Співець Америки
Романтизм у літературі США сформувався між 1820—1830-ми рр. і домінував аж до закінчення Громадянської війни між Північчю і Півднем (1861 — 1865). В американському романтизмі зазвичай виокремлюють три етапи. Перший етап — це ранній романтизм (1820—1830-ті рр.), коли творили Вашингтон Ірвінг, Джеймс Фенімор Купер та ін. Другий етап — зрілий романтизм (1840— 1850-ті рр.), коли на сцену вийшли Натаніель Готорн, Едгар Аллан По, Герман Мелвілл, Генрі Вордсворд Лонгфелло та ін. І, нарешті, третій етап — пізній американський романтизм (1860-ті рр.).
Важливу роль у розвитку американської духовної культури 1830-х рр. відігравала літературно-філософська течія «трансценденталізм», видатним представником якої був поет Волт Вітмен.
ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ
ВОЛТ ВІТМЕН (1819-1892)
Томас Вілмер Дьюїнг. Портрет Волта Вітмена. 1875
Музо! Я приношу тобі наше «тут» і наше «сьогодні».
Волт Вітмен
Сивочолий патріарх американської поезії, прикутий до інвалідного візка, учасник і свідок бурхливих подій історії США XIX ст., уособлення духу цієї країни в найвищих його проявах... Вірші митця, сповнені пружної динаміки новітнього часу, бурхливого й мінливого, такі несхожі на сучасний їм європейський декаданс... Це Волт Вітмен — дивна постать, дивне життя, дивний поет...
Пращури Волта Вітмена в пошуках кращої долі покинули рідну Голландію та подалися до Америки. Будинок Вітменів стояв на березі океану, тож згодом поет пригадував: «Ще хлопчиком я мріяв написати щось про морське узбережжя, про той таємничий обрій, що розділяє, об’єднує, як у шлюбному союзі, непорушне й мінливе... про велике зіткнення реального з ідеальним...».
Його батько, тесля й будівельник, сподівався, що названий на його честь син Вальтер теж зводитиме будинки. Проте той, назвавшись Волтом, спробував опанувати кілька професій (з 16 до 21 року працював друкарем у Нью-Йорку, шкільним учителем на Лонг-Айленді, заснував і майже рік видавав місцевий тижневик «Лонг-Айлендер»), подорожував Сполученими Штатами Америки, ніде довго не затримуючись, до пуття нічого не навчився й зажив слави ледаря й дивака.
Дерев’яний будинок Волта Вітмена в Кемдені, США
Мандри країною були важливими і необхідними у грандіозному плані, який, здавалося, виношував Вітмен. За 1848 р. він пішки обійшов 17 штатів, легко заводячи знайомства й викликаючи людей на відвертість, але сам ніколи не розкривав свого серця. Любив слухати мовчки. Працюючи газетярем, спробував себе в письменництві. Його перші літературні спроби були невдалими. Однак у 36 років Вітмен написав книжку, створення якої, здавалося, ніщо не провіщало. Цей філософський прорив духу називають «загадкою Вітме- на», вбачаючи в ньому щось містичне.
Перше видання збірки «Листя трави» побачило світ у 1855 р. Автор (анонімно!) брав участь у наборі та публікації свого твору й видав книжку в Нью- Йорку власним коштом, для цього навіть продавши свій будинок. Відкривалася вона «Піснею про себе».
«Прапор... почуттів, зітканий із зеленої тканини кольору надії», який підняв у своїй збірці Вітмен, вимагав особливого поетичного ритму, тож поет звернувся до верлібру.
Вітмен дав верліброві друге дихання, заявивши:
«Цей вірш, як морські хвилі: вони то набігають, то відступають — променисті й тихі в ясний день, грізні в бурю; вони такі схожі, та все ж не знайдеш і двох однакових за розміром і силою».
□ Верлібр (фр. vers fibre — «вільний вірш») — вірш, який не має метра, рими й відрізняється від прози лише наявністю членування на віршові відрізки (відзначені на письмі графічним розташуванням рядків, а в усному мовленні — інтонацією). Відомий із часів Середньовіччя, відроджений німецькими преромантиками, Волтом Вітме- ном і французькими символістами. «Автор верлібру вільний в усьому, крім необхідності створювати гарні вірші», — писав Томас Еліот.
