(1878—1944)
Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.
(Олександр Олесь)
Олександр Олесь — талановитий поет, драматург, яскравий представник символізму в літературі, який збагатив її задушевністю, ніжними почуттями і багатою внутрішньою силою, виразивши українську філософію буття, глибокий гуманізм.
Він європеїзував українську лірику, став однією з центральних постатей української поезії початку XX століття, уособлюючи новий тип поета, інтелігента, аристократа духу, захисника національних інтересів України.
Олександр Олесь — творчий псевдонім Олександра Івановича Кандиби, який народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля (давня назва — Крига) сучасної Сумської області в заможній родині. Батько його був керівником рибних промислів в Астрахані, де й загинув, залишивши дружину Олександру з трьома дітьми. Зростав майбутній письменник серед чудової Слобожанської природи українського степу, в атмосфері шани до народних звичаїв та обрядів. За словами Максима Рильського, хлопець змалку був овіяний чистим подихом народної пісні, що благотворно вплинула на формування його естетичних смаків. У чотири роки мати навчила Сашка читати, а в одинадцять він знав напам’ять «Кобзар» Тараса Шевченка. Щоліта хлопець відпочивав у маєтку свого діда в селі Верхосулля Лебединського повіту, який орендував його у Башкирцевих, у чиїй родині народилася славетна художниця Марія Башкирцева.
У Білопіллі Олександр закінчив початкову школу та двокласне училище, а з 1893 року навчався в Дергачівській землеробній школі. Тут юнак і почав писати вірші. Після смерті діда Грищенка матеріальне становище родини погіршилось. Через брак коштів Олесь залишив навчання в Київському політехнічному інституті, працював практикантом у маєтку Харитоненка на Херсонщині. З 1903 року Кандиба навчався в Харківському ветеринарному інституті. Тут познайомився з родиною відомого банкіра Алчевського, зокрема письменницею Христиною Алчевською, яка розпізнала поетичний талант Олеся, назвавши його «українським Гейне», Молодого поета підтримала відомий історик Олександра Єфименко, котра знайшла мецената для видання першої збірки поезій Олеся.
Позитивний вплив на формування національної самосвідомості поета мало відкриття 1903 року пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, де Олесь познайомився з багатьма українськими письменниками: Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Борисом Грінченком, Василем Стефаником, Іваном Липою. Полтавське відзначення 165-річчя від дня смерті Котляревського засвідчило розмах української національно-визвольної ідеї. Ця подія стала вирішальною в долі Олександра Олеся, який усвідомив своє покликання як українського поета — творити самодостатнє мистецтво доби, оновлюючи антигуманний світ. Він долучився до національно- визвольних змагань за незалежну Україну. 1905 року поет написав революційні пісні, переклав українською мовою відомі в Європі «Марсельєзу», «Варшав’янку».
На формування естетичних смаків Олександра Івановича мала вплив західноєвропейська поезія, зокрема символістів Стефана Малларме, Поля Верлена. Українському поетові імпонували гасла Верлена із вірша «Поетичне мистецтво»: «Найперше — музика у слові! / Бери із розмірів такий, / Що плине, млистий і легкий, / А не тяжить, немов закови... / Такт музики всякчас і знов! / Щоб вірш твій завше був крилатий, / Щоб душу поривав — шукати / Нову блакить, нову любов» (переклад Григорія Кочура). Цей акцент на милозвучності поезії відіграв важливу роль у художніх пошуках Олеся- символіста. Проте його поезія не була аполітичною, як у Верлена. З французьким поетом його поєднували настрої смутку і зажури. Відбувалося самовизначення митця, який своє покликання вбачав у тому, щоб змалювати чутливу душу людини, красу її помислів, утверджуючи гуманістичні ідеали. Він відгукувався на злободенні питання часу, жив національною ідеєю, вірою у відродження України.
Творчий шлях Олександра Олеся, що тривав понад сорок років, можна поділити на два періоди, сповнені натхнення й естетичних відкриттів. Перший період творчості (1905— 1921) сповнений важливими здобутками поета: з’явилися збірки «З журбою радість обнялась» (1907), «Поезії. Книга II» (1909), «Поезії. Книга III» (1911), якими Олесь утвердився як митець-символіст. Важливими були події революцій 1905 і 1917 років, ознаменовані яскравим виявом українського національного відродження та утворенням Української Народної Республіки, оспіваної Олесем у поезіях «Воля!? Воля!?», «Ранок, ранок! Час світання», «Живи, Україно» та інші. Критик Володимир Коряк писав: «Вплив поезії Олеся в часи революції був величезний. Це. власне, він організував свідомість тієї інтелігенції, що потім активно боролася у війську УНР проти більшовиків».
Другий період творчості обіймає 1921—1944 роки, які Олесь прожив у еміграції, болісно роздумуючи над втратою Україною державності, проте плідно працюючи. Це засвідчують поетичні збірки «Перезва» (1921), «Минуле України в піснях. Княжі часи», «Поезії. Книга X» (1930), «Кому повім печаль мою» (1931), «Цвіте трояндами» (1939), пройняті історіософським осмисленням долі України, тугою за рідною землею, патріотичним пафосом.
У поезії Олесь реалізував себе як модерніст. У побуті сповідував богемність, винятковість митця, особливий спосіб життя. Як і тогочасні молоді поети Європи, Олександр Іванович багато часу проводив у кав’ярнях, де обговорювалися мистецькі новини, влаштовувалися літературні читання. Перебуваючи в Києві, поет любив відвідувати місця, де у сяйві світла рухалися люди, звучали музика, сміх, оплески. Така атмосфера надихала його на складання віршів і зачитування їх друзям. Ось який портрет Олеся намалював Юрій Тищенко: «Був це молодий, вродливий чоловік. На високе чоло звисали буйні темні кучері. Якимсь теплом віяло з його сірих очей. Маленькі світлі вусики й борідка творили рамці довкола уст, на яких при розмові з’являлась лагідна усмішка. Постать кремезна, пропорційна. В цілому він справляв враження людини заможної».
Дебютував поет 1905 року в одеському альманасі «Багаття» диптихом «З пісень молодості». Олександр Білецький високо оцінив його вірші «Пісні селян», «Ще в нас вогонь не згас у грудях». Важливою подією в житті Олександра Івановича було одруження з Вірою Свадковською, родом зі Звягеля на Волині. Навчаючись у Петербурзі, вона приятелювала з поетовою сестрою Марією Кандибою, яка й познайомила згодом брата з Вірою. 1906 року, перебуваючи в Криму, поет упорядковував свою першу збірку «З журбою радість обнялась». Дружина називала його ласкаво Олесем. Так виник його псевдонім — Олександр Олесь: «Те ім’я, що мені дала Ти / У дні, осяєні Тобою, / У сні і вільне, і крилате / Літа і в’ється наді мною. / Його прийму я в свою душу, / Зіллю з своєю кров’ю...» Велике враження справила рукописна збірка поезій молодого митця на відомого російського письменника Володимира Короленка, який мешкав тоді в Полтаві і порадив йому їхати до Петербурга, давши рекомендаційного листа на видання збірки. Історик Олександра Єфименко попросила Олеся прочитати свої вірші громадському діячеві Петрові Стебницькому і письменнику Олександрові Лотоцькому, який згодом згадував: «З перших рядків відчулося, що се — поет милістю Божою. Трудно переказати те, що ми пере живали, слухаючи таких поетичних перлів після довгої посухи на ниві української поезії». З їхньою допомогою збірка «З журбою радість обнялась» Олександра Олеся вийшла в Петербурзі.
