питаннями, до яких письменник привернув увагу читачів. Показовим у XXV розділі є епізод зустрічі Євгенія Рафаловича із селянином, який заблудився в тумані і не знав дороги додому: «Оцей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть посеред рівного шляху й не знає, в який бік йому додому, — чи се не символ усього нашого народу? Замучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть... серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, не знає, куди йому йти. І Євгеній зітхає: «Хто вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій рідний народе?» Це має зробити національно свідома інтелігенція, такі люди, як Рафалович.
Сюжетно-композиційна своєрідність роману. «Перехресні стежки» — модерний роман, в якому автор майстерно оперує хронотопом, тобто часово-просторовими координатами дії. З цією метою Франко модернізує класичну композицію щодо послідовності викладу подій, застосовує такі розповідні прийоми, як ретроспекцію (повернення в минуле), видіння і марення героїв. Серед новітніх прийомів розповіді — підтекст, позафабульні компоненти, потік свідомості, символічний лейтмотив. Передісторія персонажів змальовується в ході оповіді, фрагментарно, як у кіно, випереджуючи свій час стосовно показу внутрішнього світу героїв. Його твір став засобом дослідження людини межі століть, взяв на себе суспільні і філософські функції.
З погляду сюжетно-композиційної побудови роман Франка є відцентровим, тобто центрогеройним, оскільки всі події обертаються навколо головного героя Євгенія Рафаловича, а водночас і панорамним: з кожною сторінкою все ширше розгортається картина суспільного буття Галичини, зв’язків героя і суспільства. Переплітаються дві сюжетні лінії: романічна, побудована на історії кохання Євгенія і Реґіни, та громадянська, пов’язана з боротьбою Рафаловича за права народу.
Молодий адвокат прибув у містечко з метою стати народним захисником, спонукаючи селян до боротьби за соціальні й національні права. Та його життєві стежки перетинаються з долею Реґіни — його юнацької любові, а тепер дружини Стальського, чоловіка-деспота. Такою є зав’язка роману (IV розділ). Передісторія закоханих викладена в XIII—XVII розділах. Розвиток дії обертається навколо мотиву неможливості «украденого щастя» (розділи XX—XXVI). Цей компонент сюжету сформований несподіваними колізіями, відтворює страшні поневіряння жінки, будується на спогадах і монологах героїні, снах-пророцтвах, антитезах і символах (діамантова корона — розбите скло) (LII—LIII). Кульмінація — візит Реґіни до Євгенія, остання можливість героїв повернути колишнє кохання (LIV розділ). Розв’язка несподівана — Реґіна помстилася Стальському за десятирічні знущання, але загинула від руки божевільного Барана.
Друга сюжетна лінія охоплює всі сюжетні вузли. Експозиція нетрадиційна: вона починається з середини життєвого шляху головного героя, який зустрічається біля будинку карного суду з колишнім наставником Стальським. Зав'язка вибудовується в суперечці Євгенія з бургомістром Рессельбергом. Розвиток дії охоплює громадську діяльність Рафаловича, роботу з селянами, розчарування і подолання зневіри, зустрічі з священиками, участь у судовому процесі, а також сутички зі Шнадельським. У Євгенія виникає ідея народного віча і політичної організації. Колізії виникають в епізодах зображення ворогів народного оборонця маршалка (повітового голови) Брикальського, графа Кшивотульського, Шварца. Додають творові динаміки події, пов’язані з образами Вагмана, божевільного Барана, який уявив себе месією, прагнучи врятувати людей від «антихриста» Рафаловича. Важливим фактором у діяльності головного героя є підготовка до віча та опір старости. Кульмінація — змалювання народного віча, арешт Євгенія, спроба звинуватити його у вбивстві Стальського, смерть Вагмана від рук Шварца і Шнадельського. Розв’язка оптимістична: звільнення невинного Євгенія з-під варти, окреслення нових шляхів боротьби за волю.
Наталія Антоненко. Ілюстрація до роману «Перехресні стежки»
Євген Рафалович як «сонце» роману. Франко створив різновид європейського роману, ознаки якого сформулював Оноре де Бальзак: «сучасний роман має згрупувати багато образів згідно з їх значенням, підкорити їх сонцю своєї системи, герою чи інтризі». Таким «сонцем роману» є образ інтелігента Євгенія Рафаловича, прототипом якого був знайомий автора Євген Олесницький — адвокат зі Стрия. Художньо повнокровний образ національно свідомого інтелігента був новаторським в українській літературі. Митець використав різноманітні засоби творення характеру: змалювання дитинства і юності героя, портрет, самохарактеристику і взаємохарактеристику іншими героями, відтворення спогадів і психологічних передчуттів персонажа, внутрішнє мовлення. У житті Євгеній дотримується правила: зберігати рівновагу духу, стоїчно витримувати випробування долі. З цією метою розповідач переплітає особистісне і громадянське в життєвій драмі Євгенія. Письменник піддає героя етичній перевірці, випробуванню небезпекою. У цих вимірах кристалізується характер народного інтелігента як духовного провідника нації.
