«СПОКІЙНА УКРАЇНСЬКА НІЧ», АБО УЛЮБЛЕНЦІ РОМАНТИЗМУ ЗБЛИЗЬКА
Літературний багаж. Пригадайте відомості про життя О. Пушкіна, засвоєні в попередніх класах. Що ви знаєте про перебування поета в Україні, зокрема у краї, де живете ви?
За часів, що на Заході були добою Відродження, Східна Європа потерпала від монгольського ярма. Відтоді її культура розвивалася в іншому напрямку, ніж західна.
Вважати це «іншим шляхом» чи «відставанням»? Хай там як, але європейцям (хоч західним, хоч східним), чиї мови та світогляд віддавна пов’язані з античною і біблійною культурами, певне, було б природніше розвиватися в спільному річищі. Однак російська культура до початку XVIII ст. ніби якимсь духовним муром була відокремлена від культури Заходу.
Отже, потужній Російській імперії треба було якось надолужувати «пропущене» в галузі культури й освіти. Уже Петро І розумів, що саме з освіти слід починати перетворювати Росію на європейську державу. Щоправда, з освіти не всього населення, а вищого дворянства та чиновництва, зосередженого в заснованій 1703 р. новій столиці - Петербурзі. Петро І узяв за мету «наздогнати» передові країни Заходу й таки пробив маленьке віконце в тому «мурі», яким Росія відгородилася від решти Європи.
Катерина ІІ, яку французькі просвітителі вважали «філософом на троні», досить успішно підтримувала таку думку завдяки наявності в країні кількох десятків по-європейському освічених людей. Цариця надавала великого значення інтелектуальному розвитку свого сина Павла та його д ітей. Для онуків імператриця сама обирала вчителів з-поміж російських просвітителів. Були серед них і письменники, зокрема поет М. Муравйов, один із засновників жанру «легкої поезії» в Росії - романтичної «поезії серця».
Щоправда, своєму учневі Олександру, старшому онуку Катерини, Муравйов серця так і не пом’якшив. Гідний спадкоємець бабусі, котра посіла трон ціною вбивства власного чоловіка, юний Олександр І здобув царство, убивши батька.
Коментар архіваріуса
У перший день правління Олександр I заявив, що при ньому все буде, як за правління бабусі. ХІХ століття мало стати для Росії новою Добою Розуму й Просвіти, яку молодий цар, утім, розумів по- старому: як просвіту вищого дворянства. Вірний традиціям Катерини ІІ, Олександр дбав про розвиток науки й літератури. Він заснував три нових університети: у Дерпті (нині - Тарту, Естонія), у Харкові та Петербурзі (у XVIII ст. в Російській імперії існував лише Московський університет). Молодий цар опікувався також середньою освітою. Можливо, насамперед тому, що його молодшим братам час було братися до науки. Вирішивши навчати їх разом з іншими дітьми, Олександр наказав збудувати в Царському Селі нову школу - Ліцей. Однак мати монарха, переконана, що царські нащадки не можуть учитися разом з холопами (для царської родини і міністр, і кріпак були однаково нерівнею), категорично не схвалила його задуму.
Напевне, Олександр і сам так вважав, бо ж без вагань відкинув сміливу ідею посадити своїх братів за одну парту з уже зарахованими до Ліцею хлопчиками. От хоча б зі смаглявим нащадком давньої боярської родини Пушкіних, правнуком того самого арапченяти, якого Петро І викупив у турків і, полюбивши як сина, нагородив дворянським титулом, дав прізвище Ганнібал (на честь знаменитого карфагенського полководця) і зробив одним з найосвіченіших людей свого часу...
Невідомо, як склалася б подальша доля Росії та й усієї Європи, якби Олександр І у повному обсязі здійснив свій проект. У 1811 р. Ліцей було відкрито, але брати царя там не навчалися. Більше половини ліцеїстів першого випуску вже 1825 р., після смерті Олександра І, взяли участь у повстанні декабристів. А новий цар Микола І розпочав правління з придушення того повстання.
