Із французької літератури
(1854—1891)
«Я сонце споглядав у пострахах містичних,
Що зблисло згустками фіалкових промінь...»
Артюр Рембо
«МОЄ ПРОБУДЖЕННЯ БЛАГОСЛОВИЛИ ШКВАЛИ»
Артюр Рембо народився у 1854 році на півночі Франції у провінційному містечку Шарлевілі. Дитинство й отроцтво пройшли в будинку діда по матері. Гіркота життєвої і творчої долі Рембо була визначена ще у дитинстві. Хлопець з відразою ставився до всього навколо: традицій буржуазного суспільства, сімейного укладу. Система обману і закостенілості назавжди відштовхнула його і від сім’ї, і від рідного міста. Роки, проведені в колежі, були для нього часом духовного і фізичного росту. Рембо з ранку до ночі просиджував у публічній міській бібліотеці Шарлевіля, читаючи французьких соціалістів, пригодницькі романи, окультні книги. Він навчався з легкістю, отримував почесні премії і грамоти, писав вірші латиною. Це був найяскравіший і найщасливіший час у житті Рембо. Попереду відкривалася блискуча перспектива продовження літературної праці, але страшні злами у творчості, стрімкий і катастрофічний спад були зумовлені особливостями характеру Рембо. Ще підлітком, який ніколи не бачив моря, він написав чудовий вірш «П’яний корабель», якому судилося стати одним із найкращих взірців європейської лірики. Юний автор твору передрікав власну долю і страшний її кінець.
Кілька разів Рембо підлітком тікав із дому. Якось він дістався Бельгії: Шарлевіль міститься недалеко від бельгійських кордонів. Згодом, продавши свій годинник, у лютому 1871 року, він вирушає до Парижа, блукає один у величезному місті протягом двох тижнів і, не знайшовши притулку, повертається додому. Але у вересні 1872 року Рембо знову в Парижі. Це був час, коли Паризьку комуну було розгромлено, бруківку і стіни на цвинтарі Пер-Лашез — залито кров’ю розстріляних. У Парижі введено стан облоги.
Зашифровано, інакомовно у книзі «Осяяння» поет відтворює тогочасну Францію («Після потопу», «Демократія»), відгомін живої дійсності і власну громадянську позицію («Париж залюднюється знову», «Воєнна пісня парижан», «Руки Жан Марії»).
На паризьких літераторів Рембо справляв суперечливе враження. Сімнадцятирічний школяр, запальний і амбітний, дозволяв собі полемізувати з визнаними майстрами пера. Він привіз до Парижа стоси віршованих рукописів, завдяки яким згодом став всесвітньо відомим. Сімдесятирічний Гюго, почувши його вірші, вигукнув: «Це Шекспір-дитя!»
Деякі митці матеріально і морально підтримували обдарованого юнака, який часто не мав і франка на шматок хліба.
Незважаючи на поетичну геніальність, Рембо інколи справляв враження божевільного, оскільки був зухвалим, дратівливим, чіплявся до майже незнайомих людей через дрібниці, міг влаштувати кепську витівку. У житті Верлена він відіграв вочевидь фатальну роль: заради нього старший колега залишив сім’ю і Париж, став його нерозлучним супутником у дворічних мандрах Північною Європою аж до остаточного розриву їхніх стосунків. Все у вчинках Рембо було дивним, незрозумілим, непередбачуваним — то привертало до нього, то відштовхувало.
Упродовж 1871—1873 років Рембо створив книги «Осяяння» і «Літо в пеклі», які дали підстави говорити про митця як основоположника французького символізму. Поет шукав нові форми й жанри, виражаючи себе і своє ставлення до світу.
