Агапе - безумовна, жертовна, дієва любов є найбільшою несподіванкою п’єси «Гамлет», оскільки виникнення такого почуття абсолютно неможливе в жанрі трагедії помсти, до якого сюжетно «прив’язано» шекспірівський твір. Цей різновид трагедії є жанром Відродження саме в значенні відродження античності. Адже християнство чітко обґрунтовує заборону помсти: тільки Богу належить право мститися за людину, яку несправедливо образили інші люди. Однак саме мотив помсти ідеально пасує до завдання пізнього Ренесансу - показати людину в усій повноті її пристрастей.
Механізми творчості
Психологія розглядає мотив (мотивацію) як спонуку до дії. У цьому розумінні ми можемо говорити й про мотиви вчинків літературних героїв. Водночас у літературознавстві термін «мотив» має ширше значення.
Мотив (від франц. motif - мелодія, наспів) - неподільна смислова одиниця, з якої складається фабула (сюжет): мотив відданості вітчизні, жертовності, зради тощо. Мотиви рухають учинками персонажів, збуджують їхні переживання й роздуми.
До мотивів належать не лише історично зумовлені однакові компоненти творів однієї доби (як, скажімо, ризиковані дії французького графа Роланда й руського князя Ігоря заради особистої слави), а й такі, подібність яких зумовлена переживаннями, властивими людям різних епох (наприклад, бажання помститися за батька притаманне і героям античної міфології, і герою середньовічної хроніки Гамлету).
Шекспір відкриває нову добу в літературі саме тим, що ставиться до мотиву як до матеріалу. Це означає, що не мотив веде письменника, а він сам розвиває чи гальмує кожний мотив сюжету відповідно до характерів персонажів. Трагедії Шекспіра, написані після «Гамлета», - «Отелло» (1604), «Король Лір» (1605), «Макбет» (1606) - це справжня енциклопедія характерів, почуттів, пристрастей, яка постала на ґрунті найпростіших, універсальних мотивів: заздрості й ревнощів, зради й любові тощо.
Поставивши на перший план характер, а сюжет як перехрестя мотивів - лише на другий, Шекспір дав літературі й театру незнану досі свободу. Так, він «відродив» античну людину в усій сукупності її пристрастей, але пішов далі простого «відродження» давньої трагедії.
В античній трагедії, яка про все розповідала, нічого не показуючи, монолог був важливим елементом сюжетної композиції. Тим часом у театрі доби Відродження всі події, навіть жахливі, криваві, винесено на сцену. Унаслідок цього монолог поступово втрачає свою «розповідну» функцію і радше доповнює характеристику персонажів, а отже, неминуче відходить на другий план. Ренесансна публіка була простою і демократичною, а ренесансний театр - масовим, відкритим: люди хотіли подивитися на події, побачити, як герої перемагають, кохають, зраджують, мстяться.
Вважаючи ключем до пристрасті не мотив, а характер, Шекспір відродив монолог у всій його цілісності. Відтак до сьогодні монолог є одним з елементів композиції драми, яка поєднує два сюжети - зовнішні події та внутрішнє переживання цих подій героями. Власне, завдяки незбігу цих сюжетів сучасна драма цікава глядачам і читачам. Водночас така розбіжність вимагає від драматурга шекспірівської майстерності.
У чому ж насамперед виявляється майстерність композиції «Гамлета»? По-перше, у наявності двох майже незалежних один від одного сюжетів - зовнішнього розвитку подій і внутрішнього розвитку характеру головного героя. По-друге, у значущому поєднанні елементів «першого» та «другого» сюжетів.
Від монологу до монологу характер Гамлета дедалі більше розкривається глядачеві (читачеві). Уперше герой з’являється на сцені в натовпі персонажів, але мусить привернути до себе увагу якоюсь ще ледь відчутноюнезвичністю поведінки. Раптом усі зникають, і принц залишається на самоті. Пригнічений спілкуванням з дядьком і матір’ю, він виголошує свій перший монолог: «Коли б ця плоть моя, міцна занадто, // Розтала, зникла, скапала росою!».
С. Бродський. Ілюстрація до трагедії «Гамлет». 1970-ті роки
Гамлет ще не знає, що Клавдій підступно вбив його батька, а Гертруду засуджує лише за те, що вона надто швидко забула чоловіка: «Несталосте, твоє імення - жінка! // Лиш місяць! Не стоптала й черевиків, // Що в них за тілом батьковим ішла...».
Гамлет не хоче жити, бо розчарувався в людях і любові. Об’єкти любові-сторге зникли - батько мертвий фізично, а мати на цьому етапі померла для героя духовно. Любов-ерос до Офелії теж утратила сенс: через учинок Гертруди принц відчуває відразу до жінок, у яких не знайшов бажаної сталості. А любові-філео Гамлету замало.
