Українська література (профільний рівень). Підручник 10 клас. Семенюк Г. Ф.

Леся Українка

(1871—1913)

Промінням ясним, хвилями буйними, прудкими іскрами, летючими зірками, палкими блискавицями, мечами хотіла б я вас виховать, слова!

(Леся Українка)

«Лесю Українку — славетну й улюблену письменницю нашого народу, феноменальну жінку у світовій культурі — можна схарактеризувати її ж поетичним образом — «світло нагірне». Нагірною проповіддю було її слово, що будило з летаргійного сну націю й вселяло віру й надію в її духовні сили» (Іван Денисюк). Леся Українка виявила свій геніальний дар у різних іпостасях: поетеса, драматург, критик, публіцист, прозаїк. Одна з найяскравіших представниць українського модернізму, вона, водночас, була тою, що «наново з незнаною досі силою і елеганцією форми нав’язала нитку літературної традиції, обірвану в 1861 році» (Дмитро Донцов).

«На шлях я вийшла ранньою весною» (Леся Українка)

Леся Українка (літературний псевдонім Лариси Петрівни Косач-Квітки) народилася 25 лютого 1871 року в місті Звягелі (тепер Новоград-Волинський Житомирської області) у дворянській родині. Її батько Петро Антонович Косач був юристом, головою з’їзду мирових посередників. Ольга Драгоманова- Косач — мати Лесі Українки — уродженка Полтавщини, була жінкою особливою. Перша в Україні жінка-журналістка, перша жінка-академік, вона писала поезію, прозові твори, драми, критичні статті. Справжня патріотка, високоерудована особистість, людина принципова і здатна на самопожертву — такою була мати Косачів, що прибраним літературним ім’ям (Олена Пчілка) підкреслила ще одну прикметну рису своєї вдачі — працьовитість. Культивована в українській дворянській сім’ї, ця риса стала чеснотою усіх її шести дітей (двох синів та чотирьох дочок), особливо — Лесі. Приклад матері був найбільшим виховним стимулом.

Переведення Петра Косача по службі зробило постійним місцем проживання родини село Колодяжне неподалік міста Ковеля. Саме там минули дитинство і юність Лесі. Чарівна природа Волині, атмосфера доброзичливості й любові, що панувала в сім’ї, національне виховання — ось основні чинники формування характеру майбутньої письменниці.

Будинок-музей, у якому мешкала родина Косачів. Новоград- Волинський Житомирської області. Перша половина XIX ст.

Кімната Лесі Українки у меморіальному будинку в селі Колодяжному на Волині.

Леся була другою дитиною в сім’ї. Її особлива дружба зі старшим братом Михайлом (у літературі відомим під псевдонімом Обачний) спричинилася до появи одного з косачівських родинних неологізмів — «Мишолосіє». Так одним іменем називали їх за нерозлучність, спільність інтересів і повне взаєморозуміння. Ці почуття брат і сестра плекали упродовж усього життя. Підготовка Михайла Косача до вступу в гімназію посприяла Лесиному вивченню стародавньої історії, грецької і латинської мов. З раннього дитинства Леся любила музику, захоплювалась грою на фортепіано. Перешкодою в досконалому опануванні музичним мистецтвом стала застуда. З десятирічного віку Леся почала важко хворіти. Туберкульоз уразив спочатку кістки, потім легені, а наостанку — нирки. Хвороба закрила дівчинці двері до школи, завадила повноцінному спілкуванню з улюбленим другом — піаніно. Жаль з цього приводу сповнює рядки Лесиної елегії  «До мого фортепіано».

Міжпредметні паралелі. Всебічне мистецьке обдарування поетеси ставить Лесю Українку поряд із найбільшими геніями всіх часів. Її сестра Ізидора Косач згадувала: «Леся мала неабиякий хист до малювання і музики... Грала вона гарні класичні речі або народні українські пісні, у виконання яких вкладала багато душі і почуття. А часом навіть грала якісь свої власні імпровізації». Улюбленими композиторами Лесі Українки були Чайковський, Шопен, Шуман, Бетховен. Щира шанувальниця творчості Миколи Лисенка, вона часто виконувала його інструментальні етюди і народні пісні в обробці митця. З інструментів Леся Українка виділяла фортепіано і орган. На переконання Максима Рильського, у «Лісовій пісні» «найсильніше виявилася одна з основних рис Лесиного світовідчування і Лесиної творчої манери — музикальність».

Самоосвіта, феноменальні здібності до мов, широке коло художнього та наукового читання зробили Лесю Українку однією з найпередовіших постатей свого часу. Метафорично характеризуючи освітні шляхи Лесі Українки, дослідник Іван Денисюк називає три університети, в яких вона вчилася — волинський, домашній і сільський; київський, теж домашній, але з культурою великого міста; врешті «школою і храмом» була для неї «чужа і рідна» хата в Софії — домівка дядька, Михайла Драгоманова. Зі свідомої волі Олени Пчілки підвалини освіти були дані всім дітям родини Косачів рідною мовою. Одночасно плекалася повага і любов до інших мов, з яких Леся зокрема знала російську, французьку, німецьку, італійську, англійську, грецьку, латинську, польську, болгарську. Вона починала вивчати шведську та іспанську, а також грузинську. Знання десятка мов відкрило їй доступ до скарбниць всесвітньої культури. Через переклади прагнула юна Леся, разом з іншими членами київського літературно-артистичного товариства «Плеяда», зробити світову літературу набутком рідної.

Дитина літературної родини (ще її дід писав вірші і збирав фольклор), Леся рано виявила поетичні здібності: вірш «Надія» написала вона у 9 років і відтоді уже не переставала творити. Мати і дядько всіляко підтримували її, мистецькі інтереси не були чужими й батькові Петру Антоновичу. Культурне оточення (а це насамперед родини Старицьких, Лисенків, Франків, Комарових) всіляко сприяло формуванню особистості з глибоким пієтетом до національного і повагою до світового. Це найпромовистіше підкреслює псевдонім — Українка — і широкоаспектна творчість, така багата осмисленням світових сюжетів. Юна Леся у 1890 році написала «Стародавню історію східних народів». Призначена для молодших сестер, у 1918 році книжка була видана як підручник для національної школи. То одне з багатьох прижиттєвих визнань багатогранного таланту письменниці. Так, зустріч Лесі Українки з Михайлом Павликом у Львові в 1891 році справила на нього незабутнє враження. Її колосальна обізнаність у широких сферах мистецького і політичного життя світу дала підстави Павликові назвати її «геніальною жінкою». А було ж Лесі лише 20 років, упродовж котрих встигла стати доволі публічною персоною. Читач знав молоду поетесу з публікацій у журналах «Зоря», «Дзвінок», «Народ», жіночому альманасі «Перший вінок». 1893 — рік появи першої поетичної збірки «На крилах пісень». Наступні з’явились у 1899 («Думи і мрії») та 1902 («Відгуки») роках.

Віктор Зарецький. Леся Українка в гурті «Плеяда»

Невиліковно хвора, Леся Українка не лише стоїчно боролася за кожен день свого життя, вона ще й інших вчила духовної стійкості, снаги й життєлюбства. Однак мав рацію Олесь Гончар, коли наголошував, що, ведучи «тридцятилітню війну» з нападами хвороби, Леся Українка «не мала якогось додаткового захисту проти болю, і можна зрозуміти, як жадалося їй звичайного людського щастя, якщо, прикуту хворобою до ліжка, її так радувала навіть яблунева пелюстка, занесена весняним вітром у вікно».

Певною мірою етапними у житті письменниці були 1894— 1895 роки.

Перебування Лесі Українки у Михайла Драгоманова в Софії сприяло кристалізації думок, у Росії небажаних і неприйнятних. Леся Українка виконала заповіт свого родича і вчителя — вона не цуралася політики упродовж усього життя, незважаючи на несприятливі обставини. Повернення в Україну призвело до гнітючого відчуття Лесею політичної неволі. Тому в статті «Голос однієї російської ув’язненої» (1896), надісланій до паризьких газет, Леся Українка протестувала проти вітань царя Миколи II у Франції: «Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповнювали акордами зали Вер салю». Заанґажована у громадсько-політичний рух кінця XIX — початку XX століть, письменниця стає лідером групи українських соціал-демократів, речником ідеї незалежності України.

У 1901 році в Мінську три з половиною місяці Леся намагається порятувати від смерті свого друга Сергія Мержинського. Почуття, що сповнювали її серце, віддзеркалені у поезіях «Порвалася нескінчена розмова», «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами...», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти», «Я бачила, як ти хиливсь додолу». Біль утрати Леся Українка пробує погамувати мандрівкою на Буковину. По дорозі відбулися зустрічі у Львові — з Іваном Франком та Іваном Трушем (він був зятем Михайла Драгоманова і намалював один з найвідоміших портретів Лесі Українки), у Чернівцях — з Ольгою Кобилянською та студентами університету. Враження від цієї подорожі, краса карпатського краю знайшли відгомін у творах поетеси.

1903 рік у житті Лесі Українки був знаменний участю у відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, зустріччю з багатьма діячами української культури. У цей період письменниця активно працює у царині драматургії, створюючи новаторські мистецькі речі. Це твори різних жанрів: драматична сцена «Іфігенія в Тавриді», діалог «В дому роботи, в країні неволі», етюд «Иоганна, жінка Хусова», драматичні поеми «Одержима», «В катакомбах», «Кассандра», «У пущі», «Бояриня», «Оргія», драми «Руфін і Прісцілла», «Камінний господар», фантастична драма «Осіння казка», драма-феєрія «Лісова пісня». Тамуючи фізичний біль, Леся Українка писала натхненні твори, що сягали вершин світового духа.

Мандрівниця не з власної волі, Леся Українка побувала на трьох континентах світу — в Європі, Азії та Африці. Потреба в лікуванні привела поетесу до Криму, в Італію, згодом — до Єгипту і Грузії. Дворянська дочка, в останні роки життя вона була змушена долати, крім хвороб, ще й матеріальну скруту, відмовляти собі в найнеобхіднішому. І все ж вона власним коштом посприяла появі праці Філарета Колесси «Мелодії українських народних дум», подбала про відзначення 40-річчя творчої діяльності Івана Франка. До останніх днів велика українка вірила, що Поезія — «тая країна, де щастя і горе однаково милі, тая країна, де усміх і сльози однаково ясні, / тая країна, де чола підводять похилі, І де не сльозами, а співом ридають нещасні...»

Життя Лесі Українки обірвалося 1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі. Тіло поетеси було перевезено до Києва і 8 серпня поховано на Байковому кладовищі поряд з могилами батька і брата. Усвідомлення втрати переповнювало сумом серця сучасників: «Так мало звізд на хмарнім небі нашої літератури. А ті, що найясніше світили, — гаснуть» (Микола Євшан).

Підсумуйте прочитане. 1. Як впливало на формування дівчинки родинне оточення? 2. Які таланти змалку виявилися у Лесі? Як вона їх реалізувала в підлітковому віці? 3. З якими регіонами України пов'язані її життя і творча діяльність? 4 Скільки поетичних збірок написала Леся Українка? Назвіть основні. 5. Вкажіть, де побувала Леся Українка упродовж життя. Намалюйте літературну карту її подорожей. 6. Як увічнюють пам’ять про Лесю Українку на Батьківщині письменниці? Чи відвідували ви музей її імені? Якщо так, розкажіть про свої враження, якщо ні — використайте фото на с. 278.

Поміркуйте. 1. Як походження письменниці позначилося на її творчості? 2. Сформулюйте власне розуміння псевдоніма, який вона обрала. 3. Чиї літературні традиції Леся Українка продовжувала?

Мистецька скарбниця1. Розгляньте та опишіть портрет Лесі Українки (с. 277). Про які риси характеру поетеси він свідчить? Чи прагнете ви якісь із цих рис виробити в собі? Як цього домагаєтеся на практиці? 2. Опишіть картину Віктора Зарецького «Леся Українка в гурті «Плеяда» (с. 279). Що вам відомо про діяльність цього об'єднання?

«Поетичне слово доспіло» (Іван Франко)

Франкова студія творчості Лесі Українки, що була надрукована у 1898 році у «Літературно-науковому віснику», містить найбільш компетентні оцінки. Дебютна збірка «На крилах пісень» названа найважливішим здобутком української літератури за 1893 рік. Іван Франко певний, що майстерність авторки є «здобутком дуже інтенсивної духовної праці над власною освітою, над опануванням мови і віршової техніки», а також результатом впливу Михайла Драгоманова — «незабутнього сівача живих і широких ідей серед нашої суспільності».

Цикл «Сльози-перли», присвячений Франкові, викликав захоплення дослідника широкою гамою почуттів («від тихого суму до скаженої розпуки і мужнього гордого прокляття») і категоричний висновок: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячюго та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хорої дівчини». Щирим визнанням Іван Франко заохотив Лесю Українку до подальшої праці: «Поетичне слово доспіло і сиплеться, мов золота пшениця». Така висока оцінка збірки була заслуженою. Адже Леся Українка вирізнялася з-поміж сучасників постійними пошуками як у царині змісту, так і віршової поетики. Її громадянська лірика «палила душу», закликала до боротьби, вселяла оптимізм і віру в краще майбутнє. Однак принципово новими виявились обрії художнього мислення Лесі Українки. Яскрава представниця українського модернізму, Леся Українка є виразним неоромантиком, зосередженим на внутрішньому світі людини. Вона вжила термін неоромантизм (новоромантизм) для позначення нової якості української літератури. Відмежувавшись від естетики народництва, письменниця свідомо виводила українську літературу на авангардні естетичні позиції своєї епохи.

