Перед читанням. Читаючи розділи роману Сервантеса, з’ясуйте, у чому особливість боротьби зі злом, яку веде головний герой.
(Уривки)
Розділ І.
де йдеться про те, хто такий преславний гідальго Дон Кіхот з Ламанчі та як він жив
В однім селі у Ламанчі - а в якому саме, не скажу - жив собі не з-так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі1, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м’ясна, суботами «бите-різане» (тобто яєшня із салом), п’ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб’ятко на додачу, - усе це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю2 з дорогої саєти3, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа з сукна домашнього роблива - і то незгірша. Була у нього в домі клюшниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець про польову й надвірню роботу - чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п’ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже - аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали.
1 Ратище-те саме, що древко.
2 Камізéля, камізелька - те саме, що безрукавка; жилетка.
3 Саєта, саєт - ґатунок тонкого англійського сукна.
Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу - тобто замалим не цілий рік - водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання.
Ілюстрація І. Богдеско
І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити: де, було, яку зуздрить1, так ізразу й тягне додому. (...)
І так наш гідальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох - ізсунувся бідаха з глузду. Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Усі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду. (...)
Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі, - тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою. Неборака бачив уже в думці, як за правицю його потужну вінчають його, щонайменше, на трапезондського цісаря; розкошуючи без міри цими принадними мріями, заходився він мерщій заміри свої до діла доводити.
Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася. Вичистив, вилагодив, як міг, аж бачить - щерб у ній великий: заборола бракує, є самий шишак. Однак же хитро зумів тому лихові зарадити: вирізав з картону такий ніби начілок, примостив до шишака - от тобі й шолом зуповний. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи кріп- кий той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився. А що легкість, із якою шолом на шмаття обернувся, була йому не до смаку, він вирішив забезпечити себе перед таким випадком і переробив його, вправивши всередину кілька залізних обручиків. Він лишився задоволений тією міцнотою, хоч і не хотів її більше на пробу ставити, і вважав, що має тепер знакомитого шолома.
Тоді огледів свою шкапу і, хоч вона в нього була куксувата2 й мала більше всякої ґанджі, ніж горезвісна Гонеллина3 коняка, що, кажуть, tantum pellis et ossa fuit4, визнав, що ні Олександрів Буцефал, ані Сі- дів Баб’єка його коневі не рівня. Чотири дні над тим думав, як його назвати, - бо де ж видано, щоб кінь такого зацного5 рицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного імені?
1 Зуздріти, уздріти - побачити, помітити.
2 Куксувàта - з вивернутими копитами.
3 Гонéлла - блазень герцога феррарського, їздив верхи на шкапі.
4 Була сама шкура та кості (лат.).
5 Зàцний - гідний поваги, шляхетний.
Отож і старався прибрати йому таке ймення, що ясно показувало б, чим був той кінь, поки не служив мандрованому рицареві, і чим тепер став - гадав, бачите, що як у пана стан змінився, то й кінь відповідно мав змінити ім’я на якесь нове, славне та гучне, гідне нового звання і нового покликання його пана. Крутив мізком туди й сюди, перебирав сотні ймень, вигадував і відкладував, подовжував і скорочував, перевертав на всі боки - і назвав нарешті Росинантом, себто Перешкапою. Се ім’я здалося йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим: бувши передніше шкапою, перетворився б то його кінь у найпершого румака1на світі.
Назвавши так собі до любості вірного свого коня, став наш гідальго думати-гадати, яке б уже самому собі ймення прибрати, і те думання взяло йому вже не чотири дні, а цілих вісім. Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом; звідси ж то й висновують автори сієї правдивої історії, що насправді його прізвище було Кикоть, а не Віхоть, як твердили деякі інші. (...) Наш завзятий рицар поклав теж додати до свого імені назву отчизни своєї і величатися Дон Кіхотом з Ламанчі: так усякому буде розумно, звідки він родом і ходом, так гадалося йому, уславить він непомалу свою батьківщину. Підрихтувавши отак збрую, спорудивши як слід шолома, прибравши ймення коневі своєму і нарешті собі самому, вважав наш рицар, що тепер лише за одним діло стало - знайти собі даму до закохання, бо мандрований рицар без любові - то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі.