Так народжується новий мотив, надалі втілений у діалогах, які є сполучною ланкою між монологами Гамлета й зовнішнім сюжетом трагедії.
І ось центральна, третя, дія трагедії, осердя якої - знаменитий монолог «Бути чи не бути?». Основні мотиви цього монологу (сказати б, негативні) ми знаємо ще з 66-го сонета.
Оце єдине спонукає зносить
Усі нещастя довгого життя;
Інакше - хто ж би стерпів глум часу,
Ярмо гнобителів, пиху зухвальців,
Зневажену любов, суди неправі,
Нахабство влади, причіпки й знущання,
Що гідний зазнає від недостойних, -
Хто б це терпів, коли удар кинджала
Усе кінчає?..
Усе, що не варто терпіти на цьому світі, Гамлет, однак, переживає так само, як і ліричний герой 66-го сонета. Відрізняється лише один мотив: спонукою до життя для ліричного героя сонета є любов-філео, вірність другові, якого не можна «лишити в самотині», а для Гамлета - «страх перед незнаним чимось // У тій незвіданій країні, звідки // Ще не вертався жоден подорожній».
Однак тієї миті, коли Гамлет це відчуває, він бачить Офелію. Навіть якби ішлося не про літературних героїв, а про реальних людей, тільки невіруючий назвав би таку зустріч «наприкінці внутрішнього монологу» випадковою. У «Гамлеті» її обумовленість безперечна, адже у творах Шекспіра немає нічого випадкового.
Офелія - слухняна дочка. Батько наказав їй поговорити з Гамлетом, аби разом з королем підслухати розмову і з’ясувати причину божевілля принца (яке насправді є вдаваним). Чекати на Гамлета Офелія мала з книжкою в руках (напевне, з Біблією чи Молитвословом) та «побожним виглядом».
Чи був Гамлет такою людиною, яку можна ввести в оману «побожним виглядом»? Усе, що ми знаємо про нього, змушує рішуче заперечити цей варіант. Отже, дивлячись на побожність Офелії очима Гамлета, можна стверджувати, що вона була щирою. Її молитва направду була звернена до Бога, і молилася вона, мабуть, про те, на що чекала: про зустріч із принцом, про нього самого, про те, аби прояснився його дух, зміцніла його думка. Гамлетові, хоч насправді й не божевільному, це було дуже потрібно. Саме тому, побачивши Офелію, принц перервав свій монолог зверненням до неї. Якщо ж брати до уваги не композицію окремого монологу, а композицію трагедії як єдності зовнішнього й внутрішнього сюжетів, Гамлет логічно (хоч і всупереч логіці самого монологу) завершив його словами: «Офеліє! В своїй молитві, німфо, // Згадай мої гріхи!». Що ж змусило героя обрати Офелію своєю «посередницею» в розв’язанні такої важливої проблеми, як «Бути чи не бути»?
Дивлячись на ренесансних мадонн, мимоволі замислюєшся: де художники бачили таких жінок, таких дівчат? Невже тільки в уяві? Хочеться вірити, що ренесансний ідеал жінки був із плоті й крові. Принаймні Гамлет, на високій ноті завершуючи свій монолог, у це вірить. Так само хочеться сподіватися, що Лаерт не був надто суб’єктивним, стверджуючи, ніби Офелія з вершини часу кидає йому виклик своєю досконалістю: «Stoodchallenger on mount of all the age // For her perfections».
Рафаель. Мадонна зі щигликом. 1505-1506 рр.
М. Грейффенхаген. Лаерт і Офелія. 1885 р.
Гамлет завинив перед Офелією. Він стривожив розум дівчини, який досі перебував у гармонії із собою і світом. Зрештою принц випадково (для себе, але не для трагедії в цілому) убив її батька. Так удаване божевілля Гамлета зловісно відгукнулося в долі Офелії, спричинивши її справжнє божевілля і смерть.
З погляду совісті
Певною мірою виправдати Гамлета перед Офелією може лише те, що він - єдиний у своєму часі - спромігся прийняти виклик її досконалості. Принаймні споглядання «Офелії-німфи» змінює ставлення Гамлета до матері і жінки як такої. От що він говорить Гертруді:
Почервоній же, сороме! Якщо вже
В поважнім віці вибухає пекло,
Мороз палає, і дозрілий розум
Вволяє волю хтивого бажання,
Тоді чеснота у серцях юнацьких
Як віск розтане.
Отже, принц закликає старших (йому це тим більше болить, що звертатися доводиться до власної матері) шануватися і думати про молодих, які живуть поруч. Знову пригадаймо: «Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити і його потопити в морській глибині».
