Українська література (рівень стандарту). Підручник. 10 клас. А. М. Фасоля

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

16 липня 1880 — 6 березня 1951

...Я взяв неіснуючу людину, окремі риси якої я зустрічав у живих людей. Ввів її у коло своїх почуттів та думок і змусив увійти з цими висновками в реальне, дійсне життя.

Володимир Винниченко

Ви маєте найкращого читача, якого можна мати, — молодь! Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь ідуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка...

Михайло Коцюбинський

Автор 14 романів, понад 100 оповідань, публіцистичних статей, 23 драматичних творів, обдарований живописець, політичний і державний діяч, заступник голови Української Центральної Ради, голова першого українського уряду — Генерального секретаріату УНР, один з авторів усіх чотирьох Універсалів, голова Українського національного союзу.

У долі цієї яскравої й водночас суперечливої людини тісно переплелися трагізм епохи й драматизм особистісних поневірянь.

Читацькі діалоги

Читаючи художній твір, ми опиняємося в полоні авторських думок. Можна погоджуватися або не погоджуватися з поглядами митця, але, зважаючи на власний життєвий досвід, засвоєні морально-етичні норми, мимоволі долучаємося до діалогу з письменником. Цілком природно, що нам хочеться більше дізнатися про його життя, духовні пошуки, про те, які життєві перипетії спонукали до вибору теми, сюжету, героїв. Розуміння автора як особистості допомагає глибше осягнути його твір і порушені в ньому проблеми.

Уявіть, що вам пощастило перенестись у минуле століття й поспілкуватися з В. Винниченком. Поміркуйте, якою могла б бути ваша зустріч, про що ви запитали б його? Сформулюйте запитання й запишіть їх у робочий зошит. Відповідь пошукайте в наступному розділі або скористайтеся додатковими джерелами.

 

Знайомство здалеку і зблизька

Зовнішність. «У його зовнішності й поведінці було щось мефістофельське. Проникливий, з хитринкою, погляд, сардонічний усміх, що ховається в борідку, імпозантна постать...» (В. Панченко).

Вдача. З розповіді матері письменника: «Володимир грався з дітьми сусідів і тримав їх трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий! Про таких кажуть: заводій, ватажок, шибеник. І водночас цей «Соловей-Розбійник» надзвичайно приваблює своєю гордою вдачею, великодушністю, готовністю в скрутну хвилину махнути рукою на себе самого заради товаришів, яких він «не любить видавати».

Захоплення. Володимир Винниченко з дитинства мав нахил до малювання. Уроки живопису йому давав перший український імпресіоніст М. Глущенко.

Цікавився В. Винниченко працями філософів, зокрема зробив перший український переклад твору Фрідріха Ніцше «Так казав Заратустра». Знав кілька мов, серед яких, крім рідної, — французька, німецька, англійська, російська, латина.

Сторінки життєпису. Біля витоків. Згідно з родовими переказами, один із херсонських поміщиків виміняв у полтавського поміщика три селянські сім’ї, серед яких були й предки В. Винниченка. Пізніше письменник запише:

«...Мій батько заможним селянином ніколи не був. Пастух, наймит по економіях. Себто пролетарій чистої води. Женившись на матері, осів у місті, спробував жити з торгівлі, але потягло на землю; взяв в оренду в одного шахрая поміщика землі, той його обібрав. І викинув з землі. Після того в шуканні за землею подалась уся родина в Сибір на переселення. Не добралась до Сибіру, осіла десь коло Челябінська, страшенно бідувала і втекла знов на Україну».

Батько мав великий вплив на особистісне зростання сина. Властивий йому ліберальний тип виховання виявлявся насамперед у тотальному позитивному ставленні до хлопця, демонстрації прихильності без критики й обмовок. Винниченко згадує хвилини вечірнього відпочинку поруч з батьком під возом на сіні, «яке кололо часом шпичками в бік крізь ряденце. Гарно, затишно, любо до того під теплим, сильним боком тата, що хотілося тоненько, тоненько з захватом і щастям запищати».

З матір’ю стосунки маленького Володі були прохолодними. Причина цього — її авторитарність, надмірна суворість і заклопотаність.

Нелегкий шлях в освіту. Початкову освіту Володимир здобув у рідному селі, а середню — у Єлисаветградській чоловічій класичній гімназії, що була одним із найкращих освітніх закладів краю. У різний час там навчалися польський письменник Я. Івашкевич, лауреат Нобелівської премії фізик І. Тамм, брати Тобілевичі, меценат і громадський діяч Є. Чикаленко, українські письменники Є. Маланюк та Ю. Яновський. Гімназисти вивчали Закон Божий, латину, російську, грецьку, німецьку та французьку мови, історію, географію, фізику, логіку, космографію, ходили на уроки гімнастики й співів.

