1. Пригадайте, що вам відомо про життя і творчість Гете.
2. Поміркуйте над висловлюванням ученого Климента Тимірязєва: «Гете — це приклад поєднання в одній людині великого поета, глибокого мислителя і видатного вченого». Які аргументи ви можете навести на підтвердження або спростування такої оцінки?
3. Подискутуйте, чим цікава творчість Гете сучасним читачам.
1.2.1 Уславлений письменник Німеччини
Якби довелося назвати найвідоміших літераторів світу, ім’я Йоганна Вольфганга Гете обов’язково було б серед них поруч із Данте і Шекспіром.
Перу Гете належить близько півтори тисячі віршів, які він називав «фрагментами біографії». Поетичний доробок Гете складається з юнацьких прагнень «штюрмерського» періоду, роздумів веймарської лірики, звернення до поетичних традицій Сходу у «Західно-східному дивані», мудрості й легкого суму «Марієнбадських елегій».
«Штюрмерська» поезія Гете — це безпосередній відгук душі на навколишній світ. Палітра переживань юного поета яскрава: тут і бунтарські настрої, і замилування природою, і радісні та палкі переживання закоханого. Балади вей- марської лірики переносять читача у світ фантастичного, загадкового і таємничого. В основі кожної балади — легенда чи народне повір’я. Найвідоміші балади Гете — «Рибалка», «Вільшаний король» та «Співець». «Марієнбадська елегія» — один із найпрекрасніших ліричних творів Гете — навіяна коханням уже немолодого поета до юної Ульріки фон Левецов.
Для театру Гете написав драми: «Гец фон Берліхінген», «Егмонт», «Торквато Тассо», «Іфігенія в Тавриді» і, звичайно ж, трагедію «Фауст», у якій утілив весь свій життєвий досвід.
Довгий і важкий шлях проходить Фауст, перш ніж у столітньому віці опановує істину:
Лиш той життя і волі гідний,
Хто б’ється кожен день за них.
Тут і далі переклад Миколи Лукаша
Історія героя складна й фантастична. Фауст наділений рисами людини не Середньовіччя, а епохи Відродження. Мабуть, тому всю культуру нової доби німецький мислитель Освальд Шпенглер визначив як «фаустівську».
1.2.2 Історія створення трагедії «Фауст»
Ще в юності, за часів «штюрмерів», Гете захопився відомою німецькою легендою XVI ст. про доктора Фауста — мага і чорнокнижника, який уклав угоду з дияволом. Краса та драматичність сюжету зачарували поета. Він розпочав писати першу частину «Фауста» ще в 1790-ті, прагнучи висловити свої роздуми над болючими питаннями сучасності.
Герой однієї з найпопулярніших легенд Середньовіччя доктор Фауст — особа історична. Він був професором, читав лекції в різних університетах, мав учнів і послідовників. Ще за життя вченого ходили різні оповіді про його вчинки, у яких сучасники вбачали щось надзвичайне, фантастичне. Загинув історичний Фауст близько 1540 року внаслідок несподіваної катастрофи (імовірно, від вибуху в лабораторії).
Балада — твір фантастичної, історико-героїчної або соціально-побутової тематики із драматичним сюжетом. Елегія — ліричний вірш задумливого, сумного характеру.
«Фауст» — головний твір Гете, став вершиною творчості поета і справив колосальний вплив на всю подальшу літературу.
Образ Фауста в легенді уособлює відбиток часу. Це людина, яка заради знання готова знатися з нечистою силою, і тому в кінці твору Фауст потрапляє до пекла. Водночас він сміливий і безстрашний шукач таємних знань та заборонених шляхів отримання цих знань.
Головна суть фаустівського сюжету — жага безмежного знання, допитливість, свобода духу — приваблювала багатьох письменників наступних епох і зумовила світову популярність образу Фауста.
Безперечно, Гете використовував літературні обробки легенди, зокрема трагедію про Фауста англійського драматурга Крістофера Марло, сучасника Шекспіра.
Існувала ще так звана народна книга про доктора Фауста — популярне видання із простим, доступним текстом і зрозумілими ілюстраціями.
