Українська література (профільний рівень). Підручник 10 клас. Семенюк Г. Ф.

Іван Карпенко-Карий

(1845—1907)

Драматична творчість Карпенка-Карого — це найвище досягнення нашого класичного театру, театру корифеїв, що стало школою для українських драматургів нового часу.

(Ростислав Пилипчук)

Серед драматургів, які постачали театр корифеїв сценічною продукцією, найбільш талановитим виявився Іван Карпенко-Карий. В історію національного театру й українського красного письменства він увійшов як талановитий актор, батько української комедії та української трагедії, митець, велич творчого доробку якого досі викликає щире подивування. Як актор Іван Карпенко-Карий віртуозно зіграв ролі Назара Стодолі з однойменної драми Тараса Шевченка, Герасима Калитки («Сто тисяч»), Терентія Гавриловича Пузиря («Хазяїн»), Мартина Борулі й Омелька («Мартин Боруля»), Потоцького і Яна Шмигельського («Сава Чалий») з власних творів. Написавши вісімнадцять п’єс, Карпенко-Карий став найяскравішою зіркою в сузір’ї українських драматургів.

«Сцена — мій кумир, театр — священний храм для мене!» (Іван Карпенко-Карий)

Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці (нині — Веселівці), недалеко від Єлисаветграда (сучасного Кіровограда). Рід Тобілевичів у минулому був багатий, належав до польської шляхти, але зубожів. На час народження Івана його батько, Карпо Адамович, працював управителем поміщицького будинку. Свою дружину — Євдокію Зиновіївну Садовську — перед шлюбом Карпо Адамович викупив з кріпацтва у пана Золотницького. Мати вважала за краще не згадувати про дівочі літа, проведені в неволі. Вона була людиною душевною, доброю, чулою до несправедливості й чужого горя, тож не раз захищала кріпаків від панського гніву. Євдокія Садовська була щедро обдарованою від природи, прекрасно співала, знала напам’ять драму Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Серед шести дітей Тобілевичів Іван був найстарший. Згодом четверо з них стали активними діячами театру корифеїв. Іван на честь батька прибрав собі псевдонім Карпенко-Карий, Микола в пам’ять материного роду підписувався прізвищем Садовський, Панас утворив свій псевдонім від назви місцевої річки Саксагані. Дочка Марія, на сцені Садовська-Барілотті, стала однією з найкращих артисток свого часу.

Малого Івана після науки у дяка, а вслід за ним і молодших братів Михайла і Петра, віддали в Бобринецьке повітове училище. Жили малі Тобілевичі у купленій батьком старенькій хаті, де порядкувала їхня бабуся Настя. У 1859 році Іван Тобілевич закінчив училище на «відмінно» і став писарчуком в канцелярії містечка Мала Виска, а згодом влаштувався на таку ж посаду в Бобринці. Завдяки сумлінності й дисциплінованості в 1864 році юнака підвищили по службі, і він зайняв посаду канцелярського служителя в Бобринецькому повітовому суді, а пізніше столоначальника у кримінальній частині. Саме у цей час Іван Карпович по-справжньому захопився театром. Коли в 1865 році повітовим містом визнали Єлисаветград, Карпо Тобілевич переїхав сюди жити разом зі старшим сином. У вільний від роботи час Іван грав у аматорському драматичному гуртку. У Шевченковій п’єсі «Назар Стодоля» він виконував роль Гната, а Надія Тарковська — роль Галі. Молоді люди закохалися і домоглися, щоб батько нареченої, поміщик, дав згоду на її одруження з нареченим із нижчого соціального стану. На згадку про свій акторський дебют Іван пізніше до першої частини псевдоніму Карпенко додав другу — прізвище Гната Карого, побратима головного героя з драми «Назар Стодоля».

На жаль, щастя молодої сім’ї виявилося недовгим: помер син-первісток. Народивши чотирьох наступних дітей, Надія Карлівна захворіла. У 1879 році Іван Карпович втратив матір, наступного року — дружину. Проте особисті нещастя не вбили в Карпенкові-Карому доброти й щирості. Він став найактивнішим членом новоствореного Товариства для поширення ремесел і грамотності, яке на власні кошти утримувало школу для бідних. Іван Карпович увійшов до таємного гуртка, члени якого спочатку тільки поширювали книги в народних масах, а потім взялися за пропаганду ідей революціонерів-народників. Однак організацію було викрито, почалося слідство. Згідно з особистим розпорядженням міністра внутрішніх справ у жовтні 1883 року за політичну неблагонадійність Івана Тобілевича звільнили з посади секретаря поліції.

З 1884 року через заборону жити в Україні митець оселився в Новочеркаську, де опанував професію палітурника, вечорами шліфував і удосконалював створені в 1883 — 1886 роках драми, надруковані значно пізніше, деякі навіть після смерті драматурга: «Наймичка» (1887), «Мартин Боруля» (1891), «Безталанна» (1910), «Бондарівна» (1910). Театральне товариство домоглося дозволу на постановку цих драм на сцені.

