Українська література (профільний рівень). Підручник 10 клас. Семенюк Г. Ф.

Василь Стефаник

(1871 — 1936)

Василь Стефаник — се правдивий артист із Божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом.

(Іван Франко)

Неперевершений майстер соціально-психологічної прози, Василь Стефаник посів особливе місце серед новелістів української літератури зламу віків. Віртуозне володіння словом, тонке спостереження людської психології, глибокий гуманізм його творів, уміння осягнути безодні людської душі, віднайти неповторний один-єдиний образ, що, як у краплі роси, виявляє цілу картину, подарували Стефаниковим новелам численних вдячних читачів серед різних поколінь, а модерністська техніка письма поставила його на чільне місце серед письменників-новаторів.

«Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий...» (Василь Стефаник)

14 травня 1871 року в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) у заможній селянській родині Семена та Оксани Стефаників народився син Василь. Хлопчик виростав серед розкішної природи, оточений любов’ю і опікою матері і старшої сестри Марії, в атмосфері маминої пісні. Дитячі враження були настільки сильними, що і в зрілому віці письменник із щемом у серці згадував, як «шукав кінця співанки, що малим хлопчиною чув від мами».

Навчався Стефаник спочатку в сільській школі, а оскільки мав добрі успіхи, батько продовжив навчання сина, мріючи, що Василь стане лікарем. У Снятинській школі та Коломийській чоловічій польській гімназії майбутній письменник відчув зневагу вчителів до селянських дітей, та й ровесники- паничі ставилися до «селюків» вкрай цинічно й жорстоко.

На все життя зберігся в пам’яті Стефаника випадок, який мало не завершився фатально. Через невисокий зріст Василь не міг досягнути рукою дошки, що висіла на стіні. Вчитель почав так бити хлопця по руці, що вона одразу спухла, а коли ще й учні почали глумитися з побитого, він втратив притомність, а потім хотів накласти на себе руки. Минав час, а гострота пережитого болю і сорому не згладжувалася. Вразлива душа Стефаника вбирала й інші драматичні події, що формували трагічне світовідчуття майбутнього письменника.

Василь Стефаник із Лесем Мартовичем.

Гімназія, крім формального навчання, нічого випускникам не давала. Тож група гімназистів, які прагнули справжньої освіти й застосування своїх знань задля покращення життя селян, створили таємний гурток. Серед його учасників були однокласник Стефаника, майбутній письмен - ник-сатирик Лесь Мартович, і трохи молодший за них Іван Семанюк, що ввійшов у літературу під ім’ям Марко Черемшина. Гуртківці виступали з доповідями на актуальні теми, обговорювали їх; писали статті для створеної ними газети «Збірка»; проводили просвітню роботу серед селян, засновували у селах читальні. Згодом Стефаник, Мартович і Черемшина склали «Покутську трійцю» — об’єднання духовно близьких митців-земляків.

За активну громадсько-політичну роботу Стефаника виключили з гімназії. Сьомий і восьмий класи йому довелося закінчувати в Дрогобичі (18901892). Це місто привабило юнака тим, що тут навчався Іван Франко, а поряд був Борислав, так колоритно описаний у творах видатного майстра. Познайомитися з Франком Стефаникові вдалося у Нагуєвичах, і ця зустріч поклала початок великій приязні митців. За словами Стефаника, він саме Івана Яковича з-поміж «українських великих письменників найбільше любив».

У 1890 році Василь Семенович стає членом створеної Іваном Франком і Михайлом Павликом радикальної партії, бере участь у написанні її програми, пропагує її ідеї серед селян. Цього ж періоду стосуються і перші літературні спроби гімназиста.

1892 року, по закінченні гімназії, Стефаник їде до Кракова і вступає на медичний факультет університету. Тут він бере участь у зібраннях студентського товариства «Академічна громада», багато читає, знайомиться з видатним польським письменником-модерністом Станіславом Пшибишевським, з Василем Орканом та іншими польськими митцями, які розвинули естетичні смаки юнака.

Найважливішою подією своєї молодості Стефаник вважав знайомство з родиною Морачевських1, про що в «Автобіографії» написав: «Софія Морачевська — пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі»; «Вацлав Морачевський — моя дорога у світ»; «Юрко Морачевський віддав би мені свою молодість, аби сховати мене в ній від бруду світу».

1 Вацлав Морачевський — доктор біології, мистецтвознавець І літературний критик, перекладач творів Стефаника польською мовою; Софія Морачёвська-Окунёвська— перша в Австро- Угорщині жінка — доктор медицини; Юрко Морачевський — юрист, доктор класичної філології, автор статей про Стефаника і перекладач його новел німецькою мовою.

У Кракові розширилося коло читацьких інтересів Стефаника: Золя, Достоєвський, Гамсун, Ібсен, Дюма. Стефаник виступає з публіцистичними статтями в газетах «Народ», «Хлібороб», агітує за селянських кандидатів до галицького сейму, які мусять подбати про інтереси простолюду. Арешти, побиття, підкупи, переслідування влади, низький рівень самосвідомості селян до неможливості зменшували шанси народних виборців мати достойного депутата. «Вже скільки разів мужики переконувалися, що вибори — це фалыиивство й ошуканство. Бо кожний перед виборами напрошуєся мужикови, а лиш стане депутатом, то забуває не то за мужика, а за повіт, з котрого вийшов». За передвиборчу антишляхетську агітацію Стефаника заарештували й у супроводі жандармів привезли в Коломийську тюрму. Марно сподівалася влада двотижневим ув’язненням налякати Стефаника, змусити зректися «мужицької політики». Він вийшов сповненим рішучості продовжувати розпочату справу. Проте на волі Стефаник довідався про виборчі махінації і порвав із товаришами, що зрадили спільні ідеали, «найшли собі обруч залізний і добровільно обгородилися ним». В «Автобіографії» він писав: «Я пішов своєю дорогою. Та дорога самотна, якась темна і тяжко нею самому ходити. В душі якось гірко, бо поза обручем я лишив частину фантастичної дружби і буйності мої, і молодості мої».

Переживання та гіркота почуттів Стефаника поглиблюються сумною звісткою з Русова про хворобу його матері. З цього часу думки про матір заповнили все його єство. «В ту хвилину мусили прийти йому на думку Шевченкові рядки про возвеличення німих рабів. І, може, в ту хвилину Стефаник відчув своє покликання — говорити за онімілих, вирізьбити страждання і голос народу у вічному матеріалі», — писав Дмитро Павличко у «Слові про Стефаника». Майбутнього письменника дедалі владніше вабить література. Навіть листи Стефаника до рідних і друзів дедалі виразніше набирають форми поетичних мініатюр.

1897 року в чернівецькій газеті «Правда» побачили світ дебютні новели письменника («Виводили з села», «Стратився», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Синя книжечка», «Сама- саміська»). Наступного року в «Літературно-науковому віснику» надруковано новели Стефаника «Засідання», «Вечірня година» і «З міста йдучи». Наприкінці 1899 року в Чернівцях вийшла друком його перша збірка «Синя книжечка», визнана фахівцями значним явищем в українській літературі.

На початку 1900 року після тривалої хвороби померла мати письменника. Після похорону згорьований Стефаник повернувся до Кракова. Нестерпні самотність, жаль і розпач охопили його. Втративши інтерес до медицини, він 1900 року залишає університет. Розраду Стефаник знаходить у спогадах про маму, в яких «стілько великого і глубокого, що мені ні науки, ні людей, ані цілого світа вже не треба». Матері згодом він присвятить новелу «Дорога».

