(1849—1920)
Панас Мирний залишив нам художній синтез своєї доби, галерею повнокровних образів, народних характерів, що мають велику силу соціального узагальнення.
(Олесь Гончар)
Один із найвідоміших класиків Панас Мирний був творцем українського соціально-психологічного роману, визначним майстром реалістичної прози. Михайло Коцюбинський називав Панаса Мирного «силою і красою літератури нашої», підкреслюючи широкий та вільний лет думки автора багатьох повістей, романів, оповідань як особливість його творчої манери, як «те, чого не стає мало не всім нашим белетристам».
Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 року в Миргороді на Полтавщині у сім’ї зубожілого дворянина-чиновника. Яків Григорович, батько митця, був бухгалтером повітового скарбництва і подбав про забезпечення дітей освітою та майбутньою чиновницькою посадою. Панас навчався у Миргородській церковно-парафіяльній школі, згодом — у Гадяцькому повітовому училищі. Здібний випускник мріяв про гімназію та університетську освіту, проте, за наполяганням батька, вже з чотирнадцяти років розпочав роботу в повітовому суді. З одного боку, рано розпочата кар’єра мала переваги: Панас служив канцеляристом у різних установах Гадяча, Прилук, Миргорода, поки в 1871 році назавжди не оселився в Полтаві, поступово піднявшись по службовій драбині на найвищий щабель і ставши дійсним статським радником. З іншого боку — казенне середовище, оточення бюрократів і хапуг жорстоко травмувало вразливу душу юнака, особливо в перші роки служби.
Велику роль у вихованні Панаса відіграла його мати Тетяна Іванівна, дочка миргородського дрібного чиновника Гординського, яка прищеплювала своїм дітям змалку любов до української мови й народної пісні. П’ятеро дітей відчували її повсякденну турботу й виховувалися за принципами української етнопедагогіки. У народному дусі виховувала дітей у сім’ї Рудченків і няня Оришка — Ірина Костянтинівна Батієнко, яку майбутній письменник дуже любив і яка стала прообразом багатьох героїнь його творів.
Малі Рудченки залюбки читали Шевченків «Кобзар», багато віршів знали напам’ять. Уже в зрілому віці Панас Якович писав про необхідність свідомої й діяльної вдячності кожного українця Кобзареві: «Що чи зробили задля тієї правди, якій слугував покійний? Задля його діла, за котре він свою душу поклав і страждання приймав?» Дитячі враження від «Кобзаря» й роль цієї книги для різних верств українського суспільства митець згодом висвітлив у оповіданні «Пригода з «Кобзарем» (1906). Старший брат Панаса Іван, який віршував ще школярем, заохочував до творчості та збирання фольклору й майбутнього письменника. Згодом Іван опублікував у «Полтавских губернских ведомостях» записані ним народні пісні про Палія та Мазепу. Білика, а саме такий псевдонім прибрав собі старший з дітей Якова Рудченка, знали в часописі «Правда». Редактор цього львівського журналу запросив до співробітництва й Панаса, надрукував його вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав» (1872). Обидва твори були підписані псевдонімом Панас Мирний. Окрилений успіхом, у цьому ж році митець розпочав писати драму «Лимерівна», яка згодом побачила світ у львівській «Зорі», взявся за переспів українською мовою «Слова про похід Ігорів...», надрукованого під назвою «Дума про військо Ігореве». Про причину, яка спонукала Панаса Яковича до творчості, він писав у своєму етюді: «Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи».
Навесні 1872 року письменник задумав створити роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». У нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» Панас Мирний згадує розповідь хлопчика-візника про полтавського розбійника Василя Гнидку. Розбурхана творча уява не давала спокою письменникові, спонукала його взятися за перо.
Спочатку митець створив повість «Чіпка» (1872), зосередивши увагу на змалюванні безрадісних дитячих і обнадійливих юнацьких літ головного героя. Втрата землі, розпач, пияцтво й поступове сповзання Чіпки на криву стежку в цьому творі показано епізодично. Усвідомлюючи, що самостійно дати раду задуманому навряд чи вдасться, Панас Мирний звернувся за порадою до свого брата Івана Білика (1845—1905), на той час відомого фольклориста і перекладача творів Івана Тургенева. Прочитавши повість «Чіпка», Іван Якович зробив чимало зауважень, зокрема порадив Панасові оцінювати дії головного героя з погляду соціуму, в якому виріс Чіпка. Розпочинаючи написання більшого обсягом і глибшого, ніж повість «Чіпка», твору, Панас Мирний запросив брата до співавторства та обрав назву — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Найімовірніше, це риторичне запитання письменник запозичив із Біблії, з книги Иова, який в розпачі пояснює причину свого волання до Бога: «Чи ж реве віл при яслах повних?» (6;5). Іван Білик поглибив історичним матеріалом екскурс у минуле, відтворивши історію села Піски, вивів образи предків деяких персонажів (передусім старого січовика Мирона Ґудзя), написав розділи «Новий вік», «Старе — та поновлене». Продуктивна співтворчість братів довго не тривала, бо у 80-і роки Іван занедбав літературну діяльність, ставши працівником міністерства фінансів.
Панас Мирний та Іван Білик. Фото. 1885
Тим часом з’явилася друком повість Панаса Мирного «П’яниця» (1874), що обстоювала інтереси «маленької людини в чиновницькім мундирі» і перегукувалася з повістю «Шинель» Миколи Гоголя. Хоча в журналі «Правда» було надруковане ще й оповідання «Палійка» (1873) і особою митця зацікавилися шанувальники слова і в Західній, і в Східній Україні, Панас Рудченко вважав за краще своє авторство зберігати у таємниці. Його псевдонім — Мирний — ніби підкреслював неконфліктну природу автора. Проте роздуми над суспільним гнітом, царськими заборонами української книги спонукали Панаса Мирного до активної громадської діяльності. 1874 року він взяв участь у роботі III Археологічного з’їзду в Києві, познайомився з Павлом Житецьким, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким. Панас Мирний почав видавати в Полтаві тижневик «Рідний край», в якому друкувалися художні твори, статті про потребу національного виховання молоді.
У 60—70-і роки у літературі набула актуальності тема «батьків і дітей», і Панас Мирний відгукнувся на неї оповіданням «Народолюбець» (1874). Найважливіші думки цього твору «перемандрували » у його повість про українську інтелігенцію «Лихі люди», головний герой якої — письменник Петро Телепень — був особливо близький авторові. Цей твір вийшов друком 1877 року в Женеві у видавництві Михайла Драгоманова «Громада».
1881 року Мирний завершив соціально-психологічний роман «Повія», який літературознавці відносять до найвизначніших творів української класичної прози. Панас Мирний вважав його вершинним у своєму доробку.
