Загалом Шоу написав близько шістдесяти п’єс. Однак репутацію одного з найвидатніших драматургів XX ст. принесла йому насамперед п’єса «Пігмаліон. Роман в п’яти діях» (1913), побудована на переосмисленні «вічних» образів у сучасних обставинах.
Ми вже знаємо, що для Шоу, так само як для Ібсена, нові форми були не самоціллю, а засобом пізнання нової реальності. Якщо ібсенівські драми умовно називають аналітичними, то за п’єсами Шоу закріпилася назва інтелектуальні драми (або драми ідей, парадоксальні драми).
Літературознавча довідка
Інтелектуальна драма - поширена жанрова форма драматургії XX ст., у якій основний драматичний конфлікт ґрунтується на дискусії, а його розв’язання зазвичай полягає в перемозі одного з протилежних поглядів на проблему, порушену в п’єсі.
«Пігмаліон» є таким яскравим прикладом інтелектуалізму й парадоксалізму Шоу, що викликає навіть думку про певну самопародію, принаймні самоіронію. До речі, самоіронії драматург віддавав перевагу над усіма можливими формами сприйняття людиною самої себе. І саме в ній біографи митця вбачають головний «рецепт» його довгого, плідного й щасливого життя.
Інтелектуальний характер драматургії Шоу втілено в «Пігмаліоні» як специфічно «філологічний конфлікт», точніше - «філологічний парадокс». Парадоксальною є ідея, до якої нібито приходять усі учасники «конфлікту ідей» у творі: забезпечення соціальної рівності шляхом опанування всіма прошарками суспільства правильної вимови.
Однак перш ніж заглибитися у світ ідей, навколо яких точиться дискусія в п’єсі Шоу, слід пояснити зміст її назви, зокрема зв’язки (збіги та відмінності) твору з давньогрецьким міфом про Пігмаліона.
За прадавніх часів жив собі цар Кіпру Пігмаліон, який на дозвіллі полюбляв займатися скульптурою. Якось він вирізьбив таку прекрасну статую, що закохався в неї. Однак красуня зі слонової кістки, звісно ж, не могла відповісти на почуття царя. Зглянувшись на його страждання, богиня Афродіта оживила статую, яка стала дружиною Пігмаліона й отримала ім’я Галатея.
Узявши міф за основу драматичного сюжету, Шоу, як завжди, наповнив його іронією. Професор англійської фонетики Генрі Хігінс, укладач «Універсального алфавіту Хігінса», самовпевнено вважає себе новим Пігмаліоном, котрий створив прекрасну Галатею - себто зробив «чарівну леді» з малопривабливої квіткарки Елізи Дулітл. А глядач, заздалегідь повіривши в міфологізм п’єси, терпляче чекає щасливого фіналу.
Тим часом сам драматург, виступивши як режисер, суворо заборонив виконавцям головних ролей грати закоханих. Так, можливо, на якусь мить Еліза й закохалася в Хігінса... Проте сучасні дівчата мають іти суворим шляхом незалежної жінки - шляхом Нори Ібсена. А трагікомізм полягає в тому, що самовпевненість чоловіків зрештою буде посоромлено. Однак, на відміну від Нори, Еліза Дулітл, за словами Шоу, здійснює ще й «фантастичний міжкласовий стрибок». Справді, зваживши на кастовість тогочасної Британії, тільки фантастикою можна назвати припущення, нібито здобуття гуманітарної освіти й унаслідок цього пробудження почуття власної гідності відкриють квіткарці з робітничого району шлях до вищих кіл суспільства.
Шоу й сам, мабуть, відчував непевність долі своєї героїні після чудесного перевтілення, бо в післямові до п’єси висловив думку, що Еліза може вийти заміж за світського неробу Фредді й за матеріальної підтримки Хігінса та його друга полковника Пікерінга відкрити власну квіткову крамницю.
Шоу кілька разів переробляв фінал своєї п’єси: від рішучого й назавжди прощання Лізи з Хігінсом аж до її повернення, але виключно в ролі подруги й ділової партнерки. Причиною такого занепокоєння драматурга щодо відповідності своєї «фантазії» соціальній правді було суворе виховання в школі соціально-психологічного реалізму кінця ХІХ ст. - школі Ібсена й Толстого. «Вічні» символи, казковість, міфологічність ця школа піддала сумніву ще від часів «Пера Гюнта».