Від гірких думок про страшну втрату Василя Семеновича рятувала робота. Він працював до знемоги, до забуття. І вже в кінці 1900 року у Львові з’явилася його друга збірка «Камінний хрест». Фізично і морально виснажений, Стефаник потребував спокою, тиші. Тож у червні 1900 року Василь Семенович їде до свого приятеля І. Плешкана в село Чортовці на Тернопільщині. Тут він пише «Кленові листки», «Басараби», «Злодій», «Похорон», «Такий панок». Ці новели ввійшли до третьої збірки «Дорога», датованої 1901 роком. Літературна праця виснажувала митця, що засвідчили його листи цього періоду, перейняті трагізмом, безнадією, передчуттям смерті. Більшість із них мають жанрові ознаки поезій у прозі.

На межі століть твори Стефаника вже були широко відомі в Україні, Росії, Західній Європі. Тож коли 1903 року письменник приїхав до Полтави на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському і зустрівся з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Михайлом Коцюбинським, Михайлом Старицьким та іншими митцями, вони привітали його як одного з видатних діячів української культури. Проте у творчій праці Стефаника в цей час тривала перерва.

На початку 1904 року Василь Семенович, стомлений мандрівним життям і самотністю, одружився з дочкою священика Ольгою Гаморак. До 1910 року подружжя живе в селі Стецеві, неподалік від Русова. Селяни Стефаника поважають і люблять, радяться з ним. Він бажаний і почесний гість на весіллях і хрестинах. Майже безвиїзно живучи в Стецеві, Стефаник займаєтеся господарськими справами і нагромаджує матеріал для майбутніх творів. Публічно не виступає. Четверта збірка його новел «Моє слово», видана у Львові 1905 року, складалася переважно з уже друкованих творів. Цього ж року в Петербурзі опублікували «Оповідання» Стефаника, куди ввійшли всі його твори.

У 1907 році в Галичині розгортається агітаційний рух у зв’язку з виборами до австрійського парламенту. «Він став душею вічевого руху,— писав Василь Костащук,— незмінним агітатором і володарем селянських дум. Слухаючи його, народ хвилювався, вогнем палав або, як дитина, плакав від зворушення. Стефаник відгадував най по таємніші думки селян, вбирав їх у слова і надавав їм права громадянства».

У 1908 році Стефаника обирають депутатом. Десять років він виконує обов’язки «мужицького посла», захищаючи селян на найвищому рівні у Відні. Новели Стефаника друкують у часописах Галичини і Східної України, перекладають російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою та іншими мовами. Про нього пишуть, його запрошують до співпраці видавництва, редакції журналів і газет. Від нього чекають нових творів, однак він їх не пише, а з 1904 року навіть листування зводить до мінімуму. «Не може бути, щоб Стефаник — наш, а особливо мій любимий письменник, краса нашої анемічної літератури, щаслива оаза — замовк назавжди», — з тривогою писав Михайло Коцюбинський автору «Новини» в 1909 році.

Творча робота дуже виснажувала письменника. «Кожна моя дрібниця, яку я пишу,— зізнавався Стефаник,— граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю». Про це прекрасно знала дружина і намагалася оберігати чоловіка від стресів.

У 1910 році подружжя Стефаників з синами Семеном, Кирилом і Юрком повертається до Русова, у новозбудовану хату. Поважно, з урочистим смутком проводжали стецівські селяни свого захисника і з надією зустрічали народного оборонця мешканці Русова. Звісно, митець і тут усіляко підтримував сільську бідноту. У 1914 році померла Ольга Гаморак, залишивши троє синів. Особисте горе збіглося для Стефаника із загальнонародним: почалася Перша світова війна, яка руйнівним колесом прокотилася Галичиною.

У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника заарештували, проте через кілька днів відпустили. Допомогли статус посла і клопотання Марка Черемшини. Якийсь час Стефаник живе у Відні, де після тривалої паузи починається другий період його творчості (19161933) разом з появою оповідань «Діточа пригода» і «Марія». У січні 1919 року в складі делегації від ЗУНР Стефаник бере участь у святі Соборності України. Він встановлює зв’язки з діячами науки і культури. З 1919 року його книги видаються в Харкові та Києві.

З нагоди 55-річчя з дня народження Стефаника відбувся урочистий вечір у Львові. «Ані одного такого слова не писав, якого не хотів написати, і ні одного зайвого слова — сама золота пшениця, якою довгі літа живитиметься народ на добро і на славу, на здійснення своїх і Твоїх великих бажань», — відзначав у ювілейній статті Богдан Лепкий.

Наприкінці 20-х років дедалі частіше у пресі з’являються повідомлення про примусову колективізацію у Східній Україні, голод, репресії. 1929 року Стефаник відкликає свою кандидатуру в академіки ВУАН, а 1931 року на знак протесту проти голодомору в Україні відмовляється від державної пенсії, призначеної митцеві радянським урядом у 1928 році.

24 травня 1931 року відбувся урочистий вечір у Львові, присвячений 60-річчю новеліста. Надійшли сотні телеграм, привітань з усіх усюд; у Галичині і за кордоном опублікували десятки ювілейних статей про життя і творчість ювіляра, збірник віршів і спогадів «Дорога».

Стефаник не любив ювілеї, та й тяжкий стан його здоров’я і фінансова скрута не сприяли святковому настрою. Письменник усамітнюється. До багатьох хвороб Василя Семеновича долучається запалення легенів, що стало фатальним. 7 грудня 1936 року Стефаника не стало. Тисячі людей з навколишніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу.

Всенародним святом стало відзначення 100-річчя з дня народження Стефаника. Мітинги, наукові конференції, відкриття пам’ятників у Львові, Снятині, Русові, Едмонтоні (Канада); ювілейні вечори в Івано-Франківську, Львові, Києві, Москві, у культурних центрах Західної Європи, а також Канади і Південної Америки засвідчили незгасну шану і любов до українського художника слова. Ім’я Василя Стефаника носять Львівська наукова бібліотека і Прикарпатський національний університет.

Підсумуйте прочитане. 1. З якої родини походив Василь Стефаник? Де він народився? Яку здобув освіту? 2. Як середовище вплинуло на формування світогляду, естетичних смаків митця? 3. Окресліть коло читацьких інтересів Стефаника. Кого з українських письменників він найбільше любив? 4. Назвіть перші публікації Стефаника. Яким прозовим жанрам він віддавав перевагу? Як він розумів своє покликання? 5. Хто і чому назвав письменника «володарем селянських дум»? Розкажіть про діяльність Стефаника як депутата. 6. За що Василь Семенович був заарештований? Що вам відомо про його політичні погляди? 7. На які періоди фахівці поділяють творчість Стефаника? Які його збірки ви знаєте? 8. Чи мав письменник прижиттєве визнання? Аргументуйте своє твердження. 9. Як пам’ять про видатного прозаїка вшановують нині в Україні та у світі?

Поміркуйте. 1. Чому процес творчості вкрай виснажував Стефаника? Чому він стверджував: «І все, що я писав, мені боліло»? 2. Прокоментуйте слова Івана Франка, які стали епіграфом до статті про Стефаника. 3. Чи багато творів написав Стефаник? Як ви вважаєте, внесок митця у літературну скарбницю вимірюється обсягом написаного чи іншими критеріями? Якими саме?

Мистецька скарбниця. 1. Розгляньте та опишіть портрет Василя Стефаника (с. 253). Чи вдалося художнику відтворити характер письменника? 2. Розгляньте фото Василя Стефаника і Леся Мартовича (с. 254). І Якими постають митці на фото? Що їх об’єднувало?

