Українська лірика останньої третини XIX століття розвивалася під гаслами новаторства, тематичного і стильового оновлення. Поети взялися за культурне і національне відродження України, продовжили кращі традиції майстрів слова, оновили тематичний репертуар, жанрову систему, образний світ. У художній практиці митці органічно поєднали стильову палітру романтизму, реалізму і модернізму. З тогочасною європейською лірикою українська поезія зближується активним життєсприйманням, порушенням одвічних питань буття, зображенням життя простої людини, проникненням у глибини її душі, пошуками нових форм змалювання національного світу.
Модернізм (франц, moderne — сучасний, новітній) — літературний напрям останньої третини XIX — XX століть. Виник у Франції і набув поширення в європейських літературах як заперечення натуралістичного зображення світу. Модернізм об’єднаний ідеєю оновлення філософських основ і творчих принципів змалювання світу і людини. Складається зі стильових напрямів неоромантизму, символізму, імпресіонізму, експресіонізму та інших. Суб’єктивізм — наріжний камінь у модерністській естетиці. Характерними ознаками українського модернізму є: заперечення декларативної тенденційності мистецтва й утвердження естетичних критеріїв як домінуючих; принцип синтезу мистецтв, злиття реального і фантастичного, новаторство змісту і форми; відбиття «філософії життя», інтерес до духовного світу людини, відсутність соціальної типізації.
Саме життя поставило перед митцями завдання бути «модерними», тобто сучасними, актуальними. Це означало втілити в живих образах швидкоплинний час, бути відданим ідеям гуманізму, демократизму, свободі людини і народу. Таке завдання успішно вирішували Іван Франко, Яків Щоголев, Іван Манжура, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Олена Пчілка, Уляна Кравченко, Клементина Попович та інші. На їхню думку, сучасний твір виражає риси нового світосприймання. Тому поезія художньо відтворює стрімкі порухи історії, зміни в долі народу, духовний світ тогочасної людини.
Розквітає громадянська, пейзажна, мариністична, урбаністична, інтимна лірика. Проте повнокровному розвиткові української лірики цієї доби заважала політика зросійщення України, здійснювана російським самодержавством, заборона українського друкованого слова. Митці докладали героїчних зусиль, аби видати книгу і донести до читача рідне слово. В Україні побачили світ збірки поезій Михайла Старицького «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881), Олени Пчілки «Думки-мережки» (1886), Олександра Боннського «Порвані струни» (1886), Івана Манжури «Степові думи і співи» (1889), Павла Грабовського «Кобза» (1898) та інші. За цих умов поезія була і захисницею народу, і трибуною, і вираженням настроїв широких верств населення, і виявом духовного потенціалу. З цього випливало розуміння ролі українського поета в житті суспільства. Пам’ятаючи тезу англійського поета Персі Біті Шеллі «Коли в народу немає вождів, тоді вождем його стають поети», митці вірили в життєдайну силу поетичного слова, яке поставили на службу народові, його культурі, прав української людини, вірили у свою місію будителів національної і людської гідності в українстві. «Сійте в головах думи вольнії. / В серцях жадобу братолюбія, / В грудях сміливість до великого / Бою за добро, щастя й волю всіх!» — закликав Франко своїх побратимів по перу, вбачаючи у поезії зброю в боротьбі за національне, духовне і соціальне розкріпачення людини.
Важливу роль відіграли збірки Івана Франка «З вершин і низин», Лесі Українки «На крилах пісень», позначені новаторством. У художньому світі Франка контрасти соціальних аспектів життя, «низин» і «вершин», картини приниження людини межують із мотивами величі, богатирської і духовної сили особи, закликами будувати незалежну державу (цикл «Україна»). Широкий мистецький резонанс мала збірка Лесі Українки. Як зазначив Осип Маковей, книга поетеси засвідчує, що сучасній Україні потрібні не «голосіння», а вольова дія, енергія. Пафос її лірики зумовлений колоніальним становищем України, необхідністю боротьби з поневолювачами. Її поезію проймають прометеївські мотиви; активність, дієвість характеризують поведінку ліричного героя, його духовний світ.