Олесева поезія мала резонанс серед читачів. Її прихильно оцінили критики, захоплено читала молодь. Олександр Іванович сказав дружині: «Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім'я, дане Тобою, зробиться символом кохання?» Іван Франко помітив у першій книзі оригінальність творчої манери письма Олександра Олеся, назвав його «молодою силою», витонченим «майстром віршованої форми і легких, граціозних пісень». З Франком Олесь познайомився 1913 року в гуцульській Криворівні, куди щоліта приїжджали українські митці на відпочинок. Тривала робота над збірками віршів та поетичних перекладів Олеся. Ще юнаком він читав в оригіналі твори німецьких, французьких, англійських митців, улюблені вірші перекладав українською. В «Автобіографії» поет писав, що «спочатку багато працював над індійською, польською, болгарською мовою». Він вивчив сербську, чеську, болгарську мови, переклав поему американського поета Генрі Лонгфелло «Пісня про Гайявату», казки Вільгельма Гауса.
Живучи в Києві, сповнений ентузіазму поет організував видання модерного журналу «Українська хата», був співредактором «Літературно-наукового вісника», який видавав у Києві Михайло Грушевський, співпрацював з українською газетою «Рада». Побачили світ його збірки «Поезії. Книга II», «Поезії. Книга III», «Поезії IV», що відлунювали подіями поразки революції 1905—1907 років. «Будь моїм мечем!» — так звертався Олесь до свого поетичного слова, переживаючи крах надій на здобуття державної незалежності. «Кривава революція з тисячами невинних жертв, кривава реакція моєї душі», — писав поет у листі до дружини 1906 року. Сподівання на визволення України автор змальовує в алегоричному образі айстр, що очікували «рожевого ранку», «вічної весни», «сонячних днів». Та прийшло велике розчарування: «А ранок зустрів їх холодним дощем, / І плакав десь вітер в саду за кущем... /І вгледіли айстри, що около — тюрма» («Айстри»). Проте у другій збірці поет висловив оптимістичну ідею: «Яка краса: відродження країни!»
Мистецька скарбниця. Олександр Олесь був музикою і грав на арфі, лірі, кобзі, захоплювався творами Миколи Лисенка. Петра Чайковського. Його поезії надзвичайно милозвучні, тож не дивно, що вісімдесят композиторів на слова Олеся написали близько двохсот творів. Найбільш відомі романси створені Миколою Лисенком («Айстри», «Літній вечір», «Любов», «Осінню віє», «На сірій скелі мак цвіте», «Порва лися струни», «Прийди, прийди», «Гроза пройшла, зітхнули трави») та Яковом Степовим («Не беріть із зеленого лугу верби», «О слово рідне»).
У 1909 році Олександр Олесь написав драму «По дорозі в казку», що перегукується мотивами з п’єсою «Синій птах» французького символіста Моріса Метерлінка. Окрім того, в доробку Олеся — драматичні твори «Трагедія серця», «Тихого вечора», «Осінь», «Танець життя», «Весняна казка» («Над Дніпром»). Прототипами дійових осіб п’єси-застереження «Земля обітована» є члени родини Крушельницьких, які сповідували комуністичні ідеали, виїхали з Речі Посполитої до УРСР і загинули в сталінських катівнях. Радянські ідеологи за цей твір назвали Олександра Олеся «ворогом народу», а його творчість в Україні була заборонена до 1957 року.
В «Автобіографії» митець зізнавався, що прагнув віддатись виключно літературній роботі, проте оскільки вона оплачувалася невисоко, був змушений працювати ветеринаром у 1909— 1918 роках. Було чимало щасливих днів, цікавих подорожей поета Середземномор’ям і Карпатами. 1913 року він побував у Австрії та Італії, що відбилося в поезіях «Заходить сонце», «Італійська ніч підкралась», «Так, як Данте любив Беатріче». Незабутнє враження справили на нього Гуцульщина та її волелюбний і гордий народ, про що він писав у листах до дружини.
З проголошенням УНР Олександр Олесь долучився до відновлення Української держави. На хвилі духовного піднесення митець пише: «Христос воскрес! Воскресла Україна! / О краю мій! Схиляюсь на коліна». У лютому 1919 року він як дипломат представляв уряд незалежної України в Будапешті. Поет болісно переживав віроломний напад на Україну більшовицької Росїї, масові розстріли невинних киян, громадянську братовбивчу війну, репресії проти українських інтелігентів, продовження русифікації. Тож після занепаду УНР Олександр Олесь емігрував за кордон. Мешкав поет у Відні, де організував «Союз українських журналістів та письменників», заснував українське видавництво, журнали «На переломі» та «Сміх». У Відні він оприлюднив книги поезій «Чужина», «Перезва», дитячі твори, переклав казки з мов народів світу. 1923 року Олександр Олесь переїхав до Чехо-Словаччини, де перебувала велика кількість українців-емігрантів. До нього прибули дружина і син із України, й родина оселилася під Прагою в селі Горні Черношиці.
Олесь стежив за розвитком літературного процесу в Україні, а тому радо прийняв у 1925 році поетів радянської України Павла Тичину, Олексу Досвітнього і Валер'яна Поліщука, розпитував про події на Батьківщині, мистецьке життя. Тичина подарував Олександрові Олесю свою збірку «Сонячні кларнети» з написом: «Великому поетові і моєму вчителеві».
Щастям сяяло обличчя Олександра Олеся влітку 1928 року, коли його син Олег захистив докторську дисертацію. Він пишався успіхами сина, який викладав у престижних вузах Європи й Америки, писав фундаментальні праці з археології, а під псевдонімом Олег Ольжич — прекрасну лірику. Радість випромінювали очі Олеся, коли взимку 1939 року він перебував на Закарпатті, де громадськість відзначала 60-річчя видатного митця. Проте журба і радість супроводжували поета в житті. Його серце линуло в Україну, він з тугою слухав розповіді очевидців про голодомор 1933 року, вболівав за долю свого народу. Остання книга лірики Олеся «Цвіте трояндами » вийшла друком 1939 року. У 1944 році в Празі відбулися урочистості, присвячені 40-літньому ювілеєві літературної діяльності Олександра Олеся. За спогадами Миколи Неврлого, ювіляр сидів на почесному місці, уважно слухаючи привітання українських, чеських, польських митців. «Помітно було глибоке хвилювання, він ледве стримував сльози радості і болю. Болю тому, що все це відбувається не на рідній і все життя оспівуваній ним Україні».
Поет уважно стежив за подіями Другої світової війни, перебував у Празі, окупованій фашистами. Його боляче вразила звістка про розстріл поетів Олени Теліги, Івана Ірлявського у Бабиному Яру в Києві, та особливо підкосила митця загибель його сина Олега Ольжича, поета і борця з фашизмом, у концентраційному таборі Заксенхаузен. Ця трагічна подія спричинила тяжку хворобу Олександра Івановича і смерть 22 липня 1944 року. Похований він на Ольшанському цвинтарі Праги. На могилі Олеся ростуть оспівані ним троянди, символізуючи безсмертя його музи.
Словникова робота. 1. Запам’ятайте значення терміна.
Богема — (франц, boheme — циганщина) — походить від назви роману французького письменника Анрі Мюрже «Життя богеми». Так називали себе елітні митці-модерністи, чиє життя відзначалося невпорядкованістю, безпечністю. Вони часто не мали коштів на існування, проте переймалися не матеріальними чи побутовими, а мистецькими проблемами. Цей стиль поведінки був характерним для львівських поетів «Молодої Музи», представників «Української хати». Богемний спосіб життя вели Поль Верлен, Артюр Рембо, Генрік Ібсен та інші.
