(1863—1910)
«Зроблю», — сього сахайся слова. «Зробив», — оце потужних мова.
(Борис Грінченко)
В українській культурі Борис Грінченко відомий як талановитий письменник, фольклорист і етнограф, критик і публіцист, лексикограф, видавець і педагог. За роком своєї появи на світ Борис Грінченко — ровесник Валуєвського циркуляру. Його трудове життя — своєрідний особистий акт національної непокори постулатам сумнозвісного документу — доводило: українська мова була, є і буде. Тож не дивно, що Іван Франко захоплювався феноменальною працездатністю Грінченка, наполегливістю, вірою у сили власні і сили свого народу: «У всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності».
Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківської області. Походив із дрібнопоміщицької родини, в якій розмовляли по-російськи. Рано навчившись читати, хлопець виявляв нестримний потяг до книжок. «Тарас Бульба» Миколи Гоголя і «История государства Российского» Миколи Карамзіна, твори французьких та англійських авторів, — усе цікавило малого Бориса, причому настільки, що вирішив «видати» для селян журнал, до якого власноруч писав вірші, оповідання, статті. У тринадцятирічному віці Грінченко прочитав «Кобзаря» Тараса Шевченка і під його впливом почав писати тільки ро-українськи. Це сталося саме тоді, коли цар Олександр II указом, підписаним у німецькому місті Емсі (1876), заборонив друкування українських книжок, навчання дітей у школі рідною мовою, постановку вистав по-українськи. Ні глузування ровесників, ні покарання з боку вчителів не змінили рішення молодого Грінченка. Борис навчався у реальній школі в Харкові, звідки за поширення нелегальної літератури був виключений і ув’язнений. Після звільнення Грінченко влаштувався канцеляристом у Харківській казенній палаті. У 1881 році він екстерном складає іспит на звання народного вчителя і працює у селах Введенське, Нижня Сироватка (сучасна Сумщина), Олексіївна (неподалік від нинішнього Алчевська). Робота в Олексіївській школі, якою опікувалася Христина Алчевська, була найтривалішою (шість років) і прикметною значними літературними здобутками молодого вчителя. Грінченко активно виявляв свої етнографічні зацікавлення, збирав мовний матеріал у селянському середовищі, а згодом надрукував три томи «Етнографічних матеріалів» (1895, 1896, 1899), фольклорні збірники «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898), «Із уст народа» (1900), а також педагогічні праці, що мають велику цінність.
У працях «Народні вчителі й вкраїнська школа», «Яка тепер народна школа на Вкраїні» змальовано картину освіти в зросійщеній Україні. Автор обґрунтовує тезу про те, що навчання нерідною мовою «припиняє духовний розвиток народу». Грінченко був переконаний у потребі національної школи, бо з досвіду знав: лише навчання рідною мовою є великим засобом культурного розвитку особи. Він підписує твори як власним іменем, так і псевдонімами: Василь Чайченко, П. Вартовий, І. Перекотиполе. Друкує свої твори Грінченко переважно у галицьких журналах «Зоря», «Правда», «Світ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», у чернівецькій газеті «Буковина», а також в «Киевской старине», «Южных записках».
З 1894 року Грінченко працює в Чернігівському губернському земстві. Цей період життя письменника був особливо плідним: Грінченко організовує видавництво, видруковує 45 книг, серед них твори Тараса Шевченка, Євгена Гребінки, Юрія Федьковича, Леоніда Глібова, Михайла Коцюбинського, Павла Грабовського. Величезним здобутком його наукової діяльності у Чернігові є упорядкований разом з дружиною, письменницею Марією Загірньою, «Каталог музею української старовини В. В. Тарновського» (1900). Переоцінити значення зробленого подружжям Грінченків неможливо, адже вони врятували від загибелі 758 лише шевченківських експонатів.
У 1902 році письменник переїздить до Києва, бере активну участь у національно-визвольних змаганнях 1905—1907 років, засновує і очолює київську «Просвіту» (1906—1909), укладає знаменитий «Словарь української мови» в чотирьох томах, що виходить упродовж 1907—1909 років. Цю унікальну роботу було відзначено премією Російської Академії наук. На київський період життя Грінченка припадає його активна редакторська праця у газеті «Громадська думка» та журналі «Нова громада».
