Українська література (профільний рівень). Підручник 10 клас. Семенюк Г. Ф.

Володимир Винниченко

(1880—1951)

Яка то тяжка річ — відродження національної державності! Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, доводиться тягати те каміння державності й складати його в будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки.

(Володимир Винниченко)

Ім’я Володимира Винниченка як визначного політика, керівника першого українського уряду ввійшло в історію України, а як блискучого прозаїка і драматурга — в історію літератури. Різноманітна спадщина талановитого митця дає нам змогу пізнати радощі, болі й розчарування, які випадали на долю Винниченка в рідній країні й на чужині.

Володимир Винниченко належав до літературного покоління, яке на початку XX століття спричинило своєрідний вибух у художній свідомості, ламало канони етнографічно-побутового реалізму.

Його постать багатогранна й суперечлива. Пізнати духовний світ письменника ви можете, заглибившись у його твори. А вибирати є з чого, адже Винниченко — автор понад сотні оповідань і повістей, 14 романів, 23 п’єс і численних публіцистичних статей. Він знаний і як живописець — автор портретів, пейзажів, натюрмортів.

«І відкіля ти взявся у нас такий?» (Іван Франко)

Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 року в Єлисаветграді (тепер Кіровоград). Батько — Кирило Васильович — візникував і чумакував, мати — Євдокія Онуфріївна — утримувала заїжджий двір. Сім’я Винниченків була багатодітною і особливих статків не мала.

Тож Кирило Васильович також господарював на ділянці землі, отриманій у спадок, і часто перебував у рідному селі Веселий Кут. Тому дитинство малого Володі, сповненого бажання пізнавати світ, проходило в орбіті двох просторів. У місті улюбленими місцями дитячих розваг ставали річка Інгул, стара фортеця святої Єлисавети, парк.

Вдачу малого Винниченка неважко уявити з його творів про Дітей, оскільки вони досить часто мають автобіографічне підґрунтя. Особлива схожість простежується з його літературним героем Федьком-«халамидником», в оповіданні про якого — безліч характерних ознак єлисаветградського дитинства автора.

Володимир був бешкетником, заводієм, лідером, який кидав виклик усталеним звичкам і правилам, демонстрував свою вищість над однолітками. За спогадами матері, він «грався з дітьми сусідів і тримав їх трохи в терорі, був дуже сильним для свого віку й вольовий, упертий». Інколи дитячі ігри ставали для Володі суцільним ризиком. Одного разу він ледь не втопився, перепливаючи ставок наввипередки з дорослими, іншого разу здійснив «подорож» на ковзанах аж до Новомиргорода, за сорок кілометрів від міста. Словом, він бачився людям незвичайною і водночас «жахливою» дитиною, яка не хоче дотримуватися суспільних правил. Витівками некерованих дітей-пустунів зазвичай бачилися прихильникам канону експерименти представників «нової хвилі», на гребінь якої згодом піднявся письменник Володимир Винниченко, який разом із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Василем Стефаником, Ольгою Кобилянською своїм модерним «експериментаторством» кинув виклик етнографічно-побутовій, реалістично-народницькій літературі.

Після закінчення початкової школи Винниченко із 1890 року навчався в міській чоловічій гімназії і заявив про себе як розумний, дотепний, здібний, вольовий юнак. Незважаючи на зверхнє, ставлення до нього як простолюдина паничів, Володимир завжди поводився гідно, не зраджуючи ні рідної мови, ні предківських традицій, ні звичаїв. Національно свідомий і свавільний гімназист викликав роздратування у директора і деяких викладачів, тож після класу цей заклад Винниченкові довелося залишити. Упродовж року юнак мандрував Україною, нотуючи свої враження для майбутніх творів. Склавши екстерном іспити за середню школу в Златопільській гімназії, він 1900 року став студентом юридичного факультету Київського університету.

Цього ж року було створено Революційну Українську Партію (РУП), провідним гаслом якої стала ідея державної самостійності — головна передумова існування нації. До складу партії входила когорта студентів, серед яких був і Винниченко. За революційну діяльність його виключили з першого курсу університету, заборонили жити в Києві. У 1902 році Винни- ченка арештовують і ув’язнюють в Лук’янівській тюрмі, але за браком доказів відпускають на волю. Влітку Володимир Винниченко вирушив на Полтавщину, де офіційно займався репетиторством з дітьми однієї багатої родини, а потай вів активну революційну агітацію. Цього ж року він подав на конкурс часопису «Киевская старина» своє оповідання «Сила і краса», яке було схвально оцінене меценатом Євгеном Чикаленком і літературознавцем Сергієм Єфремовим, а незабаром опубліковане.

Восени 1902 року Винниченка забрали служити до війська. Армія для нього виявилася непосильним випробуванням, тому дезертирував. Загроза арешту за цей вчинок змусила Винниченка перейти кордон. Товариші допомогли йому дістатися Львова, де він займався політичною агітацією та переправляв заборонену літературу в Україну. Однак 1903 року таємним циркуляром, розісланим начальникам всіх російських жандармських управлінь, було наказано затримати колишнього студента Винниченка. Володимир Кирилович знову опинився в Лук’янівській в’язниці. Перебуваючи там півтора року, Винниченко листувався з київською інтелігенцією, передусім з Борисом Грінченком, Євгеном Чикаленком, писав прозові й драматичні твори.

Після звільнення письменник перебував під наглядом поліції, тож часто змінював місце проживання. Як тільки самодержавний режим дещо послабився, Винниченко домігся поновлення на юридичному факультеті Київського університету, склав іспити й отримав диплом про вищу освіту.

Восени 1906 року Винниченка заарештовують втретє. У в’язниці він вчить англійську мову і пише свої твори. Благодійник Євген Чикаленко домігся, щоб письменника випустили на поруки за заставу в 500 золотих карбованців.

Оповідання «Сила і краса» (тепер знане під назвою «Краса і сила») дало назву першій збірці оповідань прозаїка «Краса і сила» (1906). Прочитавши її, Іван Франко в газеті «Рада» з подивом прозаїка запитував у Винниченка: «І відкіля ти взявся у нас такий?» Іван Якович розумів, що «серед млявої, тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної Генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості». Досвідчений письменник був вражений новизною тем, характерів та засобів зображення тих персонажів, які з’являлися з-під пера молодого митця.

Уже в ранніх творах виявилася така прикмета письменника, як своєрідність світовідчуття. Щоб збагнути вирішальне значення цієї мистецької риси, прочитайте уривок з оповідання Винниченка «Зіна»: «Я родився в степах. Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. А навкруги теплий степ, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругом плаває шуліка, як по дроту, в ярах спуститься чорногуз м’яко, поважно, не хапаючись. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниці у ярах, а вдень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя».

Уривок із твору ілюструє те, чим відрізняються літературно- художні образи словесності від раціональних понять, якими оперує будь-яка ідеологія, що обстоює певні погляди. У пору дитинства і юності Винниченка Єлисаветград мав репутацію культурного центру, бо з нього вийшли видатні митці: актори, драматурги — Опанас Саксаганський, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, поет Євген Ма- ланюк, прозаїк Юрій Яновський. Тож юний Винниченко не лише вбирав очима степові простори, вдихав на повні груди терпкі запахи, а й бачив вистави, в яких виявляла себе й сама стихія степового краю.

