Зарубіжна література (рівень стандарту). Підручник. 11 клас. Кадоб’янська Н. М.

7.4 Аргентина. Хуліо Кортасар (1914—1984)

Хуліо Кортасар — видатний аргентинський письменник, один із провідних представників школи магічного реалізму, який жив і працював переважно в Парижі. Йому вдалося поєднати у своїй творчості пристрасть до європейської культури з надзвичайним інтересом до аргентинської дійсності.

Сьогодні Хуліо Кортасар, книжки якого залишаються актуальними для сучасного читача, — це класика ХХ століття, феномен розквіту латиноамериканської прози.

7.4.1 Життя і творчість Хуліо Кортасара

Хуліо Кортасар (справжнє ім’я — Хулес Фло- ренсіо Кортасар) народився 26 серпня 1914 року в Бельгії у сім’ї співробітника аргентинського торгового представництва. З окупованого німецькими військами Брюсселя родина переїхала до Швейцарії, де у 1915 році в Цюриху народилася Офелія, єдина сестра Хулеса. Після закінчення війни у 1915 році родина на кілька років переїхала до Барселони (Іспанія), а потім у 1918 році повернулася до Аргентини, у Банфільд біля Буенос-Айреса. Невдовзі батько залишив родину, яка опинилася у складній фінансовій ситуації.

Хуліо Кортасар

З раннього дитинства Хулес пристрасно читав, потім із захопленням сам почав писати вірші та оповідання.

У Банфільді Хулес жив до 17 років. Закінчивши школу, Кортасар вступив до Педагогічного училища й отримав диплом учителя середньої школи.

У 1936 році юнак вступив на літературно-філософський факультет столичного університету. Соціально-економічна ситуація в Аргентині була нестабільною: військова диктатура в країні на тлі світової кризи, збагачення олігархів та збідніння народу. Усе це вплинуло на долю молодого Кортасара: через брак коштів він за рік залишив навчання і сім років пропрацював учителем у Національному коледжі в невеличкому містечку Болівар, потім сільським учителем. Молодий Кортасар захоплювався джазом, безупинно читав, писав вірші й оповідання, які нікому не показував.

Хуліо Кортасар дебютував у 1938 році як поет-символіст збіркою сонетів «Присутність» під псевдонімом Хуліо Диніс. Він продовжував складати вірші впродовж усього життя, але не публікував їх; лише посмертно була видана лірична книга «Тільки сутінки» (1984), куди увійшли вірші й поеми, створені від початку 1950-х до 1983 року.

У 1944-1948 роках Кортасар без університетського диплома читав курс англійської та французької літератури в університеті міста Мендос. А ще брав активну участь в антидиктаторських виступах інтелігенції, був вимушений залишити педагогічну діяльність і повернутися в Буенос-Айрес, де працював у Книжковій палаті. Потім він склав екстерном курси перекладачів з англійської та французької мов і почав займатися літературними перекладами.

Отримавши в 1951 році літературну стипендію французького уряду, Кортасар виїхав до Європи. До кінця своїх днів він жив у Парижі, довгі роки працював перекладачем при ЮНЕСКО. Багато хто вважав, що письменник залишив Батьківщину через політичні погляди. Насправді ж Хуліо Кортасар використав унікальну можливість переїхати до Парижа, бо в усі часи це «містичне» місто зачаровувало й притягувало до себе творчі особистості.

Проте й політика цікавила письменника. Через це він багато мандрував Мексикою, Аргентиною, Перу, Еквадором, Чилі, а в 1973 році відвідав післяреволюційну Кубу. Кортасар читав лекції про латиноамериканську літературу, власні твори, брав участь у роботі Міжнародної комісії з вивчення злочинів воєнної хунти в Чилі.