Міжпредметні паралелі. Проблему проституції вже порушували в творах «Дама з камеліями» Олександр Дюмасин, «Нана» Еміль Золя, «Блиск і злиденність куртизанок» Оноре де Бальзак, «Злочин і кара» Федір Достоєвський. Проте, на відміну від цих письменників, що змальовували моральне падіння й деградацію жінки з міських убогих закутків, де процвітали пиятика, бійки, неробство, зневага оточення до майбутньої жертви ще з дитинства, Панас Мирний повією вивів дочку порядних батьків, добре виховану й чуйну сільську дівчину, яка ступила на слизьку стежку через обставини та власну недалекоглядність, бажання вибитися в пани, а не заробляти важ кою працею на хліб. На противагу французьким і російським письменникам, Панас Мирний не плекав жодних ілюзій про можливість повернення пропащих жінок до нормального життя. Він усвідомлював, що фізичне ледарство неодмінно породжувало моральний занепад і духовне спустошення. Христя Притиківна пасивно пливе за каламутною течією свого розпусного життя, бездумно ламаючи не тільки власну, а й чужі долі. Загибель хворої жінки на Ганку рідної, але вже проданої хати, — свідчення остаточного життєвого фіаско людини, яка не зробила жодної спроби змінити своє життя на краще. Упродовж 1872 — 1919 років Панас Мирний надрукував понад тридцять високохудожніх творів. Академік Білецький визначив три тематичні струмені в його творчому набутку: соціально-психологічні романи з народного життя («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», «Голодна воля»); твори про життя української інтелігенції («П’яниця», « Лихі люди»); нариси й оповідання, що розробляють тему «батьків і дітей» («Як ведеться, так і живеться»). Лише 1885 року Панас Мирний зумів видати свої твори в Східній Україні двома книгами під назвою «Збираниця з рідного поля». У 1903 — 1907 роках вийшов тритомник вибраних творів письменника.
Панас Мирний не був у житті самотнім. 1889 року він одружився із Олександрою Михайлівною Шейдеман, дочкою поліцейського чиновника. З народженням дітей сім’я потребувала все більших коштів, тож Рудченко мусив шануватися на посаді, багато сил віддавати службі. Сучасники Панаса Яковича свідчили, що він ретельно виконував свої службові обов’язки, хоч ніколи не запобігав перед начальством, не спокушався перспективою отримати прибутковіше місце ціною компромісів. Навіть рідному братові, який кликав його до Києва зануритися в бурхливе мистецьке життя і заробити більше, ніж у провінційному місті, Панас Якович відповів, що прагне мати державну роботу, яка б забезпечувала його хлібом насущним, але не призводила до непорозумінь із власного совістю. Олесь Гончар, задумуючись над долею Панаса Мирного, підкреслював неординарність його становища: «Ця людина свого часу здавалася для декого дивною, навіть загадковою: як, мовляв, співіснують в одній особі затягнутий у мундир чиновник, що ревно виконує свої обов'язки, і такий нещадний критик існуючого ладу, пристрасний викривач соціальної несправедливості, чиї кращі твори протягом багатьох років були під забороною царської цензури?»
Останній період життя письменника був сповнений втрат і горя. Один за одним помирали друзі, яких Панас Мирний високо цінував: Борис Грінченко, Микола Лисенко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Перша світова війна зумовила розшуки жандармерією по всій Полтавщині неблагонадійного російського підданого Рудгана. Йшлося про Панаса Рудченка, чиї листи до Львова з творчих питань у роки війни були розцінені як ворожа діяльність. Що цікаво, Панасові Яковичу особисто доводилося давати письмову відповідь, що в його відомстві Рудган не працює. Та найстрашнішим для митця стало те, що війна забрала життя улюбленого сина Віктора, який успішно закінчив університет і на фронті служив офіцером.
У часи УНР Панас Мирний робив усе для того, щоб українська мова й література посіли в суспільстві належне місце. Він заснував у Полтаві товариство наймолодших читачів — «Зірка», підготував театралізоване «Батькове свято», приурочене до 150-річчя з дня народження Івана Котляревського. Варто пригадати, що святкування проходило в часи денікінського терору, тож письменник за свою активність та патріотичні переконання міг бути суворо покараним. Прихід радянської влади Панас Мирний зустрів без ентузіазму. Письменника вражала зневага нової влади до селян та безцінних духовних скарбів нації.
Помер письменник 28 січня 1920 року. Незважаючи на лютий мороз, сотні людей проводжали великого українця в останню дорогу. Народний хор співав жалобні пісні. Труну, покриту козацькою китайкою, везли на санях. Похований митець у Полтаві, де жив з 1871 року до своїх останніх днів.
Поміркуйте. 1. Які факти про дитячі та юнацькі роки Панаса Рудченка вам найбільше запам’яталися і чим саме? 2. Як ви думаєте, чому образ няньки Панаса — баби Оришки —часто зринав у його художніх творах? 3. Що спонукало юнака до творчості? 4. Як ви можете прокоментувати обраний Панасом Яковичем літературний псевдонім? Назвіть перші твори Панаса Мирного і поясніть, чому автор друкував їх у Галичині. 5. Що ви довідалися про громадську діяльність Панаса Мирного? Доведіть, що його мужні вчинки засвідчували дієвий патріотизм митця. 6. Чому Панас Мирний присвятив чиновницькій службі п’ятдесят років свого життя?
Чи це позначилося на вдачі митця й характері його творчості? Свою думку аргументуйте. 7. Порівнюючи творчість Івана Нечуя- Левицького і Панаса Мирного, літературознавець Сергій Єфремов писав: «Є у цих двох письменників схожість і в темах, і в загальному світогляді, хоча зовсім інші у кожного з них художні засоби. Левицький швидше жанрист, зовнішні обставини притягають найбільше його увагу, тому, може, й милується він так в описах природи та вроди своїх героїв і щедро розсипає ті описи в своїх творах. Панас Мирний — більше психолог. Проблеми внутрішнього життя, переживання душі людської переважно цікавлять цього письменника, і не етнографія, не зовнішні обставини, не природа в Ті показних формах, а люди з усіма людськими рисами стоять у нього на першому плані». Як ви вважаєте, чому в художньому вираженні талантів Іван Нечуй-Левицький і Панас Мирний були суголосними митцями?
Підсумуйте прочитане. 1. Що ви довідалися про роль Шевченкового «Кобзаря» в долях Івана й Панаса Рудченків? 2. Яку роль відіграв Іван Білик у становленні Панаса Мирного як письменника? Що ви можете розповісти про творчу співпрацю братів? 3. Які теми Панас Мирний розробляв у своїх творах, які проблеми порушував? Чи засвідчувала така тематика і проблематика актуальність цих творів? 4. Які твори світової класики переклав Панас Мирний? Як ви думаєте, чому перекладацька діяльність у той час була вкрай необхідною справою? 5. Що ви можете розповісти про останні роки життя Панаса Яковича і його ставлення до суспільних подій, які відбувалися в Україні?
Творче завдання. Прочитайте вірш Панаса Мирного «До сучасної музи» і на його основі напишіть твір-мініатюру «Служіння митця своєму народові в розумінні Панаса Мирного».
Панас Мирний писав свої твори в річищі реалізму, художньо правдиво моделював соціальні зміни, викликані колоніальним становищем України, проникненням капіталістичних відносин у всі сфери життя, зобразив явища деморалізації, безнадії і віру у відродження людини. Твори реалістів були пройняті шуканням ідеалу і несли гостру критику існуючих порядків. Життєвість і відтворення правди життя стали мірилом художності.
Характерними ознаками реалізму Панаса Мирного є: історизм, соціальний аналіз взаємодії людини і середовища, викривальний пафос, змалювання згубного впливу антигуманного суспільства на долю людини, нагромадження речових подробиць та деталей, панорамне, епічне змалювання дійсності, психологізм, тобто глибоке зображення внутрішнього світу особи, гуманізм. Художній виклад ведеться від імені третьоособового розповідача.
