Прозова творчість І. Франка
Прозова творчість І. Франка вражає своїм масштабом. Він є автором багатьох романів, повістей, оповідань, новел і нарисів. Прозаїк порушував різні теми: соціальні, історичні, особистісні. Починав із реалізму: зображував громадські конфлікти, змальовував переважно звичайних людей. Згодом його захопили ідеї засновника натуралізму Е. Золя. В одній із критичних статей І. Франко писав: «Роман, на думку Золя, має бути протоколом з життя, має бути історичним документом про його сучасників».
Однак І. Франко розумів, що література весь час розвивається, з'являються нові покоління читачів зі своїми культурними запитами. Саме на початку ХХ ст. у європейському мистецтві пройшли процеси оновлення. Хоча вони й не відзначалися однорідністю, а проте дістали узагальнену назву — модернізм.
Модерністи відійшли від реалістичних принципів і соціальних тем. Їх привабили неординарні персонажі зі складним і суперечливим внутрішнім світом. У своїх пошуках вони звернулися до людської психіки, зокрема до нелогічних, ірраціональних її проявів. І. Франко теж не лишився осторонь від новочасних літературних змін. Йому сподобалися деякі виражальні можливості модернізму, а найбільше імпонувала
перспектива глибшого аналізу людської особистості. Цими можливостями І. Франко скористався в роботі над новелою «Сойчине крило». Свій твір він завершив у 1905 році й тоді ж видав у збірці «На лоні природи».
Читаємо взірці української художньої літератури
Прочитайте новелу Івана Франка «Сойчине крило». Звірте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника.
В електронному додатку до підручника на сайті interactive.ranok.com.ua ви знайдете повний текст твору.
Проблемно-тематична основа
До теми кохання І. Франко звертався не раз і розглядав її по-різному. У «Легенді про вічне життя» вона набула філософського трактування, а в «Зів'ялому листі» кохання постало як складна душевна драма.
У новелі «Сойчине крило» ця тема розкривається в мелодраматичному ключі, тобто з надмірною емоційністю, немов у сентиментальному творі. Почуття проходить випробування нерозумінням, легковажністю, розлукою, численними особистісними втратами, і лише після цього герой і героїня усвідомлюють його справжню цінність. Те, що вже стало в нашій літературі тематичним загальником, а саме «тяжка жіноча доля», набуло в новелі І. Франка новітньої інтерпретації. Розрив у стосунках автор пояснив не соціальною нерівністю чи фатальним втручанням долі, а суто особистісними, значною мірою ірраціональними душевними проблемами самих героїв. Через це тема кохання збагатилася у творі І. Франка новими цікавими нюансами.
Новою за своєю складністю є також морально-етична специфіка твору. Що таке вірність у коханні? Чи може жінка її зберігати, коли, хай і через несприятливі обставини, змушена жити з багатьма іншими чоловіками? Щодо своєї героїні автор дав ствердну відповідь: для неї все було не справжнім життям, а лише «страшним сном», який вона сподівається забути.
Морально-етичний зміст новели збагачується аналізом інших важливих проблем — відповідальності, довіри, щирості в стосунках.
Виявляємо літературну компетентність
1. Яке враження справив на вас твір «Сойчине крило»?
2. Як можна визначити тему новели? Які проблеми порушив автор?
Особливості сюжету й композиції
Новела відзначається доволі складною організацією. Герой напередодні Нового року одержує неочікуваного листа від колишньої коханої, яку не бачив уже майже три роки. Лист- сповідь становить композиційну основу твору. Читання листа переривається спогадами та коментарями, з яких і вимальовується загальний перебіг драматичної історії.
Саме три роки тому сталося те, що змінило життя закоханих. Була розмова про почуття, якій бракувало щирості. Наслідком стало імпульсивне рішення героїні втекти з іншим чоловіком, котрий виявився злочинцем. Далі були спроби героїні вбити себе, було життя, немов уві сні, з нелюбими чоловіками, а також багато душевних страждань і, нарешті, сповідь та повернення.
Ця історія нагадує сентиментальний сюжет. Вона доводить, що справжніми є лише ті почуття, які долають усі перешкоди на шляху до щастя. Але не менш важливим у новелі є інший сюжет — психологічний. Він реалізується в уявному діалозі розлученої пари та в тих докорінних змінах, що відбулися в душах закоханих і сприяли їхньому примиренню.
Конфлікт між «розумом» і «серцем» (образ Хоми-Массіно)
Підзаголовок «Із записок відлюдька» не лише вказує на організацію оповіді (записки, особистий щоденник), але й попередньо характеризує героя, відносить його до певного людського типу.
Його філософія не надто мудра: «Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!». Задля заробітку він ходить на службу, але вдома — його справжній світ і його «поезія життя». Навіть щоденному побуту герой надав естетичної досконалості. Музика, книги, мистецтво — це комфортний урівноважений і раціонально впорядкований світ самітника. Одначе він не завжди був таким. Три роки тому герой, людина дуже розсудлива й раціональна, навіть був закохався.
Розчарування в коханні перетворило його на відлюдька і скептика. Для нього краще лишатися самому, ніж іще раз пережити щось подібне. Одержавши листа, він від початку налаштований недовірливо і скептично до колишньої коханої: «Говори собі, пиши собі!». Його розум опирається спогадам про давнє кохання. Та все не так із серцем і душею.
Автор у деталях відтворює суперечливі внутрішні стани героя. Наприклад, Массіно читає листа й не хоче визнати свого хвилювання, але тіло підказує інше: «...руки тремтять — невже серце не забуло її?». Мимоволі оживають спогади про дочку лісника Марію, яка стала його Манюсею. Це вона «перехрестила» його з українського Хоми на італійського Томассо. Потім називала його Томассіно і зрештою скоротила це ім'я до Массіно. Так і тепер у листі звертається: «Не сердься на мене, мій Массіно, не сердься на мене!».
Лист навіює роздуми про останню зустріч із коханою. Массіно не забув тієї розмови. Тепер він усвідомлює, що дівчина чекала на щире освідчення, та він, розсудливий скептик, цього не зрозумів: «О, я дурень! О, я засліплений егоїст! Естетик убив у мені живого чоловіка.».
Образ героїні
Чому автор не звинувачує свою героїню? Адже є за що: злегковажила коханням та спричинила смерть батька, який після втечі дочки пішов із життя. Героїню докорінно змінив її страдницький досвід, навчив по-справжньому цінувати близьких людей. Тому в листі вона благає Массіно не засуджувати, а вислухати і зрозуміти.
Образ Марії-Манюсі найбільш повно виявляється у її емоційній сповіді. У листі до коханого вона пояснює, чому саме вони розійшлися: «Не я кинула тебе, а ти не зумів удержати мене».
Розповідь Марії-Манюсі про втечу й поневіряння після неї доволі стисла, майже пунктирна.
Письменник розкриває складний психологічний конфлікт у душі свого героя: між «естетиком» і «живим чоловіком». Його розум таки відступив перед голосом серця. Почуття зрештою зруйнувало захисну стіну, яку Массіно роками вибудовував між собою і світом: «Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все!».
Чоловіки, з якими її зводила доля, зображені схематично. Вони не лишили жодного сліду в її серці. Це все другорядні персонажі, а деякі з них просто епізодичні.
У своїй сповіді героїня розповідає й про спроби самогубства, пише про страх, зневіру й байдужість до життя. Здається, лише спогади про кохання надавали їй сил у скрутні часи й живили її надію на повернення.
Автор утримався від прямих оцінок своєї героїні. А чи потрібні в цьому випадку однозначні авторські характеристики й оцінки?
Засоби художнього увиразнення
У новелі надмір емоцій, і це не дивно, бо мова йде про кохання. Для розкриття любовної теми автор використав форму щоденника та листа-сповіді. Це допомогло досягти ефекту щирості й інтимності у викладі основних етапів любовної драми. До того ж вдало дібрані художні деталі дещо урізноманітнили емоційний зміст твору.
Художня деталь — це зображена у творі подробиця, наділена особливим змістом. Вона означає значно більше, ніж проста життєва реалія. Художня деталь здатна уточнювати задум автора, увиразнювати психологічну характеристику персонажа, упливати на емоційну специфіку твору.