Уже ставши «майстром пера», Кортасар отримав безліч нагород і звань: премія Кеннеді (Аргентина); премія Медічі серед зарубіжних письменників (Франція); кавалер Золотого Орла на фестивалі в Ніцці; орден Незалежності культури Рубена Даріо (Нікарагуа); орден Марка Твена; звання члена-кореспондента Академії літератури НДР, а також почесного доктора університетів Мехіко, Пуатьє (Франція), Менендеса Пелайо (Іспанія). 

У 1981 році, проживши у Франції тридцять років, Кортасар нарешті отримав французьке громадянство, але не анулював аргентинського. Тоді ж у письменника виникли проблеми зі здоров’ям, лікарі діагностували у нього лейкемію. 12 лютого 1984 року Хуліо Кортасар помер у Парижі. Письменника поховано на «Монпарнасі» — одному з найвідоміших паризьких кладовищ.

«Нефантастична фантастика» Кортасара

Часто творчість Кортасара відносять до магічного реалізму. Її ще називають «нефантастичною фантастикою». Але, можливо, вона більше тяжіє до модернізму та абсурдизму, оскільки його сюрреалістичні образи дивують самобутністю.

7.4.2 Специфіка індивідуального стилю митця

Перше оповідання «Захоплений будинок» Хуліо Кортасар видав у 1946 році в журналі свого художнього наставника Хорхе Луїса Борхеса — аргентинського письменника, поета й публіциста. У цій роботі змальовано образ людської слабкості перед життєвими обставинами і світом загалом. А ще тут виявилася схильність митця до своєрідного поєднання реальності з фантастикою, орієнтація на вражаючу несподіванку.

Нічим не примітна і зовні стійка повсякденність у творах Кортасара починала розчинятися під впливом таємничих сил, ірреальність бентежила — романи «Іспит» (1986), «Виграші» (1960), збірки оповідань «Бестіарій» (1951), «Кінець гри» (1956-1964). Фантастика у творах підкреслювала химерність поглядів на навколишній світ.

З роками своєрідний кортасарівський спосіб передачі фантастичного припущення видозмінився, ірраціональність подій не завжди була обумовлена втручанням сили «ззовні», нерідко незвичне, несподіване зароджувалося у внутрішньому просторі самої людини. 

Кортасар — визнаний майстер новели, автор збірок «Життя хронопів і фамів» (1962), «Всі вогні — вогонь» (1966), «Той, хто тут бродить» (1977), «Дехто Лукас» (1979), «Ми так любили Гленду» (1980), «Поза часом» (1982) тощо. Він вважав, що «роман перемагає завжди за балами, оповідання має виграти нокаутом».

Світову славу Кортасар здобув як романіст, виступивши одним із творців «нового латино-американського роману».

Пам'ятник Кортасару в Аргентині

Перші романи Кортасара «Іспит» і «Виграші» були написані виключно на аргентинському матеріалі. Героями наступних романів «Гра в класики» (1963), «62. Модель для збірки» (1968) були не тільки аргентинці, а й французи, англійці, данці. У центрі уваги автора — сучасні соціальні, психологічні, етичні проблеми.

Найвідоміший роман Кортасара «Гра в класики» критики назвали першим «великим латиноамериканським романом». Його особливість полягає в тому, що в ньому «живуть» декілька романів, з якими читач має ознайомитися, перечитуючи розділи у певній послідовності. Це твір без початку і завершення, який можна читати послідовно сторінка за сторінкою, або починати читати з кінця чи навіть пропускаючи окремі фрагменти. Це книжка-гра, трансформер, з яким читач може поводитися вільно.

Але найкраще, за авторським задумом, читати роман, рухаючись своєрідними зигзагами, на зразок того, як це роблять діти, граючись у «класики». З цією метою Кортасар розробив для читача спеціальний цифровий код — маршрут прочитання розділів книжки.

Життя героїв Кортасара минає в суто кортасарівському інтелектуальному просторі — це групи близьких за духом і способом мислення людей, які прагнуть своїм повсякденним існуванням спростовувати умовності і стандарти суспільного життя і не бажають вести благопристойний спосіб життя.