Отримавши дозвіл жити в Україні, Іван Карпович зі своєю другою дружиною, Софією Дітковською, повернувся на хутір Надія, названий так на честь першої дружини, зустрівся зі старим батьком, що ледве давав ради хуторові, і дітьми, які в час відсутності Івана Карповича бідували.

Карпо Адамович сподівався, що після заслання син стане господарем-хліборобом. Півтора року Іван Карпович працював на землі, рятуючи свій хутір від конфіскації за борги. Пізніше в листі до своєї доньки Ярини Іван Карпенко-Карий писав: «Одним з найкращих лікарств є праця! Не дурна, без мети, аби утомить себе, а розумна праця, у котрої є мета забезпечить особисту свободу і незалежність. Нема на світі кращого, як незалежність. Це високе становище робить чоловіка сильним на всяку життєву боротьбу, і ніякі кайдани не обважнюють його свободи на життєвім шляху».

Працелюбству, цілеспрямованості й силі духу Івана Карповича справді могли позаздрити і вороги, й друзі. Він не цурався ніякої фізичної роботи, при цьому не забуваючи про творчість. На хуторі Надія народилися кращі його твори: «Сто тисяч» і «Хазяїн», «Паливода XVIII століття» і «Сава Чалий», «Суєта» і «Житейське море». Карпенко-Карий збагатив українську драматургію комедіями «Сто тисяч» та «Хазяїн», а також трагедією «Сава Чалий». Більше того, у творі порушувалася проблема зради народові його яскравого представника, що як соціальне і політичне явище залишається актуальним і в наші дні.

Як тільки в грудні 1888 року з Карпенка-Карого зняли гласний нагляд поліції та заборону жити в Києві, Харкові, Москві та Петербурзі, він вирішив негайно повернутися на сцену. Спочатку влився у трупу свого брата — Миколи Садовського, але вона розпалася, і Карпенко-Карий перейшов до тієї, яку очолював інший брат — Павло Саксаганський і де грала сестра Марія. Проте гастролі взагалі були можливі лише в певний період. В інші пори року Карпенко-Карий неодмінно повертався на хутір, виснажував себе працею на землі, щоб не втратити її через борги, а ночами писав п’єси.

Як письменник Іван Карпенко-Карий дебютував у 1883 році, коли в першому номері журналу «Рада» було надруковано його повість «Новобранець». Проте надалі митець спеціалізувався в драматургії. Умовно всі його п’єси можна поділити на такі групи: 1) соціально-побутові драми про скалічену долю вихідців із простого люду; 2) драми з життя інтелігенції, зокрема — акторів; 3) комедії, головним сатиричним персонажем яких був учорашній неграмотний селянин, який за короткий час зумів скупити чимало землі й стати багачем; 4) трагедії з історичним контекстом. Якщо соціально- побутові драми Іван Карпенко-Карий творив у дусі своїх попередників, то в усіх інших творах був новатором. Його п’єси «Сто тисяч» (1891) і «Хазяїн» (1902) досі вважають високо-художніми взірцями комедійного жанру.

У драмах про інтелігенцію «Суєта» (1905) і «Житейське море» (1905) Карпенко-Карий порушив проблеми моралі, філософські питання сенсу життя, вагомості непересічного таланту. Пробував себе митець і в історичному жанрі — «Сава Чалий» (1899), «Паливода XVIII століття» (1910). Формально першу в Україні історичну трагедію «Сава Чалий» написав Микола Костомаров, однак за рівнем художності його твір суттєво поступається однойменній трагедії Івана Карпенка-Карого.

Фанатичне захоплення Івана, Миколи й Панаса Тобілевичів театром категорично не поділяв їхній батько, який мріяв бачити синів офіцерами чи священиками. Проте троє талановитих братів прекрасно усвідомлювали, яку місію мають виконати: збудувати підмурівок професійного українського театру. Слава театру корифеїв росла з кожним днем. Драми Івана Карпенка-Карого ставали національним здобутком.

Разом з братами і сестрою Карпенко-Карий брав участь у І Всеросійському з’їзді театральних діячів, саме він написав гостру за змістом доповідь, яку виголосив Панас Саксаганський. Його промова стала звинувачувальним актом тогочасній імперській цензурі.

У 1905 році лікарі виявили у драматурга невиліковну хворобу. На жаль, не допомогли найкращі спеціалісти в Берліні, де Іван Карпович помер 15 вересня 1907 року. Дружина привезла його тіло в Україну і поховала, згідно із заповітом, поряд з могилою батька в селищі Карлюжине, неподалік від хутора Надія. Іван Франко на смерть Івана Карпенка-Карого відізвався так: «Він був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драма тургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини та багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів».