Гамлет говорить про те, що його найбільше образило. Він прийшов до матері не як слідчий, що викрив її злочин, і не як суддя, який має право на вирок. Він прийшов як син. Ідучи до Гертруди, принц промовляє монолог, у якому закликає власне серце «не втрачати своєї природи», «не впускати в себе душу Нерона» (римського імператора, який позбавив життя власну матір). І жінка, яка, узявши участь у вбивстві чоловіка, назавжди вбила любов-сторге в серці свого сина, утратила право на любов-філео, таки відчула у звернених до неї словах любов - любов ні за що, любов-агапе. Адже ніщо інше просто не могло навернути її до каяття: «Мене ти змусив заглянути в душу, // І я там бачу стільки чорних плям, // Яких не змити».
І от - розв’язка. Похмура, зловісна остання дія трагедії. Шекспір, як завжди, вірний своїй славнозвісній іронії. Перша сцена розпочинається на цвинтарі, куди після другої сцени (у шекспірології її називають катастрофою) понесуть тіла головних дійових осіб. Тут-таки відбувається й остаточне «з’ясування стосунків» між усіма різновидами любові.
Ховають Офелію. Лаерт у відчаї кидається в могилу, куди щойно опустили труну. За ним стрибає Гамлет. Зчиняється бійка - епізод, прийнятний для трагедії тільки за доби Ренесансу, що вільно поєднала «монастир» і «карнавал».
Яке ж почуття Гамлет називає в сорок тисяч разів більшим за братню любов-сторге? Напевне, це не любов-ерос, якою Лаерт з Полонієм залякували Офелію. Ні, у «двобої почуттів» перемагає агапе. Колишніх друзів поєднує любов до Офелії, що постає втіленням людської досконалості.
Гамлет. її любив я. І нехай з’єднають
Любов свою братів хоч сорок тисяч, -
Моїй не дорівняють. Що ти зробиш
Для неї?..
Що ти зробиш?
Ридати хочеш? Постувати? Битись?
Себе картати? Чи напитись оцту?
Чи крокодила з’їсти? Я також!
Ти скиглити прийшов сюди? В могилу
Стрибати, щоб підбурити мене?
Живцем себе ховати з нею хочеш?
І я також!
Гамлет нарешті знайшов свій справжній мотив, те єдине, для чого варто жити, навіть коли вже немає того, кого не можна «лишити в самотині». «Любов, що водить сонце й зорні стелі»... Принц дуже змінився від початку трагедії: тепер він однаково готовий і до гідного життя, і до гідної смерті. Судилася смерть, судилася й помста, яка тепер, коли герой пізнав любов, цікавить його найменше.
Мотив помсти Лаерта за батька й сестру прийшов на допомогу мотиву помсти Гамлета. Лаерт згаряча погоджується на підлоту, запропоновану йому Клавдієм. Проте король даремно вважає, що він такий самий, як Розенкранц і Гільденстерн: за віком - з молодих, а за вдачею - з тих, що назавжди втратили сором. Паризький студент Лаерт, як і віттенберзький студент Гамлет, має щиру, широку душу, і у вирішальну хвилину це дається взнаки. Обох друзів було використано в диявольській грі, але, помираючи, вони вибачили один одному всі взаємні провини. Смерть не залишила «перепон для шлюбу правдивих душ і серць».
Черговий підступ Клавдія стає останнім. Формально Гамлет нарешті помстився. Злочинців, що вбили його батька й украли трон, покарано. Та хіба він докладав для цього цілеспрямованих зусиль? Хіба він не йшов весь час зовсім в іншому напрямку, шляхом власного індивідуального розвитку, який простежується за його монологами?
Поставши в центрі Всесвіту, ренесансна людина мимохіть узяла на себе величезну відповідальність. «Звихнувся час наш. Мій талане клятий, // Що я той вивих мушу направляти!» - скаржиться на долю принц Гамлет наприкінці першої дії. «То чи ж вдалося йому виконати свій обов’язок, “направити вивих”?» - хочеться запитати у фіналі трагедії. Тим паче, що є в кого, адже не просто прибрати мертві тіла прийшов Фортинбрас. А втім, когось і просто прибрати, Гамлета ж «підняти над усіма».
За що принцові така честь? За те, що таки помстився? То це чужинцеві Фортинбрасу байдуже. Вочевидь, в особі Фортинбраса ми маємо першого шанувальника довершеного образу Гамлета - ренесансної людини, що сама себе створила.
Шукаючи «шекспірівських висновків», ще раз повернімося до «шекспірівського питання». Воно виникло саме тому, що читачі не могли уявити людину з біографією «простого актора» Шекспіра на місці аристократа й державця Гамлета.
Утім поставимо запитання парадоксально (у стилі Ренесансу): а чому, власне, Шекспір мав бути «на місці Гамлета»? Роль митця - це роль Першого актора. Його доля - виявляти справжні мотиви справжньої людської пристрасті через «вигадку». Його робота - це «вистава у виставі».