У новелі таких деталей чимало. Найпомітніша — крило птаха, яке додала до свого послання героїня. Листа ще не прочитано, а герой уже знає, від кого він надійшов. Сойчине крило має й символічне значення. Адже героїня не випадково зберегла пташині крила. Одне вона надіслала своєму коханому: «Здається мені, що се летить до тебе половина моєї душі. А як одна половина залетить, то від твоєї душі буде залежати, чи прилетить і друга. Коли в твоїм серці є ще хоч іскра любові до мене, хоч крапелиночка бажання — побачити мене, то се буде та сила, яка притягне й друге крило, другу половину моєї душі до тебе».
Ще одна деталь — сукня, у якій була героїня під час останнього побачення з Массіно. Одягнувши її знову, Марія дає зрозуміти, що тривала розлука не змінила її почуттів.
До важливих деталей належать і сльози героя: вони віддзеркалюють його внутрішній конфлікт — боротьбу «живого чоловіка» з розчарованим скептиком. Так, дочитавши листа, він спершу промовляє «глупа, романтична дівчина повидумувала.», а потім зауважує: «А я сиджу над сим листом і весь замочив його сльозами».
Такі художні деталі увиразнюють психологічні портрети закоханих героїв та посилюють загальну мелодраматичну тональність новели
І. Франка.
Читацький практикум
Прочитайте уривки твору. Виконайте завдання.
Сойчине крило
Із записок відлюдька
новела
(Уривки)
Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин. Подвійний празник. А бодай подвійний пам’ятковий день. І я надумав стрітити його незвичайно, празнично.
Ха, ха, ха! Празнично! Що таке празничне стрічання Нового року? Шумне товариство, молоді жіночі голоси, мов срібні дзвоники. Старші панове гудуть, мов дуби в теплому вітрі. Світло салону. Звуки фортеп’яна. Хор, пісні, сола... Декламація, брава, оплески. Жарти. «Кришталева чаша, срібная криш...» Наближається північ. Починає бити дванадцята.
Всі підносять чарки, вихиляють душком, а батько родини кидає свою додолу. Нехай так пропадає всяка турбота! Бреннь! І раптом гаснуть світла. Всі запирають у собі дух. Бам... бам... бам. Числять до дванадцяти. Най жиє Новий рік! Най сяє нове щастя! Світла! Музика. Пісні. Нові чарки, нові тости. Поцілуї. Радість і стиски рук. Діти, діти!
Та що балакати! І я там був, мід-пиво пив. І я колись стрічав отак сю врочисту хвилю, сміявся і радувався назустріч тій примані, що зветься Новим роком. І до мене простягалися теплі руки, сміялися блискучі очі, шептали солодкі слова не одні малинові уста. І я вірив, мріяв, любив. Тонув душею в рожевім тумані, будував золоті замки на вітрі, вважав окрасою життя те, що було лише конвенціальною брехнею.
Минулося. Сороковий рік життя, так як і тридцять дев’ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником. Та сим разом попробую празничніше, краще, гармонійніше розпочати його, як двох попередніх років.
Поперед усього до чорта меланхолію!
Двох попередніх років я ще був новаком у твердій школі самоти. Ще не порвав усіх ниток з минулим і теперішнім. Ще щось тягло мене кудись. У душі ще не вмерла була та мала дитинка, що плаче до мами. Тепер се вже скінчилося. Давні рахунки замкнені, давні рани загоєні. Де колись хвилювало та бушувало, тепер тихо та гладко.
Сьогоднішній празник буде заразом перший тріумф мойого нового світогляду, нової життєвої норми. А ся норма — старе Горацієве: Aequam srvare mentem! 1
Без оптимізму, без зайвих надій, бо оптимізм — се признак дитячої наївності, що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати.
Без песимізму, бо песимізм — се признак хоробливої малодушності, се testimonium panpertatis 2, яке сам собі виставляє чоловік.
1 Зберегти рівновагу духу! (Лат.)
2 Свідоцтво вбожества. (Лат.)
Без зайвої байдужості і без зайвого ентузіазму! Без зайвого завзяття та жорстокості в життєвій боротьбі, але й без недбальства та слямазарності. У всьому розумно, оглядно, помірковано і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сорокалітньому мужеві.
Дурень, хто на порозі сорокового року життя не пізнав ціни життя, не зробився артистом життя!
Я пройшов важку школу і, здається, навчився в ній дечого. Я погубив багато цвітів по життєвій дорозі, похоронив багато ілюзій та охоронив коштовний плід і виніс його зі всіх катастроф, як Камоенс свою епопею з кораблекрушення, а се, власне, ту вмілість жити і насолоджуватися життям.
Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!
Життя — се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого.
Суспільність, держава, народ! Усе се подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза — насилля, а другий паралельний із ним, виплетений із м’якої павутини — конвенціональної брехні. Один в’яже тіло, другий душу, а оба з одною метою — опутати, прикрутити, обезличити і упідлити високий, вольний витвір природи — людську одиницю.
Живе, реально живе, працює, думає, терпить і бореться, паде й тріумфує тільки одиниця. І моя скромна одиниця доходить до того, щоб тріумфувати по многих і болючих упадках. Тріумфувати не шумно, со тимпани і органи, щоб шарпати слухи ворогів і будити зависть завидющих. Се тріумф дикунів, негідний освіченого чоловіка. Мій тріумф тихий і ясний, як погідний літній вечір. Мій тріумф не має ворогів і не будить нічиєї зависті. Та він правдивий, глибокий і тривкий. Він не моментальний, не вислід шаленої боротьби і зусилля. Се моє щоденне життя, але піднесене до другого ступеня, осяяне подвійним сонцем, напоєне красою і гармонією.
Я витворив собі оте життя як нездобуту твердиню, в якій живу й паную, з якої маю широкий вигляд на весь світ та яка, проте, не стоїть нікому на заваді, не дразнить нікого своїм видом і не манить нікого до облоги. Ся твердиня побудована в моїй душі.
Світові бурі, потреби, пристрасті, мов щось далеке і постороннє, шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердині. Я даю тому зверхньому світові свою данину, посвячую йому частину свого життя в заміну за ті матеріальні і духовні добра, що потрібні мені для піддержання свого внутрішнього життя. Я працюю в однім бюрі, зайнятий працею, що напружує мій розум, але не торкає серця. Я поводжуся зі своїми зверхниками і товаришами по бюру та іншими знайомими чемно, навіть дружньо, але здержано. Всі вони поважають мене, але ніхто з них не має доступу до мойого «святая святих», нікому я не відкриваю своєї душі, та й, сказати по правді, ніхто з них не виявляє надмірної охоти заглядати в мою душу. Таких надмірно цікавих я вмію швидко висунути поза клямру своєї знайомості.
І ніхто з тих, що кланяються мені на вулиці, стискають мою руку в каварні, радяться зо мною в бюрі, ані не догадується, що у мене поза тим конвенціональним, шаблоновим життям є своє, інше, окреме. Ніхто не підозріває в тім сухім формалісті та реалісті духового сибарита, артиста, що плекає одну штуку для штуки — вмілість жити.
Ось тут, у тім затишнім кабінеті, обставленім хоч і не багато, та по моїй уподобі, я сам свій пан. Тут світ і поезія мого життя. Тут я можу бути раз дитиною, другий раз героєм, а все самим собою. Зо стін глядять на мене артистично виконані портрети великих майстрів у штуці життя: Гете, Емерсона, Рескіна. На поличках стоять мої улюблені книги в гарних оправах. На постаменті в кутику мармурова подобизна старинної статуї хлопчика, що витягає собі терен із ноги, а скрізь по столиках цвіти — хризантеми, мої улюблені хризантеми різних кольорів і різних відмін. А на бюрку розложена тека з моїм дневником. А обік бюрка столик, застелений, уквітчаний — їй-богу, сьогодні не лише листки барвінку, але й сині його квітки! Штукар мій Івась, се він таку несподіванку придумав для мене. Знає, що я в тім пункті забобонний, вірю, що цвіт барвінку на Новий рік приносить щастя.