В. Винниченка, змалечку вихованого в українських традиціях, не влаштовувало ставлення гімназійного начальства до української мови та простого люду. Публіцист, суспільний діяч Ю. Тищенко згадував: «Свідомо чи несвідомо, він (Винниченко) гостро ставав в оборону свого мужицького походження і фізично, і поводженням. Він навмисне підкреслював те, що походить із селянського роду і свідомо говорив своєю українською мовою як з товаришами-гімназистами, так і з учителями».

Гімназійні вчителі не могли пробачити юнакові відверто висловленого протесту. Вибір був невеликий: зректися своїх поглядів або кинути гімназію. Відмовитися від переконань він не міг. Розпочалися роки боротьби за свої права, хоча її результат був очевидний.

Після виключення з останнього класу гімназії юнак наймитував у поміщицьких маєтках і наполегливо готувався до складання іспитів екстерном.

Документ про освіту В. Винниченко отримав у Златопіллі. Сучасники згадують, що він шокував викладачів місцевої гімназії своїм виглядом — солом’яний бриль, вишита сорочка, на руці кирея, однак екзамени склав успішно і здобув можливість вступити до університету.

Університетські студії і шлях у революцію. У 1900 р. майбутній письменник став студентом юридичного факультету Київського університету імені Святого Володимира й відразу потрапив у вир революційних подій. За активну участь у діяльності Революційної української партії (РУП) його було заарештовано й виключено з університету «із забороною проживати в Києві та його околицях». Окрім того, В. Винниченко втратив відстрочку від військової служби, хоча його призвали не солдатом, а «вільноозначеним». Як людина, що була звинувачена в протиурядовій діяльності, він перебував під пильним наглядом.

Диплом про вищу освіту майбутній письменник отримав тільки у 1906 р., коли екстерном склав іспити за університетський курс.

Улітку 1902 р. юнак написав свої перші оповідання - «Біля машини», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський», а восени в журналі «Киевская старина» було надруковано оповідання «Сила і краса».

Є. Чикаленко, який опікувався розвитком національної літератури і з власних коштів сплачував молодим авторам доволі пристойні гонорари, якось іронічно запитав у співробітника редакції, чи ще не з’явився часом «геніальний письменник». Меценат був приємно здивований, почувши у відповідь: «Геній, не геній, а новий талановитий письменник є!»

Є. Чикаленко так захопився талантом В. Винниченка, що написав йому листа: «Вчора я у Києві прочитав Ваше оповідання, спішу поділитися з Вами своїми враженнями. На мою думку, оповідання написано вельми талановито, читається з інтересом, навіть захоплює. Очевидячки, з Вас може виробитись неабиякий письменник. Але Вам треба багато, багато працювати».

Перебуваючи у війську, В. Винниченко часто відлучався з казарми для зустрічей з робітниками. Це не могло залишатися непоміченим. Перспектива арешту змусила тікати за кордон. Товариші допомогли дістатися Львова, де невгамовний Винниченко при спробі перевезти нелегальну літературу потрапляє до рук жандармів. Знову він у Київській в’язниці, знову йому висувають звинувачення в політичній діяльності, камера-одиночка і новий план втечі. Від тюрми Винниченка не рятує ні вдаване божевілля, ні народження спадкоємця в царя Миколи ІІ. І все ж таки письменникові вдається втекти.

Перебуваючи в еміграції, на острові Капрі, амбіційний В. Винниченко дістав запрошення від Максима Горького відвідувати його літературно-мистецькі вечірки у віллі «Сеттані». Перед тим російський письменник прочитав Винниченкове оповідання «Момент» — і був у захваті («хорошая вещь, живая, красивая...»), запропонував видати в російському перекладі його твори.

Проте в травні 1909 р. В. Винниченко «вибухне» гнівним листом до Горького, у якому дорікне йому за «неповагу, обивательське ставлення до української національності».

В еміграції й після повернення з неї В. Винниченко, крім оповідань, створює низку злободенних, гостропроблемних психологічних драм («Дисгармонія», «Брехня», «Закон», «Натусь», «Гріх», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» та інші), романів («Чесність з собою», «Рівновага», «По-свій!», «Божки», «Хочу», «Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля» та інші). За тематикою і своєрідністю художньої реалізації ці твори були новаторськими, навколо них спалахували гострі суперечки й широкі дискусії.

Звістка про падіння царського режиму в Петрограді дійшла до України 13 березня 1917 р., а вже 17 березня в Києві був утворений найвищий законодавчий орган — Центральна Рада. Першим її головою став М. Грушевський, який щойно повернувся із заслання і мав обов’язок виконувати функції президента держави. Рада створила окремий виконавчий державний орган — Генеральний секретаріат, головою якого став В. Винниченко. Згодом він виступив автором низки декларацій і універсалів Центральної Ради, засновником «Робітничої газети».