У творчості Панаса Мирного поєдналися дві тенденції розвитку реалізму в українській літературі другої половини XIX століття: соціальна і психологічна. Реалістичний тип творчості дав змогу письменнику розширити дослідницький аспект життя, сутності людини, змалювати буття українського народу в умовах національної та соціальної неволі. В цьому річищі написаний роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
Життєва основа і прототипи роману. Ще в нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», що передував задуму написання роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», Панас Мирний основну увагу зосередив не на фактах злочинства Василя Гнидки, а на проблемі деградації людини, що з юних літ відзначалася неабиякими природними здібностями: «На все вдатний: чоботи шив, у млині знав діло, і стрілець з його запальний був!» Письменник усвідомлював, що така яскрава особистість у хліборобському середовищі могла стати злочинцем лише за надзвичайних поворотів долі, що спричинили катастрофічний злам духовного стрижня, породивши бажання легкої наживи ціною розорення й навіть життя собі подібних. Як засвідчує нарис, письменник довго розмірковував: «Як такий мирний пахарський побит з його поетичним почуттям, з людяністю викинув з себе такого злющого зарізяку?.. Питання, на котре повинен одповісти наш етнограф. Які почуття водили руками сього розбишаки, коли він мив їх у гарячій людській крові, так щиро кохаючи свою молоду жінку? Хай скаже наш психолог».
Тогочасні реальні події та особа злочинця дають підстави говорити про Василя Гнидку як прототипа Чіпки Варениченка, виведеного Панасом Мирним у повісті «Чіпка», а згодом — у романі «Хіба ревуть воли...». Біографізм як сюжетне явище широко використовується в літературі й нині, а в XIX столітті цей прийом розкриття образу персонажа був особливо поширеним. Прототип, незважаючи на те, що письменник для літературного героя запозичує в реальної особи тільки домінуючі риси, має велике значення для трактування митцем поведінки і життєвих ідеалів свого персонажа. Часто саме прототип стає першопоштовхом до написання художнього твору, як у випадку з розбійником із Заїчинців.
Жанрова своєрідність. Серед тогочасних творів української літератури роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» вирізнявся насамперед тим, що подіями в ньому охоплено величезний відтинок часу. При цьому в розлогому епічному полотні хронометраж суто романний, тому досить умовний, хоча й прив’язаний до історико-часових віх: знищення Катериною II Запорозької Січі, запровадження кріпацтва й перетворення козацьких нащадків у власність новоявлених кріпосників, реформа 1861 року. В тексті поєднано різноманітні види часу.
Літературознавець Оксана Майдан підкреслює складну композицію роману «Хіба ревуть воли...», зумовлену вимогами історичного, автобіографічного, «стиснутого» і «сповільненого» художнього часу: «Переплетення різночасових площин — ознака романного мислення Панаса Мирного. Бо художнім завданням він бачив не тільки зобразити життя як процес формування особистості та її взаємодію з оточенням, а відшукати причину певних колізій у самій людині, у її внутрішньому світі. Часова ж організація романного світу включає постійне бачення авторським зором минулого, теперішнього й майбутнього. На першому плані в певний момент розповіді виступають події, необхідні для цілісної авторської концепції, попри їх можливу непослідовність у часі». Кожна з історичних віх у романі Панаса Мирного не минає безслідно не тільки для окремих людей, а й для всього народу, дає можливість у художньому тексті розкривати індивідуальні трагедії в контексті трагедій типових, масових. Саме з цієї причини академік Олександр Білецький вважав цей психологічний твір соціальним романом-хронікою. Дія у творі, якщо взяти до уваги екскурс у минуле, що ним можна вважати цілий розділ «Історія села Піски», охоплює понад півтора століття (1700—1869 роки).
Розгорнута двома головними сюжетними лініями — життя Чіпки Варениченка і життя Максима Ґудзя, — ускладнена багатьма другорядними лініями, а до того ж, надзвичайно цікавими позасюжетними елементами — екскурсами в минуле, авторськими відступами, численними пейзажами, яскравими портретами, — композиція роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» заслуговує особливої уваги. На час написання твору й щонайменше на наступне півстоліття в українському красному письменстві не виявилося більш складного за будовою роману, ніж роман Панаса Мирного та Івана Білика. Пригадавши яскраве порівняння Олександра Білецького, що композиція роману схожа на будинок з багатьма прибудовами і надбудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом, можемо уявити, що композиція роману «Хіба ревуть воли...» нагадує багатоповерхівку з квартирами різної зручності: від фешенебельних апартаментів, у яких живуть пани Польські, до підвальних приміщень, у яких мешкають представники найнижчих соціальних прошарків: Матня, Лушня й Пацюк. До того ж, у цьому «будинку» можливе «переселення» з одного «поверху» на інший: стрімке вивищення одних персонажів і не менш раптове падіння інших як у матеріальному, так і в духовному аспектах. За рівнем художньої майстерності у цьому творі було суттєво обігнано час, в якому роман вперше вий-
шов друком, тож Олесь Гончар наголошував: «Панас Мирний вніс багато нового в українську літературу. Симфоніст, майстер епічного багатоголосся1, він уперше заговорив про ритміку прози, її музичність, інтонаційну відповідність авторської мови змістові, конкретному настроєві. Тодішня белетристика ще не надавала важливого значення цим поняттям, музику прози в усій красі ми почуємо лише в творах наступного покоління українських письменників, таких, як Стефаник, Коцюбинський, Ольга Кобилянська». Кожен персонаж роману «Хіба ревуть воли...» є носієм своєї суб’єктивної правди, своєї маленької істини, що далеко не завжди виявляється об’єктивною і єдино правильною.
1Багатоголосся (у творі) — це висловлення кожним персонажем власної думки, відображення його особистісних поглядів на світ, принцип багатоаспектного оцінювання подій і явищ.
Основою розвитку подій у романі є біографічний метод творення сюжетної лінії кожного персонажа, долю якого подано від народження до схилу віку чи й до смерті.
Домінуючою сюжетною лінією в романі є лінія драматичного життя Чіпки Варениченка. Чіпка складно поєднує у собі два начала: козацьке, волелюбне, непримиренне до неволі, і селянське, хліборобське, пасивне. На думку літературознавця Олега Ільницького, роздвоєність особистості Чіпки зумовлюється його походженням: «козак у ньому починається від батька; материн характер пояснює його прив'язаність до Галі і до землі». У річищі реалізму, зокрема соціальної зумовленості вчинків, поведінки, моделюється його образ як «пропащої сили». Саме через цей образ розкрито не тільки деградацію яскравої особистості, а й різноманітними засобами подано цілісну картину світу, в якому живе і діє Чіпка. Син убогої, до краю закомплексованої і некрасивої, а на час її шлюбу з Остапом Хрущем уже й підстаркуватої дівки та прийшлого з Дону «двужона», Чіпка з ранніх літ відзначався складною вдачею, яка була незрозумілою не тільки відторгнутій громадою і до краю втомленій наймитською працею Метрі, а й жалісливій бабусі, котра доглядала малого. Відлюдкуватість у середовищі ровесників, певною мірою спричинена ними ж відповідним ставленням до «виродка», внутрішня активна готовність Чіпки до помсти, яка з роками набирала все ширшого розмаху (згадаймо реакцію Чіпки на розповідь про батька, якого віддали в солдати і з якого глумилися в панському дворі: « Чому він їх не вирізав, не випалив?», або реакцію головного героя твору, коли він довідується, що пан хоче старого діда Уласа знову закріпачити: «Я йому такого пущу півня!»), формує з доброї і вразливої дитини потенційного злочинця.