Рембо прагнув реконструювати звукову магію поезії, відтворюючи синтез між звуковим і зоровим, впливаючи лише на почуття. Поезія Рембо була нищівним ударом по поетиці парнасців. Мова його — нерівна, примхлива і вигадлива — не відповідала правилам «хорошого тону». При першому ж знайомстві з його поезією впадають у вічі особливості стилю Рембо: нестримний політ думки, розкута фантазія, вільний розлогий синтаксис, вигадливий словник, багата образність, свіжа інтонація, бурхливе дихання, яке не вміщується в поетичний рядок. Вражає інтонаційне багатство Рембо, свобода розмовного мовлення. Однак вже «Літо в пеклі* знаменує собою кінець поетичної творчості Рембо, відмову від неї. У цій книзі Рембо констатує цілковитий крах своїх юнацьких надій: «Якось увечері я посадив собі на коліна Красу — і знайшов у ній гіркоту. І прокляв її».
Підсумок сповіді — жадоба остаточного і безповоротного розриву з минулим, з суспільством, із Францією: «Мій день скінчився. Я залишаю Європу. Морський вітер обпалить мої легені, клімат далекої країни видубить мою шкіру. Буду плавати, м’яти траву, полювати, палити; пити напої — міцні, як розплавлений метал, як пили їх наші предки круг багаття. Я повернусь із залізними руками, шаленим поглядом, засмаглий. Я матиму золото. Я буду безжурним і грубим. Жінки доглядають таких здичавілих калік, що повертаються з жарких країн».
Рембо мандрує містами Німеччини, Італії, Швейцарії. Усюди бідує, не знаходить ні притулку, ні прихильності: вантажник у Марселі, вчитель французької у Лондоні, цирковий артист у Швейцарії і Данії, найманий військовий в Іспанії...
У 1878 році Рембо залишає Європу, вирушивши на кораблі в далекі світи. Він з’являється то в Олександрії, то на Кіпрі, то в Сомалі, то в Харарі. Поставивши перед собою мету — збагатитися, Рембо залишається мрійником, що начитався книжок про піратів, романтиком і диваком. Він шукає заробітку в усіх портах Червоного моря, стає агентом по закупівлі слонової кості, з караваном перетинає пустелю Сомалі, для географічного товариства у Парижі пише дослідження про негритянську спільноту галаа. Незважаючи на чесність і ретельність Рембо у справах, заробітки його непостійні. Угоду з ним то продовжують, то розривають — залежно від мінливих обставин. Він вдається до авантюр: ставить на карту всі свої статки, найнявши караван углиб пустелі. Рембо веде торг з негритянським правителем, який врешті його обманює, втеліщивши фальшивий вексель. Згодом поет стає господарем факторії на узбережжі, міняє шовк і рис на каучук і каву. Комерція смертельно остогидла митцеві, Рембо вкрай втомився і мріяв повернутися на батьківщину.
Несподівано він захворів. У правому коліні утворилася пухлина. Біль був нестерпним, а медичної допомоги в Харарі не було. Хворого, безпорадного, поета на носилках перенесли на корабель. В Аденському шпиталі хірург-англієць порадив Рембо негайно вирушати до Європи. Перетнувши Середземне море, Рембо висадився на рідній землі, у Марселі. У місцевому шпиталі йому ампутували ногу. Після операції поет повільно приходив до тями, потім з’ясувалося, що ні на милицях, ні з протезом він не може зробити жодного кроку, настільки ослаб: «Яка туга, яка втома, який відчай, — тільки подумай, лише п’ять місяців тому я був таким діяльним, мандрував! Куди поділися гірські перевали, кавалькади, прогулянки, пустелі, ріки і моря!.. А я ж хотів повернутися влітку до Франції і одружитися. Прощавай, шлюб, прощавай, сім’я, прощавай, майбутнє! Життя моє скінчилося, я став обрубком!»
Останній удар Рембо завдала мерія рідного міста. Поета намагалися віддати під суд як дезертира, що двадцять років тому уникнув призову в армію. Родичам Рембо ледве вдалося владнати цю справу.
Стан здоров’я поета був безнадійним. Побувши трохи у матері, Рембо повертається до марсельського шпиталю помирати. Біля нього постійно чергувала його молодша сестра, яка вела детальну хронологію останніх днів поета. Помирав Рембо при пам’яті, лише іноді марив рахунками і розписками, караванами і пустелею.