«Буду свій світ різьбити, як камінь» (Василь Стефаник)

Перші новели Стефаника вразили читача своєю правдою, а критиків — новаторством. «Йому не довелось шукати навмання дороги, як Федьковичеві,— зазначала Леся Українка,— ні боротись за своє літературне існування, як Кобилянській. Чи то яскравість таланту, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним. Він досконало володіє формою і має подиву гідний смак у доборі творчих засобів. Він уміє найпростішими засобами справити якнайбільше враження».

Проникливо, тепло зображує Стефаник людей, мозолястими руками яких створюється і тримається життя на землі. Та з особливим душевним трепетом він малює жінку-матір. Знаменно, що вже в першій новелі «Виводили з села» відтворено невимовне горе матері, яка проводжає сина до війська, серцем відчуваючи, що прощається з ним назавжди. У «Кленових листках» мати, перемагаючи смертельний біль, співає дітям останню колискову; у «Катрусі» мати, неспроможна допомогти єдиній дитині, що згасає на очах, за останні гроші купує квіти, щоб заквітчати їй голову і хоч трохи порадувати хвору. Щастя (за винятком Михайлихи з новели «Мамин синок») не зазирає в материну душу. Тяжка, виснажлива праця забирає в неї силу і здоров’я, позбавляє радості материнства.

Темами Стефаникових творів цього періоду стають показ стрімкого зубожіння селян, еміграція їх на американський континент, страшне лихо цісарської рекрутчини. Шанувальники творчості митця називали його, за висловом Марка Черемшини, «поетом мужицької розпуки». Досконало знаючи, чим живе покутське село, Стефаник відтворив і нужденне життя селянина, і його прив’язаність до землі, яку часто доводилося втрачати. Герої його новел — селяни, яких злидні женуть за океан шукати кращої долі («Камінний хрест», «Синя книжечка»), ті, що з розпачу пропивають останнє («Лесева фамілія», «У корчмі»), ті, що стають рекрутами («Виводили з села»), ті, що у війську вкорочують собі вік («Стратився»).

Обираючи сюжети з сільського життя, Василь Стефаник не обмежувався картинами сільського побуту, для нього головним було відтворення духовного світу людини. Іван Франко так сказав про цю особливість Стефаникової творчості: «Ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають небагато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть повторитися в душі кожного, і власне в тім... їх велика сила, їх потрясаючий вплив на душу читача».

Картини побуту покутських селян слугували для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої письменник щоразу переживав як власну. Сила цього співпереживання визначила експресіоністичний стиль Стефаникових новел.

Експресіонізм (від франц, expression) — літературно- мистецький стильовий напрям модернізму, що оформився в Німеччині на початку XX століття, передовсім у малярському середовищі (об’єднання «Міст» та «Синій вершник»), проіснувавши до початку 30-х років. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу — Першою світовою війною та революціями. Для експресіоністів характерні «нервова» емоційність та ірраціональність, фрагментарність і плакатність письма, позбавленого прикрас, схильність до контрастування барв, гротескність, гіперболізація, використання символів. Представниками цього напряму в українській літературі були Василь Стефаник, Тодось Осьмачка, Микола Бажан, Юрій Клен, Микола Куліш.

Особливості стилю Стефаника зумовлені також його негативним ставленням до будь-якої неприродності, штучності, літературних штампів. Письменник сміливо ламає звичні уявлення про будову оповідання, створює новий в українській літературі жанр короткої новели, позбавленої зайвої описовості, позначеної образністю, лаконізмом розповіді, драматизм якої підсилено перевагою діалога й монолога над розповіддю.

Родина Митра, персонажа новели «Осінь», збідніла до краю. Письменник не подає ні опису хати, ні статків героя. Та окремі виразні деталі говорять красномовніше, ніж широкі описи. Вони розкривають безпросвітні злидні родини, яка дійшла до такого стану, що ніяк жити.

Авторська «режисура» новели проста і чітка, як маленька драма. Родинні драми, зумовлені соціальними причинами, відбувалися чи не в кожній селянській хаті. Така вже доля трудівника, «що де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де у світі є найтєжше, то він має то віконати». До такого висновку дійшов Іван Петрів, персонаж новели «Кленові листки». Іван — заробітчанин. Виснажливою працею на чужих ланах утримує багатодітну родину. Народження четвертої дитини в розпал жнив, хвороба дружини — трагедія для Івана, і він скаржиться на самого Бога, що пускає на світ жебраків. Наймитська доля, праця від зорі до зорі на інших, повна залежність від пана, попа, лихваря, голодне животіння — така доля чекає бідняцьку дитину. Життя Іванових дітей буде ще трагічніше, бо, крім наймитської, вони зазнають немилосердної сирітської долі. Передсмертна пісня матері про кленові листочки, що розвіялися по спустілому полю і ніколи не зазеленіють, сприймається як зловісне віщування тяжкої недолі її дітей.

За зовнішньою жорстокістю розкривається складна, суперечлива психологія людини, що є живим втіленням трагедії народного життя. У новелі «Катруся* мати докоряє смертельно хворій дочці, що через її лікування родина геть зубожіла. Вслухаючись у слова матері, ми переконуємося, що страшні не самі слова, а злиденне життя. Її нарікання — це гіркі роздуми вголос від безпорадності та безнадії. Складне сплетіння реального й умовного як у внутрішньому житті героя, так і в його зовнішніх проявах характеризує батька Катрусі. Він наказує дочці неодмінно одужати, щоб даремно не пропали гроші, сплачені лікарям.

Поступово розкриваючи внутрішній світ персонажа, Стефаник здійснює чудодійне перевтілення — і перед нами постають образи люблячих батьків. Незважаючи на крайню бідність сім’ї, мати витратила гроші на квіти, щоб Катруся милувалася ними. Про батьківську любов до дитини свідчить така художня деталь, як несміливо подане дочці яблуко.

Ольга Кобилянська із захопленням прочитала цю новелу. Вражена тим, як образно й просто передав Стефаник любов і біль батьківського серця, письменниця одразу переклала твір і надіслала його до Берліна для друку. Чим зачарувала і вразила новела Кобилянську? Відповідь знайдемо у палючій душу правді про глибину горя і фатальну безвихідь селянської родини, висловленій до геніальності природно і просто.

В основу новели «Новина» покладено справжню подію, що відбулася в селі Трійця 1898 року. Михайло (в новелі — Гриць Летючий) не міг дати ради з дітьми після смерті дружини, тож вирішив утопити їх. Утопив меншу, Катрусю (в новелі — Доця), а старша, Ґандзя, випросилася. Страшна звістка швидко облетіла навколишні села, не обминула і Русів. Стефаник їздив у Трійцю, розмовляв із сусідами Михайла та його вцілілою дочкою. Листи до Ольги Кобилянської і Вацлава Морачевського про цю подію і є першими варіантами «Новини», остаточно завершеної на початку 1899 року і надрукованої в «Синій книжечці».

Узявши за основу новели реальний факт, Стефаник переосмислив його як експресіоніст, порушивши метафізичні питання вини і кари, очищення і спасіння душі.

«Новина» — це вершина художньої досконалості й композиційної оригінальності. Тут все незвичне: перенесення розв’язки на початок твору; активна позиція автора, виражена через окличні і риторичні запитання та експресивно-оцінювальні слова («бо коби-то лишень діти, але то ще й біда», «Бог знає, як ті дрібонькі кісточки трималися вкупі»). Новаторство Стефаника одразу зауважив Іван Франко: «Нове, що вносять у літера туру молоді письменники, головно такі, як Стефаник і Коцюбинський, лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти... У порівнянні до давніших епіків (Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Карпенка-Карого) їх можна назвати ліриками, хоча лірика їх зовсім не суб’єктивна; навпаки, вони далеко об’єктивніші від давніх оповідачів, бо за своїми героями вони щезають зовсім, переносять себе в їх душу, заставляють нас бачити світ і людей їх очима».

