Український мотив
У 1900 р. «Ляльковий дім» під звичною для всієї Європи назвою «Нора» було поставлено на сцені київського театру «Соловцов».
«Бачила я недавно Ібсенову “Нору” отут на сцені і - от жах! - вона мені не сподобалася. Ця Нора така наївна звірушка...». Це зауваження київської глядачки, висловлене в листі до приятельки, що жила в Чернівцях, цілком можна було б проігнорувати... Якби не одна обставина: літературне ім’я авторки листа - Леся Українка, прізвище її подруги - Кобилянська, і обидві вони були досить тонкими поціновувачками театру.
Того ж таки 1900 р. і під впливом того самого спектаклю ще одна українська письменниця, Наталя Кобринська, видала в Києві брошуру «Про “Нору” Ібсена».
«І чим же є, власне, Нора? - запитувала письменниця. - Типом не є, бо такою, якою її автор представляє, скоріше є вона якимось патологічним винятком, а не правилом. Психологічним образом також не є, бо проти цього свідчить зовсім не психологічна вмотивованість найважні- ших моментів її життя. Бо дійсно, чи можливо, щоб жінка й мати через непорозуміння із мужем так скоро без жалю могла залишити дім і дітей? Щоб, врешті, така жінка, як Нора, що мало чим стояла вище за інтелектуальним розвитком від своїх малолітніх дітей, могла нараз здобутись на чин так героїчний? Чи можливо, аби катастрофа з фальшивим підписом... могла її довести до пересвідчення, що вона мусить стати іншою, що мусить переробитися, перетворитися?.. Безперечно, то є зовсім не вмотивована довільність».
Висновок Кобринської такий: «Коли маємо дивитися на твір Ібсена як твір мистецтва і коли під мистецтвом розуміємо силу враження, то Нора, представлена як реальна особа, не лише з погляду ідеї, але й з погляду мистецтва виглядає слабо, безцвітно й родить скоріше несмак, ніж артистичне вдоволення. Натомість Нора як символ виступає в повній гармонійній цілості, набирає правдивої естетичної досконалості й робить колосальне враження».
Нові віяння в мистецтві кінця XIX ст. полягали якраз у тому, щоб залишити читачів сам на сам із безпосереднім враженням автора художнього твору від дійсності. Тимчасом у Ібсена все навпаки: враження відходить на другий план порівняно із символом як результатом узагальнення, зробленого самим митцем.
Ведучи розмову про початки реалізму у творах Пушкіна, Лермонтова, Гоголя й Бальзака, ми не раз відзначали нібито той самий принцип зображення дійсності, за якого цілком життєвий персонаж має, однак, ознаки попереднього авторського відбору й узагальнення. У класичних реалістів то було узагальнення багатьох подібних явищ дійсності, тобто типізація. А от Нора, яка залишила у своєму «ляльковому домі» аж ніяк не лялькових дітей, тому що раптом усвідомила становище жінки в суспільстві, - не тип.
Не зрозумівши Нори-жінки й не пробачивши їй, глядачі другої половини ХІХ ст., проте, зрозуміли й відчули Нору-символ. І символ цей був глибшим за гасла емансипації. Символ цей - загальнолюдський, адже вказує на глибоке, загальнолюдське непорозуміння, яке завжди тією чи іншою мірою існувало й існує між чоловіком і жінкою.
З огляду на вік Ібсен мав би належати до класиків реалізму. Якщо сприймати його саме таким, то Леся Українка мала рацію. Виховані на новому мистецтві безпосередніх вражень молоді глядачки на підтвердження своїх суспільних прав чекали від класика реалізму не «наївну звірушку», а психологічно переконливий жіночий тип.
Утім, варто було поставити аналітичну драму Ібсена в контекст нового художнього методу - символізму, як і ставлення до неї докорінно змінилося. І та сама Леся Українка в критичній статті «Європейська соціальна драма наприкінці XIX століття» зазначила: «Читач мусить забути, що діється на сцені, а зосередити увагу на тому, що там говориться. Сим я не маю сказати, ніби в драмах Ібсена нема події, а тільки, що подія в них часто дуже незалежна від діалогу».
Отже, драма Ібсена є аналітичною не лише в тому розумінні, що сьогодення головного персонажа визначається якоюсь, найчастіше ганебною, таємницею в його минулому. Аналітична вона ще й тому, що змушує глядачів підпорядкувати своє сприйняття того, «що діється на сцені» (зовнішньої дії), тому, «що там говориться» (з урахуванням підтексту й внутрішньої дії). Тобто вони мають будувати сприйняття твору за тією самою моделлю, за якою відбувалося його створення: від філософської проблеми - до філософського узагальнення, до загальнолюдського символу. І якщо процес створення «Лялькового дому» починався з міркувань автора про існування «двох видів моралі, двох совістей: одна для чоловіка й зовсім інша для жінки», то це не тому, що він заздалегідь знав, як учинить із цією ідеєю і як оцінює існування «двох совістей».
Навпаки: глибинне проникнення в людську душу змушує драматурга вивести на сцену жінку-символ, у якої немає нічого, крім її «жіночої совісті» (немає навіть «материнської совісті»!). Їй не потрібно «прощення» другої половини людства. Проте їй потрібна хоча б спроба розуміння. Бунт заради розуміння - сутність мистецтва межі XIX-XX ст., відкрита й уперше продемонстрована, напевне, саме Ібсеном і, напевне, саме в «Ляльковому домі».
Перевірте себе
1. Кого можна назвати головним героєм (головними героями) «Лялькового дому»?
2. Які слова Нори пояснюють назву п’єси?
3. Хто з героїв «Лялькового дому» протягом дії істотно змінює свої погляди на життя? Чи вважає автор здатність людини змінюватися позитивною якістю? Чи можна назвати Нору Хельмер позитивною героїнею (враховуючи відповідь на попереднє запитання)?
4. Як ви оцінюєте чоловіка, що залишає дружину й дітей, або жінку, що залишає чоловіка й дітей? Чи можна в цьому розумінні назвати Нору Хельмер позитивною героїнею «Лялькового дому»? Відповідь аргументуйте.
5. Визначте кульмінаційний епізод п’єси. Чому, на вашу думку, драматург віддаляє кульмінацію? Які вчинки героїв створюють напруження в третій дії?
6. Філологічний майстер-клас. У яких художніх прийомах виявилася майстерність Ібсена-драматурга? Чи справедливо, на вашу думку, сучасники дорікали автору «Лялькового дому» недосконалістю психологічних мотивувань?