Про свою поетичну юність він і не згадував. Мати, яка ніколи не розуміла його, ставилася до нього з відразою і роздратуванням, хоча охоче приймала гроші, які син надсилав із заморських країв, — так і не прийшла з ним попрощатися.
10 листопада 1891 року душа Артюра Рембо відлетіла у вічність. У лікарняній книзі записано, що помер тридцятисемилітній негоціант1. Про те, що покійний — визначний поет, у шпиталі ніхто не знав.
1Негоціант — купець, що торгує оптом, переважно за межами своєї країни.
Коротке і трагічне життя поета, його творча спадщина стали темою дискусій і сучасників, і наступників. Ремі де Гурмон у «Книзі масок» писав про нього: «У збірці його віршів є сторінки, що вражають своєю красою, — тією особливою красою, яку можна відчути, побачивши звичайну жабу, вкриту бородавками...»
Верлен, який першим визнав талант Рембо, пізніше бачив у ньому заблукалого невдаху, дивака, який сповна не реалізував поетичний дар. Жуль Лафорг і Трістан Корб’єр, глибоко обдаровані, оригінальні поети, називали його і себе «проклятими», тобто соціальними відщепенцями. Уся ж подальша світова поетична практика — Елюар, Арагон, Блок, Анненський, Маяковський, Брюсов, Зеров —ґрунтується на концепції поетичного досвіду Артюра Рембо.
Звичайно, в історії світової поезії він залишився не «тридцятисемилітнім негоціантом», а юнаком сімнадцяти — дев’ятнадцяти років, генієм, вільним від побуту й суспільства, відданим тільки поезії, палко закоханим у Музу, задерикуватим і відчайдушним. Не дивно, що упродовж усього XX століття молоді поети подібної вдачі наслідували образ, створений Рембо,— людини «богеми», що в перекладі означає «циганерії». Ось цей образ із сонета Рембо «Моя циганерія», відтворений культовим українським поетом-шістдесятником Василем Стусом:
Руками по кишені обмацуючи діри
І ліктями світивши, я фертиком ішов1.
Бо з неба сяла Муза! Її я ленник2 вірний,
Ото собі розкішну вигадував любов!
Штани нінащо стерті? Та по коліно море!
Адже котигорошку лиш рими в голові.
Як зозулясті кури, сокочуть в небі зорі,
А під Чумацьким Возом—банкети дарові.
Розсівшись при дорозі, ті гомони лелію.
Роса на мене впала, а я собі хмелію,
Бо вересковий вечір — немов вино густе.
І все капарю вірші, згорнувшись у калачик.
Мов струни ліри — тіні (їх копаю3, як м’ячик).
Штиблети каші просять? Овва, і це пусте!
1 Фéртоміти — мати хвацький, франтуватий вигляд.
2 Лéнник — васал, підданий.
3 Копати — бити ногою.
Звичайно, у перекладі Стуса ліричний герой Рембо — «типовий представник» паризької богеми — більше нагадує українського бурсака: поет свідомо орієнтується на нашу національну традицію. Однак головне в поезії Рембо український переклад передає цілком адекватно, а саме — свідомий епатаж у поєднанні класичної форми сонета з грубою лексикою, а образу «ленника», вірного служителя Музи — з лахміттям волоцюги, що повсякчас зазнає голоду і холоду, проте не проміняв би їх на будь-яке обмеження свободи, з якою пов’язане його поетичне натхнення.
При цьому загальний тон «Моєї циганерії* доволі оптимістичний. Однак конфліктний характер ліричного героя у низці поезій Рембо набуває драматизму, а подекуди й трагізму,..
Тепер, коли ми знаємо, як склалося життя Рембо, можна лише дивуватися, наскільки точно він його спрогнозував у «П’яному кораблі» (1871).
Юний поет, якого сучасна молодіжна «контркультура» вважає своїм «святим предтечею», створив унікальний у світовій поезії твір, названий російським літературознавцем Самарієм Великовським «сповіддю під облудою малої пригодницької одіссеї» і навіть «ліричним міфом».
Клод Моне. Етрета. Ворота д’Аваль. 1883 р.