Іван Філонов. Портрет Чіпки
Будучи нешлюбним онуком пана Польського, Варениченко не усвідомлює причини свого вибухового гніву, зумовленого поєднанням панських генів з їх комплексом вседозволеності, та козацьких генів з їх предковічним потягом до свободи. На перших порах він лише бере близько до серця всі прояви кривди і бажає справедливої кари тим, хто, на його думку, її заслуговує. У своїх вчинках Чіпка-підліток несвідомо наслідує батька в такому ж віці: спочатку ненавидить ровесників, як батько ненавидів паненя, до речі, свого звідного брата. Згодом побитий за вказівкою паня Іван Вареник пробує втопитися, а побитий Бородаєм Чіпка намагається спалити майно свого хазяїна. Будь-яка дія, що суперечить суб’єктивному уявленню Варениченка про справедливість, розцінюється ним вкрай негативно. Не дозволили односельці пасти худобу, висловивши сумнів у ретельності надто юного літами пастуха, — Чіпчина реакція однозначна: «І громада, бачу, живе кривдою». Для всебічного розкриття образу Чіпки розділ «Двужон», що має багато ознак «твору у творі», тобто автономної, вставної частини роману, дає дуже багато цінного матеріалу.
За словами Оксани Майдан, «екскурси у минуле є особ ливістю індивідуальної манери Панаса Мирного-епіка», який намагався панорамно змалювати світ крізь призму часово- просторової організації тексту. «Історія села Піски раптово перериває плин «дійсного» художнього часу і, на перший погляд, не має зв'язку з основними подіями. Проте такі екскурси в минуле й підтекстове акцентування причин генетичної появи й розвитку тих чи інших рис в характері Чіпки є дуже важливими для розуміння його характеру в цілому».
Значну роль у розкритті образу відіграє портрет Чіпки, особливо його очі, «дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка». Й хоча, подаючи деталі Чіпчиного одягу, зросту, статури, письменник твердить, що «таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах і селах», яскрава художня деталь — «хижа туга» у Варениченкових очах — змушує читача сприймати цього героя як постать неординарну. Тож мав рацію критик Віталій. Черкаський, коли наголошував: «Портрет у художній літературі — один із засобів конкретизації художньої розповіді, індивідуалізації героя».
Праця на власній землі, яку «після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича» вирішила дати убогій сім’ї громада, за короткий час робить із Чіпки господаря, людину, впевнену в завтрашньому дні. Згодом, коли з’явиться якийсь ближчий родич померлого й почне претендувати на Чіпчину землю, державна машина, яка мала б втілювати вищу справедливість, роздавить селянина. Втрата Чіпкою землі, за працю на якій його почала поважати громада, штовхає парубка на тривалу боротьбу з несправедливою суспільною системою, а після остаточного розчарування в суддях, що завжди підтримують сильніших і багатших, він ступає на шлях пияцтва й деградації. Зауважмо: Чіпка у свої молоді літа не шукає іншого виходу, щоб змінити своє становище безземельного злидаря. Йому здається, нібито виходу з ситуації, що склалася, не існує: «без землі — нема волі... без землі — все пропало... »
Тим часом через образ Грицька Чупруненка, через аналіз перипетій життя Чіпчиного товариша з дитячих літ, убогого сироти, якому в байдужої до його потреб тітки жилося значно гірше, ніж Чіпці коло доброї бабусі й рідної матері, письменник дає зрозуміти, що вихід був. Адже земля, тяжко зароблена, куплена за свої гроші, а не просто віддана громадою з милосердя, зробила з Грицька заможну і поважану в громаді людину. Хоча Грицько переживає не менші від Чіпчиних образи навіть тоді, коли вже « купив величезний огород з новою хатою, з повіткою, погребом, колодязем*. Невдале сватання до доньки найбагатшого в селі козака Лози, який «думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав», не озлобило, а тільки отямило парубка, й він одружився не за розрахунком, а з любові до сироти Христі. Природну доброзичливість Грицька автор підкреслює на багатьох сторінках роману. Під час заробітків на Херсонщині, довідавшись від односельців, що його товариш дитинства Чіпка завзято працює на своєму клаптику землі, він не стримує непідробної радості. Благородним вчинком Грицька можна вважати й те, що саме він узяв до себе стару Чіпчину матір, що під час останньої зустрічі з Варениченком єдиний з громади щиро поспівчував йому. Як і більшості людей, Грицькові притаманні й негативні риси — пристосуванство, заздрість, лицемірність, індивідуалізм, відстороненість від громадських справ, — проте вони не переважають кращих виявів характеру Чупруненка. Філософія невтручання в ризиковані справи, лояльність стосовно влади, сповідування принципу «Моя хата скраю», яким керувалося чимало пригнічених українських селян,— дали змогу Грицькові уникнути змагань за соціальні права, за волю й людську гідність, які запекло відстоював бунтар Варениченко. За словами Олега Ільницького, Грицько — виразний носій селянського світогляду, типовий характер, що виріс в умовах поневолення України. Цим і зумовлюються його вчинки і помисли.
Григорій Мясоедов. Земство обідає. 1872
Чіпка готовий як до благородних вчинків (подарувати Грицькові жито, щедро обдаровувати його маленьку донечку, віддано й щиро служити громаді в земстві), так і до жорстокого ставлення до власної матері, здатний як на велике кохання, так і на нехтування моральними стражданнями молодої дружини. Інколи Варениченко не здатний контролювати свої вчинки. Раптова ненависть до товаришів по чарці, вбивство ні в чому не винного панського сторожа, готовність позбутися суперника в особі товариша в розбійницькому ремеслі Сидора, який вже посватався до Галі, — це приклади зображення темної частини Чіпчиної натури. І хоча світла частина Варениченкового єства намагається приглушити тваринні інстинкти, тяжіє до високих поривів, перемога добра над злом у душі персонажа неможлива. Це добре усвідомлював Панас Мирний, коли на пропозицію Івана Білика замінити драматичну розв’язку твору більш щасливою відповів категоричною відмовою.
Авторська позиція стосовно Чіпки неоднозначна. Спочатку і авторам, і читачам головний персонаж імпонує як сильна, вольова особистість, що прагне жити чесним трудовим життям.
Викликають захоплення принциповість, сміливість, відчайдушність Чіпки у відстоюванні справедливості у судах щодо власної землі, а згодом — громадських прав обкрадених селян у протистоянні продажним земцям. Звісно, автори на боці правдошукача, коли ж він зазнає поразки у боротьбі з „новими господарями“ життя, жаліють свого героя. За жорстокість, моральне падіння, грабіжництво брати Рудченки осуджують Варениченка, підкреслюючи, що розбишацтвом Чіпка збагатився не набагато більше, ніж товариш його дитинства Грицько досяг своєю працею та вмінням пристосовуватися до обставин. До того ж, Чіпка усвідомлює непевність свого становища у ватазі („Я — отаман... Як почує товариство, що кинув, — не животіть тоді мені“). Він же має нагоду пересвідчитися в Божій карі, коли бачить останні хвилини життя Максима.