Пам’ять про геніального корифея увіковічено у багатьох місцях України, на батьківщині споруджено пам’ятник і відкрито літературно-мистецький заповідник «Хутір Надія», а Київський національний інститут театрального мистецтва з гордістю носить ім’я Івана Карпенка-Карого.

Словникова робота. 1. Запам’ятайте літературознавчі терміни:

Комедія — драматичний твір, у якому дійові особи зображуються у смішних ситуаціях, нещадно висміюються людські пороки та негативні соціально-побутові явища. Майстрами комедійного жанру вважають Лопе де Вегу, Кальдерона де ла Барку, Вільяма Шекспіра, Жана Батіста Мольера, Олександра Грибоедова, Миколу Гоголя, Івана Котляревського, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого.

Трагедія — драматичний твір, в основу якого покладено гострий конфлікт. Головна дійова особа трагедії діє в екстремальних ситуаціях, потрапляє у безвихідне становище і гине фізично або морально, здійснюючи подвиг або спокутуючи свою вину. Для трагедії характерні висока амплітуда напруги, перипетії сюжету такого твору постійно вимагають від головного героя особистісного вибору, герой переживає широку гаму пристрастей, розчарувань, мук совісті, жалю, відчаю, гніву тощо.

2. Які комедії українських і зарубіжних драматургів ви знаєте?

3. Хто з давньогрецьких поетів та майстрів епохи Відродження уславився своїми трагедіями?

Поміркуйте. 1. Якою ви уявляєте батьківську сім’ю Івана Тобілевича? 2. Яку першу роль митець зіграв на сцені і як саме вона позначилася на його творчій долі? 3. Чому страшні життєві випробування не зламали Івана Карповича? Перечитайте уривок з його листа до дочки Ярини. Чим повчальні настанови Карпенка- Карого й для вас особисто? На основі біографії доведіть, що драматург був прекрасним батьком. 4. Яким постає Іван Карпович зі спогадів дружини Софії Віталіївни? 5. У яких драматичних жанрах працював Карпенко-Карий? Назвіть відповідні твори. 6. Як вшановано пам’ять геніального драматурга на теренах України? 7. Прокоментуйте подані у статті цитати Івана Франка та Ростислава Пилипчука.

«Мартин Боруля»

Комедія в п’яти діях — так визначив жанр п’єси «Мартин Боруля» автор, хоч за всіма ознаками твір більше тяжіє до соціальної драми. Цей твір Івана Карпенка-Карого вперше було надруковано у львівському журналі «Зоря» у 1891 році. Цю п’єсу ставили на сцені актори трупи Марка Кропивницького під час гастролей 1887 року в Новочеркаську і Москві та 1888 року в Петербурзі. Марко Кропивницький блискуче грав роль Мартина Борулі.

В основу сюжету драми лягли родинні події, оскільки батько драматурга, Карпо Адамович, тривалий час намагався довести своє дворянство, проте марно. У документах його прізвище фігурувало в двох різновидах: Тебілевич і Тобілевич, тому рішення про дворянський титул виявилося не на користь позивача. Іван Карпенко-Карий добре пам’ятав, що довелося пережити батькові після офіційної відмови йому в дворянському званні. Старий, як і головний герой драми «Мартин Боруля», мало не помер від образи, розпачу й жалю.

Мар’ян Крушельницькій у ролі Мартина Борулі

Події в драмі «Мартин Боруля» відбуваються в середині XIX століття у родині багатого орендатора землі, який вчить свого сина в місті на чиновника-судочинця, а дочку з недавніх пір мріє видати заміж тільки за дворянина. Зібравши необхідні документи, старовинні грамоти й інші геральдичні докази, Мартин Боруля наївно сподівається, що його спадкові права як шляхтича буде підтверджено, тому заздалегідь починає готуватися до переходу в «панський» стан. Дочку й сина він змушує називати батьків «мамінькою» й «папінькою», починає дуже витратну судову тяжбу з шляхтичем Красовським. Чимало вчинків старого Борулі мають комічний відтінок, його простодушність і наївність показано з гумором, а надмірна довіра до нечистого на руку повіреного Трандалєва межує з інфантильністю, дитячістю, нерозвиненістю логічного мислення претендента на дворянство. Проте як людина Мартин має чимало позитивних рис. Не можуть не викликати прихильності в читачів або глядачів щирі намагання Борулі належно подбати про дітей, дати їм те, чого все життя не мав сам, через що постійно почувався людиною обділеною, другосортною. Старий Боруля доброзичливо ставиться до слуг, жорстоко не карає навіть п’яничку Омелька, у якого в місті вкрали хазяйських коней. Інші члени сім’ї Мартина Борулі, крім сина Степана, якого вже частково вразила бацила легкого міського життя, виведені працьовитими, порядними людьми. Насамперед це стосується дружини Палажки і дочки Марисі, які звикли до щоденної праці, відзначаються взірцевими рисами характерів. Палажку не тішить «панське майбутнє», проте вона скоряється волі свого чоловіка. І Мартин, і його дружина мріють про внуків, хоч своєю суперечкою про майбутніх кумів неабияк лякають жениха, що приїхав одружуватися з Марисею з розрахунку. Мартин Боруля надто легко прощає негідні витівки синові, скрушно зітхаючи: «А синок! Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там п'янствує...».