А що коли майбутні декабристи були б однокласниками майбутнього царя? Чи стали б вони декабристами і яким був би той цар? Адже передові європейські ідеї розбудови суспільства та управління державою ліцеїсти отримали саме від своїх учителів.
У 1843 р. Ліцей закрили, а згаданому вище нащадку петровського улюбленця судилося уславити свою країну більше, ніж уславили її всі російські царі й ті, хто проти них повставав.
У 1817 р. закінчивши Ліцей, Пушкін уже усвідомлював себе поетом. На той час вірші молодого митця читали напам’ять не лише товариші- ліцеїсти, а й уся дворянська молодь.
Невдовзі в Пушкіна виник конфлікт з Олександром І. Мстивий цар, за висловом літературознавця Ю. Лотмана, «міг вибачити найсміливіші думки, але ніколи не вибачав і не забував особистої образи». Саме особистою образою Олександр вважав оду «Вільність», поетичне послання «До Чаадаєва» та інші твори, у яких автор відкрито закликав до повалення самодержавства. Двадцятирічному Пушкіну загрожувало заслання до Сибіру. Однак завдяки заступництву Карамзіна й Жуковського1 його «з огляду на службову потребу» перевели в Україну, до Катеринослава (нині - місто Дніпро).
1 Карамзін, Микола Михайлович (1766-1826) - російський історик, письменник, поет; Жуковський, Василь Андрійович (1783-1852) - російський поет, перекладач.
Сьогодні важко зрозуміти, як можна позбутися «небажаного» генія, просто переселивши його до іншого міста чи навіть іншої країни.
Адже про вимушений від’їзд цієї людини говоритимуть ЗМІ, ще дорогою за допомогою Інтернету вона зв’яжеться з друзями, розмістить новий твір на популярних сайтах, - і вже наступного дня кількість її прихильників збільшиться в тисячі разів. Проте в Російській імперії ХІХ ст. такий спосіб боротьби з «непокірними» був доволі дієвим. Тож молодий Пушкін, який досі не від’їжджав від Північної столиці далі рідної Москви, розбитими дорогами день по дню долав сотні верст: білоруські болота, Вітебськ, Могильов, Полісся, Чернігів,
Київ, степи України.
Утім, скрізь, де Пушкін побував за чотири роки південного заслання, жили люди, які щиро захоплювалися його творчістю. Поет завжди знаходив «своє коло», тож напозір його життя майже не змінилося. Можливо, інколи він навіть дякував злопам’ятному цареві за нові враження.
У той період Олександр Сергійович познайомився з родиною героя війни 1812 р. генерала М. Раєвського. Генеральські сини - майбутні декабристи - стали друзями митця, а в трьох чарівних генеральських дочок він палко закохувався, по черзі в кожну. Молоді Раєвські були шанувальниками Байрона й вивчали англійську. Приєднавшись до них, уже незабаром Пушкін не лише вільно читав вірші бунтівного лорда в оригіналі, а й почав писати власні «східні поеми». Щоправда, відповідно до географічного положення Росії, його поеми були «південними». Адже для Російської імперії екзотичним був саме її південь - Україна, Молдавія, Крим, Кавказ.
Назви ранніх, романтичних, поем Пушкіна доволі промовисті: «Брати-розбійники», «Кавказький бранець», «Бахчисарайський фонтан», «Цигани». Романтична героїка й екзотика, вітчизняна історія і антична традиція - усе це поєдналося в «південних» творах поета, сприяючи зростанню його творчого обдаровання. Годі й уявити, як надалі розвивався б пушкінський геній без цього вимушеного «творчого відрядження».
В Одесі й Кишиневі поет спілкувався з грецькими повстанцями, що приїздили туди по зброю, навіть мріяв утекти до Греції й воювати пліч-о-пліч із Байроном.