Важливим нюансом для розуміння авторської позиції стосовно непевного становища Чіпки можна вважати той факт, що навіть Явдоха побоялася жити сама на хуторі, оскільки мала всі підстави очікувати грабунку від тих, котрі донедавна звозили чужі речі до її хати. Переселення „московки“ до зятя стало ще одним випробуванням для Чіпки: матері постійно сварилися, обзиваючи одна одну відповідно „ панею“ і „нищою, дармоїдкою“. Коли ж Варениченко знову завів дружбу з Матнею, Лушнею і Пацюком, в його хаті почала одноосібно порядкувати не рідна мати й навіть не кохана дружина, а нахабна теща, якій виявилися до вподоби п’яні гульбища й „повні повозки всякої всячини“. Неодноразове звинувачення Чіпкою рідної матері в отруєнні Явдохи — це вже не напад білої гарячки, як було з п’яним чоловіком тоді, коли він несподівано вхопив на руки чотирирічну Парасю, неабияк перелякавши маля. Чіпка упивається своїми словесними знущаннями з матері та дружини. Бажання пролиття невинної людської крові домінує в Чіпки й тоді, коли він схвалює те, що перед нападом на Хоменка розбишаки відверто хизуються зброєю, за допомогою якої збираються відправити жертву на той світ.
Проте в більшості випадків Панас Мирний не відходить від суто народного тлумачення Чіпчиного падіння, адже ще в нарисі підкреслює: „Народ глибоко чує; він вибачає своїм лютим зарізякам, часто й густо величає їх нещасними-безталанни- ми“. Відсутність давно бажаних дітей, фатальні перешкоди в кожному випадку, як тільки Чіпка намагається змінити своє життя на краще, — це те, що вище й сильніше від Варениченка, що народом трактується як заданість певної програми, немилосердність долі, яку, за народним прислів’ям, і конем не об’їдеш. Яскравій особистості, Чіпці судилося стати „пропащою силою“ в суспільстві.
Змалювання жіноцтва. У романі спостерігається певне протистояння „чоловічого“ і „жіночого“ світів стосовно головного персонажа. Якщо „чоловічий“ світ у романі сприймає Чіпку завжди однозначно, знущаючись і висміюючи в дитинстві, не розуміючи його, вважаючи за дивака в часи юності й маючи за пропащого розбишаку після розправи над сім’єю Хоменка, то „жіночий“ світ неоднозначно оцінює Варениченка. Бабуся Оришка була прекрасним вихователем малюка в його ранньому дитинстві, вміла знайти ключик до замкненої душі й норовистого серця внука. Образ Мотрі подано в розвитку: від загнаної обставинами життя селянки до жінки з твердими намірами сповідувати ту справедливість, яку віками має за взірець громада. Мотря намагається отямити безпутного Чіпку не тільки проханнями й умовляннями, а й вдається до надзвичайно рішучого кроку, коли скаржиться на нього у волость, хоч сама тяжко переживає ув’язнення єдиного сина, його ворожість до себе. Ставлення Мотрі до Явдохи теж цілком об’єктивне. Чіпчина рідна мати не сприймає сваху за еталон не тільки через соціальну нерівність, а й тому, що розуміє, як негативно ця жінка впливає на долю її сина.
Стосунки Мотрі-свекрухи і Галі-невістки проходять усю шкалу тогочасних сімейних відносин. Якщо спочатку Мотря ставиться до Галі упереджено, як до багачки, що може в будь-яку хвилину показати свій норов, то згодом Галя стає рідною для Мотрі дитиною. Вразлива й ніжна Галя цінує в Мотрі ту душевну глибину, якої за все життя так і не знайшла у власної матері. Навіть коли Чіпка і його безпутні друзяки звинувачують Мотрю у вбивстві Явдохи, Галя не припускає подібного.
Наталія Антоненко. Галя — «польова царівна»
Образ Галі в романі відіграє особливу роль. Ще в дівоцтві вона суттєво відрізняється від рідної матері, як може протистоїть укладові в батьківській сім’ї. Досить пригадати епізод, коли Галя зізнається Чіпці, як їй страшно ходити в краденому одязі, намагається знищити награбовані речі. Галя всіма силами бореться за Чіпку, умовляє його порвати з бандою, повернутися до трудового життя. Коли ж після вигнання Чіпки із земства Галя радить чоловікові запросити товариство й відвести з ним душу, з жалю до коханого і життєвої недосвідченості вона й припустити не може, що з цього дня чоловіка знову поглине лавина зла. Врешті, навіть без Галиного дозволу Чіпка все одно знову зійшовся б з колишньою компанією. Для боротьби з депресією чоловіка та його моральним падінням добрій і вразливій Галі не вистачило твердості характеру. До того ж, відсутність дітей у сім’ї Чіпки й Галі теж виявилася тим чинником, який унеможливлював належний вплив дружини на безпутного чоловіка. Смерть Галі закономірна. Це відчай і протест проти усіх тих обставин, з якими Галя боролася все життя і які виявилися сильнішими за неї. Задум Панаса Мирного паралельно до образу Галі вивести образ сироти Христі, дружини Грицька, має важливий підтекстовий ключ. Тільки жінка, загартована з дитинства тяжкими випробуваннями, могла протистояти як недалекоглядному Грицькові, так і буйному Чіпці. Не дивно, що на сторінках роману час від часу простежується раптова, хоч і недовговічна, закоханість вже одруженої Христі в Чіпку й такі ж почуття Варениченка до Грицькової дружини. Його приваблює лад у хаті друга дитинства, добре слово й співчуття завжди жалісливої Христі, її практичний розум, уміння розрадити, підказати, застерегти від непоправного.
Образи «пропащої сили». Ще однією головною сюжетною лінією роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є лінія життя Максима Ґудзя. Дід Максима, січовик Мирін Ґудзь, прийшов у вільне село Піски поблизу містечка з промовистою назвою — Гетьманське — незадовго до зруйнування Запорозької Січі. Автор підкреслює, що побут самотнього осілого запорожця спочатку мало чим відрізнявся від способу його життя в попередні роки: «Воював, — казав він, — з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму зі звіром!» Одружившись з Мариною Зайцівною, перша зустріч з якою виявилася романтичною, Мирін Ґудзь ціною щоденної хліборобської праці став заможним господарем. Єдиний син старого запорожця Іван, змалечку захоплено слухаючи батькові страшні розповіді про криваві січі, вдачею був подібний до неньки й з роками все більше сповідував її настанови: «Треба з людьми в мирі жити!» Зруйнування Запорозької Січі, занепад гетьманського ладу й козацьких порядків в Україні для старого Ґудзя виявилися тяжчим випробуванням, ніж військові походи у часи молодості. Тож коли народилися внуки, свою горду душу старий січовик наче вдихнув у молоду душу найстаршого з трьох Іванових синів. Саме на цей час припадає закріпачення села Піски паном Польським. Хоч громада й висловлювала своє невдоволення, окремі сміливці погрожували навіть «до самої цариці» поїхати скаржитися, далі розмов діло не пішло. Волю своїм нащадкам виборов тільки старий Ґудзь. Проте воля для нащадків запорожця була отримана дорогою ціною — старий так перехвилювався долею роду й усієї Вкраїни, що невдовзі віддав Богу душу.