Проте в досить пересічному сімействі Боруль бачимо й неординарну постать. Дочка Мартина — Марися — вміє кохати, здатна знайти вихід і відстояти своє право на особисте щастя. Коханому вона радить не загострювати стосунки з батьками, зволікати з рішенням засилати сватів до іншої, а Націєвському відмовляє фактично в тому самому дусі, що й Наталка з п’єси Івана Котляревського — возному: «Душа моя до вас не лежить, і очі мої не стрінуться з вашими; а коли ви й після цього все- таки хочете, щоб мене присилували за вас заміж, то знайте: я люблю давно другого, йому слово дала, і не розлучить нас ніхто — хіба могила».

Окремі нюанси сюжету й розв’язка драми усе-таки відзначаються штучністю, неприродністю. Насамперед викликає подив, що настільки заможний орендатор (у Мартина є щонайменше п’ятеро коней) не спромігся купити землю, а безпечно орендує угіддя у дворянина Красовського. Посварившись із ним, Мартин навіть позивається до суду, а такий конфлікт обертається для Борулі відмовою власника в оренді землі. Неправдоподібним є раптове «прозріння» Борулі. Мартин спалює злощасні документи, які гарантували йому дворянство, й вирішує одружити Марисю з Миколою, сином свого сільського приятеля Гервасія. Думка про дворянство нащадків усе-таки залишається його найсокровеннішою мрією, адже до Марисі й Миколи він звертається зі словами: «Вчіть дітей своїх, щоб мої онуки були дворянами». Прикро, що у драмі беруть верх досить сумнівні висновки Гервасія, який міряє все тільки прибутками. Обмежений Гервасій самовпевнено твердить, що просте прадідівське хліборобське ремесло краще від високих шкіл, а отже, навіть попри вдавану згоду з майбутнім сватом, що дворянство таки отримають їхні вчені нащадки, він схиляється до висновку про непотрібність освіти і знань людям від плуга й землі.

Міжпредметні паралелі. 1. З курсу зарубіжної літератури пригадайте комедію, співзвучну творові «Мартин Боруля». Як ви вважаєте, з якої причини тема горе-дворянства була настільки популярною в європейських літературах? Чому, на вашу думку, західноєвропейська драматургія розвивалася активніше, ніж українська, і животрепетні теми розробляла набагато раніше? 2. Порівняйте образи головного героя комедії «Міщанин-шляхтич» Мольєра з образом головного героя твору «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого. Який з цих персонажів вам більше імпонує і чим саме?

Аналізуємо твір. 1. Якою людиною постає Мартин Боруля на початку твору? Чому всім вдається його обдурювати? 2. З якою метою Трандалєв розповідає про випробувані ним професії? Чи вважаєте ви, що ця людина здатна успішно вирішити справу про встановлення дворянства? 3. Доведіть, що наймит Омелько — сатиричний персонаж. Яка його роль у творі? 4. Чому панські замашки Мартина Борулі викликають іронічну посмішку? Як до батькових нововведень ставляться Степан, Палажка і Марися? 5. Чому Мартин Боруля не погодився віддати заміж Марисю за сина Гервасія Миколу? Чи справді Націєвський був кращим женихом для дівчини? Чому ви так вважаєте? 6. Чому приїзд новоспеченого жениха змальовано сатирично? Що не на жарт перелякало Націєвського? Який вибір він зробив? 7. Як ви розцінюєте той факт, що Мартин і Омелько наздогнали і побили Націєвського? Трагічний чи комічний цей епізод у творі? Чому ви так вважаєте? 8. Всебічно розкрийте образ Гервасія. Що приваблює, а що відштовхує в цьому персонажі? 9. Чи можна назвати розв’язку драми «Мартин Боруля» щасливою? Чому?

Поміркуйте. 1. Іван Карпенко-Карий назвав твір «Мартин Боруля» комедією. Як ви вважаєте, чому? Для чого служать засоби сміху в цьому творі? 2. Порівняйте образ Наталки з драми Івана Котляревського «Наталка Полтавка» з образом Марисі з драми Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Що спільного і що відмінного ви помітили в характерах цих дівчат? Який з двох образів ви вважаєте більш правдоподібним і художньо виразним? Чому? 3. Опишіть фото із зображенням відомого актора і режисера першої половини XX століття Мар’яна Крушельницького у ролі Мартина Борулі (с. 86). Яким чином фото увиразнило ваше уявлення про персонажа п’єси? Чи бачили ви Інших акторів у цій ролі?