Новела починається з розв’язки: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася». Такий композиційний прийом надзвичайно сміливий. Адже далі можна було б не читати, тим більше, що в центрі уваги письменника карний злочинець, дітовбивця, отже, завчасно приречений на осуд і зневагу. Та в тому і надзвичайна сила мистецтва Стефаника, що він незримо, але владно веде нас за собою і, здається, без зусиль переконує, що так, і тільки так мусив вчинити Гриць Летючий. Наше серце палає праведним гнівом, наш розум вимагає кари, але не Грицеві, а тому невидимому, хто штовхав його на злочин. Очима Гриця ми дивимося на виснажених голодом дітей; як і його, нас проймає жах за їхнє майбутнє; як і він, відчуваємо душевні муки від безсилля.

Нетрадиційна композиція новели спричинила й невластиву Стефаникові манеру розповіді — «трьома голосами», які експресивно змальовують подію. Автор повідомляє читача і про бідування батька за два роки до події, після чого непомітно «передає» слово селу. Голос автора ніби зливається з голосом села і сусідів, що без «підказки» й не розпізнаєш його власника. Такою «підказкою» є авторські ремарки-уточнення, наприклад: «А тепер усе село про нього заговорило». Отже, про те, коли, як і чого зародився страшний задум батька, розповідає село, а не автор. Кожен із голосів виділений у новелі графічно: автор («У селі сталася новина...»), село («То прийшов він вечером додому та й застав дівчат на печі»), сусіди («Одного вечера прийшов Гриць до хати...»). Така форма викладу дала Стефанику змогу відтворити психологічне в тісному зв’язку з епічним, показати внутрішній світ героя в реальному русі. Хоч у новелі відсутня внутрішня мова, проте розповідь ведеться так, що можна простежити зміну психічних станів героя: від легкого роздратування — до душевних мук, близьких до божевілля.

Гриць живе у крайніх нестатках, тому не в змозі прогодувати своїх дітей. Прохання Ґандзуні дати їсти дратує його: «То їжте мене, а що ж я дам вам їсти?..» Спустошена не лише хата, а й душа персонажів, які в ній живуть. Психічний стан Гриця прямо не названий, проте зрозумілий із змісту і структури речень з риторичними запитаннями і окликами. Роздратування і досада, зумовлені голодом і холодом, звичні для Гриця. Та настрій його змінюється від прозріння: його діти — живі мерці. Він злякався так, що «аж піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди». Страх, що заволодів Грицем, насправді породжений не виглядом дітей, а жахливим наміром убити їх, що виник у нього підсвідомо і ліг на груди важким каменем. Анафорична конструкція фрази «важкий камінь на грудях» є немов смисловим фокусом психічного процесу. Він не тільки пов’язаний з дітьми — «мерцями», а й виконує роль розгорнутого евфемізму. Гриць навіть у думках боїться назвати страшний намір своїм іменем. Він робить відчайдушні спроби відігнати його від себе, як нечисту силу. Молиться, тікає з хати, бігає по сусідах — все марно. Його свідомість, всупереч волі, «працює» на здійснення наміру.

З кожним днем вага каменя стає тяжчою. Гриць «почорнів, і очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш. на той камінь, що давив груди». Наскрізь пройнятий злочинною думкою, чоловік уже не відганяє її. План визрівав. Маленька пауза в душевній напрузі. Варить картоплю, годує дітей, одягає і веде на страту. Йде повільно, довго, на горі зупиняється. Побачена річка примусила працювати психіку. Він здригнувся, заморожений рікою, «а той камінь на грудях став іще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку».

З наближенням до річки Гриць втрачає волю і контроль над собою, що передається видимою мовою почуттів: заскреготав зубами, аж гомін лугом розходився. Нерви напружені до краю. До душевних переживань додається й усвідомлення жахливої суті задуманого. Важкий камінь перетворюється на довгий вогневий пас, «що його пік у серце і в голову». Гриць близький до божевілля. Це надає фізичної сили, і він безтямно біжить, тепер уже не задихаючись, до річки. Він готовий і хоче відповісти за скоєне, щоб зняти з душі гріх: «Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!» Напруга спала. Він готовий і хоче відповісти за скоєне. Свідомість його настільки врівноважена й прозора, що він зразу ж задовольняє прохання Ґандзуні не топити її. Спокійний, розчулений та безмежно люблячий. Очевидно, вперше після смерті дружини він був самим собою. Мова його набирає того ніжно-лагідного, тужливого відтінку, який буває при прощанні назавжди. Прокльони зникли, натомість з’явилися схвильована розсудливість і турбота за майбутнє доньки. Без досади і гніву радить, як краще повернутися до села, як попроситися в найми дитину бавити. «Гай, іди, бо то ніч»,— переживає батько за доньку, котру щойно мав намір втопити, і для безпеки дає палицю, бо як «надибає пес, та й роздере, а з бучком май безпешніше». Оце все, що Гриць міг дати своїй дитині.

У новелі Стефаник не називає ні річки, ні міста. Гриць поспішає заявити на себе, аби прийняти «від панів кару». Та найвищу кару він визначив собі сам. Скинувши з грудей той страшний камінь, Гриць відчув полегшення. Насправді ж це тільки тиша перед бурею. Ступивши у воду, де лежало тіло його дитини, Гриць задеревів. Вернувся і пішов до моста, щоб заподіяти собі смерть. Новела сконцентрованого чуття дала змогу прозирнути такі глибини душі, про які багато людей і не здогадувалося. Елементи імпресіоністичної техніки (видіння, передчуття, плутаний, схвильований, на межі потоку свідомості монолог) створили психологічну глибину новели.

Літературознавець Василь Пахаренко досліджує у новелі «Новина» психологічні й метафізичні проблеми, застосовані Стефаником реалістичні засоби у формі натяку. Він пише: «Ідея твору в тому, що людина для самооновлення, досягнення вічного життя мусить убити в собі своє егоїстичне «Я», що прив’язує її до гріховного земного світу. Кажучи про вдівство та матеріальні нестатки Гриця, автор натякає на убозтво його душі. Дві доньки, котрих він ніяк не може нагодувати, — уособлення самотності чоловіка, який страждає, гине в душевному убозтві, психічній примітивності. Холод, голод і пустка у Грицевій хаті і це стан його душі. Єдине, що залишилося живого і світлого в тій хаті, — його доньки. Однак Гриць із жахом помічає, що й вони поступово мертвіють. Через це герой зажурився, аж почорнів. Але ходячи по сусідах, Гриць не просить у них допомоги, хліба, не нарікає на голод дітей. Зауважмо: «мертвими» він побачив дітей саме тоді, коли вони жували хліб. Спостерігши мертвіння дітей, батько кинувся молитися, а не добувати їм харч. Стефаник ніби натякає, що йдеться не про фізичний, а про духовний голод, не про земні, а про трансцендентні проблеми. Аби це ще раз підкреслити, автор показує, як перед вбивством батько годує їх бараболею. Гриць бачить, що дитячі тіла вже цілком змертвіли («полетіли би з вітром, як пір’я»), мають вагу і живі тільки очі (дзеркало душі), вони «важили би так, як олово». Отоді Гриць і вирішує врятувати ті ще живі очі своїх дітей (душі) від остаточного змертвіння. Він вирішив утопити їх. Це відбувається вночі, все довкола залите місячним сяйвом, на долині розстелилася ріка, «як велика струя живого срібла». Батькові, що «йшов довго лугами та став на горі», робиться неймовірно страшно і важко, «якийсь довгий огненний пас пече його в серце і голову». Звернімо увагу — зовсім нереалістична деталь: не можна, йдучи «довго лугами», «стати на горі». Насправді йдеться про подолання гори себелюбства у душі героя, про вершинний Закон буття, який Гриць має виконати. Тут пригадується, як Франц Кафка пояснював свій погляд на смерть: «Нашим рятунком є смерть, але не ця». Бо фізична смерть не є справжньою. Звільняє людину лише смерть нашого фальшивого «Я». Те ж саме твердить і євангельська ідея про друге народження — не від тіла, а від Духа. Власне, про це йдеться в новелі. Чому ж Гриць відпускає старшу дочку? Очевидно, автор наголошує, що людина вільна вибирати таке життя, якого сама прагне, — чи духовну, чи матеріальну його площину. Камінь спадає з грудей Гриця, бо він виконав веління своєї совісті, вічний Закон. Він іде віддаватися в руки людського правосуддя, щоб через терпіння, покуту очистити свою змертвілу, вбогу душу».

