(1871 — 1938)
Її я славлю, і хвалю,
І кожну їй хвилину
Готов оддати без жалю.
Мій друже, я Красу люблю...
Як рідну Україну!
(Микола Вороний)
Микола Вороний — талановитий поет, літературний критик, перекладач, театрознавець, публіцист, журналіст, актор, режисер, громадський діяч. Як митець-новатор він експериментував з поетичною формою, як знавець європейських літератур і перекладач з кількох мов упроваджував новітні художні стилі й методи, переносячи їх на український ґрунт. Зокрема, Вороний був прихильником символізму. Як теоретик літератури він також орієнтував вітчизняних митців на поетику модернізму.
Микола Кіндратович Вороний народився 6 грудня 1871 року на Катеринославщині (сучасна Дніпропетровська обл.) у ремісницькій сім’ї. Його батько походив з кріпаків, а мати — зі шляхетського роду Колачинських, відомого кількома поколіннями духовенства, а передусім — освітнім діячем Прокопом Колачинським, ректором Києво-Могилянської академії. Зразком лицарського духу був для малого Миколки дід по матері Павло. Двадцять п’ять зі ста прожитих літ він прослужив в уланському полку — і залишився поза спокусами чужою мовою і становищем. Усвідомлення власної українськості, почуття національної гідності супроводжували його упродовж усього життя. їх успадкував і онук — згодом автор знаменитої поеми «Євшан-зілля» (1899), з якою ви вже ознайомились у 6 класі. Пам’ятаєте й провідну ідею твору: «Краще в ріднім краї милім / Полягти кістьми, сконати, / Ніж в землі чужій, ворожій / В славі й шані пробувати!».
Через півроку після народження сина родина переїхала на Слобожанщину. Дитинство Миколи Вороного минуло у Харкові, де він навчався у початковій школі й реальному училищі. Після наступного переїзду сім’ї Микола продовжив навчання у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за участь у нелегальних народовольчих гуртках, читання і поширення забороненої літератури. Виключення потягло за собою нагляд поліції з позбавленням вступу до вищої школи й права жити у великих містах Російської імперії.
Нелегально перебуваючи в Харкові, Микола Вороний вступив до «Братства тарасівців» — таємної політичної організації, що виборювала державну незалежність України.
Позбавлений можливості навчатися в Росії, Микола Вороний вирішує здобувати вищу освіту в Європі. Юнак мріяв про Софійський університет, в якому викладав Михайло Драгоманов, проте коли надумав туди поїхати, надійшла сумна звістка про смерть Михайла Петровича. 1895 року Вороний виїжджає за кордон, навчається на філософському факультеті у Віденському, а згодом у Львівському університетах. Життя у Львові інтелектуально збагатило майбутнього письменника. Він познайомився з Іваном Франком, згодом навіть став хрещеним батьком Франкового сина. Період становлення особистості Миколи Вороного позначений духовним впливом Великого Каменяра. Саме Іван Франко залучає його до праці в редакції журналів «Житє і слово», «Зоря» та газет «Громадський голос», «Радикал»; рекомендує Вороного як режисера театрові «Руська бесіда». Захоплення театром 1897 року приводить Миколу Кіндратовича до роботи в мандрівних трупах Марка Кропивницького, Панаса Саксаганського, Миколи Садовського та інших, що виступали на Східній Україні. Своєрідним антрактом у акторських мандрах були роки життя Вороного в Катеринодарі (1901— 1903).
Працюючи у банку, митець не припиняв активної літературно-громадської діяльності: виступав з публікаціями у «Літературно-науковому віснику», альманасі «З-над хмар і долин», діяв у підпільних гуртках. Деякий час Микола Кіндратович мешкав у Харкові, Одесі, згодом — у Чернігові, де працював у земстві. Київ став постійним місцем проживання з 1910 року. В 1911 році Вороний видав збірку «Ліричні поезії», у 1913 — «В сяйві мрій». Віршем «За Україну!» митець привітав національну революцію 1917 року: «За Україну! / 3 огнем завзяття / Рушаймо, браття, / Всі вперед! / Слушний час / Кличе нас — / Ну ж бо враз / Сповнять святий наказ!». Твір був покладений на музику композитором Ярославом Ярославенком. Ця маршова пісня супроводжувала усі громадські зібрання в Галичині, стала своєрідним гімном української революції. Твір увійшов до однойменної збірки патріотичної лірики, виданої 1921 року в Польщі. Крах УНР зумовлює виїзд митця у 1920 році за кордон. Спочатку Вороний жив у Варшаві, згодом у Львові, де викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені Миколи Лисенка. У 1926 році змучений ностальгією за рідним краєм Вороний повертається до Харкова, де отримує посаду завідувача літчастини оперного театру. Згодом переїздить до Києва, поринає у педагогічну роботу, видає книгу вибраного «Поезії» (1929).