Через рік він додав 20 нових поезій до другого видання збірки, а її третє (бостонське) видання 1860 р. налічувало вже 154 вірші. Упродовж усього життя поет дописував єдину свою книжку, залишаючись лагідним і спокійним, за що зажив слави «доброго сивого поета». Ліричний герой збірки — людина соціально активна, яка завжди перебуває у вирі життя. Однак сам Вітмен був не зовсім таким. Скажімо, він не воював проти рабства зі зброєю в руках, але прихильність до ідеалів свободи втілена у творах поета. Відомим є фрагмент його «Пісні про себе», у якій автор описує, як прихистив раба, що втікав на Північ. Закінчується цей уривок промовистою деталлю: «кремнева рушниця стояла в кутку». Тобто за потреби вона б вистрілила...
Відомі слова з Біблії: «Пророка нема без пошани, хіба тільки у вітчизні своїй, та в родині своїй, та в домі своїм» — ілюструють драму невизнання поета. Дивні Вітменові вірші без звичних строф і рим Америка не сприйняла. Друзі відверталися від поета, плітки переслідували його, а родина вважала себе зганьбленою... Майже всі, кому Вітмен подарував свою першу книжку, повернули її авторові. Навіть американський поет і філософ Ральф Волдо Емерсон, який було схвально відгукнувся про незвичні вірші, згодом почав кепкувати із себе, ніби вибачаючись за «помилкове» захоплення. Книжку Вітмена вважали не вартою уваги, а коли в наступних виданнях автор доповнив збірку віршами про адамових дітей, його почали називати аморальною особою. Один поважний поет навіть кинув «хуліганську» збірку у вогонь...
Проте Вітмен уперто йшов до мети: «Не сумнівайся, Поете, а твори! Скажи усім: “Це в мені і це вийде з мене”! Обстоюй це вперто й неухильно, обстоюй, коли голос твій затремтить, а язик заклякне, обстоюй, коли тебе обпльовуватимуть і засвистуватимуть, обстоюй і борись!..».
І визнання до поета таки прийшло. Уже згодом, коли він став класиком, його невеличкий будиночок у Кемдені (штат Нью-Джерсі) часто відвідували гості, з якими він був надзвичайно уважний і привітний, дарував автографи своїх віршів. І погоджувався на друкування збірки за невеликі гонорари, чим були незадоволені його родичі, бо на книжках колись невизнаного поета відтепер можна було добряче заробити...
На жаль, в останні десятиріччя життя Волта Вітмена розбив параліч, проте його могутній дух залишився незламним. У 1892 р. поета не стало. А на його могилі на високому пагорбі поставили гранітний пам’ятник, який замовив він сам...
ЗБІРКА «ЛИСТЯ ТРАВИ» (1855-1891)
Задум своєї книжки Вітмен пояснив так: «“Листя трави” — це спроба виразити мою власну емоційну й особистісну природу...». Це розповідь про духовну еволюцію поета впродовж цілого його життя. Ліричний герой — сам Поет, син Людства, Землі та Всесвіту. Можливо, саме тому все життя Волт Вітмен удосконалював, доповнював і шліфував своє творіння. Автор порівнював це постійне вдосконалення то з деревом, яке з року в рік нарощує кільця свого стовбура, то з собором, що добудовується і зростає крізь риштування — усе вище й вище до неба.
Перше видання збірки «Листя трави» вміщувало 12 поезій, що не мали назв. Таким чином поет підкреслював нерозривну єдність, цілісність свого твору як ліро-епічного монологу в поемах і віршах. Він власноручно набирав текст у друкарні, художньо оформив видання. На зеленій обкладинці зображені стебла трави і відтиснута назва — «Leaves of Grass». Про ім’я автора читач дізнавався з віршів, оскільки замість імені й прізвища Вітмен помістив на титульному аркуші гравюру зі свого портрета, на якому він зображений у сорочці, робочих штанях і капелюсі набакир.