Франко вважав сімейне щастя не винятком, а нормою людського життя. Щасливим є закохане подружжя, вільне від обману, хтивості та інших себелюбних бажань. Десять років тому Євгеній і Реґіна були щасливими, проте доля жорстоко розлучила їх. У душі Рафаловича це кохання було світлим променем, що зігрівав його у життєвих негараздах. Євген, дізнавшись про гірке заміжжя Реґіни, мав намір покинути громадську працю задля коханої, але, вчинивши так, все одно б не знайшов щастя. Воно приходить тільки через духовну єдність з народом — носієм високої моралі. Герой міркує про працю задля блага простолюду як про найсвятіший обов’язок. Адвокат перейнятий духовним відродженням народу, дбаючи водночас про свідому економічну й політичну діяльність, в якій убачав шлях до здобуття Україною незалежності. Розповідач милується мужністю, незламним духом і стійкістю героя. Він наділяє його високою принциповістю (відмовляється придбати маєток, бо дорожить своєю честю перед селянами), оптимізмом, життєлюбством, «вірою в народ, у непропащу силу рідної нації і кращу будущину».
Євген Буковецький. На суді
Образ Реґіни. У системі жіночих образів романіста Реґіна завершує тип «фатальної жінки», доля до якої немилосердна. У цьому образі прозвучала тема зневаженої, скривдженої, горем посіченої людської душі. З цією метою романіст використав такі способи зображення героїні: психологічний портрет, характеристика оповідача і взаємохарактеристики персонажів, застосування внутрішнього мовлення як засобу психологічного аналізу багатого внутрішнього світу, відтворення логіки вчинків і помислів жінки, здатної на самопожертву в ім’я пробудження народу, глибока релігійність і шляхетність душі, поєднання в характері пасивності й активності.
Міжпредметні паралелі. Образ Реґіни вписується в галарею персонажів європейського роману, в якому змальовано пригноблення жінки як огидне явище антигуманного світу: «Життя» Гі де Мопассана, «Анна Кареніна» Льва Толстого. У річищі традицій Оноре де Бальзака український прозаїк зображує «сцени приватного життя». У «Шлюбному контракті» Бальзака шлюб у буржуазному суспільстві змальовується як укладання угоди, комерційна операція. Історія шлюбу Стальського і Твардовської — український варіант цієї теми. Франко відтворив мораль і систему поглядів галицького суспільства, зокрема й на жінку. В романі антилюдяний шлюб героїні найнещасливіший. Конфлікт між чоловіком і жінкою непримиренний, вирішити його неможливо: рід не може продовжитись. Це грубе панування чоловічого права, заснованого на насильстві до дружини, повністю залежної від чоловіка-деспота.
Майстерно відтворено внутрішній світ Реґіни, досліджено психіку особи в найпотаємніших порухах. Всезнаючий розповідач немовби поселяється в душу персонажа, дивиться очима героїні на світ, і немов проступає приховане підсвідоме людини. Так психологічно правдиво змальовується образ Реґіни, для якої кохання до Рафаловича було єдиним світлом у житті. Дівчина — однолюб і здатна на велике взаємне почуття. Проте племінницю-сироту Анеля Армашевська видала заміж за нелюба. Тоді Реґіна виявила безхарактерність, не змагалася за своє щастя. Пасивною вона була упродовж десяти років заміжжя, терпляче зносячи знущання, поки знову доля не звела її з Рафа- ловичем. Під час святкування ювілею сімейного життя Реґіна вперше протестує проти свого становища: вона одягла «залежану шлюбну сукню», заявивши Євгенові, що це — символ її «найбільшого нещастя*. У душі жінки від зустрічі з Євгеном народився протест, ожила мрія про світлі людські стосунки.
Франко одухотворює образ Реґіни. Молячись, вона благає Божу Матір допомогти, щоб образ Реґіни став для Євгена «найвищим, найкращим, чим тілько може бути жінка для мужа! Щоб я вела його до всього, що високе і чесне!* Жінка уподібнюється біблійному образові Магдалини, що повірила Месії, який врятував її душу. Реґіна готова на самопожертву в ім’я коханого і його праці, тому пропонує Рафаловичу свої коштовності для народної справи. В образі Реґіни Франко відбив свій ідеал жінки — сподвижниці, ідейного однодумця, подруги, сестри в боротьбі за народне щастя. Та в романі оборонець пригноблених не зміг врятувати жінку від жорстокого світу.
