Генріха Белля можна з повним правом вважати яскравим представником «літератури моральної відповідальності», яка посіла чільне місце в європейській літературі повоєнних років. У своїх творах (майже сорок томів) письменник зображував Німеччину під час війни і в повоєнний період, гостро критикуючи фашизм та його мілітаристську політику.
Генріх Белль
Генріх Белль. Фото 1926 р.
Найвища цінність для Генріха Белля — людина і людське життя.
Генріх Белль під час війни
5.2.1 Життя і творчість Генріха Белля
Генріх Белль народився в Кельні в багатодітній родині теслі-червонодеревника з давніми католицькими традиціями. Відвідував католицьку школу, потім гімназію імені кайзера Вільгельма. Генріх писав вірші й оповідання з раннього дитинства.
Гімназичні роки Белля збіглися зі становленням фашистської диктатури. Із 200 гімназистів лише троє, серед них і Генрі, мужньо відмовилися від вступу до «гітлерюгенду» — спілки фашистської молоді. Закінчення гімназії в 1937 році не поставило юнака перед одвічним питанням юності: «Ким бути?». Це покоління було позбавлене права вибору свого життєвого шляху.
Згодом Белль відмовився добровільно піти на військову службу. Проте юнака було залучено до примусових робіт, а в 1939 році призвано на військову службу до вермахту. Батько Белля пройшов солдатом Першу світову війну; а сам він шість років перебував на фронтах Другої світової.
Беллю довелося у складі окупаційних військ побувати на території Франції, Польщі, Румунії, Угорщини, Радянського Союзу. Потрапивши на Східний фронт, улітку 1943 року Генріх Белль опинився в Україні. Назавжди в його пам’яті залишилися українські назви: Галичина, Волинь, Запоріжжя, Львів, Черкаси, Херсон, Коломия та багато інших. Вони стали згодом у його творах символом німецьких поразок.
Белль значною мірою відрізнявся від солдатського загалу. Адже як пацифіст, за власними словами, жодного разу на війні так і не вистрелив. Утім, як і всі, він зазнав поневірянь фронтового життя: кілька разів був серйозно поранений. Незадовго до кінця війни йому вдалося здатися в полон до американців, після чого він кілька місяців провів у таборі для військовополонених на півдні Франції.
В опублікованих «Листах із фронту», які Белль писав у 1940-1945 роках рідним і нареченій Анне Марі Чех, попри обережність перед цензурою, прориваються емоції: «..ненавиджу кожного, хто відчуває до війни інші почуття, ніж ненависть.». У 1942 році Генріх та Анне Марі одружилися, у сім’ї народилося четверо синів.
Повернувшись додому, Генріх Белль вступив до Кельнського університету із твердим рішенням здійснити свою давню мрію — стати письменником. Він увійшов до літературного об’єднання «Група 47» (об’єднання німецькомовних письменників, створене в 1947 році, яке проіснувало 20 років. Мета групи — осмислення пережитого упродовж Другої світової війни, нацизму, Голокосту).
Досвід війни, поразка фашизму визначили всю творчість Белля. У ранній повісті «Поїзд точно за розкладом» мотив історичної приреченості гітлерівського «походу на Схід» втілено в символічному образі поїзда, яким везуть солдатів на Східний фронт і який прямує до смерті.
Генріх Белль із дружиною Анне Марі та синами. 1950-ті рр.
Генріх Белль у 1970-ті рр.
Як національну ганьбу, що має увінчатися справедливим покаранням, сприймає злочини своїх співвітчизників у Бабиному Яру герой оповідання «Причина смерті: ніс гачком». Із окремих замальовок, на які можна натрапити у різних творах письменника, складається картина українського світу, побаченого очима солдатів вермахту.
Широку панораму загарбницької, безглуздої, нелюдської війни створено в романі письменника «Де ти був, Адаме?» Із високою художньою майстерністю Белль розкрив антигуманну сутність війни у збірці новел, назву якій дало оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».
