Світова література. Підручник. 10 клас. Д.С. Наливайко

Золоті розсипи поезії М. Некрасова

«Оспівувати страждання» народу, який прикро вражає своїм терпінням, - так розумів свої обов’язок і покликання М. Некрасов. Рішуче відсунувши на задній план химерні поетичні мрії, митець проголосив тему народної долі символом громадянського обов’язку. Сувора декларативність вимоги «Поетом можеш ти не бути - громадянином мусиш буть» постала в поезії Некрасова як висновок аналізування суспільного життя. Цією жорстокою для лірики «формулою» поет нарікав на брак громадянських чеснот у своїх сучасників: «...досить вже купців, кадетів, // Міщан, чиновників, дворян. // Достатньо навіть вже поетів, // Та вкрай потрібно громадян».

Усе це сприяло формуванню усталеного образу Некрасова як «співця страждань народних», котрий водночас докоряв народові за пасивність і закликав його до боротьби. Утім, заслуга митця перед російською поезією і народом полягає не лише в цьому. Некрасов уперше в літературі надзвичайно широко й багатогранно зобразив людину з народу, сповнену пристрастей, мрій, думок; показав її в зіткненні з різними життєвими явищами, з природою, з містом. Він розкрив народний характер у трагічних поворотах долі, у змінах, у несподіваних спалахах величі духу, у здатності піднестися над буденщиною.

В. Маковський. Побачення

Відкривши в собі поетичний талант, Некрасов перш за все спрямував його на реалістичну точність відтворення життя. Так, вірш «Роздуми біля парадного під'їзду» був написаний під враженням сцени, яку Микола Олексійович спостерігав з вікна квартири свого друга. Селяни, які прийшли з «віддалених губерній» до високопоставленого столичного чиновника з нагальним питанням, із самого ранку марно чекали, що їх допустять «на прийом». Однак тим часом, коли голодні, стомлені дорогою прохачі під спекотним сонцем стояли біля парадного під’їзду, вельможа ще солодко спав. «Пробудися!.. в тобі їх спасіння!» - звертається до нього поет, але цей риторичний заклик супроводжується сумним коментарем: «Та щасливці глухі до добра». Чиновник так і не дізнався про безталанних шукачів справедливості: швейцар брутально проганяє їх, адже господар «не любить обдертої черні». Найбільше вражають поета безнадія, фатальна звичка до неправди, покірність, з якою селяни повертаються додому... Саме це враження і дає поштовх до «роздумів біля парадного під’їзду». Точність деталі, місткість опису дозволяють Некрасову розкрити трагізм повсякденного, привернути увагу до того, чого людина воліє не помічати.

Замальовки вуличних сценок (цикл «На вулиці») є вкрай лаконічними - інколи зміст концентрується в кількох словах. Скажімо, драматизм епізоду арешту вуличного злодюжки розкривається завдяки лише одному рядку: «Надкусаний калач тремтів в його руці...» Перед нами людина, доведена до відчаю: невідомо скільки днів цей чоловік голодував, якщо, вхопивши той злощасний калач, не поквапився втекти, а кинувся його їсти. Таку деталь може помітити лише той, хто сам зазнав нужди, а тому здатний виявити щире співчуття «злодієві». (На схилі літ Некрасов, уже уславлений поет, успішний видавець і журналіст, розповідав, що впродовж перших трьох років своїх петербурзьких поневірянь він «почувався постійно, щодня, голодним»).

Гіркий життєвий досвід і дар співчуття знедоленим поєднувалися в поета з переживанням власної «дворянської провини», що зумовило своєрідність розвитку теми батьківщини в його творчості. «Безглузда пиха, брудна розпуста, дрібне тиранство» - такі характеристики «безплідному й пустому» життю предків дає Некрасов у вірші «Вітчизна» (свавільний характер і безкарний деспотизм батька, від якого страждали не лише кріпаки, а й родина, стали для нього символом дворянського рабовласництва). Батьківський дім, де майбутній поет змалечку навчився «терпіти й ненавидіти»; «темний, темний сад», у якому ввижається образ страдниці-матері; спогади про «пригнічених і трепетних рабів» — усе це прокляттям лягло на юну душу. Вірш «Вітчизна» є відкритим зізнанням у ненависті; жоден з «антидворянських» творів російської літератури XIX ст. не містить таких гірких і зловтішних одкровень. «З відразою» оглядаючи «знайомі місця», поет тішиться з того, що вирубано давній ліс, що занедбано ниви, що висох ручай, що «порожній і похмурий дім» от-от завалиться...