Палкий прихильник європейської літератури, Микола Вороний активно перекладав її взірці українською мовою. Най- численнішими є його переклади з французької (поезії Армана Сюллі-Прюдома, Поля Верлена, Моріса Метерлінка), німецької (вірші Генріха Гейне, «Ткачі» Гергарта Гауптмана), польської («Мазепа» Юліуша Словацького), російської («Скупий рицар», «Кам’яний гість», «Моцарті Сальєрі» Олександра Пушкіна) літератур. У перекладацькому доробку митця — староіндійська, перська та японська поезія, як-от «Капличка» Охари То Kot «Стоїть самотою капличка. / Череп’яна дахівка понищена, / Туман фіміами курить безупинно, / Двері упали... А місяць / Вгорі причепив свій одвічний ліхтар».
30-і роки були тяжкими для письменника через політичні репресії: заборона жити в Україні й вислання в Росію, арешт і засудження до семи років робіт у таборах сина Марка, теж поета, публіциста, який загинув 1937 року на Соловках. Самого Миколу Вороного було заарештовано в квітні й розстріляно 7 червня 1938 року як ворога народу, а його твори заборонено друкувати. «Може, — зазначав Григорій Вервес, — найбільше Вороному пощастило з перекладом «Інтернаціонала», який виконувався на різних урочистих зібраннях навіть тоді, коли поет перебував на засланні або за ґратами». Лише в часи незалежності України ім’я Миколи Вороного реабілітовано, а слово поета з новою силою зазвучало на рідній землі.
Кінець XIX — початок XX століть — особливий період в історії української літератури. Поряд з панівною народницькою теорією з’являються нові, позначені модерністським художнім мисленням. Передові українські письменники прагнули змін і демонстрували свої пошуки у творах, написаних на модерних засадах. До цих «перших відважних» належить, безперечно, Микола Вороний — поет-лірик, що сповідував культ краси, мислив високими естетичними категоріями. «Ідеологом» модернізації української літератури він став у тридцятилітньому віці, не маючи за плечима жодної поетичної збірки. У 1901 році у «Літературно-науковому віснику» з’явилася «Відозва» Миколи Вороного, яка засвідчила необхідність оновлення української літератури, появи «творів з незалежною свободною ідеєю, з сучасним змістом, де б було хоч трошки філософії... На естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага».
«Відозва» Миколи Вороного до митців була потрактована як «маніфест українського модернізму» (Сергій Ефремов), що викликав тривалу дискусію. Іван Франко ще у 1900 році звернувся до Вороного з посланням перед поемою «Лісова ідилія», називаючи його «ідеалістом непоправним». Поетичний діалог з Франком Вороний продовжив посланням «Іванові Франкові», сформулювавши ідею цілісності особистості: «Моя девіза — йти за віком / І бути цілим чоловіком». Вороний виявив свої погляди на завдання літератури. Взявши епіграфом слова Шарля Бодлера «Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність», Вороний з’ясовує, якими мають бути поезія і завдання митця. Насамперед він заперечує Франкові, що, нібито, закликав до втечі від реального життя, від боротьби з «генієм гнобителем». Натомість «геній-визволитель» окрилює його, зве до бою «всіх тих, що мляві чи недужі, / Чи під укриттям сплять байдужі». Вороний наголосив, що поезія не зносить усталених рамок, створюється за неписаними законами краси. Він знає, що безідейної творчості не буває, проте водночас переконаний, що ідею не можна примусово нав’язувати, інакше поезія «охляти може, зачерствіти, / Зав’януть, як без сонця квіти».
Мистецтво дає поживу душі людини, яка «бажає скинуть пута», «Життя брудне, життя нікчемне / Забути і пізнать надземне, / Все неосяжне — охопити, / Незрозуміле — зрозуміти!»
Літературознавець Соломія Павличко вважала, що в цьому вірші «віддзеркалилася... двоїстість Вороного (не заперечуючи старе, запровадити нове)». Хоча тут справедливіше говорити про особливість українського символізму, що поєднав національну традицію із новими західноєвропейськими віяннями; обстоюючи право митця на свободу творчості, не відмовлявся від своїх громадських обов’язків, бо виходив із розуміння реалій життя, статусу бездержавності української нації. Символ «цілого (тобто цілісного) чоловіка» ілюстрував гармонію пориву до Краси та Правди як достеменний прояв аристократизму духу.