ОСОБЛИВОСТІ ТВОРЧОГО МЕТОДУ ХУЛІО КОРТАСАРА

Обкладинка українського видання Кортасара

Менади, або Вакханки, — у давньогрецькій міфології німфи, які супроводжували бога виноробства Діоніса в його мандрах і походах. Жертвою менад став напів- міфічний давньогрецький співець Орфей.

Після смерті письменника вийшли друком його критичні статті, вірші, поеми, оповідання і романи. Три томи листів Кортасара зібрала і опублікувала його перша дружина Аврора Бернардес — аргентинська перекладачка, яка успадкувала всі права на творчу спадщину класика латиноамериканської літератури.

Українською мовою окремі твори Кортасара переклали Юрій Покальчук, Анатоль Перепадя, Олександр Буценко, Сергій Борщевський, Вольфрам Бурґардт та інші.

7.4.3 Фантасмагорична картина безумства натовпу в оповіданні «Менади»

Події оповідання Хуліо Кортасара «Менади» розгортаються у звичайній буденній обстановці, на ювілейному концерті Маестро з оркестром у театрі «Корона». Дія твору розпочинається тим, що оповідач іде до свого місця в театрі, розмовляючи з іншими слухачами — сеньйорою Джонатан та дочками доктора Епіфанії. Розглядаючи програму концерту, оповідач завважує, з якою майстерністю дібрав Маестро твори для виконання: він добре знає свою публіку, намагається, щоб людям було легко й водночас вони відчули себе дотичними до справжнього мистецтва.

У першому відділенні концерту оркестр виконав твори Мендельсона і Штрауса, які публіка зустріла шквалом овацій, що видалися оповідачеві трохи перебільшеними.

Під час антракту він прогулявся по фойє, завітав до бару, де всі обговорювали чудовий концерт і майстерність Маестро. Усі висловлювали захват, який знову видавався оповідачеві дивним та занадто екзальтованим.

Протягом другого відділення концерту всі глядачі поступово шаленіють від Маестро та його оркестру. У залі наростали гул та лемент, овації вибухали вже й під час виконання музики. Загальне збудження досягло вищої межі. Глядачі наче здичавіли, почали лізти на сцену в пошуках Маестро, намагалися схопити його, кудись потягнути.

Оплески, останнє, що нагадувало про концерт, «ледве пробивалися крізь крики, та й хто міг аплодувати, якщо всі як одержимі ловили музикантів, щоб схопити їх у свої обійми».

Оповідач не мав ані найменшого бажання поділяти це загальне навіженство. Проте власна байдужість пробуджувала в ньому дивне почуття вини, ніби його поводження було в чомусь найганебніше, особливо скандальне серед цього загального неподобства.

Вільям Адольф Бугро. Вакханка. 1894 р.

Кортасар-письменник дуже лаконічний, його оповідання короткі, позбавлені зайвих елементів. Це пояснюється сильним впливом творчості Едгара По, якого Кортасар багато перекладав.

Та ось наче почався спад напруження в усе ще нестримному і відчайдушному ревінні юрби. Крики стали вщухати, швидко припинилися зовсім, і все заповнилося невиразними шерехами відступу. Глядачі швидко й ніяково розходилися після «зустрічі з високим мистецтвом».

Отже, розповідь в оповіданні розгортається повільно, героя оточують знайомі звичайні люди, навколо відбуваються зрозумілі події. Аж раптом виникає несподіваний поворот сюжету: наче перед героєм з’являються якісь «двері», які, здається, ведуть уперед, а насправді виводять його у «задзеркалля», у якийсь інший вимір. Проте зрештою він знову повертається у звичне справжнє життя. У творі відчувається певне балансування на межі дійсності з фантастикою або сном.

Спостерігаємо парадокс: музика, яка сприяє розгортанню дикої оргії — це «П’ята симфонія» Бетховена, покликана звеличувати людські душі та пробуджувати в них найкращі почуття.