Подробиці. Сільський маєток, у якому виріс Некрасов, був розташований на «перехресті» двох страшних доріг. З одного боку пролягала сумнозвісна Владимирка - поштовий тракт, яким гнали до Сибіру арештантів. З іншого боку берегом Волги тягли лямку змучені бурлаки, супроводжуючи свою нелюдську працю «розміреним похоронним криком». «Стогін цей у них піснею зветься», - писав Некрасов, уособлюючи в бурлаках долю й характер усього народу. Тому могутня Волга, символ Росії, колиска поетового дитинства, названа у вірші «На Волзі» «рікою рабства й туги». Слова Некрасова про «покоління людей», що живуть і гинуть на цих берегах «без сліду і без уроку для дітей», супроводжуються дошкульним риторичним запитанням до вічно «смутного, похмурого» бурлака: якби він був менш терплячим і покірним, то чим гіршою була б його доля? Однак бурлацькі сини так само покірно, як і батьки, ступають під ярмом з тим самим болісним приспівом: «Раз та два, ой!..» Спогад поета про свої дитячі сльози й обіцянка не забути побаченого й почутого різко контрастують із цією незворушністю звичного, спадкового терпіння. М. Салтиков-Щедрін писав: «Російський мужик - бідний, дійсно бідний на всі види бідності, які тільки можна собі уявити, і - що гірше за все - бідний на усвідомлення цієї бідності». Саме з цим і не міг примиритися Некрасов. У своїх віршах він то ридав над злиденністю народу, то обурювався, звинувачуючи його в безнадійному духовному сні.

Згадуючи своє «жахливе дитинство» й нужденну юність у вірші «Помру я скоро..,», Некрасов писав: «За краплю крові, спільную з народом, // Прости мене, Вітчизно...» Він просив вибачення за «вбогий спадок», і це не було показною скромністю: навіть у період найбільшої своєї слави поет досить критично ставився до власної творчості, характеризуючи її словами «мій суворий і незграбний вірш», моя «нелагідна і нелюбима муза». Звісно, це не означало, що Некрасов був позбавлений почуття гармонії, дару натхненного слова: серед його віршів є такі, що чарують своєю мелодійністю, вишуканістю форми, образною досконалістю. Однак поет ділком свідомо відмовлявся від краси «вільного мистецтва». Традиційному образу Музи (прекрасної богині, подруги й натхненниці поетів) Некрасов протиставив «печальну супутницю печальних бідняків», наспіви якої сповнені не гармонійною красою, а невимовною тугою й дикою люттю. «Муза помсти і печалі» — так назвав її поет - посестра усіх тих, хто народився «для труда, страждання й кайданів».

І. Левітан. Свіжий вітер. Волга

Ще 1848 р. у вірші «Учора в шостій на Сінну...» Некрасов із безжальною точністю описує публічне покарання молодої селянки:

З грудей ні звука, ні зітхань.

Лиш бич по тілу свище...

І музі я сказав: «Поглянь!

Сестра твоя найближча».

(Переклад М. Терещенка)

Через двадцять п’ять років поет, ніби згадуючи про цей епізод, напише: «бліда, в крові, засічена муза», - і цим ще раз засвідчить спорідненість символу своєї творчості з реальною покатованою героїнею, гордою навіть у приниженні.

Музу Некрасова вирізняє невгамовна сила. Невипадково сучасники відчували у віршах поета «молот, яким б’є почуття» і називали його «екзальтованим реалістом». Тимчасом як традиційні уявлення про поетичне натхнення були пов’язані з неземними пестощами ніжної, грайливої Музи, Некрасов писав про свою «богиню» так: «Залізні груди треба мати, //Аби ці пестощі приймати, // Обійми зносити такі...»