«Його недбалий жвавий тон свідчить про те, що він таки невиправний», - останнє, що говорить драматург про свого Пігмаліона. Отже, слово «роман» у підзаголовку комедії таки не зайве. До послуг читачів - психологічні мотивування автора в ремарках, до послуг режисерів і акторів - ті самі ремарки, що роблять п’єсу не тільки не легшою, а неймовірно складною для постановки. Хто не вірить, нехай спробує продемонструвати свою «невиправність» за допомогою «недбалого жвавого тону».
Однак повернімося до невиправного професора Хігінса. На думку Шоу, невігласа виправити можна, а от людину освічену, що має стійкі, нехай навіть безглузді, переконання, - ніколи. Отже, інтелектуальна драма професора Хігінса починається і завершується парадоксом. Хіба ж не так називається його невиправність? Адже парадокс - це логічна суперечність, яка полягає в тому, що в процесі її обговорення виникають умови для одночасного доказу істинності й хибності певного твердження. Причому доведення істинності цього твердження обов’язково веде до визнання його хибності, і навпаки.
Кожне малоосвічене дівчисько можна зробити щасливим, давши йому гуманітарну освіту, - це парадокс. Кожного професора можна переконати в обмеженості його буцімто універсальної теорії - також парадокс. Коли ці два парадокси стикаються в реальному житті, виникає подвійний парадокс. Бо ж щастя, можливо, саме в тому, що на найвищих щаблях освіченості улюблена теорія видається універсальною. А елементарний «лікнеп» аж ніяк не гарантує ні високого інтелекту, ні омріяного щастя. Щоправда, досконале володіння рідною мовою, яке іноді є більшою проблемою, ніж опанування іноземних мов, - теж щастя.
Будинок-музей Б. Шоу в Ейот-Сент-Лоренс
Український мотив
На підтвердження останньої думки звернімося до статті М. Павлова «Феномен Шоу для українського читацтва» (післямова до першого повного українського видання «Пігмаліона»).
«Для читача було б дивно, якби мова лондонця, хай навіть у перекладі, набула рис говірок Житомирщини, Харківщини чи Тернопільщини. Тому слід шукати якнайспільніших рис неправильного українського розмовного мовлення - вони мають бути однаково прозорими й зрозумілими для всього українського читацтва», - пише перекладач.
У першій дії п’єси Еліза Дулітл говорить так званим кокні - лондонським суржиком, що походить з робітничих кварталів Іст-Енду. Він, як будь-який суржик, не дозволяє сказати щось більш-менш психологічно складне і замість прояснювати думку зводить її нанівець. От як, наприклад, це показує М. Павлов у своєму блискучому (а для декого й повчальному) перекладі:
«Квіткарка. Тіки ж ви не думайте, шо це я собі милостиню.
Хігінс (гримає на неї). Сядьте, я кому сказав?!
Пані Пірс (суворо). Сідайте, дівчино. Робіть, що вам кажуть.
Квіткарка. Нуууу! (Стоїть з напівошелешеним, напівобуреним виглядом).
Пікерінг (з вишуканою люб’язністю). Чи не бажаєте сісти? (Ставить стільця ближче до каміна, поміж ними з Хігінсом).
Квіткарка (непевно). Ну, шо ж. Це мона».
На погляд українського перекладача, «Пігмаліон» - п’єса здебільшого про фонетику й граматику. Однак цю загалом правильну думку слід сприймати крізь призму славнозвісної іронії автора.
У драматургії початку ХХ ст. попередником Шоу був Чехов, головний пафос п’єс якого полягає в тому, що слова в сучасному світі нічого не варті, але варте те, що лишається поза словами. Парадокс, який привносить у цей пафос Шоу (і цим іронічно притлумлює його), можна було б сформулювати так: у сучасному світі слова нічого не варті, але варта правильна вимова слів.
Перевірте себе
1. Що таке інтелектуальна драма?
2. За якими ознаками п’єсу Шоу «Пігмаліон» визначають як типову інтелектуальну драму?
3. Як сюжет п’єси «Пігмаліон» пов’язаний з давньогрецьким міфом про царя Кіпру?
4. У чому полягають труднощі перекладу п’єси «Пігмаліон»?