«Сава Чалий»

Поштовхом до написання Карпенком-Карим трагедії «Сава Чалий» стала народна пісня «Ой був в Січі старий козак на прозвище Чалий», або «Дума про Саву Чалого». На Херсонщині побутувало кілька легенд про Чалого, зокрема про його загибель від рук колишніх побратимів.

На основі відомого фольклорного твору Микола Костомаров написав романтичну трагедію «Сава Чалий» (1838), під якою підписався псевдонімом — Ієремія Галка. До образу Сави Чалого, а його реальне існування документально підтверджено скаргами польської шляхти до короля й універсалами польського коронного гетьмана Потоцького, звертався також у монографії «Гайдамаччина» (1870) Данило Мордовцев. Вчинки гайдамаки аналізували й тогочасні науковці-історики.

Вперше драму Івана Карпенка-Карого «Сава Чалий» було надруковано в журналі «Киевская старина» (1899). Царські цензори вбачали у творі «похмуру картину непримиренної суспільної ворожнечі» й наголошували, що через «україно- патріотичні почуття» трагедію не варто допускати до постановки на сцені. Проте начальник Головного управління у справах преси Соловйов побачив у творі інші акценти: «В основі трагедії лежить боротьба російського православного народу, спричинена фанатизмом польських вельмож і шляхти, і нестерпне становите пригноблених, яке припинилося тільки з переходом країни під владу Росії. З цих міркувань п'єсу можна дозволити виставляти на сцені».

Першою постановкою стала прем’єра в Києві 21 січня 1900 року, здійснена «Товариством малоросійських артистів» під керівництвом Саксаганського і Садовського. Під час цієї вистави роль Потоцького грав автор твору — Іван Карпенко-Карий, роль Сави Чалого — Микола Садовський, Гната Голого — Панас Саксаганський. Публіка вітала акторів бурхливими оплесками. Коли ж у трупу влився Марко Кропивницький, роль Йозефа Потоцького дісталася йому, а Іван Карпенко-Карий почав грати роль Шмигельського, яка йому вдавалася якнайкраще.

Пізніше трагедію «Сава Чалий» ставили на сцені інші театральні трупи, зокрема київського театру Миколи Садовського в 19121919 роках. У 1927 році в постановці режисера Фавста Лопатинського драма «Сава Чалий» успішно йшла в харківському театрі «Березіль». У 1957 — блискуче зіграна акторами Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької.

Якщо простежити за часом, що обіймає події у трагедії «Сава Чалий», встановимо, що це сім років. Два перших акти відбуваються відразу після придушення польською шляхтою народного повстання під керівництвом Верлана у 1734 році. Зрада Сави (третя дія) припадає на 1736 рік, а боротьба Чалого проти гайдамаків (четверта дія) охоплює 1736 — 1741 роки; смертна кара Сави, якою закінчується трагедія, відбувається у грудні 1741 року. Вражає висока компетентність автора, його достовірна авторська історична концепція, скрупульозність у характеротворенні всіх дійових осіб. Сава Чалий змальований не вродженим егоїстом, не користолюбним зрадником, а людиною, здатною усвідомлювати негативні наслідки як стихійних протестів, так і урядових каральних акцій. Саву лякає перспектива кровопролиття, неминучого з обох боків. Відповідальність за повсталий люд, вагання, сумніви, муки совісті, кохання до Зосі Курчинської, щира дружба з Яном Шмигельським, безприкладність героїзму цього шляхтича, його вагання й сумніви всебічно розкривають характер Сави. Високі нагороди з боку Потоцького впевнюють Чалого в тому, що вороги українського народу готові безсоромно купити його, що в очах і поляків, і українців він постає пропащою людиною, зрадником.

Наталія Антоненко. Ілюстрація до п’єси «Сава Чалий»

Велику увагу драматург приділив образу Гната Голого. Якщо у Костомарова це — лиходій, бездумний убивця, то у Карпенка-Карого — живе втілення совісті запорожців, палкий захисник скривдженого поляками рідного народу. Таке трактування колишнього побратима, а згодом — найбільшого ворога Сави Чалого — не випадкове. Іван Карпенко-Карий добре знав, що запорожці до вбивства козака козаком ставилися дуже суворо: зарубаного шаблею в поєдинку ховали в одній труні з його живим супротивником. Гната, як свідчать історичні факти, запорожці й не збиралися карати. Після смерті Сави Чалого козаки визволили Голого з-під арешту київського генерал-губернатора й зустріли побратима з радістю і пошаною.