У галереї образів євреїв нетрадиційною є постать лихваря Вагмана. Усе власницьке у Вагмана — глибоко типове і соціально зумовлене, проте персонаж наділений індивідуальними рисами і світорозумінням. Він роздумує над роллю євреїв у Галичині. За Вагманом, вони «звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, а з тими, хто дужчий». Вагман проголошує програму співпраці євреїв не з панівною (польською), а з поневоленою нацією. Він бачить історичну потребу «будувати міст і до руського берега*, вважаючи, що українська нація побудує свою державу. А тому прагне допомогти пригнобленим українцям.
Отже, у романі «Перехресні стежки» постає новий герой- мислитель, який аналізує й осягає світ зовнішній і внутрішній. При цьому він вирішує серйозні соціально-національні, етичні, філософські проблеми буття. Євген Рафалович — національно свідомий герой. Його інтелектуальний потенціал розкривається в дії і роздумах. Митець поетизує вольові риси характеру, моральну стійкість людини в її щоденному єдиноборстві з загальною відсталістю. Оскільки «Перехресні стежки» вирізняються інтелектуальним змістом, це визначає жанрову своєрідність твору як філософсько-психологічного роману.
Словникова робота. 1. Поглибте свої знання про літературознавчі терміни.
Проблема (грец. — problema — завдання, кинуте вперед) — аспект змісту твору, на якому автор акцентує увагу читача. Проблематика — це коло проблем, порушених у творі і тісно пов’язаних із задумом митця. В художньому творі проблематика виражається або прямо, не залежно від образної системи, або опосередковано, через характери персонажів, художньо-образний світ, тобто органічно витікає із змісту твору. Проблематика реалізується на різних рівнях художнього тексту, найчастіше — крізь призму художніх конфліктів, систему персонажів, композиційно-сюжетні прийоми. Вона залежить від багатьох факторів, зокрема історичних подій, соціальних і національних питань сучасності, навіть літературної моди. Загалом проблематика зумовлюється світоглядом письменника і виражається в авторських акцентах, які становлять проблематику твору.
2. У попередніх класах ви вивчали повість «Захар Беркут» Івана Франка. Визначіть її проблематику.
Підсумуйте прочитане. 1. На які тематичні цикли поділяються прозові твори Франка? 2. Назвіть західноєвропейських письменників-натуралістів. Виділіть ознаки українського натуралізму в бориславських творах Франка. 3. Які жанрові різновиди роману представив автор?
Поміркуйте. 1. Чому Франка можна назвати Бальзаком галицького життя? 2. За якими ознаками твір «На роботі» можна зарахувати до натуралістичної новели? 3. У чому полягає новаторство в змалюванні образу Бенедя Синиці в романі «Борислав сміється»? 4. Які феміністичні питання порушено в романі «Перехресні стежки»? 5. В чому виявляється психологічна майстерність Франка у змалюванні образу Реґіни? Який ідеал жінки втілено в образі Реґіни?
Робота в парах. Об’єднайтеся у 5 груп і підготуйте колективні відповіді. 1. З’ясуйте символічну назву роману «Перехресні стежки». З якою метою прозаїк застосував прийом зустрічі на перехресних стежках людей різних соціальних станів, національностей, життєвих інтересів? 2. За допомогою яких художніх засобів змальовуються чиновники і представники влади в повіті? 3. У чому полягає національна проблематика твору? 4. З’ясуйте своєрідність сюжету і композиції роману. 5. Хто був прототипом головного героя? Як розуміє свій обов’язок Рафалович? Яку мету в житті обрав Євгеній? 6. Окресліть інших персонажів роману, використовуючи цитати. Кого з них змалювала Наталія Антоненко (с. 171)?
Творча робота. Зіставте епізоди австрійського суду в «Перехресних стежках» з картиною Євгена Буковецького «На суді» (с. 172). Доберіть цитати з твору. Напишіть твір-мініатюру «Антигуманний суд у романі Франка та на картині «На суді» Євгена Буковецького».
Узагальнюємо вивчене.