2. З якими творами елітних митців межі XIX — XX століть ви знайомі? Які враження вони у вас викликають? Чи був прихильником богемного життя Олександр Олесь? Свою відповідь аргументуйте.
Підсумуйте прочитане. 1. Що вас захоплює в життєписі Олександра Олеся? 2. Які чинники вплинули на формування його національної самосвідомості? 3. Хто з митців-символістів був взірцем для автора збірки «З журбою радість обнялась»? 4. Розкажіть про основні віхи життя поета. 5. Як оцінили сучасники символістську лірику митця? 6. На які періоди поділяється творчість письменника? 7. Схарактеризуйте естетичні погляди Олександра Олеся. 8. Що було причиною еміграції митця? Де він мешкав за кордоном? 9. Як нащадки бережуть пам’ять про поета?
Поміркуйте. 1. Які ідеали Олександра Олеся відтворюють його поетичні рядки, що є епіграфом до біографічної статті? 2. Порівняйте Олеся на художньому портреті (с. 333) й словесному, створеному Юрієм Тищенком. Які риси зовнішності й характеру митця запам’яталися вам?
Естетичні особливості поетики. Олександр Олесь як лірик розвивався в річищі символізму — однієї з течій модернізму в західноєвропейському письменстві, в унісон з якою відбувалися художні шукання багатьох українських митців. Характерні ознаки символізму — бунт проти антилюдяного суспільства, культивування екзотичних і заборонених тем, підкреслене естетство, посилена увага до підсвідомого, створення особливої метамови символів.
На українському ґрунті Олесь формувався під впливом попередників, що використовували фольклорну символіку, язичницькі та християнські образи-символи, народну міфологію, відбиваючи національну ментальність і традиції. Як і у творах Тараса Шевченка, Михаила Старицького, Лесі Українки, у віршах молодого поета оживають образи сокола та орла, що символізують відвагу і поривання до свободи («На високій скелі ранньою добою, / Кулею підбитий, сокіл клекотав, / І могутній клекіт розлітавсь луною / І орлів на волю попід хмари звав»). Символічного виміру набувають міфологічні образи води, сонця, зір, землі, вітру, солов'їв, квітів, які в художньому світі поета одухотворюються, уособлюють життєдайну силу рідної землі, увібравши яку, ліричний герой віддячує своїми піснями. На цій основі створилася Олесева естетична концепція світу і людини, його символістська поетика: змалювання емоційно-інтуїтивного, настроєвого, несвідомого, неопосередкованого враження; музичне відображення душевних станів героя та емоційних навіювань, відтінків настроїв.
Так Олесь витворив український символізм. Митець прагнув за допомогою мелодики вірша відбити ритми і настрої доби.
Визначальною ознакою символістської лірики Олександра Олеся є її сугестивність (навіювання певних уявлень, асоціацій, настроїв тощо), яка визначає естетичну природу творів. Поет будує ліричну оповідь на навіюванні образу, апелюючи не до розуму читача, а до його почуттів, безпосередньої реакції на образи і картини. Сугестивна природа лірики Олеся визначає її символістську таємничість, багатозначність художнього світу, передбачає, що кожен адресат відчує і побачить уявно те, що йому найбільше імпонує. З цією метою митець використовував градацію, тобто поступове нагнітання образів, живописність словом, народнопоетичну і власну символіку, милозвучність, яка досягається застосуванням асонансів, алітерацій, звуконаслідувань, повторами, обрамленнями, а також майстерною системою віршових розмірів і римами.
У творах Олександра Олеся особистісні мотиви перепліталися з громадянськими, що засвідчила збірка «З журбою радість обнялась», своєрідний ліричний документ епохи, думок і настроїв людини, яка усвідомила свою неповторність. Назва об’єднала протилежні поняття, що увиразнюють контрастність відчуттів і уболівань ліричного героя, його сподівання і розчарування, щастя і біль розлуки.
Поезія «З журбою радість обнялась» — це поетична рефлексія-мініатюра, показ переживань ліричного героя, осмислення ним своєї долі та людського буття. Вірш будується як художній монолог у двох строфах, двох етапах сповіді. Ліричний сюжет розвивається на контрастах: зіставляються настрої і почуття душі героя-мрійника. Художня палітра твору забарвлена чарівною наспівністю і милозвучністю, яка досягається алітераціями та асонансами (у, о, а, і), символістським прийомом недомовлення (багатозначні три крапки), риторичним запитанням та анафоричним і: «З журбою радість обнялась... І В сльозах, як жемчугах, мій сміх, /Із дивним ранком ніч зли лась, /І як мені розняти їх?!». У вірші розкривається складна діалектика почуттів ліричного героя, силу яких увиразнюють антитези, порівняння сліз з перлинами. Журба і радість стають живими істотами, поміж них з’являється ліричне «я»: «В обіймах з радістю журба. / Одна летить, друга спиня... / І йде між ними боротьба, / І дужчий хто — не знаю я». Ліричний герой апелює до розуму і серця читача, заворожуючи його незбагненними пориваннями душі. Реальне переплітається з містичним, надчасовим, витворюючи багатозначний образ художнього світу. Українська поезія до Олеся не мала такої драматичної ніжності й життєдайної сили, що викликає в душі читача бентежність від споглядання краси, здивування, осягання незвіданих висот духовності. У ліриці Олександра Олеся з’явилися житейська простота світу, милозвучність висловлювання, переповненість почуттями, що ллються з чаші буття. Він став натхненником символізму в українській літературі, під його впливом творили Максим Рильський, Павло Тичина, Григорій Чупринка, Павло Савченко, Петро Карманський, Богдан Лепкий.
Федір Кричевський. Любов (з триптиха «Життя»)
До символістської поетики належить шедевр інтимної лірики «Чари ночі». Тогочасного читача дивувала експресивна неповторність поетичних образів Олеся, гнучкість і легкість оповіді, образи, споріднені з фольклорними, але пройняті особливою щирістю, мрійливістю, збентеженістю від краси світу і любові: «Сміються, плачуть солов’ї / І б'ють піснями в груди: / «Цілуй, цілуй, цілуй її — / Знов молодість не буде!» Ліричний герой стає посередником, своєрідним органом, музика якого сягає небес і здійснюється зв’язок людини з таємничими, позасвідомими силами, самою природою.
Поезія сповнена вітаїстичних (від латин, vita — життя), тобто життєлюбних мотивів, які прославляють філософію життя ліричного героя, його закоханість у красу буття і людини. Він відчуває екзистенційне просвітлення: «На мент єдиний залиши / Свій сум, думки і горе — / І струмінь власної душі / Улий в шумляче море». Його душу охоплює жаль за скороминущістю життя й кохання. Зачарований божественною красою дівчини і світу, незвичайним душевним піднесенням, він готовий вигукнути вслід за Фаустом: «Мить, зупинися, ти прекрасна!»
Для вирішення ідейно-художнього задуму поет вибрав кільцеву композицію твору, яка є важливим складником авторської концентрації почуттів, відтворення динаміки розгортання ліричного сюжету. Уже перша строфа наповнена вітальною енергією, що нагадує енергію до пізнання і творення героя Ґете («І схочеш ти вернуть собі, / Я к Фауст, дні минулі... / Та знай: над нас — боги скупі, / Над нас — глухі й нечулі»). Ліричний герой Олеся — це людина, що сповідує філософію гедонізму, тобто насолоди від життя, яка уявляється вищим благом. При цьому добро усвідомлюється як те, що дає задоволення, насолоду, а зло — те, що спричиняє страждання. Для ліричного героя цілувати дівчину — означає поєднати в гармонійне ціле фізичне й духовне начала, вимріяний та реальний світ; через поцілунок осягається сердечне людське єство, долається минущість життя. Перша строфа повторюється в кінці вірша, обрамлюючи його, увиразнюючи смислову багатозначність художнього світу. Її підкреслюють метафори і перехресне римування, що вибудовується з різних частин мови: солов’ї — її; груди — буде, а також чотиристопний ямб з пірихієм, що утворює особливу ритміку.