Образи представників польської шляхти Карпенко-Карий змалював досить правдоподібно. Польський гетьман Потоцький змальований хитрим і досвідченим воєначальником та земельним магнатом, на якого в українських володіннях каторжно працюють двісті тисяч кріпаків. Потоцький зневажає підлабузників, у глибині душі відчуває огиду до Чеслава Жезніцького, який прославився крайньою жорстокістю. Значно ближчий Потоцькому духом Ян Шмигельський, хоча відвертість цього шляхтича, його співчуття до українців, намагання врятувати від мученицької смерті запорожців, ув’язнених Жезніцьким, неабияк дратує вельможного магната. Ян Шмигельський виведений Карпенком-Карим порядною людиною. Це єдиний серед поляків шляхтич, який щиро співчуває українським селянам. Під іменем Івана Найди він з’являється в таборі повсталих, має за честь дружити з їхнім ватажком, з власної ініціативи береться за досить ризиковану справу з порятунком Зосі, а в останньому бою з гайдамаками виявляє неабиякий героїзм. Ян гідно тримається під час розмови з ватажком повсталих, що й спричиняє поховання скараного смертю ворога в одній могилі з полеглими в бою гайдамаками Микитою і Молочаєм. Так розпорядився Гнат Голий, вважаючи, що Шмигельський «варт того, щоб поховать його з січовиками вкупі».

Серед небагатьох жіночих образів у трагедії вирізняється Зося Курчинська. Красуня-шляхтянка, вражена лицарським вчинком Сави Чалого, який пригрозив суворо покарати її викрадачів-гайдамаків, щиро закохується в отамана. Вона не має наміру повертатися до батьків, хоч у полоні їй доводиться обмежуватись убогими харчами й житлом. Коли Потоцький у присутності шляхтичів питає Зоею, кого вона хоче обрати за чоловіка — Чеслава Жезніцького чи Саву Чалого, — Курчинська, всупереч моральним устоям свого соціального стану, обирає гайдамаку, а не шляхтича. Це — вияв неабиякої сміливості і твердості духу родовитої польки. У шлюбі з Гнатом Зося піклується про коханого, навіть сина бажає назвати ім’ям чоловіка, готова перейти в православну віру. Ставлення Зосі до Шмигельського цілком виправдане. Вона високо цінує в Янові лицарські риси, відверто заявляє чоловікові, що почувається в безпеці тільки тоді, коли Шмигельський охороняє їхній маєток. Зося також наділена тонкою інтуїцією, передчуває небезпеку для Сави і попереджає його про це.

Образи повстанців змальовані досить схематично, оскільки гайдамаки у творі відіграють роль живих свідків всенародної історичної трагедії. Правда, драматург влучно передав розмовну мову, філігранно прикрасивши репліки дійових осіб народними фразеологізмами. Для посилення драматичного тла автор змалював селян виснаженими непосильного працею, тяжкими податками. Це добре проілюстровано розповідями селян, які зібралися в порожній корчмі, очікуючи на Саву, а також трагічними долями двох молодиць, які вирішили стати черницями, бо пан Жезніцький позбавив їх усього найдорожчого: сімейного щастя і даху над головою. Страшна смерть сина однієї з них, шевця Гаврила Гуски, і катастрофічне розорення сім’ї другої жінки, багатодітної матері, підкреслюють панську сваволю.

Іван Карпенко-Карий не відійшов від історичної правди й тоді, коли наголошував, якою тяжкою була для селян панщина. Податок за конвалію — це зовсім не художній домисел автора. Письменник скористався інвентарем села Вовковиїв, в якому кріпаки, крім загальних повинностей, мусили відпрацювати «за берест один день, за конвалію один день, за опеньки один день, за рижики один день...»

М. Уваров. Панас Саксаганський — гайдамака у виставі «Сава Чалий»

Трагедія «Сава Чалий» відразу після публікації та перших постановок на сцені посіла належне місце в українському красному письменстві та сценічному мистецтві. Сергій Ефремов високо поцінував цей твір: «Хоча ідеали Тобілевича й не відзначаються широтою, вони показують, як автор вдумливо ставився до життя й як пильно шукав відповіді на «прокляті питання» часу. Так само вдумливо він ставився... до минулого життя нашого народу (найкраща у нас драма «Сава Чалий»)».

Словникова робота. 1. Запам’ятайте новий термін.

Драма як жанр — це п’єса соціального, побутового, ідеологічного чи політичного характеру, яка відзначається гострим конфліктом, високою напругою дії, складними переживаннями дійових осіб, протистоянням антагоністичних сил, зіткненням ідей і моральних принципів. Гострий конфлікт у драмі не має трагічної розв’язки; трагічне поєднується з елементами комічного. Дійовими особами драми є переважно звичайні люди, що діють у типових обставинах; їхні характери розкриваються у монологах, діалогах, взаєминах з іншими дійовими особами. Драма відома з античних часів, її родоначальниками вважають Есхіла, Софокла та Еврипіда. Особливого розвитку цей жанр зазнав у XVIII столітті завдяки здобуткам французького драматурга Дені Дідро («Позашлюбний син», «Батько родини») та Готгольда Ефраїма Лессінга, німецького автора драм «Емілія Галотті», «Міс Сара Сампсон». У російській (Микола Гоголь, Антон Чехов) та українській (Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Панас Мирний, Іван Франко, Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький) літературах драма з’явилася у XIX столітті.