У 1886 році було виявлено текст «Прафауста» (Urfaust), створеного Гете в ранній молодості, у 1772-1775 роках. Гете об’єднав історію про вченого-мага з любовною колізією, поширеною у творчості «штюрмерів»: палко закоханий юнак зваблює недосвідчену дівчину, а коли дізнається, що вона чекає від нього дитину, залишає її напризволяще. У його поемі Мефістофель повертає старому вченому Фаусту молодість і спокушає його знайомством із юною красунею Маргаритою.
Однак тема твору виявилася надто складною для молодого поета. Кілька разів Гете переробляв поему, зрештою припинив роботу над рукописом. Тільки двадцять років по тому, під впливом Шиллера, вже зрілим майстром він повернувся до «Фауста». Відтоді робота над цим твором стала сенсом життя поета. Друга частина твору побачила світ уже по смерті автора, у 1832 році. Загалом Гете присвятив своєму «Фаусту» 62 роки життя.
1.2.3 Особливості композиції трагедії.
Жанрова своєрідність твору
Гете назвав свій твір грецьким словом трагедія, бажаючи показати, що герой прагне побороти свою долю наперекір волі вищих сил.
Теорія літератури
Трагедія — драматичний твір, у якому порушуються нерозв’язані моральні проблеми і розкриваються гострі, непримиренні конфлікти, вирішення яких призводить до загибелі дійових осіб.
Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, вирізняється високою напругою психологічних переживань героя.
Драматична поема позбавлена авторської мови, а зміст розкривається через репліки та монологи персонажів.
Поділ першої частини поеми на сцени, характерний для драматургії «штюрмерів», запозичений у Шекспіра. У перших шести сценах читач спостерігає за розчарованим у житті Фаустом-ученим. Решта вісімнадцять присвячені історії кохання Фауста і Маргарити. Як і Шекспір, поет щоразу переносить дію в нове місце. Тільки сцена в кабінеті Фауста повторюється тричі (1, 3, 4).
У другій частині поеми виділяється 3-й акт, написаний у формі давньогрецької трагедії, з головною героїнею Єленою Прекрасною.
За жанром «Фауст» — це драматична поема, де об’єднані реальність і фантастика, лірика і філософія, зорові та звукові ефекти.
Імовірно, саме «Вальпуржина ніч» надихнула шанувальника Гете письменника Михайла Булгакова на створення фантастичної сцени «Бал у сатани» в романі «Майстер і Маргарита», який ви читатимете далі.
Гете створив у поемі незвичайний світ. Тут діють реальні люди (Фауст, Вагнер, Маргарита), але в їхнє життя втручаються чари. Наприклад, Фауст із сивого старого перетворюється на юнака й проживає ще одне життя. Водночас у поемі діють і персонажі «вищого» світу (Бог, Мефістофель, янголи), наділені людською психологією та характерами.
Поема сповнена фантастики. У сцені «Авербахів склеп» від дотику Мефістофеля зі столу починає струменіти вино. Химернофантастичною зображена відьмина кухня, де Фауст перетворюється на юнака. У чарівному дзеркалі, яке тримає Мефістофель перед Фаустом, той бачить образ Гретхен (Маргарити).
Вражає життєвою вірогідністю казково- фантастична сцена «Вальпуржина ніч». Гете наповнив її гротескними й гумористичними образами казкової нечистої сили, перед читачем проходять бридкі й смішні постаті, що кружляють в ураганному темпі танку.
Ще більше фантастики у другій частині трагедії. Разом із Фаустом читач потрапляє до казкового світу античного міфу, занурюється у світ поезії, розчаровується у цісарській владі, шукає сенс людського життя.
Дивовижного звучання надає твору синтез поезії, музики й живопису. Тут наче оживають залиті сонцем міфологічні сцени й пейзажі; постійно лунають звуки музики: хор янголів, калатання дзвонів, величні акорди при сході сонця тощо. Часом монологи героїв сприймаються як проникливі арії. На думку Гете, лише один композитор міг би написати музику до його «Фауста» — Вольфганг Амадей Моцарт.