Ви вже знаєте, що ліричне повіствування ведуть власне автор та ліричний герой. У «Чарах ночі» лірична оповідь складається з трьох суб’єктів: власне автора, ліричного героя і ти, тобто адресата, уявного співбесідника: «Лови летючу мить життя!» Якщо оповідь починає власне автор, то далі монолог веде ліричний герой, який звертається до'адресата, спонукаючи його до дії: «Чому стоїш без руху ти, / Коли весь світ співає? / Налагодь струни золоті: І Бенкет весна справляє».
В архітектоніці поезії важливу естетичну функцію відіграє паралелізм: зіставлення навколишньої краси, буяння природи і почуттів ліричного героя, його закоханості, щирої віри в добро. Природа ніби спонукає закоханих злитися з нею: «Поглянь, уся земля тремтить / В палких обіймах ночі, / Лист квітці рвійно шелестить, / Траві струмок воркоче». Поет закликає любити життя, втішатись його красою, цінувати кожну щасливу мить. Тільки в єднанні з природою кохані виявляють свою гармонію, духовну багатогранність.
Інтимна лірика Олександра Олеся — цікаве й самобутнє явище українського символізму. Поезії про взаємне і неподільне кохання наповнені напругою пристрасті, щирістю почуттів, які виражаються через символіку, почерпнуту з фольклору, але наповнену новими значеннями. У низці інтимних творів особливий інтерес викликають поезії «Любов», «Ти знов прийшла», «Іскра», «Ах, скільки струн в душі дзвенить!», «Ти знов мене не кохала», «Чому з тобою ми не хвилі?».
Поезія «О слово рідне! Орле скутий!» належить до патріотичної лірики. У період 1903 — 1917 років Олесь став співцем національного відродження. Він продовжив традицію Тараса Шевченка, поставивши своє слово на сторожі «рабів німих».
Визволення України з-під колоніального ярма: «Вірю я, що обороне І Сам себе мій край... / О мій велетню Самсоне, / Пута розривай!« («Сніг в гаю...»). Символічний образ Самсона втілює віру в духовне визволення народу-богатиря. Громадянськими мотивами наповнюється вірш, а поетова муза перетворюється, за словами Сергія Єфремова, на «музу гніву, помсти і обурення». «Хтось ударив без жалю по серці моїм, — / І забилося серце в вогні золотім... / І посипались іскри ясні, /І в дзвінкі обернулись пісні». Поет вдається до ремінісценцій послання «І мертвим, і живим...» Тараса Шевченка, закликаючи дієво любити свободу людини і народу: «Вам казано — любіть братів, / Діліть добро, не будьте псами, / Бо Бог в рабах запале гнів / І піде вас судить з рабами / І вчинить Суд Страшний над вами» («Вам казано»). Так вироблялася активна позиція митця в суспільстві. Для поета рідне слово, незважаючи на переслідування і заборони, — носій волелюбного духу народу, його безсмертя.
Продовжуючи традиції Тараса Шевченка і Лесі Українки, Олександр Олесь у вірші «О слово рідне! Орле скутий!» звеличує рідне слово, яке допоможе пробудити історичну пам’ять нації. За жанром це — медитація, історіософське осмислення ролі рідного слова, загалом митця в історичній долі народу. Три частини композиції виконують роль тези, антитези і синтезу. Поезія вибудувана як монолог-звертання ліричного героя до рідного слова. Анафоричне «О слово рідне!» увиразнює не тільки композиційну єдність, а й змістову наповненість, підкреслює щирість ліричної оповіді, схвильованість героя, зумовлює ораторські інтонації, патріотичні почуття. У його серці виникає біль через зневажливе ставлення до рідної мови й історичне безпам’ятство співвітчизників. Наскрізна антитеза розгортає сюжет вірша. Напасники України, розуміючи доленосну роль рідного слова в житті народу та його боротьбі за свободу, забороняли українську мову, цей безцінний скарб «чужинцям кинули на сміх». Поет використовує яскраві метафори й епітети: українське слово уподібнюється «скутому орлу», тобто поневоленому народові, слово якого завжди звучало як «співочий грім батьків моїх», а тепер «дітьми безпам'ятно забутий».
Ідея вірша випливає з переконань митця, що рідне слово відбиває драматичну історію України, стало духовною зброєю народу. Перед поетовим зором постають мальовничо-звукові картини образу України і рідної мови, яка відлунює шумом дерев, ревінням Дніпра, музикою «зір блакитнооких», / «Шовковим співом степів широких». Зображуючи поетичний образ неповторної краси української мови і Вітчизни, поет висловлює своє творче кредо: «О слово! Будь мечем моїм! / Ні, сонцем стань! Вгорі спинися. / Осяй мій край і розлетися / Дощами судними над ним». Образ меча в Олеся перегукується з емблемою апостола Павла, в якого він символізує меч духовний: «Меч духовний є слово Боже». Автор переосмислює цей образ, поєднуючи в ньому духовне і творче начала, слово-меч стає атрибутом свободи і справедливості. У річищі символізму поет вдається до міфологічних образів космічного простору — сонця, синього неба, музики зір, а також біблійних образів (слово-меч, судні дощі), що очищають рідний край від зла і стануть запорукою відродження нації, якщо вона поставить слово-меч собі на службу, оберігатиме рідне слово — символ безсмертя народу. Сергій Ефремов високо оцінив патріотичний пафос поезії, підкреслив протест поета проти насильства, гнів за скривджених, представив «зразки громадянської, високої лірики, до якої після Шевченка ніхто так високо не підіймавсь на Україні».
Цю тему Олесь розвиває у віршах «Рідна мова в рідній школі», «В землі віки лежала мова» та інших. Вони були написані під час проголошення УНР, пройняті оптимістичними нотами: «В землі віки лежала мова / І врешті вибилась на світ. / О мово, ноче колискова! / Прийми мій радісний привіт».
Олександр Олесь відчував органічну нерозривність з життям народу, його духовними запитами на шляху до визволення. Порушуючи громадянську проблематику, він не забував про естетичну категорію краси, що засвідчує вірш «Яка краса: відродження країни!..». Митець віднаходив красу в героїчній боротьбі за щастя народу, змальовуючи цілісний образ ліричного героя, в якому героїчне начало» поєднується з людяністю. Критеріями краси були патріотизм, життєва енергія, діяльна позиція творця історії.
Ліричний сюжет цієї медитації окреслюють образи-символи, різкі контрасти, що допомагають відтворити протилежні начала поступу історії. В образах плачу рабів, руїни, під попелом якої мовчать святі, журливої мелодії старого дзвону, що «по мертвому гудів», постає поневолена Україна. Та прийшла довгождана пора. Ліричний герой із захопленням вигукує: «Коли відкільсь взялася міць шалена, / Як буря, все живе схопила, пройняла, — / І ось, — дивись, в руках замаяли знамена. / І гімн побід співа невільна сторона».