У роки реакції після революції 1905 року Грінченко зазнає переслідувань і арешту. Переживає письменник і особисту величезну втрату — загибель єдиної дочки Насті, мужньої революціонерки. Невдовзі помирає малесенький онук, і переривається рід Грінченків. Усе пережите відчутно позначилося на здоров’ї письменника, враженого сухотами від часу першого ув’язнення в Харкові. 1909 року Борис Грінченко їде до Італії на лікування. 6 травня 1910 року в місті Оспедалетті письменник помер. Похований Борис Дмитрович у Києві на Байковому кладовищі.
Поетична спадщина Бориса Грінченка уміщена в шести збірках: «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Нові пісні і думи Василя Чайченка», «Під хмарним небом», «Пісні та думи», «Хвилини». Перші публікації віршів припадають на 1881 рік. У львівському журналі «Світ» надруковано твори, що стали програмовими у діяльності Грінченка, — «Доки«, «До праці». Юнак, сповнений завзяття і віри, закликав: «Праця єдина з неволі нас вирве: / Нумо до праці, брати! / Годі лякатись! За діло святеє / Сміло ми будемо йти!»
«До праці» за жанром — вірш-заклик. П’ять строф твору рясніють риторичними фігурами, в яких виразно звучать спонука до активних дій, віра у світле майбутнє, яке треба наближати невтомною щоденною працею. Вісім разів у тексті повторюється слово «праця», ставши ключовим у творі: «Дяка і шана робітникам щирим! / Сором недбалим усім!».
Поетична тональність Бориса Грінченка зазвичай мінорна — її визначають картини народного життя, як-от у поезії «Смутні картини» (1883): «Убогії ниви, убогії села, / Убогий, обшарпаний люд, — / Смутнії картини, смутні-невеселі, / А інших не знайдеш ти тут». Ліричний герой переймається спостереженим, сумує, прагне забуття, на яке неможливо здобутися, бо всі епітети першої строфи (убогії, обшарпаний, смутні, невеселі) творять промовистий синонімічний ряд до слова рідне. «То ріднії села, то ріднії люди, / То наша Вкраїна сама...».
Двадцятирічний автор журився недолею свого народу, прагнув змін і власного працею наближав їх, як міг. Літературними авторитетами для нього були попередники і сучасники в українській та російській літературах. Демократична спрямованість поезії Бориса Грінченка виявляється не тільки в її соціальній заанґажованості. Разом з Михайлом Старицьким, Іваном Франком, Павлом Грабовським Грінченко зробив, на переконання дослідника його творчості Анатолія Погрібного, «внесок у розвиток своєрідної суворої естетики в українському письменстві кінця ХІХ cm. — естетики мужньої, наступальної, політично спрямованої поезії». Ранній Грінченко наслідував Миколу Некрасова та Михайла Старицького, зрілий Грінченко прямував власним шляхом.
Борис Дмитрович усвідомлював роль перекладу рідною мовою здобутків світового мистецтва задля національного відродження. Знаючи кілька мов, він переклав українською твори «Вільгельм Тель» і «Марія Стюарт» Йоганна Фрідріха Шиллера, цикл «Північне море» Генріха Гейне, «Лісовий цар» і «Фауст» (не закінчив) Йоганна Вольфганга Ґете, «Перед сходом сонця» і «Візник Геншель» Гергарта Гауптмана, «Серце» Едмондо де Амічіса та інші.
Борис Грінченко виявив себе філігранним майстром малих прозових форм. До раннього періоду творчості належить оповідання «Без хліба» (1884), в якому основним є конфлікт людини зі своїм сумлінням. На прикладі героїв, поставлених в екстремальну життєву ситуацію, письменник утверджує цінність християнської заповіді «не вкради».