За життя поета книжку перевидавали дев’ять разів, в останній редакції міститься вже 400 різних за жанрами поезій: від невеличких віршів до значних за обсягом поем, таких як «Пісня про себе», «Пісня відкритого шляху», «Пісня про сокиру» та ін.
Про назву збірки написано чимало. Слова, ужиті в її заголовку, в англійській мові є багатозначними. Зокрема, слово «grass», яке означає «трава», «пасовисько», неодноразово обігрується в тексті («О, нарешті я усвідомив: трава промовляє незліченними язиками»). Слово «leaves» англійською мовою означає «листки», «паростки», а ще — «стулки дверей» і навіть «аркуші паперу». Існує версія, що це також сучасний Вітменові друкарський термін — «аркуші рукопису, сторінки набору книжки». Не забуваймо, що він працював у друкарні та брав участь у наборі своєї книжки. Це, до речі, видно з її розмаїтого і рідкісного для того часу оформлення. Отже, ніжні листочки трави, що пробиваються крізь земну твердь назустріч сонцю, прикриті взимку снігом, щовесни заново відроджуються. Можливо, через цю асоціацію вони й стали для поета символом безкінечності життя, його вічної циклічності (перетворення матерії на інші види, постійне оновлення світу).
Обкладинка збірки «Листя трави»
Назва збірки відобразила поетове світосприйняття: трава (незнищенна, як і саме життя) стала метафорою, яка найточніше передає пафос його творчості. Отже, багатозначність слів, ужитих у заголовку твору, викликає думки про багатозначність його смислів. Та й поетичний хист Вітмена колись нагадував маленький пагінець майбутнього могутнього дерева... Однак минув час, і він стрімко звівся вгору, сягаючи верховіттям небес.
Найзначущішими для Волта Вітмена були трансценденталістські ідеї «довіри до себе», духовної незалежності, божественності людського «Я», природної рівності людей, а також пантеїстичного сприйняття світу. Із цієї точки зору потрібно сприймати, наприклад, вірш «Вночі над узбережжям...», де поет відчуває природу (зорі) не як «формули та цифри», а як частину Всесвіту, до якого причетний і він сам.
Поему «Пісня про себе» (1855), якою відкривалося перше видання збірки «Листя трави», вважають програмовим твором Вітмена, тобто своєрідним осердям його творчості, що втілює в собі особливості стилю і світогляду митця.
У збірці «Листя трави» ця поема посідає чільне місце. У ній повною мірою виявилися особливості вітменівського стилю, що піднесли його на вершину літературної слави. Спочатку поет збирався назвати твір «Волт Вітмен». Недаремно ж «тридцятисемирічний» ліричний герой, який шукає свою душу, напрочуд схожий на самого автора. За формою «Пісня про себе» є безсюжетною поемою, що побудована на перевтіленнях ліричного героя в людей, яких він зустрічає на безмежних просторах своєї духовної подорожі. Це звичайні люди, на яких ніхто не звертає уваги, уважаючи їх надто прозаїчними. Однак для Вітмена ці «маленькі» люди — справжні творці життя.
На світогляд і творчість Волта Вітмена значний вплив справив трансценденталізм (від латин. transcendens — «той, що виходить за межі») — філософсько-літературна течія у США в 1830—1860 рр., основними ідеями якої були рівність людей (соціальна і перед Богом), їхнє духовне самовдосконалення, близькість до первісної природи, інтуїтивне осмислення якої веде до абсолюту («наддуші») і морального очищення (насамперед від «вульгарно-матеріальних» інтересів).
Трансценденталізм був реакцією на раціоналізм XVIII ст. і втіленням загальної гуманістичної тенденції розвитку думки XIX ст. Основою цього руху була віра в єдність світу й Бога. Душа кожного індивіда вважалася тотожною всьому світу і являла його в мініатюрі.