Сподіваючись позбутися поліційного нагляду, Винниченко емігрує за кордон до 1914 року, проте час від часу з великим ризиком, під чужим прізвищем, навідується до України. За кордоном він жив у різних містах — Львові, Відні, Женеві, Флоренції, на острові Капрі. У цей період Винниченко відбувся не лише як талановитий прозаїк, а й драматург. Загалом період 1910—1912 років дослідники вважають «зоряним» у творчості Винниченка-драматурга, адже в цей час були написані його найвідоміші п’єси — «Базар» і «Брехня» (1910), «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (1911), «Дочка жандарма», «Натусь» (1912), що зробили цілий переворот у розвитку національної драматургії, вивели її на світовий рівень, перекладались багатьма європейськими мовами, ставились з великим успіхом на відомих сценах Росії та Європи. Тож порівняно з ними «ні одна п'єса ні одного українського драматурга за всю історію української літератури не може похвалитися такою сценічною біографією» (Григорій Костюк).

У 1911 році Винниченко одружився з Розалією Яківною Ліфшиць, студенткою медичного факультету Сорбонського університету, з якою познайомився в Парижі на засіданні студентської громади. Родом вона була з Орла, мала добру освіту, досконало володіла французькою мовою. Під час Першої світової війни Винниченко жив нелегально то в Україні, то в Москві. У цей час він написав повість «Босяк», романи «Хочу!» і «Записки Кирпатого Мефістофеля», співпрацював із московським журналом «Украинская жизнь» (19121917).

Перший Генеральний секретаріат Центральної Ради.

Сидять зліва направо: І. Стешенко, X. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра; стоять: П. Христюк, М. Стасюк, В. Мартос; зверху: В. Садовський. Червень 1918 р., Київ

У щоденнику, який Винниченко вів протягом сорока років, він розкриває свою душу, фіксуючи всі переживання, радощі та болі, описує цікаві події й факти свого життя, діагностує соціальні недуги, глибоко осмислює українську та світову історію першої половини XX століття. Винниченків щоденник доцільно читати всім, хто хоче знати про УНР та роль митця в її уряді.

У 1917 році Володимир Кирилович став одним із організаторів і керівників Центральної Ради. Він працював поряд із Михайлом Грушевським, головним отаманом українських військ Симоном Петлюрою та іншими представниками народної влади, був першим головою українського уряду — Генерального секретаріату (згодом — Директорія УНР). Винниченко написав усі універсали та декларації Центральної Ради, відозву «До українського народу». Будучи Генеральним секретарем, він брав участь у переговорах із Тимчасовим урядом у Петрограді, відстоював українські інтереси.

Спостережливий психолог, вдумливий політик, письменник- новатор, свої роздуми він виклав у драмі «Між двох сил», у мемуарно-публіцистичній праці «Відродження нації», що вийшли друком у Відні 1920 року. Після краху Директорії Винниченко виїхав 1919 року за кордон, проте незабаром повернувся в Україну, сподіваючись на відновлення національної держави. Прагнучи переконати більшовицьких вождів у необхідності побудови Української держави, Винниченко з 24 травня по 20 вересня 1920 року приїжджав до Харкова і Москви для переговорів. Схилити на свій бік основоположників тоталітарної держави йому, звісно, не вдалося. Глибоко розчарований у всеросійському русі пролетаріату, в політиці його лицемірних лідерів, письменник занотував у «Щоденнику»: «Тут, у соціалістичній совєтській Росії, я ховаю свою 18 літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти ». Митець повернувся до Києва і зробив спробу запровадити національну політику, вступивши до лав КП(б)У та ставши заступником Голови Раднаркому України. Він підготував політичну програму, проте ЦК КП(б)У відхилив її. Розгніваний Винниченко залишив Україну і разом з дружиною оселився в німецькому місті Целлендорфі. Ставши політичним емігрантом, він, всупереч власним заявам повністю віддатися літературній роботі, активізував політичну діяльність на благо України. Обраний берлінською громадою українців головою Комітету допомоги голодуючим в Україні, він організовував і надсилав пакунки з харчами для письменників на рідну землю. З 1923 року Володимир Кирилович випускав журнал «Нова Україна», де друкував твори українських митців, що перебували в еміграції.

Протягом 19211925 років Винниченко створив кілька п’єс, утопічний роман «Сонячна машина», роман про воєнне лихоліття в Україні «На той бік», збірку оповідань «Намисто», роман «Поклади золота»Однак особливий резонанс викликав перший в Україні науково-фантастичний роман-утопія «Сонячна машина», в якому письменник створив оригінальну модель майбутнього суспільства. Майбутнє тут пророчо розглядалося крізь призму «сьогоднішнього пекла», що посилиться і призведе до утвердження тоталітаризму, соціальної катастрофи, занепаду економіки, духовності й культури. Твір став сенсацією, привернув велику увагу і масових читачів, і літературознавців. Сам Винниченко надавав цьому творові особливого значення, називаючи його «візитною карткою української літератури в Європі». Справді, відчувається зв’язок роману із науково-фантастичними творами Герберта Уеллса, Станіслава Лема, Рея Бредбері, хоч Винниченко створив цілком оригінальну соціально-утопічну ідею. Живучи за межами України, Володимир Кирилович постійно стежив за життям на Батьківщині, навіть домігся видання в Україні 25-томного зібрання своїх творів (19301932). Митець прагнув допомагати землякам, публікував твори Григорія Косинки, Валер'яна Підмогильного, Тодося Осьмачки. Дізнавшись про масові репресії в Україні та смерть Миколи Хвильового, Винниченко написав відкритого листа до Політбюро КП(б)У, засудивши Сталіна й Постишева як організаторів українського геноциду. Письменника в СРСР оголосили «ворогом народу», а його твори заборонили друкувати і вилучили з бібліотек та шкільних підручників.

Володимир Винниченко. Портрет дружини

З 1934 року сім’я Винниченків проживала у власному скромному будинку в містечку Мужен на півдні Франції. У «Щоденнику» митець називав околицю, в якій жив, своїм «Закутком». Витративши кошти на будинок, Володимир Кирилович жив сутужно, працював у саду і на городі, щоб забезпечити сім’ю найнеобхіднішим. Живопис знову став Винниченкові віддушиною, джерелом творчого натхнення, провісником мислення фарбами. Раніше митця надихав до малярства Париж, особливо коли наприкінці 20-х років до цього міста з’їхалося 40 тисяч художників з усього світу. У 19271934 роках Винниченко належав до паризької школи «Еколь де парі», що репрезентувала в живописі багатство колористики. Загалом малярська спадщина Винниченка складається із сотні картин та ескізів.

Напередодні наступу фашистської навали на СРСР Винниченко звернувся до ООН з проханням надати Україні європейський захист. Під час окупації німці запропонували Винниченкові співпрацю, але він відмовився від пропозиції стати маріонетковим президентом в захопленій фашистами Україні, за що був кинутий до концтабору. На щастя, його незабаром випустили на волю.

Після війни Винниченко відсторонився від політики, займався в основному мистецтвом. 1949 року він видав роман «Нова заповідь» французькою мовою, статтю «Заповіт борцям за визволення», в якій осмислив сторінки української історії. Його роман «Слово за тобою, Сталіне!», написаний 1950 року, побачив світ лише в 1971 році у Нью-Йорку. Також митець продовжував робити записи у «Щоденнику» аж до смерті 6 березня 1951 року. На схилі літ Винниченко висловив прохання бути похованим в Україні, однак радянський уряд відмовив йому. Тож письменник був похований у Мужені.