Вірю — або не вірю, а так собі. Приємно колисатися в такій надії, мов у гамаці.
А на столику вся холодна кухня. І яблука, і помаранчі, і фіги. І кілька бутельок вина. Самі добірні марки. І два келишки! Ха, ха, ха! Збиточник Івась! Думав, що й вона буде! Що без неї й празник не празник і Новий рік не Новий рік. Помилився, хлопче! Минулося моє гречане. Тепер «вона» вже не манить мене до себе, хоч би й яка була. Попробуємо обійтися без неї. І думаю, що моя радість буде не менша, та в усякім разі глибша, чистіша, як би була з нею. А то хто її вгадає! Здається, й гарна дівчина, і говориш із нею, як із другом, а тут на тобі, з її рожевих усток вилетить якесь брутальне слово, якийсь цинічний натяк або й те ні, а по її лиці мигне якась тінь, щось таке погане, огидливе, і попсує тобі весь вечір, прожене всю радість, розвіє всю поезію.
Від часу моєї остатньої романтичної історії, тої там, у лісничівці, перед трьома роками, на мене не раз находить дивне чуття. Коли до мене сміється, зо мною говорить, залицяється молода дівчина, особливо брунетка, мені все здається, що шкіра, і м’ясо, і нерви на її лиці робляться прозірчасті і до мене вишкіряє зуби страшна труп’яча голова. Іноді в такій хвилі мене всього обдасть морозом. Чи се знак, що я старіюся, чи, може, щось інше?
Та гов! Який-то денний порядок нинішнього вечора я уложив собі? На такі празничні вечори я все укладаю собі наперед денний порядок, з тою, одначе, умовою, що вільно мені зовсім не держатися його. <...>
Перша точка: Россінієва увертюра до «Вільгельма Телля», виконана на фісгармонії. Моя улюблена композиція — вводить мене звичайно в поважний та при тім бадьорий настрій. Потім оглянемо хризантеми, обнюхаємо геліотропи та туберози в салоні — вони, бідні, давно ждуть мене і сьогодні, як навмисно, по- розцвіталися в повній красі. Потім вип’ємо й закусимо. Потім прочитаємо новий нумер «Nene deutscheRundschau», а властиво Уальдову статтю про Христа — що то такий майстер стилю і такий хоробливо-новочасний чоловік сказав нового на сю тему? Потім — ах, а яка тепер година?
Сьома! Ну, до дванадцятої на все се буде час. Іще переглянемо свіжі ілюстрації — і «Jugenol», і «Liberum veto», і «Артистичний вісник». Дбають добрі люди за нас, грішних, щоб ми не нудьгували. <...>
Отже, потім почне бити дванадцята година, і тоді.
Дзінь-дзінь-дзінь!
А се що? Дзвінок у передпокою? В сю пору? До мене хтось? Се не може бути! Ну, розуміється, нікого не приймаю. Хто має право сьогодні вдиратися до мене, і заколочувати мені мій порядок, і позбавляти мене моїх тихих, чесно зароблених і без нічиєї кривди осягнених радощів?
Тихі кроки в салоні.
— Се ти, Йвасю?
— Я.
— А хто там дзвонив?
— Листонос. Лист до пана радника.
— До мене?
Виявляємо читацьку, літературну компетентності
1. Напередодні якого свята відбуваються події новели? Як герой ставиться до цього свята?
2. Герой зазначає, що це свято — «перший тріумф мойого нового світогляду». Викладіть основні положення світогляду героя. З якими положеннями його життєвої філософії ви могли б погодитися? Які положення «нового світогляду» викликають у вас заперечення?
3. У «денному порядку нинішнього вечора» героя є місце для читання «Уальдової статті» про Христа. Поміркуйте, чому І. Франко згадує автора роману «Портрет Доріана Грея». Чи є щось спільне між героєм Уайльда і героєм І. Франка? Аргументуйте свою думку. Поміркуйте: «стаття про Христа» — подробиця чи художня деталь? Обґрунтуйте свої міркування.
Ось він у мене в руках, той лист. Не лист, а чималий пакет. Адресований недоладно. Моє ім’я і прізвище — і Львів. Щастя, що нема нікого другого, що називався б так само, як я. А правда, і «др» напереді. А проте видно, що пише хтось.
Та що се? Марка російська і штемпель Порт-Артур! Із Порт-Артура? Се що за диво? Хто там, у Порт-Артурі, може мати інтерес до мене? Кому там, у Порт-Артурі, цікаво доносити мені щось? А може, то не до мене? Може, яка помилка? Може, всередині є друга коверта і лист призначений для передачі комусь іншому?
Розкрити коверту і переконатися — се була би найпростіша річ. Та ні. Нехай іще хвильку полежить. Ось тут передо мною. Запечатаний лист на твоє ім’я, з невідомого місця, писаний невідомою тобі рукою, — се все-таки якась тайна, містерія, загадка. Люблю такі містерії, бо моє життя тепер не має ніяких. Моє життя — як проста, широка, вигідна, гарними деревами висаджена алея, що веде.
Тьфу! Що се я? З якої речі буду сьогодні згадувати про те, що лишається на кінці тої алеї, на кінці кождої життєвої дороги, чи вона проста алея, чи крута, камениста та вибоїста стежка? Лишімо се, воно нас не мине, а самохіть літати туди нема ніякої потреби.
Але лист! Що в ньому може бути так багато напаковано? Кореспонденція до газети, чи дневник якогось полководця, чи якісь урядові донесення, чи розпорядок остатньої волі якого землячка, загнаного долею аж на край світу та застуканого там війною?
Адресовано, очевидно, жіночою рукою, але се не значить нічого. Такі жіночі адреси криють не раз дуже мужеські інтереси.
Щось тверде всередині. За грубістю верств паперу годі домацатися, що воно таке. Ключик не ключик, монета не монета. ну, відчинимо та й побачимо.
Де ножиці? А може, не відчиняти? Може, сей лист, що тепер лежить іще так спокійно і лише принадний своєю таємницею, по відчиненні стратить увесь свій чар, зробиться коробкою Пандори, з якої поповзуть гадюки, що затруять моє життя, знівечать мою твердиню, а щонайменше збентежать і розворушать моє нинішнє свято? Адже такий здоровий пакет паперу — то, певно, не голий папір. Скільки там слів написано! І подумай собі, що іноді досить одного слова, щоб убити чоловіка, щоб навіки або на довгі літа зробити його нещасливим!
Я здавна боюся всяких листів і сам не пишу їх, хіба дуже рідко, в урядових або ділових справах. Кождий лист — се бомба. Може показатися іноді, що се шоколадова бомба, але з верхнього вигляду ніхто не може пізнати, чи та бомба не наладована мелінітом і чи не розірве тебе в найближчі хвилі.
Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробіга по всьому тілі.
Стій! Се нехибний знак, що лист має якийсь фатальний зміст. Стій! Не руш його! Якби я тепер узяв і, не розпечатавши, кинув його в огонь? Він згорів би і поніс би всі свої тайники в безмірний простір, назад туди, відки прийшов. А я лишився б з утаєним у душі почуттям іще одної нерозв’язаної
загадки — та й годі. Нерозв’язана загадка цікавить, навіває жаль або тугу — все те приємні почуття. Розв’язана може зранити або вбити. <...>
Так і є! Се якийсь фатальний лист! Без виразного наказу моєї волі, якимось механічним відрухом рука відчинила його. Тонесенький пасочок з краю відкроєний. Загадка відкрита — і коли у тебе є ще який арсенал оружжя против мене, доле, коли ти якраз сьогодні, перед Новим роком, із другого кінця світу, з далекого Порт-Артура, навела ворожі батареї на мене, то стріляй! Поборемося!
Лист відчинений!
* * *
Лист. Не ждана кореспонденція. Нема окремої коверти і ніякої передачі. Значить — до мене. Хто се може писати? Датовано з Порт-Артура в вересні, — якраз чверть року пройшло. Міг би сей пакетик оповісти дещо, як то йому було перебиратися через японську обологу. Але хто пише?