Іван Франко — центральна фігура української поезії цього періоду. У ній немов концентруються найголовніші тенденції розвитку й оновлення лірики. Митець був організатором літературного процесу, спонукав поетів-сучасників до перекладацької діяльності.
Бурхливо розвивалася громадянсько-політична лірика (Михайло Старицький, Іван Франко, Павло Грабовський). Характерними ознаками її були захист і обстоювання національних прав українського народу, рівності, свободи, заклики до руйнування антигуманного світу. Ліричний герой своєю нерозривністю з рідною землею нагадує античного Антея. Проте в Українських поетів він виразно індивідуалізований, наділений автобіографічними рисами, по-романтичному натхненний, душевно вразливий. Микола Зеров відзначив, що лірика останньої третини ХІХ століття сповнена «героїзму самопожертви, самопосвяти — поезія «каменярська». Це визначило естетичну стратегію української поезії: активне втручання в суспільне життя, формування національно свідомого читача. Тому в художньому світі поезії важливими смисловими поняттями стають народ, нація, Україна.
Олена Пчілка
Поетичний образ України. Ви пригадуєте, що глибоко філософський образ України створив Тарас Шевченко. У митців останньої третини ХІХ століття він був спрямований проти імперського поняття «Малоросія», витіснивши його іншими, що підкреслювали давні традиції української державності — Україна-Русь, Україна, українці. Вони вживаються у поезіях Михайла Старицького, Бориса Грінченка, Павла Грабовського, Олени Пчілки, у гімнах «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського, «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» Олександра Кониського.
Патріотичним пафосом пройняті поезії Олени Пчілки (1849 — 1930), матері Лесі Українки. Любов до рідного краю, його пісень, українського слова — центральна тема збірки Олени Пчілки «Думки-мережки» (1886). Свою закоханість в Україну поетеса часто виражала через пейзажі. Її лірична героїня милується не так краєвидами, як глибоким духовним началом, безсмертям рідного слова — запорукою вічності України, що окреслюється в поезії «Волинські спогади»: «Волинь незабутня, країно славутня! / У пишній красі ти красуєш! / Здавен твою бачу українську вдачу, / Здавен мою душу чаруєш! / Я рідную мову, ту любу розмову / В краях твоїх всюди вчуваю, / Те слово живуще — віки невмируще — / Я скрізь в тобі серцем вітаю». Виникає мотив матері-землі, матері-природи, як первісного творчого начала в житті Вітчизни, народу, окремої людини (сонет «Діброва смутная вже листячко ронить»). Поетеса порушила питання про діяльну любов до України, створивши героїчні характери, які віддано служать Україні. Такими є митець із вірша «Посмертна шана», героїня з поеми «Козачка Олена». Дія у творі відбувається у другій половині XVII століття — трагічну для України добу міжусобних чвар.
Олена Пчілка висвітила тему боротьби проти національного гніту і самовідданого служіння Україні.
У художньому моделюванні образу України виявилося різне сприйняття митцями дійсності — ліричне сприйняття (Михайло Старицький), історіософське (Іван Франко, Василь Мова-Лиманський), узагальнено трагічне (Павло Грабовський), сентиментальне (Василь Кулик). Поняття вітчизна конкретизується, наповнюється життєвим змістом, подається в динаміці з рухом історії. У поетичних творах доби Україна уподібнюється матері — найсвятішому на землі, що випливає із світорозуміння народу.
Іван Манжура
Крізь призму образу козака Невмираки у творі «Великі ро ковини» Іван Франко прославляє волелюбний, героїчний дух українського народу. В образі козака, який прокинувся з віковічної сплячки, відтворено картину духовного відродження народу, його національно-визвольні прагнення. Устами свого героя поет картає українців за комплекс меншовартості, безхарактерність, безвольність, «малоросійство», котрі насаджувалися напасниками, аби народ тримати у неволі. Водночас він вірить у пробудження України: «Довго нас недоля жерла. / Досі нас наруга жре, / То ми крикнім: «Ще не вмерла, / Ще не вмерла і не вмре!».