Автор застосовує лінійну композицію: оповідь відтворює переживання ліричного героя в часі, а відтак одна частина послідовно змінює іншу. Сім строф з перехресним римуванням моделюють складну емоційну картину, повну динаміки та експресії, підсилену п’ятистопним ямбом. Віршеві притаманний паралелізм у розгортанні картини національного відродження. Поет вдається до алегорії: в образі бурі зображується революція, що «все живе схопила, пройняла», орла — народ, який «враз, розкривши очі, / Угледить світ, красу і простір голубий, / І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче / Про вільний льот орлів, про ранок золотий». Олесь спирався на значення орла в українській міфології, в якій цей гордий птах символізує зіркість, волелюбність, силу і перемогу, тож створений поетом образ розбурханого моря символізує рух повсталого народу, що «очі всесвіту до себе прикує». Цей образ доповнюється розгорнутою метафорою в п’ятій строфі, складними асоціативними зв’язками, нагнітанням дієслів: летить, хвилюється, ллється, сяє, тремтить. Образ народу з об’єкта співчуття перетворюється на рушія історії. Доповнює картину народного зрушення традиційний образ чайки, що символізує матір, загалом Україну. Медитація закінчується зверненням ліричного героя: « Чайки, чайки! Тоді не треба плачу. / Коли іде борьба за волю, за життя, / Коли на хмарах я вже дивний відблиск бачу / І сонця жданого блискуче вороття». Автор гармонійно поєднав особисте і громадянське, утверджуючи красу людини, що бореться за свободу.
Складною є символіка вірша-легенди «Лебідь». У творах античних митців доби змальовувався лебідь, що умирав, співаючи чудову пісню. З цієї причини він почав уособлювати Аполлона і муз. В українській міфології існує легенда про те, що душа поета вселяється в лебедя, символізуючи красу та безсмертя. Дівчину, яку покохав Лебідь, називали Ладою, а на Поліссі — Ледою. Від їхнього шлюбу знову народився співець, людина виняткова, свободолюбна і горда. Тема поезії Олеся — осмислення драми поета, який прагне духовних вершин, небесної блакиті, великого сонця, синіх озер і намагається закликати в цей прекрасний світ байдужих співвітчизників. Проте міщанське середовище не дослухається до голосу митця і його закликів утверджувати сонячні ідеали людства, краси і гармонії.
Міжпредметні паралелі. Поезія «Лебідь» Олеся перегукується з однойменним віршем Стефана Малларме, в якому змальовується прекрасний Лебідь, який загинув у замерзаючому озері. Однотонний білий колір зображеного — лебедині крила на снігу — підкреслюють, що птиця й озеро уже злились в єдине безмежне ціле і смерть перемогла життя. Зближує Олеся з Малларме поетика образомислення, символічне бачення: крізь серпанок предметно-чуттєвих образів проступає в уявному світі символістський вимір життя і смерті. Твори Малларме і Олеся навіяли Михайлові Драй-Хмарі сонет «Лебеді», в якому зображено діячів національного відродження. Оповідь у вірші Олеся веде ліричний герой, що перевтілюється в Лебедя, відтворюючи свої наміри змагатися за кращу долю народу. Легенда змальовується крізь призму світобачення героя, його переживань, співчуття знедоленим. У вірші образ Лебедя багатозначний. У ньому втілено митця і вождя, який прагне пробудити і вивести свій сплячий народ з неволі чорної ночі та болота — символу рабства. Водночас його образ нагадує мужніх борців, які гинули за народне визволення, українських поетів, що несли слово правди, утверджуючи незнищенність української нації: «І співав він пісню, пісню лебедину, /Про озера сині, про красу степів, / Про велике сонце, про вітри і хмари, / І далеко нісся лебединий спів». Чарівна мелодика поезії досягається комбінованою ритмікою (переплетенням дактиля з амфібрахієм), увиразнюється асонансом голосного і, що пронизує строфу та обрамлює її, алітерацією приголосних (особливо с, р, н), а головне — впізнаваними образами, за якими проступає образ вимріяної вільної України.
Водночас розкривається тема непорозуміння між співцем і сонною масою, яку втілює «зграя», не чуючи його закликів «проснутись, розгорнути крила, / Полетіти небом в золоті краї». Любляче серце Лебедя крається болем від того, що його пісню не чують співвітчизники, які заснули у заболоченому ставі. Кульмінація легенди драматична: ліричний герой оповідає про самозречену любов Лебедя до побратимів і неймовірні потуги бути почутим: «Закричав від муки, вдарився об камінь, / Зранив собі груди, крила поламав... / Тихо зграя спала, тихо плакав Лебідь, / Тихо кров’ю сходив, тихо умирав».
Наталія Антоненко. «Тихо плакав лебідь...»
Проте навіть крику болю і муки не почули лебеді. Контраст досягається смисловим зіставленням епізодів буття: героїзму і байдужості, життя і смерті як неминучості долі, градацією образів (знесилений птах тихо плакав, тихо кров'ю сходив, тихо умирав), а також майстерним застосуванням кольорової гами. Метафорам «вічна ніч чорніла», «чорна ніч чорніла», образам червоної крові, смерті, що підкреслюють елегійну тональність оповіді, протиставляється білий лебідь.
Головна ідея твору — прославлення жертовності героїв, борців за свободу України. І хоча доля цих волелюбців драматична, проте й прекрасна: вони здійснюють подвиг в ім’я свободи нації, а тому безсмертні в пам’яті народу.
Сама природа, пробуджуючи вранці світ, співчуває загиблому Лебедеві. Сонце розганяє пітьму і морок, сповіщаючи про новий день голосними сурмами. Поет звертається до солярних мотивів, тобто пов’язаних з образом сонця. У світі поезії сонце — не лише складник природного явища чи пейзажу, а й джерело життєдайної сили, джерело буття, символ поступу людства. Сонце є свідком змагань за волю, тому в поезії виступає символом пробудження, енергії і завзяття до боротьби. Проснулась, опам’яталась лебедина зграя і закричала: «Тут гниле повітря, тут вода гнила!» Це воскресіння відбулося ціною смерті Лебедя, який прагнув донести до зграї правду про те, що вона перебуває в неволі. Переродившись, зграя «ганебно спати більше не змогла», піднялась до синього неба, «і летіла легко, наче біла хмара. / І кричала з неба про щасливий край». Проте фінал не є мажорним: здійснивши подвиг. Лебідь лишився самотньо помирати, забутий усіма. Ліричний герой завершує розповідь риторичним запитанням: «Зграє лебедина! Чи хто-небудь в небі Лебедя згадав?» Проте в образі жертовного героя криється вища історична правда: волелюбний дух народу незнищенний, самовіддані подвиги героїв безсмертні, нація сильна, якщо її громадяни уміють жити, творити й умирати за свободу своєї Вітчизни.
Поетична мініатюра «О, принесіть як не надію...» увійшла до циклу «Голод» і була написана в еміграції. У ній відбилися глибокий патріотизм Олександра Олеся, вболівання за драматичну долю поневоленої більшовиками України. Велика туга поета проймає цю поезію, визначає її елегійну тональність. Ліричний герой просить уявного адресата: «О, принесіть як не надію, / То крихту рідної землі: / Я притулю до уст її /І так застигну, так зомлію...» У цій поезії він уподібнюється античному Антеєві, сила і міць його художнього таланту криються у нерозривності з рідною землею. Символічну роль виконує образ криниці, з якої митець має напитися життєдайної води — поетичного натхнення, щоб своїм правдивим словом оспівувати Вітчизну. У вірші приваблюють символічні образи вогненної душі та вогненного слова, яке народжується від палкої любові до України. Загалом у ліриці цього періоду поет осмислює свою долю вигнанця і долю України, яка потрапила в нову неволю. Чимало творів пройняті ностальгійними мотивами: «Невже ж не угледжу я більше її. / Невже не побачу ніколи, / Як линуть потоки, як квітнуть гаї / І морем хвилюється поле?». Так постала патріотична лірика Олександра Олеся, світ його душевних переживань, розчарувань і світлих надій.