Тематика Грінченкових оповідань різноманітна. У них зображено українське село з його малими радощами і великими трагедіями («Без хліба», «Хата», «Грицько», «Підпал», «Украла»), працю шахтарів і життя шахтарських дітей («Панько», «Батько та дочка», «Серед чужих людей»). Прикметно, що письменник був піонером цієї теми в українській літературі. Школа, діяльність сільських учителів і їх безправне становище є об’єктом письменницького аналізу в оповіданнях «Непокірний», «Екзамен». З-поміж тем і проблем, порушених автором у жанрах малої прози, виокремлюються твори для дітей і про дітей. У них виразно проступає чітка зорієнтованість автора на адресата, врахування особливостей вікового сприйняття повчальних історій. В основу сюжету дитячих оповідань Грінченка лягали переважно конкретні життєві випадки, учасником або свідком яких був сам автор. Діти-сироти, позбавлені любові батьків і родинного затишку, живуть у жорстоких умовах суворої дійсності, донині викликаючи у читачів співчуття і співпереживання («Сестриця Галя», «Украла», «Дзвоник»), захоплюючи благородством юних душ («Кавуни», «Грицько», «Ксеня»), здатністю до подвигу («Олеся») і самопожертви («Каторжна»).
Оповідання «Олеся» (1890) неодноразово видавалося і за життя автора, і згодом. Причина його успіху криється у пізнавальному змісті твору і визначається образом юної героїні — патріотки Олесі, що силою таланту митця переростає в гуманістичний ідеал для багатьох поколінь українських читачів. Автор завершує оповідання, написане у формі переказу, урочистими словами діда Данила: «Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!».
Василь Євдокименко. Ілюстрація до оповідання «Каторжна»
Поведінку героїв у різних життєвих обставинах зображує Борис Грінченко в оповіданнях, аналізуючи психічний стан героїв, досліджуючи причини їхніх вчинків. Показовим у цьому сенсі є оповідання «Каторжна» (1888), у якому йдеться про життя дівчинки-сироти Докії. Дитинство її особливо безрадісне: після смерті матері батько приводить до хати мачуху. У портреті семирічної Докійки автор підкреслює понурість (дивилась «все з-під лоба» чи «у землю очі втупивши»), а в характері — запеклість («Ні пари з уст! Ні сльозинки з очей, мов їй і не болить!»). Такою зробили її знущання мачухи, п’яна байдужість батька, бездушність сільського оточення та ще огидне прізвисько, яким дівчинку звали усі без винятку. Навіть ті, хто пам’ятав ім’я, доповнювали його епітетом — «ота каторжна Докія». Уже в першому абзаці твору Грінченко шість разів уживає слово каторжна.
Міжпредметні паралелі. У 2 томі «Словника української мови» Борис Грінченко подає кілька значень слова «каторжний», зокрема й таке: «Вживається як лайливе слово в значенні: злий, поганий («дурной»).
Твір композиційно поділений на три частини. У першій змальоване гірке дитинство і безвідрадна юність Докії. Автор показує взаємини дівчинки з іншими членами родини, зокрема дітьми. До них горнеться спрагле любові серце, проте наражається на спротив або й знущання. Навіть півторарічного хлопчика — улюбленця Докії — мачуха научає: «Бий кулачком, кулачком її...». І зацькована, але нескорена дівчинка («всі були їй вороги і вона всім ворог») шукає прихистку в куща калини, що ріс у гущавині. Однак заповзялося життя на дівчинку: мачушині діти знайшли сховок, а мачуха під корінь зрубала єдину радість дитячу — калиновий кущ.