Поетичний образ Вітчизни поглибив Іван Манжура (1851—1893) у збірці поезій «Степові думи та співи» (1889). Він змалював величний образ трудової України («З заробітків», «Бурлака»), життя селян («На степу і в хаті»). Її обриси домальовують картини матері-природи, яка вимагає від синів своїх пробудження, праці, дій. Ліричний герой «Думи» зливається з нивою, розуміє її як живу істоту, стверджуючи: «Ми не ліниві хлібець святий працювати». У циклі «Сум» поет звертається до України, називає її «коханою ненькою» і зізнається, що любить її не за драматичну історію, а за високий дух і веселу, жартівливу вдачу народу. Поет вірить у те, що Україна здобуде волю, і це допомагає йому жити і творити: «Я син твій, нене Україно, народу парост я твого».
Інтимна лірика. В українській поезії доби здійснювалися інтенсивні пошуки нових шляхів ліричного освоєння світу. З художньою проникливістю поети розкрили багатий внутрішній світ людини, її почуття, переживання. Інтимна лірика досягає високих мистецьких зразків у творчості Івана Франка («Зів’яле листя»), Михайла Старицького («З давнього зшитку»), Якова Щоголева («Маруся», «Хата», «Пісня»), Івана Манжури («Лелії»), Сидора Воробкевича («Над Прутом», «Там на розі», «Цвіли дві рожі білі»). Чарівність любовної лірики цього періоду полягає у глибокому її зв’язку з українським фольклором, у черпанні з народних пісень щедрих образів, мотивів, ритмомелодики. Зачарований вродою дівчини, герой Сидора Воробкевича звертається до рожі, криниці, берези з проханням допомогти розвіяти чари кохання. Та воно з новою силою розпалює жар його серця (цикл «Пісні без імені»). У цьому циклі митець окреслює цілу гаму почуттів: у вірші «Марно вік мій упливає» закохана Катруся побивається за милим, якого забрали в рекрути. Неподільне кохання виступає як лейтмотив поряд із темою страждань душі від зради коханої людини чи її обману. За силою натхнення, просвітленості, страждання, поетизації (і водночас згуби) любові Воробкевич створив справжні перлини лірики: «Заграй ти, цигане старий, / Такої, як гадаю; /І гроші дам. вина ти дам /І всього, що лиш маю: / Бо лютий біль отут горить / І груди розпирає, / І бідне серце так болить, / Що гине, умирає».
Мистецька скарбниця. Сидір Воробкевич до своїх поезій «Заграй ти, цигане», «Ви, дівочі сині очі», «Якби була я зозулею» написав музику, згодом ці пісні стали народними.
Підсумуйте прочитане. 1. Під якими гаслами розвивалася українська поезія 70—90-х років XIX століття? В чому своєрідність її тем, мотивів, образів? 2. Які чинники заважали повнокровному функціонуванню поезїї цього періоду? 3. Що вам відомо про Олену Пчілку? 4. Хто з поетів останньої третини XIX століття продовжив традиції Тараса Шевченка? 5. Назвіть ознаки українського модернізму.
Поміркуйте. 1. Чим суголосне висловлювання Персі Біші Шеллі «Коли в народу немає вождів, тоді вождем його стають поети» з діяльністю українських митців? Чим приваблює вас патріотична лірика останньої третини XIX століття і якими мотивами вона перегукується з творами Шевченка? 2. У чому полягає духовна краса ліричного пероя митців доби? 3. У чому своєрідність інтимної лірики останньої третини XIX століття? Як вона співіснує з громадянською лірикою цього періоду?
Творче завдання. Складіть усний твір-мініатюру «Величний і драматичний образ України в поезії 70 — 90-х років XX століття».
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Вишневська Н. Олена Пчілка //Олена Пчілка. Твори. — К., 1998.
Ткачук М. Українська поезія останньої третини XIX століття: основні тенденції розвитку й естетична стратегія. — Тернопіль, 1998.