Олександр Олесь виступав провідником символістських форм в українській драмі. У п’єсах він залишився неперевершеним ліриком, висвітливши духовне обличчя героїв, протиставивши антигуманний світ їхнім світлим мріям. Він поєднав символістську поетику з неоромантичним змалюванням героя, що засвідчила новаторська книга «Драматичні етюди» (1914). Олесь утвердив новий жанровий різновид драми — драматичний етюд.
Драматичний етюд (франц, etude — вивчення, нарис) — невеликий, як правило, одноактний віршовий чи прозовий драматичний твір, в якому представлено епізод чи фрагменти світу, а дійові особи зображуються лаконічно, пунктирно, стаючи образами-символами. Драматург, відкидаючи приземленість, створює філософсько-ліричні настроєві «картинки» життя і виявляє в них загальнолюдські цінності. Талановитим представником цього жанру був Олександр Олесь: «Трагедія серця», «Осінь», «При світлі ватри», «На свій шлях», «По дорозі в казку».
Драматичний етюд «По дорозі в Казку» було написано в час розгулу чорносотенної реакції в Росії, коли будь-який вияв свободи немилосердно придушувався. В умовах тиранії Олександр Олесь плекає світлий шлях свого народу в казку, в якій панують ідеал волі, краси і духовної досконалості людини. Головна ідея драматичного етюду — заклик народу не зневіритись у перемозі, відстоювати ідеали свободи.
Проблематика твору. У драматичному етюді порушено проблему ватажка і натовпу, який відкидає свого вождя, бо не спроможний збагнути його ідеї. Водночас автор вводить філософські мотиви, відтворює складний шлях людства до світлої Казки. В етюді образ Казки багатовимірний; передусім утверджує духовне начало людини і народу, яке є гарантом свободи і краси. Казка символізує щастя, якого жадає людина.
Дія відбувається в умовних обставинах — у хащах темного лісу. У творі немає реальних ознак часу. Ремарки стислі й лаконічні: «Ліс. Ніч. Сплять, збираються спати. Убрання не має ознак нації и часу». За допомогою прийомів художньої умовності драматург досяг широких узагальнень, філософського трактування світу і людини в ньому.
Своєрідність побудови. Композиція драматичного етюду фрагментарна: представлено три символічні картини. У першій змальовано вбоге і жалюгідне життя людей, які заблукали у лісі й довгий час мешкають у ньому. Одяг їх перетворився на лахміття. Люди немов дичавіють, пасивно приймають Долю, скорились невідомій і страшній силі. Ця безлика маса не бачить надії на визволення, живе без сонця і мрії. У цій Юрбі знайшовся Він, ніжний душею і вразливий герой, який мріє знайти дорогу до світла. Він сповідує гуманізм дії. Його ідеалом є орел — символ борця за свободу: «Орли з-під хмар клекочуть і, наче дзвоном, клекотом до себе кличуть. Одних з землі здіймають, другим запалюють серця, на третіх жах наводять». У другій частині етюду юнак намагається знайти дорогу до Казки — вимріяної символічної країни краси, братерства, свободи. Йому вдається захопити юрбу цією ідеєю, спонукаючи людей до пошуку країни, де сяє Сонце, панує гармонія. Починається важкий похід крізь хащі лісу до мрії. Третя картина показує безсилля, втому і розчарування натовпу в поході, втрату ним надії і віри. Юрбу охоплюють засліплення, ненависть до поводиря, озвіріння, що призводить до розправи над ним. Побитого і знесиленого юнака розгнівані люди залишають напризволяще і повертаються до свого колишнього існування.
Важливу композиційну функцію у розгортанні сюжету відіграють діалоги і полілоги, які увиразнюють експресію мовлення, динамізують розвиток дії. Герої окреслюються пунктирно. Вони стають символом, уособленням певного почуття чи настрою — страху, передчувань, зневіри, заглибленості у мрію. Герої етюду Він, Дівчина, Юрба, Хлопчик мало індивідуалізовані — це носії загальнолюдської моралі й поведінки. Переважає у творі не драматичне, а ліричне начало. Етюд написано ритмічною прозою, що створює особливу тональність інтонацій, крику душі, плачу, горя знедоленої маси. Емоційне напруження підсилюють явища природи — гомін лісу, рев диких тварин. Естетичну функцію виконують скульптурно-викінчені мізансцени, майже обрядово-культова, хорова манера декламування. Такою сюжетно-композиційною організацією твору драматург прагнув осмислити загальнолюдські проблеми.
Опанас Заливаха.
Пієта. 1985
Міжпредметні паралелі. Твір Олеся «По дорозі в Казку» тематично перегукується з п'єсою Генріка Ібсена «Бранд», в якій змальовано образ безкомпромісного героя поводиря, який не домігся своєї мети, його розлад з оточенням. їхні твори об’єднує ідея, що лише глибока віра в торжество духу і добра, стійкість вождя народних мас є запорукою історичного поступу. Драматичний етюд Олеся своїм символізмом споріднений із драмою Гергарта Гауптмана «Затоплений дзвін», в якій порушено проблему взаємин героїчної особи з Юрбою і непорозуміння між ними. Ще більше своєю символістською поетикою зближується твір українського автора з драмами «Сліпці», «Синій птах» Моріса Метерлінка, де образи сліпців символізують людство, острів — життя, поводир — безсилу науку, невідворотність припливу — неминучість смерті, сліди на березі моря — ілюзії життя. Ідея «сліпоти» та обмеженості маси звучить яскраво у творі «По дорозі в Казку».
Смисловий вимір образу юрби. Ви вже знаєте, що тема юрби і героя знайшла художнє втілення в трагедіях «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого та Миколи Костомарова, романах «Борислав сміється», «Перехресні стежки» та поемі «Мойсей» Івана Франка. Образ Юрби в драматичному етюді Олександра Олеся змальований непривабливими фарбами і нагадує скупчення сумирних безсловесних істот: «Їм очі зав'яжи на цілий рік, вони мовчатимуть, аби їм хліб дістати можна вільною рукою. Удар їх батогом, — вони не закричать від гніву. У очі плюнь і дай їм шеляг — вони тобі устами припадуть до рук». Доповнено образ Юрби репліками про те, що маса пасивна, звична до неволі, тому й не прагне змінити своє беззмістовне існування. Бездуховне начало охопило натовп, привело до примітивної жорстокості, тупості. Натовп — це люди без облич, без індивідуальних рис, знеособлений загал, неспроможний на шляхетні поривання навіть в ім’я майбутнього своїх дітей. Своєму поводиреві вони кажуть: «До сонця кличеш ти, для нас дорога ця далека». Маса не вірить у майбутнє, прийдешню Казку, живе цьогочасними меркантильними інтересами. Отже, узагальнений образ юрби символізує моральну й духовну «сліпоту» людства на шляху до прогресу.
Образна система. «По дорозі в Казку» — центрогеройний твір, тобто драматичний сюжет розвивається навколо головної дійової особи, змальовується складна картина буття героя і світу. В центрі драматичного етюду зображується Він, юнак-ідеаліст, який сповідує гуманістичний ідеал: людяне начало має перемогти в боротьбі зі злом, подолавши закостенілість душ, знищивши неволю. Герой має промовисте походження: син кобзаря, наділений здатністю сіяти духовність і добро, захоплювати маси натхненним словом, передвіщати майбутнє.