Порівняльна таблиця ознак реалізму та натуралізму
|
Реалізм |
Натуралізм |
|
|
Картина світу |
Зображення типового характеру, що діє в типових обставинах. Значущість життєвого матеріалу. Панорамність у змалюванні дійсності. Дотримання принципу історизму. |
Зображення виняткового, одиничного, фактографічна точність у відтворенні світу. Віддзеркалення «шматка життя» у світлі досвіду і знання. Змалювання внутрішнього стану людини через зовнішні ознаки. |
|
Художні завдання |
Критика суспільного зла. Оцінка зображених людей і подій, узагальнення істотних рис побуту, моралі, історичної доби, співчуття особі. Психологізм, розкриття «діалектики душі». Наявність розповідача-усезнавця. |
Змалювання по-науковому об’єктивної і правдивої картини світу. Повна об'єктивність митця, відсутність оцінок навіть при зображенні низьких сторін людської природи. Розповідач виступає спостерігачем. |
|
Концепція людини |
Соціальна зумовленість характеру, відтворення особи в розвитку, зображення влади обставин над людиною. Багатогранність особи. Гуманістичний пафос. |
Відсутність ідеалізації людини, змалювання усіх сфер її життя і стихійних виявів. Перебільшений акцент на біологічній природі людини. Домінування середовища над характером. |
«Драма — моя давня пристрасть», — зізнавався Франко. У його доробку є п'єси психологічного і суспільного характеру («Кам’яна душа», «Послідній крейцер», «Майстер Чирняк»), комедії («Учитель», «Рябина»), історична драма («Три князі на один престол», «Сон князя Святослава»), психологічна драма («Украдене щастя») та інші.
Визнання і славу драматургові принесла п’єса «Украдене щастя» (1893), представлена на конкурс оригінальної української драми під назвою «Жандарм» і згодом перероблена.
Мистецька скарбниця. Драма «Украдене щастя» вперше була поставлена у Львівському народному театрі товариства «Руська бесіда» 1893 року. У 1904 році п’єса знайшла сценічне втілення в театрі братів Тобілевичів. У ролі Миколи Задорожного виступив видатний драматург Іван Карпенко-Карий, жандарма — Микола Садовський, Анни — Любов Ліницька. У XX столітті драма Франка увійшла в золотий фонд наших театрів, образ Миколи втілили Іван Мар'яненко, Амвросій Бучма. Богдан Ступка, Федір Стригун, Анни — Наталя Ужвій, Лариса Хоролець та інші. 1952 року на Київській кіностудії було створено фільм «Украдене щастя». Культурним надбанням стала постановка на сцені Львівського оперного театру в 1960 році опери Юрія Мейтуса «Украдене щастя» (лібрето Максима Рильського ). 1986 року режисер Юрій Ткаченко екранізував п'єсу Франка: Богдан Ступка зіграв роль Миколи, Неллі Савиченко — Анни, Григорій Гладій — Михайла.
Жанрова своєрідність. За жанром «Украдене щастя» — побутово-психологічна драма. Проте наявні елементи трагедії: конфлікт героїв з нездоланними зовнішніми обставинами, один із них гине. Деякі вчені XX століття відносили твір до соціально-психологічної драми, перебільшуючи її соціальну спрямованість. Ідея твору — захист загальнолюдських цінностей, відкриття глибин людського духу простої жінки, осудження антигуманного світу з його соціальною нерівністю, нівелюванням духовності особи і ламанням її долі. Увага митця зосереджується на етичних і психологічних проблемах. В основу сюжету драми Іван Франко поклав мотиви «Пісні про шандаря», яку записала Михайлина Рошкевич. Драматична доля героїв пісні збентежила письменника: у статті про жіночу недолю в народних піснях він проаналізував цей твір, зазначивши: «В новій одежі стара подія — насильний розрив зв'язку родинного. Жінка ломить шлюб церковний... Муж її, чуючи себе зганьбленим, убиває шандаря і сам гине ганьблячою смертю, — от і вся повість».
Драматург написав оригінальний твір. Життєвий конфлікт, зіткнення різних інтересів дійових осіб, непереборні перешкоди до щастя закоханих, динамічний розвиток дії, майстерне змалювання психіки героїв, їх індивідуалізація, жива народна мова і пісні, що лейтмотивом проймають дію, трагічна розв’язка, — все це зумовило класичну завершеність драми. Події у творі Франка відбуваються 1870 року в підгірському селі Незваничі і завершуються смертю двох героїв. Вражає напружений, багатий душевний світ головних дійових осіб твору, наповнений, на думку Дмитра Павличка, «аристократичними» стражданнями, як світ героїв «Пані Боварі» Густава Флобера чи «Анни Кареніної» Льва Толстого.