Винниченко, як і інші українські тогочасні письменники, порушував актуальні проблеми, використовуючи розмаїті жанри епосу і драматургії, талановито освоюючи життя і світовідчуття українського народу, його взаємини з багатокультурним середовищем (оповідання «Студент», «Біля машини», «Голота», «Заручники», «Малорос-європеєць» та інші). Глядачів-театралів досі дивують його гостропроблемні драми «Дисгармонія», «Брехня», «Закон», «Щаблі життя», «Гріх», «Дочка жандарма», «Молода кров», «Пригвожденні», «Великий Молох», «Чорна Пантера і Білий Медвідь» та інші. Читачів захоплюють романи «Чесність з собою», «Рівновага», «Хочу», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина», «Поклади золота». Пропонуємо вам ознайомитися з деякими зі згаданих творів.

Підсумуйте прочитане. 1. Прочитайте епіграф до статті про Винниченка і прокоментуйте його зміст. 2. Що ви дізналися про батьків письменника? 3. Який вплив мав степ на формування світогляду майбутнього письменника? В орбіті якого простору проходили дитячі роки малого Винниченка? 4. Що ви можете розповісти про особливості характеру малого Винниченка? 5. Що ви знаєте про навчання письменника у гімназії? 6. Де здобув вищу освіту письменник? 7. До складу якої політичної партії увійшов Винниченко у студентські роки? У чому полягало головне гасло цієї партії? 8. Яким твором і за чиєї підтримки дебютував митець? 9. Розкажіть про причини трьох арештів письменника. 10. Коли Винниченко виявив себе як блискучий драматург? Яке значення мали його п’єси для культурного розвитку українців? 11. Розкрийте основні віхи політичної діяльності Винниченка (використайте фото Генерального секретаріату на с. 361). Чому він змушений був емігрувати з рідної землі?

12. Чому роман-утопія «Сонячна машина» став сенсацією свого часу?

13. Яка подія призвела до того, що книги Винниченка в Україні потрапили до списку заборонених? 14. Розкажіть про муженський період життя Володимира Кириловича, його зацікавлення живописом. Які роздуми й почуття викликають у вас картини Винниченка «Портрет дружини» (с. 363), »Дівчина з квітами» (II форзац)? 15. Як змінилося життя митця у воєнні та повоєнні роки? 16. Де і коли знайшов останній спочинок Володимир Винниченко?

Поміркуйте. 1. На основі чого Винниченко у «Заповіті борцям за визволення» стверджував: «Я був сином робітничо-селянської родини, я з дитинства на собі самому зазнав гніт, приниження, визиск як соціального, так і національного характеру. Я з юних літ про водив боротьбу з цим віковічним злом нашої нації. Я прийшов до Центральної Ради не від царських «канцелярій», не від тихих посад, не від спокійного улаштованого життя, а від плугів, майстерень, підпілля, тюрм, від життя неспокійного, тяжкого, життя солдата підпільної революційної армії». 2. Поясніть зміст запису в «Щоденнику» Винниченка від 1918 року: «Читати українську історію треба з бромом». Спростуйте або належно підтвердіть цю тезу.

Словникова робота. 1. Випишіть із літературознавчого словника значення терміна «роман-утопія». Наведіть приклади такого жанру в українській та світовій літературі. 2. Запам’ятайте новий термін:

Науково-фантастичний роман — це великий епічний твір, дія в якому відбувається в майбутньому щодо часу його написання. Для такого твору характерна орієнтація на високі досягнення наукової та технічної думки; поряд із фантастичними елементами у ньому наявні наукові гіпотези, технічна фантазія, мисленнєве експериментування. У цьому жанрі працювали Герберт Уеллс, Рей Бредбері, Станіслав Лем, Олексій Толстой, Володимир Винниченко, Олесь Бердник та інші.

3. Прочитайте роман «Сонячна машина», проаналізуйте його жанрові особливості та проблематику на тлі науково-фантастичного роману в світовій літературі.

«Краса і сила» прози Винниченка

Літературний дебют Винниченка відбувся в 1902 році на сторінках «Киевской старины», коли він подав на конкурс цього часопису оповідання «Сила і краса». Це був справжній вибух у літературі, настільки сильний, що його порівнювали з появою «Кобзаря» Тараса Шевченка.

Леся Українка у статті про ранню прозу Винниченка, зупинившись на оповіданнях «Краса і сила», «Голота», «Біля машини», «Голод», підкреслила, що письменник підніс українську літературу до рівня західноєвропейської, розвиваючи напрям неоромантизму. Твори молодого прозаїка стали справжніми бестселерами. Не випадково Михайло Коцюбинський влучно зауважив: «Кого у нас читають? — Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходяться на літературі? — Винниченка. Кого купують? Знов — Винниченка».

До збірки «Краса і сила» (1906) увійшло сім оповідань: «Заручини», «Контрасти», «Антрепреньор Гаркун-Заду- найський», «Голота», «Біля машини», «Мнімий господін» й одноіменне оповідання, яке дало назву збірці. Згодом Винниченко випустив «Дрібні оповідання». Книга II», «Третя книга оповідань», «Твори. Книга IV», «Твори. Книга V».

Новаторство «малої» прози Винниченка виявилося передусім у вмінні тонко і глибоко проникати у внутрішній світ своїх героїв, чого не вистачало творам побутово-етнографічного характеру. Вражає соціально різноманітна палітра цих творів.

Пройдені Винниченком суворі життєві «університети» (наймитування, в’язниці, солдатчина, політична еміграція, концтабір) дали змогу письменникові заглибитись у злободенні соціально-психологічні та філософські (буттєво-екзистенційні) проблеми свого часу: солдатчини («Мнімий господін», «Честь»), тюремних буднів («Темна сила», «Промінь сонця», «Маленька рисочка»), насильства над селянами, пролетарями- заробітчанами («Голод», «Біля машини», «Хто ворог?», «На пристані», «Раб краси»), деморалізації суспільства і деградації людини, побуту і моралі ліберального панства, інтелігенції, провінційних акторів («Заручини», «Уміркований та щирий», «Малорос-європеєць», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський»), психології простолюду («Голота»), продажу-купівлі тіла і душі («Біля машини», «Рабині справжнього»), краху смислу життя і суїциду, відчуження, самотності, смерті людини («Федько- халамидник», «Дрібниця», «Студент», «Чекання»), щастя і гармонії буття («Момент»), краси і потворності людини і світу, краси і добра, обдарованості і приреченості долі митця («Краса і сила», «Раб краси», «Чудний епізод», «Кузь та Грицунь»).

На особливу увагу заслуговує романна проза Винниченка, в якій можна умовно виділити дві групи творів. Першу групу складають соціально-психологічні романи, написані Винниченком до еміграції 1920 року, в яких автор глибоко занурюється в складний світ переживань і тривог революціонера-інтелігента після поразки подій 1905—1907 років. Це романи «Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «Заповіт батьків», «Хочу!», «Записки Кирпатого Мефістофеля». Дослідники сходяться на думці, що серед цих творів найбільш цікавим та художньо вартісним є роман «Записки Кирпатого Мефістофеля». Не лише тому, що це останній, найбільш «зрілий» роман Винниченка з циклу ранньої романістики. А передусім тому, що автор порушує важливі загальнолюдські проблеми, які хвилювали й будуть хвилювати завжди: кохання, сім’я, шлюб, перелюбство, конфлікт між розумом та підсвідомими інстинктами, питання свободи і суспільного обов’язку людини, добра і зла.