Перед читанням. Читаючи уривок з п’єси «Пігмаліон», спробуйте визначити, з якими труднощами (крім зазначених вище) стикнув- ся український перекладач.
П’єса на п’ять дій (Уривок)
(...) Дія третя
У помешканні пані Хігінс зібралися гості. Покоївка повідомляє, що прийшла панна Дулітл.
Е лі за, вишукано вдягнена, справляє таке враження своєю красою, що коли вона з’являється, усі встають. Керована сигналами Хігінса, із відтренованою граційністю вона підходить до його матері.
Еліза (вимовляючи все педантично правильно, із музикою в інтонаціях). Доброго дня, пані Хігінс. (Пильно стежить за кожним своїм звуком. Трохи сповільнює темп перед [г], вимовляючи «ХіГінс», але переживання ці даремні - її вимова бездоганна). Пан Хігінс передав мені ваше запрошення.
Пан і Хігінс (люб’язно). Так, так! Я дуже рада вас бачити.
П і кер і н г. Доброго дня, панно Дулітл!
Еліза (пода є йому руку). Полковник Пікерінг, якщо не помиляюся? Пан і Айнсдорф Хі л. Я певна, що ми з вами вже зустрічалися, панно Дулітл. Я пригадую ваші очі.
Еліза. Доброго дня! (Підходить до канапи й граційно сідає на місце, щойно звільнене Хігінсом).
Пані Айнсдорф Хіл (знайомлячи). Моя дочка Клара.
Еліза. Доброго дня!
Клара (збуджено). Доброго дня! (Сідає поряд з Елізою, пожираючи її поглядом).
Фреді (підходить до них). А я вже мав щастя.
Еліза. Доброго дня!
Фреді вклоняється і, цілковито зачарований, сідає в єлизаветинське крісло.
Хігінс (зненацька). А, побий мене лихо! Тепер і я пригадую! (Усі на нього дивляться). Ковент Гарден! (Скрушно). От чорт!
Пані Хігінс. Генрі, прошу тебе, не сідай на стіл, бо зламаєш.
Хігінс (похмуро). Вибач.
Іде до канапи. По дорозі чіпляється об камінні ґратки і спотикається об щипці. Лайнувшись крізь зуби, приводить усе в порядок і, завершивши свій невдалий перехід, падає на канапу з такого розгону, що чути тріск. Пані Хігінс, докладаючи всіх зусиль, аби утриматись, мовчки спостерігає за сином. Западає гнітюча тиша.
Пан і Хігінс (урвавши мовчанку, тоном світської невимушеності). Як вам здається, чи буде сьогодні дощ?
Еліза. Незначне пониження атмосферного тиску, що охопило західну частину Британських островів, поступово переміститься на східні райони. За даними синоптиків, істотних метеорологічних змін не передбачається.
Фреді. Ха-ха! Як кумедно!
Еліза. У чому справа, юначе? Б’юсь об заклад, я все правильно сказала.
Фреді. Неперевершено!
П ані Айнсдорф Хіл. Сподіваюся, похолодань більше не буде. Навколо стільки випадків інфлюенци, а наша родина надзвичайно вразлива - і щовесни захворює.
Еліза (похмуро). От і моя тітка померла від інфлюенци.
Пан і Айнсдорф Х і л співчутливо поклацує язиком.
Еліза (з тим самим трагізмом у голосі). Це вони так кажуть. Та як на мене, стару вколошкали.
Пані Айнсдорф Хі л (зачудовано). Вколошкали?
Еліза. Ну! А то чого б це їй помирати від інфлюенци? За рік до того в неї дифтерія була. Я сама бачила: вона аж посиніла вся! Уже думали, гаплик старій. А батько мій узяв ложку та й улив їй джину в горлянку. Так слухайте, раз-два - оклигалася, ще й півложки відгризла!
Пан і Айнсдорф Хі л (приголомшена). Боже мій!
Еліза (додаючи нов і аргументи). Ну, скажіть ви, на милість, чого б оце така здоров’яга та й померла від інфлюенци? А хто тепер знає, де її солом’яний капелюх - той, що до мене мав перейти? Поцупили - точно вам кажу! Тут справа ясна: хто капелюха поцупив, той і тітку вколошкав!
Пан і Айнсдорф Хі л. А що означає «вколошкав»?