Для модерністів характерним є заперечення традиціоналізму, прагнення нової форми та антиреалістична спрямованість. Сперечаючись з реалізмом як творчим методом, українські письменники початку XX століття прагнули моделювати нову художню дійсність.

«Всі струни поетичної арфи» (Леся Українка)

Леся Українка була схильна об’єднувати вірші у цикли, що лише у цілості найповніше реалізують головну ідею, сприяють художньому втіленню ідейно-естетичного завдання. Цю тенденцію вперше відзначив Іван Франко, теж прихильник циклізації. Не хронологія була панівним принципом компонування збірок Лесі Українки, а мотиви чи жанри. Циклізація стала характерною особливістю виявлення ідейної позиції авторки. Найвідомішими циклами поезій Лесі Українки є: «Подорож до моря», «Сім струн», «Мелодії», «Невільничі пісні», «Пісні про волю».

«Подорож до моря» — один із ранніх циклів, що з’явився під силою вражень від поїздки до Одеси влітку 1888 року. Присвячений сім’ї Михайла Комарова (український бібліограф, критик і етнограф, приятель родини Косачів), цикл складається із 9 поезій. У них юна поетеса, мандруючи поїздом від Ковеля до Одеси, роздумує над побаченим. І прикметно — в основі її ранніх віршів зримо постає образ України: Волинь («Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок!») — Поділля («Красо України, Подолля!») — степова Україна («Сонечко встало, прокинулось ясне...») — Одеса («Великеє місто. Будинки високі...») — море і лиман («Далі, далі від душного міста!», «Вже сонечко в море сіда...»). Географія подорожі оперта на яскраві образні асоціації: ліричну героїню («од дерева одірваний листочок») мчить «залізний велетень» (поїзд) крізь соснові бори «красної Славути»; «Случі рідної веселі береги», попри «латані ниви», «гори веселі й зелені долини», паленіючий степ, до «срібнокудрих хвиль», до «безкрайого й просторого» синього моря. Цикл «Подорож до моря» виявив майстерність Лесі Українки у змалюванні морських образів.

«Сім струн» із першої поетичної збірки присвячено Михайлові Драгоманову. Цикл особливий композиційно: сім поезій своїм початком однозвучні з нотами («Do», «Re», «Мі», «Fa», «Sol», «La», «Si»), хоча написані у різних жанрах (гімн, пісня, колискова, сонет, рондо, ноктюрн, септима, тобто семивірш) і неподібні строфічно. Висока культура вірша органічно поєднується із суміжним мистецтвом, задекларованим уже в назві циклу — з музикою. Музичне обдарування автора виявляється у ритмічному звучанні поезій, звукописі, а також образах. Музика дощу, рев негоди, «соловейковий спів навесні», «веснянки чудові дівочі», «гімни любові» — усе миле ліричній героїні. Однак вона прагне змін, бажає почути «вільні співи, гучні, голосні», а не «сумні голосіння». Останній вірш циклу «Si» («Сім струн я торкаю, струна по струні...») має виразну алюзію, відсилаючи читача до образності вірша «До кобзи» Пантелеймона Куліша.

Цикл «Мелодії» відкриває другу збірку Лесі Українки — «Думи і мрії», об’єднуючи твори, написані у 1893— 1894 роках. Вражають інтимні переживання ліричної героїні — голосні, та невисловлені струни серця. Гострий фізичний біль і трагізм пронизує твори, сповнені, здавалось би, типовими і звичними образами весни, зір, солов’їв, гаю. Двадцятирічна дівчина ледве може перейти через хату на милицях, і усі радощі любовного буття та весняного буяння розбуджують розпачливий жаль, висловлений поетичною гіперболою: «Хотіла б я вийти у чистеє поле, При пасти лицем до сирої землі,  так заридати, щоб зорі почули, Щоб люди вжахнулись на сльози мої».

Аналізуючи «ліричну перлину» «То була тиха ніч-чарівниця», Максим Рильський відзначає не лише глибокі образи, примхливу ритміку, а «перш за все — граничну, що аж за сер це бере, щирість». І ота щирість змушує визнати перемогу весни («Перемога »і прийняти її дарунок, бодай у вигляді яблуневого цвіту, що заглянув у вікно («Давня весна»). Весняна сила заграла у душі ліричної героїні і видобула з серця «переможнії співи» й бажання жити наперекір жорстокій долі: «Я вийду сама проти бурі І стану, — поміряєм силу!»

«Жанна д’Арк нашої літератури» (Максим Рильський)

«Невільничі пісні» (1895— 1896) — цикл громадянської лірики, що містить 16 поезій. Ключові образи сфокусовані у назві: неволя і пісня. Через них авторка реалізує нерозривність громадянського обов’язку і ролі художнього слова. До циклу увійшли такі хрестоматійні твори, як «І все-таки до тебе думка лине», «Fiat пох!» («Хай буде ніч!»), «Slavus-sclavus» («Слов'янин раб»), «Товаришці на спомин», «Поет під час об логи». Жагуча сила пристрасті проступає у мотивах, що сповнюють поезії циклу, глибока афористичність увиразнює ідею, яку авторка прагне донести читачеві, — вільна пісня не може умерти («Поет під час облоги»). Дослідник Микола Зеров вважав, що саме настроїв «Невільничих пісень» («Будь проклята, кров ледача, Не за чесний стяг пролита») стосується Франкова характеристика: «Читаючи м’які та рознервовані писання сучасних молодих українців — мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та сміливими, а при тім такими простими, щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора, слабосила дівчина трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну».

У 1896 році 25-річна поетеса, осмислюючи підневільне становище власної нації, констатувала: «Ми паралітики з блискучими очима, Великі духом, силою малі, / Орлині крила маєм за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі» («Товаришці на спомин»). Непокірні слова поетеси будили заснулих, нагадували, що кожне право, як соціальне, так і національне, здобувається тільки шляхом збройної боротьби. Зміст поезій визначив зміну стилю, що в двох останніх збірках Лесі Українки набирає, на переконання Михайла Драй-Хма- ри, «крицевих форм».

Цикл «Пісні про волю» (1905) містить відгомін революційних подій початку XX століття. Пісні минулих революцій ліричній героїні видаються невідповідними сьогоденню (триптих «Ось вони йдуть. Корогва у них має...», «Нагаєчка, нагаєчка!» — співають накінець», «Чого марсельську пісню чути?»), вона виразно бачить неготовність усіх українців за свободу «одностайно стати» і тому закликає борців створити «пісню нову, щоб сіяла, як промінь, Щоб гомоніла й буяла, як пломінь, І Так, щоб червона ясна корогва піснею вкупі творила дива!». Весна 1905 року спричинила появу знаменитої поезії Лесі Українки «Мріє, не зрадь!». Молитовне звернення до долі з проханням допомогти народові визволитися — «Мріє, станься живою!» — виявляє і особисте палке прагнення поетеси до свободи: «Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, а як пройдеться згинуть за теє — дарма!» Тиранія і свобода — несумісні: така ідея об’єднує «Пісні про волю».

«Я йду шляхом, пісні свої співаю...» (Леся Українка)

Леся Українка починала як лірик, і «ліричної струни не за недбала вона до кінця віку» (Максим Рильський). Найперша струна Лесиної ліри озивається до України. Поетеса вболіває, Що батьківщина — «земля безщасная», котру «покрила ніч темна», де «правду неправда скрізь боре», де люди закуті в кайдани. Ліричній героїні печуть «страшні незагойнії рани», Що палають на лоні України. І поезія «Сторононько рідна! коханий мій краю!», розпочата ніжним звертанням до отчої землі, завершується строфою-закликом: «Коли ж се минеться! Чи згинем без долі? Прокляття рукам, що спадають без сили! І Навіщо родитись і жити в могилі? Як маємо жити в ганебній неволі, Хай смертна темнота нам очі застеле! Ой леле!». У тональності цього раннього вірша виразно звучить ідея патріотизму, національної свідомості, яка стане наскрізною у творчості Лесі Українки. Потреба «власної хати», тобто своєї держави для народу, розділеного двома імперіями, народу поневоленого і стражденного, витворила поетичне слово авторки «словом-зброєю», «мечем двосічним». Це слово захищає, воно і застерігає.

У вірші «Чого марсельську пісню чути?» з циклу «Пісні про волю» є рядки: «Чи се на нас ідуть чужинці / здобуту волю руйнувать? Чи за ту волю всі вкраїнці готові одностайно стать?». Поетична метафора «слова-зброї» увиразнюється у мрії про власне українське військо, що звучить у рефрені «А де ж наша зброя? Де військо в рядах?».

Творчість Лесі Українки поєднала мотиви громадські й приватні, драматизм епохи і віру в кращу майбутню долю. Поезію «Хто вам сказав, що я слабка» (1911) дослідники називають коштовним вінцем лірики Лесі Українки. Цей вірш — ствердження перемоги авторки над собою, всупереч усім підступам долі: «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? /Хіба тремтить моя рука / чи пісня й думка кволі?». Використавши паралелізм із порами року, поетеса згадує ранні «жалі та голосіння» своєї музи, що були «бурею весняною, а не сльотою осінньою». Осінь її життя принесла ужинок «злотобагряний». Зима (як посмертна доля) снігом-самоцвітом покриє барви і квітки — тобто викристалізує самоцвіти художнього слова поетеси. Так чотирма строфами вірша Леся Українка не просто проаналізувала власне творче життя — невиліковно хвора, зболена і приречена на фатальний кінець, вона геніально ствердила незламність людського духу.

Про призначення поета і поезії, про безсмертя і силу вільної пісні розмірковувала Леся Українка у багатьох творах. Вірш «Слово, чому ти не твердая криця» своєрідно продовжив мотиви твору «Пает під час облоги». Поезія як зброя, котрою митець має служити своїй нації, — так розуміла авторка поетичне покликання, так трактувала місію власної музи: «Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє! Може, в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів». Твір характеризується виразним бойовим звучанням, закликом до боротьби проти «твердинь тиранів», «кайданів» і «катів». Є у поезії рядки, які виявляють особисту трагедію авторки («Зброє моя, послужи воякам Краще, ніж служиш ти хворим рукам!»), драматизують її постать і водночас наближають до читача. Поезія як вогненна сила слова потрактована у Лесиних рядках, що палають пристрастю: «Щоб ви луну гірську будили, а не стогін, щоб краяли, та не труїли серце, щоб піснею були, а не квилінням. Вражайте, ріжте, навіть убивайте, не будьте тільки дощиком осіннім, палайте чи паліть, та не в’яліть!». Любов Лесі до рідної землі наснажувала її віру у краще майбутнє українців, її пристрасне прагнення до волі. «Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, Той не вмре, не здобувши нового добра», — стверджувала поетеса у вірші «Мріє, не зрадь!».

Аналізуючи розмаїття мотивів лірики Лесі Українки, Іван Денисюк зауважив: «Вона писала про мечі і блискавиці, про боротьбу і кров, прагнула «дихать вогнем» як лицарка української поезії. А в хвилини інтермецо між поезією патріотичного обов'язку озивалися співи лагідні й ніжні іншої, «мирної тональності». Тональності, у якій сприймала природу, вдаючись до мажорної гами, до світлої тональності, як-от: «Чому ж би їм не злинути угору, мов жайворонка спів, дзвіночком срібним? Чом не розсипатись над чорною ріллею, / мов дзвінкий дощ, просвічений промінням?».

Поезія Лесі Українки «Ви щасливі, пречистії зорі» перейнята своєрідним космізмом, а зорі виступають символом високого, чистого начала, яке авторка сповідувала упродовж усього життя. Зорі — один із її найулюбленіших образів, присутній у ліриці пейзажній та інтимній. Микола Зеров стверджує, що «з усім героїзмом своїх почувань, з усією напруженістю волі, з усім своїм культом нелюдської сили і мужніх чеснот, Леся Українка скрізь і завжди зостається жінкою. Їі поезія набуває надзвичайної чистоти й прозорості: «Нічка тиха і темна була. Я стояла, мій друже, з тобою; Я дивилась на тебе з журбою, Нічка тиха і темна була...». У поезії «Забута тінь» Леся Українка демонструє несподіваний поворот теми про безсмертну пару — Данте й Беатріче, — нагадавши читачеві про Дантову дружину, яка розділила з флорентійським вигнанцем «твердий вигнання хліб», розпалила йому багаття «серед чужої хати», стала опорою на чужині. А по її сльозах, «мов по росі перлистій, Пройшла в країну слави Беатріче». Інтимна лірика Лесі Українки, її особлива образність виразно засвідчують надзвичайну чутливість поетеси і блискучий дар її художньої реалізації.

«Contra spent spero!»