В есе «Про довіру до себе» Р. В. Емерсон висловив головні ідеї: необхідність нового національного бачення світу, використання людиною особистого досвіду, поняття космічної наддуші. Усі ці ідеї були викладені в його першому трактаті «Природа» (1836), який вважають маніфестом трансценденталізму. Трактат починається так: «Наше століття звернене до минулого. Воно будує склепи своїм предкам. Воно пише біографії, історії, критичні статті. Минулі покоління споглядали Бога й Природу; вони дивилися в очі одне одному. Ми ж дивимося на все їхнім поглядом. Чому ми не здатні насолоджуватися нашим споконвічним зв’язком з Усесвітом? Чому ми не можемо мати поезію інтуїтивну, поезію внутрішнього бачення, а задовольняємося поезією традиційною? Де та релігія, що стала б для нас одкровенням, а не тільки історією релігій?.. Тож займемося нашою власною роботою, нашими власними законами, нашим власним служінням Богові».
Перед читачем постають образи людей Америки багатьох професій у різні хвилини їхнього життя. Своєрідний «монтаж» цих картин створює яскравий і живий «колективний» портрет епохи й народу. Ліричний герой поеми має багато облич. Це і юнаки, які загинули на війні, і старий артилерист, і заплакана вдова, і дружина машиніста з дитиною на руках... Поет уважав, що його герої — це один центральний образ — сильна особистість, типізована в ньому: «В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко менше, / І, добре чи зле мовлю про себе, — це стосується їх також» (переклад Леся Герасимчука).
У поемі відчутний вплив стилістики біблійних псалмів, наївна зачарованість індіанськими гімнами й монументалізм гомерівського осягнення світобудови. Вітмен не приховує, що його цікавить насамперед: «Що ж таке людина? хто такий я? хто такі ви?».
Поет стверджує, що життя безмежне й між людьми немає кордонів, як немає кордонів між людьми і Всесвітом. Ідея злиття індивідуального буття людини з космосом є однією з провідних у поемі (переклад Леся Герасимчука):
До мене постійно плинуть поєднані речі Всесвіту, —
Це послання до мене — я мушу їх прочитати.
Я знаю, що я безсмертний,
Я знаю, що орбіту мою не зміряє циркулем тесля,
Я знаю, що не вмру, як зникає вогненний зигзаг,
Який діти малюють поночі у повітрі палаючим прутом.
У «Пісні про себе» найповніше втілилася ідея братерства, природної рівності всіх людей і органічного єднання людини і світу. Важлива тема твору — це сенс людського буття. Вона містить у собі мотиви божественності людського «Я», нерозривного зв’язку душі й тіла, еволюції форм життя, рівності всіх живих істот на Землі.
Вірш «Себе я оспівую» відображає всі головні теми й поняття лірики Вітме- на: особистість, демократія, людський загал (єдність, спільнота). Цікавить поета і важка доля індіанців, корінного населення Америки (це провідна тема віршів «Донька Інки» та «Оцеола»), а цикл «Діти Адама» поетизує любовні почуття. Отже, можна зробити висновок, що тематика збірки «Листя трави» така сама розмаїта, як і американська дійсність «asit is» («як вона є»). Розповідь ведеться від імені звичайної людини, однієї з «галереї простих американців» — робітників, докерів, фермерів, скотарів. Автор ніби стирає індивідуальні риси, зображуючи «Людський загал».
Семюел Холлієр. Гравюра з портрета Волта Вітмена. 1854
Слово «Демократія» Вітмен завжди писав з великої літери, і це промовистий факт. Американці, які постійно наголошують на своєму шанобливому ставленні до особистої свободи й прав людини, дуже пишаються своїм способом життя і потребували свого, американського, «епічного оспівувача» цінностей демократичного суспільства. Ним став Волт Вітмен, і програмовою тут є поезія «Йдучи травою степовою» (переклад Михайла Тупайла):
Йдучи травою степовою, вдихаючи її духмяність,
Питаю в неї взірця наснаги,
Для людей питаю найщедрішої, найтіснішої приязні,
Питаю, аби стеблинки постали словом, ділом, живими істотами.
Людьми з осяяною сонцем душею відкритою, новою, широкою, щирою.
Людьми, котрі торують найперші шляхи, ступаючи впевнено, гордо і вільно.