У цій багатій зоровими образами сцені Борис Грінченко особливо тонко вловлює і відтворює психологічний стан дитини, її розпуку в найвідчайдушніших вчинках: Докія цілувала руки мачушині, затуляла власним тілом останні калинові стеблини — не допомогло! Ознаки екзистенціалізму (представники цієї літературної течії прагнули збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського буття) виразно проступають у цьому творі: самотність, страждання і відчай переповнюють життя героїні; оточення нав’язує їй свою волю, свою мораль; і особистість мусить протидіяти. Так, власне, і стається. Однак протест Докія висловлює дещо пізніше. Хоч вдача не змінилась, портретна характеристика героїні, що подорослішала, увиразнюється. Сільські парубки задивлялися «на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови...». Зауважив те все й хлопець-шахтар, що грав на вечорницях, куди мачуха послала Докію за позичкою. Він вперше заговорив до неї по-людськи. І відтепліле серце потягнулося на поклик юнака — дівчина покохала щиро і віддано. Усю нерозтрачену любов свого серця віддала Докія Семенові. У третій частині твору ми довідуємося про підлу чоловічу зраду, цинічно «присмачену» проклятим прізвиськом «каторжна». Немов остання крапля впала у чашу терпіння людського і переповнила її. Докія зважується на помсту. Вона підпалює хату, де відбуваються вечорниці. Але в останній момент згадує про маленьку симпатичну дівчинку Саньку — безвинне створіння, що може згоріти разом з усіма, і починає власним тілом гасити вогонь. Докія гине в страшних муках від опіків, так і не зрозумівши, чому світ був до неї особливо жорстоким. Борис Грінченко завершує твір, апелюючи до читача запитанням: «За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?». Прихильність Докії до малої дитини перемогла усі жалі до кривдників. Вибираючи в екстремальній ситуації між добром і злом, любов’ю і помстою, головна героїня керувалася добром і любов’ю, на їх вівтар вона поклала власне життя.
Майстерність психолога, виявлену в оповіданні «Каторжна», Борис Грінченко на повну силу продемонстрував у соціально- психологічному оповіданні «Дзвоник» (1897). Об’єктом твору є душа сільської дівчинки-сироти, яка потрапила в незвичні умови міського закладу для сиріт. Твір невеликий за обсягом: всього шість сторінок тексту — і ціле море духовних страждань малої Наталі. Дівчинка потрапляє до губернського сиротинця з волі добрих людей, котрі поклопоталися, аби вона після смерті матері не голодувала через п’яну байдужість та й бідність батька-каліки. Нове життя спочатку видавалось Наталі «якимсь пишним, панським, трохи не царським». Майстерно використавши антитезу, письменник наголошує, що на зміну напівголодному існуванню прийшло життя сите, на зміну латаному- перелатаному лахміттю — сезонна одежа, спання «на голому полу» змінив сон на м’якому ліжку, батькову бійку-лайку замінив «спокійний, рівний, однаковий голос» начальниці.
Однак усі ці зовнішні зміни не покращили життя Наталі. Нове становище передбачало нові навички і знання, а їх дівчинка не мала, У душі сільської дитини, вихованої на волі, на лоні природних просторів, визріває протест проти духовних пут. Для неї дитячий будинок стає тюрмою, кліткою. Тут ровесниці сміються з безпорадності «селючки» в користуванні ножем і виделкою під час їжі. Вона має клопіт з новим вбранням і потребує допомоги іншої дівчинки, аби правильно одягнутися. Незнання «панської мови» теж робить її посміховиськом серед однолітків. А найприкріше те, що її вважають нерозумною, і цю думку поділяють як учні, так і вчителі. Добрий знавець дитячого середовища, прекрасний психолог, Борис Грінченко зауважує: «Діти часто бувають нежалісливі». Дитяча жорстокість виявляється у глумливій реакції, у прізвиськах-образах, котрі проходять своєрідну еволюцію: спочатку Наталя — «селючка», «ляпало», далі — «середа» і насамкінець — «сонна середа*. Ніхто не переймався тим, що творилося у душі тієї сонної дівчинки, ніхто не хотів бачити, «як вона щиро вчила ті завдання, скільки вона працювала, щоб їх знати, щоб не бути посміхом усьому класові! І не могла подужати незрозумілої книжки». Автор підводить читача до висновку, який формулював і в педагогічних працях: навчання нерідною мовою припиняє розвиток дитини, згубне для неї. Страх паралізує дівчинку, прирікає на отупіння: «Вона їла, пила, спала, вставала не з своєї волі, а з чужого наказу. Незрозуміла їй шкільна наука пригнітила мозок, упевнила її, що вона, Наталя, дурна, й повинна робити одно тільки: питатися старших та їх слухатися». Письменник уважно простежує поведінку героїні. Художня деталь — дзвоник — стає символічною: є засобом організації казарменого способу життя, що нівелює людську особистість. Грінченко використовує прийом сну героїні, аби показати протестну реакцію дитини на нове гнітюче оточення, підкреслити її тугу за селом. У сні Наталя бачить себе разом з подругою Оксаною на зеленій луці у товариській розмові серед розмаїття квітів, що всміхаються до неї своїми «блискучими личками*. Чарівний сон розбиває звук дзвоника. В уяві дівчинки дзвоник персоніфікується, він уявляється їй живим, таким, що знає її і «навмисне так вигукує, бо хоче їй дошкулити». Як і в попередніх творах, у «Дзвонику» Борис Грінченко прагне з’ясувати справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.