Датований 1890 роком вірш «Contra spem spero!» (латин. — без надії сподіваюсь) став програмовим для усієї творчості Лесі Українки. У листі до брата Михайла поетеса назвала свій вірш безнадійно-надійним. Він народився у буянні весняного травня з-під пера дівчини, прикутої до ліжка і приреченої на операцію. Цей «приватний» контраст переріс у промовистий контраст художній. Сповнений алегоричних образів (осінні хмари; золота весна; барвисті квіти, посіяні на морозі; міцна льодова кора; крута крем’яна гора; важкий камінь; темна нічка; зірка провідна), цей твір побудований на антитезі. Думам-хмарам, лютуванню самодержавного «морозу» на «вбогім сумнім перелозі» української культури, особистому горю і лихові загальнонаціональному лірична героїня протиставляє бажання повноти молодого життя, свідомий намір двигати важкий камінь обов’язку письменниці й громадянки. Поставивши у першій строфі запитання («Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?»), усіма наступними лірична героїня дала гідну відповідь: людський дух — нескорений, його не зламають ніякі обставини.

С. Караффа-Корбут. «Я на вбогім сумнім перелозі...».

Гравюра

Вірш цікавий з огляду форми: латинський заголовок, міфологічний образ Сізіфової праці («Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать») демонструють інтелектуальну «європейськість». Зміна задекларованих заяв — «ні, я хочу» на «так! Я буду» — композиційно вивершує рух поетичної думки, увиразнює життєву позицію ліричної героїні, котру веде «зірка провідна» — символ служіння Україні. Прийом контрасту сприяє перетворенню алегоричних образів у символи, оскільки їх наповнення багатозначніше, а подекуди й зовсім нове, як-от: «Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки. Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози «гіркі». Метафорична гіпербола «І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна» у контексті монологу ліричної героїні акцентує наміри молодого покоління патріотично налаштованої інтелігенції. Головна думка твору — рішучість героїні у змаганні з власними негараздами і темрявою самодержавної ночі — наскрізна. Ритм тристопного анапесту розставляє логічні наголоси на тих словах, що є ключовими у сприйнятті антитези, афористичність вислову карбує сильну вольову особистість ліричної героїні: «Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!»

«І все-таки до тебе думка лине»

Вірш «І все-таки до тебе думка лине» (1895) є частиною «Невільничих пісень» — циклу, що продемонстрував нову енергійну дикцію української поезії межі століть. За жанром це — медитація, в якій автор осмислює недолю свого «занапащеного, нещасного краю», під’яремне життя в якому викликає і сором, і жаль, і сльози. Сльози — ключове слово у поетичному тексті, однак його значення щоразу увиразнюється контекстом: лірична героїня ладна «ридати» над лихом України, що перевершує усі бачені насильства, однак «соромиться» сліз, що ллються від безсилля. Найекспресивнішою є третя строфа вірша: риторична констатація сумного становища («О, сліз таких вже вилито чимало») емоційно увиразнюється блискучою гіперболою («Країна ціла може в них втопитись»), «злам» ритму у третьому рядку (п’ятистопний ямб міняється тристопним) провіщає категоричну зміну настрою («Доволі вже їм литись») і заклик до дії за визволення рідного краю, поданий у риторичній формі: «Що сльози там, де навіть крові мало!». Яскравий взірець громадянської лірики «І все-таки до тебе думка лине» демонструє «твердий і мужній тон» (Микола Зеров), співчуття патріотки до страждань нації реалізується у проповіді високого вчинку в ім’я майбутньої свободи.

«І ти колись боролась, мов Ізраїль»

Написаний у 1904 році, цей вірш не друкувався в Україні за часів комуністичного режиму. Та й зрозуміло чому: використавши біблійні мотиви, авторка осмислила причини української недолі. Бог оточив Україну «народами, що, мов леви в пустелі, рикали», прагнучи її крові. Бездержавний статус нації спричинився до появи пітьми, в якій «брати братів не пізнавали рідних», а ворожий «дух часу» волав: «Смерть Україні!» Але високо піднята правиця Богдана Хмельницького розігнала ворогів і об’єднала українців, а дух сказав: «Ти переміг, Богдане! Тепер твоя земля Обітована!»

Однак далі відбулася Переяславська рада. З листування поетеси відомо, що до акту возз’єднання України з Росією вона ставилась критично. Трагічними трактує поетеса наслідки угоди: «Знову тьма, і жах, і розбрат. І знов настав єгипетський полон, / та не в чужій землі, а в нашій власній». Викликають аналогію з рядками Тараса Шевченка Лесині болючі роздуми: «Чи довго ще, о Господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?» Століття полону викликали гіркі слова відчаю — прохання розсіяти українців по світі, аби хоч у такий спосіб пробудити тугу за рідним краєм і потребу шукати його. Фінал твору виявляв його актуальність. Шляхом нагнітання риторичних запитань авторка підводила до думки, що кінець великого полону України — це тільки питання часу: «Коли скінчиться той полон великий, що нас зайняв в землі емітованій? /І доки рідний край Єгиптом буде? / Коли загине новий Вавилон?» Вірш «І ти колись боролась, мов Ізраїль» — доказ того, що поезія Лесі Українки будила національну свідомість сучасників. Написаний білими п’ятистопними ямбами, цей епічний вірш нагадував читачам причини історичної недолі України і давав надію на державне відродження.

1. Запам’ятайте новий термін.

Неоромантизм — стильова течія модернізму, генетично пов’язана з романтизмом. Характерними рисами неоромантизму є прагнення поєднати ідеал з дійсністю, привернути увагу до чуттєвої сфери людини, емоційно- інтуїтивного пізнання світу; усвідомлення індивідуальної й суспільної свободи; піднесення постаті визначного героя, який, зазвичай, є самотнім. Самотність у неоромантиків є виміром самоцінності й трактується як філософська категорія, що визначає високість душі.

2. Які твори Лесі Українки можна вважати неоромантичними і за якими ознаками?

Підсумуйте прочитане. 1. Хто був першим критиком творів Лесі Українки? Де і коли опубліковано його працю? Прокоментуйте її основні тези. 2. Назвіть основні цикли поезій Лесі Українки. Поясніть їхні назви, вмотивуйте доцільність об’єднання віршів у цикли.

3. Схарактеризуйте постаті, яким присвячені цикли «Сім струн», «Сльози-перли», «Подорож до моря». 4. Яку стильову течію започаткувала Леся Українка? 5. Назвіть основні мотиви лірики Лесі Українки. Проілюструйте їх назвами творів. 6. Чому поезія «І ти колись боролась, мов Ізраїль» не друкувалася у радянські часи?

Поміркуйте. 1. Чому ранній твір Лесі Українки називається «Contra spem spero!»? 2. З яким твором Івана Франка перегукуються образи і мотиви, використані Лесею Українкою у поезії «І ти колись боролась, мов Ізраїль»? Чи однаково тлумачать їх обидва автори? Якщо ні, то в чому різниця і чим вона зумовлена? 3. Чому Іван Франко назвав Лесю Українку «трохи чи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну»? 4. Що вирізняє громадянську лірику Лесі Українки? Які художні образи в ній є ключовими? Поясніть їх символіку.

1. У чому виявляється програмність поезії «Contra spem spero!»? Що дало підстави поетесі назвати цей вірш «безнадійно надійним»? 2. Знайдіть у вірші алегоричні образи. Який зміст за їх допомогою передає Леся Українка? Що сприяє перетворенню алегоричних образів у символи? 3. Схарактеризуйте роль антитези у композиції вірша «Contra spem spero!». Визначте його віршовий розмір. 4. Як поезія «І все-таки до тебе думка лине» відбиває загальний настрій циклу «Невільничі пісні»? Доведіть, що за жанром це — медитація. 5. Поясніть зміст вислову осором сліз, що ллються від безсилля». Порівняйте емоційне навантаження згаданого вислову з іншим — «прокляття рукам, що спадають без сили» («Сторононько рідна! Коханий мій краю!»). Як вони виражають загальну тенденцію громадянської лірики Лесі Українки? 6. Знайдіть у тексті поезії «І ти колись боролась, мов Ізраїль» біблійні образи. Поясніть їх символіку. З’ясуйте походження вислову «чужою чуженицею». Як називається така поетична фігура? 7. За тлумачним словником з’ясуйте лексичне значення слова скрижалі. Поясніть символіку риторичного запитання: «Хто розбив нам скрижалі серця, духу заповіт?».

Прослухайте у запису (або заспівайте) «Колискову» («Місяць яснесенький...»), покладену на музику Яковом Степовим. Як музика відображає контраст життєвих явищ, втілений у тексті твору: від найніжніших материнських теплих слів — до скрушного розуміння жорстокості життя? Як асонанси сприяють мелодійності твору?

«Пролітав бунний вітер над морем»

Гама пейзажних малюнків Лесі Українки виявляє як любов до рідної природи, захоплення її красою, так і спостережливість у сприйнятті образів чужини. Волинь і Полтавщина, Буковина і Крим, гуцульські Карпати і степова Україна, Чорне море і Поділля знайшли поетичний вираз у творчості Лесі Українки. А ще письменниця збагатила українську пейзажну лірику картинами Італії, Східних Альп і Єгипту. У її пейзажній поезії виокремлюються твори, в яких об’єктом зображення є морська стихія. Цикл «Подорож до моря», що відкривав збірку «На крилах пісень», зафіксував юнацьке захоплення Лесі Українки від першого побачення з морем, усвідомлення його величі: «Прощай, синє море, Безкрає, просторе, — / Ви, гордії, вільнії хвилі!» Образи хвиль — то «срібнокудрих», то «зелених» — вінчає враження від збуреної кораблем води, яка розкочує неспокійні хвилі, що «сердито трясуть гребенями, Наче гривами огирі білі». У «Кримських спогадах» сприйняття моря поглиблюється, розширюється спектр кольорів. Коли море спокійне, то «з тихим плескотом на берег Рине хвилечка перлиста» («Тиша морська»), у бурю ж «б'ється хвиля, як в лютому горі», набігають «грізні, люті вали білогриві», «хвилі буйнії» гуляють морем («Негода»). Читаючи ці вірші, зримо уявляєш пейзажі, бачені Лесею Українкою і силою її поетичного слова пущені у подорож століть.

Певного мірою ключовий у мариністичній ліриці Лесі Українки образ хвиль персоніфікується і сягає кінематографічного враження в «Імпровізації»: «З темного моря білявая хвилечка / До побережного каменя горнеться, Пестощі, любощі, сяєво срібнеє Хвиля несе в подарунок йому».

Архип Куїнджі. Хвилі

Вінцем пейзажу в ліриці Лесі Українки є вірш «Хвиля», написаний 1908 року в Євпаторії. Твір за змістом можна поділити на дві частини — пейзажну і філософську. На початку авторка малює переможний наступ хвилі на прибережне «сухеє баговиння, на розсипане каміння»Домінування світлих барв (вал «білий», «срібний», «білим пломенем» метнеться, скидає з себе «все, що ясне») завершується у момент удару хвилі в берег, до якого так прагнула. Використання кольористичного контрасту дозволяє увиразнити настроєву гаму — тріумф закінчився: хвиля «смутна, каламутна, / вже не ясна, вже не біла, відпливає посумніла, мов до гробу». Шлях назад супроводжується плачем, із яким хвиля, «мов жалобу», до себе горне «баговиння тьмяне, чорне». Із зітханням втишена хвиля щезає у величезному морі. Живописну картину завершено. Усе наступне — розгорнуте риторичне запитання. Поетеса розмірковує, що чекає хвилю на дні морському. Хід її думок підсилено зміною ритму: чітким чотиристопним хореєм написані рядки сумної «рабської перспективи» хвилі: «колихать малі молюски», «гаптувать прозорі луски», «на коралі класти карби», «вартувати морю скарби». І знову ритм ламається, коли мінорну змістову тональність («і слугою / під вагою там вона довіку стане й не повстане?») перемагає ймовірність полинути «межи сестри, межи милі, / вільні хвилі». Риторичним запитанням розгортає авторка-неоромантик іншу можливість: «розтечеться, розпливеться, знову сили набереться, потім зрине і гучна, Віктор Бабенцов. «Стояла я і слухала весну». 1970 і бучна, / переможно валом сплесне і воскресне?». Море — як символ свободи, хвиля — як можливість вибору, як заклик до руху: так сприймає читач образність цього пейзажно-філософського твору. Ритмічні засоби вірша виявляють вміння поетеси відтворювати рухливі картини морської стихії, відчутно вловлювати музику хвиль, перебувати в полоні ритму моря. А наскрізна персоніфікація виявляється ефектною та ефективною водночас. Глибокому розкриттю авторського задуму найповніше сприяє ритмомелодика — зміна 1-, 2- і 4-стопних рядків хорея залежно від їх художнього навантаження, задля досягнення більшої виразності образу.