Окрім того, автор уводить у твір образ Мефістофеля — уособлення нечистої сили, усілякого зла, спокусника, руйнівника, а водночас символу могутності та непереможності. Образ Мефістофеля викликає у читачів асоціації з «Фаустом» Ґете. Однак Винниченків Мефістофель все ж інакший, більш олюднений (тому й має псевдонім Кирпатий). Цей персонаж грається зі своїм життям та долею людей, які його оточують, експериментує. Йдеться про колишнього революціонера, а тепер успішного адвоката Якова Михайлюка, для якого сценою гри стало саме життя. У подобі Мефістофеля Михайлюк перебирає на себе різні ролі. Він і спокусник («Мені приємно заманути чоловіка на са му гору і зіпхнути його вниз»), і психолог, котрий створює психологічно достовірний портрет співрозмовника та «програмує» майбутнє, і філософ, котрий по-новому дивиться на світ, життя, мораль та шлюб. Будучи раціональним, як і кожен чоловік, Михайлюк все ж до кінця роману капітулює перед силою інстинкту, символічним уособленням якого у творі є жінка. Але ж Мефістофель не повинен реагувати на людські страждання, а Михайлюк реагує — серцем. Отож він «кирпатий» — дещо дитячий, смішний, захоплений... Київське тло подій, розповідь від імені самого героя роблять роман жвавим і цікавим.

Другу групу романів Винниченка складають науково-фантастичні, утопічні, пригодницько-авантюрні твори, написані в еміграційний період. Серед них — «Сонячна машина», «Поклади золота», «Вічний імператив», «Лепрозорій».

Останнім епічним твором Винниченка став роман «Слово за тобою, Сталіне!», написаний на підставі документів, фактів, свідчень людей. Дія роману відбувається у 3040-і роки, у часи сталінських репресій, коли будь-яке інакомислення заборонялося, людина постійно перебувала у стані відчаю, страху й тривоги, а петля тоталітарного режиму все більше стискала горло нашого народу. Це показано на прикладі родини Іва- ненків — братів Марка, Степана, Сергія та Євгена, а також їхніх сімей. Головна ідея твору — «ідея миру на землі», справедливого суспільства. За актуальністю проблематики та об’єктивністю зображення радянського способу життя як архіпелагу ГУЛАГУ роман «Слово за тобою, Сталіне!» випередив твори Анатолія Рибакова («Діти Арбату»), Олександра Солженіцина («Архіпелаг ГУЛАГ», «В колі першому»), Івана Багряного («Сад Гетсиманський»), Тодося Осьмачки («Ротонда душогубців»), Уласа Самчука («Марія»).

Прагнення письменника якнайглибше проникнути в проблеми людського буття зумовило органічний синтез неореалізму та імпресіонізму. Принцип такого синтезу Винниченко пояснив в одному з оповідань: «Людина — це рух переживання, це думка, радість, печаль, мрія, страждання, надія. Техніка? Форма? Давайте її сюди, давайте найкращу, найдосконалішу форму: імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, все, що може найкраще окреслити людину, давайте все сюди!»

Новела «Момент»

3 1907 року в художній творчості Винниченка починається другий, якісно новий період. На зміну побутовим або соціально- психологічним повістям приходять, як слушно зауважив Воло димир Панченко, «імпресіоністична новела та роман з психо логічним завданням, запальна драма з претензією покладати основи соціалістичної моралі». Це стосується передусім оповідання «Момент», п’єс «Дисгармонія» і «Щаблі життя».

Новелу «Момент» фахівці визнали справжньою перлиною творчості Винниченка. Автор порушує в ній проблеми, які споконвіку хвилювали людей, зокрема й класиків літератури та їхніх героїв — шекспірівських Ромео і Джульетту чи Івана та Марічку з повісті Коцюбинського. Це проблеми любові і щастя людини, миті як вічності тощо. Загалом філософія пронизує наскрізь всю художню творчість Винниченка — і малу прозу, і романістику, і драматургію. Причому настільки, що літературознавець Лариса Мороз дійшла висновку: твори письменника можна вважати зразками «літератури як філософії», а самого Винниченка— представником «філософсько-інтелектуальної течії в реалізмі». Більше того, Винниченко написав філософські трактати «Щастя: Листи до юнака» та «Конкордизм — система будування щастя». Ключовою категорією етико- філософських поглядів Винниченка є щастя. Так, у трактаті «Конкордизм» митець стверджує, що людство завжди прагне щастя: «Єдине, що ми маємо право констатувати, незважаючи на всякі наші теоретичні розходження. — ми всі мусимо підлягати законові прагнення щастя».

Григорій Сковорода вбачав щастя в «сродній праці», а також у душевній та духовній гармонії людини. Фрідріх Ніцше пов’язував щастя з умінням людини керувати собою і світом. На думку Винниченка, головною умовою щастя є гармонійна узгодженість, рівновага всіх складових нашого життя, співвіднесеність людини з навколишнім світом. Це, по суті, віднайдення первісного природного закону, який уможливить повернення світової гармонії. Виходячи з цього, свою етико-філософську систему письменник назвав конкордизмом (від лат. Concordia — узгодження, злагода) і виклав у однойменному трактаті.

У центрі новели «Момент» (1910) — історія випадкової зустрічі революціонера-підпільника, від імені якого ведеться оповідь, та панни Мусі. Ці персонажі за збігом обставин нелегально переходять кордон разом. їхнє знайомство відбулось зовсім випадково під час перепочинку по дорозі до кордону, в повітці, де візник запропонував герою переховатися від небезпеки. Згідно із законами новелістичного жанру автор протягом всього твору тримає читача в напрузі, що пов’язана з екзистен- ційною межовою ситуацією, яку переживають двоє молодих людей. Зауважимо, що герої самі свідомо обирають шлях, сповнений небезпек, обоє знають про ступінь ризику, а в якийсь момент навіть упевнені, що гинуть.

Наталія Антоненко. Ілюстрація до новели «Момент»

Два мотиви — життя і смерті — сплетені у нерозривну єдність. Спочатку герой, молодий, сповнений енергії та оптимізму, сприймає смерть на рівні сміху, гри («стало страшенно смішно: я — мертвий »). Він навіть дозволяє собі «пожартувати» зі смертю: «Я — будучий мертвяк. Лежу десь в якому-небудь ярі, дикому, порожньому, наді мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружка сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось». Зрештою, смерть дисонує зі станом природи — з розкішним весняним днем, коли навколо героя «кохалося поле, шепотіло, цілувалося... Пахло рястом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого». Це був для героя новели момент щастя, коли хочеться натхненно жити і любити. Однак із наближенням умовної межі життя і смерті бачимо, як поглиблюються переживання героя — через екзистенційні стани страху, тривоги, передчуття кінця. Автор твору нанизує все нові художні деталі, що передають моральний і фізичний стан персонажа: йому стало «тісно, нудно, неспокійно», «холодно в грудях і завмерло серце». Сам собі герой здавався «трупом, який везуть уже від кордону». Навіть постать візника Семена, який віз героя, відтінювала загрозу ілюзії-смерті своїм «мертвим носом*. Проте Винниченко, будучи знавцем людської душі та законів новелістичного жанру, інтригує читача, вводячи в канву твору несподіваний поворот дії. У повітці герой знайомиться з вродливою панною, фантастичною феєю, яка зачаровує його своєю незвичайною красою і сміхом: «Від несподіванки закам’янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом’яним бриликом на колінах, із здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі». Вишуканість вбрання і врода панни викликають у героя захоплення, а водночас ніяковість, розгубленість. Юнак навіть забуває, в якому місці вони знаходяться, і робить спроби поводитися за правилами етикету («Можна ввійти?», «Дякую»). Кожен наступний крок, зауважує дослідник твору Олександр Ковальчук, — це шлях руйнування непотрібних тут рештків етикетних бар’єрів, які стають смішними і зайвими, коли герої вбираються в прості свитки. І як це не парадоксально, таке перевдягання ініціює сама панночка: «Ми так схожі на старців»Герої новели поступово стають ближчими одне одному, природнішими. У цьому вчувається філософія буддизму, адже на Сході людське буття основується не на цінностях, а на началах, і найпершим началом східного способу буття є природність, найтісніше злиття людини і природи. Не випадково Муся, малюючи ідеальну модель поведінки всього живого в природі, каже: «Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання». Герой теж зізнається, що знав панну давно, вони «десь жили разом», «вона була колись веселою берізкою, а я вітром», а може, вони були «парою колосків і близько стояли один коло другого». Може, то карма — закон посмертних перевтілень двох людей, що колись закохалися і нагадували реінкарнованих (перевтілених) метеликів, поєднаних коханням?!