Власне пейзажної лірики у Миколи Вороного мало. Проте є чимало цікавих поетичних знахідок у чуттєвому відображенні пейзажних замальовок. Як правило, пейзажні картини передують тій чи тій філософській сентенції або є попередниками поетичних рефлексій, як у поезіях «Хмари» і «Сонце заходить» із циклу «Весняні елегії», «На озері». Монолог квітки в елегії «Сонце заходить» викликає асоціацію з «Веснівкою» Маркіяна Шашкевича. Персоніфікований пейзаж («Сонце заходить, цілуючи гай, / Квіти кивають йому на добраніч, / Шепчуть, листочки звиваючи на ніч: / «Не покидай...») перетворюється в художній образ неволі: адже квіти — «пасерби в рідній своїй стороні», їм «хіба тільки ввижаються в сні Щастя та воля». З пейзажної лірики Миколи Вороного можна виокремити твори, в яких любовно зображена вільна стихія моря: «Граються, / Гойдаються / Сніжно-білі хвилі, / Млосно обіймаються, / Ніби німфи білі...» («Балада моря») чи «Помалу за хвилями хвилі котились, / Одна, здоганяючи другу, росли, /І лавою грізно до берега йшли, /Із бурхотом в скелі стрімчастії бились» («На березі моря»). Безмежний простір синього моря, його могутня сила викликали у душі поета «величний псалом»; «неосяжне, хитке, таємниче», «чарівливе» і «бунтівниче», море подібне до душі співця, «що пут і кайданів не зносить» («До моря»). Скориставшись символом моря, Вороний нагадує основний принцип модернізму: вільна стихія творчого натхнення позначена бурхливими емоціями й естетично довершена.
Рух сніжинок, що «хмарою носилися / Від подиху зими / І весело крутилися метелицею», блискуче відтворено у вірші «Сніжинки», присвяченому дітям. Весняні настрої — ще одна царина пейзажної лірики Миколи Вороного. Поет умів передавати динаміку змін у природі, неспокій весняного буяння. У цьому сенсі показовим є його вірш «Блакитна Панна»: «Має крилами Весна / Запашна, / Лине вся в прозорих шатах, / У серпанках і блаватах». Дослідники символізму вважали, що оця «музичність» поезії Вороного була першоосновою музики, яка згодом залунала у молодого Павла Тичини, котрий, неначе талановито редагуючи Вороного, висловив музику весни так: «Йде весна / Запашна, / Квітами-перлами / Закосичена». Блакитна Панна — символ весни, котрій виспівують осанну «гори, гай, луги, поля — / Вся земля». У кольоровій гамі поезії переважає відчуття голубого — прозорі шати, блавати (волошки), крізь блакить майорить промениста роса. Однак Вороний не акцентує увагу на зорових образах, його цікавить не так колір, як звучання. Митець досягає посилення звукового враження повторами слів зі смисловим наголосом на кореневому голосному «а» та закінченнями «-на»: «Довгожданна, нездоланна... / Ось вона — Блакитна Панна!.. Осанна!».
Музичність є невід’ємною складовою поетики Миколи Вороного. Вона досягається не лише багатством внутрішніх рим, алітерацій та асонансів, що так виразно вчуваються в «Блакитній Панні». Навіть зорові образи (а це вже — царина образотворчого мистецтва) цього вірша вирують у своєрідному танці звуків, динаміці ритму і рими, характерних для дзвінкоголосої весни: «В'ються хмелем арабески, / Миготять камеї, фрески, / Гомонять-бринять пісні / Голосні / І сплітаються в гротески».
Словникова робота. 1. Запам’ятайте новий термін.
Символізм (франц, symbolisme) — стильова течія модернізму, головним художнім засобом якого є символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця (символ поза межами чуттєвого сприймання, тож дає право тлумачити його по-своєму). Засновником символізму вважають французького поета Шарля Бодлера. Його послідовниками стали Поль Верлен, Артюр Рембо, Стефан Малларме, Олександр Блок, Андрій Бєлий, Олександр Олесь, Василь Пачовський та інші.
2. Знайдіть символи у пейзажній ліриці Миколи Вороного, дайте тлумачення їх.