Описи природи у Лесі Українки ніколи не були самоціллю. Саме тому в них, зазвичай, присутня людина, зі світом своїх мрій і думок, страждань і радощів, надій і звершень. Твори поетеси органічно поєднують пейзажні мотиви з філософськими та інтимними. Блискучий доказ того — восьмивірш «Стояла я і слухала весну» із циклу «Мелодії». Поряд з іншими поезіями циклу («Нічка тиха і темна була», «Не співайте мені сеї пісні», «Горить моє серце, його запалила»), сповненими сумними інтонаціями через недосяжність щастя, через втому ліричної героїні від життєвих змагань, аналізований твір вирізняється своєрідною просвітленістю. Вміння ліричної героїні «слухати весну» дало їй змогу почути дзвінку й голосну пісню, закличну мову і таємний шепіт. Голоси весни оспівують любов, юну красу, радощі, надії — все те, про що колись їй мріялось. Опанувавши захмареність власного серця, героїня тішиться весняним буянням, знаходить розраду в гармонії зі світом природи. Перевага слухових відчуттів (навіть на лексичному рівні: слухала — співала — шепотіла) у цій поезії доводить авторське вміння малювати світ природи усіма засобами. Загалом вірш відзначається світлою ніжністю і грацією — прикметами творчої індивідуальності, спостереженими ще Іваном Франком. Ці дві прикмети найпотужніше виявилися в інтимній ліриці письменниці. Кількісно вона становить порівняно незначну частину спадщини Лесі Українки, однак сила почуттів, якими фонтанує більшість творів, — вражаюча.

«Слова кохання, які тобі я не сказала» (Леся Українка)

Шедеврами інтимної лірики Лесі Українки є цикл творів, присвячених Сергієві МержинськомуЦей надзвичайно привабливий чоловік справляв неабияке враження на сучасників: «Він подобався без винятку всім, хто тільки його знав. Делікатний, рівний у спілкуванні з людьми, м’який, щирий, правдивий, він надзвичайно привертав до себе увагу. В ньому гармонійно поєднувалися фізична й духовна краса, і в цій гармонії був секрет його привабливості». Сергій Мержинський був революціонером. Із Лесею Українкою познайомився в Криму. Спільні переконання покликали до життя високі, дружні стосунки цих шляхетних людей. Вражений сухотами, восени 1900 року Мержинський переживав загострення і почувався вкрай погано. Леся Українка поїхала до Мінська рятувати свого друга. Місяці, проведені біля ліжка смертельно хворого, — час титанічного напруження сил. Лицарство її душі виявилось у подиву гідній самопожертві: поетеса свідомо наражала себе на небезпеку — і таки не оминула її (від Сергія вона вдруге заразилася туберкульозом). Однак Леся Українка не залишила друга віч-на-віч з невідворотнім. Затамувавши власні почуття, пережила вона «дні журби» біля ложа дорогої людини. Від розпачу рятувалася працею: «Одержима» була написана за одну страшну ніч, пережиту там, у Мінську. Це драматична поема про одержимість високими поривами, про любов і ненависть.

Поезія у прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами», як і низка інших творів, присвячених Мержинському, до 1947 року зберігалась у родинному архіві Косачів. Дослідники розходяться у думках про жанр цього твору. Одні вважають його автентичним листом, інші — лише епістолярним жанром, писаним для себе, а може й для загалу як лірична драма. Твір має передусім загальнолюдський зміст, бо поетеса хвилююче висловила те, що становить сенс особистого, приватного життя людини. Отже, належить до вічності. Лірична героїня твору має відвагу твердити, що апелює до того, хто «створений для неї». Вона згадує попереднє життя, «повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись об землю в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись...». У постаті коханого її зір фіксує тонку руку, що «тремтить, як струна», і блискучі очі — очі з іншої країни, бо «у тривких до життя людей таких очей не буває». Слова у творі пливуть лагідними хвилями («тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе»), ритми цієї поетичної прози м’які («ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже»). Читача захоплює глибина довір’я і щирості почуттів ліричної героїні до свого обранця («я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує»).

Цей своєрідний лист у вічність адресований усім, кому судилося спізнати почуття високого трагізму, перемежоване хвилинами людського щастя. Наскрізний образ зів’ялої троянди, її незабутніх пахощів акцентовано кінцевою фразою: «І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди». Мабуть, невипадково цей ряд завершують саме блакитні троянди — символ незаплямованого лицарського кохання і дружби. На його олтар покладено й інші твори, писані у дні смертельної недуги коханого, — «Хотіла б я тебе, мов плюш,, обняти», «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «Все, все покинуть, до тебе полинуть» та інші. Останній вірш виявляє готовність ліричної героїні не просто розділити життєвий фатум коханого, а її прагнення викликати на двобій «злую мару, що тебе забирає», відчайдушний порив — «взять тебе в бою чи вмерти з тобою». Психологічну характеристику ліричної героїні доповнюють інтимно-дружні, образні звертання до постаті коханого, наділені сумовитими епітетами «мій зламаний квіте», «мій згублений світе». Ідея невмирущості справжнього кохання звучить в останньому рядку твору: «З нами хай щастя і горе вмирає».

Після смерті Сергія Мержинського з’явилися поезії високого трагічного звучання: «Уста говорять: «Він навіки згинув», «Квіток, квіток...». Написаний секстинами, перший вірш виявляє болючий жаль ліричної героїні за втраченим. Серце відмовляється вірити, що щастя пішло за той обрій, звідки нема вороття: «Уста говорять: «Він навіки згинув!» А серце каже: «Ні, він не покинув!» Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить бринить, немов сльоза гаряча, Тут в глибині і б’ється враз зі мною: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою». Останній рядок рефреном повторюється у всіх строфах. Голос друга супроводжує ліричну героїню повсякчас: «чи в піснях забути хочу муку», «чи я спущусь в безодні мрій таємні», «чи сон мені склепить помалу вії». «Тебе нема, але я все з тобою!» — цією прикінцевою тезою стверджено ідею невмирущості справжнього кохання.

Вражає сила почуттів, висловлених у поезії «Квіток, квіток, як можна більше квітів». Лірична героїня виконала передсмертну волю коханого: «принесла тобі всі квіти, що дала скупа весна твого скупого краю». Весна, яка не приносить любові, а навпаки — забирає найдорожче безповоротно, наділена суворими епітетами: скупа, убога, ворожая, люта, лиха. У цю весну вона почула «пісню смерті», її прелюдії «морозили всю кров», «у камінь обертали»Пережиту ліричною героїнею втрату хіба «серпанок мрій... скрасить»: «Ти житимеш красою серед квітів, Я житиму сльозою серед співів».

«Скрізь бачити насамперед людей » (Леся Українка)

У поезії «Дим» (1903) поєднано патріотичні мотиви із співчуттям до болю представників інших народів. Твір розпочинається з алюзії «И дым отечества нам сладок и приятен» Олександра Грибоедова, значення якої увиразнюється упродовж тексту, аби у прикінцевих рядках сягнути апогею емоційно- змістової тональності твору: « Той дим проник мені у саме серце, І стиснулось воно, і заніміло, І вже не говорило: чужина».

Подорожуючи до Італії залізницею, лірична героїня з сумом згадує рідний край (мотив ностальгії), українські вечори. Спостерігаємо ремінісценції зі знаменитого Шевченкового твору, в малюнку яких спогади про Україну змінюються пейзажем «бездимних» італійських сіл, «рижових полів» — словом, чужини. Наскрізний у творі образ диму вперше з’являється на рівні не зорових, а нюхових відчуттів — у тунелі «дим влетів мені в вікно Гіркою хмаркою — поганий дим». Він нагадав про дим у курній поліській хаті: «Той дим гриз очі, але все ж не так, /Бо він був з дерева, а може, й те, що рідний».

Бажання швидше доїхати до Генуї мотивоване в тексті оптимістичними сподіваннями ліричної героїні («Там буде море, і веселе небо, /І давнє місто гордої краси Одважного і вільного народу»). Однак на видноколі постало «місто гордої краси», увінчане фабричними трубами, повите димом. Поважна заява супутника-італійця — «Багатство наше Отут росте!» — змусила героїню вірша пильніше придивитись і відзначити: «У фабриках не кришталеві стіни, /А з вікон те багатство не світилось, За вікнами щось темне маячіло». Поетеса малює похмурі картини убозтва італійських робітників, акцентуючи: «А над усім той дим, той легкий дим, Що не гризе очей, притьмом не душить, А тільки небо ясне застилає, І краде людям сонечко веселе, / П’є кров з лиця, і гасить людський погляд». Персоніфікація увиразнюється останнім акордом, в якому Леся Українка — майстер контрасту — блискуче використовує колір як засіб поетичної характеристики: дим (він сприймається як символ визиску) обличчя білить і чорнить одежу, «і барви всі рівняє сивизною». Дим, що не розрізняє націй і кордонів, не має меж і перепон, «проник у саме серце» мандрівниці, котре «і стиснулось, і заніміло», співчуваючи знедоленим італійцям. Так Леся Українка ствердила: немає чужини для відкритого серця, оскільки людські турботи скрізь спільні.

Аналізуючи поезію «То be or not to be» (англ. — бути чи не бути; 1896), Микола Зеров небезпідставно стверджував, що цей твір звучить як драматичний монолог. Його зміст становлять роздуми про мету і доцільність праці митця. Завдання поетичного слова, його призначення Леся Українка уже осмислювала у вірші «Слово, чому ти не твердая криця». Уславлення творчої дії, піднесення мистецької волі звучало й у програмовому «Contra spetn spero!». Упродовж усього творчого шляху Леся Українка прагнула осягнути суспільну місію митця. Монолог «То be or not to be» виявляє міркування про неоднозначність такої місії. Це усвідомлення приходить до авторки разом з набутим життєвим досвідом. Твір відбиває поглиблене філософське осмислення задекларованої проблеми. Апелюючи до музи, котрій «віддала усе, що мала», лірична героїня просить поради: «Чи маю я здійняти срібло-злото 3 своєї ліри і скувати рало, А струнами сі крила прив'язати, Щоб тінь не падала на вузь ку борозну, / Зайняти постать поряд із тими людьми, Орати переліг і сіяти, а потім — /А потім ждати жнив, та не для себе?» Проблема вибору складна, вона бентежить дух героїні можливістю іншою, більш бажаною: «Чи, може, злинути орлицею високо, / Геть понад кручі, у простор безмежний, Вхопити з хмари ясну блискавицю. Зірвати з зірки золотий вінець І запалати світлом опівночі?» Філософія цього твору продиктована реаліями життя: письменники часто опинялися перед вибором — творча праця чи громадська робота? Що має переважити? Це питання поетеса обговорювала у листуванні з Іваном Франком, котрий часто був змушений «скручувати голови» власним творчим задумам задля «реальної корисної роботи» для громадського добра. «І я, — писала Леся Українка, — не одну «голову скрутила», думаючи, що сповняю громадську повинність, видаючи свій час і свою дуже обмежену силу на «корисну» працю: я й досі не знаю, чи добре то я, чи зле робила». У контексті сказаного зрозумілішим стає фінал драматичного монологу « То be or not to be», в якому лірична героїня робить свій вибір, звертаючись до музи: «О чарівнице, стій! Візьми мене з собою, линьмо разом!» Поезія кличе її на вершини людського духу.

Обидва твори є взірцями філософської лірики. У першому — «Дим» — подорожні враження органічно перетворюються на філософсько-поетичні узагальнення: буття природи, буття людей у світі. Наступна — «То be or not to be» — стверджує ідею: творчість як справа життя є важливіша за саме життя. Для поетики цього твору характерне нагнітання запитальних конструкцій, які виявляють сприйняття плину життя як величезної духовної роботи, демонструють роздум, в процесі якого осягається істина. Як відзначають дослідники, Леся Українка мала схильність до мислення тезами й антитезами, до гострої філософської діалектики. І поезія «То be or not to be» промовисто це доводить. Розмислова інтонація обох віршів зумовила вибір форми — це білі вірші. З попередніх класів ви вже знаєте, що білим віршем звуть вірш без рими, але зі збереженням ритму. Зазвичай, білі вірші написані п’ятистопним ямбом і мають усі переваги виразної, емоційно наснаженої віршованої мови.

Індивідуальний стиль Лесі Українки

Один із перших дослідників творчості Лесі Українки Микола Євшан називав її поезію «цілою програмою духовного і куль турного відродження», вогнем, «який має розпалити глухоро- джений люд і зробити його видючим». У творах Лесі Українки він почув «найсильніший вислів нової національної душі після Шевченка». Миколі Євшану належить наймісткіша характеристика доробку письменниці: «Інтелект, поетична інтуїція, глибока ніжність жіночої психіки, сильна творча воля, орлиний лет душі, яка вміє відмежувати себе від життєвої торговиці і без галасу творити високохудожні образи, творити в собі образ вищої людини, — оте все сплелося у творчості Лесі Українки в одну гармонійну цілість». Окреслюючи поетику Лесі Українки, літературознавці відзначали її уміння передавати враження безнастанного руху, його ритміку через контрасти світла й тіней, через «думання барвами». Поетеса акцент робила не на діях, а на емоціях, не на смислових враженнях, а на душевних переживаннях, і навіть почуття передавала у динаміці, а не статично. Художній стиль відображає світогляд Лесі Українки, для якої «розуміти світ як волю — значить розуміти його як рух» (Дмитро Донцов). Для досягнення цієї художньої мети поетеса послуговувалась різними засобами. Це і зорове та слухове вираження емоцій, що відбиває неоромантичний струмінь, нове естетичне осмислення поезії; і метафорична образність асоціативного плану; і часте уживання антитези; і афористичність поетичного вислову; і місткі символи, характерні для поезії неоромантиків; і звукова інструментовка (асонанси, дисонанси, алітерації).

