Усе те, що було сказано про літературний процес у Європі та США наприкінці XIX - на початку XX ст., стосується і тогочасної прози, а певні його аспекти й тенденції виявилися в ній найбільш повно й виразно. Як і в поезії, у прозі на передній план виходять нові течії (натуралізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм та інші), породжені новим етапом літературного розвитку; складається нова система жанрів і їхніх різновидів; визначаються нові світоглядні й естетико-художні домінанти.
Література натуралізму вирізняється збереженням безперечного переважання прозових жанрів і насамперед роману. Натуралізм вийшов з реалізму, передусім з його французького варіанта, але йому властиві й специфічні риси, такі як мотивування дій персонажів біологічними й соціальними чинниками, фактографічність, тяжіння до документальності розповіді тощо.
Nota bene. Тут необхідно вказати на одну з характерних особливостей літератури межі століть, яка найповніше втілилася саме в реалістично- натуралістичній прозі, - це розчарування митців у можливості віднайти абсолютну точку зору, що дає підстави для цілісного концептуального висвітлення й витлумачення реальності, як це було в романтиків і реалістів середини XIX ст. Нову літературу, що формувалася на їхніх очах і за їхньої активної участі, відомі французькі письменники Едмон і Жюль Гонкури у своєму знаменитому «Щоденнику» влучно визначили як «літературу короткозорих», тобто таку, що на противагу літературі «далекозорих» попередніх епох, зображує окремі деталі, фіксує безпосередні враження поза певною концепцією. Тепер романіст, писали Гонкури, не лише будує твори безпосередньо з життя, а й, компонуючи їх, покладається на життя: «розміщує матеріал, як це робить саме життя, з котрим він співпрацює і яке йому служить взірцем». Послідовні натуралісти усували авторський вимисел навіть із сюжетотворення, вважаючи, що сюжет має випливати із структури «шматка життя», який письменник обирає і аналізує, ставлячи за мету його достовірне зображення в повсякденно- побутовій життєподібності. Зауважмо, проте, що видатні письменники цього напряму, такі як Золя, Гауптман, Драйзер та інші, не рахувалися з цими приписами і сміливо виходили на обшири дійсності, масштабно й глибоко її висвітлюючи.
Настанови, близькі до зазначених вище, простежуються і в імпресіоністичній прозі, у тих же братів Гонкурів, К. Гюїсманса, К. Гамсуна, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, М. Коцюбинського та інших письменників. Однак виявляються вони інакше: увага митця спрямовується передусім на внутрішній світ особистості, на відтворення вражень і передчувань, думок і настроїв у їхній плинності й динамічності. При цьому все це не аналізується і не пояснюється автором, а передається імпресіоністично, великою мірою навіюється, багато що залишається недомовленим, немотивованим, унаслідок чого виникає враження певної загадковості, незбагненності.
Nota bene. Прагнучи невимушено зображувати життя в його «саморусі», імпресіоністи відмовляються від чіткої окресленості образів і логічно побудованих композицій. Натомість вони віддають перевагу вільному зображенню, у якому зберігається враження спонтанності, природності: деталі, образи, фрагменти дійсності беруться ніби випадково, без цілеспрямованого відбору, але все це виявляється внутрішньо співвіднесеним й відповідним задуму автора, так би мовити, працює на його ідею. Отже, хибно вважати, нібито імпресіоністи обмежувалися фіксацією вражень і не прагнули до вираження глибинного сенсу зображуваного та узагальнених ідей. Тут ідеться про іншу художню техніку, за якої вираження авторського задуму здійснюється іншими засобами й прийомами, в іншому стилі. Усе це, зокрема, Л. Толстой знаходив у прозі Чехова й говорив про неї у зв’язку з живописом імпресіонізму: «У Чехова своя особлива форма, як у імпресіоністів. Дивишся, людина нібито без розбору маже фарбами, які їй потрапляють під руку, і нібито ніякого зв’язку ці мазки між собою не мають. А відійдеш на певну відстань, глянеш - і загалом виходить цілісне враження».
Центральним емблематичним твором раннього періоду творчості норвезького письменника Кнута Гамсуна (1859—1952) є роман «Пан», що викликав у читачів майже беззастережне захоплення. Так, дуже вимогливий до себе й інших митців слова Чехов назвав цей твір «чудовим і дивовижним». Саме в ньому найбільш повно й виразно виявилися характерні риси й тенденції гамсунівського варіанта раннього модернізму, які були запереченням засадничих принципів реалістичної літератури XIX ст.