Інтонація і ритм у трагедії весь час змінюються. Строгий скорботний тон роздумів Фауста, янгольські співи — і живі розмови народного натовпу, бадьора пісня солдатів, запальні танці селян. А потім знову концентрована думка старого вченого — і тут же розмова з невгамовним пуделем, витримана у простих, буденних висловах. Іронічна суперечка Мефістофеля зі студентом, мова нетверезих школярів у шинку. Наївні й розсудливі докази Маргарити, пісня, молитва. І нарешті — Вальпуржина ніч із її алегоріями й нестримною розкутістю. Поет використовує то народний вірш, то баладну ритміку. Звучать пісні, приказки — і поруч із ними глибокі, складні за думкою судження.
Усе це багатоголосся надає «Фаусту» неповторного звучання. Завдяки складній примхливості ритмів і мелодики трагедію Гете вважають однією з вершин німецької поезії.
1.2.4 Проблематика трагедії. Пошуки сенсу буття і призначення людини
Трагедія Гете — результат роздумів автора над філософськими проблемами буття. Зміст «Фауста» універсальний: молодість і старість, мужність і жіночність, народження і смерть, війна і мир, побут і політика, наука і мистецтво.
«Пролог на небі» — зав’язка трагедії. У ньому зображено фантастичну суперечку між Господом та Мефістофелем, яка набуває символічного значення. Основний предмет розмови — це людина: хто вона така, яке її місце у світі. У «Пролозі» висловлюються полярні думки. Господь стверджує силу людської особистості, її здатність до розвитку, до пошуку смислу буття:
Він поки що у мороці блукає,
Та я вкажу йому до правди вхід...
Мефістофель, навпаки, говорить про «мізерність людську», яка не дасть змоги людству наблизитися до вершин духу:
Смішний божок землі не зміниться ніяк, —
Як спервовіку був, так і тепер дивак.
Погано він живе! Не треба
Було б йому давать і крихти світла з неба.
Тим розумом владає він,
Щоб жити, як тварина із тварин.
Що ж є людина на землі — «божественне створіння», яке прагне істини, чи «тварина із тварин»? Це головна проблема «Прологу на небі», що визначає ідейний зміст трагедії «Фауст».
Гете говорить про людину в контексті Всесвіту, встановлюючи між поняттями людина — Всесвіт прямий зв’язок: від того, який шлях обере особистість — «божественний» чи «тваринний», — залежить доля світу. Тому боротьба добра і зла, Господа і диявола, що вічно триває у світі, переноситься письменником у душу людини і впливає не тільки на теперішнє, а й на майбутнє.
Сам Гете пояснював цей образ як «дух заперечення». Знищуючи щось недосконале в житті («заперечуючи»), він водночас звільняє шлях для досконалішого.
Однією з центральних проблем «Фауста» є проблема поєднання ідеалу з реальним життям, а сюжет — пошуки її розв’язання. Фауст, що постарів над фоліантами (великими товстими книгами), багато років б’ється над розкриттям таємниць світу, а ті виявилися недоступними людському розуму. Зневірений Фауст готовий до самогубства. Аж ось перед ним з’являється Мефістофель і пропонує угоду: він дасть Фаусту мить повного задоволення життям і собою, щоб той міг вигукнути: «Зупинися, мить!», тоді вчений продасть Мефістофелю свою душу.
У «Фаусті», як і в поемі Данте «Божественна комедія», основний сюжет становлять пошуки й мандри героя. Мефістофель стає провідником Фауста.
Мефістофель постає у трагедії символом зла. Він так говорить сам про себе: «Я — тої сили часть, Що робить лиш добро, бажаючи лиш
злого».
Проблема боротьби добра і зла — біблійна основа твору. Люди постійно опиняються перед моральним вибором між добром і злом, Богом і дияволом, світлом і темрявою. І правильний вибір залежить не від зовнішніх обставин, а тільки від людської сутності, від сили людського духу.
Ситуація вибору є вихідною ситуацією «Фауста». Не випадково у розмові з учнем Мефістофель повторює біблійну фразу: «Будете, як Бог, знати добро і зло». Вибір між добром і злом, духовним і тілесним, життям і смертю, істиною й темрявою і визначає шукання героя трагедії.
Письменник-просвітник, Гете вірив у перемогу сил розуму, добра, справедливості. У художній концепції твору образом Фауста поет стверджує думку про творчі зусилля людини на землі, у яких полягає сенс буття.
Проблеми, яких торкнувся Гете у своєму «Фаусті», належать до вічних морально-філософських проблем людства. Бо вічно триватиме боротьба «неба» і «землі», «духу» і «потреби».