Дмитро Кустанович. Метелики над маковим полем

До речі, «присмак» Сходу вчувається вже в підзаголовку новели — «Із тюремних буднів Шехерезади». І це не випадково. Як відомо, під час шлюбної ночі найкрасивіша і наймудріша з доньок візира Шехерезада розповідала персидському правителю Шахрияру захопливу історію, але коли наставав ранок, вона переривала розповідь на найцікавішому місці і таким чином рятувала собі життя, бо знала, що як тільки завершить казку, то буде страчена, як багато попередніх наложниць. Так тривало протягом 1001 ночі, поки султан не втратив голову від кохання й не одружився з нею. Безперечно, у новелі «Момент» інший сюжет, та й Шехерезадою виявляється оповідач-чоловік, однак, аби зацікавити своїми тюремними оповідями, автор вдається до інтригування читача підзаголовком.

Окрім того, таким підзаголовком автор натякає на близькість свого твору до казки. Адже новела справді нагадує жанрову модель чарівної казки, сюжет якої побудований на міфологічному мотиві перетинання межі. Пригадаймо, що герой чарівної казки в якийсь момент досягає межі, яка відокремлює буденний світ від світу незвичайного, і цією межею часто виявляється густий ліс, який може бути як близько, так і далеко. Інший, загадковий світ є не лише потойбічним світом (смертю), а й священною територією, де здійснюється обряд утвердження особи. Аналогічну ситуацію маємо в новелі «Момент», герой якої опиняється в густому лісі на межі життя і смерті разом з чарівною панночкою, в яку він закохується все більше. Проте смерть підстерігає закоханих будь-якої миті: «Ми не знали, де йшла межа того кордону; може, вже якась пара очей пограничника стежила за нами, а рука пробувала, чи добре зводиться курок».

Контрастом до можливої смерті у творі стає осанна природі. У світі природи відбувається здоровий, вічний процес постійного народження всього живого, що відповідає взаємністю на природність душевних і тілесних поривань двох молодих людей. Герої немов зливаються, зріднюються з природою: «Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо: дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям. Ліс помирився з нами і провадив далі своє життя, життя кохання, народжен ня, росту». Справді, життя — це чудо, і воно не перестає бути ним, коли люди стають дорослими. Однак люди звикають до життя, воно стає для них буденщиною. Навіть таке святе почуття, як кохання, вони перетворюють на побутовий елемент рутинного буття. Недаремно панна Муся каже: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість.». Ось чому, незважаючи на те, що герої благополучно переходять кордон, вони розлучаються, прагнучи залишити своє почуття чистим і високим. Адже місце романтики згодом посяде буденщина, палке кохання затьмарить тягар сімейних обов’язків. Як зазначає Ольга Слоньовська, «проблема смерті не зникає. Просто йдеться про смерть кохання в його зоряний час, смерть любові во ім’я того, щоб все життя про неї пам’ятати».

Проте зустріч героїв новели не була випадковою. Переживши разом межову ситуацію страху і смерті, перейшовши кордон, зазнавши великого щастя, вони, як і герой чарівної казки, пройшли через духовне змужніння — і народились знову іншими, внутрішньо багатшими людьми: «Це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі». Отож, Винниченкові герої у процесі духовного зростання проходять всі ступені щастя — від земного первісно- інфантильного (дитинного) задоволення життям до блаженства, «досконалої радості» (Посл. Іванна, 14) у перспективі Вічності.

Словникова робота. 1. Які ознаки характерні для новели як жанру? Які з них притаманні творові «Момент»? Доведіть, що «Момент» — це психологічна новела. 2. Пригадайте, що таке пейзаж. Як саме пейзажі впливають на героїв твору? Яку роль виконує пейзаж у новелі «Момент»? 3. Якими рисами характеризується імпресіонізм як модерний стиль? Які з них можна віднайти в новелі «Момент»? 4. Запам’ятайте новий термін.

Неореалізм — це стильова течія, що виявила себе на межі XIXXX століть і характеризувалася документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність і ліричною стихією. Героями неореалістичних творів стають люди звичайні, проте з багатим внутрішнім світом; об’єктом зображення є не стільки вчинки, як відчуття й роздуми персонажів.

5. Як ви вважаєте, чи можна «малу» прозу Винниченка розглядати як неореалістичну? 6. Чи можливе проникнення філософії в літературу і навпаки? Якщо так, то на основі чого? 7. З’ясуйте за словником значення терміна «екзистенціалізм».

Проаналізуйте твір. 1. Для чого, на вашу думку, на початку твору наголошено, що події, які трапилися з тюремним Шехерезадою, сталися навесні? Які особистісні асоціації і враження викликає у вас ця пора року? 2. Знайдіть у творі портрет Семена Пустуна. Які портретні деталі спростовують його «пустотливе» прізвище? 3. Витлумачте рядки твору: «Чи треба розуму, аби вбити людину?». 4. Знайдіть у тексті цитати, які доводять, що контрабандист Семен кілька разів відраджував головного героя переходити кордон, наражаючись на смертельну небезпеку. 5. Чому спочатку головний герой новели так легковажно ставиться до смерті? Прочитайте уривок від слів: «І, пам'ятаю, мені раптом стало страшенно смішно...» до слів: «Сидять чорні, таємні во рони і ждуть чогось». На яку розв’язку налаштовує читача така своєрідна заставка на початку твору? 6. Знайдіть портретні деталі, які свідчать, що головний герой змінює ставлення до смерті. Як «відреагувала» природа на цю зміну? 7. З якою метою візник Семен привіз революціонера до повітки? 8. Схарактеризуйте образ панни. Чим сподобалась Муся герою? Що зворушує вас у характері дівчини? Зазвичай вважають, що очі — це дзеркало душі. Чи погоджуєтеся ви з думкою героя новели Винниченка, що «сміх є дзеркалом душі»? 9. З якою метою Муся перебувала у повітці? Чому тендітно-ніжна юна панна, якій тільки б насолоджуватись життям, свідомо прирекала себе на смертельну небезпеку? 10. Як відреагувала Муся на наказ Семена тікати? Знайдіть у творі портретні деталі, які свідчать про еволюцію внутрішнього стану героїні, пов'язану з небезпекою. 11. Як ви тлумачите слова панни, котрі вона попросила коханого написати у випадку її смерті: «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя»? 12. Підтвердіть чи спростуйте думку, що з наближенням кордону герої ставали ріднішими, ближчими одне одному, ніж чоловік і жінка. Чи переступили закохані межу у своїх стосунках? 13. Знайдіть у тексті рядки, які підкреслюють контраст природи і цивілізації. 14. Чому, на вашу думку, автор залишає героя наприкінці твору з «осиротілим щастям»? Чому закохані не можуть бути надалі разом, хоч успішно перейшли кордон? 15. Чи вдалою ви вважаєте назву твору і чому?