Підпис: «Твоя Сойка». Що се значить? Ніякої Сойки — Боже мій! І сойчине крило в листі!.. Та невже би? Невже вона, та, яку я від трьох літ споминаю між помершими? Та, якої нагле і загадкове щезнення ввігнало в гріб її батька, а мене випхнуло з кипучої течії громадської праці і загнало в отсю тиху, відлюдну пристань? Вона в остатніх днях нашого товаришування любила називати себе сойкою і все дразнила мене тою сойкою, що гніздилася перед моїм вікном, поки вона не вбила її. Невже се з тої самої сойки крило?..
Мої руки тремтять ще дужче, як уперед. У грудях ще більший неспокій, голова крутиться. Чого ти, дурне серце? Що тобі? Невже ти не оплакало, не похоронило її? Невже одна поява отих кількох аркушів, записаних її рукою, одного засушеного крильця давно вбитої пташини може вивести тебе з рівноваги?
А втім — є ще рада. В огонь з отсим листом! Від покійників кореспонденцій не приймаю.
Дурню, дурню! Мелеш язиком таке, чого не можеш сповнити! Хіба ти здобувся б на те, щоб тепер, зараз спалити сей лист, її писання, не прочитавши його?
Фаталізм! Лист прочитаю, хоч би моє серце мало тріснути з гніву, з жалю чи з обурення.
Виявляємо читацьку, літературну компетентності
1. На вашу думку, чому герой вагається — відкривати конверт чи ні?
2. Яке враження справив на героя підпис адресантки та її подарунок? Поміркуйте, чим може бути викликаний такий стан героя. Аргументуйте свою гіпотезу.
* * *
«Чи тямиш мене?
Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!
Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани, та степи, та гори? Чи тремтить він у твоїм вусі разом з шумом вітру? Чи мерехтить разом із промінням заходового сонця? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!
Чи тямиш мене?
Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями, мов сварки закоханих, з її громами, мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях? Се я була.
Тямиш той ліс із його полянами і гущавинами, з його стежками й лініями, з його зрубами та хащами, де стояли високі квітки з тужливо похиленими головками, де до сонця грали тисячі сверщків, а в повітрі бриніли міліони мушок, а в затишках гніздилися рої співучих пташок, а по полянах паслися ясноокі серни, а скрізь розлита була велична гармонія, і життя йшло рівним могутнім ритмом, що передавався душам людським? Тямиш той ліс, мій рідний ліс, якого нема другого в світі? Се не був ліс, се я була.
Чи тямиш мене?
Тямиш ту лісничівку в самій середині того лісу? До неї сходилися всі лісові дороги, як артерії до сонця, а з неї виходив лад, і порядок, і сильна воля на всі окраїни лісу. А в ній кублилося тихе, відлюдне життя старого батька і молодої дівчини. Лунали голосні, різкі, з золотого серця пливучі мужеські слова і ще голосніші, дзвінкіші сміхи і співи дівчини-пестійки. Тямиш її? Се я була.
Чи тямиш мене?
Тямиш ту поляну, де ми уперве здибалися? Я була в зеленій стрілецькій куртці, з лефошівкою через плече, з готуром 1 свіжо застріленим у торбі, з свиставкою в губах. Тямиш, як ти витріщив на мене очі, побачивши мене? А я розреготалася, побачивши твоє зачудування. А ти був у простій блузі, підперезаний ременем, блідий іще від недавно відсидженої тюрми, з утомленим, помарнілим лицем, з крисатим капелюхом, насуненим на чоло. А почувши мій регіт, ти стрепенувся нараз, і зняв капелюх, і наблизився, і почав звинятися, що без дозволу ходиш по лісі, але тобі веліли лікарі. а ти тілько що вчора приїхав. і власне мав намір представитися таткові. і пригадуєш собі мене ще маленькою панночкою. і тямиш мою маму.. і вибачайте, що на перший ваш вид так зачудувався. і не сподівався застати вас таким Німродом. А я подала тобі руку, і ти поцілував її, і я чула, як твої уста під чорними вусами тремтіли і горіли, і гадала, що се у тебе гарячка, і просила тебе провести мене додому.. а ти запитав, що я застрілила, і я показала тобі готура, і ти здивувався, відки тут узявся готур, і заявив, що ти прожив у тім лісі всю свою молодість, і ночував тут не раз з кіньми, і вештався скрізь по лісі ранками й вечорами і ніколи не видав ані не чував готура. А я сміючися сказала, що се задля мене завелися тут готури, зваблені моїм сміхом і моїм свистом, і що я чарівниця і прошу тебе берегтися мене. Ха, ха, ха! Пригадуєш тепер? Се я була!
1 Готур (діалект.) — глухар.
О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки, незатертими буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу. Рев бурі і тихі шептії дружньої розмови. Все, все те була штафажа, були декорації для моєї ролі, яку я хотіла відіграти перед тобою, щоб лишити в твоїй душі незатерте, незабутнє, високоартистичне вражіння, таке вражіння, де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпоетичнішої дійсності. Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти мені за мою ролю?»
Годі читати! Сього занадто!
Чи ти ворона, що дереш горло своїм ненастанним: «чи тямиш? чи тямиш?» І сама знаєш, що тямлю. Та, мабуть, не знаєш, як тямлю. Гарнесенько зібрав усі спомини, як кісточки зі спаленого покійника, зложив їх у штучно точену урну з карнеолю і поставив далеко в куток свойого серця. Нехай стоїть, нехай буде як оздоба, а не як завада в житті.
А ти з далекого краю простягаєш свою демонську руку, підіймаєш свій воронячий голос і витягаєш ту урну з глибокого закутка душі, відчиняєш і перебираєш кісточку за кісточкою, одіваєш її м’ясом і шкірою, наливаєш кров’ю і соками і надихаєш своїм огняним, демонським духом. І ще й регочешся, мов упириця, і показуєш мені ті постаті, і верещиш при кождій своє ненависне: «Чи тямиш мене? Се я була!»
Женщино, демоне! Чого тобі треба від мене? Чого ти завзялася мучити мене? Чи я в своїм житті зробив тобі яке лихо? Я віддав тобі все, що було найкраще в моїй душі, без домішки хоч би атомика низького, підлого,брудного, а ти погралася моїми святощами і кинула їх у болото. Я вірив у тебе, як у себе самого, а ти кажеш, що лише ролю грала передо мною. Я вкладав усе своє життя, всю свою душу в кождій свій погляд, у кожде своє слово до тебе, а ти хотіла лишити мені лише незабутнє артистичне вражіння!
Женщино, комедіантко, прокляття на тебе! Всі твої слова, і сміхи, і сльози — все комедія, все роля, все ошука!
Та годі! Я тепер expertus Robertus 2.
2 Досвідчений Роберт. (Лат.)
Тепер ти дармо граєш передо мною свою ролю, бо я знаю, яка її ціна й яка її вартість. Тепер я міцніше узброєний на твої стріли. Тепер я й сам сиджу за естетичними заборолами, що, мов шліфована сталь, відкидають від себе всі кулі та гранати фальшивих слів, і сліз, і сміхів.
Говори собі, пиши собі, що хочеш! Я тепер дивлюсь на все оком естетика, розпізнаю кождий момент фальшивої гри. І де ти сміятимешся, я байдужно здвигну раменами. І де ти плакатимеш, я засміюся і скажу: «Ні, дитино! Се не так! Тут іще того й того треба до осягнення повної ілюзії». І де ти впадеш у пафос, там я скривлю уста і скажу: «Тфі, се вже зовсім злий смак!»
Говори собі! Пиши собі! А я почитаю далі.
Виявляємо читацьку, літературну компетентності
1. Яке враження справляє на вас героїня новели? Якою ви її уявляєте?
2. Чому героїня переконана, що герой мусить її пам'ятати?
3. Як ви вважаєте, чи могла б ця героїня дотримуватися принципів життєвої філософії головного героя?
4. Поміркуйте, чому героїня порівнює себе з режисером, а героя — з актором.
5. Яким постає герой у цьому фрагменті?