Біографічний метод розкриття образу Максима Ґудзя в романі використано сповна. Читач має нагоду щиро захоплюватися дитячими іграми малолітнього нащадка запорожця, його наскоками на генеральшин сад і далеко не безпечною для життя дитини коридою зі здоровенним бугаєм. Проте вже в юності буйність вдачі переростає в Максимові не в усвідомлену силу, спрямовану на благородні справи, а на парубоцькі розваги, жарти і зганьблення дівчат. Не тільки вуличне прізвисько Махамед негативно характеризувало Максима. Охочий до чарки і до бійки, він вкоротив життя не одному ровесникові, який скуштував його важкого кулака. Спроба Івана й Мотрі одружити Максима в сусідньому селі, де про його вчинки менше знали, теж до добра не привела, бо на заручинах жених так набрався, що ледь не побив майбутнього тестя. Безперечно, така ганебна поведінка Максима дала підстави Іванові Ґудзю вирвати його з батьківського серця, а скарги генеральші на Максима комісарові й людський поговір змусили старого віддати непутящого нащадка в солдати. Коли перед Максимом постала перспектива служити у війську, він «зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи».
Очевидно, армія для внука славного січовика асоціювалася з козацькою доблестю й славними походами. На жаль, у москалях Максим пройшов таку школу ницості, про яку напередодні уяви не мав. «Прокормлєнія», які виявилися типовим грабунком, пиятика, рукоприкладство — все це невблаганно руйнувало Максима як особистість. Час від часу він ще був здатний на добрі вчинки: міг узяти вину товаришів на себе, самостійно навчився читати, та процес деградації з кожним днем нищив у ньому людину. Показовим з цього приводу можна вважати епізод, коли російська армія брала участь у придушенні буржуазної революції в Австро-Угорщині. Привласнивши собі подвиг Чіпчиного батька, який напередодні врятував Максимові життя, а в жорстокій битві, захищаючи бойове знамено, впав смертю хоробрих, Максим за чужу звитягу заслужив георгіївський хрест і, ставши фельдфебелем, думав лише про те, як «глибше п’ятірню запустити у московські достачі: не звод який там, а ціла рота в руках!..
Не останню роль у долі Максима Ґудзя відіграла Явдошка, що зійшлася з ним. Дитя п’яниць і ледарів, вона з ранніх літ почала просити милостиню, навчилася красти, а в юності мати продала Явдошку до будинку розпусти. Життя Явдохи з Максимом до народження Галі було безпутним і паразитичним. Повернення Максима з дружиною і маленькою дочкою в Піски, де батько не позбавив його спадщини й заповів старшому синові хату, не зробило з «москаля» мирного хлібороба. Максим з сім’єю оселився на хуторі й незабаром створив і очолив банду, яка швидко об’єдналася з бандою Чіпки. Заради благополуччя дочки і зятя, який за наполяганням Галі вирішив покинути розбійницьке ремесло, Максим вдруге стає отаманом. Мученицька смерть ватажка, яку Чіпка зіставляє з тихою, безболісною смертю бабусі Оришки, виявляється у романі підтекстовок) пересторогою Варениченкові й закономірним закінченням безпутного життя козацького нащадка.
До «пропащої сили» в романі можна зарахувати й панських байстрюків Лушню, Матню і Пацюка. Й хоча перший з них був дитям любові пана Совинського до вродливої кріпачки, а два інших — гріхами на старості літ Василя Польського, отже, доводилися Чіпці рідними дядьками, всіх їх об’єднувало ледарство, злодійське існування, любов до чарки, нехтування народною мораллю. Чи не найгіршим серед трьох покидьків суспільства був красень Лушня, через біографію якого, прокоментовану самим
Тимофієм, постає драма і його нещасної матері, і старого пана, загнаного у безвихідь законним нащадком, і хлопця-кріпака, з якого всі немилосердно знущаються, ліплячи з доброї від природи душі вовчу сутність. В романі не описано перебіг життя кожного з персонажів, проте вузлових моментів біографій представників «пропащої сили» цілком достатньо для розуміння читачем першопричин їхньої поведінки і трагічної долі.
«Людські п’явки». Так названі у романі пани Польські. їхній великій сім’ї відведено у творі чимало місця. Генерал, який з рук Катерини II отримав Піски у власність, що стає зрозумілим з екскурсів у його минуле, — типовий представник польської «голопузої шляхти», котру в козацькі часи українці зневажали більше, ніж «крулят» Речі Посполитої — великих земельних магнатів Потоцьких, Чарторийських, Понятовських. Закріпачення пісчан генералом здійснювалося незаконно, проте в його арсеналі були й солдати, готові до розправи, і хитрий Лейба. До того ж, на руку новоявленому кріпоснику спрацювала інертність ще вчора вільних піщан, їхня флегматична вдача, небажання щось радикально міняти: далі жіночих планів і пиятики чоловіків справа здебільшого не посувалася. Щоб підкреслити ненормальність такої ситуації, виродження духу козацьких нащадків, їхню потенційну готовність до уярмлення, в романі влучно використано засоби сміху: «Дехто в другі села: інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили... Надворі більше жінок видно: а чоловіки, які були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів — як той кріт у норі».
Приїзд до села генеральш з роду Дирюгіних у романі ознаменований руйнуванням селянських хат для того, щоб у найкращому місці побудувати панський палац, і просто з ненависті до «хахлацкава мужичья». Дуже швидко великій панській родині здається замалим і «оброк» з генеральшиного приданого — російського села Бородаєвого, і чотири дні панщини на тиждень для кріпаків у Пісках. Постійні бенкетування, одруження двох старших дочок, непокора молодшої, яка всупереч волі матері, а тому без приданого, вийшла заміж за вродливого сотниченка Саєнка, а на думку генеральші — «чумазого хахла», «мазепи», — призводять до того, що всю любов свого серця генеральша на схилі літ віддає котам. Цінність котячого життя в розумінні старої пані набагато вища за життя кріпаків. Тож коли вдова Мокрина ненароком придушила в дверях кошенятко й наступного дня воно здохло, за наказом генеральші кріпачку покарали: змусили білити панські кухні, причепивши їй на шию мертву тваринку. Лише за те, що Уляна була вродливою і веселою, деспотична генеральша зненавиділа юну кріпачку, за дрібну провину звеліла її нещадно побити. Докази невинуватості Уляни і втеча камердинера Стьопки від страшної кари настільки обурили стару поміщицю, що вона померла.
Прибуття генеральського синка Василя Семеновича, що колись, у дитинстві, пробував скубти чуби своїм ровесникам — майбутнім підданим, нічого у Пісках не змінило: всю організаційну роботу здійснював Карпо Іржа, якого піщани так охрестили за в’їдливість. Після першого приїзду старшого панича змінилося життя хіба що дівки Уляни: «дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей. Через місяць Уляна вийшла заміж за Петра Вареника... А через три місяці послав Бог Петрові сина Івана!».
Наступний приїзд вже одруженого Василя Семеновича та його брата-офіцера Степана Семеновича закінчився остаточним поділом батьківського майна. Старшому відійшли Піски, Гайда- маківка, Красногорський хутір, молодшому — Вовча Долина, Байраки, Побиванка. Красногорка стала панською Меккою, а Василь Семенович був обраний панами-підлабузниками «предводителем дворянства». Та чим гучнішими були панські гулянки в новому палаці в Красногірці, тим убогішим й інертнішим ставало життя кріпаків Василя Семеновича. Тотальна деградація торкнулася не тільки панських підданих. Не через здібності вивищився над іншими п’яничка й нікчема, колишній попович Шавкун, але безжально був розтоптаний Василь Порох, чийого брата заслали до Сибіру, а сестру звів з розуму племінник Василя Семеновича. Секретар суду Чижик допоміг викрутитися з кримінальної халепи Совинському, майбутньому зятеві старшого з братів Польських, — і Чижик пішов угору. Задля приданого одружилися з дочками Василя Семеновича дрібні пани Кривинські, Борецькі, Митілі. Врешті у Гетьманському всі пани поріднилися. Роман побудований так, що завдяки переплетінню доль панів і підпанків подано цілісну картину страшного визискування народу, його повну безправність. І якщо в окремих випадках увиразнено вседозволеність кріпосників (наприклад, як Совинський дівку застрелив), то в інших підкреслено, що кожен, хто при владі, живе за рахунок праці простого народу. Для прикладу візьмемо станового Дмитренка, якого позаочі називали конокрадом, бо шляхом шантажу змушував будь-якого господаря поміняти свого доброго коня на нікудишнього Дмитренкового. Навіть Чіпці довелося віддати молодого жеребця становому за його старого драбинястого коня, а колись і Максим з примусу відвів Дмитренкові пару коней.