«Малесенькою трагедією усіх хлопів на світі» назвав Стефаник «Синю книжечку». Бездоганно володіючи мистецьким даром художніх узагальнень, Стефаник відтворив душу селянина, розчавлену, пошматовану владою нової системи капіталістичної експлуатації — варварської, безсоромної, жорстокої, але об’єктивно неминучої. Відсутність соціальної й політичної самосвідомості робить героїв Стефаника неспроможними не тільки змінити, а й хоч якоюсь мірою протистояти йому («Засідання», «Лист», «Суд», «Палій»).

«Як коротко, сильно і страшно пише ця людина» (Максим Горький)

Назву другій збірці Стефаника дала новела «Камінний хрест». Цей твір сконцентрував у собі все те, що бачив і пережив письменник, проводжаючи односельців у далекі світи, спостерігаючи за сотнями заробітчан на Краківському вокзалі, обстоюючи їхні права і вболіваючи через те, що не може зарадити горю людей, яких злидні й недоля виганяли з рідної землі.

Новела «Камінний хрест» (1899) — видатне явище української новелістики. У ній події максимально згущені, характери персонажів потрясають своєю драматичною силою.

Художнім відкриттям новеліста було, за словами Івана Денисюка, «монументальне мислення у формі мініатюри», відкриття потужної енергії слова, за допомогою якого малюється світ у краплині води. «Я писав тому, — зізнавався митець, — щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоб з того вийшла велика музика Бетховена». Цією елегійною і драматичною мелодією життя пройнята новела, в центрі якої — прості селяни, хлібороби, наймити, змальовані в річищі поетики експресіонізму. Вони мислителі, люди душевно багаті, щирі, доброзичливі, які своїм криком душі оповідають світові про нещастя, що випали на їхню долю. Ідея новели — у животворній любові автора до народу, співчутті знедоленим, оптимістичній вірі в їхній стоїцизм, духовну велич. Не випадково новелами Василя Стефаника захоплювався Максим Горький: «Як коротко, сильно і страшно пише ця людина... Для художника важливі не слова, а факти, не міркування, а образи».

У новелі автор торкнувся драматичної теми: зубожілі селяни у пошуках роботи масово виїжджали до Америки, мріючи знайти в далекій країні щастя. Масова еміграція західноукраїнських селян набула такого розмаху, що лякала європейців, адже із Галичини на початку XX століття емігрували 554 тисячі українців. Мовою художніх образів Василь Стефаник висвітлив причини цього явища: «Економічна нужда і безробіття, перспектива наймитства і жебрацтва гонять селянина за океан». Явище еміграції трудівників новеліст пов’язував з трагедією нації: «Тоже еміграція свідчить о такій безграничній темноті народу, о такій малій силі нації, о такій подлій інтелігенції, що луснути можна з лютости... Жінки на лавах третього класу жовті як віск, зелені як трава, задихаються як мухи, мужики плачуть та й кажуть, що не русини ми, а цигани вже. Море сліз, пекло ціле муки!» Спостереження за емігрантами на Краківському вокзалі стали імпульсом до написання «Камінного хреста». Через Краків «гуркотіли вагони з галицькими емігрантами. Там у вокзальних почивальнях він побачив пекло. Народ, вирваний ніби де ревина з ґрунту, в'янув на міському плитті, а з чорного, обірва ного коріння Стефаникові в душу сипалася русівська земля» (Дмитро Павличко). В основу новели покладено справжні події в рідному селі письменника. Штефан Дідух (у творі — Іван), емігруючи до Канади, поставив камінний хрест, який і нині стоїть на найвищому горбі в Русові. Ще одним прототипом образу Дідуха був селянин Русова Іван Ахтемійчук. Новеліст брав сюжети з життя, підносячись до глибоких художніх узагальнень. Він писав свою новелу з великою любов’ю до народу. Суб’єктивне авторське начало відбиває гуманістичну концепцію новеліста, який, за словами Дмитра Павличка, «звалив собі на плечі камінний хрест великих страждань народу і виніс його високо на гору свого мистецтва, щоб усі бачили знак великого смутку».

Міжпредметні паралелі. Темі еміграції українських селян присвятили свої твори російський прозаїк Володимир Короленко («Без язика»), польська поетеса Марія Конопніцька («Пан Бельцер у Бразилії»).

У підзаголовку Стефаник визначив жанр твору — «студія», підкреслюючи цим художній задум: представити читачеві на основі ретельно вивчених фактів картини буття народу — помисли, надії, сподівання. Для втілення свого задуму новеліст вдається до своєрідної сюжетно-композиційної організації тексту, оперуючи водночас поетикою експресіонізму. Передусім, художник у центр своєї картини ставить самосвідомість людини, інтуїтивне осмислення нею дійсності, підвищену емоційну наповненість образів, змальовуючи «крик душі», розпуку, відчай. Літературознавці помітили, що стильова палітра новели співзвучна з картинами французького художника Едварда Мунка «Крик», «Мадонна». Експресіоністськими фарбами у новелі Стефаника зображуються образи-символи «своєї дороги», «свого світу», «свого слова», «свого каменя», «свого хреста».

За жанром «Камінний хрест» — центрогеройна новела, адже всі події обертаються навколо долі головного персонажа — Івана Дідуха. Іван Франко назвав Стефаника «абсолютним паном форми», цю витонченість структури прозаїк продемонстрував у новелі «Камінний хрест». Вона складається з семи частин. Експозиційним є перший розділ, в якому розкривається передісторія героя. Колишній наймит-сирота, прийшовши з війська, застав лише розвалену хату і «букату (шматок, кусень) горба, щонайвищого і щонайгіршого над усе поле». Все життя Іван важко трудився і вирощував хліб на цьому піщаному горбі, втратив здоров’я, став калікою, але не розбагатів. Якщо попередники новеліста починали свою розповідь, представляючи статичний портрет персонажа, то Стефаник відзначає тільки окремі портретні деталі, які стимулюють читача в уяві домалювати образ. Тяжку працю Івана у першому розділі відтворено за допомогою образу напружених жил. Коли селянин тяг віз зі снопами, «то однако і на коні, і на Іванові жили виступали». У фіналі новели через портретні деталі («Він ішов зі старою, згорблений, у сивім одіянню і щохвилини танцював польки») зображується спрацьована людина. Новеліст писав, що образ Дідуха уособлює душевну красу, прибиту бідністю, «сльози і криваві крики народу».