У повістях і романах «І не сказав жодного слова», «Дім без господаря», «Хліб ранніх літ», «Очима клоуна», «Більярд о пів на десяту», «Груповий портрет з дамою» війна, здається, не перебуває в центрі оповіді, тут ідеться про повоєнну ФРН, яку називали «економічним дивом», про життя забезпечене і процвітаюче. Але за цією поверхнею трагедія війни лишалася нездоланною у психології німців.
У 1972 році письменникові було присуджено Нобелівську премію «за творчість, у якій поєднується широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів і яка стала вагомим внеском у відродження німецької літератури».
Помер Белль у віці 67 років, перебуваючи під Бонном, у гостях в одного зі своїх синів, 16 липня 1985 року.
Україна і світ
Твори Генріха Белля набули популярності й за межами Німеччини; їх перекладено 48 мовами, зокрема й українською.
У 1989 році видавництво «Дніпро» видало двотомник Генріха Белля, до якого увійшли повісті, романи, оповідання в перекладах Галини Сварник, Галини Лозинської, Олекси Саниченка, Євгена Поповича, Євгенії Горевої, Петра Соколовського, Олекси Логвиненка, Володимира Шелеста з передмовою Дмитра Затонського.
У 2017 році вийшло українське видання роману Генріха Белля «Груповий портрет із дамою» у перекладі Євгена Поповича та Юрія Лісняка.
Генріх Белль і Василь Стус
Генріх Белль став на захист українського поета-дисидента Василя Стуса. Ось його відповідь на запитання «...У чому полягає злочин Стуса, чому його так суворо карають?» з інтерв’ю німецькому радіо 10 січня 1985 року: «Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність... Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також легко застосовують, а винятково на підставі української творчості, що трактують як антирадянську діяльність».
ОСОБЛИВОСТІ ТВОРЧОСТІ ГЕНРІХА БЕЛЛЯ
Генріх Белль у своїх творах не змальовує фашизму як явища. Його герої — солдати, єфрейтори, фельдфебелі, обер-лейтенанти — прості служаки, виконавці чужої волі, що не знайшли в собі сили протистояти фашизмові, а тому самі певною мірою страждають від своєї причетності до його злочинів. Письменник не виправдовує їх — він співчуває їм як людям.
1. Розкажіть, що ви дізналися про життєвий і творчий шлях німецького письменника Генріха Белля.
2. Пригадайте, у яких життєвих ситуаціях виявився протест Генріха Белля проти нацизму та його ідеології.
3. Поясніть, що об’єднало письменників у «Групу 47».
4. Розгляньте, які проблеми часто порушував Генріх Белль у своїх прозових творах.
5. Наведіть назви найвідоміших творів письменника.
6. Поміркуйте, чому Генріх Белль присвятив своє життя. Яким пафосом пройняті його твори?
5.2.2 «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» Засудження антигуманно! сутності Другої світової війни в оповіданні
У 1950 році була надрукована збірка оповідань Генріха Белля, де автор розповідав про страшну долю свого покоління. Її заголовком стала назва одного з оповідань — «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа.», що є обірваним рядком з епітафії давньогрецького поета Симоніда Кеоського:
Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ти бачив.
Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон.
Ці слова були вирізьблені на кам’яній надмогильній плиті, що її греки спорудили біля Фермопіл, де в битві з персами загинуло 300 спартанців на чолі з царем Леонідом, урятувавши життя еллінів. Вони мужньо виконали наказ батьківщини — «стояти до смерті».
Нацисти поставили на службу своїй злочинній ідеології найвищі досягнення людства, починаючи з античності. Гіркою іронією до змісту оповідання звучать у його назві обірвані слова з давньогрецької епітафії.
Це коротке вражаюче оповідання, сповнене антивоєнного пафосу, немов «один суцільний крик, волання про даремно загублене життя», заклик ніколи не допустити більше того, що трапилося з його головним героєм.