У «Менадах» розкривається одна із провідних тем Хуліо Кортасара — доля мистецтва в «суспільстві споживання».

Показати, не називаючи, зорієнтувати, не розповівши, збудити тривогу у читача, нічим його не лякаючи, — таким, можливо, був задум Кортасара.

Те, що видається на початку звичайним концертом у театрі «Корона» і спершу викликає ентузіазм публіки, поступово переростає в раптовий вибух диких емоцій — спонтанний, нестримний і нелюдський. До кінця неочікуваної баталії, якою завершився ювілейний концерт, читач залишається розгубленим, бо не розуміє, чи все це справді відбувається, чи це жахливий сон, а може, він потрапив в «інший світ», у якому змішалися вигадки, приховані страхи і темні людські інстинкти.

Упродовж розгортання подій відчувається поступове нагнітання напруженої атмосфери. Основне враження від прочитаного — відчуття неспокою, що розбурхує читацьку уяву, створює дискомфорт, змушує замислитися, шукати прихований смисл.

У «Менадах» дія драматизується центральним мотивом погоні/втечі, коли маестро з оркестром тікають від збожеволілої від захвату публіки. Музиканти змушені рятуватися від переслідувачів, відчуваючи, що потрапили в пастку, з якої немає виходу. Це враження підкреслюється гнітючою атмосферою неспокою і тривоги, яка підсилює відчуття нудьги й життєвої безвиході.

Кортасар не пропонує читачам однозначного тлумачення свого твору, тим більше, що надзвичайна ситуація в театрі не шокує героя. Як інтерпретувати твір, чи справді автор зображує, як фанатичне захоплення зводить людей з розуму, змушує нехтувати правилами поведінки в соціумі та демонструвати зневагу до інших людей, вирішувати читачам. І чи погодяться вони з тим, що стадне почуття насправді руйнує людину як особистість, штовхає до зневаги до інших та свідчить про марнославство і втрату зв’язку з реальністю, — їхнє власне рішення.

Українською мовою оповідання Кортасара «Менади» переклав Юрко Покальчук.

1. Розкажіть, чим вас зацікавила творчість Хуліо Кортасара.

2. Складіть психологічний портрет письменника.

3. Обґрунтуйте, що вплинуло на формування творчого методу Кортасара.

4. Поділіться своїм враженням від оповідання «Менади».

5. Дослідіть, хто такі Менади і який смисл вони несуть в оповіданні.

6. Прокоментуйте назву художнього твору.

7. Проаналізуйте, у чому полягає фантасмагорія безумства натовпу в оповіданні і яку функцію вона виконує.

8. Подискутуйте про відображення сучасних соціальних, психологічних, етичних проблем у творі.

9. Проілюструйте специфіку індивідуального стилю митця: поєднання реалістичних і фантастичних елементів, калейдоскопічність подій, символіку, метафоризм, пародію.

Об’єднайтеся в пари і дослідіть рівень популярності творів Кортасара у сучасних читачів. Зробіть висновок про те, масовим чи елітарним письменником його можна вважати.

МЕНАДИ

(Уривок)

(...) Весь цей час Маестро стояв спиною до публіки, ніби виражаючи до неї презирство, і, мабуть, схвально дивився на музикантів. Але ось він неквапливо обернувся, вперше удостоївши публіку легкого нахилу голови. Обличчя його було зовсім біле, ніби його доконала втома, і я навіть устиг подумати (у плутанні відчуттів, обривків думок, миттєвих спалахів усього того, що оточувало мене в цьому пеклі захвату), що він ось-ось зомліє. Маестро нахилився вдруге і, подивившись праворуч, побачив, як па сцену видирається тон самий сеньйор, білявий, у смокінгу, а за ним ще двоє. Мені здалося, ще Маестро зробив якийсь невизначений рух, ніби надумав зійти з помосту, і тут я помітив, що рух цей — судомний, що він хоче від чогось звільнитися. Ну, так і є: жінка в червоному вчепилася в його ногу. Вона вся тяглася до Маестро і при цьому кричала, я принаймні бачив її широко роззявлений рот. Думаю, що вона кричала, як усі, мабуть, як я сам. Маестро впустив паличку і розпачливо шарпнувся вбік. Він явно щось казав, але що — годі було розібрати. Один із супутників жінки обхопив руками другу ногу Маестро, і той повернувся до музикантів, ніби волаючи до них про допомогу. Музиканти, що посхоплювалися із місць, натикалися під сліпучим світлом софітів на покинуті інструменти. На сцену, юрмлячись біля сходинок, лізли й лізли нові люди. Їх набралося стільки, що в тисняві важко було розрізнити оркестрантів. Пюпітри полягли на підлогу, як зім'яте колосся. Блідий Маестро, силкуючись випручати ногу, ухопився за якогось чоловіка, котрий вискочив просто на підставку, але, побачивши, що цей чоловік зовсім не музикант, він різко шарпнувся назад.