Герой Стефаника уподібнюється міфічному Сізіфові, якому судилося вічно котити камінь на гору. Як ви вже знаєте з 8 класу, Сізіфів камінь щоразу падав з вершини вниз, а він починав важку працю знову і знову. Вражає в новелі експресивна картина, коли Іван, запрягшись разом з конем, тягне навантажений віз на гору, перетворюючись в одне ціле, стає символом каторжної праці селянина, який, надриваючись, не може вибитись із злиднів. Промовистим є прізвисько героя новели — «Переломаний», яким наділили Івана односельчани, бо внаслідок сізіфової праці ходив згорбленим. Змучений і виснажений, він нагадує суцільний мозоль, але, долаючи біль, вранці зводиться з постелі, щоб продовжувати свою працю. Хоч разом з Іваном тяжко працюють і дружина, і діти, сім’я не може забезпечити себе.

Є. Голяковський. Фронтиспіс до російського видання творів Стефаника

Висвітлення внутрішнього світу Івана, його думок, скарг, нарікань на життя змальовано через нагнітання динамічних образів, експресивних переживань, що виявляють глибини психіки персонажа. Діалогізм визначає характер розповіді новели. Всезнаючий розповідач проникає у внутрішнє єство героя, промовляє його голосом: то Іван оповідає сам собі, то немов сповідається комусь іншому, аби з’ясувати причини, що змусили його з родиною емігрувати за океан.

Отже, експозиція новели вмотивовує причини вибору Івана Дідуха, який не вистояв перед домаганнями синів та жінки, продав господарство, став перед ґаздами села і щемливо відчув свою драму, немов «каменів, бо слова не годен був зговорити». Зав’язка новели — у словах Івана: «Ця земля не годна стільки народу здержати та й стільки біди витримати».

Розповідач відтворює образ Івана по-експресіоністськи монументально, використовуючи світлотінь: «Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горба разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував своїм пальцем на свою тінь і говорив горбові: — Ото с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носе, то мус родити хліб!». При цьому Стефаник застосовує внутрішню фокалізацію: світ передається через сприймання героя. Особливу художню функцію відіграє образ каменю, за яким спостерігає Іван біля річки, відчуваючи його внутрішній стан: камінь тяжкий та бездушний, блимає «мертвими блисавками, відбитими від сходу і заходу сонця». У такій ситуації Дідух особливо гостро відчуває не тільки свою органічну єдність з природою, а й відчуженість від неї перед катастрофою, що наступає на його родину.

Проте величним, розумним, щедрим душею зображується Іван і в епізодах з односельчанами, яких зібрав перед від’їздом до Америки в себе вдома, аби навіки попрощатися. Психологічний малюнок образів селян виразний і промовистий. Розповідач побутовими етнографічними деталями, відтворенням звичаїв, мовлення персонажів зумів глибоко висвітлити психологічну драму людини. При цьому далекий край Іван Дідух порівнює з могилою. Він палко любить свою землю, працю на ній, коня, навіть горб: «Аді, стою перед вами і говорю, а тот горб не виходить з голови. Таки го вижу, та й умирати буду, та й то буду його видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки м знав, та й на нім забув-єм, силу-м мав, та й на нім лишив- єм». Одна сльоза котилася по лиці, як перла по склі». Образ сльози є багатозначним у контексті художньої картини світу: вона символізує чисту душу героя, водночас горе, безнадію, невідомість майбутнього.

Експресіоністський малюнок увиразнюється епізодом прощання Дідуха з дружиною перед односельцями. Іван ніби збирається на смерть, тому ставить кам’яний хрест, немов заживо ховає себе. «Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити», — зізнається він гостям. Дідухові стало легше на душі від того, що розповів землякам про наболіле, а вони пообіцяли доглядати той хрест. Іван вірить, що пам’ять про нього не зникне безслідно і не розвіється, як ті кленові листочки по полю. Туга охоплює старого Михайла, який, проживши вік, підсумовує своє життя піснею про загублені літа, які вже не вернуться. Так розповідач витворює екзистенційний вимір людини та її життя, порушуючи питання буття і смерті, влади землі над людиною.

Назва новели «Камінний хрест» — символічна і неоднозначна. По-перше, Іван Дідух спорудив масивний кам’яний хрест на піщаному схилі як пам’ятник, як спогад про себе — вічного трударя на землі. По-друге, кам’яний хрест нагадує могилу, яка асоціюється у персонажа з еміграцією, де помирали сотні переселенців. По-третє, Іван Дідух уподібнюється до Ісуса Христа. Отож свого героя Стефаник підносить до вселюдських вимірів: простий хлібороб несе свій хрест на Голгофу людськості.

Експресією позначені й інші епізоди, зокрема надривне прощання Івана з Михайлом («Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл і такої своїм заржавілим голосом туги завдали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Михайле, приятелю!»). Через поетику експресіонізму передається крик душі героїв, коли рільники побачили Дідухів у «панському одязі», що відчужував їх від селян.

Кульмінацією новели є епізод танцю, який зображено по-експресіоністськи виразно. Через підтекст відтворюється психологія персонажів: «Люди задерев’яніли, а Іван тормосив жінкою, як би то не мав пустити її з рук». Немов на гору вийшло підсвідоме, інтуїтивне начало, герої відчули духовну кризу, що безпощадно насувається на них. Матеріальний світ, зокрема хата, персоніфікується: «Як виходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася». Світ та його антигуманні закони наступають на село, змінюючи його спосіб життя.

Розв’язка новели відбувається у сьомому розділі, коли герої вирушають із села. Іван зупинився і, побачивши свій кам’яний хрест, сказав дружині: «Видиш, стара, наш хрестик? Там є вибито і твоє наймено. Не бійси, є і моє, і твоє».

Отже, Іван Дідух став символічним втіленням драматичної долі галицького селянства на зламі XIX — XX століть, узагальнював характерні явища буття народу, його пошуки щастя. Щоб змалювати таку епохальну тему, новеліст вдався до стильової манери експресіонізму, проектуючи картину світу через призму експресії, нанизування вражень про світ, яскравої образності.

Творчість Василя Стефаника піднесла українську літературу до світових вершин. Передусім, його твори сповнені національного колориту і написані, за словами Івана Франка, крізь призму чуття і серця. Автор порушив загальнолюдські проблеми буття, оригінально інтерпретував на українському ґрунті вічні образи і сюжети, пов’язані з міфічними, архаїчними та біблійними образами. Його новели, написані в річищі експресіонізму, мали і мають великий вплив на читача. Це свідчить не тільки про національне, а й світове значення творчості Василя Стефаника.

Підсумуйте прочитане. 1. Що ви знаєте про еміграцію українців до Америки на межі XIX — XX століть? 2. Яку тему порушив автор новели «Камінний хрест»? Чи є ця тема злободенною у наш час? 3. Які причини еміграції висвітлив прозаїк? Що лягло в основу новели? Хто прототипи образу Івана Дідуха? 4. Схарактеризуйте жанрові ознаки і сюжетні елементи твору Стефаника. 5. Яка ідея новели? Розкрийте смислове наповнення образу камінного хреста.

Поміркуйте. 1. Чому Іван Денисюк назвав новели Стефаника «монументальним мисленням у формі мініатюри»? 2. Що зближує образ українського хлібороба з міфологічним Сізіфом? 3. Яким мотивом образ галицького селянина співзвучний з образом Ісуса Христа? Конкретизуйте відповідь цитатами з твору.

Аналізуємо твір. 1. Що вас вразило в новелі «Камінний хрест»? Визначте її проблематику. 2. Яким ви уявляєте Івана Дідуха?