Поміркуйте. 1. Прокоментуйте твердження літературознавця Олени Гнідан: «Не відкидаючи традиції попередників і сучасників, Винниченко прагне до дальшого розширення і поглиблення меж і можливостей реалізму, до неореалізму як синтетичного методу, здатного відтворювати ірреальне в реальному, символ у конкретному». 2. Що нового у розкриття внутрішнього світу людини вніс Винниченко? 3. У чому, за Винниченком, полягає суть «конкордизму»? Чи погоджуєтесь ви з такою «формулою» щастя?

4. Яким твором ви вважаєте новелу «Момент» — оптимістичним, трагічним чи трагічно-оптимістичним? Аргументуйте свою думку.

5. Чи погоджуєтесь ви з оцінкою новели Євгеном Чикаленком, який назвав її «прекрасним витвором» словесного мистецтва? Якщо так, поясніть, чим вам сподобалася новела.

Мистецька скарбниця. 1. Розгляньте та опишіть картину «Метелики над маковим полем» Дмитра Кустановича (с. 370) і поміркуйте, як її сюжет відображає тему щастя. До речі, в Японії вважають, що метелик символізує щастя, а в грецьких міфах його називають символом любові. 2. Опишіть ілюстрацію Наталії Антоненко до новели «Момент» (с. 369). Чи вдалою ви її вважаєте і чому саме? Кого з персонажів і який епізод твору зображено на малюнку? Відповідаючи, вживайте цитати з твору.

Творче завдання. Напишіть твір-мініатюру за новелою «Момент» Винниченка, використавши як тему вислів Йоганна Вольфганга Ґете: «Зупинися, миттєвосте! Ти прекрасна».

Міжпредметні паралелі Пантеїзм (грец. pan — все і theos — бог) — філософсько-релігійне вчення, суть якого полягає в тому, що Бог, втілюючи в собі позаособове начало, ототожнюється з природою. Пантеїзм обожнює природу, на відміну від антропоморфізму, що наголошує на її олюдненні. Проаналізуйте під кутом зору пантеїзму (природа — головний персонаж) і зіставте новели «Intermezzo» Михаила Коцюбинського, «Момент» Володимира Винниченка та повість «Пан» Кнута Гамсуна.

Драматургія Володимира Винниченка

Розвиток української драматургії межі XIXXX століть характеризується продовженням традицій жанру (п’єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка- Карого, Бориса Грінченка, Гната Хоткевича) та зародженням нової української драми, яка заперечувала етнографічно-побутову драму й утверджувала нові ознаки художнього мислення та образності, суголосні із західноєвропейським модернізмом. Це драматичні твори Лесі Українки, Олександра Олеся, Володимира Винниченка, Василя Пачовського, Спиридона Черкасенка, Миколи Куліша.

Драми Винниченка відіграли важливу роль у культурному відродженні духу українського народу. Вони репрезентували національно новаторську драматургію в річищі новітніх течій європейської драми, пов’язаних з іменами Генріка Ібсена, Моріса Метерлінка, Гергарта Гауптмана, Антона Чехова та інших. Тому не дивно, що соціально-психологічні драми Винниченка були перекладені багатьма європейськими мовами, а постановки його п’єс на сцені мали великий успіх у Росії, Німеччині, Голландії, Швеції, Данії, Норвегії, Швейцарії, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Сербії, Хорватії. Отже, вихід українського театру на світову арену пов’язаний передусім з ім’ям Винниченка.

Винниченко розумів, що український театр потрібно європеїзувати, надаючи йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізуючи дію. Не випадково в журналі «Українська хата» з’явився такий відгук на прем’єру вистави за п’єсою Винниченка «Брехня»: «Театр нарешті вдарив по нервах сучасності, торкнув боляче питання інше лігенції, й вона обізвалася й почала ходити в «Український театр». З часу постави «Брехні» ми можемо рахувати нову еру в історії нашого театру».

Своєю драматургією, що розвивалася в західноєвропейському мистецькому контексті, Винниченко довів плідність поєднання принципів традиційної і модерної драми. Його п’єси мають ознаки різних напрямів — неоромантизму, неореалізму, символізму, експресіонізму.

Винниченко — найяскравіший представник філософсько- інтелектуальної течії в українській драматургії. Він порушує у своїх п’єсах важливі філософсько-моральні та психологічні проблеми. Це проблеми моралі й брехні дрібнобуржуазної верстви, розуму і моралі, їх взаємозумовленості («Брехня», «Закон», «Натусь», «Гріх»), роздвоєння особистості («Дисгармонія»), морального вибору між мистецтвом і родиною («Чорна Пантера і Білий Медвідь»), посередництва між натовпом і небом («Пророк»), що за проблематикою нагадує п’єсу «Бренд» Генріка Ібсена. Близькість Винниченка до п’єси Ібсе- на «Примари» відчувається у психологічній драмі «Пригвожденні», де порушено проблему трагедії дітей, яким загрожує успадкування від батьків хвороби божевілля. Отже, головними проблемами, які хвилювали українського драматурга, були мораль, кохання, боротьба і гармонія статей, шлюб, родина, батьківство, материнство, спадковість, свідомість і підсвідомі інстинкти, свобода і несвобода волі, ідея та обов’язок, герой і натовп.

Драма «Гріх»

«Молодий театр» Леся Курбаса відкрив сезон 1917 року п’єсами Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь» та «Базар». У 1919 році режисер Гнат Юра в цьому театрі поставив спектакль за п’єсою «Гріх».

Опубліковано драму «Гріх» у 1920 році в Празі. Українські читачі могли її прочитати в 1922 році, а в 1927 році п’єсу було перекладено німецькою мовою, здійснено постановку на сцені.

«Гріх» — одна із найдовершеніших п’єс Винниченка.

Чим у той час зацікавила й досі не перестає хвилювати ця драма читача та глядача? Передусім тим, що втаємничує у жандармські методи вербування провокаторів і зрадників. Причому Винниченко прагнув психологічно вмотивувати вчинки, проаналізувати душевні порухи, муки совісті й страждання не стільки жертв провокатора, як його самого. Окрім того, тут порушено проблему гріха, що є центральною у Біблії (пригадаймо первородне гріхопадіння Адама та Єви, Каїнів злочин братовбивства), у вершинних творах світової та української літератури — «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі, «Гамлет» Вільяма Шекспіра, «Злочин і кара» Федора Достоєвського, «На полі крові» Лесі Українки, у новелах Василя Стефаника, поезіях Василя Стуса та інших. Однак саме поняття гріха багатозначне, і кожен письменник підходить до його осмислення по-різному. Дослідники вважають, що реалізація мотиву гріхопадіння в літературному творі може відбуватися в трьох площинах: релігійній, морально-етичній та міфологемній. Релігійна площина, зауважує Тетяна Гребенюк, передбачає у письменника наявність цілісного релігійного світогляду або, принаймні, осмислення розуміння категорій добра і зла, гріха, спокути, спасіння. Морально-етична площина пов’язана з традиційною етикою, зануренням письменника в морально-психологічні виміри існування людини в суспільстві. Міфологемна площина передбачає втілення мотиву гріхопадіння на рівні уведення в художній твір міфологем (фрагментів міфу, залучених у фольклор), образів, цитувань із священних текстів і може сполучатися з двома попередніми.

У п’єсі Винниченка мотив гріхопадіння осмислюється в морально-етичній площині. Митець заглиблюється в морально- психологічні виміри існування людини в соціумі, однак іде врозріз із традиційним уявленням про мораль. Це пояснюється тим, що Винниченко творив на межі XIX—XX століть. Характерним образом цієї епохи у світовій літературі стає новий герой — індивідуаліст, опозиціонер, бунтар, що заперечує раціоналізм XIX століття, традиційні християнські культи пасивності, страждання, смирення, що призводять до несвободи й рабства. Такий тип нового героя знайшов утілення в образі «надлюдини» Фрідріха Ніцше (трактат «Так казав Заратустра»), яка мала вплив на багатьох письменників того часу. Ніцшеанська формула надлюдини передбачала звільнення людини від традиційних обов’язків (релігійних, морально-етичних), вироблення нового кодексу її зобов’язань, що відповідав би ідеалові досконалої, вільної, сильної особистості.