Міжпредметні паралелі. У «Дзвонику» Грінченко продовжує розвиток теми, уже розробленої у світовому письменстві. Так, в «Олівері Твісті» Чарльза Діккенса йшлося про переживання самотнього хлопчика в незнайомому місті, про його злигодні й страждання. Маленька без захисна істота в жорстокому світі — це проблема, яка об’єднує творчість англійського і українського письменників. Щоправда, долю героїв Діккенса зазвичай змінює щасливий випадок, зустріч з добрими людьми, готовими турбуватися про дитину. Турбота ж про Наталю у «Дзвонику» Грінченка ставить семилітню героїню у межову ситуацію. Український письменник реаліст подав голос на захист знедолених дітей в поневоленій Україні.
Самотня Наталя («Серед людей жила Наталя в самотині») живе за велінням дзвоника, не може йому опиратися, адже «він усю волю забрав». Проте дівчинка прагне тієї волі, яку мала у своєму голодному житті на селі. Доведена внутрішніми стражданнями до відчаю, дівчинка зосереджує увагу на колодязеві. Настає кульмінаційний момент: у характері героїні відбувається своєрідне зіткнення двох начал. Перше, природне, вроджене, стимулює її до протесту через самогубство, друге (прищеплене у сиротинці) наказує спитати у начальниці дозволу «втопитися в дворі в колодязі». Дозволу вона не отримала, захворіла надовго, а видужала, щоб існувати як автомат в системі, що нищить дитячу особистість. Недарма Наталя у діалозі з обурено-здивованою вчителькою несміло пояснює: «Я не хочу тут жити... Я хочу втопитися».
«Дзвоник» належить до вершинних здобутків української дитячої літератури. Оповідання і новели Бориса Грінченка відзначаються високою художньою майстерністю, правдивістю у змалюванні життя, утвердженням високих гуманістичних цінностей, глибоким психологізмом і чистотою мови.
Цими словами відомий літературознавець визначив зміст усіх Грінченкових творів. Повною мірою стосуються вони і повістей «Сонячний промінь», «На розпутті», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами», «Брат на брата».
Головний герой повісті «Сонячний промінь» (1890)— Марко Кравченко — народолюбець, національно свідомий студент, який волею обставин опиняється на селі, в садибі поміщика Городинського у ролі репетитора його сина. На прикладі Маркової діяльності Грінченко реалізує головну ідею твору — зближення інтелігенції з народом, витворення «людей-братів» із цих двох «ворожих таборів в його ріднім краї». Назва повісті є подвійно символічною: «сонячним променем» є знання, які щиро і переконливо несе в народ Марко Кравченко; «сонячним променем», що яскраво освітив життя головного героя, є любов однодумиці Катерини. Епілог твору завершується заповітом українському інтелігентові: «Віддавати себе праці задля високої ідеї: щастя, відродження рідного народу». Так було визначено ідею твору і кредо подвижницького життя Бориса Грінченка.
Життя українського селянства в умовах соціального і національного поневолення стало об’єктом зображення у дилогії «Серед темної ночі» (1901) і «Під тихими вербами» (1902). Назви повістей символічні. Виразна назва першої частини дилогії становить своєрідний підсумок баченого, художній синтез «смутних і невеселих» картин життя українського народу на селі. Назва другої заснована на контрасті: тиховерб’янські ідилії — це ілюзія, реальне життя сповнене тяжкої праці, оточене темнотою безпросвітності, жорстоке і несправедливе. Розпад патріархальної родини старого Пилипа Сиваша перебуває у центрі письменницької уваги упродовж усього твору. Автор реалістично описує життєві долі трьох синів — Дениса, Романа і Зінька. Рідні брати, діти одного батька й матері, під впливом обставин і оточення змінюються. Загалом повість- дилогія про українське село межі XIX—XX століть, про владу землі відзначається продуманою композицією, переконливістю психологічного зображення характерів, глибоким розкриттям тогочасних суспільних процесів.