«Коли за гріхи мої, - мовив собі на думці, - або на моє щастя, випаде мені спіткатися з якимсь велетнем, що зазвичай трапляється ман- дрованим рицарям, і я повергну його у двобої, чи розпанахаю навпіл, чи ще яким чином поборю його й поконаю, то хіба не гоже буде мати якусь даму, щоб послати його до неї на поклін? (...)
О, як же радів наш добрий кавальєро2, виголосивши в думці таку орацію3, а надто, знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадають, проста собі дівчина з сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то й видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім’я, щоб і на її власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь панії високого коліна, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо родом була з Тобоса). Це ім’я здавалось йому доброзвучним, витворним і значливим, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму. (...)
1 Рум àк - породистий верховий кінь.
2 Кавальєро, кабальєро - тут: те саме, що гідальго.
3 Орàція - промова.
Належно підготувавшись, Дон Кіхот видерся на свою шкапу і вирушив у дорогу. Увечері він добувся до корчми. Дивлячись на цього дивака й слухаючи його божевільні слова, тамтешні мешканці заледве стримували сміх. Однак Дон Кіхот нічого не помічав. Він саме турбувався тим, що й досі не пройшов посвячення, а тому не має права бути справжнім мандрівним лицарем.
Розділ III.
Де йдеться про те, яким потішним способом висвятився Дон Кіхот на рицаря
Мучений тією думкою, Дон Кіхот одбув швиденько вечерю свою вбогу корчемну, гукнув господаря, пішов із ним до стайні, а там упав перед ним навколішки і сказав:
- Зацний рицарю, я не встану із місця, поки добродійство ваше не вчинить мені однієї ласки; вчинивши ж її, вашець1 і себе славою великою окриє, і роду людському непомалу прислужиться.
Побачивши корчмар гостя біля ніг своїх і такії речі його почувши, витріщив очі з великого дива і не знав, що почати; він намагався підняти Дон Кіхота, але той аж тоді встав, коли корчмар пообіцяв уволити його волю.
- Меншого я й не сподівався од вашої, мій пане, незрівнянної великодушності, - промовив тоді Дон Кіхот, - бо ласка, яку ваша гойність прирекла мені зробити, полягає в тому, жеби завтра рано вашець мене на рицаря висвятив. Сю ніч у каплиці замку панського я вартуватиму при зброї, а вранці, кажу, нехай справдиться жадання моє заповідне, аби міг я по велінню обов’язку мого об’їжджати всі чотири сторони світу, шукаючи пригод та допомагаючи всім скривдженим, що належить чинити всякому рицарству, а надто таким, як я, мандрованим рицарям, схильним до звершення подібних подвигів.
Корчмар був, як ми вже казали, битий жак2; він і зразу був подумав, що його гість несповна розуму, а тепер то й зовсім у тому пересвідчився. Хотівши добре побавитись тої ночі, він надумав потурати всім його примхам, тож і сказав Дон Кіхотові, що схвалює його намір, цілком притаманний і властивий таким знакомитим рицарям, на якого він подобою своєю бадьористою виглядає; що й сам він (корчмар би то) замолоду теж таким хвальним промислом трудився - віявся світами, шукаючи пригод. (...) Потім корчмар спитався в Дон Кіхота, чи має він гроші; той одказав, що не має ні шага3, бо ніде в книгах не читав, аби мандровані рицарі носили при собі побрязкачі. На те заперечив корчмар, що він помиляється: хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за конечне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, як гроші або чисті сорочки, однак це зовсім не значить, що в рицарів їх не було; навпаки, йому достеменно відомо, що всі мандровані рицарі, про яких понаписувано цілі стоси книг, мали про всяк случай добре натоптані гаманці; брали вони з собою і сорочки білі, і слоїки з мастю - рани гоїти. (...) Дон Кіхот пообіцяв так усе достоту вчинити, як радив йому кастелян4, а сам заходився лаштуватись до цілонічної варти коло зброї на просторому подвір’ї, що до корчми тієї збоку притикало. Позбирав увесь свій риштунок5, склав на жолоб напувальний коло колодязя, сам же, находивши на одну руку щита, а в другу списа взявши, почав перед жолобом поважно й ніби спогорда туди-сюди походжати. Як заступив він на варту, то й ніч якраз запала.