Підсумуйте прочитане. 1. У яких умовах зростав Микола Кіндратович, яку здобув освіту? Які чинники вплинули на формування його як поета? 2. До якої таємної політичної організації належав Микола Вороний? 3. До якої дискусії спричинилася «Відозва» Вороного? Хто взяв участь у цій полеміці? Якою була позиція самого ініціатора змін в українській літературі? 4. Яким двом музам митець служив? 5. Що єднало долі сина і батька Вороних? 6. Яку роль у житті поета відіграло знайомство з Іваном Франком? 7. Який альманах видав Микола Вороний? 8. Вкажіть суттєву відмінність між народницькою і модерною літературою. 9. У чому, на думку Соломії Павличко, полягає «двоїстість Вороного» як митця? 10. Хто поклав на музику слова поезії «За Україну!»? Як визначають жанр цього музичного твору?
У творчості Миколи Вороного присутній розмаїтий комплекс європейських модерністичних тем. Соломія Павличко зазначала: «Він пише про місто, а не про село. Красу, а не батьківщину, нудьгу, а не радість». Створивши цикли інтимної лірики «За брамою раю» та «Разок намиста», він зафіксував трагедію власного кохання. Автобіографічна основа віршів 1903— 1910 років (розлучення з дружиною Вірою Вербицькою) зумовила мінорну тональність переживань і щирість поетичного вислову почуттів. Обидва цикли написані у жанрі ліричної драми, започаткованому «Зів’ялим листям» Івана Франка. У «Присвяті» виразно прочитуються алюзії1 з Франка: «Цвіту зів'ялому, / Листу опалому, /Зіроньці згаслій моїй — / Серця самотного, / Серця скор ботного / Спів без надій».
1Алюзія — художньо-стилістичний прийом, натяк на певний літературний твір, сюжет чи образ, розрахований на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст.
Вірші циклу дають змогу простежити розвиток почуття ліричного героя, у житті якого були як щасливі миті («На скелі», «Хвиля»), так і нестерпні болі («Нічого...», «Зрада»). Поетична анафора «чи пам'ятаєш» в однойменному вірші увиразнюється кінцевим рядком строфи, у якому вона доповнюється риторичним звертанням («Чи пам’ятаєш їх ти, моя зоре?») і творить оригінальне поетичне кільце, де, як у зачарованому колі, перебуває ліричний герой, згадуючи щасливі дні, обіцянки і клятви. У поезії «Ні, не забув...», що розгортає драму почуттів героя, використано улюблений художній засіб символістів — повтори. Доволі звичну поетичну формулу «кохав до божевілля» Вороний несподівано увиразнює блискучою гіперболою «ківшами сліз я жаль свій заливав» — і досягає незабутнього художнього ефекту. Усі поезії циклу насичені риторичними фігурами — окликами, запитаннями, звертаннями. Запитуючи самого себе, «чи не досить вже ілюзій /І даремних мрій?», ліричний герой наказує собі вирвати з серця кохання, «а коли сього / Не захоче серце — разом / Вирви і його». Це — вершина болю і відчаю. І все ж біль і розпач подолані всепрощаючою любов’ю: останній вірш циклу «Finale» завершує ліричну драму героя. Шість років страждань Микола Вороний називає часом великим, урочистим, а кохану — образом пречистим, в якому він власну мрію покохав — тобто як модерніст витворив нову реальність з вимріяним ідеалом чистої краси: «І ось тепер всім страдникам нещасним /В своїх піснях я образ той несу: / Відбити в душах їх сіянням чистим, ясним / Його красу».
Глибина інтимного нерозділеного почуття звучить і в розпачливих інтонаціях вірша «Ти не любиш мене...». Чергування чотири- і тристопного анапеста у рядках, що римуються, створює контраст своєрідного «летючого» ритму і несподіваного його обриву: «Ти не любиш мене, ти не любиш мене — / Вже нема повороту до раю!.. / Не всміхнеться мені твоє личко ясне... / Чи то ж правда, мій Боже? Благаю!» Розлюбити кохану неможливо, і це підтверджено риторичним паралелізмом: «Та чи ж сонце розлюблюють квіти?». Серце ліричного героя розривається з відчаю при випадковій зустрічі з коханою. Замислюючись, «чи верну я тебе, / А чи буду весь вік туманіти?», ліричний герой усвідомлює драматизм свого становища: «Не вернути тебе — загубити себе» і тож звертається за допомогою до Бога.
Драма нещасливого коханця і знедоленого батька була тривалою і викликала почуття відчаю, тяжкої зневіри, що реалізувались у символічних поетичних образах: «Скрипки плачуть наді мною уночі; / Наді мною круки крячуть, / Круки крячуть і регочуться сичі».
Інтимна лірика Миколи Вороного виявляє всеосяжну гаму любовних почуттів і становить одну з найцікавіших сторінок у Цій царині української поезії.