Олена Кульчицька. По дорозі до Великого. 1926
Хоча в уявленні примітивно мислячої Юрби Він неспроможний принести користі громаді, герой реалізує своє покликання: духовно підносити загал, вселяти у нього віру в ясний день, що настане у Казці, до якої потрібно прямувати.
Попри символістську заданість героя, Олександр Олесь моделює його характер у різних ситуаціях: у стосунках з Дівчиною, яка першою повірила в Його визвольну місію, у взаєминах з Юрбою, від якої Він відчуває недовіру до себе, чує сміх і кпини. Особливо розкривається Його небуденна, ніжна душа в монологах, діалогах з Дівчиною. Драматург майстерно застосовує зізнання Юнака, розкриває смисл Його мрії, показує героя не тільки емоційно-ліричним, а й іронічним (у сцені суперечки про шевця). Герой наділений альтруїзмом («в тебе серце добре, як в дитини»), тобто природною добротою, а також цілеспрямованою дією, пошуком. Він спроможний витримати будь-які випробування на шляху до Казки: «Я поведу вас, я йтиму перший. Ви візьміть кілки, а я розкрию груди і вільними руками терени колючі буду розгортать. Там день, блискучий день, я бачу, і ви, ви всі мене не зможете спинить». Такою самопожертвою герой нагадує легендарного Данко, який вирвав своє серце з грудей, і воно засіяло, як факел, освітлюючи шлях народу до майбутнього. По дорозі в Казку герой Олеся виголошує свої ідеали: «Згоріть у житті — єдине щастя! І ми всі горимо, як факели вогняні. Погляньте навкруги! Хіба не бачите, що стало вже ясніше, що ніч страшна боїться нас і гине. То наші душі і серця горять і ніч осяюють собою». Отож полум’яний борець з пітьмою і неволею стає вождем, володарем душ людей, ведучи їх в омріяне майбуття.
Олесевому героєві властиві впевненість у святій місії визволення народу і сумніви, розчарування, а тому Він вагається, чи спроможна Юрба дійти до Казки. До того ж Юрба жорстоко кепкує з Нього, вселяючи в душу зневіру. Юнак жахається озвірілої маси: «Так ви не люде, а страховища якісь?! Я вас... боюсь». І це говорить мужній борець, який сміливо вів Юрбу через кущі тернові, а з «левами поводився, як з псами», був найдужчим. Для змалювання мужнього образу провідника драматург вживає казкову гіперболу: «Ти не боявся ні грому, ні вітрів, і блискавки безсило падали об мідь грудей твоїх нелюдських». Відчувається психологічна і громадянська неспівмірність героя і Юрби, протилежність ідеалів, які вони сповідують, а тому конфлікт між ними неминучий. Герой Олеся зазнав поразки через зневіру в ідеал, непослідовність, втрату душевної рівноваги. З’ясувалося, що Його найстрашнішим ворогом була інертна тупа Юрба, темної сили якої не витримав Юнак. Відчувши Його хитання і невпевненість у собі, маса відступає від Нього, виявляє злісність, упертість.
У моделюванні образу вождя Олесь використав християнську символіку. Вінок з червоного маку і терену, яким вождя уквітчує Дівчина, символізує пролиту кров і жертовність. Драматург звертається до образу-архетипу Христа, якому люди одягли на голову терновий вінок і якого розп’яли на хресті. Хресний шлях героя Олеся поєднує тимчасове і вічне, низьке і високе. Побитий камінням, Він стікає кров’ю і вдивляється в невідоме. Його терновий вінок є знаком, що пов’язує земний та ірреальний виміри буття, світ добра і зла. Спочатку Його зір охоплює земний горизонт, світ матеріальний, темний, а відтак — закостенілий, прирікши героя на страждання. Спрямованість погляду пророка вгору, до неба, символізує світ духовний, вимріяний ідеал Казки. Згори, з небесного світу, сходить Хлопчик у білому вбранні, почувши стогін людини, поспішає їй допомогти. Він повідомляє пораненому, що прийшов з узлісся, з Казки, і має намір зірвати квітку розквітлої папороті. Він підтверджує правдивість ідеї, яку сповідував Юнак. В українській міфології папороть символізує щастя і безсмертя народного волелюбного духу. Хлопчик — це символ здійсненої мети Юнака, образ Божого вісника.
Фінал драматичного етюду пройнятий філософським оптимізмом. Провідник, прийшовши до тями після розправи над ним Юрби, вражений звісткою, що Казка таки існує, намагається переконати у цьому й інших: «Люде! Брати мої! Я вас довів! Ще два-три кроки!» Та голосу його уже ніхто не чує. Проте ця сцена навіює не тільки песимізм, а й вселяє віру, що хлопчик з квіткою щастя підхопить естафету Поета і понесе до людей, аби пробудити їхнє сумління і привести в Казку.
Отже, художній світ Олеся сповнений неповторних образів та картин буття України, що утверджували єдність національних і загальнолюдських ідеалів. Його символістська і неоромантична естетична концепція світу і героя збагатила українську літературу. Громадянська, пейзажна, інтимна, філософська лірика, проза, публіцистика, драматургія складають його неоціненний внесок у духовну скарбницю народу. Сучасним читачам імпонують у творах поета патріотизм, громадянська позиція, неповторна краса українського слова, щирий ліризм, елегійність і життєрадісність, які примушують замислитись, у чому полягає краса людини, що означає любити життя, бути відданим Вітчизні.
Словникова робота. 1. Пригадайте, що таке символ, епітет, мета фора, персоніфікація. Наведіть приклади цих засобів виразності з творів Олександра Олеся і з’ясуйте їх естетичну функцію. 2. Які образи-символи створив Опанас Заливаха на картині «Пієта» (с. 349)? Як ви розумієте їх значення? Що підкреслив художник назвою картини? Дайте тлумачення змісту слова пієта за словником. 3. Дайте визначення драматичного етюду, поясніть особливості образної системи такого твору на прикладах із тексту Олеся.
Поміркуйте. 1. Доведіть, що Олександр Олесь писав вірші у річищі символізму. Які художні відкриття здійснив поет? 2. Чому Олеся називають бардом національного відродження? 3. Яку естетичну функцію виконують сугестія, милозвучність, асоціативне мислення у творах митця? Ілюструйте свою відповідь цитатами з його віршів. 4. Які духовні цінності утверджував Олесь?
Аналізуємо твір. 1. Що вам імпонує у поезії «Чари ночі»? 2. Як розгортається ліричний сюжет? 3. Яку художню роль відіграють кільцева композиція, паралелізм? 4. Схарактеризуйте духовний світ ліричного героя. 5. З’ясуйте роль віршового розміру й римування у творенні картин людського буття. 6. Проведіть міжтекстові паралелі між « Чарами ночі» Олександра Олеся та інтимною лірикою Михайла Старицького, Івана Франка. В чому полягає неповторність ліричних героїв цих авторів? 7. Розгляньте картину Федора Кричевського «Любов» (с. 341). Як втілюється філософія життєлюбства на полотні художника та в поезії «Чари ночі» Олександра Олеся? Який рядок із цього вірша міг би стати назвою картини?
Творче завдання Напишіть твір-роздум «Краса духовного світу героїв Олександра Олеся». Складіть цитатний план, доберіть епіграф.
Робота в групах. Об’єднайтеся в три групи, кожна з яких проаналізує певний вірш Олександра Олеся («О слово рідне! Орле скутий!» «Яка краса: відродження країни!..», «О принесіть як не надію...») за поданою схемою. 1. Які враження викликає у вас вірш? 2. Яка провідна ідея поезії Олеся? 3. Простежте розгортання ліричного сюжету. 4. Розкрийте символіку образів. 5. За допомогою яких художніх засобів втілюється ідея твору? 6. Яке значення має твір для нашої сучасності?