1 Вашéць - ваша милість.
2 Битий жак (жук) - бувала, з великим життєвим досвідом людина.
3 Шаг - дрібна розмінна монета.
4 Кастелян - управитель замку.
5 Риштунок - спорядження.
Корчмар же тим часом розповів усім, хто в його корчмі був, про божевілля свого нового нічліжника, про теє вартування над зброєю та про обряд висвяти на рицаря, що мав потому відбутися. Всі дуже тим химо- родам дивували й вийшли, щоб на Дон Кіхота іздалеку поглянути, а він ходив собі велично взад і вперед або спинявся раптом і, спершись на списа, пильно дивився на свій бойовий обладунок. Ніч була вже пізня, але місяць так розсвітився, ніби в сонця все проміння забрав, і всі добре бачили, що витворяв новонасталий рицар.
Одному погоничеві, що в корчмі стояв, прийшла саме охота напоїти своїх мулів, а для цього треба було зняти з жолоба Дон Кіхотову збрую. Як забачив наш рицар того напасника, заволав одразу дужим голосом:
- Хто б ти не був, о зухвалий рицарю, що важишся доторкнутись до зброї найславетнішого з усіх мандрованих рицарів, які будь-коли при- перезувалися мечем, - подумай, що робиш, не руш її, бо головою за своє зухвальство приплатишся!
Погонич не зважав на тії погрози (а краще б йому було зважити, ніж здоров’ям своїм так необачно важити), схопив збрую за реміняччя і кинув її якомога далі. Як побачив те Дон Кіхот, звів очі до неба, а мислі зніс, видима річ, до володарки своєї Дульсінеї і промовив:
- Дай мені помочі, сеньйоро моя, в цій першій притузі, хай я помщуся за зневагу, вчинену серцю мойому, що голдує1 тобі по всі віки вічні, не забудь мене ласкою і заслоною своєю в цій першій потребі!
1 Голдувàти - тут: схилятися, воздавати честь.
Проказавши таку орацію і ще багато дечого, відкинув геть щита, підняв обіруч списа і так ним у голову погоничеві торохнув, що той зразу як мертвий простягся; іще б один такий удар, то вже ніякий лікар його не одволав би. А Дон Кіхот позбирав збрую свою і знов почав походжати собі любісінько, як і перше. По малій часині встав другий погонич, не знаючи, що сталося з його товаришем (бо той іще лежав та чмелів слухав), і теж хотів своїх в’ючаків напоїти. Підійшов до жолоба і давай збрую скидати, щоб місце звільнити, аж тут Дон Кіхот, не кажучи ні слова й не кличучи більш нікого на поміч, ізнов кинув щита, знов махнув списом і так нахабу по голові лулуснув, що спис хоч і цілий зостався, так у того ж череп не натроє, а, мабуть, начетверо розсівся. На той галас позбігались усі нічліжани корчемні, прибіг і сам господар. Тоді Дон Кіхот, затиснувши однією рукою щита, а другою за меча схопившись, покликнув:
- О царице вроди, сило мого знеможеного серця! Зверни в цю хвилю очі величі своєї на полоненого тобою рицаря, бо над ним небувала нависла небезпека!