Нагадаємо, що головним об’єктом цієї літератури був суспільний побут, людина виступала в ній передусім істотою соціальною й історичною, невід’ємною часткою соціуму, яким, врешті-решт, зумовлювалася її поведінка, життєві цінності, психологія. Природа здебільшого виступала декорацією, тобто не мала визначального впливу на персонажів, на їхнє життя та психологію. Щось зовсім інше знаходимо в романі Гамсуна «Пан». Його герой-оповідач є людиною асоціальною, до суспільного середовища ставиться з погордою: прагне ізолюватися від нього, зберігаючи внутрішню свободу. Разом з тим цей герой легко вписується в життя природи, відчуває себе її органічною часткою.
Головного героя роману, лейтенанта Глана, що живе глибоким і напруженим душевним життям, Гамсун наділяє тим інтенсивним і витонченим відчуттям природи, котре досягається європейською художньою культурою кінця століття, за доби імпресіонізму. Це відчуття приводить Глана в екстатичний стан, перебуваючи в якому, він вловлює невидиму присутність Бога в красі природи й молитовно звертається до неї: «Дякую за цю самотню ніч, за шум темряви і моря - він проймає моє серце! Дякую за своє життя, за те, що я дихаю, за те, що мені даровано цю ніч, - дякую за все це від щирого серця! Послухай зі сходу й послухай із заходу, о, послухай! Ти вічний Бог! Тиша, що шепоче мені на вухо, - нуртується кров великої природи, Бог, що пронизує всесвіт і мене». Однак слід зазначити, що цей Бог не християнський, а швидше язичницький, переосмислений у дусі пантеїзму. (Засаднича теза пантеїзму як філософського світовідчуття говорить: бог існує, але цей бог - сама природа; начало, що її проймає і одуховлює - великий Пан).
У романі Гамсуна міфічний образ Пана зберігає свій глибинний зміст, це персоніфікація стихійної життєдайної сили природи, всеосяжної і всепроймаючої, котрій підлягає й людина. Із цим міфічним мотивом співвіднесений образ головного героя. Саме про цю невловиму й всюдисущу силу передусім ідеться в романі, саме вона є в ньому першорядним предметом висловлення й поетизації, що акцентується й назвою твору.
Друга з основних тем роману - тема кохання. І Глан, і Едварда, в серцях яких спалахує кохання-пристрасть, виявляються сильними й водночас егоцентричними натурами. Вони легко впадають у ревнощі, гостро й експансивно їх переживають. Вони не вміють прощати одне одному неувагу й образи. Коли в одного з цих героїв наступає просвітлення й каяття, інший відповідає на щирий порив душі холодністю й зневагою, не в силі відмовитися від бажання дошкульно відплатити за пережиті страждання...
У романі «Пан» кохання тісно пов’язане з життям природи й постає певною мірою в міфопоетичному ракурсі як непоборна й небезпечна стихійна сила, що втягує в круговерть головного героя і призводить його до загибелі. Любовний сюжет твору розпочинається ідилією, а завершується трагедією, остаточна розв’язка якої перенесена автором у додаток до роману, в оповідання «Смерть Глана».
От така ця любовна історія, ця драма-феєрія північної білої ночі, що розігрується під знаком Пана, бога стихійних життєтворчих сил природи, які не вкладаються в умовності й приписи упорядкованого людського життя. Певне, у цьому й полягає таємниця, яку передав письменник в історії Глана та Едварди, але не побажав до кінця її пояснити.
На межі століть у більшості літератур відбувається розпад натуралізму і його розчинення в інших художніх течіях. З одного боку, досить поширеним явищем стає переростання натуралізму в імпресіонізм. З іншого - натуралізм переходить у такий специфічний утвір художньої культури межі століть, як декаданс, і стає одним з його джерел.