Український мотив
Саше в цей час Пушкін почав усвідомлювати: щоб долучитися до визвольної боротьби, обстоювати свободу народу, не обов’язково услід за Байроном їхати в чужі краї. На півдні поет розуміє, що вже звичні в Петербурзі волелюбні ідеї тут набувають чіткості й конкретики. В Україні ґрунтовно готувалися до справи декабристи. Пушкін навіть намагався приєднатися до таємного товариства заколотників, але друзі не хотіли ризикувати свободою і життям першого поета Росії.
Отже, молодість і темперамент митця, екзотичний край, атмосфера таємничості й героїзму - усе сприяло романтичному погляду на життя. До того ж на час приїзду Пушкіна в Україну тут уже було неспокійно. Катеринославщину, де він розпочав службу, стрясали селянські повстання, катеринославська в’язниця була переповнена. Під враженням втечі через Дніпро двох арештантів Пушкін написав поему «Брати- розбійники».
Відвідуючи Київ, поет усюди шукав слідів Давньої Русі, навіть побував на горі Щекавиці, де, за словами Нестора Літописця, змія вкусила князя Олега на могилі його коня. Тут народився задум «Пісні про віщого Олега».
А от у Полтаві Олександр Сергійович не був. Однак нині за межами України освічені люди зазвичай асоціюють назву цього міста з його творчістю. Саме Пушкін уславив Полтаву однойменною поемою. Щоправда, доля знаменитого твору спочатку складалася досить невдало: сучасники не зрозуміли й навіть несправедливо засудили автора.
А. Ковальов. Пам’ятник О. Пушкіну. Київ. 1962 р.
Ю. Макушин. Пам’ятник О. Пушкіну. Миколаїв. 1987 р.
І. Гінцбург. Пам’ятник О. Пушкіну (фрагмент). Дніпро. 1901 р.
Навколо Пушкіна завжди вирувало літературне життя, здавалося, поет був його непохитним центром. Власне, з Пушкіним пов’язували шляхи розвитку російського письменства. Та коли життя поета раптово обірвалося, з’ясувалося, що в останні роки він був самотній і як людина,
і як митець. Брати по перу та читачі не змогли уповні оцінити значення доробку Пушкіна. Натомість майже одностайно вони вважали все написане поетом у 1830-ті роки виявом творчої кризи й глухим кутом у розвитку літератури.
Здебільшого від Пушкіна чекали романтичних поем, що на той час були провідним жанром. Однак він не виправдав цих сподівань. Так, поема «Полтава» (1829), присвячена одній з традиційних тем європейського романтизму (Україні) й одному з улюблених її героїв (Мазепі), на думку читачів-романтиків, «змінила плюс на мінус» і з байронічного героя - борця за свободу - зробила зрадника. Згодом Пушкін спробував розвинути один з образів цієї поеми - царя Петра Великого - у поемі «Мідний вершник» (1833).
Пару антиподів1 Петро-Мазепа в європейську літературу ввів Вольтер. Здавалося, вона мала велике майбуття в романтизмі, але за браком на Заході живих українських вражень фактично не набула подальшого розвитку. Тим часом у російській літературі боротьба навколо цієї антитези розгорнулася ще до Пушкіна.
Коментарар архіваріуса
Назва «Мазепа», традиційна для західноєвропейських романтичних поем на українську тему, у Росії була неможлива. Цензура не могла пропустити книжку, на обкладинці якої стояло б ім’я людини, відлученої від церкви за зраду цареві. Однак для поета Кіндрата Рилєєва (1795-1826), одного з найактивніших декабристів, український гетьман був не зрадником, а героєм, борцем проти самодержавства.
Свою поему, видану напередодні повстання, Рилєєв назвав «Войнаровський2», але головний її герой - Мазепа. Гетьман розкриває небожу свій план завоювання волі для України й закликає його взяти в цьому участь. Цікаво, що самій поемі в книжці Рилєєва передує «Життєпис Мазепи», написаний істориком О. Корниловичем - декабристом, який, проте, шанував Петра І і вважав Мазепу зрадником, - отже, не поділяв авторської думки про нього. Так під палітуркою книжки Рилєєва фактично зійшлися протилежні погляди на ті самі події.
1 Антипод - про людину, що за своїми поглядами, рисами характеру або соціальним становищем цілком протилежна іншій людині.