Форма поезій Лесі Українки вражає і надзвичайною різноманітністю строфіки (сонети, октави, секстини, катрени, терцини і навіть гекзаметр) та наявністю усіх віршових стоп. За творчістю Лесі Українки можна вивчати особливості білих віршів, до яких вона охоче зверталася, бо «давали вони великий простір для думки і можливість використовувати і ораторські, і розмовні інтонації» (Максим Рильський). Верлібром написані такі чудові твори поетеси, як «Завжди терновий вінець» та «Уривки з листа». Особливістю поетичного стилю Лесі Українки є музикальність — той дар, яким вона володіла бездоганно, бо гостро і тонко відчувала слово. З таким багатогранним творчим багажем і прийшла Леся Українка «в країну слави».

Міжпредметні паралелі. Генріх Гейне (17971856) належить до митців, чия індивідуальність і творчий пафос були особливо близькими Лесі Українці. Її залюбленість у поезію найяскравішого представника німецького романтизму виявлялася по-різному: від блискучих перекладів — до співзвучності мотивів. Леся Українка переклала «Книгу пісень» (1892) і поему «Атта Троль» (1900) Гейне. Стисла форма вірша німецького майстра слова, яскравість його образу та легка іронія чуються в Лесиній «Давній казці». Обом поетам властива тенденція до циклізації творів. Вони чуттєво близькі у зображенні морської стихії («Північне море» у Гейне, «Хвиля», «Імпровізація», «Тиша морська» у Лесі Українки). Обидва митці у своїй творчості зверталися до далеких історичних епох і країн — Єгипту, стародавньої Іудеї, рицарського Середньовіччя. У їхньому творчому спадку особливо яскравим постає образ батьківщини, обоє на різних етапах творчого шляху звертались до теми мистецтва і митця («То be or not to be» Лесі Українки, «Зимова казка» Генріха Гейне). Гейне більшість життя прожив на чужині (у Франції), Леся Українка теж була «самовільною вигнанкою» з волі обставин. У біографіях обох митців є ще один «сумний» пункт, що їх споріднює: хвороба Лесі Українки часто обмежувала можливості руху; Гейне десять останніх років свого життя був паралізованим. Проте дух лірики Генріха Гейне (чия поезія стала найвищим досягненням німецького романтизму ) і Лесі Українки (котра так високо підняла і гідно несла «прапор новоромантизму» в українській літературі) ширяє у високостях донині.

Словникова робота. 1. Пригадайте визначення терміна поезія в прозі, назвіть твір цього жанру, який ви вже вивчали. 2. З’ясуйте, які жанрові ознаки має твір Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами». 3. Поезії у прозі також писали Борис Грінченко («9 січня»), Ольга Кобилянська («Рожі»), Василь Стефаник («Амбіції») та інші. Проаналізуйте один із цих творів і виступіть із доповіддю у класі.

Підсумуйте прочитане. 1. Що приваблювало Лесю Українку в змістово-виражальних можливостях білого вірша? Назвіть приклади цього жанру у ліриці Лесі Українки. 2. Яка тематика об’єднує твори «Стояла я і слухала весну», «Все, все покинуть, до тебе полинуть»? Назвіть інші поезії Лесі Українки, тематично належні до цієї групи. 3. З’ясуйте найприкметніші риси поетичного стилю Лесі  Українки.

Поміркуйте. 1. Чим приваблює інтимна лірика Лесі Українки?

2. Який пейзажний вірш Лесі Українки яскраво виражає неоромантичні тенденції? Доведіть своє твердження. 3. Як конкретику подорожніх вражень у поезії «Дим» виведено на рівень філософсько-поетичного узагальнення? 4. До кого героїня поезії «То be or not to be» звертається за порадою? Що впливає на остаточний вибір ліричної героїні? 5. Чим унікальний етичний і гуманістичний зміст поезії «Квіток, квіток, як можна більше квітів»? Чого героїню твору «навчила пісня смерті»?

Об’єднайтесь у класі в 3 групи. Кожна з груп працює над аналізом пейзажної або інтимної чи громадянської лірики Лесі Українки за схемою: мотиви — образи — художні засоби. Представник групи доповідає про здійснену роботу.

1. Схарактеризуйте значення романтичних пейзажів у відтворенні почуттів ліричної героїні Лесі Українки. 2. Якими поетичними засобами послуговується авторка для зображення морської стихії? Назвіть і схарактеризуйте образи-символи у структурі її мариністичних пейзажів. 3. Що притаманне композиції вірша «Хвиля»? Знайдіть приклади персоніфікації у цьому поетичному тексті. Проаналізуйте їх ідейно-художнє навантаження. 4. Сформулюйте провідну думку поезії «Стояла я і слухала весну». Визначте віршовий розмір. Використайте картину Віктора Бабенцова (с. 293) за мотивами вірша. 5. Чому для інтимного світу ліричної героїні Лесі Українки характерна «пристрасність почуттів»? Які обставини особистого плану живили його? Підтвердіть це аналізом твору «Все, все покинуть, до тебе полинуть». 6. Пригадайте, що таке рефрен. З’ясуйте його художню роль у вірші «Уста говорять: «Він навіки згинув!». У яких рядках висловлено основну думку поезії? 7. Визначте віршовий розмір поезії «Квіток, квіток, як можна більше квітів». 8. З’ясуйте функції повторів у структурі тексту «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами». Які фрази повторюються найчастіше? Чому? Що домінує у поетичному синтаксисі цього твору? 9. Знайдіть елементи портретної характеристики музи у вірші «То be or not to be». Якими художніми засобами Леся Українка персоніфікує цей образ? 10. Вірш «Дим» дослідники часто відносять до епічної поезії. Як ви гадаєте, на якій підставі? Доведіть це прикладами з тексту.

Троянда в європейській культурі традиційно належить до найбільш поширених міфопоетичних образів, символізує красу, молодість, чистоту, досконалість, любов, радість. Одначе троянда — це і втілення скороминущості всього прекрасного. Проаналізуйте поезію в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами». Зверніть увагу на традиційне у трактуванні цього образу. Знайдіть елементи нового прочитання символу. Чим вони зумовлені? Зіставте твір Лесі Українки з поезією в прозі «Как хороши, как свежи были розы» Івана Тургенева. Що спільного і що відмінного у трактуванні образу троянди? Чим різняться ліричні герої обох творів?

Мистецька скарбниця. 1. Прослухайте записи пісень на слова Лесі Українки: «Стояла я і слухала весну» (музика Кирила Стеценка), «Не дивися на місяць весною» (музика Миколи Лисенка), «Горить моє серце» (музика Петра Гайдамаки), «Не жаль мені, що я тебе кохаю» (музика Юлія Мейтуса). Як зміст інтимної лірики увиразнюється засобами музичного мистецтва? Які почуття викликають у вас прослухані твори? Наскільки вдалося композиторам відчути і передати настрій, що панує у Лесиних текстах? 2. Опишіть етюд Архипа Куїнджі «Хвилі» (с. 292). Що єднає літературну («Хвиля» Лесі Українки) і малярську версії зображення морської стихії? Наскільки живописним є вірш «Хвиля» Лесі Українки і завдяки яким художнім прийомам? 3. Поміркуйте, наскільки етюд Архипа Куїнджі може ілюструвати рядки Лесі Українки: «Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, — / Вона не питає, куди вона плине; Линь, моя пісне, як чайка прудкая. — / Вона не боїться, що в морі загине. Грай, моя пісне, як вітер сей грає! Шуми, як той шум, що круг човна вирує!». Як різними художніми засобами досягнуто єдності мистецького враження? Зауважте, як зміна ритму (чергування чотиристопного дактиля з чотиристопним амфібрахієм) відображає рух хвиль.

«Самотність на верхів’ях» (Микола Зеров)

«У третій і найблискучіший період своєї творчості Леся Українка є поет виключно драматичний», — писав Микола Зеров. Цей період складає 12 останніх років життя поетеси і налічує близько двадцяти драматичних творів. Життя письменниці тривало у невідворотному загостренні хвороби, серед особистих втрат і страждань, у постійних переїздах, зумовлених потребою лікування. Якщо до цього долучити політичну реакцію і моральний терор, що посилилися в Україні після революції 1905 року, то поглиблене трагічне світовідчуття Лесі Українки, що знайшло відображення у її драматичних творах, стане більш зрозумілим.

Усе написане Лесею Українкою має загальнолюдський зміст, а в її інтерпретаціях сюжетів і образів світової літератури знаходимо національні обриси: «Їі античні теми не відчужували від України; вглиблюючись в душу старинного грека чи гебрея, вона думала про Україну, серцем була при нас, писала навіть про наш час. А що вибрала такий екзотичний одяг для своїх творчих задумів — то не тому, щоби віддалюватися від нас, а тому, що так мала більше внутрішньої свободи» (Микола Євшан).

Жанрова палітра драматургії Лесі Українки визначається насамперед драматичними поемами, а також драматичними Діалогами і сценами. Леся Українка збагатила національну літературу жанром драматичної поеми.

Мають рацію ті дослідники, які стверджують, що Леся Українка не писала на готові сюжети. Під її пером найвідоміші світові сюжети набували цілком нового, оригінального смислу. Так, в «Одержимій» (1901), на переконання Ліни Костенко, є морально-етичне відкриття, актуальне для духовного життя людства: «Тут, може, вперше в історії світової літератури піддається сумніву доцільність такої жертви в ім’я такого людства». Міріам вважає, що Христос — один-єдиний, за кого варто йти на муку.

Зміст «Камінного господаря» теж глибший, аніж в опрацюваннях попередників Лесі Українки — Тірсо де Моліни, Мольера, Олександра Пушкіна. Цього світового сюжету вперше торкнулася жінка, показавши перемогу героїні твору над звабником і згубником жіноцтва — Дон Жуаном. «А опріч того, — зауважує Максим Рильський, — створила в цій поемі Леся Українка цілком новий і прекрасний образ Долорес, яка незмірно переважає своїми моральними якостями і Дон Жуана, і донну Анну. Долорес — це небесно-блакитний просвіток між кам’яними хмарами й примарами».

У драматичній поемі «Кассандра», змалювавши «трагічну пророчицю, з своєю ніким не признаною правдою, з своїм дарем ним пророчим даром, власне такий неспокійний і пристрасний тип», Леся Українка ставить питання про співвідношення слова і діла. Основа сюжету — відомий мотив давньо-грецького міфу про загибель Трої. Однак вперше пророчиця Кассандра стає центральним образом у драматичному творі.

Перша драматична поема Лесі Українки на українському матеріалі «Бояриня» була створена упродовж трьох квітневих днів у єгипетському місті Гелуані 1910 року і за життя авторки не була опублікована.

«Одержима духом»

Взявши за основу сюжету драматичної поеми «Одержима» євангельський мотив (учення Ісуса Христа про любов до ближнього), Леся Українка створила художні образи розіп’ятого на Голгофі Месії, що спокутує вину за людські гріхи перед Богом, і застиглої на Єрусалимському майдані Міріам, що спокутує вину за людські гріхи перед Христом. Обома керує любов, але їхня любов різна. Месія любить усіх — і друзів, і ворогів. Міріам же, фанатично люблячи Месію, усім серцем ненавидить його ворогів. Її душу ранить глибоке усвідомлення самотності Христа: «О, яка ж то кара Месією, що світ рятує, бути! Всім дати щастя і нещасним бути, нещасним, так, бо вічно одиноким». До Месії, який на неї навіть «не подивився і не обернувся», звернені усі помисли і почуття Міріам. Про це вона співає пісню без слів, бо «про се співати можна, а сказати слів не стає». Душу жінки, як з’ясовується у діалозі, спалила «чи ненависть, чи любов». Ненависть до ворогів Месія трактує як маловірство, а Міріам пристрасно заперечує йому: «Світло твого духа мене сліпить. Чим ти мені ясніше, І тим душі ворогів мені темніші, тим менш єхидна схожа до голубки. / Не маловірна я, занад то вірю, І і віра та мене навік погубить. /Я вірю, що ти світло — і такого ся темрява до себе не приймає? І Я вірю, що ти слово — і такого отой глухорожденний люд не чує? І їм, може, треба іншого Месії? їм, може. Сина Божого не досить?» Не прийнявши вимоги Месії любити всіх («Всіх, крім тебе, — се можливо. Але тебе і всіх — се понад силу. Та за що ж, за що ж маю їх любити?»), Міріам втрачає і самого Месію. Так завершується перша частина драматичної поеми, дія якої відбувалась у пустелі та серед прибережних скель.

Дія другої частини відбувається у Гетсиманському саду. З ремарки довідуємося, що дванадцять учнів сплять непробудним сном. Месія молиться. Міріам нишком крадеться попід садовим муром і зі сховку спостерігає за Месією у місячному світлі. Розпачу Міріам додає стан самотнього Месії, апелюючого до сонних учнів: «Спите? Не спіть! Моя душа сумна до смерті...». І душа Міріам стає ще чорнішою, бо ненависть до ворогів подвоюється ненавистю і до сонних друзів, яких не будить «світло опівночі».