Хігінс (поспіхом). А. це таке модне світське слівце. «Вколошкати» - значить «убити».
Пані Айнсдорф Х і л (до Елізи, з жахом). Невже ви справді вважаєте, що вашу тітку вбили?
Еліза. Атож! Ті, з ким вона жила, і за шпильку могли пришити. А тут цілий капелюх!
Пані Айнсдорф Хі л. А проте, гадаю, не слід було вашому татові вливати хворій алкоголь. Це справді могло її вбити.
Еліза. Кого?! Її?! Та для неї джин був - як материнське молоко! А батько мій сам стільки того джину перехиляв, що знав-таки що й до чого.
Пані Айнсдорф Хі л. Себто ви хочете сказати, що ваш батько випивав?
Еліза. Випивав?! Та він і зараз не просихає!
Пані Айнсдорф Хі л. Бідолашна, уявляю, як ви від цього потерпаєте!
Еліза. Анітрохи! Я ж бачу, що воно йому лише на користь. Не те щоб він гатив без передиху. (Весело). А тільки так. Часом, коли, так би мовити, находить. А тоді, як вип’є - то хоч до болячки прикладай. Мати й сама, бувало, дасть йому чотири пенси, та й наказує не вертатись, доки не нап’ється як слід, бо він тоді одразу робився веселий та лагідний. І скільком-бо жінкам приходиться споювати чоловіків! Бо інакше життя ж од них нема! (Почувшись зовсім як удома). Воно ж от яка штука. Коли в людини, приміром, є якась совість, так вона ж тверезу душу гризе та й гризе! І що тоді за настрій! А перекине людина чарочку - так де те горе й ділося! (До Фреді, який корчиться від невтримного сміху). Що таке?! Чого це ви ржете?
Фреді. Ця нова світська говірка! Як здорово це у вас виходить!
Еліза. Якщо я розмовляю як треба, то навіщо сміятися? (До Хігінса). Може, я щось зайве сказала?
Пан і Хігінс (випередивши сина). Ні, ні! Що ви, панно Дулітл!
Еліза. Слава тобі, Господи! (Захоплено). От! Так я ж і кажу.
Хігінс (підводиться й дивиться на годинник). Гм!
Еліза (озира ється на нього і, збагнувши натяк, теж підводиться). Що ж, мені час іти. (Усі встають, Фреді прямує до дверей). Було дуже приємно познайомитись. До побачення. (Прощається за руку з пані Хігінс).
Пані Хігінс. На все добре.
Еліза. До побачення, полковнику!
Пікерінг. До побачення, панно Дулітл! (Тисне їй руку).
Еліза (кивком голови прощається з рештою). До побачення!
Фреді (відчиняє перед нею двері). Ви йтимете через парк, панно Дулітл? Дозвольте мені.
Еліза (бездоганно артикулюючи). Пішки?! Чорта з два! (Усі приголомшені). На таксі поїду! (Виходить).
Пікерінг, ледь перевівши подих, падає у крісло. Фреді вибігає на балкон,
аби ще раз глянути на Елізу.
Пан і Айнсдорф Хі л (ще не отямившись від приголомшення). Ох, ніяк не звикну до цих нових звичаїв.
Клара (з невдоволеним виглядом падаючи в єлизаветинське крісло). Годі, мамо, годі! Ви такі старомодні, що люди подумають, ніби ми ніде не буваємо.
Пані Айнсдорф Х і л. Можливо, я й справді дуже старомодна. Але, сподіваюся, що ти, Кларо, уникатимеш таких слів. Я вже звикла, що в тебе на кожному кроці як не «гидота», то «свинство», а чоловіки - не інакше як «паскуди». Проте я глибоко переконана, що такі манери - непристойні й нешляхетні. А те, що ми допіру чули, - то й поготів! А як гадаєте ви, полковнику?
Кадр із кінофільму «Пігмаліон» (режисери Е. Есквіт, Л. Говард, 1938 р.)
Пікерінг. Мене не питайте. Кілька років я прожив в Індії, а за цей час уявлення про манери настільки змінилося, що іноді навіть важко сказати, чи ти на званому обіді, чи в портовій таверні.
