Літературний багаж. Пригадайте, які ознаки реалізму були наявні вже в комедії Гоголя «Ревізор» і яких революційних змін зазнала реалістична драма у творчості Ібсена.
СПАДКОЄМЕЦЬ ШЕКСПІРА
Було б великим спрощенням припустити, що процес становлення нової драматургії та театру в усіх країнах Європи відбувався однаково. Принаймні в одній з них міцні театральні (і не лише) традиції мало сприяли відмові від застарілих форм.
Коментар архіваріуса
У нову добу Британська імперія вступила майже точно за календарем. Річ у тім, що спосіб життя британців віддавна визначався звичаями й уподобаннями королівської сім’ї. Епохи, архітектурні стилі, літературні напрями - усе це мало ім’я правлячого монарха: література вікторіанської доби, єлизаветинська література, стиль архітектури тюдор тощо.
Так, ХІХ ст. увійшло в історію країни як доба вікторіанства, адже минуло під знаком тривалого, від 1837 до 1901 р., правління королеви Вікторії I. Коли ж «бабуся всіх європейських монархів» і поборниця суворої моралі померла, трон перейшов до її сина Едварда VII. Аж тоді вікторіанці угледіли поряд із собою досі замаскованих едвардіанців - досить незалежних, дещо цинічних людей, у яких давно вже склалися побут і характер, відмінні від офіційно усталених.
Від самого початку едвардіанської доби, яка різко змінила уявлення англійців про мораль і сенс життя, література не лише цікавилася «революцією звичаїв» у Великій Британії, а й чимало їй сприяла. До того ж на початку ХХ ст. культурні впливи континенту й США спонукали британців самостійно визначати систему своїх життєвих цінностей. За словами видатного англійського письменника-едвардіанця Д.Г. Лоуренса, «відповідальність за спільні проблеми, за майбутнє, за думку і напрямок розвитку» тепер мусили взяти на себе пересічні члени суспільства. Лоуренс був переконаний, що ця «нестерпна» відповідальність «отруїла» життя британців на межі ХІХ-ХХ ст.
Більшість англійських письменників, чия творчість припала на першу половину ХХ ст., чітко розподілилися за генераціями відповідно до точки відліку - початку ХХ ст., едвардіанської доби. Митці, що на час «падіння британців з висот святенництва в безодню цинізму» були ще дітьми, до едвардіанців, звісно, не належали. А от Лоуренсу тоді було близько шістнадцяти. У багатьох представників його покоління, що розпочали життя едвардіанцями, людина й людство викликали здебільшого ненависть.
Проте був серед англійських письменників і такий, що, народившись у середині ХІХ й доживши до середини ХХ ст., безболісно перетнув межу вікторіанства й едвардіанства. Він завжди залишався сучасним, здійснив справжню реформу літератури й театру і своєю незлою іронією пом’якшував труднощі «перехідної доби». Ім’я цієї людини - Бернард Шоу.
Джордж Бернард Шоу народився в Дубліні в сім’ї збіднілого ірландського дворянина, змушеного служити дрібним клерком. У п’ятнадцять років майбутній письменник теж став клерком. Проте перспектива повторити батьківську долю й жити у провінційному тоді Дубліні його аж ніяк не влаштовувала. Юнак вирішив присвятити себе літературі. Ідея ця припала до душі і його матері. Сильна жінка, що після розлучення із чоловіком-невдахою заробляла на життя викладанням музики й співів, вона власним коштом утримувала дорослого сина, терпляче чекаючи на його письменницьку славу.
Відтак оселившись у Лондоні, дев’ятнадцятирічний Шоу розпочинає роботу над першим романом, а протягом 1879-1888 рр. пише ще п’ять. Однак і британські, і американські видавці, яким письменник- початківець пропонував свої твори, були одностайні: він не має таланту, подальш і літературні спроби безперспективні. Щоправда, упертий
ірландець не зважав на невтішний присуд - і, як невдовзі з’ясувалося, мав рацію. Шоу жартував, що оскільки його давній рід походить від Макдуфа з трагедії Шекспіра «Макбет», то сам він є законним спадкоємцем великого Шекспіра.
Не пройшовши в літературу через парадний вхід, Шоу скористався, так би мовити, службовим. Свою аудиторію він знайшов серед відвідувачів знаменитого Куточка оратора в лондонському Гайд-парку. Там письменник відразу уславився як вправний парадоксаліст і пропагандист популярних на той час соціалістичних ідей. Він навіть виступив одним з фундаторів відомої соціалістичної організації і в соціалістичному журналі надрукував усі свої романи.
Приблизно в той самий спосіб Шоу прийшов і в драматургію, яка надалі стала основним родом його творчості. У музичній, а згодом у театральній критиці з’явилося нове загадкове ім’я - GBS. Цей GBS невдовзі зажив слави інтелектуала, який не визнає жодних авторитетів.