За жанровими ознаками «Легенда» є баладною піснею. Вороний майстерно опрацював старовинний міфічно-фольклорний сюжет про любляче, всепрощаюче материнське серце. Як і належить баладі, в її основі — трагічна ситуація: хлопець покохав дівчину над сонце, над місяць, над зорі ясні, був готовий віддати за кохання і неньку стару. Дівчина, наділена епітетами зрадлива, лиха, порівнянням як гадюка, позбавлена страху перед гріхом, тож лукаво пропонує хлопцю: «Як справді кохаєш, як вірний єси, / Мені серце неньки живе принеси». Три дні і три ночі поневірявся юнак, не їв і не спав, божевілля опанувало його (юнак мов стерлеся), і все ж страшний злочин стався. Згідно з фольклорною поетикою, гріх батьковбивства скоєно опівночі, коли нечистий чатує і занапащує людську душу: «мов кат, витяв серце у матері син* і побіг до милої, гонимий жахом. Та, добігаючи, спіткнувся і впав на порозі. Біль сина озвався у серці матері, що «кров’ю стекло, / І ніжно від жалю воно прорекло: / «Мій любий, ти впав... Чи тебе не болить?». В останнім материнськім запитанні звучала турбота про свою дитину. За строфічною будовою вірш «Легенда» становить собою терцет із римуванням ааа, причому останній рядок кожного терцета починається риторичним вигуком «Ой леле!», який щоразу виражає інше почуття — подив, образу, жаль, страх, злість, любов, а продовжується прикінцевими словами другого рядка, скажімо: «Дівчину вродливу юнак покохав, / Дорожче від неї у світі не мав. / Ой леле! — у світі не мав». Головна ідея твору — уславлення безкорисливої материнської любові.
Міжпредметні паралелі. На творчості Миколи Вороного відчутний вплив представників західноєвропейських (Шарль Бодлер, Артюр Рембо, Поль Верлен) і російських символістів (Костянтин Бальмонт, Олександр Блок, Валерій Брюсов). Сам поет зазначав, що у французів Поля Верлена і Стефана Малларме він учився культури вірша і теоретичної майстерності. Внутрішня спорідненість із Верленом виявляється в обом властивому пориванні до «зневіреної душі», у шуканні музичності вражень, а також у спільності ритмів і строфічної будови. Вимогу музикальності як основи символістської поетики Поль Верлен сформулював у вірші «Поетичне мистецтво»: «Так музики ж всякчас і знов! / Щоб вірш твій завше був крилатий, / Щоб душу поривав — шукати / Нову блакить, нову любов, / Щоб мчав, де далеч непохмура, / Де чари діє вітерець, / Де пахне м’ята і чебрець... / А решта все — література» (переклад Григорія Конура). Вірш «Мавзолей» Вороний створив під впливом ритму і строфіки «Осінньої пісні» Верлена. Порівняйте рядки Вороного: «Душа моя — / Мов із кришталю / Мавзолей. / В ній весь мій скарб / Мрій, звуків, фарб, / Ідей» із Верленовими: «Ячать хлипкі, / Хлипкі скрипки / Листопада... / їх тужний хлип / У серця глиб / Просто пада» (переклад Миколи Лукаша). Французький поет насамперед домагався музики у вірші й «невизначеного емоціонального враження, яке здобувається тим, що замість фарб вживаються лише відтінки, речі не називаються в точнім їх означенні, а читачеві навіюється ідея речі словом-натяком, словом-символом» (Олександр Білецький). Вороний так само прагне музичності поетичних рядків, користується словами-натяками. Вірші Миколи Вороного, присвячені морській стихії, теж викликають аналогії з Верленовими образами. Об’єднує цих поетів і ліричний суб’єкт переживання — самотня особистість, ізольована від інших людей («Коли світ...» Верлена та «Нудьга гнітить» Вороного).
Могутність впливу поезій Вороного і Верлена зосереджена не у словах, а в ритмах. Гармонія звуків у обох поетів передає невиразний містичний стан душі.
Органічними в образному мисленні Вороного є реалії зі сфери мистецтва, які стають складовими його поетики. Митець демонструє цікаву, ефектну трансформацію зорових образів у звукові, їх вдале мистецьке поєднання: «Акордами промінно-струнними / День хвилював і тихо гас. / Над килимами вогнелунними / Венера кинула алмаз». У поезії «Інфанта» тінь коханої опоетизовується вишуканими асоціативними образами: «Дзвінкою чорною сильветою1 / Вона упала на емаль, / А поза нею вуалетою / Стелився попелястий жаль».