Ці слова такого додали йому духу, що, здавалось, якби на нього вдарили погоничі з усього світу, то й тоді ані на крок не одступив би. Товариші поранених, побачивши їх у такому стані, зачали здалеку кидати на Дон Кіхота каміння, а він затулявся скількимога щитом, та од жолоба не одходив, щоб збруї напризволяще не лишати. Корчмар водно гукав на погоничів, щоб дати спокій рицареві: казав же він їм, що то божевільний, хоч і всіх переб’є, то йому за те нічого не буде. А Дон Кіхот не вгавав, усе, знай, галасував... (...)
Ілюстрація Дж. Давида
Гостеві витівки остобісіли корчмареві, і він вирішив покласти їм край - дай, думає, одбуду вже зразу той триклятий обряд, висвячу його на рицаря, поки іншої якоїсь халепи не склалося. Підійшовши до Дон Кіхота, він перепросив його за тих гультяїв, котрі без пайового відома так нечемно супроти гостя повелися, за що вже слушної здобулися кари. Потім нагадав йому знов, що при замкові немає каплиці, але для довершення обряду воно не конче й потрібно: для висвяти, згідно з заведеним церемоніалом (це вже він напевне знає), найголовніше - по шиї дати та голим мечем по плечах ударити, а се хоч і в чистому полі зробити можна. А вартувати йому годі вже, бо досить було б і двох годин, а він цілих чотири провартував. Дон Кіхот пойняв йому віри і сказав, що на все пристає, аби тільки швидше обряд одбути... (...)
Мудрий по шкоді господар метнувся боржій по книгу, де записував сіно та ячмінь, що на мулів видавав, і знов вернув до Дон Кіхота в супроводі тих двох молодиць та хлопчика, який тримав недогарок свічки; велівши нашому гідальгові стати навколішки, захарамаркав щось, мов читав із видаткової книги якусь урочисту молитву, і серед того молитвування вліпив рицареві доброго потиличника, а потім узяв у нього меча і плазом по спині вдарив та все мимрив щось собі під ніс. Сеє зробивши, велів одній молодиці приперезати йому меча; вона вчинила те з великою спритністю та делікатністю: хоч і регітно їй було з усієї тої церемонії, та, бачивши допіру подвиги новонареченого рицаря, душила в собі сміх. (...)
Відбувши на галай-балай сі нечувані й невидані церемонії, Дон Кіхот аж регнув1 сісти мерщій на коня і рушити у світ пригод шукати. Не гаючись, окульбачив він Росинанта, скочив на нього, обійняв господаря і красно подякував йому за ласку, наплівши силу-силенну високохмар- них слів, що годі й переказати. Корчмар, аби такого гостя швидше здихатися, відповів йому так само закрутисто, хоча й коротшими словами, і, не спитавши навіть плати за нічлігування, відпустив його з миром.
1 Рéгнути - дуже хотіти.
Запитання і завдання до прочитаного
1. Яким постає Дон Кіхот на початку першого розділу? Схарактеризуйте його соціальний стан, вік, життєвий уклад і звички. Наведіть відповідні цитати.
2. Як ви гадаєте, чому головним героєм свого роману Сервантес зробив бідного гідальго?
3. Чим, на вашу думку, приваблювали Дон Кіхота лицарські романи? З яких причин це захоплення дивувало оточуючих?
4. Чому рішення Дон Кіхота стати мандрівним лицарем виглядало безглуздо, якщо в минулому такі й справді існували?
5. Які атрибути лицаря придбав герой? Чому він здавався пародією на героїв своїх улюблених книжок?
6. Як відбувалося посвячення Дон Кіхота в лицарі? Відзначте найкомічніші деталі цього дійства. Чому герой не помічав насмішок оточуючих?
7. Наведіть приклади спотвореного сприйняття дійсності, характерного для Дон Кіхота. Що, на вашу думку, перемагає в зіткненнях героя зі світом: його фантазія чи реальність?
8. Чому оточуючі охоче підіграють «божевільному лицарю»?
9. Що, на вашу думку, висміює автор роману: ідеали, які обстоює Дон Кіхот, чи дійсність, далеку від його ідеалів?