1.2.5 «Фауст», частина перша
Дії «Фауста» передують рядки присвяти, у якій висловлені думки й почуття поета, який повертається до задумів своєї юності, щоб подарувати їм нове життя. Відкривають трагедію два прологи: «Пролог у театрі» і «Пролог на небі».
У «Пролозі в театрі» поет декларує свої творчі принципи. У «Пролозі на небі», як зазначалося вище, сперечаються Бог і Мефістофель про сенс людського життя, пошуки істини та помилки на цьому шляху. Тут, власне, й висловлено основний смисл «Фауста».
Професор Фауст, не задоволений своїми науковими знаннями, у відчаї підносить до губ склянку з отрутою. Його зупиняють церковні дзвони. На прогулянці містом зі своїм учнем Вагнером учений зустрічає собаку, що в будинку Фауста перевтілюється в людський образ — Мефістофеля.
Злий дух спокушає старого відлюдника знову зазнати життєвих радощів. Плата за це — душа Фауста. Скріпивши домовленість кров’ю, Фауст вирушає «зазнати після довгого посту, що означає повнота життя».
У пошуках розваг Фауст і Мефістофель мандрують Лейпцигом. У погребі Авербаха злий дух вражає студентів тим, що різне вино водограєм заструменіло з пробитих у столі дірок. Однак пияцтво не приваблює Фауста, його мучить не тілесна, а духовна спрага.
Тоді Мефістофель веде Фауста до відьминої кухні, де стара чаклунка повертає вченому молодість. Диявол спокушає Фауста зображенням у дзеркалі юної Маргарити. Вражений красою дівчини, Фауст просить Мефістофеля про знайомство з нею.
Відтак перед читачем розгортається історія вже не вченого-мислителя, а простої людини, захопленої новими почуттями.
Вальпуржина ніч — ніч із 30 квітня на 1 травня, язичницьке, християнське і водночас сатанинське свято, яке відзначається у країнах Центральної і Північної Європи. У Німеччині вважається, що в ніч на 1 травня щорічно на вершини Броккен і Блоксберг у горах Гарц злітаються відьми.
Мефістофель знайомиться із сусідкою Маргарити Мартою і зводить Фауста з дівчиною. Фауст і Маргарита починають зустрічатися й закохуються. Щоб провести ніч наодинці з коханою, Фауст переконує Маргариту приспати матір снодійним, що йому дав Мефістофель. Від зілля мати помирає. Про стосунки Маргариты (Гретхен) і Фауста в місті пішов поголос. Її брат Валентин хоче помститися Фаусту за безчестя сестри. Під час поєдинку з Фаустом Валентин гине.
Фауст і Мефістофель змушені залишити місто. Мефістофель, щоб розважити Фауста, бере його на шабаш Вальпуржиної ночі на гору Броккен. Та Фаусту здається, що він бачить там сумну постать Маргарити. Він з’ясовує, що його кохана у в’язниці чекає страти за те, що втопила їхню дочку.
Фауст поспішає до в’язниці і пропонує Маргариті втечу. Дівчина відмовляється прийняти допомогу нечистої сили і залишається чекати страти. Усупереч очікуванням Мефістофеля Господь вирішує врятувати душу дівчини від мук пекла і оголошує свій вердикт: «Врятована».
Так завершується перша частина трагедії. У її останніх сценах уміщено важливий моральний урок: самоствердження однієї особистості, «надлюдини», як назвав Гете свого героя, може обернутися катастрофою для інших.
1.2.6 Образи трагедії
Фауст і Вагнер
Фауст і його помічник Вагнер утілюють два типи пізнання — творчий (або філософський) і традиційний (або схоластичний, догматичний).
Фауст розуміє обмеженість людського пізнання, відчуває кризу старих знань. Його гнітить нез’ясованість важливих проблем буття, йому тісно в догматах середньовічних наук, які не підлягають змінам. Душа вченого прагне простору, волі, розвитку. В образі Фауста Гете стверджує вічний рух людської свідомості, велич особистості, яка прагне істини, вимагає оновлення уявлень про світ.
Вагнер хоч і називає себе «побратимом» Фауста, його «учнем», але між ними мало спільного. Вагнер — це образ кабінетного вченого, якого вабить лише мертва наука та слава. Він не любить життя, людей, природу.