Зазнає у Некрасова перетворень і крилатий, уквітчаний трояндами кінь поезії Пегас: «Не рожі - я вплітав кропиву // В його розгонистую гриву // І гордо залишав Парнас». Таке послідовне руйнування класичних символів поетичної творчості зумовлене запереченням самого образу «поета-співця». На думку Некрасова, оспівувати «в годину горя красу долин, небес і моря» ганебно. (Саме ці рядки з вірша «Поет і Громадянин» Леся Українка взяла за епіграф до свого «Поета під час облоги»). Однак і «спати», тобто мовчати, поетові теж соромно. І не лише обов’язок громадянина спонукає його до слова — хворе сумління, безжальна совість диктує пекучі слова. Навіть Тургенев, який не був палким прихильником поетичного таланту Некрасова, визнавав, що його вірші «жалять» (мов кропива!), обпікають читача. Це стосується, зокрема, політичної і соціальної сатири, що посідає визначне місце у творчості поета. Іронія, гіркий сарказм, майстерна пародія, гротеск, разюча невідповідність високої самооцінки персонажа його реальним діям і думкам характеризують сатиричну поезію Некрасова.

Суттєво новим явищем у російській поезії стали ліричні вірші Некрасова. Вже один з перших його творів - «У дорозі» - є зразком незвичного для лірики багатоголосся. Невеликий за обсягом вірш насичується епічним змістом, дорівнюється до повісті чи навіть роману. За репліками діалогу, за розповіддю героя приховано багатозначний підтекст.

Про що ідеться у творі? Аби розвіяти нудьгу, подорожній просить візника розважити його розмовою. Візник простодушно розповідає про те, як йому не поталанило в житті: одружили з дівчиною, яку «загубили пани». Власне, нічого злого вони їй не зробили: виховували змалку разом з панночкою, навчали шити, плести, грати на фортепіано, читати, одягали по-панському... Навіть сватався до неї якийсь «благородний» учитель. Однак не судилося щастя - навчену «всім дворянським манерам і штукам» кріпачку повернули з панського дому на село, видали заміж за мужика. А яка з неї користь на селі? Ні до корови, ні косити, ні по воду, ні по дрова - до жодної сільської роботи не здатна, хоч і не ледача. А як на панщину йти, то й дивитися на неї жаль бере. А найгірше, що й синочка «губить»: навчає грамоти, миє щодня, мов панича, та ще й бити не дає. Щоправда, недовго тішитиме малого, бо вже зовсім недужа, ледве ходить, - певне, останні дні доживає...

І. Левітан. Владимирка

Звати безталанну героїню вірша Грушею, так само, як героїню оповідання «з народного російського побуту» Марка Вовчка - молоду кріпачку, відірвану від рідного дому, панську «Ігрушечку». Однак некрасовський вірш є глибшим за змістом і жорстокішим, причому основний зміст цієї історії залишається поза текстом. Сумовита розповідь візника уривається вигуком подорожнього: «Ну, вже годі!..» Справді, несила далі слухати, як герой розмірковує про життя, не розуміючи причини смертельної недуги дружини: він її «одягав, годував», даремно не лаяв; «а щоб бити - так майже не бив, // От хіба, звісно, під п’яну руку...». Уява слухача (і читача) домальовує прихований від розповідача конфлікт. Натяк на нещасливе взаємне кохання до вчителя (це ніби пропущений розділ роману) посилює трагізм описаної ситуації. Нові звички, виховані в «панському» оточенні, зумовили несумісність героїні з її власним соціальним середовищем. Вона гине, як риба без води, тому що її духовні потреби стають недоречними й безпідставними, навіть злочинними в мужицькій буденщині. І те, що чоловік по-своєму співчуває дружині, піклується про неї, лише загострює конфлікт, нерозв’язність якого стає очевидною після народження сина. Прищеплюючи дитині набуті культурні звички, мати тим самим робить її непридатною для кріпацького життя.

Пізніше Некрасов писав про те, що доля мала три тяжких жереби: перший - повінчатися з рабом; другий - бути матір’ю сина-раба; третій - «до гроба рабу підкорятись». Ці три жереби випали «жінці Руської землі». Ніхто так пристрасно й гірко не сказав про це, як Некрасов. Зокрема, у вірші «Трійка» поет описує типову жіночу долю — «надаремне розтрачену силу // І життя, не зігріте ніким». Тут, як і в попередньому вірші, важливу роль відіграє дорога, що є символом життя. Те, що трійка проноситься повз молоду героїню, означає не лише загибель її мрій, а й власне «бездоріжжя» долі. «Будеш няньчити, їсти й робить», - говорить поет про майбутнє юної красуні:

І в лиці твоїм, повнім горіння

І життя, - миттю з’явиться жах.

Вічний вираз тупого терпіння

І безглуздий, страшний переляк.