На Винниченка мала вагомий вплив і теорія Зигмунда Фрейда, серцевину якої становило поняття підсвідомого. Втіленням ірраціонального начала у творах Винниченка виступає сильна жінка, образом якої митець руйнує стереотип жінки як «слабкої статі». У п’єсі «Гріх» такою виступає Марія Ляшківська, яка відкидає запропоновану громадськістю «готову» модель поведінки. До речі, в 1924 році Винниченко занотував у своєму щоденнику, що хотів би написати роман, у якому прагнув «викрити відносність «гріхів», виявити зло, висміяти забобонність «святощів», але реалізував це у п’єсі «Гріх».

Найбільше над загальноприйнятим поняттям гріха розмірковує молода вдова Марія Ляшківська, котра, побувавши на фронті, бачила, як там чиниться беззаконня, втрачають силу моральні цінності й християнські заповіді, а гріховна поведінка стає нормою. «Поїдь на фронт... Там за одну годину робиться стільки всяких чудесних гріхів, що не відмолить за мільйони літ...», — говорить з гіркотою і водночас із іронією Марія. Однак жінка не обмежується лише міркуваннями про гріх. Будучи невдоволеною життям, його прісністю («Нудно... От це найстрашніше»), вона бере на себе роль активного «експериментатора» в дослідженні «тріщин цивілізації». Але на перших порах це своєрідне загравання з гріхом, театралізація його в реальному світі. Марія, як відзначає дослідник Олександр Ковальчук, «перевертає все з ніг на голову: змінює призначення речей (культовий предмет у її руках — лампадка — перетворюється на сірник для прикурювання цигарки ); уявлення про пристойну чи непристойну поведінку (у закоханого в неї Михася Марія цинічно допитується — «чи то правду кажуть, що ніби ви ще не знали... гріха кохання й не любили ще ні одної жінки?» ); ставлення до духовного подвигу людини (монаха- аскета спокусниця, пускаючи очима бісиків, хоче перетворити на блудника). Зрештою, Марія цинічно руйнує атмосферу дружніх стосунків: не вагаючись, шокує друзів божевільними спонтанними рішеннями («я на цьому тижні виїжджаю на фронт...») або загрожує розхитати фундамент сімейного життя («Я от і твого чоловіка спокушу...» — говорить вона своїй подрузі Ніні)».

Це триває доти, поки сама Марія не втрапляє в пастку до справжнього «демона», або Ірода, як називають колеги жандарма Сталинського, який заарештовує її разом із друзями- революціонерами, звинувачуючи в організації підпільної друкарні. Тоді починається справжня трагедія героїні, яка сама впускає реальний гріх у своє життя, тож повинна відповідати за скоєне. Зрештою, упродовж усього твору героїня ходить «по лезу» добра і зла. Звичайно, її можна до певної міри зрозуміти: заради коханого чоловіка вона приносить у жертву найдорожче — честь, свої життєві принципи, але її жертва стає водночас зрадою інших, близьких їй людей, а це, як відомо, один із найбільших гріхів. Сталинський, будучи «вишуканим» садистом, вміло розставляє пастки над подальшою долею Марії. Врешті, він відбирає у неї останнє право — право на смерть, погрожуючи оприлюднити «сліди» її гріха. Проте найбільший гріх і трагедія Марії в тому, що через самообман вона зрадила саму себе. За Винниченковим визначенням, вона втратила «чесність з собою». Олександр Ковальчук підсумовує: «Здавалось би, все зрозуміло. Читачеві (глядачеві) залишається тільки поспівчувати жертві гріха і радісно зітхнути — це не моє. Та не все так просто. Гріх багатоликий. Він спритно маскується, мімікрує, пристосовується до дедалі складніших умов життя, вміло паразитує на слабкостях людини. Від світла дня до темряви гріха часом навіть не крок, а тільки невеличкий поворот думки. Гріх там і тут, він скрізь, де ми. А що ж залишається нам? Мабуть, не дистанціюватися від Марії: її життєвий досвід має стати частинкою нашого».

Проаналізуйте твір. 1. Перечитайте портретні характеристики Марії Ляшківської та Ніни на початку твору. Порівняйте образи двох подруг. Яке перше враження викликають у вас образи цих дійових осіб? За що Марія називає свою подругу «Муфтою»? Які риси характеру людини може характеризувати таке прізвисько?

2. Який зміст ви особисто вкладаєте в поняття гріха? 3. Як розуміє питання релігії, моралі та гріха тітка Ніни, Олена Карпівна? З якою метою автор уводить її другорядний образ? Погляди яких людей Олена Карпівна представляє у творі? 4. Як поняття гріха трактує Марія? (уважно прочитайте її розлогу репліку від слів: «Чому? Гріх, як каже твоя тіточка?» до слів: «Я чоловіка свого під самим його носом зраджувала з близьким його другом, а ти — «не смієш»). 5. Чи погоджуєтеся ви з думкою Марії про відносність гріха? Як ви розцінюєте розказану Ляшківською історію про печерного монаха? Чи не є ця розповідь запереченням обивательських поглядів і «печерних» моральних понять, наприклад, гріха? 6. Як поводиться на допиті Ніна? Чому жандарм так швидко випускає Ніну з допиту, на відміну, приміром, від Марії? 7. Чому для таких жандармів, як Сталинський, немає нічого гіршого, ніж абсолютне мовчання? Чому для нього так важливо викликати на допит Марію, змусити її заговорити? Чи є він добрим знавцем жіночої психології? У яких епізодах це виявляється? Чи вдалим ви вважаєте прізвисько жандарма? Аргументуйте своє твердження. 8. Яку функцію виконує у творі Ніздря? 9. Якої першої помилки допустилась Марія під час побачення з Іваном на допиті в Сталинського? 10. У чому полягала друга помилка Марії? 11. Чому Сталинський прямо не вимагає від Марії зради заради коханого чоловіка? Яким чином він провокує Марію? З якої причини революціонерка легко втрапляє на «гачок»? 12. Яку другу психологічну пастку готує Сталинський для Марії? Прокоментуйте його аргументи для заарештованої від слів: «Що ви маєте про ти моєї пропозиції?» до слів: «... позбавити своїх од страждання хвороб, смерті й великих гріхів». 13. Чи зрозуміла врешті Марія, що сама себе обдурювала, не була «чесна з собою»? Чи вважаєте ви її Іудою в жіночому образі, як називав Ляшківську Середчук? Як ви розцінюєте вчинки Марії? Прокоментуйте її слова: «У житіях святих диявол раз у раз буває в образі жінки. Страшенно приємно бути дияволом!». 14. Яким чином Сталинський забезпечив гарантію міцного зашморгу своєї влади над Марією? Аргументуйте свою думку, спираючись на конкретні цитати. 15. Чи намагалася Марія виправдатися, коли в розмові з Іваном просила його бодай умовно поставити себе на місце провокатора? Чому Марія шукає відповіді на болючі запитання в інших людей, особливо у тих, кого вважає рівними їй за силою духу, переконань, почуттів? 16. Як поводиться Сталинський у квартирі Марії, зіткнувшись з підпільниками, які можуть його впізнати? Чому, прощаючись з нею, він почувається впевненим у собі? 17. Чому Марія вирішила, що єдиний вихід з пастки Сталинського — це самогубство? Як ви оцінюєте таке рішення героїні? З якого боку це характеризує Ляшківську? 18. Яким чином Сталинський відбирає у Марії останнє право — право на смерть?