1 Сильвета - постать.
Наталія Антоненко.
Ілюстрація до вірша «Інфанта»
Вірш «Інфанта» виразно виявляє вплив на Вороного тенденцій французького та російського символізму (вірші про Прекрасну Даму Олександра Блока). Уже перший рядок твору наголошує на формі сну — переконує читача в авторському намірі уникнути конкретики значення («різьблю свій сон»), вималювати абстрактно-умовний характер («У завивалі мрійнотканому / Дрімала синя далечінь, — / І от на обрії туманному / Замиготіла ваша тінь»), створити узагальнено- ідеалізований жіночий образ — образ вічної краси («Ви йшли, як сон, як міф укоханий, / Що виринає з тьми століть»), перед яким схиляються поета «дух сполоханий», «рум’яне слово і блакить». Велична голуба барва — символ безмежності простору — домінує в кольоровій гамі вірша (синя далечінь, обрій туманний, блакить, холодний полиск очей) і увиразнює силует інфанти, здатної своєю появою викликати в серці ліричного героя чуття побожної хвали, а усміхом упокорити його в поклоні-поклонінні. Сповнена цікавих неологізмів (проміннострунними, мрійнотканому, вогнелунними, яснозоряно), поезія «Інфанта» багата ще й новим наповненням лексичних значень (дзвінкою чорною сильветою), вдалим використанням порівняння у формі орудного відмінка (вуалетою стелився), метафоричними епітетами (попелястий жаль), які разом витворюють блискучий взірець модерністської поезії, талановитий вираз українського символізму. Музиці слова як провідній стильовій ознаці поезії символізму підпорядковані усі художні засоби цього вірша. Під його текстом Микола Вороний залишив напис: «Накидано 1907р. Викінчено 1922 р.». Ця авторська заувага пояснює особливість останнього катрена, в поетичній структурі якого відчувається певний дисонанс: два перших рядки — образ героя, сповнений бодлерівської символіки («Освячений, в солодкій муці я І Був по той бік добра і зла»), два наступних — образ Революції, що пливе над ліричним героєм у червоній заграві. їх поєднання і становить несподіване завершення вірша. Твір виявляє майстерність версифікації Вороного-поета: чотирирядкова строфа з перехресним римуванням, чергування дактилічної і чоловічої рим, розмір — 4-стопний ямб з пірихієм.
З’ясовуючи суть новаторства Миколи Вороного, слід наголосити, що характерною прикметою його поезії (окрім уже згадуваної музичності) є інтелектуалізм, що відповідав новим запитам часу. Поетична спадщина Миколи Вороного нагадує мозаїчну панораму світової культури. Окремими елементами цієї картини є образи, поетичні ремінісценції, афоризми, що становлять багатовіковий набуток світової культури.
У поезіях Миколи Вороного зустрічаємо імена Верхарна, де Віньї, Сюллі-Прюдома, Верлена, Ґете, Овідія, Шекспіра, Бодлера, Гейне та інших видатних поетів. Його тексти нерідко озаголовлені латинськими висловами: «Memento тогі!» (пам’ятай просмерть), «Sententia» (думка, судження), «Fiat!..» (нехай станеться), «Ave, regina!» (радуйся, царице), « Vae victis!» (горе переможеним), «Dies іrае» (день гніву), німецькими і французькими виразами. Усе це довершує «європейську» зовнішність поета, чия творчість виявляла його потяг до естетства, поєднаний з мрією про національне визволення.
Музичності, конкретності слухового враження досягав Вороний через звукопис — влучне вживання алітерацій, асонансів, внутрішніх рим. Різноманітності звучання підпорядкований добір строфічної будови — дистих, терцет, катрен, шестивірш, октава. Він запровадив систему римування, доти не вживану в українській поезії. Будуючи строфу, Микола Вороний широко використовував системи подвоювання і рефренів. У арсеналі віршових форм, якими вільно володів поет, були сонети, рондо, тріолети, що належали до маловживаних не лише в українській ліриці.
Новаторство Миколи Вороного як лірика найкраще сформулював Олександр Білецький: «Вороний віддав данину своєму оточенню, своїй епосі. Він пропагував її естетику, розвивав мотиви безнадійного песимізму, поривів до безмежної трагічної самотності. Вороний став поетом міста, посів щодо цього в українській літературі місце, в деякій мірі аналогічне до місця Брюсова в російській... Він оголосив себе співцем краси, ізольованої від житейського гомону. Він, дійсно, піонер, прокладач нових шляхів; піти далеко цими шляхами йому самому не довелось».