Сюжетно-композиційна своєрідність драми «Украдене щастя». П’єса складається з п’яти дій. Цілеспрямованою дією і глибиною розкриття характерів вона нагадує класичні п’єси, в яких кожна деталь творить загальну картину буття. З цією метою драматург вдається до промовистих образів природи. В експозиції, наприклад, дійові особи змальовуються на тлі снігової бурі, що символізує круговорот життя героїв, який затягує їх у своє коло і вийти з якого вони прагнуть, вперто шукаючи своє щастя. Такою промовистою деталлю є знаряддя вбивства, з яким увійшов до хати Задорожного жандарм у першій дії. У п’ятій — сокира в руках Миколи принесла смерть Михайлові. Новаторство драматурга полягає в тому, що він застосував ретроспективно-аналітичну композицію. Конфлікт трьох центральних персонажів — Анни, її чоловіка Миколи Задорожного і жандарма Михайла Гурмана — сягає передісторії, яка уже відбулася в минулому. Анна походить із багатої селянської родини. Вона покохала відважного Михайла Гурмана, сина бідної вдови. Після смерті батька її жадібні і жорстокі брати знущаються з сестри. Щоб не ділитися з нею спадщиною, вони, знаючи наполегливість Михайла, бояться його як майбутнього зятя, що відбере у них Аннину долю спадку, а тому шахрайством віддають Михайла до австрійського війська. Незабаром захланні брати підробили лист, запевнивши Анну, що Михайло загинув, і силоміць одружили сестру-красуню з бідняком Миколою Задорожним, який не претендував на посаг дівчини. Цими злочинами вони забрали в Анни щастя. Отож дія починається з переддня катастрофи, коли все вже готове до вибуху. Така композиція зумовлює концентричний сюжет драми, події в якій розвиваються у причинно-наслідкових зв’язках. Проте сюжет рухає не боротьба за майнову власність, тобто не соціальний, а морально-етичний конфлікт між головними героями драми. Конфлікт сягає внутрішнього світу людини, її почуттів і переживань. У боротьбі за кохання почуття героїв переростають у грізний акт — помсту за скривджену долю.
Проблематика твору. На перший погляд, головна проблема драми Франка зосереджується навколо питання «Хто в кого вкрав щастя?», вимагаючи відповіді, що спричинило нещастя персонажів. Безперечно, це антигуманність суспільства з його рекрутчиною, яка розлучила Анну і Михайла, маєткові статки і відносини, що породжують у людей хижацькі інстинкти, жадібність, зловживання. Носіями цих лих були брати Анни, спричинивши низку нещасть і страждань героїні. Проте Іван Франко розглядав ширше суть явищ, порушивши низку проблем: чи можливе щастя людини в умовах дії законів антигуманного суспільства, чи заслуговують на визнання етичні принципи, за якими нівечиться краса людини, її право на кохання і щастя. У п’єсі автор порушив актуальні етико-моральні та духовні проблеми часу, зосереджуючи увагу глядача на питаннях взаємодії індивідуальної свободи особи і патріархальної моралі, влади людини над людиною, чоловіка над жінкою, права і обов’язку, недотримання присяги і зради, честі і людської гідності. Драматург не приймає приниження людської гідності, знеособленості особи, втрату нею духовних і родинних цінностей.
Художня своєрідність образів. Концепція образу Анни в «Украденому щасті» Франка була новою в українській драматургії. Жінці притаманні справжність людських переживань, духовний бунт проти лицемірства, несвободи, прагнення щастя, сила волі. Її образ забарвлений співчуттям, гуманістичним пафосом, що утверджує право кожної людини бути вільною. Моделюючи образ героїні, Франко відмовився від зовнішнього драматизму і зосередився на розкритті характеру Анни. Він показав гаряче і щиро люблячу жінку, «безмірно сильну характером і силою чуття» (Іван Франко). Драматург розкрив поетичність її душі, внутрішню цільність натури, яка «одверто і сміливо з викликом суспільству ламає» закостенілі норми. Психологічний малюнок образу Анни вражає глядача: душевні таємниці незримо присутні в її розмовах, спогадах, мовленні, вчинках, які висвітлюють характер глибоко та правдиво. До одруження вона була веселою, випромінювала щиру любов до Михайла. Щастя з коханим було мрією Анни і допомагало вижити попри всі прикрощі, завдані зведеними братами. За роки подружнього життя з Миколою вона стала мовчазною, почуваючись нещасною і тамуючи біль у глибині душі. Образ Анни — один із класичних взірців художньої майстерності у моделюванні драматичного характеру. У перших діях жінка дотримується родинних селянських традицій, оберігає сімейну честь, постає дбайливою дружиною. Вона немов змирилася зі своєю долею. І ось жінка дізнається, що Михайло живий, брати одурили її, усвідомлює, що стала жертвою примусового одруження.
З появою жандарма Михайла Гурмана життя Анни змінюється, адже в її душі палало кохання до нього. Молодиця усвідомлює своє становище заміжньої жінки, яка присягла законному чоловікові Миколі. Проте внутрішня боротьба Анни між обов’язком і почуттями завершується перевагою сили кохання. Світовідчуття героїні визначає кордоцентризм: вона живе за покликом серця, усвідомлюючи себе як особистість, вибудовуючи свою ієрархію вартостей у житті. Тому не прагне пристосуватися до патріархальних правил життя, жадаючи повноцінного людського буття. Пристрасна натура, вона перебуває в полоні могутнього любовного почуття, свідомо бореться за повернення украденого щастя, а тому не зважає на пересуди сусідів і думку громади. Жінка мужньо заявляє чоловікові, що пориває з ним назавжди. Образ Анни зображується в розвитку. П’ять актів дії відповідають п’ятьом етапам складного розвитку характеру героїні. Вона намагається повернути щастя, якого зазнала дівчиною і яке несподівано зникає зі смертю коханого.