Людьми відваги незгасної, людьми здорових, красивих і чистих тіл,
Людьми, що безжурно дивляться в обличчя президентів і губернаторів,
немов кажучи: — А хто ти?
Людьми нестримними й простими, палкими й непокірними,
Людьми Америки.
На думку Вітмена, який народився і виріс у США («Народжений тут від батьків, народжених тут батьками, котрі так само тут народилися»), справжній американець не допустить жодної запопадливості, чиношанування або натяків на зігнуту в підлабузницькому поклоні спину ані перед керівництвом, ані перед губернатором, ані перед президентом, ані перед будь-яким високопосадовцем. Навпаки, він щохвилини готовий спитати урядовця будь-якого рангу: «А хто ти?». Оце і є американське розуміння демократії, народовладдя, яке так цінує Америка й сьогодні.
Однак у поетичному світі Вітмена демократія не обмежується суто республікансько-демократичним устроєм США. Це утопічна мрія про нове світове суспільство без класової, майнової та расової нерівності, бідності, експлуатації, «де товариші любитимуть один одного». Демократія — це рівність усіх без винятку: білого й чорного, багача й жебрака, чоловіка й жінки.
Універсальний закон життя, на думку Вітмена, — це любов. Це поняття охоплює не лише почуття чоловіка й жінки, а й любов до всього світу. На противагу романтикам, які оспівували піднесено-духовну сторону кохання, він поєднує духовне й тілесне в людині («Я — поет Тіла, і я — поет Душі...»). Тіло таке саме цінне й гідне поезії, як розум, причому не лише прекрасне й досконале тіло, а й знеможене втомою чи хворобами.
Для поета немає неважливого. У «Пісні про себе» стверджується, що «стеблинка трави важлива не менш, ніж тяжка робота зірок». Для нього дійсність не була надто грубою, щоб не відтворювати її в поезії в живих і зримих образах. «Непоетичне» для нього є так само естетично цінним, як і витончене та піднесене.
Волт Вітмен — один із перших поетів, які створили образ великого сучасного міста, що сприймалося ними як наочне втілення «загальних зв’язків у світобудові» і зображалося з репортерською точністю описами найрізноманітніших проявів його повсякденного життя. Чудеса техніки, тріумф «індустрії» викликали в поета захоплення. А, наприклад, локомотив, цей «горластий красень», що на величезній швидкості мчить крізь дику прерію, здавався Вітмену символом суто американського невпинного поступу, адже безмежний простір і шалена швидкість — це ж так «по-американськи».
Оскільки Вітмен зробив техніку, індустрію та міські квартали предметом поезії, то його (як і росіянина Миколу Некрасова та француза Шарля Бодлера) вважають одним із засновників урбаністичної (від латин. urbi — «місто») поезії: «Свій похід натомість починай, Індустріє! / Виводь свої безстрашні армії, Техніко! / Геть розмови про війну!» (переклад Василя Мисика).
Ліричний герой збірки Вітмена — це узагальнений портрет «ідеального» американця, якому притаманні гранична демократичність поглядів, незатьмаре- ний оптимізм, здатність налагоджувати дружні стосунки з усіма людьми, які трапляються на його шляху, зберігати любов до життя в усіх його деталях. У його поезіях часто йдеться не про одну особу, а про вже згаданий «узагальнений портрет» молодої американської нації, про мільйони американців і американок, людей різних професій (переклад Максима Стріхи):
Чую — співає Америка, різні пісні я чую,
Співають робітники, кожен співає свою гучну і радісну пісню,
Тесля співає, вимірюючи дошку чи брус,
Каменяр співає, готуючись до роботи чи закінчуючи роботу,
Човняр на човні своєму співає, матроси палубні — на чардаку пароплава,
Швець співає, сидячи на ослінчику, шапкар наспівує стоячи.
Лісоруб співає, співає ратай, рушаючи зранку в поле,
опівдні відпочиваючи, скінчивши надвечір роботу,
Чудова пісня матері, чи молодої дружини за працею, або дівчини
за шитвом чи пранням,
Кожен співає своє, те, що йому або їй тільки належиться,
Вдень — що належиться дневі, а надвечір міцні, здружені хлопці гуртом
Співають на повен голос гучних, мелодійних пісень.