Як і більшість його сучасників, Грінченко творив у всіх літературних родах. За словами Івана Франка, «талановитий поет і повістяр, він покинув епіку задля драми, силкуючися дати нашій літературі історично-патріотичну драму вищого стилю». Історичне минуле України зображене у його творах «Степовий гість», «Середбурі», «Ясні зорі», життя інтелігенції — у творах «На громадській роботі», «Нахмарило», «Миротворці».
Доля відвела Борисові Грінченку недовгий вік, що минув у невсипущій праці задля рідного народу. І ця праця «робітника без одпочинку» (Іван Франко) зробила Грінченка «не тільки витвором, але й творцем свого часу» (Сергій Єфремов), справжнім Вартовим українства і національної ідеї.
1. У яких жанрах працював Грінченко- прозаїк? 2. Як у творах «Каторжна» та «Дзвоник» виявляються основні ознаки стилю їх автора? Що об’єднує ці оповідання? 3. Які засоби творення характеру використовує письменник, моделюючи образ Докії («Каторжна»)? 4. Який поетичний твір Бориса Грінченка можна вважати програмовим? Обґрунтуйте свою відповідь. 5. Назвіть риси екзистенціалізму. У яких творах Грінченка вони виразно проступають?
1. Чому твір Грінченка «Дзвоник» жанрово визначають по-різному: і оповідання, і новела? Які ознаки оповідання і які ознаки новели виокремлюються у цьому творі? До якого жанрового визначення схиляєтеся ви? 2. Чому письменник Микола Чернявський, характеризуючи Грінченка, сказав, що той «більше працював, ніж жив»? 3. Чому Наталя — героїня твору «Дзвоник» — не змогла прижитися у новому колективі?
Аналізуймо твір. 1. Який комплекс проблем порушує Борис Грінченко в оповіданні «Каторжна»? 2. Назвіть низку творів письменника, об’єднаних ідейно-тематично. 3. Від якої особи ведеться розповідь у оповіданні «Каторжна» Грінченка? 4. Схарактеризуйте ідейно-смислове навантаження авторського відступу в оповіданні «Каторжна»: «Вона не могла ще зрозуміти того, що в таких випадках сама іноді була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала від людей. І вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули — за все, за все». 5. Доведіть на прикладі оповідання «Дзвоник», що мова навчання є важливим засобом творення характеру Наталі. 6. Що є кульмінаційним моментом в оповіданні «Каторжна»? 7. Що, на вашу думку, є основною причиною деградації головної героїні? 8. Який художній засіб використано в реченні: «Серед людей жила Наталя в самотині»? 9. Скільки разів на день дзвонив дзвоник? Про що він нагадував Наталі і до чого спонукав? Яке слово вчувалося їй?
Робота в парах. Розподіліть між собою ролі туриста й екскурсовода. Учень-екскурсовод розповість про життєвий шлях і творчі здобутки Грінченка. Його розповідь уточнить і конкретизує своїми запитаннями учень-турист.
Мистецька скарбниця. Розгляньте ілюстрацію Василя Євдокименка до оповідання «Каторжна» (с. 66). Який епізод відобразив художник? Як він передав психологічну напругу ситуації? Опишіть Докію та інших дівчат, використовуючи цитати з тексту.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Погрібний А. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості. — К., 1988.
Яременко В. Нива його духовності //Грінченко Б. Зернятка. — К., 1989.
Перевірте себе.
І. Виберіть один правильний варіант відповіді:
1. Бориса Грінченка «робітником без одпочинку» назвав:
а) Тарас Шевченко;
б) Євген Гребінка;
в) Іван Франко;
г) Микола Чернявський.
2. На прикладі строфи з вірша «На полі» з’ясуйте характерний для поетики Грінченка засіб виразності: «Блиснули вже коси, упали покоси, / Рядками снопи полягали; / Під сонцем пекучим із лихом гнітючим / У полі усі працювали»:
а) асонанси;
б) внутрішні рими;
в) метонімія;
г) оксюморон.