Одним із перших Винниченко дійшов невтішного висновку: «З Російською імперією перемовини закінчуються там, де починається українське національне питання». Болісні роздуми письменника з цього приводу відображені в драмі «Між двох сил» (1919). Трагедією в родині українського залізничника, члени якої опинилися в протилежних таборах, — захисників молодої української державності і її ворогів, — письменник висвітлив причини, що призвели до загибелі Української Народної Республіки. 14 жовтня 1919 р. він, схвильований братовбивчою війною, записав у «Щоденнику», що готовий віддати власне життя, тільки б Україна зберегла так тяжко вистраждану незалежність. Водночас розумів, що уряд не може спинити той хаос, який охопив Україну. Не бажаючи брати на себе відповідальність за помилкову, як він вважав, політику уряду УНР, Винниченко відходить від неї.

Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. Фото 1917р.

Виїхавши в 1919 р. до Австрії, він створює тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Відень, 1920), у якій аналізує перипетії із становленням української державності. Чимало його статей про складні шляхи української революції з’явилося в організованому ним же тижневику «Нова доба», що виходив у Відні в 1920 р.

Прагнучи переконати керівників уряду УСРР у необхідності розбудови не фіктивної, а справді національної Української держави, В. Винниченко з 24 травня до 23 вересня 1920 р. перебував у Москві та Харкові, ведучи переговори з більшовицькими лідерами. Та переконався, що під гаслами інтернаціоналізації проводиться політика відновлення тієї ж «єдиної-неділимої», що Харків іде слухняно за розпорядженнями з Москви. Глибоко розчарований, він відкинув пропозиції ввійти до складу маріонеткового «українського» уряду, склав свої повноваження прем’єра та вийшов із рядів УСДРП. Пізніше він із дружиною Розалією Ліфшиць виїхав з України (тепер уже назавжди) і вже у Відні створив Українську комуністичну партію (УКП), редагував її тижневик «Нова доба».

Спочатку подружжя Винниченків мешкало в Німеччині, а з 1925 р. — у Парижі. До 1932 р. твори В. Винниченка ще видавалися в Україні. На сценах європейських театрів з успіхом ішли спектаклі за його п’єсами. Але в 1933-му (після самогубства Миколи Хвильового) все різко змінилося — про жодні публікації творів в Україні не могло бути й мови. Але й за кордоном, у колах української еміграції, він почувався самотньо. Жити з літературної праці він уже не мав змоги. Залишалася надія на працю фізичну. Так Володимир і Розалія Винниченки стали власниками старого напівзруйнованого будинку, занедбаної ферми, яку місцеві жителі називали «піч», оскільки тут колись випікали хліб і печиво.

У вересні 1933 р. у листі-зверненні до ЦК КП(б)У В. Винниченко звинувачує «товариша Сталіна» та його поплічника Постишева в організації терору в Україні й реставрації імперії, ще «страшнішої за царську». Розлючені більшовицькі бонзи назвали автора листа «старим вовком української контрреволюції» й заборонили видавати його твори, а ті, що в бібліотеках, було вилучено.

Особисто для Винниченка це стало повним відлученням від батьківщини і втратою будь-якої надії повернутися. Тоді з-під пера письменника виходять один за одним романи «Вічний імператив», «Лепрозорій», «Нова заповідь» (перекладений французькою мовою). Він працює над романом «Хмельниччина» та низкою інших творів, які, на жаль, не всі були надруковані.

Останній роман — «Слово за тобою, Сталіне!»

Цей своєрідний підсумок роздумів письменника й політика був завершений незадовго до його кончини — 3 березня 1951 р.

Вічний спочинок екс-прем’єр Української Народної Республіки, полум’яний патріот України В. Винниченко знайшов на кладовищі в містечку Мужен. Там і могила його коханої дружини пані Розалії.

Кохання в житті митця. 1909 р. письменник познайомився з Розалією Ліфшиць, студенткою медичного факультету Паризького університету. Днем свого одруження вони вважали 28 березня 1911 р.

Запитання і завдання

1. Яким постає В. Винниченко в спогадах друзів, сучасників?

2. Які риси вдачі В. Винниченка імпонують вам найбільше? Чим? Обговоріть це з однокласниками й однокласницями.

3. У чому полягав вплив родинного оточення на формування світогляду майбутнього письменника?

4. Яким постає митець у взаєминах з Розалією Ліфшиць?

5. Які твори письменника ви читали? Які вистави його п’єс бачили? Чим запам’яталися твори В. Винниченка? Чи відчули в них відображення певних моментів життя автора? Якщо так, доведіть це прикладами з творів.