Волт Вітмен стверджував, що «нові люди, нові перспективи потребують нових мов», тому й почав розробляти свою власну індивідуально-авторську стилістику. Він рішуче відмовився від традиційних поетичних розмірів і рими, оскільки, на його думку, вони занадто штучні, тому сковують творчу індивідуальність поета. Вважаючи, що його вірш має бути природним, як дихання людини, поет відкинув традиційні поетичні форми й заклав основи нової поетики, що набула надзвичайно інтенсивного розвитку у XX ст., особливо в англомовних країнах. Щоправда, інколи він уживає ямб, але переважно шукає ритми в природі, «у гуркоті хвиль і шелесті вітру між дерев».
Стиль Вітмена — новаторський, він часто використовував такі художні засоби:
■ оформлення рядка як закінченої думки, речення;
■ діалог із читачем або з самим собою;
■ постійні повтори початку (анафора) чи закінчення (епіфора) віршового рядка;
■ перефразування й переосмислення чужих висловів;
■ синтаксичний паралелізм (однотипні речення);
■ інтенсивне вживання метафор і символів, антитези й контрасту;
■ ораторські прийоми (звертання, риторичні запитання, наказовий спосіб мовлення тощо);
■ детальний перелік предметів і явищ, названий вітменівським каталогом.
У останньому з-поміж перелічених художніх засобів американець ніби продовжує започатковане давнім греком Гомером (т. зв. гомерівський каталог, наприклад довгий і детальний перелік ахейських кораблів, які пливли до Трої). На перший погляд він може видатися чудернацьким малопов’язаним переліком того, що оточувало Вітмена. Однак за цією монотонною одноманітністю криється всеосяжність філософської думки, яка прозирає видимі й невидимі зв’язки між усім сущим (переклад Максима Стріхи):
...Я дивлюся на зорі яскраві й думаю про гармонію всіх світів і про майбутнє. Подібність безмежна все обіймає:
Всі сфери — великі, малі, довершені, недовершені, сонця, місяці та планети,
Всі відстані в просторі — які б вони не були великі,
Всі відстані в часі, форми всі неживі,
Всі душі, тіла всі живі, які б не були вони різноманітні, в яких світах не жили б,
Всі гази, рідини, рослини, каміння, риб і тварин,
Всі нації, всі прапори, варварство, цивілізацію, мови,
Всі особистості, що існували чи існуватимуть на цій планеті чи будь-якій іншій,
Всі смерті і всі життя — в минулому, теперішньому й майбутньому,
Ця подібність безмежна з’єднала і з’єднувала одвіку,
І буде довіку з’єднувати, купи тримаючи.
Волт Вітмен повертає поезії її первісну музичність, магічно-заворожливу функцію. Справді, деякі його рядки напрочуд суголосні шелесту хвиль на узбережжі його рідного Лонг-Айленду (знову-таки і в Гомеровому гекзаметрі є суголосність ритму морських хвиль біля Еллади).
Панівне в поезії Вітмена почуття нескінченної широти й розмаїття світобудови сполучається з настільки ж органічним відчуттям вічної динаміки, мінливості, діалектичною контрастністю буття (у цьому відчувається вплив на творчість поета філософії трансценденталізму). Воно не визнає ієрархії цінностей, оскільки справжнє життя — це неперервний цикл, постійний рух у часі та просторі, нескінченні трансформації та метаморфози.
Волт Вітмен віддав своє творче натхнення людям, «щедро себе розкидав для всіх і назавжди» й залишився в пам’яті нащадків як поет, що уславив життя в усіх його виявах. Деякі його рядки звучать як заповіт, як довічна обіцянка поета про любов і підтримку всім без винятку прийдешнім поколінням, «на які він чекає».
ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ
ПІСНЯ ПРО СЕБЕ
1
Себе я прославляю, себе я оспівую,
І те, що приймаю я, приймете й ви,
Бо кожен атом, котрий належить мені,
так само належить вам.