Справді, якщо життя - театр, то театр - «вистава у виставі». Пригадаймо, проте, сюжет трагедії: хіба ж не «вистава у виставі», зрештою, розставила все на свої місця?
Перевірте себе
1. Чи можна Шекспіра назвати гуманістом? Якщо ні, то чому? Якщо так, то чи пройшов його гуманізм певну еволюцію? Відповідь доведіть на прикладах порівняння трагедій «Гамлет» та «Ромео і Джульєтта».
2. Подискутуймо! Іноді слова Гамлета про людину як «довершений витвір» (друга сцена другої дії) сприймаються як «гуманістичний гімн людині». Доведіть або спростуйте таке тлумачення цих слів.
3. Дайте визначення жанру трагедії. Як це визначення віддзеркалює проблеми Шекспірової доби?
4. Схарактеризуйте композицію трагедії Шекспіра «Гамлет» як композицію двох сюжетів: зовнішнього та внутрішнього. Яку композиційну роль у трагедії відіграють монологи?
5. Що таке мотив? Який традиційний мотив покладено в основу сюжету «Гамлета» і яка його роль у цій трагедії?
6. Стисло схарактеризуйте всіх персонажів трагедії «Гамлет». Спробуйте знайти позитивні риси в персонажів, які відіграли негативну роль у долі принца, і негативні - у тих, що позитивно вплинули на його життя.
7. Чи можна стверджувати (на матеріалі вашої відповіді на попереднє запитання), що Гамлет суб’єктивно ставиться до оточуючих? Чи можливе, на вашу думку, абсолютно об’єктивне ставлення до людей? Чи треба виховувати в собі таке ставлення? Якщо так, то як його можна розвинути?
8. Уявімо, що трагедія «Гамлет» не збереглася в повному обсязі і ми знаємо тільки монологи головного героя та порядок їх розташування. Чи можливо за самими лише монологами принца зрозуміти його характер? Спробуйте схарактеризувати Гамлета виключно на матеріалі його монологів.
9. Чи можна сказати, що Гамлет є типовим представником молоді не лише доби Шекспіра, а й нашого часу? Чи можете ви уявити Гамлета своїм сучасником, у колі своїх друзів? А себе - його другом чи подругою? Відповідь аргументуйте.
Запитання і завдання для компетентних читачів
1. Чому античність називають колискою європейської культури?
2. Мандруємо Інтернетом. Як ви розумієте думку Бориса Тена: «Поезія сліпого Гомера, що пережила кілька тисячоліть, і творчість його наступників на Україні - таких же сліпих кобзарів і лірників - явища одного історичного ряду, незважаючи на всю різницю в змісті, стилі і характері цих виявів творчого духу різних епох і народів». Що український перекладач називає «явищами одного історичного ряду»? Розгорнуту відповідь на ці запитання проілюструйте матеріалами з Інтернету.
3. Подискутуймо! Історики літератури досі сперечаються щодо належності творчості Данте до середньовічної чи до ренесансної культури. Підготуйте аргументи та проведіть дискусію щодо цієї наукової проблеми.
4. Групова робота. Літературознавці, які ретельно вивчили всі три частини «Божественної комедії», часто доходять висновку, що основна її тема - любов. Якщо ви з ними згодні, об’єднайтеся з однодумцями й спробуйте колективно відтворити аргументи таких дослідників, не користуючись додатковими джерелами (зокрема, Інтернетом).
5. Мандруємо Інтернетом. Якщо ви не увійшли до групи однокласників, що працювала над попереднім завданням, знайдіть в Інтернеті аргументи тих авторів, які не згодні з визначенням основної теми «Божественної комедії» як любовної, та наведіть їх у класі. (При цьому пам’ятайте про толерантність, адже в ключових питаннях світогляду кожен має право на свій погляд і «свій світ»).
6. Що саме «відроджувала» доба Відродження? Чи можна в культурі щось відродити? Відповідь аргументуйте прикладами з часів Ренесансу та інших культурно-історичних періодів.
7. Подискутуймо! Робота в парах. Якщо ви переконані, що саме актор Вільям Шекспір був автором приписуваних йому творів, то знайдіть серед однокласників людину, яка незгодна з таким поглядом і з якою вам буде приємно обговорити цю тему. Підготувавшись до дискусії, проведіть її в класі.
8. Творчий проект. Групова робота. За ілюстративним матеріалом першої частини підручника створіть віртуальну галерею «“Вічні образи” світової літератури в образотворчому мистецтві». Підготуйте план екскурсії. Складіть текст для екскурсовода. Потрібну інформацію про картини і скульптури (відомості про авторів, час та історія створення, коментарі мистецтвознавців тощо) знайдіть в Інтернеті.