У річищі реалізму змальовано образ Миколи Задорожного, наймита, селянина-бідняка. Вражає його терпеливість перед тими, хто його визискував і принижував, смиренність перед випробуваннями долі. Він довгими роками змушений за кривавий крейцер цілісінький день працювати навіть у негоду. Праце- любство допомогло йому отягнутися на маленьке господарство. Селянин вірить у свої руки, волю і зусилля. У двобої з тяжкими випробуваннями долі формувалася його етична і духовна сила.
Микола не розумів, що став мимовільним співучасником викрадення щастя в Анни, сподіваючись, що його одруження з дівчиною принесе йому радість і затишок. Незабаром Задорож- ний переконався, що молода красуня Анна не кохає його. Миколу переслідують випробування: тяжкі звинувачення у смерті родини корчмаря, в’язниця, невірність дружини. Народні високоморальні поняття родинної честі спонукають його приховувати від односельчан драму його родини, мовчки зносячи приниження жандарма, тамуючи гнів і усвідомлюючи своє безсилля запобігти лихові. Йому боляче від того, що щастя втікає від нього, він не знає способу, як зберегти сім’ю. Повернувшись з тюрми, шляхетний Микола, хоч і знає про стосунки Анни з Гурманом, навіть словом не натякає на це. Наймитське життя зробило його покірним долі. Плачучи, він вмовляє Анну жити з ним далі, проте дружина категорично відмовляється. Відтак Микола втратив ідеал родинної злагоди з Анною, яку палко кохав. З горя він починає марнувати в шинку майно, яке так тяжко здобував. У п’ятій дії драматург художньо переконливо демонструє вміння сягати таємниць людської душі. Від сцени частування сусідів у хаті Миколи до кульмінаційної вершини у розвитку дії — вбивства жандарма — зростає психологічне напруження. Письменник майстерно вибудував логіку характеру Миколи — від терпеливості, несміливості до протесту проти кривдника. Непоказний собою («невеличкого росту, похилий, рухи повільні» — символ слабкості й покірливості долі), Задорожний здійснює сувору розправу над супротивником — всесильним жандармом. Образ Миколи багатозначний, несе в собі духовні моральні засади розрізнення добра і зла, символізує глибоко приховану енергію народу.
Драматичною є доля сина бідної вдови Михайла Гурмана. Він був працелюбним, чесним і волелюбним. Високий, красивий, мужній і вольовий парубок покохав сироту Анну, мріяв одружитися з нею. Проте його щастю завадили Аннині брати. Військова служба і жандармерія негативно вплинули на характер Михайла, який відчув свою владу над людьми, спекулюючи своїм статусом. Він став егоїстичним і жорстоким. Образ жандарма — це образ героя-лиходія, що рухає драматичну дію та водночас фатум, що по-своєму карає Анну, Миколу і себе. Світлим променем у його душі залишилось кохання до Анни. Намагаючись повернути втрачене щастя, він іде напролом тим, хто розлучив його з коханою, віроломно руйнуючи сім’ю Задорожних. Використовуючи формальні підстави, жандарм звинувачує Миколу в убивстві родини корчмаря та заарештовує, погрожує йому другим ув’язненням. Михайло примушує Анну зізнатися, що вона й досі його кохає, погрожує помститись родині. Він нехтує загальнолюдськими морально-етичними законами. Франко розкриває внутрішні суперечності Гурмана, психологічно тонко вмотивовує його вчинки та драматизм долі. На запитання Анни: «Що буде з нами?», — він відповідає: «Жий та дихай, доки живеш!..» На думку Дмитра Павличка, Михайло своєю грубою, впертою безоглядністю висловлює філософію опришка, який «бере від життя й негайно, бо те життя може обірватися будь-якої хвилини». У фіналі смертельно поранений Гурман виявляє милосердя і людяність, рятуючи Анну та Миколу від в’язниці, говорячи війтові, що сам заподіяв собі смерть. Гурман мріяв будь-що знайти своє щастя з коханою, але сувора логіка життя розсудила по-своєму.