Як ви пам’ятаєте, активна міфотворчість була притаманна романтизму. Однак юний Рембо орієнтується не на класичні, а на пізні взірці романтичної поезії, насамперед на «Квіти Зла» Бодлера (їх, як ми бачили, теж можна було б назвати «ліричним міфом»). Більше того, якби у Бодлера не було такого послідовника, як автор «П’яного корабля», й самі «Квіти Зла» можна було б вважати глухим кутом пізнього романтизму, примхливим витвором «хворої музи».
Символізм сімнадцятирічного Рембо можна порівняти із символізмом зрілого Бодлера. Більш того, у Рембо символізм як стиль і метод, як спосіб світобачення значно ускладнюється і загострюється. Тут уже не йдеться про романтичне нагнітання пристрастей і жахів: світ юного Рембо вкрай напружений і без цього. «П’яний корабель», власне, починається з того, що у творах романтиків правило за кульмінацію (скажімо, в «Сказанні старого морехода» Колріджа корабель, перетворений на плавучу трупарню, теж плив собі, куди «хотів»):
За течією Рік байдужим плином гнаний,
Я не залежав більш од гурту моряків:
Зробили з них мішень крикливі індіани,
Прибивши цвяхами до барвних стояків.
(Тут і далі переклад В. Ткаченка)
У романтиків подібна ситуація завжди має певну моральну причину. Як ви пригадуєте, була своя моральна першопричина для написання Бодлером книги «Квіти Зла», добре зрозуміла, якщо враховувати друге значення французького слова таї — хвороба. Але ми не знаємо, яке лихо спіткало «гурт моряків» у Рембо, чому його корабель залишився некерованим і сп’янів від безмежної волі. Сталося те, що сталося, — байдуже, випадково чи закономірно. І П'яний корабель — символ особистості поета, його внутрішньої свободи та безмежної розкутості його уяви — не знаючи причини своєї незалежності, вільно й легко пливе «поемою моря».
Я блискавицями роздерте небо знаю,
Прибої, течії, смеркання голубі,
Світанки, збуджені, мов голубині зграї,
І те, що може лиш примаритись тобі.
Прямуючи між духовними примарами, ліричний герой лише під кінець своєї «одіссеї* потрапляє у магнітне поле сюжету — але, знову таки, не епічного і не морального, а суто символічного. П’яний корабель зрештою не витримує постійного напруження від своєї екзотичної подорожі — і зринає мотив «туги за Європою», тобто за звичним життям «цивілізованих» європейців, за всім тим сталим і спокійним, що в юності ми ностальгійно пов’язуємо зі спогадом про наше дитинство:
За європейською сумуючи водою,
Холодну та брудну калюжу бачу я,
Де вутлий корабель, як мотиля весною,
Пускає в присмерку засмучене хлоп’я.
У присмерку дитинства — смуток і бажання відкритого моря; у безмежності моря дорослості — сум за дитинством... Між корабликом, що змайструвало собі хлоп’я як мрію про море та безмежну волю і пускає у брудній калюжі, — і П’яним кораблем, якому відкрите все і підвладне море, але оплачено цю свободу й владу ціною втрати внутрішньої чистоти, — лежить весь простір «зовнішнього» і «внутрішнього» життя людини. У маленькій поемі-«одіссеї» немає прямого зіставлення «зовнішнього» і «внутрішнього» сюжетів: вони, за слушним спостереженням Дмитра Наливайка, «проростають одне в одне, створюючи образ- символ, в якому пропущені всі проміжні, «пояснювальні» ланки між «зовнішнім» і «внутрішнім» планами». Саме така організація художнього світу — найяскравіша прикмета символізму як художнього методу.