У третій частині звучить монолог Міріам під хрестом розіп’ятого на Голгофі Месії. Вона тужить і проклинає «і ворогів, і друзів, і юрбу», «і той закон людський, що допустив невинно згинуть», «і той закон небесний, що за гріх безумних поколіннів вимагає страждання, крові й смерті соромної того, хто всіх любив і всім прощав». Вона ж залишається усім чужа, одинока, ніким не визнана, бо сам Месія не визнав її. Дія четвертої частини драматичної поеми відбувається на майдані в Єрусалимі. Породжена любов’ю ненависть неупинно веде Міріам до фатального кінця. На відміну від інших прихильників Христа, вона привселюдно звеличує Месію, називаючи Його Царем юдейським, який воскрес у новій славі. Жінку хапають слуги синедріону. За кинуте нещасною у вічі присутнім прокляття юрба її забиває до смерті камінням. Міріам помирає, віддаючи життя — не за щастя, не за Царство небесне, а з любові до Месії, без якого її життя втратило сенс. «Вся поема, — писав Михайло Драй-Хмара, — горить огнем ненависті, тим огнем, що його розбурхує велика трагічна любов, яка на все йде й ні перед чим не спиняється». Своїм бунтом Міріам доводить, що бодай хтось зі смертних здатен прийняти муку за Месію, навіть пожертвувати своїм життям для спокути, як і Він прийняв смерть за всіх.

Словникова робота1. Запам’ятайте новий термін.

Драматична поема — невелика за обсягом віршована п’єса, в якій зливаються драматичне, епічне й ліричне розкриття теми; виклад відзначається стислістю і лаконізмом, відсутні широке тло подій і зовнішня інтрига. В основу драматичної поеми закладено внутрішній динамічний сюжет, конфлікт світоглядних та моральних принципів. Авторами драматичних поем є Джордж Гордон Байрон, Йоганн Вольфганг Ґете, Леся Українка, Іван Франко, Володимир Самійленко.

2. Які драматичні поеми Лесі Українки ви знаєте? З’ясуйте характерні жанрові ознаки на прикладі однієї з них.

Аналізуємо твір. 1. Наскільки «Одержима» є твором автобіографічним? Своє твердження аргументуйте. 2. Чому жанр «Одержимої» дослідники визначають як ліричну драматичну поему? 3. Де і коли відбувається дія твору? Окресліть постаті головних персонажів. 4. У чому полягає трагедія Міріам? 5. Чому монологи Міріам розлогі, а Месії — стислі? 6. Яким духом одержима Міріам? 7. Відшукайте в тексті епітети, якими означено стан душі Месії і стан душі Міріам. Порівняйте їх і зробіть висновки. 8. Яким віршовим розміром написано драматичну поему? 9. Яким є характер конфлікту в «Одержимій»? 10. Знайдіть у тексті твору приклади використання контрасту. Поясніть їх ідейно-художнє навантаження. 11. Назвіть фігури поетичного синтаксису, наявні в уривку з поеми: «Щоб визволив мене ціною крові? Своєї крові? Та невже ти, діду, / гадаєш, ніби я себе ціную дорожчою, ніж чиста кров Його?» Схарактеризуйте пафос твору. 12. З’ясуйте особливості композиції драматичної поеми.

Поміркуйте. 1. Чи «сценічною» є поема «Одержима»? Обґрунтуйте свої міркування. 2. Хто з сучасних акторів, на вашу думку, міг би відтворити на сцені та на екрані образи Міріам і Месії? 3. Хто зі світових та українських письменників звертався до жанру драматичної поеми? 4. Який новий смисл вклала авторка «Одержимої» у трактування відомого біблійного сюжету? Наведіть відповідну цитату Ліни Костенко, дайте її тлумачення. 5. Чому, на вашу думку, Іван Франко і Микола Зеров визнали «Одержиму» першим шедевром Лесі Українки?

Розгляньте офорт Івана Філонова «Одержима» (с. 303). Який епізод твору відобразив художник? Знайдіть у тексті та процитуйте відповідні рядки, один із них доберіть для назви офорту. Якою постає головна героїня драматичної поеми? Які риси її характеру передав художник? Опишіть постаті, жести, вбрання, емоції усіх персонажів, змальованих Іваном Філоновим.

Пісня про незнищенність краси

Драма-феєрія «Лісова пісня» (1911) належить до шедеврів світової драматургії. Цей твір, що «як чарівний заквітчаний острів, височіє в творчій спадщині Лесі Українки» (Максим Рильський), не виник несподівано. До його появи поетеса готувалася ще у дитинстві, коли вперше почула про мавок і потай від усіх «в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс... і там ждала, щоб мені привиділася Мавка». У листі до матері Леся зізнавалася: «Зчарував мене цей образ на весь вік». Текст «Лісової пісні» буквально «дихає» пахощами Волині, в котру Леся закохалася ще малою дитиною («Ой, чи так красно в якій країні, Як тут, на нашій рідній Волині!» — написала вона в дитячій ідилії «Вечірня година», присвяченій «коханій мамі»). Волинь поетеса трактувала як «найрідніший край», що надто рано став для неї «втраченим раєм». Лесина туга за «сторононькою рідною» знайшла найвишуканіший, найдовершеніший мистецький вираз у тексті «Лісової пісні». Творчий геній поетеси явив світові українську Волинь у двоєдиності світу реального і світу природи, світу звичайних людей і світу фантастичних істот.

Дванадцять днів натхненно писала Леся Українка твір про волинські ліси: «Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їм, і вона дала мені багато радощів, хоч я й відхорувала за неї. Се драма-казка, за термінологією Гауптмана (так він зве свій «Потоплений дзвін» ), але я не знаю, як би се могло по-нашому зватись. Чи Ви знаєте, що я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйонами? А от досі не одважувалась писати!» (лист до Агатангела Кримського від 27 жовтня 1911 року).

Основний конфлікт драми-феєрії реалізується у боротьбі за світлу високу мрію, і ця боротьба єднає все найкраще в природі та людині. Образ Мавки втілив роздуми письменниці про роль краси і вірності, про роль мистецтва у пробудженні духовних сил людини, у її піднесенні до розуміння власного призначення на землі.

Композиційно твір складається з прологу і трьох дій. Пролог вводить читача у світ казки, в якій діють фантастичні істоти. Пролог же містить у зародку вияви усіх конфліктів, реалізованих у драмі. Сюжет твору становить історія кохання Мавки і Лукаша. У першій дії («весняній») показано зародження, розвиток і цвітіння кохання. У другій дії («пізнє літо») відбувається зав’язка конфлікту і перипетії кохання: в душі Лукаша в’януть поезія і любов до Мавки. Внутрішня роздвоєність хлопця зумовлена його ваганням між мрією і буденщиною, між поезією і прозою, зрештою, між Мавкою і Килиною, з-поміж яких одна — це свято високості й краси, інша — проза буднів. У кінці другої дії настає кульмінація: Лукаш зраджує Мавку і сватає Килину, його вибір «штовхає» Мавку в обійми Того, що в скалі сидить.

Василь Касіян. Лукаш і Мавка. 1953

Особливість сюжетної побудови «Лісової пісні» виявляється у наявності двох кульмінаційних вершин, адже після першої кульмінації події не йдуть на спад. І третя дія («пізня осінь») виявляє колосальну боротьбу пристрастей: Лукаш обертається вовкулакою і знову стає людиною. Килина заклинає Мавку, перетворивши її на вербу. Ці метаморфози, характерні для казкового жанру, вінчає така ж казкова перемога добра над злом, вічного над тлінним, бо смерть подолана всеперемагаючою силою кохання, а вогонь очищує людину, звільняє її від буденного. Розв’язка драми-феєрії оптимістична: краса є вічна, як світ. Твір завершується розлогою ремаркою-епілогом: звучить «переможний спів кохання», «зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч», яка єднає у пориві любові Мавку й Лукаша. Заметіль білого цвіту переходить у сніговицю. Коли вона минає, видно нерухомого Лукаша з усміхом щастя на устах.

Отже, кожна частина «Лісової пісні» своїм настроєм співвіднесена з певною порою року, зміна якої ілюструє зародження, розвиток і згасання почуттів і переживань Мавки та Лукаша. У композиції жодної української драми доти природа не відігравала такої вагомої ролі. У «Лісовій пісні» ремарки сприймаються як поезія у прозі: «Провесна. По узліссі і на галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду».

Дослідники драми називають ремарки «Лісової пісні» кращими в українській літературі пейзажами. Новаторство Лесі Українки у змалюванні природи виявляється у синтезі різних мистецтв, своєрідному кінематографічному ефекті, що передбачає швидку зміну звуків, рухів і навіть часу.

Природа в драмі-феєрії відбиває багатство кольорів різних пір року, вона «забарвлена» і «озвучена»: кують зозулі, витьохкують солов’ї, «поривчасто зітхає» вітер, «очерет перешіптується з осокою». Персоніфікація природи сягає у творі усіх образів: Водяник, обидві Русалки, Мавка, Лісовик мають людський вигляд, мову, звички, характер. У їхньому царстві панують свої закони, і людині не слід втручатися туди, не маючи необхідних знань. Це стверджує авторка образом дядька Лева — гармонійної ланки єднання мудрої людини з прекрасною і мудрою природою, в котрій ніщо не гине, лише переходить в інші форми чи виміри: «Легкий, пухкий попілець І ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, — / стане початком тоді мій кінець*. Так стверджена вічність життя у природному світі.

«Етап, на якому Леся Українка творила «Лісову пісню», я називаю не літературним символізмом, а просто символічним мисленням», — писав Микола Євшан. «Дар мислення символа ми» вважав він органічною і виразно індивідуальною рисою письменниці. Фольклорно-міфологічний образ лісової русалки у драмі-феєрії поетично узагальнений. Мавка у Лесі Українки — символ високої людської мрії, символ торжества правди над кривдою, уособлення духовності й краси. Мавка — істота міфологічна, створена народною фантазією. Портрет Мавки виписаний у ремарках із дотриманням фольклорних традицій змалювання цього персонажа: «ясно-зелена одежа», «розпущені чорні, з зеленим полиском, коси». У сприйнятті Лукаша Мавка виглядає, «як дівчина... ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька. і якось так убрана не по наськи». Зауважує хлопець і мінливість кольору її очей: «тепер зелені... а були, як небо, сині... О! тепер вже сиві. як тая хмара... ні, здасться, чорні, чи, може, карі». Портретна характеристика відіграє велику роль у розкритті внутрішнього світу Мавки. У першій дії закохана Мавка постає « наче лісова царівна у зорянім вінку на темних косах». У другій — спочатку одягнена в буденний одяг сільської дівчини, бо стає покірною Лукашеві та його матері, а наприкінці дії міняє сірий стрій на багряний, та не може приховати смертельної блідості обличчя («Яка страшна!» — вигукує Лукаш і обирає Килину за супутницю життя). В останній дії «Лісової пісні» постать Мавки «чорніє» на тлі білої стіни: контраст барв увиразнюється пучечком калини на грудях дівчини. Ця кольорова гама (чорне — біле — червоне) визначає психологічний настрій, окреслює болючі переживання Мавки.

Образ Мавки романтичний. І це найбільш помітно зі своєрідного освітлення, яке супроводжує її у творі: зоряний вінок — поцілунок Лукаша («зірка в серце впала») — «огнисте диво» сталось (Мавка покохала) — «всі зорі погасли і в вінку, і в серці» (зрада Лукаша) — «вогнем підземним / мій жаль палкий зірвав печерний склеп» (вирвалася від Марища). В останньому монолозі Мавки образом вогню утверджується безсмертя душі: «О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло...». Такий підхід до змалювання суті образу Мавки не є випадковим: поетеса-неоромантик мислила і відчувала образами зорі, вогню, іскри, світла. В образі Мавки органічно сполучено емоційне і раціональне, поетичний зміст з філософським. Так, Мавка зрозуміла мову Лукашевої сопілки краще, ніж він сам: «Я тебе за те люблю найбільше, / чого ти сам в собі не розумієш, хоча душа твоя про те співає / виразно-щиро голосом сопілки». Однак вона так і не навчилась розуміти мову буднів, в яких панують корисливість, лицемірство. До самого кінця Мавка залишається ідеально чистою, щирою і незрадливою. Благородство лісової дівчини виявляється у багатьох вчинках: вона ранить руку серпом, аби ціною її крові Русалка Польова пожила бодай ще день; заступає Злидням дорогу до Килининої хати; вертає Лукашеві людську подобу.

Н. Лопухова. Ілюстрація до драми-феєрії «Лісова пісня». Гравюра. 1970

Образом Мавки авторка ствердила гасло свого життя: «Ніяка туга краси перемагати не повинна» (так учить Мавку Лісовик, картаючи за те, що «покинула високе верховіття», що «спустилась» до «служебки», що «працею гіркою / окрайчик щастя хтіла заробити і не змогла»). Це основний принцип «неоромантизму» — гармонійна єдність художнього ідеалу з життєвою правдою.