Робота в парах. Підготуйте з однокласником усну доповідь, виступіть почергово, доповнюючи один одного. 1. Які почуття викликає у вас поезія «Лебідь»? 2. Як у цьому творі поєдналися українська міфологія, антична й біблійна символіка? У чому полягає багатозначність образу Лебедя? Відповідаючи, використовуйте малюнок Наталії Антоненко (с. 346). 3. Висвітліть головну ідею твору. 4. Чи можна назвати ліричного героя героїчним? Знайдіть у творі приклади сугестії, милозвучності і з’ясуйте естетичну функцію римування. 5. Підсумуйте, у чому, за Олесем, полягає краса подвигу.
Аналізуємо твір. 1. Що вам найбільше сподобалося в драматичному етюді «По дорозі в Казку»? 2. Окресліть проблематику твору. Які ідеали утверджує драматург? 3. Як розгортається конфлікт між Юрбою і Юнаком? 4. У чому виявляється символістська поетика етюду? 5. Якими фарбами змальовано Юрбу? Схарактеризуйте образ головного героя. 6. Що споріднює «Мойсея» Івана Франка з етюдом «По дорозі в Казку» Олеся? Зіставте образи головних персонажів обох творів.
Мистецька скарбниця. 1. Розгляньте репродукцію картини Олени Кульчицької «По дорозі до Великого» (с. 351). Якими мотивами полотно художниці перегукується з етюдом драматурга? Що символізує в обох митців образ дороги? 2. Розгляньте картину Івана Труша «Самотня сосна», виконану в річищі символізму. Який краєвид зображено на полотні? З якою метою художник використав потрійну лінійну композицію? Яку роль відіграють у відтворенні настрою вигнуті лінії в обрисах хмар, силуеті сосни, образі пожовклої трави та рисунку тріщин у землі? Що символізує образ сосни? З’ясуйте філософсько-символічний зміст полотна. Доберіть і зачитайте цитати з віршів Олександра Олеся, співзвучні пейзажеві Івана Труша. 3. Якими мотивами малюнок «О слово рідне! Орле скутий!» Івана Литвина (с. 343) перегукується з однойменною поезією Олександра Олеся? Розкрийте символіку образів орлів, кайданів, українки з книгою, сонця, оливкової гілки. Яка спільна ідея проймає малюнок та вірш?
Іван Труш. Самотня сосна. Триптих
Узагальнюємо вивчене.
Таблиця естетичних уподобань Олександра Олеся
|
Жанрові особливості творчості |
Кредо |
Літературні захоплення |
Мистецькі інтереси |
Світогляд |
|
Поетичні мініатюри, вірші-рефлексії, медитації, послання, романси, поеми, драматичні етюди, новели, оповідання, памфлети, фейлетони |
«О слово! будь мечем моїм!», «Живи, Україно, живи для краси, / Для сили, для правди, для волі!», «Вільні й рівні стануть люди / І здійснять мрії всі ураз» |
Тарас Шев ченко, Леся Українка, Стефан Малларме, Поль Вер лен, Моріс Метер ЛІНК, Вільям Шекспір |
Музика: грав на арфі, лірі, кобзі, захоплювався творами Миколи Лисенка, Петра Чайков ського, любив театр |
Спирався на «філософію серця» Сковороди (особлива сердечність, задушевність) та теорію інтуїтивізму, що передбачає ірраціональне осяяння світу, глибину переживань |
Таблиця художньої своєрідності українського символізму
|
Особливості символізму |
Художня реалізація |
|
Образна система |
Основним тропом є символ, який вказує на при ховану сутність явищ, багатозначність обра зу, метафоричність, екзотичність |
|
Філософські основи |
Ідеалістична філософія, концепція буття як світу ідей і надчуттєвого, таємнича сутність життя, перевага інтуїтивного й асоціатив ного пізнання над раціональним |
|
Поетика |
Милозвучність, музикальність вірша, розвину та ритміка, які є засобами сугестії |
|
Художні принципи |
Головним у творі є естетичне начало, а не змістове чи ідейне, поривання за допомогою символу в сферу духовного світу, утвердження самодостатності, незалежності мистецтва від суспільства |
|
Концепція людини |
Мистецтво зображає особисто-інтимне, особливості душі людини, її містичне начало, які розкриваються в акті творчості |
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Неврлий М. Олександр Олесь: Життя і творчість. — К., 1994.
Поет з душею вогняною: Олександр Олесь у спогадах, листах і матеріалах. — К., 1999.
Радишевський Р. Журба і радість Олександра Олеся // Олександр Олесь. Твори: У 2 т. — Т.1. — К., 1990.
Перевірте себе.
І. Виберіть один правильний варіант відповіді:
1. Роки життя і смерті Олександра Олеся:
а) 1878—1937;
б) 1879— 1949;
в) 1878—1944;
г) 1871 — 1944.
2. Першою збіркою поезій Олеся є:
а) «Цвіте трояндами»;
б) «Чужина»;
в) «З журбою радість обнялась»;
г) «Кому повім печаль мою».
3. Збірку поезій Олександра Олеся «З журбою радість обнялась» високо оцінив:
а) Борис Грінченко;
б) Іван Франко;
в) Павло Грабовський;
г) Іван Манжура.
4. «І йде між нами боротьба, / І дужчий хто — не знаю я» — це рядки із поезії Олександра Олеся:
а) «Айстри»;
б) «Лебідь»;
в) «Косять коси»;
г) «З журбою радість обнялась».
5. У рядках «Відбились зорі у воді, / Летять до хмар тумани» є художній засіб:
а) метонімія;
б) епітет;
в) метафора;
г) гіпербола.
6. «Ні, сонце, стань! Вгорі спинися, / Осяй мій край і розлетися / Дощами судними над ним» — рядки із Олесевої поезії:
а) «Лебідь»;
б) «Чари ночі»;
в) «О слово рідне! Орле скутий!»;
г) «Яка краса: відродження країни!»
II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей:
1. Головна ідея поезії «О слово рідне! Орле скутий!» — це:
а) оплакування рідної мови, чужинцям кинутої на сміх;
б) зажуреність над безпам’ятством сучасників;
в) утвердження рідного слова як духовної зброї нації;
г) звеличення рідної мови і ролі митця в історичній долі народу.
2. Лінійна композиція лежить в основі поезій:
а) «З журбою радість обнялась»;
б) «Яка краса: відродження країни!»;
в) «О, принесіть як не надію»;
г) «Чари ночі».
3. Твір «Яка краса: відродження країни!» відносять до лірики:
а) інтимної;
б) пейзажної;
в) громадянської;
г) патріотичної.
4. Образ Лебедя в однойменній поезії Олександра Олеся символізує:
а) поета і вождя;
б) красеня юнака;
в) пораненого птаха;
г) борця за волю України.
5. У творі «По дорозі в Казку» порушено проблему:
а) вождя і юрби;
б) неподіленого кохання між юнаком і дівчиною;
в) протиріччя між духовністю і бездуховністю особи;
г) суперечності між мрією і гіркими реаліями життя.
6. Жанровими ознаками драматичного етюду «По дорозі в Казку» є:
а) умовність часу і простору;
б) пунктирне змалювання дійових осіб;
в) реалістична приземленість;
г) поетика символів.
III. Письмово доведіть або спростуйте одну з тез:
а) В образі ліричного героя Олександра Олеся прочитується доля нашого народу;
б) Юнак у драматичному етюді «По дорозі в Казку» ствердив, що в житті завжди є місце для подвигу.