Я тиняюся, шукаючи свою душу,
На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся
й розглядаю стебло травинки.
Мій язик, кожен атом моєї крові складається
з цього ґрунту, з цього повітря;
Народжений тут від батьків, народжених тут батьками,
котрі так само тут народилися,
Я, тридцятисемирічний, без жодної хворості,
розпочинаю
І сподіваюся не урватися аж до смерті.
Вірування та вчення, всіма облишені,
Ви відступили убік — але й ви добрі на місці своєму, і вас не забуто, —
Я прихищаю всі — правильні й хибні, я дозволяю стверджувати речі
щонайризикованіші:
Хай промовляє природа без перешкод з первісною силою.
Мігель Тіо. Листя трави (Данина поваги Волту Вітмену). 2005
6
«Що таке трава?» — дитина спитала, повні жмені її мені простягаючи; —
Що ж міг відповісти я? — сам я знаю про це не більше, аніж дитина.
Можливо, трава — це прапор моєї вдачі, витканий на зеленій
тканині кольору сподівань.
Чи, може, вона — це хустина Божа,
Напахчений подарунок, зумисне на згадку нам зронений,
З іменням власника десь у куточку — щоб могли ми побачити
і помітити і спитати — чия?
Чи, може, й сама трава — це дитина, немовля, рослинами виплекане?
Чи, може, вона — ієрогліф, завше один і той самий,
Що означає: «Пускаючи пагони скрізь, де просторо й де тісно,
Ростучи між чорних та білих народів,
І канука1, й токахо2, і конгресмена, і чорношкірого — всіх однаково
я приймаю, всім я даю одне».
1 Канук — франкоканадієць.
2 Токахо (амер. сленг) — мешканець одного з районів Вірджинії.
А зараз вона здається мені прекрасним, непідрізаним волоссям могил.
Ніжний та обережний я буду з тобою, траво витка:
Можливо, ти проростаєш з юначих грудей,
Можливо, якби я знав тих юнаків, то їх полюбив би,
Можливо, ти ростеш зі старих, чи з немовлят, відірваних смертю
від материнського лона,
І ти вже сама для них — материнське лоно.
Ця трава надто темна, не могла вона вирости з вибілених сивиною
голів материнських,
Вона темніша, аніж побляклі безбарвні старечі бороди,
Надто темна, щоб вирости з вуст ніжно-рожевих.
О, нарешті, я усвідомив: трава промовляє назліченними язиками,
Я усвідомив, що ненамарно, із вуст вони проросли.
Як я хотів би переказати для всіх ці свідчення невиразні
про юнаків і дівчат померлих,
Ці свідчення невиразні про старих матерів і батьків, про немовлят,
відірваних смертю від материнського лона.
Що, по-вашому, сталося з юнаками й старими?
А що, по-вашому, сталося з жінками та дітьми?
Вони живі, і їм добре,—
Найменший пагінець свідчить, що насправді смерті немає,
А якби і була вона, то життя вела б за собою — вона ж не чекає
в кінці, щоб життя зупинити,
Вона зникає сама при появі життя.
Все прямує вперед, переходить будь-які межі, нічого не гине,
І померти — то зовсім інше і краще, ніж будь-хто міг би подумати.
52
Докоряє мені, пролітаючи, яструб плямистий — не до вподоби йому
мої балачки й байдикування без діла.
Я теж не приборканий анітрохи, й мова моя тлумаченню не підлягає,—
Мій варварський крик лунає понад дахами світу.
Остання гнана вітром хмарина дня затримується через мене,
Вона відкидає мою подобизну за іншими вслід — справдешню, мов
кожна тінь, що лягає на пущу,
Вона вмовляє мене стати туманом і присмерком.
Я відлітаю, наче повітря, я розметав свої білі пасма волосся
проти сонця летючого,
Я виливаю плоть свою вихорами, плине вона спіненим клоччям.
Порохві земній себе я заповідаю, щоб прорости травою любою,
Якщо буду вам знову потрібний — шукайте мене під підошвами
черевиків своїх.