Антиподами Мавки в ідейному і художньому аспектах є Килина і мати Лукаша. Конфлікт драми рухає зіткнення цих двох протилежностей. Лукаш же опиняється між двох сил і, не знайшовши свого місця у світі, зазнає найбільшої трагедії — роздвоєння душі.

Мати Лукашева не вміє тішитися красою природи, не розуміє синового дару і не потребує його сопілкових мелодій («все грай та грай, а ти, робото, стій!»). Вона уже втратила чоловіка і дочку, а тепер з ласки брата (дядька Лева) хоче розжитися якимсь добром (городом і хатою) і побачити сина господарем. Стара і спрацьована, вона чекає «робітної» невістки і родинних змін на краще. Звісно, обмежена клопотами сірої буденщини жінка вороже сприймає Мавку, не розуміє її краси, тим більше внутрішньої. їй більше імпонує Килина — «вдовиця моторнень ка», хазяйновита, дебела й міцна, котра знає, як догодити майбутній свекрусі, тому вмить вижинає ниву, хвалиться молочною коровою «турського заводу», відверто залицяється до Лукаша, граючи здоровою силою, в надії на одруження і статки.

Лукаш — натура роздвоєна. З одного боку, він добрий, слухняний син і племінник, типовий поліський хлопець, а з іншого — наділений від природи поетичною натурою, котру Мавка відразу відчула, побачила красу його душі: «той цвіт від папороті чарівніший — /він скарби творить, а не відкриває». Біда Лукашева у тому, що не зміг розвинути свій поетичний дар, не зміг, як каже Мавка, «своїм життям до себе дорівнятись», безжалісно потоптав дивоцвіт кохання — і опинився на пожарищі.

Тема мистецтва, що хвилювала Лесю Українку упродовж усього життя, у творі розгортається через взаємини Мавки і Лукаша. В алегоричному образі Лукаша показано, як важко бажане зробити дійсним, як реальне життя заглушає мрію, спиняє романтичний порив у блакитні високості, як засмоктує людину буденщина. Однак голосом його ж таки сопілки у фіналі твору авторка ствердила: убити мрію — неможливо! Згоріло Мавчине тіло, але любов Лукаша подарувала їй невмирущу душу.

«Утвердження людської мрії, хвала високим, благородним почуттям, віра в перемогу краси життя над мороком мертвеччини — такий зміст втілюють образи «Лісової пісні» (Іван Денисюк) — твору, в якому лірика, епос і драма злились у благородний сплав, де гармонійно поєднались реальність, міф і казка, простота й вишуканість стилю і глибина думки. Вершинний твір Лесі Українки реалізував її давнє пророцтво: «Бажаю так скінчити я свій шлях, як починала: з співом на устах!».

Словникова робота. 1. Запам’ятайте новий термін.

Драма-феєрія (франц, fee — фея) — один із жанрових різновидів драми, якому властивий фантастично-казковий сюжет, неймовірні перетворення. У такій драмі поряд з людьми виступають фантастичні істоти.

2. З’ясуйте, які жанрові ознаки має «Лісова пісня» Лесі Українки, зробіть висновки.

Підсумуйте. 1. Визначте основні проблеми, порушені Лесею Українкою у «Лісовій пісні». 2. Принципи якого стильового напрямку реалізовано у «Лісовій пісні»?

Поміркуйте1. Чому Мавка духовно не може переступити поріг буденного життя? 2. Хто з персонажів драми-феєрії наділений прадавнім світоглядом людини, що глибоко зрослася з природою? Доведіть це прикладом з тексту. 3. Чому, на вашу думку, Леся Українка не була задоволена жанровим визначенням «драма-казка» стосовно «Лісової пісні»? Яке означення цьому творові дали б ви? 4. У чому полягають особливості ремарок у «Лісовій пісні»?

Аналізуємо твір. 1. Схарактеризуйте композицію «Лісової ' пісні». 2. Визначте кульмінацію твору і з’ясуйте її особливості.

3. У чому полягає своєрідність естетичної картини світу, змальованої Лесею Українкою? Яку ідею утверджує автор драми- феєрії? 4. Як показові головного конфлікту в творі підпорядковано природний плин речей (пори року)? 5. Чи доречний, на вашу думку, поділ персонажів, що представляють світ природи, на головних і другорядних? Своє твердження обґрунтуйте.

6. Назвіть образи-символи «Лісової пісні». Що символізує дуб та його історія у тексті драми-феєрії? 7. Яку функцію виконує у творі музика? 8. Який віршовий розмір переважає у «Лісовій пісні»? Як зміст розмов дійових осіб впливає на зміну віршового розміру? Свої висновки підтвердіть цитатами з твору. 9. У чому полягає багатство римування «Лісової пісні»? Проілюструйте свою відповідь прикладами. Яке римування переважає у «Пролозі» до драми? З’ясуйте його стильове навантаження.

10. Складіть план порівняльної характеристики Мавки і Ки- лини. Випишіть з тексту відповідні цитати. Підготуйте усний виступ у класі. 11. Вивчіть напам’ять останній монолог Мавки. Проаналізуйте його строфічну будову, визначте віршовий розмір і характер римування. З’ясуйте смислове і естетичне навантаження епітетів.

Робота в групах. Назвіть персонажів «Лісової пісні», що представляють світ людей і світ природи. За цим принципом поділіть клас на дві групи, кожна з яких характеризуватиме особливості життя того чи іншого світу, виокремлюючи прикметні риси кожного персонажа за схемою: портрет — мова — вчинки. З’ясуйте співвідношення «добра» і «зла» в сутності кожної міфічної істоти, неоднаковість їх ставлення до світу людей. Проілюструйте прикладами. Зверніть увагу, як ритміка мови кожного персонажа підпорядкована його вдачі. Зробіть висновок, наскільки індивідуалізованими є персонажі «Лісової пісні».

Мистецька скарбниця1. Розгляньте та опишіть гравюру Надії Лопухової «Лісова пісня» (с. 307). Кого зобразила художниця і як підкреслила романтичність, природність натури і моральну чистоту героїні? У чому виявляється її замріяність, поривання душі до краси, прагнення злитися з природою? 2. Роздивіться акварель Василя Насіяна «Лукаш і Мавка» (с. 306). Який епізод твору Лесі Українки проілюстрував митець? Якими змальовано головних персонажів драми-феєрії? Знайдіть у тексті й процитуйте відповідні рядки. Проаналізуйте, якими засобами виразності почуття героїв передали поетеса і художники. Чим відрізняються образи Мавки і Лукаша в інтерпретації художників?

Творчі завдання. 1. За мотивами «Лісової пісні» напишіть есе «Життя і мрія в згоді не бувають і вічно борються». 2. Інсценізуйте діалог: а) Мавки і Лісовика, яким починається третя дія: б) Мавки і Русалки (кінець другої дії); в) Перелесника і Мавки (пролог, від слів: «Линьмо, линьмо в гори!»).

«Бояриня»

Своїм змістом драматична поема «Бояриня» пов’язана з періодом Руїни (XVII ст.), з часом гетьманування Петра Дорошенка. До Лесі Українки національна література вже мала певну традицію осмислення згаданої доби («Заступила чорна хмара та білую хмару» Тараса Шевченка; «Чорна рада» Пан телеймона Куліша; «Чернігівка» Миколи Костомарова). Приваблювала вона і сучасників письменниці — Людмилу Старицьку-Черняхівську («Гетьман Дорошенко»), Василя Пачовського («Сонце Руїни»), Івана Карпенка-Карого («Ган для»), Спиридона Черкасенка («Про що тирса шелестіла»).

Разом із «Лісовою піснею» «Бояриня», за висловом Михайла Драй-Хмари, становить «україніку» в Лесиній драматичній творчості. Серед причин, що стимулювали появу цих творів, дослідники виокремлюють дві основні: відірваність від українського історичного і побутового життя, яку часто закидали письменниці, та її майже постійне перебування за межами вітчизни. Вибір періоду Руїни для зображення мотивують, зазвичай, тим, що Леся Українка «взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо».

У «Боярині» діють не історичні особи. Марно шукати у поемі й відтворення конкретних історичних подій доби Руїни. Герої твору живуть у часі, коли Україну роздирають гострі суспільно-політичні суперечності, пов’язані з посиленням колоніального закабаления приєднаних до Московії лівобережних земель. Колорит епохи досягається у творі фіксацією певних історичних явищ, як-от церковні братства, що мали в Україні національно-патріотичний характер. В цих товариствах брали участь і жінки (Оксана ходить у процесіях з корогвою). Є у «Боярині» й згадка про козацьку супліку до царя з оскарженням кривд, які чинять українському народові московські посіпаки; картини політично-соціального ладу в Московщині (доноси, шпигунство, катування людей, рабство). Життя у Москві, побут і звичаї московитів увиразнюються через протиставлення їм життя, побуту і звичаїв українців. Праці Ми коли Костомарова (монографія «Руїна», стаття «Дві руські народності») — історичні джерела, які використовувала Леся Українка, вибудовуючи як ідеологічну основу твору, так і її історично-побутове тло.

Драматична поема «Бояриня» складається з п’яти частин. Розвиток дії відбувається стрімко, але органічно. В основі твору — моральні страждання молодої українки в боярській Москві. Головна героїня твору Оксана — красива дівчина, дочка славетного козака, представника старшини — закохується в Степана, теж українця, нащадка тієї козацької старшини, що після присяги російському цареві опинилася в Москві. Посольство Степана в Україну, батьківський заповіт (одружитися з українкою), а головне — кохання з першого погляду до дівчини, — все сприяло шлюбові парубка з Оксаною. Та й з боку Оксани почуття було глибоким, щирим. Вона полюбила у Степанові лицаря, який «присягу не ламає», високоосвіченого й розсудливого чоловіка, що «в Києві, в науці, при Академії здебільше пробував».

Побачивши в Оксані «життя і волі образ» і «краю рідного красу», в надії, «що нігде / на цілім світі вже нема чужини, поки ми вдвох з тобою», Степан засилає старостів до Перебійних і одружується з Оксаною. Вибір кожного свідомий, чесний і почуттєвий. На рішення молодят не вплинули різкі зауваження Івана Перебійного, брата Оксани, що трактував службу у московського царя як зраду, як лакомство «на соболі московські». Степан гаряче відстоює батьківську честь, вважаючи його життя і вчинки бездоганними. З надією на те, що «віра там однакова, і мову / я наче трохи тямлю, як говорять»збентежена несподіваним щастям, повна мрій і сподівань Оксана вирушає до Москви.

У наступній частині драматичної поеми дія відбувається у московському домі — в господі Степана. Побут XVII століття Леся Українка зображує насамперед через зовнішні прикмети. Оксані немилі ані «шарахван», ані «кокошник», ані звичай «запинати» обличчя, прикра й порада свекрухи: «Та вже ж як ти бояриня московська, неначе б то воно тобі й годиться вбиратися по-їхньому». Перспектива носити «бахматий та довгий-довгий, мов попівська ряса», шарахван, ще й «підситок» на голові викликає природній острах молодої дружини («коли б я не спротивилась часом Степанові в такій одежі»). А їй же мріялось і чоловіка бачити в козацькому жупані.

Пізнання звичаїв чужого краю викликає спочатку подив, потім задуму, а далі — й зажуру. Не розуміє Оксана, чому дівчата не співають по гаях, як в Україні; не сприймає бенкетів, на яких «п’ють, п'ють, поки нап’ються», бунтується проти приниження через цілування в уста з думними дяками, дивується з перейменувань (Степан — Стьопка, Івась — Ванька, Ганнуся — Аннушка). У домі Степана пів-України померло разом з батьком («в козацькому жупані вік дожив, так і на смерть його я наря дила — в мережану сорочку»), друга половина відійде разом з матір’ю («я вже лагоджусь у Божу путь, то де ж таки мені міняти вбори»). Наразі ж — «скачи, враже, як пан каже»: і козацька мати разом із дітьми, прийнявши закони немилої чужини, гнеться під тягарем чужих звичаїв, розгублюючи рештки самоповаги. Оксана серцем і розумом відчула рабство, неволю. Спробувала повстати. Але її урезонили свої ж: свекруха, зовиця, чоловік. Найтяжче сприймає козачка Оксана приниження чоловіка-боярина, його рабську покірливість і запобігливість, його острах перед можливою помстою бояр. Усвідомлення безвиході Оксана вкладає у болючий вигук: «Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурманська*. Ці слова стосуються не лише зображуваної у творі сім’ї. їх сила — в узагальненні: уся Україна потрапила у залежність, з якої вирватися неможливо. Сам боярин повинен москалям «руки цілувати, як невільник*, називати себе «холопом Стьопкою*гнути спину перед царем і догоджати боярам. Оксана не приймає цього душею, але зовні мусить змиритися. Так закінчується друга частина, в якій конфлікт відчутно наростає. Він сягає апогею у третій частині, де дія обмежена «дальньою кімнаткою у горішньому поверсі в Степановім домі*. Саме там майже таємно приймає Степан гостя з України, який привіз супліку до царя і ділиться гіркими спостереженнями про безчинства московських посіпак в Україні. Від нього Степан довідується, що лівобережні ведуть таємні перемовини з гетьманом Правобережної України Дорошенком, бо вже несила терпіти наругу: москалі «цупко затягли супоню на наших боках». Гість просить земляка Степана пособити — передати супліку пошвидше, інакше на Вкраїні «не минути / розливу крові братньої». Степан негайної допомоги не обіцяє. Діалог з гостем завершено. У дію вступає Оксана. Отримавши листа від подруги-братчиці, вона просить у чоловіка поради й допомоги грішми. Однак отримує відмову. Діалог Оксани зі Степаном розставляє усі акценти: боярина бентежить війна, що Дорошенко зняв на Україні, бо там татарам платять «ясиром християнським», Оксана ж виразно бачить татарські звичаї й у Московщині («Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, І мов ханові? Скрізь палі, канчуки... холопів продають... Чим не татари?»). Обережність Степана, свідомого «тонкощів» московського життя, підказує йому заборонити дружині будь-які контакти з Україною: ні грошей, ні листа на Україну; посланця більше не приймати; до брата Івана «не озиватись, ...бо він в непевні справи устряває». Усе відчуте й пережите зриває з вуст Оксани гірке визнання: «Я гину, в’яну, жити так не можу!» (четверта частина). Цей крик душі чує любляче, хоч і застрашене щоденною пильністю і можливістю тортур, серце Степана: «Я більше Не хочу заїдать твоєї долі». «я не хан татарський, щоб людей держати на присязі, мов на шнурку. Ти вільна», «прошу тебе... прости мене... що я... тебе відмовив від родини*. Ці репліки видають почуття незгаслої, хоча й захмареної чужиною любові. На пропозицію Оксани втікати Степан відповідає відмовою: зрадити (навіть Москву!) він не може, це суперечить лицарському кодексові честі. А іншого виходу нема. Обоє це усвідомлюють, тому Оксана й просить не говорити більше про це ніколи.