Клара. Це справа звички. У цьому нема нічого ані поганого, ані доброго. Здебільшого на такі слівця ніхто не звертає уваги, а тим часом їхня незвичність додає буденним фразам певного шику. І взагалі, ця нова говірка здалася мені цілком безневинною і навіть дуже милою.
Пані Айнсдорф Хіл (устає). Ну, що ж. Гадаю, нам час іти.
Пікерінг і Хігінс підводяться.
Клара (теж підводиться). Ой, справді! У нас же на сьогодні ще аж три візити. До побачення, пані Хігінс! До побачення, полковнику! До побачення, пане професоре!
Хігінс (вкрай неохоче підводиться з канапи й супроводжує її до дверей). До побачення! І не забудьте випробувати нову говірку - під час своїх аж трьох візитів! Головне - не хвилюйтеся і добряче їм ушкварте!
Клара (розпливаючись усмішкою). Обов’язково! До побачення! Уся ця вікторіанська благопристойність - така дурість!
Хігінс (спокушаючи її). Хай їй чорт!
Клара. Дідька їй лисого!
Пані Айнсдорф Хіл (яку аж пересмикує). Кларо!
Клара. Ха-ха! (Виходить, безмежно рада, що так швидко засвоїла нову світську моду. Зі сходів лунає її дзвінкий сміх).
Фреді (немов звертається до небес). І скажіть мені після цього. (Неспроможний впоратися з напливом почуттів, уриває свою риторику й підходить до пані Хігінс). До побачення.
Пані Хігінс (прощаючись із ним за руку). На все добре. Ви б хотіли знову побачитися з панною Дулітл?
Фреді (палко). О, так! Страшенно б хотів!
Пані Хігінс. Тоді до зустрічі. Ви знаєте мої прийомні дні.
Фреді. Так, так! Страшенно вам вдячний! До побачення! (Виходить).
Пані Айнсдорф Х і л. На все вам добре, пане Хігінс.
Хігінс. І вам.
Пані Айнсдорф Хіл (до Пікерінга). Що вдієш. Я ніколи не призвичаюся до таких слів.
Пікерінг. І не варто. Це зовсім не обов’язково. Запевняю, що й без них ви чудово дасте собі раду.
П ані Айнсдорф Х і л. Але ж Клара знов дорікатиме, що я нехтую модні вислови. До побачення!
Пікерінг. До побачення. (Тиснуть одне одному руки).
Пані Айнсдорф Хіл (до пані Хігінс). Будь ласка, не зважайте на Клару. (Почувши, що пані Айнсдорф Хіл понизила голос, Пікерінг делікатно відходить до вікна, де стоїть Хігінс). Ми такі бідні, і вона так рідко буває на прийомах. Їй просто нема де навчитися сучасних манер. Бідолашна дівчинка. (Пані Хігінс, побачивши, що на очі в гості навертаються сльози, співчутливо бере її за руку й проводжає до дверей). А хлопчик у мене дуже славний, правда?
Пані Хігінс. Він дуже милий. Я завжди буду рада його бачити.
Пані Айнсдорф Х і л. Дякую, моя люба. На все вам добре. (Іде).
Хігінс (нетерпляче). Ну, як? Можна виводити Елізу на люди? (Тягне матір до канапи. Вона сідає на місці Елізи, Хігінс - ліворуч від неї. Пікерінг повертається на свій стілець).
Пані Хігінс. Звісно ж ні, мій дурнику! Вона витвір мистецтва - твого та її кравчині. Але якщо ти справді не бачиш, що її походження проступає в кожному її слові, значить вона просто звела тебе з розуму.
Пікерінг. Отже, ви гадаєте, що нічого не можна вдіяти? Я маю на увазі, невже не вдасться відучити її від лайки?
Пані Хігінс. Доки вона під опікою Генрі - ні!
Хігінс. Значить, те, як я висловлююся, вам не підходить.
Пані Хігінс. Ні, любий, чому ж? Для вантажної пристані підходить якнайкраще. Проте для прийому - навряд.
Хігінс (глибоко ображений). Ну, знаєте!..
Пікерінг (перебиває його). Не гарячкуйте, Хігінсе! Просто частіше дивіться на себе з боку. Такого, як від вас, я не чув, відколи ми збирали волонтерів у Гайд-парку - років двадцять тому.
Хігінс (нахнюпившись). Ну, що ж. Можливо, ви маєте рацію. Я не завжди висловлююсь, як єпископ.