(Переклад М. Терещенко)

Невеликий вірш Некрасова вміщує ціле людське життя, тут з’являються різні герої, кожен з яких має свій шлях і свій голос. Ліричні монологи стають на диво багатоголосими й насичуються соціальним змістом.

Основним, підсумковим твором Некрасова є поема-епопея «Кому на Русі жити добре», яку називають і «поемою-симфонією», і «енциклопедією селянського життя». Дійсно, у цьому творі народний світогляд, риси національного характеру, звичаї, побут, фольклор російського села відтворені надзвичайно широко. При цьому мова й ритміка поеми наближені до народнопісенного стилю, завдяки чому голос автора ніби розчиняється в голосах численних персонажів.

Подробиці. Казковий сюжет поеми поєднується з найзлободеннішими для пореформеної Росії запитаннями: чи краще стало жити селянам після скасування кріпацтва, чому звільнений народ не почувається щасливим? Семеро селян із семи сусідніх сіл (їхні назви — «Роззутове», «Дірявине», «Неврожайна» тощо - свідчать про безпросвітні злидні мешканців) збираються докупи. Між ними виникає суперечка: кому вільно й весело живеться на Русі - поміщикові, чиновникові, попові, міністрові чи самому цареві? Несподівано діставши чарівну «скатерку-самобранку», що не лише харчуватиме, а й позбавить усіляких дорожніх клопотів, мужики вирушають у мандри (отже, знову - нескінченний шлях!), аби відшукати хоч кого-небудь щасливого. Звісно, це їм не вдається...

Поема залишилася незавершеною. За одним з авторських задумів, семеро мандрівників зустріли «щасливця» біля сільського шинку (веселився, бідолаха, бо вже не мав чого втрачати - усе пропив). Один з героїв поеми, Яким Нагий, також висловлює думку про те, що «руський мужик» без вина взагалі не вижив би: «Він до смерті працює, а до півсмерті п’є». У різних своїх творах Некрасов наголошував на жахливості життя, у якому єдиною розрадою стає коротке забуття — сон чи вино - «в безпросвітній, глибокій ночі, без поняття про право, про Бога...». Тому, звісно, таке завершення поеми мало б украй невтішний зміст. Дійсним «щасливцем», хоча теж не без сумного підтексту, поет називає майбутнього «народного заступника» Гришу Добросклонова, який радіє своїм пісням і мріям про щастя народу. Про долю самого Гриші автор говорить коротко й без жодних ілюзій: «сухоти і Сибір«.

До героїв такого типу Некрасов ставився з побожною шанобливістю, вважаючи їх рушіями російської історії. Поет з іронією писав про неможливість сумнівів щодо «богатирів доісторичної доби», тому що «і в наші дні виносять на плечах // Все покоління два-три чоловіки». Без таких богатирів духу «нива життя» давно б здичавіла, заглухла, і тому «природа-мати» зрідка посилає їх світові («Пам’яті Добролюбова»). Однак для Росії такі люди - явище небажане; їхня загибель визначена наперед.

Таку думку Некрасов висловлює у вірші «На смерть Шевченка», написаному своїм улюбленим розміром - суворим і сумним дактилем:

Ні, не сумуйте, скажу я по щирості!

Випадок трапився трохи не бажаний.

(Переклад П. Усенка)

Поет наголошує на недоречності запізнілого каяття: суспільна жалоба є для нього виявом лицемірства. «Божа милість», «руських людей провидіння грайливеє», «Бог же позаздрив йому» - так із гірким сарказмом говорить Некрасов про причини загибелі українського генія. Про дійсні причини трагічних поневірянь Шевченка, звісно, не можна було говорити вголос. З іншого боку, доля пророка не може бути щасливою. Адже звичайна людська обережність, уміння вчасно подбати про себе, прагнення уникнути переслідувань і навіть страх смерті йому не властиві:

Бо любить він безмежніше та вище,

В душі ні крихти світових заман —

так пояснює Некрасов свідомий вибір людиною своєї трагічної долі у вірші «Пророк», який розпочинається полемічним діалогом:

Не дорікай: «Забув він осторогу!

Сам згубу кличе... хто пак винен тут?»

Не згірше нас він бачить неспромогу

Добру служити, а лякатись пут.