Тієї миті ще одні руки обвились круг його стану. Потім я побачив, як жінка в червоному, ніби у мольбі, розгорнула йому обійми, і несподівано Маестро зник — юрма очамрілих шанувальників понесла його зі сцени і потягла кудись у глиб партеру. Досі я стежив за цим масовим шалінням із якимось захватом і жахом ясновидця. Все мені відкривалося з особливої висоти, а може, навпаки — звідкись ізнизу. І ось зненацька пролунав цей пронизливий, гострий крик. Кричав сліпець — він звівся на весь зріст і, розмахуючи руками, немов крилами вітряка, щось випрохував, благав, молив. Це було понад усяку міру — я вже не міг лишатися байдужим присутнім у залі, я відчув себе справжнім учасником цього буяння захватів і, зірвавшись з місця, понісся до сцени. Одним стрибком я опинився на сцені, де збезумілі чоловіки і жінки із завиванням виривали у скрипалів скрипки (які хрустіли і лопали, ніби величезні руді таргани), потім стали кидати в залу всіх музикантів поспіль, і там навалювалися на них інші шаленці. Цікаво, що я не відчував ані найменшого бажання хоч якось сприяти цьому розгулу пристрастей. Мені лише хотілося бути поряд з усіма, бачити на власні очі все, що відбувається і відбудеться па цьому неймовірному ювілеї. У мене ще залишились якісь проблиски здорового глузду, щоб подумати, чому це музиканти не намагаються втекти за лаштунки. Але я одразу ж збагнув, що це неможливо,— легіон слухачів заблокував обидва крила сцени, утворивши кордон, який випліскувався вперед, підмиваючи під себе інструменти, підкидаючи вгору пюпітри, аплодуючи, надриваючи горлянки несамовитим ревінням. У залі стояв такий страшенний гуркіт, що він уже сприймався як тиша. Просто на мене з кларнетом у руці біг якийсь гладун, і я мало не схопив його, мало не підставив йому ногу, щоб і він дістався розлюченій публіці. Але, зрозуміло, я злегковажив, і жовтолиця сеньйора з глибоким декольте на грудях, по яких стрибали перлисті розсипи величезного намиста, подарувала мені погляд, сповнений ненависті й виклику. Вона вчепилась у кларнетиста, який щось кричав, прикриваючи свій інструмент, якихось двоє чоловіків потягли його — уже притихлого — до лож, де загальне збудження досягло вищої межі.