Розділ IV
Що приключилось нашому рицареві по виїзді з корчми
Саме на світ почало благословлятись, як Дон Кіхот виїхав із корчми вже зуповним рицарем, і такий же був радий, та веселий, та втішний, так у ньому серце грало, що на Росинантові аж попруги тріщали. (...)
Проїхав отак трохи, аж чує - з правої руки, з гущавини лісової, щось ніби квилить-проквиляє, тихо так та жалібно. Скоро почув, промовив:
- Хвала небові святому за ласку, що мені так хутко ниспосилає, аби міг я повинність мою рицарську справити і плодів моїх добрих намірів зажити! Не сумнюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочі моєї та опіки.
Смикнув за повіддя та й погнав Росинанта туди, звідки те квиління чулося. Ледве в залісок уїхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив’язана, а до другого - хлопець років п’ятнадцяти, до пояса заголений. Отож він і стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що є сили затинав його батогом, примовляючи за кожним разом:
- А будеш мені дивитися! А будеш мені кричати!
А хлопець лебедів:
- Ой, не буду більше, дядьку, їй же Богу святому, не буду, а худібки так уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спущу!
Побачивши Дон Кіхот, що тут діється, грізно гримнув на дядька:
- Нечемний рицарю, не годиться знущатись отак над безборонним! Сідай на коня, бери свого списа, - а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище було прихилене, - я кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи!
Побачивши таку фігуру, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям, дядько аж помертвів увесь і одказав лагодком:
- Пане рицарю, хлопець, що я отсе караю, то мій наймит, вівці в мене пасе в цих урочищах, і такий же він, щоб ви знали, негляд: щодня мушу якоїсь ягнички недолічитись. А як почну його за те недбальство чи, може, й шахрайство карати, то він каже, що я скупар і пеню на його волочу, аби заслуженини не платити. Бреше, побий мене Боже, що бреше!
- Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! - гукнув Дон Кіхот. - Присягаю на сонце святе, що над нами світить, так і прошию тебе наскрізь оцим-о списом! Заплати йому без жадної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв’яжи його!
Селянин похнюпився і мовчки одв’язав свого наймита; тоді Дон Кіхот спитався в хлопця, за скільки йому господар завинуватив. Той одказав, що за дев’ять місяців, по сім реалів місячно. Дон Кіхот обрахував, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і наказав господареві, щоб він негайно калиткою брязнув, коли йому життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та він же стільки й не винен... (...)
- Може, воно й так, - сказав Дон Кіхот, - а от ти допіру одшмагав його безневинно, то він уже, виходить, сквитував і за обув’я, і за кровопуск. Нехай він подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай цилюрник кинув йому кров, коли він хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як він зовсім здоровий був. От воно й виходить, що за се нічого вивертати не треба.
- Так горе ж моє, пане рицарю, що я грошей при собі не маю, - бідкався дядько, - нехай Андрес іде зо мною, і дома я заплачу йому геть- чисто все, до останнього шеляга.
- Щоб я оце та пішов до нього? - закричав хлопець. - Ніколи у світі!
Нехай йому абищо! Ні, паночку, ані за які гроші! Як піду, то він же з мене всю шкуру спустить, як із святого Бартоломея!
- Не спустить, - заперечив Дон Кіхот, - раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне всю заслуженину заплатить.
- Що-бо ви, пане, говорите! - мовив хлопець. - Господар мій не належить до жодного рицарського закону. Се ж Хуан Лантух, багатій із села Кінтанара.
- То нічого, - сказав Дон Кіхот, - і Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловік славен, а робом.
- Воно-то так, - погодився Андрес, - та яким же робом оце мій господар робить, що кривавицю мою заїдає?
- Та-бо не заїдаю, голубе Андресику, - обізвався дядько, - ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю на всі рицарські закони, які тільки є на світі, що сплачу тобі до останнього реала, з дорогою душею!