Пані Хігінс (заспокоює його дотиком руки). Пане Пікерінг, може, ви розкажете мені, як справи на Вімпол-стріт?
Пікерінг (із пожвавленням, ніби це запитання цілком змінило тему розмови). Я переїхав до Генрі й живу зараз у нього. Ми вдвох працюємо над моєю книжкою «Індійські діалекти».
Пан і Хігінс. Так, так, усе це мені відомо. Ви справді все дуже розумно влаштували. А де мешкає ця дівчина?
Хігінс. Як де? З нами, певна річ! Де ж іще їй жити?
Пані Хігінс. Але на яких правах? Як покоївка? Чи як хто?
Пікерінг (роздумливо). Здається, я розумію, що ви маєте на увазі.
Хігінс. А я ні біса не второпаю! Я знаю одне: три місяці, день у день, я бився над тим, щоб ця дівчина вилюдніла. До того ж мені з неї чимало користі: вона завжди знає, де шукати мої речі, пам’ятає, де й з ким я призначаю зустрічі.
Пані Хігінс. А як із нею ладить економка?
Хігінс. Пані Пірс? Радіє, що з її голови звалилося стільки мороки. Адже до появи Елізи це вона мала шукати мої речі й нагадувати мені про зустрічі. А проте ж Еліза - це її настирлива ідея, весь час тільки й править: «Пане Хігінс, подумайте про дівчину!». Скажіть, Піку!
Пікерінг. Так, це її незмінна фраза. Нею закінчується кожна розмова про Елізу.
Хігінс. А я ж тільки про Елізу й думаю! Про ці її кляті голосні та приголосні! Я вже змучився спостерігати за її губами, зубами та язиком! Не кажу вже про її душу: це найважче!
Пані Хігінс. Ви немов діти, які бавляться живою лялькою.
Xігінс. Бавляться?! Мамо, у житті я не брався за щось поважніше! Якби ти знала, як цікаво майже повністю змінити людину, наділивши її зовсім іншою мовою. Адже це означає знищити найглибшу прірву, що розділяє людей і класи.
Пікерінг (зац ікавлений розмовою, підсунувши свого стільця ближче до пані Хігінс і нахилившись до неї). Справді, це надзвичайно цікаво. Запевняю вас, пані Хігінс, ми ставимося до Елізи дуже серйозно. Щотижня, ба навіть щодня, помічаємо в ній усе нові зміни. (Підсувається ще ближче). Фіксуємо кожен її поступ. Робимо десятки записів та фотографій...
Xігінс (атакуючи з іншого боку). Чорт забирай! Ця дівчина - найцікавіший з усіх моїх експериментів. Зараз ми нею тільки й живемо! Скажіть, Піку!
Пікерінг. Тільки про неї й говоримо.
Xігінс. Вчимо її.
Пікерінг. Одягаємо.
Пані Хігінс. Що?!
Xігінс. Винаходимо нову Елізу!
|
Xігінс |
Знаєш, у неї проето дивовижний елух! |
||
|
Пікерінг |
Запевняю вае, люба пані Xігінс, ця |
||
|
дівчина - |
|||
|
Xігінс |
Вона як папуга! Я перевірив її на веі звуки, |
||
|
Пікерінг |
геніальна! Вона вже непогано грає на роялі. |
||
|
Xігінс |
що іенують у людеькому мовленні, |
||
|
Пікерінг |
Ми водимо її на концерти клаеичної музики та в мюзик- |
||
|
Говорять разом |
Xігінс |
в європейеьких та африканеьких ді |
|
|
Пікерінг |
алектах, у мові готентотів. холи. Повернувшиеь додому, вона з легкіетю підбирає |
||
|
Xігінс |
Це звуки, яких я еам навчавея роками! А вона |
||
|
Пікерінг |
будь-яку мелодію, чи то |
||
|
Xігінс |
хапає вее на льоту, неначе |
||
|
Пікерінг |
Бетховен чи Браме, Легар чи Лайонел Монктон. |
||
|
Xігінс |
уее життя тільки це й робила. |
||
|
Пікерінг |
Xоча раніше ніколи не еідала за рояль. |
Пані Xігінс (затуляє від цього галасу вуха, бо чоловіки намагаються перекричати один одного). Те-е-е! (Вони замовкають).