В оповіданні «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» ідеться про долю молодого солдата, який був на війні лише три місяці. І ось тепер його, тяжко пораненого, скаліченого, привезли до шпиталю. Юнака несуть коридорами, і він, тамуючи біль, з подивом бачить знайомі стіни своєї школи.
Письменник не дає імені героєві оповідання, не називає місто, де відбуваються події (хоч має на увазі Бендорф). Читач не знає, чи виживе юнак, який, провалюючись у небуття перед операцією, просить молока. А якщо залишиться живий, як буде жити далі, безрукий і безногий каліка. Як у дзеркалі, відбиваються в долі одного молодого солдата безліч доль, понівечених війною.
Головна тема твору — «людина на війні», людина звичайна, проста, пересічна. Герой оповідання — лише жертва війни, бо жодних злочинів він не скоїв, адже його відправили на фронт прямо від шкільної парти.
Проблема війни та миру в літературі ХХ ст.
Служіння Третьому рейху освячувалося ідеєю справедливості воєн, до яких школа готувала німецьких юнаків. Вірш про битву під Фермопілами — давня формула подвигу у справедливій війні. Саме в такому дусі виховували німецьку молодь до та під час Другої світової війни.
Сальвадор Далі. Обличчя війни. 1940 р.
Оповідання побудоване у формі монологу, у якому перед читачем розкривається внутрішній світ головного героя. У ньому повністю відсутня авторська характеристика юного солдата, розповідь ведеться від першої особи. І при цьому читачеві весь час вчувається голос автора.
Глибокого психологізму й символічності надають оповіданню промовисті деталі (таблиця з іменами полеглих; не затертий до кінця хрест із часів, коли гімназія носила ім’я святого Хоми; запис на дошці; трупарня в підвалі школи, у якій готували учнів до «геройської» смерті тощо).
Кульмінація оповідання — це момент упізнання юнаком своєї гімназії, герой усвідомив нарешті, що з ним сталося: він каліка, у нього немає обох рук і правої ноги. Так символічно закінчилася система виховання, яку запровадили нацисти в гімназії Адольфа Гітлера, що була колись християнською гімназією святого Хоми.
Коротеньке оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» пронизане величезним антивоєнним пафосом. У ньому йдеться про заперечення не лише фашизму, а й будь-якої війни.
(Уривок)
(...) Я знову заплющив очі й подумав: ти мусиш, мусиш вивідати, що в тебе за рана і чи ти справді у своїй школі. Усе тут було таке далеке мені та холодне, начеб мене принесли до якогось музею міста мертвих — у світ, глибоко чужий мені й байдужий, що його чомусь пізнавали мої очі, але самі тільки очі; ні, не могло бути, що лишень три місяці, як я сидів отут, малював вази й писав шрифти, а на перервах, узявши свій бутерброд із мармеладом, поволі сходив униз, — повз Ніцше, Гермеса, Того, повз Цицерона, Цезаря, Марка Аврелія у коридор, де висіла «Медея», і, минувши її, простував до сторожа Біргелера пити молоко — в ту малу, тьмяну комірчину, де я міг часом ризикнути і закурити сигарету, хоча на куріння в гімназії була сувора заборона. (...)
Аж ось санітари знову війшли до зали, тепер вони підняли мене й понесли туди, за дошку. Я вдруге поплив повз двері і, пропливаючи, заглядів ще одну прикмету: тут, над дверима, висів колись хрест, тоді, як ця гімназія звалася ще школою святого Хоми; хреста вони потім зняли, але на тому місці на стіні зостався свіжий темно-жовтий слід од нього, — такий виразний, що його було, мабуть, ще краще видно, аніж самого того старого, маленького, ветхого хреста, якого вони зняли; на диво помітний і гарно відбитий, виступав той знак на злинялому просторі стіни; тоді, розлютившись, вони перефарбували всю стіну, але все марно, бо маляр не потрапив як треба добрати фарби, і хрест знову виступив, брунатний і чіткий на рожевому полі стіни. Вони злостилися, але нічого не помоглося: темний і виразний, хрест, як і перше, виділявся на ясній стіні, і, я гадаю, вони вбили усі свої гроші на ті фарби, та не могли нічого вдіяти: хрест було видно, і, як приглянутись пильніше, можна було розгледіти навіть нерівний слід на його правому кінці, там, де роками висіла букова галузка, що її чіпляв сторож Біргелер, коли ще було вільно мати по школах хрести.