6. Подумки звертаючися до героїні, герой називає її то комедіанткою, то демоном. На вашу думку, які почуття охоплюють героя? Аргументуйте свої міркування.
«Не сердься на мене, мій Массіно, не сердься на мене!
Тямиш, як я з руського Хоми перехрестила тебе на італійського Томассо, а сього здрібнила на Томассіно, а сього вкоротила на Массіно? І як ти тоді сердився на мене за те, що я протягом одної години, між трьома серіями поцілуїв і пестощів, тричі перехрестила тебе?
Ти все сердився на мене. Твоя любов виявлялася головно сердитістю. Була немов мимовільна, силувана концесія для твоєї пророцької чи апостольської гідності.
Ха, ха, ха! Тямиш, яким пророком і апостолом я пізнала тебе? Як ти не говорив, а благовістив, не кланявся, а снисходив? І се дразнило мене. І я нищечком постановила собі стягти тебе з п’єдесталу — іронією, кпинами, сміхом, жартами. А коли сі способи не помагали, бо в тебе в душі були заборола перебутого терпіння, то я пустила в діло інші способи — сердечність, щирість і, нарешті, остатній, найсильніший — свою любов. І ти не міг опертися їй, і я побідила. А ти, почуваючи свою безсильність супроти мене, супроти того людського, мужеського, що було в твоїй натурі, — сердився на мене, на себе самого, бурчав — і плив за течією. Тямиш се все, Массіно мій?
А проте не сердься, навіть тепер не сердься, коли нас розлучили отсі три роки небачення. Не докоряй мені комедіанством! Не докоряй тим, що я грала ролю перед тобою! Хіба ж я могла інакше?
Ти любиш цвіти? А приглядався ти їм коли уважно? Пробував вникнути в їх душу, в їх психологію? Ти вчений, вдумливий чоловік, ти повинен би частенько робити се.
Хіба ж ти не знаєш, що цвіт — се кокетерія ростини, що всі оті рожі, геліотропи, хризантеми та туберози те тілько й роблять, що кокетують, грають ролю, б’ють на ефект — а все в одній цілі. Ти знаєш у якій. <...> Вдумайся в їх психологію, Массіно, і докори їм, вони грають ролю, що кокетують, що виставляють себе в фальшивій красоті. Хіба ж вони можуть інакше?
Хіба ж женщини можуть інакше? Те, що вам, твердішим, тупішим, видається кокетерією, комедією, се у них найінтимніший, несвідомий вияв їх натури, се у них таке просте, і конечне, і неминуче, як дихання легкими і ходження ногами.
Не сердься на мене, Массіно мій! Я не винувата, що ти в моїм житті був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвитися, і розпуститися, і відкрити свою чашечку, і розлити свої найкоштовніші пахощі.
І признайся одверто, перед самим собою, чи ти тоді не був щасливий? Чи я не була квітчастим оазисом у твоїм житті? Чи ти в нашій лісничівці не пережив найкращого літа, яке взагалі випало тобі на долю на твоїм віці?
Ти сам говорив мені се тоді. А тепер, по трьох роках розлуки, що скажеш?
Чи осмілишся проклясти те літо за те тілько, що воно минуло? А ти ж як хотів? Щоб одно лише твоє щастя зробило виїмок із усього на світі і не минуло ніколи?
Чи осмілишся кинути каменем на мене за те, що я покинула тебе? Гай, гай, Массіно, в такім разі камінь упав би на тебе самого. Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене. От що, небоже! Ти мав часу шість місяців і не зробив нічогісінько для того. Хіба ж я тому винна, що інший за шість неділь упорався зо мною краще?
Се я, Массіно, я мала би право нарікати на тебе, проклясти тебе. Адже признайся по щирості перед собою самим: ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита — нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се. Як мене боліло те, того ти не знав і не відчуєш ніколи, ти, поганий егоїсте й сибарите! Але маєш за се кару! Я покарала тебе, і, коли у тебе є хоч шматочок людського серця в грудях, ти мусив відчути ту кару і мусиш іще не так, не так відчути її!
Та проте, Массіно, не сердься на мене! Я, караючи тебе, потерпіла сто, тисячу разів дужче, як ти, і за моє терпіння.»
Виявляємо читацьку, літературну компетентності
1. Фрагмент починається згадкою про те, як героїня тричі змінила ім'я героя. Пригадайте його справжнє ім'я. Який фразеологізм пов'язаний із цим іменем? Що він означає? Які нові імена дістав герой? Скориставшися пошуковою системою мережі Інтернет, з'ясуйте значення імен героя. Якого символічного змісту набувають ці зміни?
2. У чому героїня звинувачує героя? Як ви розумієте її слова: «Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене»?
***
«Посилаю тобі сойчине крило. Тямиш ту сойку, що гніздилася на смереці перед самим вікном тої лісової хати, в якій ти проводив літо?
З моєї намови. Я хотіла мати тебе близько себе.
Я щоранку зі стрільбою на плечі прибігала до твоєї хати, щоб сказати тобі добрий день крізь вікно. І щоранку ота сойка, що гніздилася на смереці проти самого вікна, своїм скрекотом упереджала тебе про мій прихід.
Я зразу полюбила її. Вона була немов моя повірниця, моя служка. Задля неї я щадила весь сойчиний рід у лісі, бо боялася, щоб, стріляючи, не застрелити її.
Тямиш, як ми не раз обнявшися перед хатою сиділи мовчки, в щасливім забутті, і дивилися на спокійне порання сеї сойки в гнізді? Як вона, вичистивши гніздо, сідала в ньому і тихими розумними очима цікаво дивилася на нас, презабавно зазираючи понад краєчок гнізда та повертаючи головку? Її очі мали якийсь магічний вплив на тебе. В таких хвилях ти цілував палкіше, пригортав мене до серця сильніше, і з твоїх уст лилися слова, що були для мене мов роса для зв’яленої квітки. В таких хвилях мені здавалося, що заглядаю в твою душу, а крізь неї в якийсь величний світ, повний чудес і невиданої пишноти.
А потім я почала ревнувати тебе до сеї сойки. Тихо, в глибині душі, я почувала глуху заздрість до неї. Мені здавалося, що ти не мене любив, а її. Її веселий скрекіт будив тебе щоранку; її тихе порання в гнізді оживлювало тебе; цікавий погляд її очей наповняв тебе чарами, окрилював твої слова. І я зненавиділа її, як свою суперницю.
Не смійся з мене, Массіно! Се правда. Я з часом дійшла до того, що голос сойки — не лише сеї, але всякої взагалі — псував мені гумор, робив мене злою і сердитою. Я чула, що не зможу терпіти її обік себе.
І я вбила її.
Панів бузковому (Микола Фешин, 1908)
Одного ранку я прийшла вчасніше, як звичайно. Хотіла підійти так тихо, щоб ота ненависна сойка не почула мене, щоб мій, а не її голос збудив тебе. Та ні! Ледве я наблизилася на яких п’ятдесят кроків до твоєї хати, ледве моя зелена сукня показалася на стежці серед сірих дубових пнів, а вже моя суперниця почула мій прихід, побачила мене, вискочилаз гнізда і, скачучи по гілляці над самим твоїм вікном та злорадно — так мені бачилося — тріпочучи крильми, заверещала своїм хрипливим голосом:
— Кре, кре, кре, кре, кре!
І в тій хвилі я побачила, як ізсередини твоя рука відсуває вікно. Вона збудила тебе, а не я!
Ні, я не могла стерпіти сього! Я зайшла смерічками за вугол твоєї хати, підвела стрільбу до ока, і, поки навісна сойка все ще скрекотала, сидячи на гілці, я вицілила.
Гукнув вистріл, сипнуло вгору дрібненьке пір’я, і моя суперниця, ще тріпочучи крильми й лапками, мов грудка, скотилася вниз.
Ти вибіг з хати. Ти був увесь блідий. Побачивши мене, ти не всміхнувся, не простяг мені, як звичайно, обох рук, тілько з якимось докором у голосі запитав:
— Манюсю, а се що таке? Ти забила нашу сойку?