Персонажі «Украденого щастя» самі безталанні і діють мстиво й жорстоко. Попри світле начало в душі, вони перебувають у фатальному колі, поза своєю волею чинять зло, завдаючи страждань коханим. Драматург протестує проти їхнього свавілля, не виправдовує їхніх вчинків, адже кожен із знедолених не чує страждань іншого. У своїх естетичних вимірах долі персонажів Іван Франко спирався на традиції античної трагедії, її гуманістичний пафос. Допомагає розкрити ідейний зміст п’єси девіз, який написав драматург, подаючи її на конкурс: «Ти сліпий на очі, на вуха і розум», — цитата з «Царя Едіпа» Софокла. Це своєрідний епіграф до твору Івана Франка. Він спрямовує увагу глядача до екзистенціального розуміння історії трьох головних персонажів драми, яких переслідує фатум. Анна, розлучена з коханим і видана силоміць заміж за нелюба, Михайло, насильно роз’єднаний з милою і забраний у солдати, Микола, який любить дружину без взаємності, опиняються у межовій ситуації вибору. Кожен обкрадений долею і у своєму прагненні будь-якою метою здобути щастя уподібнюється сліпому Едіпу, доля над яким насміялася. Філософський загальнолюдський вимір долі людини завжди бентежить читача, тому драма Франка своїм людинознавчим виміром знаходить відгук у серцях читачів і глядачів.
Значення творчості. В історію літератури Іван Франко увійшов як виразник духовної величі свого народу, органічно поєднавши у творчості національне із загальнолюдським. Наших сучасників захоплює титанічна і животворяща спадщина письменника, що відлунює життєдайною і державотворчою енергією. Читачів дивує мистецька та наукова універсальність діяльності письменника, філософічність його творів, багатство ідей та образів, втілених у досконалій художній формі. Нові горизонти образного світу та почуттів ліричного героя знайшли своє втілення у жанрово розмаїтій поезії. Під пером майстра розквітають сонети, гімни, пісні, веснянки, посвяти, вірші-епістоли, епіграми, послання, афоризми, притчі, елегії, балади, медитації, памфлети тощо. Українську поезію Франко збагатив актуальною тематикою, образами, способами віршування. Новаторством позначена його громадянська, інтимна, пейзажна, урбаністична, сатирична, філософська лірика, що увійшла в духовну скарбницю народів світу.
Франко був майстром прозового слова. Продовжуючи традиції своїх попередників, він збагатив українську та світову літератури художніми типажами, яскравими картинами життя представників різних національностей, що жили в Західній Україні. У художніх шуканнях прозаїк органічно поєднав стильову палітру романтизму, реалізму і натуралізму. Як романтик, Іван Франко поетизував волелюбні натури, духовну силу простих людей, їх неповторність. Як реаліст, він змальовував типові характери, що діють у типових обставинах. Як натураліст, він змалював нові явища: працю нафтовика, підприємця, поденниці, наймита, зростання індустрії, спираючись на науковий аналіз спадковості й темпераменту особи. Відтак Іван Франко збагатив мистецтво моделювання світу й людини.
Окрім традиційного зображення зовнішніх обставин життя, митець вдавався до відтворення внутрішнього світу людини, її психіки, етичних запитів. Через вчинки, прагнення, ідеали персонажів поглиблювалася критика антилюдяного суспільства, його моральних принципів та норм. З цією метою Франко поглибив розкриття психології людини, утверджував принцип реалізму — показ «діалектики душі», думок героя, змін настрою, переживань. Повістяр змалював образ позитивного героя з середовища робітників, інтелігента, який захищає інтереси народу, творчу людину, що прагне служити народові.
Вражає жанрове розмаїття творчості письменника, що виявилось у драматургії, публіцистиці, літературно-критичній діяльності, наукових працях з різних галузей знань. Універсальність, енциклопедичність, філософізм Івана Франка відзначали сучасники, ще за життя письменник був знаний у багатьох країнах світу. Його твори — неоціненний духовний скарб нашого народу.
Підсумуйте прочитане. 1. Які ви знаєте драматичні твори Івана Франка? 2. Розкажіть історію написання «Украденого щастя». Що вам відомо про його сценічну історію? 3. Схарактеризуйте проблематику п’єси. 4. У чому своєрідність композиції цього твору? 5. Розкажіть про передісторію головних героїв.
Поміркуйте. 1. Чи ви погоджуєтеся з жанровими визначеннями твору Франка? Аргументуйте своє судження. 2. Чому драма називається «Украдене щастя»? 3. Які гуманістичні ідеї п’єси Франка вам імпонують? 4. Як розуміли своє щастя Франкові герої і в чому його вбачаєте ви? 5. Яке значення має любов у житті персонажів твору? 6. Чим повчальна історія Анни, Михайла і Миколи? 7. Якими мотивами драма Франка перегукується з трагедією «Цар Едіп» Софокла?
Робота в групах. Об’єднайтеся в класі у три групи і складіть план до характеристики образів Анни, Миколи та Михайла. Доберіть цитати з твору на підтвердження своїх суджень. Підготуйте усні виступи у класі від кожної групи.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ЖулинськийМ. Він знав, «як много важить слово». — К., 2008. Горак Р. Твого ім’я не вимовлю ніколи: Повість-есе про Івана Франка. — К., 2008.