Опишіть словесно його портрет. 3. Що вам відомо про минуле героя? Чим зумовлена любов Івана до «піщаного горба»? 4. За допомогою яких художніх деталей підкреслюється бідування сім’ї селянина? Схарактеризуйте вчинки Дідуха, мовлення як форму вираження психіки героя. 5. Які риси характеру головного персонажа вам імпонують, а які — ні? Свою відповідь обґрунтуйте. 6. Дайте заголовок до кожного розділу новели. 7. У чому виявляється експресіоністська поетика новели Стефаника?

Мистецька скарбниця. 1. Розгляньте гравюру Д. Лазаренка «Камінний хрест». Який епізод новели проілюстровано? Хто з персонажів постає перед вами? Якими засобами художник передав експресію, динаміку новели? 2. Проаналізуйте фронтиспіс Є. Толяковського (с. 268) до російського видання творів Стефаника. Яку новелу проілюстрував художник? Опишіть змальований епізод, використовуючи цитати з тексту. Які символи є на фронтиспісі? Поясніть їх значення.

Творча робота. Інсценізуйте і зіграйте у класі одну з частин новели «Камінний хрест». Яку мізансцену ви оберете? Яка музика супроводжуватиме вашу гру? Який ритм вистави оберете? Словесно намалюйте свій образ. За потреби залучіть до інсценування однокласників.

Д. Лазаренко. Камінний хрест. Гравюра. 1970

«Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові» (Василь Стефаник)

Новелою «Діточа пригода» Стефаник перервав своє творче мовчання. Незважаючи на тривалу перерву, особливості творчого стилю Стефаника не змінилися. Він так само лаконічний, правдиво-щирий, уважний спостерігач життя, віртуозний художник півтонів, містких метафор і символів. Новий час зумовив і нові теми: лихоліття Першої світової війни («Діточа пригода», «Вона — земля»), пробуджені революцією 1918 року та утворенням ЗУНР, сподівання українців на об’єднання у своїй національній державі («Марія») та поразка борців за державну незалежність («Сини»).

Панораму народного горя, спричиненого Першою світовою війною, письменник передав через відображення образу суспільних обставин. Батальних сцен немає в жодній новелі, проте «присутність» війни відчувають усі. Передчасно старіють дорослі, швидко дорослішають діти. Позбавлені дитинства, бліді й хирляві, вони стають свідками неприродної смерті своїх матерів («Діточа пригода»), безпритульні, голодні, блукають вулицями («Шкільник»).

Одна мить — і долю дітей знівечено («Діточа пригода»). Падає мати, скошена кулею австрійського жовніра. Зібравши останні сили, жінка просить сина взяти за руку маленьку сестричку і стежкою попід лісом вести до дядька. Ніч. Недалеко лінія фронту. Свист куль і гуркіт гармат. Вбита мати і двоє маленьких дітей серед поля, які чекають ранку. Щось моторошно-жахливе є в тому, що діти не усвідомлюють ні свого становища, ні смерті матері, ні самої війни. Все це для них — пригода, та за дитячою пригодою автор простежує соціально- психологічні закономірності воєнного часу, цим самим підсилюючи трагізм знедолених дітей, їхню приреченість на життя, сповнене тривоги і горя.

Естетичним ідеалом письменника стає активна особистість, свідомий борець за національне визволення, жінка-мати. Якщо в новелах першого періоду («Катруся», «Сама-саміська», «Святий вечір», «Лан», «Кленові листки») жінка повністю залежала від обставин, то в повоєнних творах («Марія», «Вовчиця», «Дурні баби») вона скидає з себе тягар минулого, сама впливає на обставини.

«Марія» — перший твір, написаний після багаторічного мовчання Стефаника, який не тільки підтвердив стильову досконалість письма, а й відкрив невичерпний запас художнього арсеналу прославленого митця. Соціальна змістовність художнього матеріалу, пов’язаного з життям села, постійний натиск суспільних ідей і пристрастей спонукали письменника знаходити соціально-національне підґрунтя, нові психологічні зв’язки і стосунки між персонажами. Це дало новелістові змогу не розповідати про війну, а відтворювати її в індивідуальному сприйнятті. Життя Марії подано в трьох часових вимірах: тепер — тоді — тепер.

Тепер — війна руйнує селянські господарства, сіє горе і смерть: «Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розлягався змією по синьому небі і шукав щілин у блакиті від крові. За Ті плечима дрижали вікна за кожним гарматним громом. А може, там і ії сини, може, вже закуталися в білий рантух снігу і кров біжить із них і малює червоні квіти».

Тоді — Марія була щасливою дружиною, бо «чоловіка мала дужого і милого», і щасливою матір’ю, бо синів «родила міцних і здорових, як ковбки». Доглядала своїх хлопчиків і пишалася ними. Не знала втоми, не боялася труднощів і перешкод. Та й чого їй боятися? «Хіба, щоб звізда не впала дітям на голову; але вона була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа». Діти виростали, формувалася їхня громадянська свідомість, також гартувалася воля матері. Довідавшись, що синів її заарештовано у Львові за бунт, Марія сіла в потяг, який «так біг і летів до синів, мовби там у машині, напереді, горіло її серце». Тоді вперше героїня пройнялася гордістю за те, що сини зробили її рівною зі всіма, і за те, що народ «збирався їх розумом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах». Марія зазнала мук, коли в ніч перед відходом синів на війну «сіла біля них у головах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця і — в той час посивіла». Інстинкт матері підказав їй врятувати хоч одного, найменшого, від смерті: погрожувала заподіяти собі смерть, якщо він піде воювати. Але непомильний материнський інстинкт підказав їй, що так діючи, втратить синів назавжди. Опритомнівши, вона побігла, аби наздогнати старших і відіслати з ними найменшого, бо Україні потрібні її діти. Хоч як Марія любила синів, та виявилася здатною до самопожертви в ім’я високої мети — незалежної України.

Тепер — з далекої мандрівки спогадів у теперішнє життя повернув Марію прихід козаків, яких жінка зустріла упереджено і люто. Не сумнівалася: прийшли катувати і грабувати. Так уже було, коли жовніри примушували її топтати портрет Шевченка: «Я його сховала в пазуху, а вони троїли тіло пугами, що й не пам’ятаю, коли пішли з хати». Правду Шевченка, за яку боролися її сини, Марія не дасть на наругу. Хай навіть її вб’ють. Та козаки, як і її сини, шанують Шевченка, несуть його слово народу. Кобзарева пісня кличе єднатись. Слухає спів козаків Марія — і внутрішнім зором бачить возз’єднану Україну. «Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі».

Портрет Шевченка, його пісня, могила — деталі, що виростають в образи-символи дивовижної наснаги. Через них відтворено споконвічну мрію українського народу про возз’єднання. Людська доля Марії для письменника — це один із коренів могутнього дерева, ім’я якому— народ. Від землі, де народились і утвердились моральні орієнтири, аж до високого патріотизму й усвідомленого почуття національної гідності — такий ідейно-смисловий стрижень образу Марії.

Жінка-мати в повоєнній творчості Стефаника приймає на себе удари долі, втручається в життя, намагається протистояти обставинам, або й змінити їх. Стара Вережиха з новели «Мати» стає грізним і невблаганним суддею єдиної дочки, котра в час воєнного лихоліття розгулювала з офіцером, одержуючи від нього подарунки, награбовані у селян. Безчестя, що лягло страшним тягарем на старих батьків і дитину Катерини, можна спокутувати тільки смертю. Таку кару і визначила доньці мати. Образ Вережихи віддзеркалює народні ідеали справедливості й честі, морально-етичні норми людини, що складалися віками.