Навряд чи ви зрозумієте, хто я, і що я хочу сказати,
Та все ж я буду для вас добрим здоров’ям,
Очищу й зміцню вам кров.
Не знайшовши мене відразу — духом не підупадіть,
Не заставши мене в одному місці, шукайте в іншому,—
Десь я стою і чекаю на вас.
Переклад Максима Стріхи
1 Поясніть значення понять «трансценденталізм», «урбаністичний», «верлібр», «гомерівський каталог», «вітменівський каталог».
2. Складіть хронологічну таблицю життя і творчості Волта Вітмена.
3. Як творчість Вітмена пов’язана з романтизмом і реалізмом? До якого напряму — романтизму чи реалізму, — на вашу думку, ближча поезія Волта Вітмена? Відповідь аргументуйте.
4. У чому полягає новаторство поета?
5 Поясніть назву збірки Волта Вітмена «Листя трави» та підтвердіть свої судження цитатами з поезій. Символом чого є трава у Вітмена?
6. Як формувалася збірка «Листя трави»? Що її зближує з «Кобзарем» Тараса Шевченка?
7. Схарактеризуйте ліричного героя збірки.
8. Проілюструйте поняття «верлібр», «вітменівський каталог» на прикладі конкретного твору поета.
9. Як ви розумієте вислів «Людина з великої літери»? Чому у своїх віршах Волт Вітмен часто пише слово «Людина» з великої літери?
10. У вірші «Себе я оспівую» словосполучення «Людський загал» пишеться з великої літери. Чи зміниться його значення, якщо вжити маленьку літеру?
11. Знайдіть у вірші «Чую — співає Америка» каталог і поясніть його роль.
12. Знайдіть у «Пісні про себе» розгорнуті порівняння й каталоги. Чи перегукуються вони з порівняннями й каталогами, які ви зустрічали в поемах Гомера? Яку роль виконують ці засоби поетичної виразності у творах таких різних поетів?
13. Знайдіть у поезіях Волта Вітмена всі загальні назви, які він пише з великої літери. Чому саме їм він надає такого виняткового значення? Яку роль відіграють ці поняття у світогляді поета?
14. Чому у творах Волта Вітмена так багато окличних речень? Чи можна стверджувати, що він — поет оптимістичного світосприйняття? Відповідь аргументуйте.
15. Якими художніми засобами Іван Драч відтворює стиль Волта Вітмена в своєму вірші «Що таке трава? На Вітменівські мотиви»?
16. Напишіть твір за поезіями Волта Вітмена на одну з тем: «Себе я оспівую...»; «Йдучи травою степовою...»; «Ловити вірним почуттям хвиль космосу непереможні рухи».
17. Спробуйте написати вірш за мотивами лірики Волта Вітмена або на довільну тему, використовуючи верлібр і вітменівський каталог.
ВІДЛУННЯ
Іван Драч
ЩО ТАКЕ ТРАВА?
НА ВІТМЕНІВСЬКІ МОТИВИ
Запитав мене син, запитав мене син-білочубчик,
Запитав мене, аж зітхнув, запитав:
«Трава — що воно таке?» — запитав мене син.
І приніс мені з лугу — штанці взеленив —
Оберемочок цілий, і кинув його на долівку,
На пахку лепеху з корінцями рожевоколінними,
І на скатерку кинув, і сів біля мене на лавку,
І забув вже словами, тільки очима ще запитав:
«Трава — що воно таке?» — запитав мене син очима
І підсунувся, ще підсунувся і плічком своїм ще запитав.
Що ж мені відповісти? Менше від сина я знаю
І більше від сина не знаю, що ж то таке — трава...
Може, це прапор мій з шовку зеленого,
Прапор надії на штурмі вітрів,
Що між буття, між ниття цілоденного
У полум’ї віку іще не згорів.
Може, від бога зелена хустинка,
Що вбереглася від сопел ракет,
Та за велінням земного годинника
Сповідує смерть, загусає в брикет.
Джо Девідсон. Скульптура Волта Вітмена у Філадельфії, США