А в мене в хвилі вистрілу вже зайшла реакція в душі. Мої руки дрижали. Я вхопила мертву пташину і почала цілувати її закровав- лену головку. Потім розплакалася.
Тямиш, як ти обтирав мені сойчину кров із уст, і поцілував мої уста, і вцитькував мене? А того-таки й не допитався, за що я забила сойку.
А на обід ми з’їли її смажену. І сміялися. Тямиш? Але я тоді вже знала, що нам не бути в парі, що та сойка — то наша розлучниця.
Я заховала її крильця, поклала їх між обложки і картки свойого молитовника і не розставалася з ними ніколи. Отак зо мною заїхали вони аж сюди, до Порт-Артура.
А тепер посилаю тобі одно з них. Здається мені, що се летить до тебе половина моєї душі. А як одна половина залетить, то від твоєї душі буде залежати, чи прилетить і друга. Коли в твоїм серці є ще хоч іскра любові до мене, хоч крапелиночка бажання — побачити мене, то се буде та сила, яка притягне й друге крило, другу половину моєї душі до тебе.
Лети ж, сойко, в далекий світ! До того, що любив слухати твойого скрекоту, любив дивитися в твої очі! Затріпочи отсим крилом над його душею і роздуй те, що там тліє ще під попелом байдужності та розчарувань! Навій на нього солодкі мрії, любі спомини! Розворуш його серце, щоб забилося невимовною тугою, запали в його очах блискучі іскри, щоб горіли, як дорогі брильянти, і потім угаси їх слізьми, мов перлами та пишними кришталями!
Та коли він, зворушений, запитає тебе: «А де ж ти бувала? А що ж ти чувала!» — то мовчи! мовчи!»
Виявляємо читацьку, літературну компетентності
1. Якого значення набуває образ сойки в цьому фрагменті?
2. Поміркуйте, чи добре героїня розуміє героя, його внутрішній світ. Обґрунтуйте свої міркування прикладами з тексту.
***
Впадаєте в сантиментальність, шановна пані! Вона шкодить вам. Поетичні вислови та сльозоточиві фрази не до лиця вам.
Того писання ще груба пачка. Вже восьма вибила. Як воно все таке саме, то зачинає бути нудне. Не варто було й трудитися писати таку пустомельщину.
Все се, коли сказати вам по правді, панно Маню, ані крихти не зворушує мене. Бо все се слова, фразеологія. Правдивого чуття в тім нема, от що. А я занадто старий воробець, щоб дав зловити себе на полову.
Ваша історія з сойкою зовсім не до речі приточена. І містику якусь із тим крилом ви не до речі підпускаєте. Се малим дітям та старим пряхам до лиця, а не нам із вами, панно Маню.
Почитаю ще трохи далі. Коли й там таке саме, то покину. Не буду дочитувати. Або лишу на завтра, або зараз кину в огонь. Не цікаво. А от валки повставляю до фонографа, послухаю Габріеля д’Аннунціо, або Дузе, або красуню Клео. Се буде зовсім інша забава, ніж нудне сантиментальне балакання тої авантурниці з Порт-Артура! Ну лише, що там далі пише?
* * *
«Я знаю, Массіно, ти не любиш сантиментальності. І тебе вже занудило отеє балакання без змісту. І ти питаєш себе: чого вона хоче? Чого чіпляється? І чи довіку думає
натуркувати мені голову своїми катеринковими: чи тямиш? чи знаєш?»
* * *
Се чорт, не женщина! Завважую, що вона, пишучи се, немов душею розмовляла зо мною і, укладаючи свої фрази, рівночасно своїми ящірчачими очима слідила кождий рух моєї душі. Вела зо мною нечутний діалог і зараз же відповідає на кождий заміт, що ворушиться в моїй душі.
Allen Respect! 1
1 Повна пошана! (Нім.)
Се також талант. Чи, може, яка інша сила? А може, лише привичка, віртуозівство? Ну, та читаймо далі, побачимо, чи вміє вона промовляти й іншим тоном, бо се, очевидно, заповідає її остатня рефлексія.
* * *
«Отже, почну щось інше. Почну таке, чого ти найменше надієшся.
Знаєш? Вертаю до тебе. Скоро тілько буду вільна, скоро покладу в могилу свого мужа, вертаю до тебе.
Не думай, що я без серця, що спекулюю на смерть свого мужа. О, ні, я вірна йому, так, як була вірна сімом його попередникам. Але йому не довго жити. В остатнім штурмі куля відірвала йому обі ноги, і тепер він лежить безнадійно хорий, лежить і конає отсе вже другий тиждень.
Я сиджу біля нього. Замість сестри милосердя. Дні й ночі пильную його. А в вільних хвилях пишу тобі отсей лист. Коли тоска занадто давить серце, я хоч на папері сміюся до тебе. Коли жорстока дійсність кліщами шарпає за душу, я нагадую своє минуле, свою молодість, своє щастя і тебе, невідлучно тебе, Массіно мій. <...>
Бачиш, яка я фантастка, романтичка. Ти сказав би: глупа сойка! Принаймні з сього погляду не змінилася за сих три роки, що ми не бачилися.
Микола Федорович застогнав. Спішу до нього!..»
* * *
«Ти віриш у силу сповіді?
Колись маленькою я була дуже побожна. Моя мама була побожна і мене виховувала в тім дусі. І я почувала дивну полекшу в молитві і дивну розкіш у сповіді.
Потім прийшла весела вільнодумна молодість. Батько був вільнодумець і своїми жартами, дотепами, а далі й доказами розвіяв мою дитячу віру.
А потім прийшла буря, що вхопила мене, мов листок, відірваний від гілки, і покотила далеко по світі, аж занесла сюди, на край світу. І весь сей час, хоч як мені не раз приводилося болюче, важко, страшно, я не молилася, не сповідалася. Не почувала потреби. Серце запеклося і не м’якло ані разу.
Аж тепер. Ніч. Тихо, ясно. Осінні пахощі ллються крізь відчинене вікно разом із теплом ночі. Далеко грає море, а по його хвилях танцюють роями дрібненькі світла та час від часу пересуваються величезні світляні стовпи — се рефлектори слідять, чи не підкрадається японець. Мій хорий спить важким, напівмертвим сном. Над ним плаче тінь його далекої матері. Я свобідна. В тій самій кімнатці, відділена лише параваником від його ліжка, сиджу при світлі лампи і пишу. <...>
Почуваю потребу висповідатися. Поділитися з кимось усіми своїми пригодами, всіми своїми злочинами, всім своїм терпінням.
Массіно, любий мій, єдиний на світі, кого я правдиво і беззавітно любила і досі люблю, прошу тебе, слухай моєї сповіді!
Не прошу в тебе милосердя для себе. Не прошу в тебе розгрішення для своїх гріхів. Нічого не прошу, лише вислухай моєї сповіді. А потім суди або не суди мене, як знаєш!»
* * *
Femina — animal clericale 1.
1 Жінка — клерикальна істота. (Лат.)
Хто то сказав сю сентенцію?
І не помилився. Женщина жиє чуттям і, як геліотроп до сонця, обертається все до тих, що вміють найліпше грати на струнах чуття. А се, розуміється, поперед усього чорні ряси.
Містерії, тайни, сакраменти — отеє їх життєвий елемент. Се невідхильна потреба їх природи.
Коли б у всіх людей не було віри в чуда, женщини витворили б її.
Чи ж не з женщиною трапилося перше чудо? До неї заговорив вуж.
Коли б не було церкви з сакраментами, женщини витворили б її. Недаром у первіснім християнстві роля женщини така визначна, як не була в первопочинах жадної іншої релігії.
Коли суспільність почне емансипуватися від клерикалізму, женщини силою своєї чутливої вдачі знов затягнуть її в сутінь сповідальниці. Недаром дочки Дюма, виховані в атеїзмі, в старшім віці повступали до монастиря.
Які дурні наші поступовці та радикали, що декламують на тему конечності рівноправності та рівнопросвітності женщин з мужчинами! Як коли би се було можливе! Як коли би се було потрібне! Як коли би се було комусь на щось пожиточне!