Nota bene. Знаменним твором літератури межі століть є роман Оскара Уайльда (1854-1900) «Портрет Доріана Грея» (1891), що в багатьох країнах Європи був сприйнятий як маніфест нового світовідчуття й нового мистецтва. Цікавий цей твір і іншим. Проповідник звільнення мистецтва від диктату моралі, Уайльд порушує в ньому проблему моралі й мистецтва і несподівано доходить висновку, що руйнування моральних основ згубне як для особистості, так і для мистецтва. Художнім втіленням цього висновку стають метаморфози, що відбуваються з портретом - символом розпаду й загибелі душі головного героя. Зажадавши перетворити своє життя на твір мистецтва, відкинувши мораль заради краси, Доріан Грей внутрішньо перероджується в потвору, що й відображає його портрет. Близький до краху, герой заперечує своєму «змію-спокуснику»: «Не говоріть так, Гаррі! Душа у людини є, і це щось до жаху реальне». Виходячи з контексту твору, можна сказати, що душа тут - це передусім моральна свідомість людини.
Значне місце в літературі межі століть залишається за реалістичною прозою, переважно соціально-психологічною, яка виходила з традицій реалістичної літератури XIX ст. і в певних аспектах не лише продовжувала, а й розвивала їх. Реалісти межі століть, як і їхні попередники, приділяли велику увагу соціальній тематиці, зображенню людини в соціумі, але водночас глибоко проникли у внутрішній світ особистості, у її духовне і душевне життя, у царину підсвідомого, що надало їхній прозі соціально-психологічного спрямування. Характерними явищами в цьому плані є рання творчість Т. Манна в німецькій літературі; романи Дж. Голсуорсі, особливо його знаменита «Сага про Форсайтів», в англійській; творчість Р. Мартена дю Гара, зокрема роман-хроніка «Сім’я Тібо», у французькій; повісті й оповідання О. Купріна в російській тощо. Важливо зазначити, що реалізм на межі століть розвивався не ізольовано від інших напрямів і течій, зокрема модерністських, а у зв’язку і взаємопроникненні з ними.
Дедалі більше зацікавлення літератури межі століть цариною інтелекту виливається у формування в ній нового жанрово-тематичного різновиду інтелектуальної прози (як і драматургії та поезії). Розвивається вона як у реалістичній, так і в модерністській літературі. Чеський класик К. Чапек характеризував інтелектуальну прозу як «переважно пізнавальну діяльність», а визначальну її роль вбачав у прагненні до «виявлення сутності» явищ життя. У виникненні й швидкому розвитку інтелектуальної прози промовисто виявилося зміщення інтересу із царини суспільного побуту в царину буття, що розпочалося в літературі наприкінці XIX ст. і закріпилося в наступну епоху. Тут слід згадати хоча б таких видатних письменників, як Анатоль Франц, Л. Піранделло, Т. Манн, Г. Гессе, К. Чапек, Б. Шоу. Прямим попередником цього напряму новітньої літератури був Ф. Достоєвський, який справив великий вплив на її поступ.
Nota bene. У творчості письменників кінця XIX - початку XX ст., в їхніх індивідуальних стилях теж маємо елементи різних літературних течій, а належність до певної з них визначається (нерідко з великою мірою відносності) за переважанням рис і тенденцій тієї чи іншої течії у того чи іншого митця. Слід зауважити, що художнє життя цієї епохи характеризується підвищеною активністю взаємозв’язків різних течій. Особливою глибиною відзначаються взаємопов’язаність і взаємодія реалізму й натуралізму (Гі де Мопассан і Т. Драйзер), реалізму й імпресіонізму (А. Чехов і пізній К. Гамсун), реалізму й неоромантизму (Максим Горький і Р. Роллан).
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ОГЛЯДОВОЇ ТЕМИ
1. Дайте стислу характеристику провідних напрямів і течій у прозі на межі ХІХ-ХХ ст.
2. Назвіть імена найвідоміших прозаїків, що представляли у своїй творчості різні напрями й течії літератури межі ХІХ-ХХ ст.
3. Чи можна стверджувати, що творчість імпресіоністів обмежувалася лише фіксацією вражень? Обґрунтуйте свою відповідь. Теми проектів, призначених для мультимедійної презентації: «Нові напрями й течії в образотворчому мистецтві на межі ХІХ-ХХ ст.»; «Новаторські відкриття в музиці на межі ХІХ-ХХ ст.».
Теми рефератів: «Нові обрії реалізму в літературі межі ХІХ- ХХ ст.»: «Найяскравіші прозаїки межі ХІХ-ХХ ст.».