2. Пригадайте жанрові різновиди драматичних творів. Чим відрізняється драма від водевілю? Назвіть відомі вам драми і водевілі.

3. Яка різниця між комедією і трагедією? Чим драма відрізняється від трагедії? На основі змісту яких творів ви так вважаєте?

Мистецька скарбниця. Розгляньте картину «Гайдамаки» Опана са Сластіона, на якій відтворено події гайдамаччини. До якого епізоду трагедії «Сава Чалий» це художнє полотно може бути ілюстрацією? Чому ви так вважаєте? Що на картині найбільше привернуло вашу увагу й чому саме? Які ще полотна цього митця ви знаєте? Знайдіть у пошуковій програмі Google.coni.ua мережі Інтернет відомості про творчий доробок цього художника і підготуйте невеличкий реферат.

Аналізуємо твір. 1. Що ви довідалися про утиски та визискування селян польськими панами? Зачитайте відповідні цитати вголос і прокоментуйте кожну. 2. Як ви ставитеся до дружби Сави Чалого і Гната Голого? Якими рисами характерів різняться побратими? Хто з них вам більше імпонує і чим саме? Коли саме гайдамаки починають помічати незгоди між ватажками? Як реагують на їхні конфлікти? Зачитайте вголос відповідну цитату. 3. Чому багато хто з повстанців під іменем Сави Чалого готовий піти на страшні муки і вмерти героїчною смертю? 4. Дайте детальну характеристику образові польського коронного гетьмана Потоцького. 5. Що ви можете сказати про представників шляхти — Чеслава Жезніцького і Яна Шмигельського? Чому між ними виникла взаємна неприязнь? 6. Чому під час винесення смертного вироку колишні побратими- запорожці не дали можливості Саві Чалому вступити з ними в поєдинок? 7.Схарактеризуйте жіночі образи з трагедії «Сава Чалий».

Поміркуйте. 1. Як ви думаєте, чому образ Потоцького не дуже вдався Карпенкові-Карому, зате з образом Шмигельського він впорався блискуче? 2. Прокоментуйте такі роздуми Сави: «Жадоба помсти в них (повстанців) така велика, що здержати її. як здержать воду ту, що ринула крізь прорвану греблю, нема у чоловіка сили! І понесуть вони тепер на Україну і смуту, і пожежу, і кров проллють ріками, без жодної користі для народу, а потім і самі на палях всі сконають». Як ви розцінюєте такий висновок Чалого? 3. Чи деградує Сава Чалий упродовж п’єси? Як ви ставитеся до того, що він приймає нагороду від Потоцького? 4. Чи вважаєте ви, що образи Потоцького, Шмигельського і Жезніцького неоднозначні? Належно аргументуйте свої висновки. 5. Поясніть, який зміст вкладав шляхтич Шмигельський у репліку щодо українського народу: «З таким народом можна весь світ покорить!» 6. Про що свідчать слова Зосі: «Шляхтичів багато, а Сава один!»? 7. Висловіть свої враження від трагедії «Сава Чалий». 8. Порівняйте образ Чеслава Жезніцького з трагедії Івана Карпенка-Карого «Сава Чалий» з образом Самійла Лаща з роману Івана Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький», який ви вивчали у 9 класі. Що саме об’єднує цих персонажів? 9. Зіставте, як показано зраду українському народові Єремії Вишневецького в романі Івана Нечуя- Левицького і зраду Сави Чалого в трагедії Івана Карпенка-Карого. Проаналізуйте, чому зрада цих двох історичних діячів має різне підґрунтя й оцінюється читачами або глядачами по-різному?

Робота в парах. Разом з однокласником складіть порівняльну характеристику Сави Чалого і Гната Голого.

Міжпредметні паралелі. 1. Що ви знаєте з курсу історії України про Коліївщину? 2. Пригадайте зміст поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки», в якій змальовано кульмінаційні події селянської визвольної боротьби. Як ви вважаєте, чому Карпенко-Карий зосереджує свою увагу не на всенародному збройному опорі українців окупантам, як це робив Тарас Шевченко, а на образах Сави Чалого і Гната Голого?

Узагальнюємо вивчене. Заповніть таблицю, записуючи у відповідні графи цитати з тексту п’єси «Сава Чалий» і своє аргументоване судження про ту чи іншу жанрову ознаку трагедії.

Таблиця жанрових ознак трагедії

Ознака жанру трагедії

Цитата

Аргументоване судження

Актуальна для часу написання і животрепетна для народу в цілому проблематика твору

   

Цілісний і незвичайний характер головної дійової особи

   

Драматична напруга сюжету, зіткнення непримиренних сил

   

Головний герой діє в екстремальних ситуаціях

   

Трагічна розв’язка, смерть головного героя

   

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Галабутська Г. Життєві і творчі обрії Карпенка-Карого // Дивослово. — 1995. — № 12.