З появою Артюра Рембо на поетичному обрії французької поезії стало зрозуміло, що міфотворчість відтепер стане її головною справою. Змагання поетів за роль «символу кінця століття*, спроба нав’язати одне одному свій власний міф, підкорити міфом, змусити жити за його правилами, — все це стало змістом і літературного процесу, і особистих стосунків. Особисті взаємини Рембо з Верленом у житті — лише крайній прояв того, що в літературі виявилося в символічному діалозі: Верлен виливав свою нудьгу і тугу в збірці «Романси без слів», а Рембо відповідав йому збіркою «Літо в пеклі*. Однак при цьому юний Рембо, на відміну від старшого друга, справді вірив у силу свого міфологічного світобачення — в силу поезії, в магію звуків. Віра ця на якийсь час примирила його з урочистістю служіння поета — навіть його сонетам повернула класичність звучання. Такий сонет «Голосівки», де Рембо у поетичній формі виклав свою теорію символістичного звукопису (на противагу імпресіоністичному звукопису Верлена):
А чорне, біле Е, червоне І, зелене
У, синє О, — про вас я нині б розповів:
А — чорний мух корсет, довкола смітників
Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене;
Е — шатра в білій млі, списи льодовиків,
Ранкових випарів тремтіння незбагненне;
І — пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене,
Сп’яніле каяття або нестримний гнів;
У — жмури на морях божественно-глибокі,
І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій —
Печать присвячених алхімії ночей;
О — неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий,
Мовчання Янголів, Світів безмовний простір.
Омега, блиск його фіалкових Очей.
(Переклад Г. Конура)
Самому ж поетові трагічний фінал, на відміну від художнього образу П’яного корабля, судився двічі. Вперше — коли він зрозумів, що хибно «вважав себе магом і ангелом — вище моралі»,— і проголосив розрив з поезією, що не дала йому сподіваного щастя. І вдруге — коли виснажений, хворий, скалічений життям повернувся в Європу, марно намагаючись знайти в рідних краях своє втрачене дитинство, затишок, душевний спокій.
Поети всього світу намагалися наслідувати його поетичний метод, його життєтворчість як міф і міфотворчість як життя. Гру з символами вони називали символізмом, часто не розуміючи, що символізм — школа страждання. Хіба що росіянин Олександр Блок гідно пройшов цю школу і став «справжнім» символістом, заплативши як годиться — власним життям. Ті ж, хто не хотіли платити такої високої ціни, займалися або профанацією символізму в ліриці, або відстороненням від нього через «об’єктивацію» символу в символістичній прозі (романи Андрія Белого) чи драматургії (п’єси Моріса Метерлінка).
***
1. Перечитайте підрозділ про символізм у вступі до другого розділу підручника. Про які нові прикмети цього художнього методу ви дізналися з розповіді про Рембо і з аналізу його творів?
2. Що таке сугестія? Наведіть приклади цього важливого художнього засобу у творах Рембо.
***
1. Перечитайте сонет Рембо «Голосівки». У яких символах поет намагається вхопити «відповідності» між різними началами життя? Чим його пошук «відповідностей» відрізняється від аналогічного пошуку Верлена?
2. Перечитайте сонет Рембо «Моя циганерія». До якого поетичного жанру належить цей твір? Яку «невідповідність» між «змістом» та «формою» цього твору свідомо допускає автор? Яким чином вона символізує «невідповідності» в образі ліричного героя твору?
3. Чи повідомляє нам автор поеми «П'яний корабель», внаслідок чого «гурт моряків» — екіпаж корабля — спіткала страшна загибель? Від чиєї особи ведеться розповідь?
4. Чи можна образ П’яного корабля вважати символічним? Якщо ні, то чому? Якщо так, то що саме він символізує?
5. Зверніть увагу на кольорову гаму поеми. Яким кольорам віддає перевагу поет? Як це характеризує його вдачу?
***
1. Чи впізнаєте ви в ліричному герої поеми Артюра Рембо «П'яний корабель» свого ровесника — і в яких саме рисах? Якщо ж ні, то чим ви можете пояснити написання такого твору сімнадцятирічним автором?
2. На прикладі поетичних творів, не проаналізованих у підручнику, підготуйте доповідь на тему: «Розвиток символізму у французькій ліричній поезії від Бодлера до Рембо».
***
Зіставте картину К. Моне «Етрета. Ворота д’Аваль» (с. 169). з поезією А. Рембо «П’яний корабель», продемонструйте спільні засади художньої революції у французькому живопису та у французькій поезії.