Погляди Вагнера і Фауста на світ надто різняться: там, де один не бачить нічого незвичайного, іншому відкриваються нерозгадана глибина, гармонія, таїнство. Позиція автора щодо обох персонажів однозначна: він на боці Фауста — того, хто шукає істину, хоча й невідомо, чи знайде її. У цьому вічному русі Гете вбачав запоруку духовного розвитку світу й людини, безсмертя її душі.
Фауст і Мефістофель
Поява Мефістофеля в кабінеті Фауста не є випадковою. Адже Мефістофель — диявол, утілення зла, дух заперечення. Його функція у творі — моральне випробування людини. Обмеженого схоласта Вагнера навіть не варто випробовувати, на відміну від нього Фауст — людина, яка шукає сенс життя і себе у світі, — є цікавим об’єктом для диявольських «експериментів».
Мефістофель поставив собі за мету взяти в полон душу Фауста. Він спокушає вченого надією на пізнання життя і щастя, кличе героя з темного кабінету на широкий простір, у вільний світ.
Та Мефістофелю не вдалося відволікти Фауста від духовних проблем, спокусити життєвими насолодами, довести, що любов — «лише пусті слова», заволодіти його душею. Герой залишається самим собою — це головний результат мандрівок у першій частині твору.
Фауст і Маргарита
Чарівна, чиста, юна Маргарита (Гретхен) уособлює цнотливість, природність і красу. У її характері немає нічого героїчного, вона легко підкоряється чужій волі, керується почуттями, а не розумом. Маргарита — дитя свого часу, свого міста, парафіянка місцевої церкви. Її легко обдурює священик, привласнюючи дарунок Фауста — скриньку з коштовностями. Та навіть обман не може похитнути віри Гретхен, Бог для неї — милосердний і добрий, він завжди вгорі, карає й милує.
Проте Маргарита наділена тонкою проникливістю та інтуїцією. Вона безпомилково відчуває у Мефістофелі ворога, бо той заперечує все, що вона цінує. Але це не рятує дівчину. Складна життєва ситуація — смерть матері, загибель брата, осуд сусідів, розлука з коханим, народження позашюбної дитини, страх покаяння — усе це виявилось понад її душевні сили й призвело до злочину й божевілля.
Фаусту здалося, що зустріч із Маргаритою, у якій ніби поєднуються ідеали й життя, принесе щастя, але він фатально помилявся. Світ Маргарити виявився маленьким світом дівчини із провінційної німецької глушини.
У фіналі першої частини Маргарита чекає страти. І Фауст тяжко переживає наслідки зробленого хибного кроку. Він поділяє провину коханої і починає розуміти, наскільки великою є відповідальність кожного перед іншою людиною.
У фіналі сцени у відповідь на вигук Мефістофеля: «Вона загинула!» згори лунає: «Врятована!» Це голос Господа, голос розуму й гуманності, це виправдання автором героїні, душа якої, попри всі гріхи, потрапляє до раю.
Діалог літератур
Маргарита у творі є узагальненим образом жертовного кохання. Її трагедія близька до подібних драм в українській літературі — «Сердешної Оксани» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Катерини» Тараса Шевченка.
Маргарита вбігає, стає за дверима, притуляє пальця до вуст і виглядає крізь шпарину.
Маргарита. Іде!
Фауст (увіходить). Так ти дражнить? Стривай, як уловлю, Узнаєш! (Цілує її).
Маргарита (обіймає його й цілує). Голубе! Я так тебе люблю!
Мефістофель стукає.
Фауст (аж тупнув ногою). Хто там?
Мефістофель. Свої!
Фауст. Ну й гад!
Мефістофель. Налюбишся потому.
Марта (надходить). Так, пане, пізно вже.
Фауст. Провести вас додому?
Маргарита. Та мама ж... Прощавай!
Фауст. Ти кажеш, щоб я йшов? Прощай!
Марта. A dieu!
Маргарита. Ми стрінемося знов.
Фауст і Мефістофель виходять.
Маргарита. Мій Боже, що за чоловік!
Він думав, думав цілий вік, А я ж — дурнісіньке дівча, Лиш слухаю, як він навча.
О Гретхен, Гретхен, бідна ти, І що він міг в тобі знайти?