Проблема повернення людині історичної пам’яті, усвідомлення своєї національної приналежності є центральною у поемі «Євшан-зілля».
Ви, напевно, пригадуєте, що цей твір завершується авторським зверненням до України, до її синів, що розбрелися по світах і забули матір. Їхні черстві серця не проймають ані кобзарські думи, ані материнські сльози. Остання строфа поеми містить запитання: «Де ж того євшану взяти, / Того зілля-привороту, / Що на певний шлях направить, — / Шлях у край свій повороту?!». Так автор пустив у мандрівку століть один із наймісткіших образів-символів — євшану-зілля. Його вага поетична й історична сумніву не підлягає.
Поміркуйте. 1. У чому виявився вплив французьких символістів на творчість Миколи Вороного? 2. Порівняйте уривки з поезій «Краса!» Миколи Вороного та «Гімн красі» Шарля Бодлера. Як кожен із митців трактує красу, її значення в людському житті?
Що є життя? Коротка мить.
Яке його надбання?
Красою душу напоїть
І, не вагаючись, прожить
Хвилину раювання.
(Микола Вороний, «Краса!»)
Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена,
Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим,
Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна.
Зробила легшим ти, а всесвіт — менш гидким.
(Шарль Бодлер «Гімн красі», переклад Дмитра Павличка)
3. Порівняйте «Інфанту» Миколи Вороного та «Незнайомку» Олександра Блока. Що об’єднує ці два твори? 4. Як різниця у часі написання вплинула на фінал вірша «Інфанта»? 5. Прокоментуйте вислів Миколи Вороного: »Я почав писати з такого ж побудженая, з якого люди починають співати». Як він віддзеркалює символістську естетику лірики? 6. Яка ідея звучить у «Легенді» Вороного? Визначте жанрові ознаки балади у цьому творі. 7. Один із псевдонімів Миколи Вороного — Арлекін. Чому, на вашу думку, поет обрав собі таке літературне ім'я? 8. Чому Микола Вороний надавав великого значення поетиці заголовка, доцільності епіграфа, включав у текст крилаті вислови, імена міфічних, фольклорних, літературних персонажів? 9. У чому полягає новаторство Миколи Вороного в поезії? 10. Які поетичні фігури домінують у вірші «Ти не любиш мене...»? Наведіть приклади. Чому ліричний герой цього твору апелює до Бога? Обґрунтуйте своє твердження.
1. З’ясуйте історію появи вірша «Іванові Франкові». 2. Як цей вірш відображає естетичну програму Вороного, його творчі принципи? 3. Які образні асоціації пронизують увесь текст послання? Підтвердіть цитатами з твору опозиційні пари: небо — земля; бруд життя — краса надземного; проза буденщини — фантазія. 4. Яка роль градації у смисловій структурі послання «Іванові Франкові»? 5. Які рядки, на вашу думку, є кульмінаційними? Обґрунтуйте свою думку. 6. Поясніть, як ви розумієте образи генія-гнобителя і генія-визволителя. 7. Знайдіть приклади риторичних фігур у тексті, поясніть їх стилістичне навантаження. 8. Відшукайте й прокоментуйте вислови з послання, що стали афористичними. 9. Які художні засоби поезії «Блакитна Панна» підпорядковані неоромантичному звеличенню краси природи? 10. Визначте епітети в поезії «Інфанта», з’ясуйте їх художню роль. Якими лексичними засобами вони виражені?
Робота в групах. Об’єднайтеся в класі у дві групи за таким принципом: перша група працює над текстом послання Франка до Вороного, друга — над текстом вірша «Іванові Франкові» Вороного. Суть завдання: виокремити тези, що віддзеркалюють літературні позиції їх митців; схарактеризувати поетичні образи у кожній з поезій; звернути увагу на композицію аналізованих творів. Доповідачам від груп окрему увагу звернути на афористичність кінцівок творів («Слова — полова, / Але огонь в одежі слова — / Безсмертна, чудотворна фея, І Правдива іскра Прометея» (Франко) та «Моя девіза — йти за віком / І бути цілим чоловіком!» (Вороний), висловити власне розуміння їх сутності.
Мистецька скарбниця 1. Розгляньте ілюстрацію до вірша «Інфанта» (с. 328), опишіть зображену даму. Чи вдалося, на вашу думку, художниці відтворити дух епохи, образ інфанти, настрій ліричної героїні Вороного? Відповідаючи, використовуйте цитати з тексту; зверніть увагу на художні деталі. 2. Прослухайте запис пісні «За Україну!» (муз. Ярослава Ярославенка). Які почуття, образи й асоціації викликає у вас цей твір? Як ви думаєте, в чому полягає таємниця його оптимізму? 3. Що єднало Вороного з Марком Кропивницьким, Миколою Садовським, Панасом Сакса- ганським?