Усе це промайнуло мені в голові за ту коротку мить, коли мене несли за дошку, де горіло ясне світло. (...)
Мене поклали на операційний стіл, і я добре побачив самого себе, тільки маленького, ніби вкороченого, угорі, в ясному світлі лампочки, — такий куценький, білий, вузький сувій марлі, немов якийсь химерний небувалий кокон.
Лікар повернувся до мене спиною і, нахилившись над столом, порпався в інструментах, старий, обважнілий пожежник стояв навпроти дошки і всміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно, і заросле бородою, невмиване його обличчя було таке, ніби він спав; і враз поза його плечима, на зашмарованому другому боці дошки я вздрів щось, від чого вперше, відколи я опинився в цьому мертвому домі, обізвалося моє серце: десь у якомусь потаємному його куточку народився переляк, глибокий і страшний, і воно закалатало мені в грудях — на дошці стояв напис моєю рукою. Угорі, в найвищому рядку. Я знаю свою руку: побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі: куди більше ймовірності. Я вже ніяк не міг узяти під сумнів ідентичність власного письма. Усе інше не було ще доказом: ані «Медея» чи Ніцше, ні профіль верховинця з кінофільму, ні навіть слід хреста над дверима; усе це могло бути по всіх інших школах. Та годі було сподіватися, що по всіх інших школах писали на дошках моєю рукою. Ось він, ще й досі стоїть там, той вислів, що його нам звеліли тоді писати, в тому безнадійному житті, яке скінчилося лишень три місяці тому: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа.»
О, я пам’ятаю, мені не вистачило дошки, і вчитель малювання розкричався, що я не так як слід розрахував, узяв завеликі літери, — а потім він сам, похитуючи головою, написав тим-таки шрифтом нижче: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа.»
Сім разів стояло там — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, італійським і рондо: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа.»
На тихий лікарів поклик пожежник одступив від дошки, і я побачив увесь вислів, тільки трохи зіпсований, тим що я не розрахував як слід, вибрав завеликі літери.
Я весь стенувся, почувши укол у стегно, я хотів підвестися на лікті й не зміг, а проте встиг поглянути на себе і побачив, — вони мене розмотали, — що в мене не було обох рук, не було правої ноги, тому-то я одразу впав на спину, бо не мав тепер на що спертися; я закричав; лікар з пожежником злякано подивились на мене; потому лікар тільки знизав плечима і знову натиснув на поршень шприца, що поволі й твердо пішов донизу; я хотів ще раз подивитись на дошку, одначе пожежник стояв тепер зовсім близенько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, і бачив тільки його втомлений, скорботний вид — і раптом я пізнав його: то був Біргелер.
— Молока, — тихо сказав я...
Переклад Євгенії Горевої
1. Простежте, як побудовано сюжет оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа.».
2. Проаналізуйте, про яку систему виховання свідчить детально змальований в оповіданні реквізит гімназії тогочасної нацистської Німеччини.
3. Поясніть, чому юнак попросив молока перед операцією.
4. Поміркуйте, що символізує напис на дошці, винесений у назву оповідання.
5. Розкрийте образ головного героя оповідання. Які зміни відбулися з ним.
6. Сформулюйте головну думку оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа.».
1. Об’єднайтеся у групи й доберіть відеоряд та музичний супровід до оповідання Генріха Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа.».
2. Об’єднайтеся в пари і уважно розгляньте схему «Особливості творчості Генріха Белля» (с.166). Знайдіть у ній ті особливості, які притаманні оповіданню «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа.», та проілюструйте їх прикладами з тексту.