- Можна й без дорогої душі, лиши її собі, - сказав Дон Кіхот, - буде з мене, як ти йому винувате оддаси. Тільки гляди мені: як не встоїшся у слові, то клянусь тією самою клятьбою, що вернусь і покараю тебе - хоч би ти і ящіркою звивався, од мене ніде не сховаєшся. Як же хочеш знати, хто се тобі розказує, щоб тим ревніше розказ той учинити, то знай: я - завзятий Дон Кіхот з Ламанчі, відомститель за всяку кривду і сваволю. А тепер бувай здоров і пам’ятай під загрозою грізної кари, що ти пообіцяв і на чому заприсягнувся.
Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами - і тільки смуга за ним лягла. Селянин провів його очима і, як він уже зник за деревами, повернувся до наймита свого Андреса й сказав:
- А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього відомстителя і заплачу тобі все, що винен. (...)
Уїхавши так милі зо дві, побачив Дон Кіхот чималу громаду людей: були то, як згодом з’ясувалося, толедські купці, що правилися до Мурсії, аби там шовку накупити. їх було шестеро, всі під парасолями, а з ними ще четверо служебників верхами та троє погоничів, що йшли за мулами пішо. Ледве їх угледівши, уявив собі наш гідальго, що се вже йому друга пригода лучається, і, намагаючись у всьому наслідувати вичитані в романах події, вирішив ще одного рицарського подвигу доконати. Тож осадився міцніше в стременах, наставив списа, щита до грудей притулив та й став серед шляху гордо й пишно, чекаючи, поки ті мандровані рицарі (купці тобто) до нього наблизяться. Як же під’їхали так, що вже було добре видно й чути, Дон Кіхот, дивлячись козирем, гуконув на весь голос:
- Ані кроку далі! Стійте всі, аж поки не визнаєте, що в цілому світі немає красуні над володарку Ламанчі, незрівнянну Дульсінею Тобоську! (...)
- Пане рицарю, - обізветься знов купець, - іменем усіх присутніх тут можновладців благаю ваше добродійство не обтяжувати нашої совісті визнанням таких речей, яких ми ніколи не бачили й не чули і які до того ж могли б образити володарку Алькарії та королеву Естремаду- ри. Як же вашець покаже нам якусь парсуну тієї дами, хоч із пшеничину завбільшки, то там уже, як то кажуть, по ниточці дійдеш до клубочка: нам буде убезпека й запорука, а вам заплата і догода. Зрештою я вважаю, що ми вже й тепер з вами згодні; якби навіть із того портрета ми побачили, що сеньйора ваша на одне око крива, а з другого їй ропа тече, то й тоді, аби вашеці догодити, ми ладні визнати за нею будь-які високі прикмети.
- Нічого такого з неї не тече, підла шельмо! - закипівши гнівом, гукнув Дон Кіхот. - Її біле, як лебединий пух, личко точить із себе амбру та мускус, і зовсім вона не крива й не горбата, а струнка, як веретенце в горах Гвадаррами; ви ж заплатите за таке страшне блюзнірство супроти божистої вроди моєї сеньйори!
Сеє сказавши, зважив списа і ринувся на розмовника з такою скаженою люттю, що якби Росинант не спіткнувся ненароком і не впав серед дороги, набіг би необачний купець лиха. А так кінь упав, а вершник далеченько по землі покотився. Силкувався підвестись, та не міг - морочливо було з тим списом, щитом, острогами, шоломом, з усім важенним обладунком. Борсався бідолаха з усіх сил, щоб устати, та все, знай, кричав:
- Не тікайте, нікчемні страхополохи! Стійте, підлі боюни! Не зі своєї вини я впав, а через мого коня!
Тут один погонич, не дуже, бачиться, добромисний, почувши, як шпетить їх простягнений долі рицар, не стерпів і надумав замість відповіді полічити йому ребра. Він підбіг до нього, вхопив списа, поламав на цурки й заходився на бідоласі лати латати. (...)