1. Схарактеризуйте, якою постає Маргарита у вашій уяві.
2. Поясніть, якими ви побачили в уривку стосунки Фауста і Мефістофеля.
3. Доведіть цитатами з уривка, що між Фаустом і Маргаритою виникли щирі почуття.
4. Поміркуйте, за що Маргарита полюбила Фауста. Відповідь обґрунтуйте цитатою з тексту.
5. Прокоментуйте, як ви розумієте роль епітета бідна в рядках: «О Гретхен, Гретхен, бідна ти, І що він міг в тобі знайти?»
1.2.7 «Фауст», частина друга
Художній світ другої частини трагедії — це складне переплетіння Середньовіччя з Античністю. Для її розуміння потрібні глибокі знання давньогрецької міфології. Оскільки не всі читачі володіють такими знаннями, друга частина «Фауста» не входить у Німеччині до шкільної програми і рідко інсценується в театрах.
Між першою і другою частинами трагедії Гете помітні своєрідні паралелі й контрасти: атмосфера німецької провінції середніх віків у першій частині — і атмосфера середньовічного імператорського двору у другій; кохання Фауста із Гретхен і його трагічний фінал у першій частині — кохання Фауста і Єлени Прекрасної та його трагічний фінал у другій; Вальпуржина ніч, побудована на образах давньогерманської міфології, у першій частині — і класична Вальпуржина ніч, побудована на образах античної міфології, у другій частині. Фауст ніби рухається по спіралі, проходячи у другій частині трагедії тим самим шляхом, що і в першій, тільки на новому витку.
В образі Евфоріона Гете створив своєрідний пам'ятник Джорджу Байрону, який саме тоді загинув у Греції, де боровся на боці греків проти турецького поневолення.
Ім'я Фауст латиною faustus означає «щасливий», «вдалий».
У сцені першій Фауст і Мефістофель опиняються при дворі германського імператора. В імперії все розвалюється, панують занепад, економічна скрута. Наймані солдати спустошують країну, дворяни грабують народ. Фауст, як колись Гете у Веймарі, намагається провести кілька реформ. Мефістофель пропонує випустити паперові гроші під заклад підземних багатств країни, але вони поглиблюють кризу імперії. Розчарований Фауст мріє втекти із Середньовіччя в Античність і подарувати її гармонію сучасності.
У другій сцені Фауст зустрічається з Гомункулом. Цю істоту вирощено в колбі, вона наділена чистою духовністю й на деякий час стає провідником Фауста у його пошуках.
У третій сцені Фауст викликає з небуття Єлену Прекрасну, героїню античного міфу про Троянську війну, й одружується з нею. У подружжя народжується син Евфоріон — дух поезії. Він грайливий і примхливий, як сама поезія. Але, відірвана від землі, поезія гине. Так і Евфоріон — якось загрався, занадто високо злетів над землею, упав і розбився.
Слідом за сином зникає у височині Єлена, у руках Фауста, який намагався утримати її, залишається лише плащ. Це символ: античне мистецтво пов’язане зі своїм часом, у сучасне можна перенести лише його зовнішні форми, але не дух. Шлюб Фауста і Єлени не може бути міцним: вона — втілення гармонійної заспокоєності, він — весь у неспокої, весь у земному житті, сповненому суперечностей. Фаусту нічого не залишається, як повернутися в Середньовіччя.
У четвертій сцені Фауст знову при дворі імператора, який розв’язав загарбницьку війну. Гете з обуренням і гіркотою пише про це. Мефістофель пропонує Фаусту зробити його генералом, але Фауст відповідає, що його справа — праця, і складає конкретний план потрібної людям справи.
П’ята сцена — розв’язка розділу. Фаусту вже сто років. Він отримав від цісаря смугу землі вздовж моря і замислив збудувати на ній світлі й радісні міста. Але спочатку землю треба осушити. І знову, вже вкотре, Фауст пізнає трагічний закон життя: будь-яка діяльність однієї людини суперечить інтересам іншої. У старій хижі на тому місці, де Фауст хоче встановити маяк, живуть тихі старі, чоловік і жінка, Філімон і Бавкіда (образи з античного міфу). Старі не довіряють нововведенням, не хочуть переселятися зі звичного місця. Мефістофель, зневаживши справедливість, підпалює хижу, і у вогні подружжя стареньких гине.