Творчі завдания. 1. Напишіть твір-мініатюру «Значення символів у поезії Миколи Вороного». 2. Підготуйте і зачитайте в класі реферат на одну із тем: «Микола Вороний і український театр», «Перекладацька діяльність Миколи Вороного».
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Вервес Г. Поет повертається на Батьківщину //Вороний М. Твори. — К., 1989.
Ільницький М. Від «Молодої музи» до «Празької школи». — Львів, 1996.
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997.
Перевірте себе.
І. Виберіть один правильний варіант відповіді:
1. Визначте жанр твору Максима Рильського, що був присвячений Миколі Вороному на честь 35-ліття його творчої діяльності:
Вітаю Вороного нині!
Одважно линучи з-над хмар.
Рабів будив ти у долині.
Огонь злюбивши, як Ікар!
Не відаючи супокою,
Оспалих кликав громадян.
Миколо! Це ж перед тобою —
У тебе вкрадений Євшан!
а) сонет;
б) елегія;
в) акровірш;
г) ода.
2. Визначте віршовий розмір твору Миколи Вороного «Іванові Франкові»:
а) чотиристопний хорей;
б) чотиристопний ямб;
в) тристопний амфібрахій;
г) тристопний ямб.
3. Микола Вороний поділяв творчі принципи письменника:
а) Чарлза Діккенса;
б) Віктора Гюго;
в) Шарля Бодлера;
г) Гюстава Флобера.
4. Народним гімном стали слова вірша Миколи Вороного:
а) «Краса!»;
б) «Молитва»;
в) «За Україну!»;
г) «Коли ти любиш рідний край».
5. Вкажіть жанр, у якому написана «Легенда» Вороного:
а) дума;
б) балада;
в) драматична поема;
г) елегія.
6. Блакитна Панна в однойменному творі Вороного є символом:
а) осені; б) зими; в) весни; г) літа.
7. Визначте літературний напрям, започаткований в українській літературі Вороним:
а) неокласицизм;
б) неоромантизм;
в) символізм;
г) футуризм.
8. Рядками «Різьблю свій сон... От ніби вчора ми / Зійшлись. — і стріча та жива. /На землю тканками прозорими / Лягли осінні дерева» розпочинається твір Вороного:
а) «Легенда»;
б) «Інфанта»;
в) «Євшан-зілля»;
г) «Блакитна Панна».
9. Вірш «Сонце заходить» належить до лірики:
а) інтимної;
б) пейзажної;
в) філософської;
г) патріотичної.
10. Композиційне обрамлення характерне для вірша Миколи Вороного:
а) «Блакитна Панна»;
б) «Сонце заходить»;
в) «Ти не любиш мене»;
г) «Іванові Франкові».
11. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповіді:
1. До поетичного арсеналу Вороного-символіста належать:
а) повтори;
б) риторичні оклики;
в) алітерація й асонанс;
г) часте вживання латинських виразів;
ґ) використання архаїзмів;
д) внутрішні рими.
2. Театральна діяльність Миколи Вороного пов’язана з:
а) «Березолем»;
б) «Руською бесідою»;
в) трупою Марка Кропивницького;
г) трупою Івана Карпенка-Карого.
3. У посланні «Іванові Франкові» Вороний відстоював принципи:
а) творити за естетичними законами;
б) реалістично відтворювати дійсність;
в) служити рідному народові;
г) звеличувати людей праці.
4. Визначте характерні риси поезії Миколи Вороного:
а) абстрактність;
б) епічність;
в) інтелектуалізм;
г) патріотизм;
ґ) музичність;
д) драматичність;
е) європейськість.
5. Цикли любовної лірики у Миколи Вороного називаються:
а) «Елегії»,;
б) «За брамою раю»;
в) «Лілеї й рубіни»;
г) «Разок намиста»;
ґ) «Сонячні хвилини»;
д) «Подорож до моря».
III. Письмово доведіть або спростуйте одну з тез:
а) «Всю діяльність Миколи Вороного пронизувала одна благородна ідея: включити українську культуру в орбіту світового культурного процесу» (Григорій Вервес);
б) «Вороному, який ніколи не мав безпосереднього зв’язку з селом, було легше, ніж кому іншому, зробити рішучий крок і відштовхнутися від берегів традиційної народницької літератури» (Олександр Білецький).