Пікерінг. Перепрошую, пані Хігіне. (Зніяковілий, відсувається від неї).
Xігінс. Вибач. Та коли Пікерінг починає галаеувати, то й елова не ветавиш!
Пан і Xігінс. Вгамуйея, Генрі! Полковнику, невже ви не розумієте, що разом з Елізою в будинок на Вімпол-етріт увійшло ще дещо?
Пікерінг. Справді, заходив її батько. Але Генрі швидко його виетавив.
Пан і Xігінс. Було б краще, якби прийшла її мати. Та річ не в тім. З’явилоея дещо інше.
Пікерінг. Але що ж?!
Пан і Xігінс (несвідомо видаючи цим словом свою старосвітську логіку). Проблема.
Пікерінг. Он воно що! Проблема, як зробити з неї евітеьку даму?
Xігінс. Із цим я впораюеь. Влаене, уже впоравея.
Пані Xігінс. Якими безмежно тупими бувають чоловіки! Проблема в тому, що робити з Елізою потім.
Xігінс. Якраз тут я не бачу жодної проблеми. Житиме, як їй захо- четьея. Завдяки мені перед нею тепер відкрито безліч можливоетей.
Пані Xігінс. Яких можливоетей? Ти хочеш, щоб вона жила, як жінка, котру ми щойно бачили? Ти навчив Елізу манер та звичок евіт- еької дами, але не дав їй прибутків евітеької дами! А заробляти еобі на життя вона вже не зможе. І це ти називаєш «безліч можливоетей»?
Пікерінг (дещо поблажливо; розмова почала йому надокучати). Уее якось уладнаєтьея, пані Xігіне. (Підводиться, готовий іти).
Xігінс (також підводиться). Знайдемо для неї якуеь неважку роботу.
Пікерінг. Вона й так цілком щаелива. Не турбуйтеея, пані Xігіне. Бувайте здорові. (Тисне їй руку з таким виглядом, ніби заспокоює сполохану дитину, а потому прямує до виходу).
Xігінс. Xай там як, а вже нічого не зміниш. Справу зроблено. До побачення, мамо! (Цілує матір і йде за Пікерінгом).
Пікерінг (щоб заспокоїти її наостанок). Є маеа варіантів. Ми влаштуємо вее, як належить. До побачення.
Xігінс (виходячи, до Пікерінга). Ми поведемо її на Шекепірівеьку виетавку до Ерлекорта!
Пікерінг. А еправді! Уявіть-но лише її коментарі! От буде еміху!
Xігінс. А вдома вона почне передражнювати вею публіку!
Пікерінг. Чудова думка! (Чути, як обидва сміються, спускаючись сходами).
Кадр із кінофільму «Пігмаліон» (режисери Е. Есквіт, Л. Говард, 1938 р.)
Пан і Xігінс (рвучко підводиться з місця, підходить до письмового столу. Відсуває вбік розкидані папери, сідає, виймає... чистий аркуш і рішуче береться до написання листа. За третьою спробою гнівно відкидає перо, впирається руками в стіл і вигукує). Ох, ці чоловіки! Ох, чоловіки! (...)
Переклад М. Павлова
Запитання і завдання до прочитаного
1. Яке враження справила Еліза на гостей пані Xігінc?
2. У чому полягав секрет її привабливості?
3. Чому, на вашу думку, помилки, що їх припустилася Еліза під час «світської розмови», були сприйняті гостями як віяння нової моди?
4. Що є головною темою дискусії пані X^hc, її сина та Пікерінга?
5. Чим не сподобалася пані Xігінc ідея «вдосконалення» Елізи?
6. Які моральні проблеми порушено в п’єсі «Пігмаліон»?
7. Які деталі в п’єсі здалися вам особливо комічними? Чи справді експеримент Xігінса міг відкрити перед Елізою безліч нових можливостей?
8. Спираючись на прочитаний уривок, поясніть, як автор переосмислює античний міф про Пігмаліона та Галатею.
9. Наведіть приклади вживання в п’єсі слів з різних шарів мови, а також парадоксів Шоу.
10. Групова робота. Об’єднавшись у три групи, пофантазуйте на тему подальшого розвитку експерименту Xігінса. Порівняйте свої версії.