«Театр, - писав Шоу, - не може давати задоволення. Він зраджує своє призначення, якщо не дратує вас». На його думку, драматург має «вищу мету, ніж бавитися самому і бавити людей: він повинен тлумачити життя».
Як театральний критик Шоу наполягав на тому, що британський театр не повинен відсторонюватися від революційних процесів оновлення драми, які відбуваються в Європі. Проблемою вікторіанської публіки було те, що вона навіть не усвідомлювала свого консерватизму, адже просто не вважала за потрібне цікавитися подіями на континенті. Однак провокаційні статті Шоу таки привернули увагу британців до нової драми.
У 1891 р. було надруковано статтю «Сутність ібсенізму: що нового привнесла норвезька школа?», якою Шоу фактично розпочав боротьбу за перегляд застарілих життєвих переконань вікторіанців. Він писав: «Покоління, яке могло спокійно прочитати всього Шекспіра й Мольєра, Дік- кенса й Дюма - від першої до останньої сторінки, проте без найменших інтелектуальних або моральних незручностей, - дивлячись п’єсу Ібсена або читаючи роман Толстого, спотикається на кожному кроці, відчуває свою інтелектуальну й моральну неповноцінність, втрачає всю свою побожність і всі свої попередні уявлення про правильну або неправильну поведінку».
«Сутність ібсенізму», за Шоу, полягає в тому, що у своїх творах норвезький митець відображає загострення соціальних та морально-психологічних проблем напередодні нового століття і що сама форма його п’єс віддзеркалює це загострення. Шоу наголошує, що англійські драматурги повинні не формально наслідувати Ібсена, а привертати увагу до болючих проблем суспільства, про які за часів вікторіанства говорити було неприпустимо.
Від слів Шоу переходить до діла. У 1892 р. він запропонував свою п’єсу новому «Незалежному театру» і дістав згоду. За словами Шоу, режисер театру «як людина виняткового оптимізму й підприємливості, пішов на цей крок без вагань». То була п’єса «Будинки вдівця».
Деякі рецензенти зазначали, що замість драматичного твору автор «підсунув» публіці ту саму соціалістичну пропаганду, що становила зміст його промов у Гайд-парку. «Я не домігся успіху, - писав Шоу, - але я викликав сенсацію, і сенсація ця так припала мені до душі, що я перейнявся рішучістю спробувати ще».
П’єсу «Професія місіс Уоррен» (1893), що, як і попередня, увійшла до циклу «Неприємні п’єси», було заборонено через «аморальність». Відтак чотири наступних твори драматург об’єднав під назвою «Приємні п’єси». Третій цикл, названий «П’єси для пуритан» (1901), став знаковим у розумінні переходу від вікторіанської доби пуритан1 до едвардіанської доби життєлюбів.
1Пуританин - тут: суворий ревнитель чистоти звичаїв, високої моральності тощо.
Шоу започаткував у театрі жанр римейку (англ. remake - переробка). Так, у драмі «Людина та Надлюдина» (1902) він перетворив легендарного іспанського серцеїда Дон Жуана Теноріо на сучасного англійського інтелігента й соціаліста Джона Теннера, а іспанку Донну Анну - на юну енергійну англійку Енн Вайтфілд, яка вперто переслідує героя, бажаючи вийти за нього заміж. Свою п’єсу за чеховськими мотивами «Дім, де розбиваються серця» (1919) Шоу назвав «фантазією в російському стилі на англійські теми». У цьому творі один з принципів чеховської нової драми - персонажі повсякчас чогось очікують, але нічого не трапляється чи трапляється не те, на що чекають, - він довів до абсурду. Надалі ця тенденція розвитку драматургії привела до виникнення течії «театру абсурду».
Сцена з вистави «Професія місіс Уоррен» (режисер Б. Львов-Анохін, 1956 р.)
Сцена з вистави «Людина та Надлюдина» (режисер С. Годвін, 2015 р.)
У 1925 р. Шведська королівська академія присудила Шоу Нобелівську премію. Драматург офіційно відмовився від грошової винагороди й попросив використати її для фінансування перекладу творів шведських письменників англійською мовою.
Перевірте себе
1. Схарактеризуйте британських вікторіанців та едвардіанців.
2. Розкажіть про шлях Шоу в літературу.
3. У чому, за Шоу, полягає «сутність ібсенізму»? Які вимоги драматург висував до англійського театру, посилаючись на художній досвід Ібсена та Толстого?
4. Назву циклу творів Шоу «Приємні п’єси» вважають вдалим прикладом іронії. Поясніть, у чому вона полягає, зважаючи на сприйняття критикою і публікою попереднього циклу п’єс драматурга.