Дем’янівська Л. Іван Карпенко-Карий: Життя і творчість. — К., 1995.

Перевірте себе.

І. Виберіть один правильний варіант відповіді:

1. Слово корифей означає:

а) найкращий;

б) перший, заспівувач;

в) найактивніший;

г) винятковий;

ґ) домінуючий.

2. Рідною сестрою Івана Карпенка-Карого була акторка театру корифеїв:

а) Соломія Крушельницька;

б) Марія Заньковецька;

в) Марія Садовська-Барілотті;

г) Ганна Затиркевич- Карпинська;

ґ) Любов Ліницька.

3. Іван Карпенко-Карий прибрав собі псевдонім на честь:

а) драматичного персонажа;

б) діда; в) батька;

г) сина;

ґ) брата.

4. Надія Тарковська, перша дружина драматурга, та Іван Тобілевич зіграли ролі:

а) Марисі й Миколи у п’єсі самого Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля»;

б) Наталки і Петра у драмі Івана Котляревського «Наталка Полтавка»;

в) Проні й Голохвастова у драмі Михайла Старицького «За двома зайцями»;

г) Наталі й Василя у драмі Панаса Мирного «Лимерівна»;

ґ) Галі й Назара у драмі Тараса Шевченка «Назар Стодоля».

5. Найвище творчість Івана Карпенка-Карого оцінив:

а) Іван Нечуй-Левицький;

б) Панас Мирний;

в) Михайло Старицький;

г) Марко Кропивницький;

ґ) Іван Франко.

6. Сава Чалий вирішив припинити визвольну боротьбу з такої причини:

а) тому, що отаманом гайдамаки вибрали не його, а Гната Голого;

б) тому, що закохався в шляхтянку Зоею Курчинську;

в) тому, що спокусився винагородою з рук Потоцького;

г) тому, що визнав слушність доводів Яна Шмигельського;

ґ) тому, що усвідомив безглуздість протистояння і неминучість непоправних втрат у середовищі свого народу.

II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей:

1. Братами Івана Карпенка-Карого серед відомих корифеїв були:

а) Панас Саксаганський;

б) Михайло Старицький;

в) Марко Кропивницький;

г) Микола Лисенко;

ґ) Петро Ніщинський;

д) Микола Садовський.

2. Серед перелічених творів перу Карпенка-Карого належать:

а) «Наталка Полтавка»;

б) «Сто тисяч»;

в) «Мартин Боруля»;

г) «Назар Стодоля»;

ґ) «Сава Чалий»;

д) «Хазяїн».

3. Комедіями є такі п’єси Івана Карпенка-Карого:

а) «Сто тисяч»;

б) «Наймичка»;

в) «Суєта»;

г) «Хазяїн»;

ґ) «Мартин Боруля».

д) «Безталанна».

4. Дійовими особами трагедії «Сава Чалий» є:

а) Герасим Калитка;

б) Гнат Голий;

в) гетьман Потоцький;

г) Ян Шмигельський;

ґ) Зося Курчинська;

д) Чеслав Жезніцький.

5. Членами сім’ї Мартина Борулі в однойменній драмі є: 

а) Микола;

б) Омелько;

в) Палажка;

г) Степан;

ґ) Марися;

д) Гервасій.

6. Ознаками драматичного твору є:

а) яскраво виражений конфлікт;

г) ремарки;

б) список дійових осіб;

в) численні пейзажі;

ґ) ліричні й авторські відступи;

д) відсутність автора у творі.

7. Основні ознаки комедії — це:

а) наявність комічного персонажа;

б) конфлікт із сатиричним забарвленням;

в) наявність засобів сміху; 

г) дійові особи як носії високого і прекрасного;

ґ) наявність жвавих діалогів;

д) розвінчання негативних суспільних та побутових явищ.

8. Основні ознаки трагедії — це:

а) поєднання трагічного з комічним;

б) протистояння персонажів упродовж твору, зіткнення ідей і моральних принципів;

в) смерть головної дійової особи як розв’язка твору; 

г) постійна напруженість сюжету;

ґ) зображення героїв в екстремальних ситуаціях; 

д) характери дійових осіб подано в розвитку.

III. Доведіть або спростуйте істинність однієї з тез:

а) «Сучасна драма, як і взагалі театр, стоїть на роздоріжжі, переживаючи переломну добу (Микола Вороний);

б) «Життя — не трагедія і не комедія. У ньому поєднуються і комічне, і трагічне одночасно. Руки долі міцно тримають нас за мотузки... і смикають то в один, то в інший бік» (О’Генрі); в) «У діалозі з життям важливим є не його запитання, а наша відповідь» (Марина Цветаева).