Хоча скасування панщини боляче вдарило по амбіціях усіх кріпосників, а деякі з них, зокрема й Василь Семенович, передчасно пішли в могилу з такого горя, новий час виявився урожайним на нове панство. «Предводителем», за інерцією, обрали недолугого сина Василя Семеновича та Данила Кряжова, нащадка гетьманського полковника Кряжа, що уславився не військовими перемогами, а тим, що записав у кріпаки навіть близьких родичів. У земство протиснулися переважно пани (бо становий підказував нетямущим, куди бюлетені вкидати), які легко впоралися з «неугодними» представниками від селян, хоч ними виявилися люди не бідні — Чіпка, який успішно займався торгівлею полотна, й багатир Лоза. Високопоставлений чиновник-дворянин, якому губернатор доручив належно з’ясувати обставини і провести слідство над «предводителем», через фінансову залежність від місцевих скоробагатьків вирішив справу на їхню користь. Кілька разів у романі і вельможне панство, й представники влади, й здеградовані соціальні елементи надзвичайно влучно оцінюються через важливу художню деталь — «животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли». Такі сатиричні художні деталі увиразнюють авторське ставлення до відповідних персонажів і проблем, які розгортаються через поведінку суспільних паразитів. Навіть представники сільської влади після їхнього пограбування й побиття Чіпкою постають в його маренні ненаситними поглиначами чужої праці: «Що ти поробив з тими п'явками людськими?.. З ситих, повних, що, обпившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік нассали... А щоб знову такими стати, як були, вони поробилися стократ хижішими».
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — багатопланове художнє полотно, з якого, наче під потужним мікроскопом, постала детальна панорама суспільних відносин і народних драм.
Словникова робота. 1. На які три роди поділяються всі художні твори? Що таке епос? Які твори називають епічними? Перерахуйте жанри епічних творів. 2. Запам’ятайте визначення нового терміна.
Соціально-психологічний роман — це один із різновидів романного жанру, в якому в складних, часто екстремальних життєвих ситуаціях розкриваються багатогранні характери героїв з усім розмаїттям їхнього психологічного функціонування в контексті соціального середовища. Для соціально-психологічних творів характерне розкриття несподіваних вчинків, прихованих причин поведінки персонажів через розкриття спадкових факторів, потаємних бажань, роздумів, мрій, снів. На відміну від соціально-побутових творів, у яких увага митця прикута до повсякденного життя, зримих, передусім соціальних, причин і наслідків поведінки персонажів, автор соціально-психологічного твору досліджує взаємини особи і соціуму, враховуючи психологічні чинники: інтелектуальні зусилля, емоції, інтуїцію, свідомі й несвідомі поривання людини.
3. З’ясуйте, які ознаки соціально-психологічного роману має твір «Хіба ревуть воли...». 4. Назвіть інші соціально-психологічні романи українських та зарубіжних авторів. 5. Як ви думаєте, чи можна твір «Хіба ревуть воли...» вважати романом-хронікою? На підставі чого? 6. Що таке біографічний метод у творенні сюжетних ліній? Якою мірою його використано в романі? Скільки у ньому головних сюжетних ліній? Назвіть другорядні сюжетні лінії цього твору. 7. Пригадайте, що таке художня деталь та яке її призначення в тексті. На прикладі двох-трьох вдалих деталей роману доведіть важливість цих засобів виразності для сприйняття літературного твору. 8. Визначте всі складові композиції роману. 9. Перелічіть позасюжетні елементи, притаманні цьому творові. Для чого вони служать у творі? 10. Доведіть, що роман «Хіба ревуть воли...» є реалістичним.
Аналізуємо твір. 1. Які розділи роману «Хіба ревуть воли...» найбільше зацікавили вас і чим саме? 2. Як ви вважаєте, чому Панас Мирний та Іван Білик опис зовнішності персонажа подають під час першого знайомства читача з ним? Відповідаючи, використайте малюнок (с. 48). 3. Як ви розцінюєте особливості виховання Мотрею небажаної і складної за вдачею дитини? 4. Чому для Чіпки бабуся була ближчою за матір? 5. Чому в дитинстві Чіпка товаришував лише з Грицьком? Якими стали їхні стосунки в зрілому віці? 6. Як ви розцінюєте той факт, що юний Варениченко навідріз відмовився дати хабара Чижикові? 7. З якої причини погане товариство мало надто великий вплив на Чіпку? 8. Для чого першу зустріч Галі й Чіпки в романі змальовано в романтичному дусі? 9. Чому люблячій дружині вдалося зупинити моральне падіння Чіпки лише на деякий час? Схарактеризуйте образ Галі, використавши малюнок (с. 52), висловіть своє ставлення до неї. 10. З якою метою в романі підкреслено благополуччя сім’ї Грицька? Хто більше й чому саме жалів непутящого Чіпку — Христя чи Грицько? Як це характеризує героїв твору? 11. Що ви можете сказати про долю Максима Ґудзя? Чому Чіпку й Максима в романі названо «пропащою силою»? Кого ще з персонажів можна зарахувати до «пропащих»? 12. Стисло схарактеризуйте образи Матні, Лушні та Пацюка. Що їх поєднує між собою? 13. Якими вчинками вам запам’ятався молодий пан Совинський? 14. Яке враження справляють Чижик і Шавкун? Чи спостерігали ви за подібними людьми в наші дні? 15. З якою метою в романі багато уваги приділено панам Польським? 16. Який жіночий образ із роману є, на вашу думку, найбільш вдалим? Аргументуйте своє твердження.
Поміркуйте. 1. Як ви ставитеся до того, що Іван Вареник, він же — Остап Хрущ, приховав від громади, священика і самої Мотрі, що на Дону в нього вже є сім’я? 2. Чи могла материнська нелюбов у дитинстві накласти відбиток на психіку Чіпки й зумовити в майбутньому його ненависть до матері? Відповідь належно обґрунтуйте. 3. Чому сільський голова і писар після нічного нападу на них Чіпки, Лушні, Матні і Пацюка не шукали винних, хоч і здогадувалися, хто це зробив? 4. Як ви вважаєте, чому спроби Чіпки протистояти суспільному злу були приречені на невдачі? 5. З якою метою в романі виведено образ Василя Пороха? Чи можна його вважати порядною людиною? Чи слід зарахувати його до «пропащої сили»? Чому ви так вважаєте? 6. З якою метою у творі підкреслено, що як колись звістка про кріпацтво вкоротила віку Миронові Ґудзю, так звістка про скасування панщини звела в могилу Василя Польського? Чому автори роману проводять саме таку паралель у долях двох абсолютно різних персонажів? 7. Як ви розцінюєте факт приятелювання Чіпки з Дмитренком? 8. Чому головний герой твору радів, що його обрали не просто в земство, а ще й в управу? Чи виношував Варениченко якісь користолюбні плани з цього обрання? Якими були мотиви його діяльності в земстві? 9. З якої причини Чіпка звернув на бандитську стежку? Чому він не зважив на прохання дружини припинити розбій? 10. Чому за світоглядом свекруха для Галі була ближчою, ніж рідна мати? 11. Як Галя ставилася до способу життя батька? Знайдіть у тексті й прочитайте відповідну цитату. Чим було викликане Галине самогубство?