Проблема існування людини в часі — невловимому, реальному і безперервному — своєрідно вирішується Стефаником у новелі «Роса». Взаємозв’язок часів і поколінь, відповідальність людини за свої вчинки перед сучасниками і нащадками, уявлення про історію людства як про безперервний ланцюг часу — така світоглядна концепція письменника в осмисленні становища людини у світі, у потоці часу. Філософських узагальнень новеліст сягнув через образ роси, що символізує буття людини як частки природи і всесвіту, роси як цілющої води, що забезпечує безперервність і вічність життя. Письменницькі позиції Василя Стефаника міцні й надійні. Це — підсумок його чесного і прямого шляху в житті й мистецтві, кровної єдності його долі з епохою і народом, натхненного і жертовного служіння Правді й Красі.

Підсумуйте прочитане. 1. Яким жанрам віддавав перевагу Василь

Стефаник? 2. Яку авторську назву дав письменник жанрові короткої новели? 3. У якому творі Стефаник сформулював своє мистецьке кредо? 4. Які основні риси стилю новел Стефаника? 5. Дайте визначення експресіонізму, назвіть його представників. Яким чином виявлявся експресіонізм у творах Стефаника? 6. Що об’єднує персонажів новел Стефаника першого періоду творчості? 7. Що змінилося у творчості письменника другого періоду: тематика чи мистецька форма? 8. Які поезії у прозі створив Стефаник? Які особливості цього жанру? 9. Як розкрито образ жінки-матері в новелістиці митця? 10. Які засоби творення характеру Гриця Летючого використав автор новели «Новина»? Як у цій новелі вирішено проблему вини і кари? 11. Які символи використано в новелі «Камінний хрест»? 12. У яких новелах Стефаника зображено учасників визвольних змагань? 13. Хто є символом волі України, її нескореності в новелі «Марія»?

1. Чи можете ви уявити на місці Гриця Летючого Івана Дідуха? Чи міг би він вчинити так, як Гриць? Обґрунтуйте свою думку. 2. Наведіть приклади застосування експресіоністичної та імпресіоністичної поетики у творах Стефаника. 3. Поясніть, як ви розумієте слова Стефаника, що приступити ближче до своїх героїв — означає «спалити себе». Який вислів Івана Франка ви можете навести на обґрунтування своєї думки? 4. Як символіку білого кольору застосовує в новелах Василь Стефаник? Наведіть приклади. 5. Чи відчуваєте ви у творах Стефаника авторську позицію? За допомогою яких засобів її висловлює письменник? 6. Яке значення мало документальне підґрунтя новел Стефаника і як письменник опрацьовував факти з життя? Яке завдання він ставив перед собою: точного відтворення чи символічного узагальнення? Наведіть приклади. 7. Чому Стефаника називають майстром соціально-психологічної прози? 8. Яких українських письменників, що творили соціально-психологічну прозу, ви знаєте? 9. Які риси уподібнюють новели Стефаника з міні-сценаріями? 10. У чому полягає світове значення творчості Василя Стефаника?

1. Сформулюйте тему новели «Новина». 2. Проаналізуйте особливості сюжетно-композиційної побудови новели. 3. За допомогою яких образних засобів відтворює Стефаник стан афекту Гриця Летючого? Порівняйте зовні впорядковані, продумані дії і внутрішній хаотичний монолог персонажа. Розкрийте символіку каменя, дитячих очей, гори, води у новелі. 4. За допомогою яких художніх засобів досягнуто лаконічної повноти картини життя головного героя? 5. З’ясуйте роль розповіді «трьома голосами» у новелі. 6. Чим вразила вас новела «Новина»?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Букса І. Творчість та словник малозрозумілих слів Василя Стефаника. — К., 1996.

Василь Стефаник — художник слова. — Івано-Франківськ, 1996.

Гнідан О. Василь Стефаник: життя і творчість. — К., 1991.

«Покутська трійця» й літературний процес в Україні кінця XIX — початку XX століть. — Дрогобич, 2001.

Ткачук М. Оповідний світ новел Василя Стефаника крізь призму експресіоністської поетики //Ткачук М. Наративні моделі українського письменства. — Тернопіль, 2007.

Перевірте себе.

І. Виберіть один правильний варіант відповіді:

1. Василь Стефаник народився:

а) на Львівщині;

б) на Івано- Франківщині;

в) за Закарпатті;

г) на Буковині.

2. Вкажіть, про кого з героїв Стефаника сказано: «Був дивний і з натурою, і з роботою»,

а) Максим із новели «Сини»;

б) Гриць Летючий з новели «Новина»;

в) Іван Дідух з новели «Камінний хрест»;

г) Іван із новели «Кленові листки».

3. Стефаник був студентом університету й факультету:

а) Віденського, філософського;

б) Львівського, філософського;

в) Краківського, медичного;

г) Чернівецького, філологічного.

4. Стефаник познайомився з письменниками Наддніпрянщини:

а) на своєму ювілеї;

б) під час перебування в Кракові;

в) на відкритті пам’ятника І. Котляревському;

г) під час приїзду до Києва.

5. Перша книжка новел Стефаника вийшла друком:

а) 1890 року;

б) 1895 року; в) 1899 року; г) 1900 року.

6. Новела «Камінний хрест» має кінцівку:

а) головний герой плаче;

б) головний герой танцює;

в) головний герой каже: «Не бійся, є і моє, і твоє»;

г) дружина головного героя плаче, упавши на поріг хати.

7. Слова «Ця земля не годна стільки народу здержати і стільки біди витримати» належать:

а) Івану Дідуху;

б) односельцю Івана Дідуха;

в) Грицю Летючому; 

г) Марії з новели «Марія».

8. Смерть рекрута описано у новелі:

а) «Роса»; 

б) «Стратився»;

в) «Сини»;

г) «Марія».

9. Монолог Гриця Летючого з новели «Новина» виявляє риси:

а) реалізму;

б) експресіонізму;

в) імпресіонізму;

г) екзистенціалізму.

10. Темою новели «Діточа пригода» є:

а) стосунки в дитячій грі;

б) діти на війні; 

в) врятування дітей від пожежі;

г) загибель дітей у річці.

ІІ. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей:

1. Василь Стефаник працював у жанрах:

а) оповідання;

б) повісті;

в) новели;

г) лірики;

ґ) поезії у прозі;

д) етюду.

2Перу Стефаника належать твори:

а) «На камені»;

б) «Новина»;

в) «Стратився»;

г) «Сміх»;

ґ) «Сини»;

д) «Камінний хрест».

3. Василь Стефаник працював у літературному напрямі:

а) реалізму;

б) романтизму;

в) експресіонізму;

г) символізму;

ґ) імпресіонізму;

д) футуризму.

4. Факти про життя покутських селян кінця ХІХ століття лягли в основу творів:

а) «Осінь»;

б) «Новина»;

в) «Стратився»; 

г) «Сини»;

ґ) «Камінний хрест»;

д) «Роса».

5. Жіночу долю відображено у новелах Стефаника:

а) «Моє слово»;

б) «Мати»;

в) «Марія»;

г) «Катруся»;

ґ) «Камінний хрест»;

д)«Сини».

6. Індивідуальному стилю Стефаника притаманні риси:

а) глибока образність;

б) лаконізм вислову;

в) уривчастість фрази;

г) вираження незримого через зриме;

ґ) експресія почуттів;

д) оптимізм.

ІІІ. Доведіть або спростуйте тезу:

«Творчим кредо Василя Стефаника є його слова: «Буду свій світ різьбити, як камінь. Слово своє буду гострити на кремені моєї душі».