У фіналі сліпий Фауст нібито бачить картину розквіту рідного краю, але це лише мрія. У реальності до нього наближається смерть. Янголи віднімають у Мефістофеля душу Фауста. У небесних сферах вона зустрічає душу Маргарити (Гретхен), яка все пробачила коханому.
Небесний хор співає хвалу «вічній жіночності» — всепрощенному жіночому коханню.
Гете не нав’язує читачеві своїх думок, він не виправдовує, але й не засуджує Фауста. Він неначе звертається до читача: перш ніж винести свій вирок, озирнися навкруги і подивися, наскільки складний світ. Скільки волі й мужності треба, щоб жити в ньому! Людина не здатна осягнути всіх таємниць світу, вона може помилятися, але проживе недаремно, якщо прагнутиме вищої мети.
1.2.8 Образ Фауста як утілення динамізму нової європейської цивілізації. Останній монолог Фауста
Теорія літератури
Художній образ — це узагальнена і разом з тим конкретна картина людського життя чи навколишнього світу, що створена уявою митця. Мета образу: передати загальне через одиничне, не наслідуючи дійсність, а відтворюючи її. Ознаки образу: предметність.
Художній образ Фауста Гете уособлює просвітницький ідеал усебічно розвиненої, вільної в думках, неупередженої в поглядах, діяльної й допитливої особистості, яка постійно прагне нових знань. Він, як і всі просвітники, прагне зробити процес пізнання інструментом практичного перетворення світу. І готовий заради цього пожертвувати собою. Тому, перекладаючи біблійний текст, Фауст початкову фразу «Було в почині Слово!» перероблює на: «Була в почині Дія».
Суспільне благо як кінцева істина, що визначає сенс існування людської особистості, — ось та головна думка, до якої доходить Фауст і яку він проголошує у своєму останньому монолозі:
Край гір лежить гниле багно.
Весь край струїть грозить воно;
Його ми мусим осушити
І тим наш подвиг довершити.
Мільйонам ми настачим місця тут —
Стихію зборе їх свободний труд.
Простеляться лани широкополі,
Стада рясні заграють на роздоллі.
Круті горби зведе трудящий люд,
Укриє їх узорами споруд —
І заживе в цім краї, як у раї...
Нехай лютують хвиль скажені зграї.
Хай спробують де греблю ту прорвать —
Здолає гурт прорив затамувать.
Служить цій справі заповідній —
Це верх премудрощів земних:
Лиш той життя і волі гідний,
Хто б’ється день у день за них.
Нехай же вік і молоде й старе
Життєві блага з бою тут бере.
Коли б побачив, що стою
З народом вільним в вільному краю.
Тоді гукнув би до хвилини:
Постій, хвилино, гарна ти!
Ніяка вічність не поглине
Мої діла, мої труди!
Провидячи те щасне майбуття,
Вкушаю я найвищу мить життя.
Проте в образі Фауста уособлено й скепсис щодо безмежних можливостей людського пізнання та всесилля людського розуму, притаманний завершенню доби Просвітництва. Інтелектуальний максималізм і беззаперечна готовність заради наукового прогресу знехтувати моральними цінностями, що визначають природні засади людського існування, ставить під сумнів саму ідею поступу людської цивілізації. Пошук Фаустом земних утіх у першій частині трагедії призводить до загибелі Маргарити. У другій частині твору зазнає краху спроба героя вдосконалити природу, внести свої прагматичні корективи у світобудову.
Отже, Гете імпонує велич духовних прагнень героя, але він бачить і його помилки. Він не ідеалізує свого Фауста, якого часто називають своєрідним двійником самого поета.
Діалог літератур
Відлуння «Фауста» Гете знаходимо у творах багатьох письменників. Образ Фауста надихав на творчість Джорджа Байрона. Мотиви й сюжети із трагедії помітні у творах Джона Мільтона, Тараса Шевченка, Томаса Манна, Федора Достоєвського та інших митців.