2 Войнаровський, Андрій Іванович - осавул Війська Запорозького протягом 1701-1716 рр.; небіж гетьмана Мазепи.
Пушкін прочитав книжку Рилєєва вже після повстання й страти декабристів: під час цих подій він був далеко від Петербурга, на засланні в Михайлівському. А невдовзі цар Микола І запитав поета, як він повівся б, коли б у день повстання перебував у столиці. Пушкін відповів, що був би серед своїх друзів-декабристів. Така відвертість припала цареві до смаку. Поетові тим часом сподобалося бажання монарха особисто розібратися в подіях і настроях людей. Цим Микола І нагадав йому свого великого предка Петра І, у чому Пушкін також щиро зізнався. Обидва були в захваті від такої аналогії. Цар звільнив поета від «ув’язнення» в Михайлівському й пообіцяв, що тепер у нього буде лише один цензор - сам імператор. Вочевидь, уже тоді Пушкін задумав поему про Петра Великого і написав «Станси1», звернені до Миколи І:
В надії слави і добра
Вперед дивлюся без вагання:
Початок славних днів Петра
Мутили кари і повстання.
(Переклад І. Гончаренка)
1 Станс - невеликий ліричний вірш, який складається із чотирирядкових строф, кожна з яких містить закінчену думку.
А проте на берегах рукопису «Полтави» бачимо зловісний малюнок: декабристи на шибениці. Серед них - Рилєєв. Чи ж коректно було тепер вступати з ним у полеміку?.. Однак поема «Войнаровський» та «Життєпис Мазепи» зацікавили Пушкіна. А найбільше - суха історична довідка наприкінці «Життєпису...»: «Генеральний суддя Василь Кочубей давно вже ворогував з Мазепою. Ненависть його до гетьмана посилилася від 1704 р, після того як Мазепа, зловживаючи владою своєю, звів дочку Кочубея...». Імені дочки Кочубея Корнилович не повідомляв.
Пушкін високо оцінював «Мазепу» Байрона, але вважав прикрістю, що англійський поет нічого не знав про історію з дочкою Кочубея: «Байрон виставив низку картин - одна разючіша за іншу - і по всьому; але який полум’яний витвір, який широкий, швидкий пензель! А якщо б йому під перо потрапила історія занапащеної дочки і страченого батька, то, напевно, ніхто б не наважився після нього торкнутися цього жахливого предмета».
Отже, «жахливий предмет» - саме те, що й потрібно для романтичної поеми, - було знайдено. Залишалося тільки змалювати чорною фарбою Мазепу й протиставити йому позитивний ідеал могутнього державця Петра.
У «Полтаві» справді багато типово романтичних прийомів, якими віртуозно володіє автор. От хоч би знаменитий пейзаж української ночі, на тлі якого зріють «зловісні задуми» Мазепи. Барвисті епітети, яскраві порівняння, переконливі уособлення - усе працює на створення типово романтичної контрастності ліричної оповіді. За зовнішнім спокоєм приховано внутрішнє напруження: природа, ніби знаючи таємницю Мазепи, тривожно чекає на страшні події.
Спокійна українська ніч.
Прозоре небо. Зорі сяють.
Дрімоти-сну не гонить з віч
Повітря тепле. Ледве мають
Тополі листям срібляні.
О. Пушкін. Декабристи на шибениці. 1828 р.
Та хмурі помисли страшні
В душі Мазепи: зорі ночі,
Обвинувальні гострі очі,
Глузливо дивляться за ним,
Тополі у ряду густім
Услід хитають головою,
Мов судді, шепчуть між собою.
І ночі літньої пітьма
Задушна й чорна, як тюрма.1
1 Тут і далі цитати з поеми «Полтава» подано в перекладі М. Рильського та А. Малишка.
Водночас у цих рядках не романтична екзотика - тут живий подих південних ночей, яким відчув і запам’ятав його сам поет. На той час Пушкін уже зрілий митець. Він знає реальну Україну й улюблених героїв романтизму розглядає не як умовних персонажів, суто негативних або позитивних, а як живих людей. У цьому випадку - політиків, які діють в інтересах не лише особистих, а й свого народу.