Павличко Д. Сучасні акценти у поемі Івана Франка «Мойсей» //Франко І. Мойсей: Поема. — Дрогобич, 2008.
Працьовитий В. Національна самобутність драматургії Івана Франка. — Львів, 2008.
Ткачук М. Лірика Івана Франка. — К., 2006.
Перевірте себе.
І. Виберіть один правильний варіант відповіді'.
1. Роки життя Івана Франка:
а) 1845—1900;
б) 1855—1913;
в) 1856—1916;
г) 1845—1916;
2. Франкові належать поетичні збірки:
а) «Пролісок», «Досвітки», «Хуторна поезія», «Порвані струни»;
б) «Під сільською стріхою», «Хвилини», «Давнє і нове»;
в) «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Semper tiro»;
г) «Кобза», «Зів’яле листя», «Досвітки», «Струни», «Каїн».
3. Головна тема збірки «З вершин і низин»:
а) оспівування чудової природи;
б) відтворення конфлікту героя з юрбою;
в) журба за втраченими днями, безнадія в житті;
г) боротьба народу за волю і незалежну Україну.
4. «/ де в світі тая сила, / Щоб в бігу її спинила, / Щоб згасила, мов огень, / Развидняющийся день?» — це рядки із поезії:
а) «Гримить!»;
б) «Каменярі»;
в) «Не пора, не пора, не пора!»;
г) «Розвивайся, лозо, борзо».
5. До збірки «Зів’яле листя» входить лірика:
а) громадянська;
б) пейзажна;
в) сатирична;
г) інтимна.
6. «У завзятій, важкій боротьбі / Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, / Рідний краю, здобути тобі!» — це рядки із поезії:
а) «Гімн»;
б) «Каменярі»;
в) «Моя любов»;
г) «Не пора, не пора...».
II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей:
1. Проблематику поеми «Мойсей» складають:
а) смерть Мойсея як пророка;
б) визволення народу з неволі;
в) взаємини вождя і народу;
г) бездуховність юрби, байдужої до свого майбутнього;
ґ) здобуття Україною незалежності;
д) одвічні питання життя і смерті,
2. Ідеєю поеми «Мойсей» Івана Франка є:
а) заклик до визволення українського народу з-під колоніального гніту;
б) воскресіння народу як державотворчої нації;
в) духовне оздоровлення особи як творця історії;
г) позбавлення комплексу і морального рабства;
ґ) прагнення давніх євреїв знайти Обітовану землю.
3. «Мойсей» — поема:
а) соціально-побутова;
б) біблійна;
в) ліро-епічна;
г) сатирично-політична;
ґ) історична;
д) філософська.
4. Сюжет «Мойсея» є:
а) хронологічним;
б) екстенсивним;
в)дволінійним;
г) концентричним;
ґ) відцентровим;
д) панорамним.
5. До бориславського циклу належать твори:
а) «На роботі»;
б) «Ріпник»;
в) «Boa constrictor»;
г) «Захар Беркут»;
ґ) «Смерть Каїна»;
д) «Борислав сміється».
6. Жанровими ознаками роману «Борислав сміється» є:
а) зображення боротьби між працею і капіталом;
б) панорамність;
в) розвиток трьох сюжетних ліній;
г) урбаністичний колорит;
ґ) внутрішнє мовлення персонажів як засіб психоаналізу;
д) натуралістична запрограмованість.
7. У романі «Перехресні стежки» порушено проблеми:
а) взаємин інтелігенції і народу;
б) обов’язку і відповідальності особи перед суспільством;
в) життєвого вибору;
г) історичної перспективи українців;
ґ) морального становлення інтелігента як провідника нації;
д) духовного, економічного і державного відродження.
8. Жанровими ознаками «Перехресних стежок» є:
а) панорамне змалювання дійсності;
б) філософізм і психологізм;
в) центрогеройна побудова;
г) поєднання романічної та громадянської сюжетних ліній;
ґ) патріотичний пафос;
д) пригодницький сюжет.
9. Характер конфлікту в «Украденому щасті» є:
а) соціальним;
б) побутовим;
в) морально-етичним;
г) внутрішнім;
ґ) національним; д) любовним.
10. Новаторство образу Анни окреслюють прикмети:
а) засліпленість героїні коханням;
б) відтворення психологічних передчуттів;
в) духовний бунт особи проти антигуманного світу;
г) внутрішня боротьба між обов’язком і почуттями;
ґ) невідворотність фатальної долі жінки;
д) вольова натура жінки, спроможної боротися за щастя.
III. Письмово доведіть або спростуйте одну з тез:
а) «Правдива поезія мусить бути завжди моральною» (Іван Франко);
б) Іван Франко у «Мойсеї» «возноситься понад минулі й прийдешні віки України» (Дмитро Павличко).