Фауст і Мефістофель стали вічними образами світової культури. Те, що митці неодноразово зверталися до образів Фауста і Мефістофеля, свідчить про важливість проблем, які вони уособлюють: пошуки сенсу і мети людського життя, зміст і ціна щастя, виправдання і неприйняття зла, двоїстість людської натури. Сучасні письменники прагнуть сказати своє слово про дискусію між дияволом і людиною, дати сучасне розуміння людських можливостей. У літературі ХХ століття відомо близько 150 модифікацій фаустівського сюжету. §
Україна і світ
Трагедію Гете «Фауст» перекладали українською мовою 12 разів у XIX-XX ст.
Початкові сцени першої частини трагедії переклав Михайло Старицький. Відомо п’ять перекладів першої частини «Фауста» (Івана Франка, Бориса Грінченка, Дмитра Загула, Миколи Улезка, Миколи Лукаша), не враховуючи фрагментарних перекладів; другу частину двічі перекладали фрагментарно (Іван Франко — 3-тю дію, Тодор Вернивода — 5-ту).
За переклад «Фауста» бралися видатні поети, драматурги, перекладачі. Та лише після блискучого повного перекладу «Фауста» Миколою Лукашем українські читачі мають змогу скласти цілісне уявлення про геніальний твір Гете.
Діалог культур
Найвідоміші ілюстрації до «Фауста» створили французькі художники Ежен Делакруа та Густав Доре, російський — Михайло Врубель, німецький — Ернест Берлах, американський — Рокуел Кент, іспанський — Сальвадор Далі.
На мотив «Фауста» Гете писали музику Людвіг ван Бетховен, Гектор Берліоз, Михайло Глінка, Ференц Ліст, Річард Вагнер, Петро Чайковський, Модест Мусоргський та інші композитори.
Ось уже два століття поспіль трагедія Гете «Фауст» іде в різних постановках на сценах багатьох театрів світу.
За першою частиною трагедії написав оперу «Фауст» на п’ять дій із прологом і балетними сценами Шарль Ґуно.
Знято багато фільмів за мотивами легенди про Фауста, але всі вони досить далеко відступають від сюжету трагедії Гете. До цієї історії зверталися такі великі кінорежисери, як Фрідріх Мурнау («Фауст», 1926), Рене Клер («Краса диявола», 1950) і Олександр Сокуров («:Фауст», 2011).
1. З’ясуйте схожість і відмінності між Фаустом і Вагнером. Аргументуйте, кому з них симпатизує Гете.
2. Розкрийте смисл образу Мефістофеля. Поясніть його слова: «Я — тої сили часть, Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого».
3. Проаналізуйте випробування, яким піддає Мефістофель Фауста в першій частині трагедії.
4. Обговоріть символічне значення сцен «Авербахів склеп у Лейпцигу», «Відьмина кухня», «На вулиці», «Біля міського муру», «Ніч», «Вальпуржина ніч». Які риси Фауста в них розкриваються?
5. Поміркуйте, чи вдалося Мефістофелю довести, що людина — лише «тварина із тварин».
6. Схарактеризуйте образ Маргарити, розкрийте її трагедію.
7. Простежте, яким постає Фауст в останньому монолозі другої частини.
8. Дайте своє трактування фіналів першої і другої частин твору.
9. Аргументуйте, чи можна вважати образ Фауста вічним.
10. Напишіть твір-роздум на тему «Що є людина на землі?» (за трагедією Й. В. Гете «Фауст»).
Об’єднайтеся у групи і підготуйте колаж, серію ілюстрацій або повідомлення з відео- чи аудіорядом для супроводу вашого виступу на одну з тем:
• «Образ Фауста в малярстві»;
• «Образ Фауста в музиці».
• URI: http://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/3354
• Name: Shalaginov_Faust.
Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832) — уславлений письменник Німеччини. Вершина творчості поета — філософська драма «Фауст», результат роздумів митця над філософськими проблемами буття.
Трагедія «Фауст» складається з Посвяти, Прологу в театрі, Прологу на небі, Частини І і Частини ІІ. У першій частині доктор Фауст укладає з духом зла Мефістофелем угоду: вчений віддає тому свою душу за мить повного щастя. Та кохання Фауста з юною Маргаритою закінчується трагічно. У другій частині Фауст після довгих пошуків доходить висновку, що сенс існування людини — це суспільне благо.
Трагедія Гете «Фауст» справила значний вплив на всю подальшу літературу.
Ключові слова:
трагедія, філософська драма, пошуки сенсу буття.