Оплески ледве пробивалися крізь крики, та й хто міг аплодувати, якщо всі як одержимі ловили музикантів, щоб схопити їх у свої обійми. Зала ревіла все пронизливіше й гостріше, то тут, то там серед реву, що наростав, вибухали моторошні зойки, поміж якими — як мені здалося — вирізнялися особливі, викликані фізичним болем, що взагалі-то не дивина — у такому шарварку, у такому сум'ятті і біганині можна було переламати руки й ноги. Але я все ж таки сміливо кинувся у партер зі спорожнілої сцени, туди, до музикантів, яких розтягували в різні боки — кого до лож, де було якесь незрозуміле вовтузіння, кого до вузьких бічних проходів, які вели до фойє. Із лож бенуару, ось, виявляється, звідки неслося розпачливе завивання. Мабуть, це музиканти, задихаючись від нескінченних обіймів, благали відпустити їх. Ті, хто сидів у партері, юрмилися тепер біля входів у ложі, куди поривався і я, продираючись крізь ліс різьблених крісел. Хвилювання в залі помітно посилилося, світло почало швидко слабнути, у червонястому жеврінні лампочок обличчя були ледве видні, і постаті людей нагадували якісь дриготливі тіні, нагромадження безформних об'єктів, які то наближалися, то віддалялися один від одного. Мені здалося, що я розрізнив срібну голову Маестро у другій ложі, зовсім поряд зі мною. Але Маестро зразу зник, кудись провалився, ніби його змусили стати навколішки. Біля мене пролупав різкий, короткий крик, і я побачив сеньйору Джонатан, вона бігла, а трохи позаду — молодшу з дочок Епіфанії. Обидві полізли в юрбу біля другої ложі. Тепер я вже не сумнівався, що саме в цій ложі опинилися і Маестро, і жінка в червоному зі своїми супутниками. Докторова донька підставила сеньйорі Джонатан сплетені пальці рук, і та, ніби хвацька наїзниця, уперлася в них ногою, як у стремено, а потім пірнула в ложу. Упізнавши мене, дочка Епіфанії щось крикнула, мабуть, просила допомогти і їй, але я відвів очі вбік і зупинився, не бажаючи долучатися до цих зовсім збезумілих від захвату людей, ладних битися одне з одним. Я бачив, як тромбоном розквасили носа Кайо Родрігесу, — ось хто відзначився, коли в партер зі сцени скидали оркестрантів! Закривавлене лице Кайо не викликало в мене співчуття, мені навіть не було шкода сліпця, який плазував рачки і натикався на крісла, заблудившись у цьому симетричному лісі, позбавленому прикмет. Мене вже ніщо не хвилювало. Хіба що хотілося знати, чи змовкнуть колись у ложах ці крики, які підхоплювалися в партері, звідки, як і раніше, лізли до лож очманілі люди, відштовхуючи одне одного...

Переклад Юрка Покальчука

1. Поділіться своїм враженням від прочитаного уривка з оповідання «Менади».

2. Прокоментуйте назву художнього твору.

3. Проаналізуйте, у чому полягає фантасмагорія безумства натовпу в уривку і яку функцію вона виконує.

Об’єднайтеся в пари і підготуйте пастиш до твору (див. с. 218). Презентуйте його у класі.

«Театр абсурду» (або драма абсурду) — напрям у західноєвропейській драматургії й театрі, який виник у середині XX століття. В абсурдистських п’єсах світ зображений як безглузде, позбавлене логіки накопичення фактів, вчинків, слів і доль.

Найяскравіші представники «театру абсурду»: драматурги Ежен Йо- неско («Носороги»), Семюель Беккет («У чеканні Годо»), Макс Фріш («Санта Крус»), Фрідріх Дюрренматт («Візит старої дами»).

Постмодернізм (лат. past — після; фр. moderne — сучасний, найновіший) — загальна назва окреслених у другій половині ХХ століття тенденцій у мистецтві, головними рисами яких є показ зруйнованої свідомості, деформованої дійсності, задушливої атмосфери епохи.

Сербський письменник Милорад Павич — один із найвидатніших представників постмодернізму і магічного реалізму XX століття. Оповідання Милорада Павича «Скляний равлик» — яскравий приклад постмодерністського твору.

Творчість аргентинського письменника Хуліо Кортасара відносять до магічного реалізму, а ще називають «нефантастичною фантастикою». В оповіданні «Менади» Кортасар досліджує психологію натовпу. 

Ключові поняття теми:

абсурдизм, постмодернізм, інтертекстуальність.