Наталія Антоненко. Ілюстрація до поеми «Бояриня»

У душі героїні стався безповоротний злам. Тепер лише смерть може визволити Оксану з осоружної неволі, на яку вона сама себе прирекла. Надривно ще заспіває бояриня кілька українських пісень, шукаючи рятунку в ріднім слові, у звичаї весільному свого народу, та, зацитькана чоловіком і свекрухою, почне поволі, але безповоротно «заходити за обрій». Символічно прозвучить з її уст пісня «Бодай мені такий вік довгий, як у мене чоловік добрий».

П’ята частина поеми має розгорнуту ремарку, в якій подано портрет боярині: «Оксана у простій широкій хатній сукні, без кички, голова зав’язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очі позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум’янець».

Дія відбувається у саду, на задньому дворі. Діалог між Оксаною і матір’ю Степана — ніби ілюстрація до мовленого Степаном ще в Україні: «Се тільки в пісні всі свекрухи люті». Схвильована здоров’ям невістки, стара зворушливо дбає про неї, розважає розмовою, пильнує Оксанин сон. На Степанову подяку відказує: «Що ж, синку, завезли чужу дитину, то треба ж якось їй давати раду». Вона глибоко переконана: в рідному краю недужій допомогли б, а «тут нема таких бабів, /як там, у нас, — коли б так пошептали!». Туга за Україною, неможливість нічого змінити нищать здоров’я молодої жінки, гублять її вроду, відбирають життєві сили.

Знаковий останній діалог Оксани і Степана. Згасаюча дружина виявляє несподіваний запал у розмові з чоловіком, який вирішив «полікувати» її привабами рідного краю: «Ти одживешся на Вкраїні. Москва ж не може заступити сонця, зв’ялити гаю рідного, зсушити річок веселих». Оксані ж соромно повертатись на сплюндровану Україну, вона картає Степана: «Ти їдеш туди ясного сонця заживати, / що не дістали руки загребущі, та гаєм недопаленим втішатись. На пожарищі хочеш подивитись, чи там широко розлилися ріки від сліз та крові?» У тому діалозі любов дружини має два полярних вияви: Оксана радить Степанові вдруге одружитися з московкою, а не українкою («всі ми ріжемо словами, а тут жінки плохі, вони бояться»), і шкодує, що «занадто жаліла» чоловіка і не вирвалась із неволі. Велике любляче серце складає заповіт, який міг би примирити Степана й українців: «Борцем не вдався ти, та після бою подоланим подати пільгу зможеш, як ти не раз давав».

Виходячи заміж, Оксана обрала лицаря, свідомо поїхала з ним на чужину. Суть її страждань помножується тим, що обставини життя в Москві (панування деспотії та рабського вірнопідданства) унеможливили лицарство Степана (лицар без догани, але не без страху). Можна погодитись із сучасним дослідником Оксаною Забужко, яка розширила трактування проблематики «Боярині» як твору про «неможливість лицарства в умовах несвободи». Цей мотив разом із мотивами ностальгії, національної пасивності-зради визначає змістове наповнення драматичної поеми. Кінцівка ж твору — безпафосна і тому переконлива — є виявом справжнього патріотизму. Два останніх рядки — приклад того, як можна і треба любити Україну: «Добраніч, сонечко! Ідеш на захід... Ти бачиш Україну — привітай!»

Аналізуємо твір1. Окресліть проблематику твору «Бояриня».

2. Яку легенду розповідає Степан у домі Перебійних? Як ви розумієте її значення в контексті драматичної поеми? 3. Який художній образ єднає «Бояриню» та вірш «Товаришці на спомин»? 4. Яка історична та побутова лексика використана в поемі? Виокремте з-поміж неї слова російські та українські. Які домінують? Як гадаєте, чому? 5. Знайдіть у тексті фольклорні вкраплення: пісні, приказки, народні прикмети. Чи є серед них чужомовні? Чим зумовлене використання зразків усної народної поетичної творчості у «Боярині»? 6. Схарактеризуйте форму вірша, яким написано поему. Визначте віршовий розмір. 7. Окресліть поетичні засоби останнього монологу Степана («Та й що каратися словами, люба?»). 8. Як характер Оксани реалізується в основному конфлікті твору? Відповідаючи, використовуйте ілюстрацію, на якій Оксану зображено наприкінці поеми. 9. Порівняйте характери Івана Перебійного і Степана. Хто вам імпонує більше? Чому?

10. Як можна до змісту «Боярині» застосувати вислів Івана Франка: «Її поезія — то огнисте оскарження дикого гніту сваволі, під яким стогне Україна»?

Робота в групахПоділіть персонажів твору «Бояриня» на три групи (ті, що живуть в Україні — Оксана — ті, що живуть у Москві). Відповідно учні у групах складають цитатні характерне тики для аналізу представників кожної з груп, виокремлюючи риси, притаманні кожному героєві. Представники від груп доповідають про результати колективної роботи, поступово характеризуючи всіх персонажів поеми.

Мистецька скарбниця. Розгляньте на І форзаці портрет «Гетьман Петро Дорошенко» Сергія Васильківського, який згадується у поемі «Бояриня». Пригадайте, в якому епізоді твору йдеться про гетьмана Правобережної України. Як поетеса характеризує його? Як цього державного діяча змалював художник? Як саме портрет увиразнив ваше сприйняття Петра Дорошенка?

Творче завдання 1. Уявіть себе режисером-постановником твору Лесі Українки. Який твір ви обрали б для сценічного втілення? Чому? Своє режисерське бачення викладіть письмово. 2. Напишіть рецензію на драматичний твір Лесі Українки, який ви бачили у театрі чи по телевізору. 3. Напишіть реферат на одну з тем: «Леся Українка і музика»; «Леся Українка — перекладач». 4. Напишіть твір-опис з елементами роздуму за картиною Віктора Зарецького «Леся Українка в гуртку «Плеяда».

Узагальнюємо вивчене.

Таблиця: Жанрова різноманітність творчої спадщини Лесі Українки

Драма- тургія

Драматична поема

«Одержима», «Кассандра», «Бояриня», «Оргія», «У пущі», «В катакомбах»

Драма

«Камінний господар», «Руфін і Прісцілла»

Драма- феєрія

«Лісова пісня»

Лірика

«Стояла я і слухала весну», «Contra spem spero!», «І все-таки до тебе думка лине», «І ти колись боролась, мов Ізраїль», «Хвиля», «Все, все покинуть, до тебе полинуть», «Уста говорять: «Він навіки згинув», «Квіток, квіток...», «Дим», «То be or not to be»

Проза

«Жаль», «Біда навчить», «Лелії»

Ліро-епос

«Давня казка», «Роберт Брюс, король шотландський», «Самсон»

Літературна критика

«Малорусские писатели на Буковине», «Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио)»

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Гуць М., Россошинська Н. Леся Українка. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. — К., 1986.

Денисюк І..Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. — Львів, 1999.

Драй-Хмара М. Леся Українка. Життя й творчість //Драй- Хмара М. Літературно-наукова спадщина. — К., 2002.

Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. — К., 2007.

Костенко Л. Поет, що ішов слідами гігантів //Леся Українка. Драматичні твори. — К., 1989.

Перевірте себе.

І. Виберіть один правильний варіант відповіді:

1Леся Українка написала для своїх сестер підручник:

а) Читанка;

б) Історія зарубіжної літератури;

в) Історія українського письменства;

г) Стародавня історія східних народів.

2. Цикл «Сім струн» Леся Українка присвятила:

а) Іванові Франку;

б) Михайлу Драгоманову;

в) Михайлові Косачу;

г) Тарасові Шевченку.

3. Літературним псевдонімом матері Лесі Українки є:

а) Марко Вовчок;

б) Ганна Барвінок;

в) Олена Пчілка;

г) Дніпрова Чайка.

4Вкажіть, в якому році опубліковано поетичну збірку «Відгуки»:

а) 1893;

б) 1899;

в)1902;

г)1911.

5. Ліричним жанром, для якого характерна відсутність римування, є:

а) сонет;

б) елегія;

в) драматична поема;

г) білий вірш.

6. Визначте вид римування в уривку з «Лісової пісні»:

Ти водяну царівну зміняв на мельниківну!

Зимові — довгі ночі, а в дівки гарні очі, — недарма паничі їй носять дукачі!

а) перехресне;

б) кільцеве;

в) парне;

г) змішане.

7. Визначте риму, використану Лесею Українкою в наведеному уривку з «Лісової пісні»:

Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці, там гірські русалки, вільні Літавиці, будуть танцювати коло по травиці, наче блискавиці!

а) чоловіча:

б) жіноча;

в) дактилічна;

г) гіпердактилічна.

8. Визначте віршовий розмір поезії Лесі Українки за уривком:

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

а) чотиристопний анапест;

б) п’ятистопний хорей;

в) чотиристопний дактиль;

г) тристопний амфібрахій.

9. Вкажіть твір Лесі Українки, який підтверджує, що вона мислила тезами і антитезами:

a) «Contra spem spero!»

б) «І все-таки до тебе думка лине»;

в) «Стояла я і слухала весну»;

г) «Квіток, квіток...».

10. Мариністичний пейзаж зображено у творі Лесі Українки:

а) «Ви щасливі, пречистії зорі»;

б) «Хвиля»;

в) « Стояла я і слухала весну»;

г) «Нічка тиха і темна була».

11. Визначте драматичний жанр, якому не притаманне широке тло зовнішніх подій: 

а) драма-феєрія;

б) драматична поема:

вводевіль; 

г) трагедія.

12. Вкажіть характерний для вірша Лесі Українки художній засіб за поданою строфою:

Нічка тиха і темна була.

Я стояла, мій друже, з тобою;

Я дивилась на тебе з журбою,

Нічка тиха і темна була...

а) анафора; 

б) тавтологія; 

в) кільце;

г) епіфора.

II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповіді:

1. Вкажіть твори, написані в жанрі драматичної поеми:

а) «Давня казка»; 

б) «Одержима»; 

в) «Кассандра»; 

г) «Хвиля»; 

ґ) «Бояриня»;

д) «Роберт Брюс, король шотландський».

2Перу Лесі Українки належать поетичні збірки: 

а) «Зів’яле листя»;

б) «На крилах пісень»;

в) «З вершин і низин»;

г) «Думи і мрії»;

ґ) «Відгуки»;

д) «Хуторна поезія».

3Визначте художні засоби, використані в наведеному уривку з твору Лесі Українки:

Я не на те, слова, ховала вас і напоїла крів’ю свого серця, щоб ви лилися, мов отрута млява, і посідали душі, мов іржа.

а) епітет;

б) оксюморон; 

в) риторичний оклик;

г) гіпербола;

ґ) метафора; 

д) порівняння.

III. Письмово доведіть або спростуйте одну з тез:

а) «Леся Українка належить до тих постатей, які, поза своєю творчою діяльністю, не мають своєї біографії» (Микола Євшан); 

б) «Образом Міріам Леся Українка захистила людство від звинувачення, що воно не варте, щоб за нього іти на Голгофу» (Ліна Костенко): 

в) «В драмі-феєрії «Лісова пісня» змальовано трагедію високої душі, що заблудилась серед болота буденного людського життя» (Михайло Драй-Хмара):

г) «До терміна «новоромантизм» найближчим і найточнішим синонімом могло б бути поняття «антиреалізм», «нежиттєподібність» (Віра Агеева).