Точки дотику з Україною. П. Грабовський, який переклав цей вірш, готував цілу збірку перекладів поезій Некрасова, куди мала увійти й поема «Кому на Русі жити добре». Грабовський на засланні особливо гостро відчував свою спорідненість з поетичною традицією Некрасова й прагнув якомога ширше представити читачам-українцям твори російського поета (зокрема на Галичині, де не було російських видань).

Некрасовська «муза помсти і печалі» знаходила відгук у багатьох українських авторів. Так, Панас Мирний у вірші «До сучасної Музи» писав: «З слова живого скуй самопали // Із ними між люди йди. // Бий ними, музо, всяку неправду. // Хто б не вчинив її - бий!» «Формулу» любові- ненависті, створену Некрасовим, - «Те серце не научиться любить. // Яке ненавидіти вже втомилось» - повторювала Леся Українка: «...тільки той ненависті не знає, // Хто цілий вік нікого не любив».

Після Некрасова, який став ніби живою совістю епохи, література дедалі частіше почала згадувати про своє суспільне призначення. Незважаючи на зміну естетичних смаків, яка відбулася в XX ст., кращі поезії Некрасова входять у духовний фонд мільйонів його співвітчизників, безліч його рядків стали крилатими, художня виразність й емоційна сила творів поета довели свою життєвість.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

I рівень

1. Укажіть правильне продовження твердження.

Ім’я М. Некрасова стало символом...

A. ...російського романтизму.

Б. ...російської «чистої поезії».

B. ...російської філософської лірики.

Г. ...російської революційно-демократичної лірики.

2. Укажіть неправильне продовження твердження.

Одним з провідних мотивів лірики Некрасова є...

A. ...тема життя великого міста.

Б. ...тема протистояння романтичної особистості ницому суспільству.

B. ...тема бідності, що «згубніша за всяку заразу».

Г... .тема селянської Росії.

3. Укажіть правильне продовження твердження.

Зріла поезія М. Некрасова належить до...

A. ...романтизму.

Б. ...натуралізму.

B. ...реалізму.

Г. ...символізму.

II рівень

1. Які обставини життя М. Некрасова спрямували його увагу на життя знедолених?

2. Визначте чинники, що вплинули на формування творчої особистості поета.

3. Доведіть, що поезія М. Некрасова спиралася на російську фольклорну традицію.

III рівень

1. Чому М. Некрасов назвав свою музу «нелагідною і нелюбимою»?

2. У яких творах М. Некрасова найбільш яскраво й широко зображено народний характер? Які риси цього характеру ви можете назвати?

3. «Я не поет, а громадянин», - сказав поет-декабрист К. Рилєєв, протиставляючи «мистецтву» свої «живі почуття». Якого розвитку набула ця теза в ліриці М. Некрасова?

IV рівень

1. У чому полягає принципова відмінність поезії М. Некрасова від творчості поетів-попередників? Які нові мотиви митець уперше вводить у літературу?

2. Завдяки чому поезія М. Некрасова наблизилася до розповідної прози? У чому полягає художня майстерність і естетичне новаторство цієї лірики?

3. Поясніть сутність «некрасовського» бачення російського народу. Які риси національної свідомості викликали обурення поета? А які риси він оспівував у своїй ліриці?

Теми проектів, призначених для мультимедійної презентації:

«Петербург М. Некрасова»: «М. Некрасов - журналіст»; «Галерея народних типів у поемі “Кому на Русі жити добре”».

Теми рефератів: «Тема жіночої долі в ліриці М. Некрасова»: «Любовна лірика М. Некрасова»; «Громадянська лірика М. Некрасова». Теми для самостійної дослідницької роботи: «Функції мотиву дороги в поезії М. Некрасова»; «Історико-біографічний коментар до вірша “На смерть Шевченка" (час написання твору; політичні та світоглядні засади автора; осмислення М. Некрасовим фактів біографії Т. Шевченка)».

ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ

1. Які нові аспекти урбаністичної теми розробив М. Некрасов?

2. Які ліричні, епічні, драматичні форми художнього мислення й відповідні виражальні засоби притаманні поезії Некрасова?

3. Зробіть мовностилістичний аналіз вірша «Трійка» у перекладі М. Терещенка. Порівняйте текст з оригіналом.

Теми творів: «“Це було поранене серце...": провідні мотиви лірики М. Некрасова»: «Картини соціального “дна” в поезії М. Некрасова»; «Чим поезія М. Некрасова близька сьогоднішньому читачеві?» ( твір-роздум).