Щоправда, захищаючи «Полтаву» від критиків, поет вважав цей твір недосконалим саме в історичному плані. Уже після завершення роботи над ним Пушкін хотів побувати в Полтаві, аби вивчити матеріал на місці, про що 1830 р. подав офіційне прохання цареві. Однак у поїздці митцеві було відмовлено: можновладці не вважали історію «державного зрадника» вартою серйозної історичної розвідки.
Та якщо історичної точності годі шукати в пушкінській поемі, то принаймні спроба психологічного аналізу тут уже є. За що Марія (насправді - Мотря) Кочубей покохала старого гетьмана? Із цього простого запитання постає непростий, неоднозначний, а подекуди й величний образ Мазепи.
Звісно, на пушкінський образ вплинув байронівський Мазепа - мужній і досвідчений воїн. Ба більше, остання згадка про події в житті гетьмана у творі Пушкіна ніби повертає читача до початку поеми Байрона, коли Мазепа тікає разом з Карлом з-під Полтави:
І мовчки він коня сідлає,
І мчиться з королем в імлі,
І страшно поглядом ширяє
Над рідним рубежем землі.
Пушкін говорить про Мазепу як про одного з «гордих цих людей міцних», вочевидь, маючи також на увазі Карла й Петра. Його Мазепа - союзник, гідний Карла, і ворог, гідний Петра, і чоловік, гідний кохання. Український гетьман - сильний, розумний, хоробрий. Пушкін, який аж ніяк не приховує, що цілком на боці Петра, водночас наголошує на тих рисах, за які юна красуня Марія могла покохати Мазепу. Він робить з Мазепи чи не ідеального романтичного героя. Однак, на відміну від Байрона, Пушкін дивиться і на цього героя, і на його ситуацію не з романтичної, а з якоїсь іншої позиції. Суть цієї позиції ми, власне, й маємо з’ясувати.
Мазепа винен у смерті батька Марії. В останньому монолозі збожеволіла жінка говорить йому:
...А я вважала не за того
Тебе, старий. Залиш мене.
Страшний твій погляд і глузливий.
Потворний ти, а він вродливий:
В очах його блищить любов,
Слова такі ласкаві, милі!
У нього вуса білі, білі.
А на твоїх засохла кров!..
Утім, у Пушкіна справжнім винуватцем є не сам герой, а радше політична боротьба, якою він захоплений. Адже двоїстість гетьмана існує не лише у сприйнятті божевільної Марії. Двоїстість ця зумовлена тим, що Мазепа хоче творити історію і як наслідок - історія «творить» його.
Тим часом образ Петра в «Полтаві» позбавлений як суперечливості, так і людяності. Образ царя для Пушкіна - «безсмертний пам’ятник», символ російської державності. Безсторонній суд історії - єдиний суд, який визнає автор поеми. І остаточний вирок його героям, що вершили історію, цілком залежить від відповіді на запитання, з якого починається епілог «Полтави»: «Сто літ минуло - що ж лишилось?..».
Від Петра - імперія, яку він створив. А від Мазепи, як від романтичного героя, - пісні:
...Коли в селі сліпий співець
Виконує перед народом
Пісні Мазепи - то, бува,
Він і про грішну діву згодом
Козачкам юним заспіва.
Перевірте себе
1. Схарактеризуйте культурно-історичні реалії доби, за якої жив О. Пушкін.
2. Яку освіту здобув Пушкін? Як ви гадаєте, чи обмежувалися знання поета з історії та літератури вивченим у Ліцеї? Поясніть свою думку.
3. Яку роль у житті й ранній творчості Пушкіна відіграла поезія Байрона?
4. Розкажіть про перебування Пушкіна в Україні. Яке значення для його подальшої творчості мали південні враження?
5. Подискутуймо! Який Мазепа більше схожий на реально-історичного: байронівський чи пушкінський?