Дай їм сьогодні рівноправність у державі, вони зробляться незламною опорою всіх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів.
Дай їм рівноправність, коли для них усяка просвіта, всяка наука — се тілько окремий рід туалети, спорт, спосіб приманити спеціального рода женихів.
Певно, бувають виїмки. Виїмкам усяка свобода. Але тягти весь загал жіноцтва, особливо того ситого, та вбраного, та випарфумуваного, до вищої науки — се цілковита страта часу й засобів.
Ну, та годі! Що се я в антифемінізм забігаю? Нехай би почули се наші фанатики поступовства, тото би мені було! Чоловік най- А ми все-таки послухаймо сповіді нашої менше розуміє жарту в таких речах, які най- сойки з Порт-Артура! менше розуміє.
Виявляємо читацьку, літературну компетентності
1. Схарактеризуйте емоційний фон двох останніх фрагментів. Поміркуйте, чому після палкого зізнання в коханні й прохання вислухати сповідь, герой розмірковує про емансипацію, релігію.
2. Які погляди на жіноцтво та його роль у суспільстві висловлює герой? Чи згодні ви з ними?
«Ах, та сцена, та сцена, остатня сцена нашого спільного побуту!
Тямиш її, Массіно? У мене вона досі мов жива в пам’яті.
Татко від’їхав до Львова і мав вернути пізно вночі. Ти по цілоденній праці над якоюсь книжкою в своїй лісовій хатині надвечір прийшов до нас. Ми пили чай — я, ти і пан Генрись, молодий татків практикант, принятий місяць перед тим.
Тямиш його? Хлопець ледве 26-літній, рум’яний, ніжний, як панночка. Так мало говорив у товаристві.
Рум’янівся при кождім натяку на любов та на жіночий рід. Працював так пильно в татковій канцелярії. Був такий тихий, слухняний, такий делікатний та чемний у поводженні. Тямиш його, Массіно?
О, я думаю, що добре тямиш і тямитимеш до самої смерті.
Ми пили чай на веранді. Пробували свіжі смородинові конфітури, що я наварила того дня. Ти дуже любив їх, а пан Генрись не терпів їх запаху. А я долила йому їх до склянки з чаєм. А він почервонівся весь і з подякою відсунув склянку. А ти мовчки взяв його склянку і подав йому свою з чистим чаєм. А я реготалася, реготалася, як шалена.
О, я багато реготалася того вечора, дуже багато. Занадто багато.
Я знала, чого регочуся, але не знала, що се остатній мій регіт. Не знала, що прийде по ньому. Ти оповідав про свій вранішній грибозбір. Потім свою розмову з селянином, якого ти здибав у лісі. Потім перейшов загалом на положення селян, на відносини до них управи камеральних дібр. <.>
Але тоді мені було не до спілок, і не до фільварків, і не до грибів, і не до лісових кар. У мене перед очима миготіли, мерещилися та іскрилися чарівним блиском інші, широкі, тудові світи. Світи, про які тобі й не снилося, бідний мій Массіно. Світи, повні невимовної розкоші, вольної волі, палкого кохання. Я вже кілька день носила їх у своїм серці, леліяла і берегла, як свої найсвятіші святощі, і пильнувала, як ока в голові пильнувала, щоб не зрадитися з тим своїм скарбом перед тобою. Щоб навіть надмірний блиск моїх очей не зрадив перед тобою те, що там горіло, та ясніло, та іскрилося в моїй душі.
Я напустила на себе поважний вид і почала питати тебе, як же ти думаєш зробити те, щоб перетягнути ті камеральні добра під краєву управу? А ти почав толкувати мені про потребу агітації серед народних мас, про організацію великої людової партії, про виборення виборчої реформи. А мені, слухаючи твоїх виводів, було так смішно, так смішно!..
Ти весь думками й душею буяв у будущому, в громадській праці, в службі загалові, а не знав, що діється ось тут коло тебе.
Твої очі спочивали на мені з такою певністю, з такою любов’ю і вірою, а мені було смішно, смішно, що ти такий сліпий, такий добрий, такий легковірний, як дитина!
Генрись посидів троха і сказав, що мусить іти лагодити коні, бо ще сьогодні мусить поїхати до сусіднього села передати якісь розпорядження тамошньому лісничому. Відходячи, він ані не глянув на мене.
Ми лишилися обоє. Я споважніла. Ми мовчали хвилину. Ліс довкола нашого дому помалу тонув у нічній темряві. Сова загукала на дупластім дубі, і ти трепенувся.
— Гарна птиця, — сказав ти по хвилі, — а коли отак загукає, то чогось поневолі на серці моторошно робиться.
— Наче щось живе вмирає, — додала я, і по мені також пройшов мороз при тих словах.
— Мов якийсь демон глузує з людської віри, з людського сподівання.
— І з людської любові, — докинула я сантиментально. А мені було так смішно, так смішно!..
— І знає чоловік, — промовив ти по хвилині, коли сова обізвалася ще раз, — що се ж нічим неповинна, ні в яких демонських штуках непричасна пташка, а проте її голос робить такий ефект. Чисто театральний ефект. Штука для штуки.
— А ти певний, що за сею штукою не криється якась тенденція? — запитала я.
— Яка ж тут може бути тенденція?
— Ну, а може, справді який лихий демон у тій хвилі сміється над нами?
— Га, га, га! — засміявся ти. — Над нами? Чим же ми далися йому на сміх?
— Нашою любов’ю. Може, він завидує їй.
— Гм. як на демона, то се можливо. Та ми маємо міцне забороло на його стріли.
— Яке?
— Саму нашу любов, її силу. її щирість. Оту одвертість, що не допускає найменшої тіні між нами.
Ти сказав се з таким дитячим довір’ям, з такою певністю, що в мене навіть не стало духу подразнити тебе. Я затулила тобі уста гарячим поцілуєм.
— І ти, Массіно, так віриш мені? — запитала я.
— Хіба ж можна не вірити тобі? Не вірити отсьому?..
І ти притиснув мене до себе і цілував мої уста. В тій хвилі від нашої возівні почувся дзвоник.
— Се Генрись збирається їхати, — сказала я мимоходом.
— Нехай собі їде. Ніч місячна, — сказав ти, держачи мене в своїх обіймах.
Затупотіли коні. Затуркотіла бричка. Скрипнула брама. Я ще раз палко поцілувала тебе і легенько увільнилася з твоїх обіймів.
— Хвилинку, Массіно. Я зараз буду тут.
І я вибігла з веранди до салону, звідтам до свого покою і тут мало не впала на ліжко. Мене душив шалений сміх. Я залилася п’яним, божевільним реготом.
— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Хвилинку, Массі- но! Я зараз буду тут. Ха, ха, ха!
Чи довго ти чекав?
Ся хвилинка протяглася троха довго, мій бідний, глупий, недогадливий Массіно! Від тої хвилинки ми не бачилися й досі».
«Мій бідний, глупий, недогадливий Массіно!»
А ти то, багата, мудра, догадлива Маріє, великого щастя доскочила? Адже скроплюєш сльозами отсі картки!
Стаєш мені як жива перед очима в тій остатній хвилі нашого бачення. Веранда густо обросла диким виноградом. У однім куті простий дощаний столик. На ньому лампа. Ти з одного боку сидиш на кріслі, я з другого. Генрись тілько що пішов. Ти регочешся вслід йому.
— Манюсю, — говорю я, — ти дуже весела сьогодні.
— Так, дуже весела, дуже весела! Ха, ха, ха!
— А не можна знати, чого ти така весела?
— Мабуть, перед сльозами.
— Що ти, люба! Відки тобі до сліз, пташино моя?
І я беру твою руку і стискаю її.
Ти встаєш і приступаєш до мене. Легенько виймаєш свою руку з моєї, кладеш мені обі руки на плечі і поважно, тихо дивишся мені в лице.
В тім моменті й тепер стоїш мов жива мені перед очима. На тобі перкальова сукня, червона з білими круглими цятками. На шиї золота брошка з опалом. У волоссі металевий гребінець. Стоїш похилена наді мною. Мої очі спочивають на твоїх грудях, що злегка хвилюють під сукнею. Потім я підводжу їх на твоє лице. Твої губи легенько тремтять.