Підсумовуємо прочитане. 1. Поясніть підтекстовий зміст назв розділів роману: «Піски в неволі», «Новий вік», «Старе — та поновлене». Що спільного між цими розділами? 2. Доведіть, що роман «Хіба ревуть воли...» був новим явищем в українській літературі. 3. У чому полягає актуальність роману братів Рудченків для наших сучасників?
Творчі завдання. 1. Складіть порівняльний план до образів Чіпки і Максима; Чіпки і Грицька; Мотрі та Явдохи; Галі та Христі (на вибір). 2. Напишіть твір-мініатюру на одну з тем: а) «Моя оцінка долі Галі Ґудзівни»; б) «Чому Чіпка Варениченко став «пропащою силою»?»; в) «Як висвітлено проблему батьків і дітей у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика».
Розгляньте та опишіть картину Григорія Мясоєдова «Земство обідає» (с. 50). Чому представники земства, чий одяг свідчить, що вони — не пани, а селяни, сидять під стінами повітової управи, а не в будинку? Про що це свідчить? До якого розділу роману «Хіба ревуть воли...» ця картина може бути ілюстрацією? Доведіть, що на картині зображено селян різного достатку. Як ви думаєте, за які риси характеру громада обрала до управи бідного селянина? Чи мають змогу обрані до земства представники хліборобів захистити їхні права? Чому ви так вважаєте?
1. Об'єднайтесь у невеликі групи та підготуйтеся до диспуту на уроці, обравши одну з правильних відповідей такої тези: «Причиною деградації козацького нащадка Максима Ґудзя є: а) знищення Запорозької Січі, занепад козацької вольниці; б) буйна вдача; в) вплив служби в російській армії; г) настанови Явдошки». 2. Спільно з однокласниками підготуйте усний виступ від групи «Грицько і Чіпка — товариші чи антиподи?», проаналізувавши поведінку, вчинки й помисли одного з двох персонажів за домовленістю.
Узагальнюємо вивчене. Перемалюйте таблицю в зошит і заповніть відповідні колонки, вписавши провідні риси характеру персонажів роману, з’ясувавши, кого з героїв стосуються наведені цитати і належно впорядкувавши їх у таблиці, а також дібравши з тексту нові.
|
Персонажі |
Риси характеру |
Цитати з тексту |
|
Чіпка Варениченко |
Нестримний гнів через зневажання земством прав трудового селянства |
«Чи добре що — погане, чи поганеньке — нікчемне!.. Ще більше виставляв свої втрати та згуби» |
|
Грицько Чупруненко |
Схильність применшувати свої матеріальні статки |
«Тепер уже ви не козаки... За мої щирі послуги сама цариця пожалувала мені Піски» |
|
Пан генерал Польський |
Власницькі інтереси |
«Аж їм он чого заманулося?.. Нехай дурний мужик на всіх робить, за всіх платить...» |
|
Мотря |
Бажання торжества справедливості |
«Я знаю, хто ті розбишаки... То мій син, клятий! Ходімо у волость!» |
|
Явдоха |
Спонукання зятя до злочинного ремесла |
«Підохочувала Чіпку, вітала його братчиків. Живучи цілий вік таким життям, вона звикла до його сама, допомагала в розбишацьких затіях» |
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Гончар О. Перший симфоніст української прози: Панас Мирний //Гончар О. Письменницькі роздуми. — К., 1980.
Грицай М. Панас Мирний: Нарис життя і творчості. — К., 1986.
Єфремов С. Панас Мирний // Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995.
Погребенник В. Панас Мирний // Українська мова та література. — 1998. — № 21 — 24.
Черкаський В. Художній світ Панаса Мирного. — К., 1989.
Перевірте себе.
І. Виберіть один правильний варіант відповіді-.
1. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — це:
а) сентиментальний роман;
б) соціально-побутова повість;
в) пригодницька повість;
г) історичний роман;
ґ) соціально-психологічний роман.
2. Перша частина роману містить розділ:
а) «Польова царівна»;
б) «Січовик»;
в) «Махамед»;
г) «Слизька дорога»;
ґ) «Так оце та правда?!».
3. Вихідцем з козацької старшини був персонаж:
а) Порох;
б) Шавкун;
в) Чижик;
г) Кряжов;
ґ) Дмитренко.
4. Завершальним розділом роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є:
а) «Так оце та правда?!»;
б) «Лихо не мовчить»;
в) «Новий вік»;
г) «Товариство»;
ґ) «Старе — та поновлене».
5. Поміщик, який застрелив власну кріпачку, мав прізвище:
а) Польський;
б) Борецький;
в) Кривинський;
г) Митіль;
ґ) Совинський.
6. Як голили хлопців у москалі: «У некрути його!..» — закричала громада. І «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому... Незабаром його кудись погнали — та більше він ні вертався, ні озивався» — цитата стосується:
а) Максима Ґудзя;
б) Василя Пороха;
в) Чіпки Варениченка;
г) батька Чіпки;
ґ) діда Уласа.
7. Екскурсом у давно минуле в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є розділ:
а) «Козак — не без щастя, дівка — не без долі»;
б) «Піски в неволі»;
в) «На своїм добрі»;
г) «Розбишацька дочка»;
ґ) «Сон у руку».
II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей:
1. Представниками селянських мас у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» виведено:
а) Чіпку;
б) Грицька;
в) Мотрю;
г) Чижика;
ґ) Дмитренка;
д) Саєнка.
2. «Пропащою силою» у романі виступають:
а) Чіпка;
б) Матня;
в) Лушня;
г) Пацюк;
ґ) Максим;
д) Мирон Ґудзь.
3. Головними сюжетними лініями в романі братів Рудченків є лінія життя:
а) панів Польських;
б) Мотрі; в) Галі;
г) Чіпки Варениченка;
ґ) Максима Ґудзя; д) Грицька.
4. У романі порушено проблему:
а) взаємин батьків і дітей;
б) захисту рідного краю від загарбників;
в) людської гідності;
г) виховання;
ґ) ролі інтелігенції в поширенні освіти серед народу;
д) долі селянства у пореформений період.
5. Для розкриття першопричин перетворення вільного народу на рабів основну роль у романі відіграють розділи:
а) «Польова царівна»;
б) «Січовик»;
в) «Піски в неволі»;
г) «Пани Польські»;
ґ) «Сповідь і покута»;
д) «Наука йде до бука».
III. Письмово доведіть або спростуйте одну з тез:
а) «Панас Мирний, як справжній митець, незважаючи на позірну відчуженість од світу, був чутливий до всього, що відбувалося довкола» (Олесь Гончар):
б) «Головні герої історичного екскурсу в романі — Мирон Ґудзь та його онук Максим. Їхні біографії — це втілення боротьби козацького світогляду з селянським світом» (Олег Ільницький).