Урешті погонич утомився, і купці рушили далі; вже до самого кінця подорожі їм до розмови не збувало, все про нашого побитого героя говорили. А він, зоставшися на самоті, знов почав силкуватися, чи не встане; та як уже цілий і здоровий не здужав підвестися, то тепер і поготів, коли весь був побитий і потовчений. І все-таки почувався щасливим: адже це, гадав, звичайна знегода мандрованого рицаря, та й винен був у всьому кінь. Проте встати так і не здолів, бо все тіло йому болем боліло. (...)
Незабаром Дон Кіхот уже мав власного зброєносця. Ним став його односелець Санчо Панса - людина досить практична, але, за словами розповідача, «з мізками набакир». Податися в джури він погодився після того, як Дон Кіхот пообіцяв йому місце губернатора на якомусь із завойованих островів. Відтак Санчо став вірним, хоча часом і непокірним супутником мандрівного лицаря...
Розділ VIII
Про велику перемогу, здобуту премудрим Дон Кіхотом у страшенному й неуявленному бою з вітряками, та про інші вікопомні події
Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєноші:
- Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати і всіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться, зложать початки нашому багатству. А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння - то річ спасенна і Богові мила.
- Та де ж ті велетні? - спитав Санчо Панса.
- Он там, хіба не бачиш? - одказав Дон Кіхот. - Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.
- Що-бо ви, пане, кажете? - заперечив Санчо. - То ж овсі не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають.
- Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвідомий, - сказав Дон Кіхот, - бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.
По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєноші, який усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а летів уперед і волав дужим голосом:
- Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар!
Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись; як побачив те Дон Кіхот, закричав:
- Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея1, і тоді не втечете кари!
1 Бріарей - у грецькій міфології один з титанів, що повстали проти богів. Мав сто рук.
Сеє сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта чвалом, угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу рись рятувати свого пана; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись не може - так тяжко грьопнувся з Росинанта.
Ілюстрація Дж. Давида
- Ах, Боже ж ти мій, Господи! - бідкався Санчо. - Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.
- Мовчи, друже Санчо, - одказав Дон Кіхот, - бойове щастя переходя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене дуже ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб’є ті зловорожі чари.
- Та дай Боже, - сказав Санчо Панса.
Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі до Ляпіського перевалу, бо там, казав Дон Кіхот, на тих розиграх, чекають їх, без сумніву, численні й різнорідні пригоди. (...)
Переклад М. Лукаша
Запитання і завдання до прочитаного
1. Розкажіть про перший «подвиг» Дон Кіхота. Що спонукало героя заступитися за хлопчину-наймита? Чи мав цей «подвиг» сенс і якщо так, то який?
2. Як сталося зіткнення Дон Кіхота з купцями, що засумнівалися в красі Дульсінеї Тобоської? Чи вдалося герою захистити честь дами серця?
3. Чому Дон Кіхот бореться за визнання міфічної красуні? Чи можна тлумачити цю боротьбу як вияв божевілля? Поясніть свою думку.
4. Які риси характеру Дон Кіхота розкрилися в епізоді битви з вітряками? Як виявив себе Санчо Панса? У чому полягають героїзм і комізм цієї сцени?
5. Схарактеризуйте образ Дон Кіхота, спираючись на текст усіх прочитаних уривків роману. Наведіть відповідні цитати.
6. Що, на вашу думку, спонукає розважливого й практичного Санчо Пансу брати участь у пригодах свого пана?
7. Робота в парах. Складіть порівняльну характеристику Дон Кіхота та Санчо Панси. Відповідь оформіть у вигляді таблиці.
8. Чому Дон Кіхота називають лицарем сумного образу? Які риси вдачі героя відображає це наймення?
9. Подискутуймо! Групова робота. Розділившись на дві групи, обговоріть одне з поданих запитань. Готуючись до дискусії, стисло занотуйте основні міркування й докази на користь своєї позиції.
• Чому Дон Кіхот, який прагне досягти шляхетних лицарських ідеалів у житті, видається смішним?
• Ким насправді є Дон Кіхот - самовідданим героєм чи блазнем, безумцем чи мудрецем, наївним мрійником чи борцем за людське щастя й гідність?