Поміркуйте. 1. Чи варто, на вашу думку, бути такою розкутою у своїх судженнях, як Ляшківська, зневажати суспільну мораль? 2. Як ви вважаєте, зрада була вчинена Марією заради загального добра чи з особистих причин? 3. З’ясуйте основний мотив п’єси «Гріх». Яка ваша думка з приводу доцільності чи недоцільності назви твору? 4. Розв’язка п’єси відбувається у Страстний четвер. Як ви думаєте, що саме автор підкреслив таким уточненням часу? 5. У чому ви вбачаєте символіку прізвища Сталинський. З яким політичним діячем XX століття воно викликає у вас асоціації? У чому ще полягає подібність цих двох осіб? Які схожі риси можна віднайти в характерах Сталинського та героя зі співзвучним прізвищем Стальський із твору Івана Франка «Перехресні стежки»?

Словникова робота. 1. Пригадайте ознаки драми як жанру. Доведіть, що «Гріх» — це психологічна драма. 2. Випишіть з літературознавчого словничка визначення конфлікту. Окресліть природу головного конфлікту драми «Гріх». 3. Що таке кульмінація? Яку роль відіграє вона в драматичному творі? Визначте кульмінаційний момент у п’єсі «Гріх».

Ієронім Босх. Сім смертних гріхів і чотири останні речі

Мистецька скарбниця. 1. Розгляньте картину «Сім смертних гріхів і чотири останні речі» відомого нідерландського художника Ієроніма Босха. Не випадково король Іспанії Філіп II наказав повісити цю картину в Ескоріалі (так називали його монастир, палац і резиденцію, які вважали «восьмим чудом світу»): вона запрошувала людей подумати над власними гріхами перед сповіддю. Поміркуйте над «анатомією гріха», розкодувавши жанрово-алегоричні картинки-сценки, розташовані по колу, та чотири зображення по кутах картини Босха. Особливу увагу зверніть на центральну частину картини. Що вона символізує, на ваш погляд?

2. Перегляньте французький фільм «Сім смертних гріхів», що прекрасно доповнює картину Босха, і за змістом фільму розгадайте таємницю восьмого смертного гріха.

Творче завдання. 1. Уявіть себе театральним режисером-постановником драми Винниченка «Гріх». На яких сценічних елементах ви наголосили б у своїй постановці? Чи ви точно відтворили б історичну добу з її реаліями, чи додали б у виставу паралелі із сучасністю, а може, зробили б художнє узагальнення, не конкретизуючи історичного часу подій? Кого з артистів ви запросили б на головні ролі? Які декорації ви б використали? 2. За п’єсою «Гріх» режисер Олег Бійма зняв фільм з однойменною назвою. Перегляньте його і порівняйте з текстом драми. Як режисер засобами кіно втілив основні мотиви п’єси Винниченка?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Балабко О. З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка: Есеї, п’єса. К., 2007.

Баран Г. «Сонячна машина» Винниченка у контексті світових утопій і антиутопій // Укр. мова й літ. в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2000. — № 1.

Винниченко В. Володимир Винниченко — художник: Альбом Упоряд. та комент. С. Гальченка, Т. Маслянчук. — К., 2007.

Гриценко Т. Грані таланту Володимира Винниченка // Диво- слово. — 1994. — № 9.

Ковальчук О. Анатомія гріха: Драма В.Винниченка «Гріх» // Дивослово. — 2003. — № 10.

Ковальчук О. Сім’я як економічний проект: На матеріалі роману Володимира Винниченка «Записки Кирпатого Мефістофеля» // Дивослово.— 2010.— № 4.

Панченко В. «Бо я — українець»: Літературний портрет В. Винниченка. — К., 2008.

Панченко В. Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості: Книга розвідок і мандрівок. — К., 2004.

Перевірте себе.

І. Виберіть один правильний варіант відповіді:

1. Перший друкований твір Винниченка має назву:

а) «Краса і сила»;

б) «Федько-халамидник»;

в) «Голота»;

г) «Сила і краса».

2. Слова на адресу Винниченка «І відкіля ти взявся у нас такий?» належать:

а) Лесі Українці;

б) Михайлові Коцюбинському;

в) Михайлові Зерову;

г) Іванові Франку.

3. Найбільш автобіографічним героєм Винниченка вважають:

а) Костю з оповідання «Кумедія з Костем»;

б) Федька-халамидника з однойменного твору;

в)Середчука із драми «Гріх»;

г) Михайлюка із «Записок Кирпатого Мефістофеля».

4. « Візитовою карткою української літератури в Європі» Винниченко вважав свій твір:

а) роман «Слово за тобою, Сталіне!»;

б) драму «Гріх»;

в) роман «Сонячна машина»;

г) драму «Чорна Пантера і Білий Медвідь».

5. У творчому доробку Винниченка налічується:

а) 28 п’єс;

б) 23 п’єси;

в) 35 п’єс;

г) 19 п’єс.

6. З латинської мови «конкордизм» перекладається як:

а) злагода, узгодження;

б) гармонія з природою;

в) філософія серця;

г) месіанство.

7. За жанром твір «Гріх» — це:

а) соціально-побутова повість;

б) соціально-психологічна драма;

в) історична хроніка;

г) роман-утопія.

II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей:

1. Свою творчість Винниченко реалізував у жанрах:

а) драми;

б) поезії;

в) романістики;

г) публіцистики;

ґ) балади.

2. До збірки «Краса і сила» не увійшли оповідання:

а) «Заручини»;

б) «Контрасти»;

в) «Малорос-європеєць»;

г) «Голота»;

ґ) «Момент».

3. Філософськими трактатами Винниченка є:

а) «Раб краси»;

б) «Сонячна машина»;

в) «Слово за тобою, Сталіне!»;

г) «Конкордизм»;

ґ) «Відродження нації».

4. Головними ознаками новели як жанру є:

а) лаконізм письма;

б) несподівана розв’язка;

в) хронологічність викладу;

г) дії героїв у екстремальних обставинах;

ґ) драматично напружений сюжет.

5. У новелі «Момент» порушено проблеми:

а) щастя;

б) батьків і дітей;

в) життя і смерті;

г) соціальної нерівності;

ґ) миті як вічності.

6. Марії Ляшківській притаманні риси характеру:

а) вольовитість;

б) авантюристичність;

в) несміливість;

г) владність;

ґ) безжальність.

III. Письмово доведіть або спростуйте одну з тез:

а) «Можна стати романістом або істориком, але драматургом народжуються» (Андре Моруа);

б) «Найвища мудрість — розрізняти добро і зло» (Сократ);

в) «Віра — як гільйотина — наскільки легка, настільки ж тяжка» (Франц Кафка);

г) «Розум завжди стає жертвою обману серця» (Франсуа де Ларошфуко).

Розмаїття творчих шукань митців кінця XIX — початку XX століть

Українські письменники останньої третини XIX— початку XX століть, наснажені визвольними ідеями, що охопили Україну в боротьбі за незалежність, створили немеркнучі духовні цінності і здійснили художні відкриття в мистецтві слова. Реалісти порушували важливі аспекти буття знедолених, змальовуючи соціальну зумовленість характеру героя. Паралельно у складному поєднанні стильових течій розгортався модернізм, наріжним каменем його естетики був суб’єктивізм, цінність людського «я». Його представники насичували твори символами, пошуками ідеалу, заперечували антигуманний світ, який нівелює особистість та її духовність.