3. Героїчний вчинок дівчинки зображено у творі Грінченка:
а) «Каторжна»;
б) «Дзвоник»;
в) «Украла»;
г) «Олеся».
4. Вкажіть, хто з героїв Грінченка ріс «без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини»:
а) Олеся («Олеся»);
б) Горпина («Без хліба»);
в) Докія («Каторжна»);
г) Наталя («Дзвоник»).
5. Назвіть твір Грінченка, в якому співають уривок з пісні: «Позавидував мужик, / Що шахтьору добре жить: / Шахтьор па шеньки не паїиеть, / Коси в руки не берьоть!»:
а) «Дзвоник»;
б) «Без хліба»;
в) «Олеся»;
г) «Каторжна».
6. Докія з оповідання «Каторжна» Грінченка загинула:
а) через власну необережність;
б) втопилася;
в) від опіків;
г) отруїлася.
7. «Дома вона все розуміла, дотепна була розмовляти, знала безліч казок та пісень. Ніхто з її сільських подруг краще від неї не вмів співати» — це характеристика:
а) Олесі («Олеся»);
б) Наталі («Дзвоник»);
в) Докії («Каторжна»);
г) Горпини («Без хліба»).
8. Вкажіть твір, що має такий початок: « Її звали Наталею. Вона була маленька, їй було тільки сім років. Мати її вмерла років уже з півтора, батько був каліка та ще й п’яниця»:
а) «Дзвоник»;
б) «Каторжна»;
в) «Екзамен»;
г) «Сонячний промінь».
9. Визначте, кому з героїнь Грінченка «велено вчитися «прилеж но», а вона ніяк не могла зрозуміти — навіщо це. вчучися, тре ба лежати, коли їй краще сидіти»:
а) Олесі;
б) Наталі;
в) Докії;
г) Катерині.
10. Веснянку «Розлилися води на чотири броди» співає героїня твору Грінченка:
а) Докія;
б) Наталя;
в) Оксана;
г) Олеся.
11. З’ясуйте, яке «нечупарне прізвище» не личило героїні твору Грінченка з такою портретною характеристикою: «Невеличка постать з чорноволосою голівкою, замислене обличчя з великими засмученими очима»:
а) каторжна;
б) ляпало;
в) середа;
г) дурисвітка.
12. Повість-дилогію складають твори Грінченка:
а) «Сонячний промінь», «Серед темної ночі»;
б) «Серед темної ночі», «На розпутті»;
в) «На розпутті», «Під тихими вербами»;
г) «Серед темної ночі», «Під тихими вербами».
II, Виберіть два чи більше правильних варіантів відповіді:
1. Визначте, які художні засоби використані в уривку з вірша Грінченка: «О скільки гір нам розкопати треба, / Засипати безодень скільки нам, І Розвіять хмар з насупленого неба, / Зорать обліг, посіять хліб людям!»:
а) епітет;
б) оксюморон;
в) риторичний оклик;
г) гіпербола;
ґ) літота;
д) метафора;
е) анафора;
є) рефрен.
2. Вкажіть прозові жанри, у яких працював Грінченко:
а) роман;
б) повість;
в) новела;
г) оповідання;
ґ) драма;
д) етюд;
е) есе.
3. Особисте і творче життя Грінченка пов’язане з містом:
а) Чернівцями;
б) Львовом;
в) Черніговом;
г) Одесою;
ґ) Києвом;
д) Москвою;
е) Луцьком;
є) Харковом.
4. У жанрі повісті написані твори Грінченка:
а) «Дзвоник»;
б) «Сонячний промінь»;
в) «Каторжна»;
г) «До праці!»;
ґ) «На розпутті»;
д) «Під тихими вербами»;
е) «Серед темної ночі»;
є) «Без хліба».
III. Письмово доведіть або спростуйте одну з тез:
а) «За працездатністю Бориса Грінченка на Україні переважав хіба що Іван Франко» (Василь Яременко);
б) «Грінченко не був переспівувачем відомих сюжетів, а піднімав нові теми, висвітлював злободенні питання сучасності» (Іван Пільгук).