— Любиш мене, Массіно? — запитуєш ти тихо.
— Дитя моє, ти ж знаєш, як я люблю тебе!
Я беру одну твою руку і тулю її до уст.
Ти легенько відтягаєш її і знов кладеш на моє плече. Щось мов здавлене зітхання підіймає твої груди. А я сиджу і любуюся тобою.
— Любиш мене, Массіно? — по хвилевій мовчанці знов запитуєш ти.
— Манюсю моя!
І я обіймаю рукою твою талію і пригортаю тебе до себе, не встаючи з місця. Ти вся починаєш тремтіти. Твій віддих прискорюється, руки тремтять на моїх плечах.
— Та невже ж се правда, Массіно? — запитуєш ти. — Невже ти любиш мене?
— Як же маю тобі се доказати?
— Як маєш доказати? — звільна, немов з розчаруванням, повторяєш ти, і твій зір понад мою голову блудить десь у далечині. — Як маєш доказати? Хіба ж я знаю?
— Щастя — се факт, який не потребує доказу, — мовив я, не випускаючи тебе. — Я щасливий.
— Ти щасливий, — повторила ти якось бездушно, мов луна. А потім, обертаючи до мене очі, в яких раптом запалали якісь таємні іскри, ти запитала:
— А що таке щастя?
* * *
Я глядів на тебе. Мені було так любо глядіти на тебе, впиватися твоєю красою. Се було моє щастя. Давати в тій хвилі філософічну дефініцію щастя видалося мені профанацією сеї райської хвилі. Ти перша перервала її своїм сміхом. Із подвір’я забряжчав дзвінок.
Ти вибігла, щоб не вернути більше. А я сидів на веранді, курив папіроску, пускав із неї дим тонкими клубками і плавав у рожевих хвилях розкоші, дожидаючи тебе.
Дурень, дурень! Засліплений, егоїстичний дурень! І як я міг тоді не розуміти тебе? Як моє глупе серце не спалахнуло, як мої уста не крикнули, як мої руки, мої зуби не впилися в тебе?
Адже ж я знаю, розумію тепер, що та хвиля рішила про мою долю. Що в тій хвилі я втратив тебе.
О, я дурень! О, я засліплений егоїст! Естетик убив у мені живого чоловіка, а я ще й горджуся тим убитим трупом!
Маню, Маню, чи можеш ти дарувати мені непростимий гріх тої хвилі?
* * *
«Чи тямиш ту сукню, що я в ній була вбрана того вечора? Червону в круглі білі цятки. Вона в мене досі. Я бережу її, як святість, як найдорожчу пам’ятку.
Вона нагадує мені ті остатні хвилі, пробуті з тобою. Буває так, що, дивлячися сама на себе, згадуючи свої пригоди, я починаю сумніватися, чи се я сама, чи, може, моя душа ввійшла
в якесь інше, чуже тіло. В таких хвилях та сукня дає мені живий доказ моєї тотожності.
Я цілую її і мочу сльозами. А знаєш чому? У мене в голові повстала і, мов цвях, сидить думка, що в тій самій сукні я маю знов появитися перед тобою.
Ось чому я бережу її, як святість. Вона для мене жива запорука кращої будущини.
Бідні ми створіння з нашими святощами! Шмат старого полотна, засушене крило давно вбитої пташини, перед літами зів’яла квітка, стара книга на давно забутій мові — а піди ж ти!
Прикипить наше серце до такої бездушної річі, настелить на неї наша уява все найкраще і найстрашніше, що має наша природа, — і ми носимося з тою річчю, бережемо її, терпимо, і б’ємося, і вмираємо за неї!
А глянути збоку, нечутливими очима і невіруючим серцем — тілько засмієшся або плюнеш і відвернешся!»
* * *
«Як я сміялася, як я сміялася, сідаючи на візок біля Генрися!
Голос дзвоника — се був наш умовлений сигнал. Я спакувала свої річі вже за дня і потайно передала йому. Він мав їх у себе на возику.
В своїм покою я лише написала таткові карточку: «Па, татусю! їду на пару день до тітки до Городка. Дуже просила. Не турбуйтеся мною». Положила йому на бюрко і вийшла. Ані хмариночки жалю не було в душі.
О, пізніше, аж геть пізніше прийшла вона, але вже не хмариночка, а порядна осіння хмара, що затяглася на триденну — що я кажу! — на трилітню сльоту!
Як я сміялася, виїжджаючи з рідної хати! Серце аж підскакувало, в грудях тріпалося щось, мов пташина, що виривається з клітки. Я горячо стискала Генрися, що мав обі руки заняті, одною держачи віжки, а другою батіг. Я стискала його, цілувала, гризла з радості його рам’я, мало не кусала його дівочоневинне лице.
Гей, якби я була знала в тій хвилі те, про що дізналася троха пізніше! Гей, якби я була знала! <.>
Виявляємо читацьку, літературну компетентності
Наступні фрагменти новели містять розповідь героїні про її поневіряння. Розкажіть, ким насправді був той парубок, з яким вона так виїхала з дому. Яка доля його спіткала? Як утеча Марії вплинула на її батька? Розкажіть, чому героїня опинилася в Порт-Артурі.
***
Кінчу сей лист. Досить. І так усього не переповісти. А маєш доказ, що я не хотіла утаїти від тебе нічого.
Прощавай! Любий мій!.. Та ні, не буду розжалоблювати себе.
Адже побачимося. як не тут, то там? Віриш у бачення там? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, здуріла б, руку наложила б на себе. А може, ся сама віра — симптом божевілля?
Прощай! Гармати грають. Чи новий штурм? Іду над море, щоб передати лист китайцеві. Ще раз прощай! До побачення.
Твоя Сойка».
* * *
І се має бути правда? Ні, ніколи!
Глупа, романтична дівчина повидумувала, щоб.
* * *
Та що се я?
Три чверті на дванадцяту! Господи! А я сиджу над сим листом і весь замочив його сльозами!
Цілу годину просидів, сам себе не тямлячи. І плачучи. Що се зо мною діється?
Новорічна година наближається. Чи так-то я надіявся зустрічати її?
Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітка радощів, задля яких і безмежні муки не муки!
Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!
«До побачення». Так вона кінчить. Та невже ж се можливе? Невже для нас, розділених так многими могилами, є якесь побачення? Ні, не вірю!
А понад ті могили пливе рікою одно велике неперерване страждання. І мучить нас.
До побачення, серце! Приходь! Приходь! Що врятувалося, переходячи через стілько могил, що лишилося живе в наших серцях по стількох руїнах — нехай живе! Нехай надіється!
Та ні, мабуть, не для нас надія! Не для нас весна. Ми змарнували, поховали її. Нашої весни не воскресить ніяка сила!
Де ти тепер? Чи все ще там, у тім кровавім Порт-Артурі, серед ранених та призначених на загибель, сама носячи своє велике кладовище в серці? Чи, може, давно вже твої кості розмиває бурхливе Жовте море?
Чи, може, знов доля викинула тебе в широкий світ, у сибірські тундри, в китайські брудні передмістя, вкинула в болото і грається тобою, як забруканою, попсованою забавкою, поки не кине десь на смітнику? Голубочко моя! Де ти, отзовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і я стрясу з себе ті пута, і рвонуся до нового життя!
***
Дзінь-дзінь-дзінь!
Дзвоник у передпокої! В сю пору?
Що се таке? Телеграма?
Івась, мабуть, спить уже.
Та ні. Чую, відмикає.
Якийсь гомін! Що се? Хто се? До мене? В таку пору?..
Кроки в салоні.
— Се ти, Йвасю?
— Я, прошу пана.
— Ти ще не спав?
— Ні, прошу пана. Читав досі.
— Що там таке?
— Якась пані в передпокою. Конче хоче бачитися з паном.
— Пані? Стара? Молода?
— Не знаю. Завельонована. Я перепрошав — не хотіла йти. Скинула футро. Там холодно, а вона сидить у такій легкій сукні, червоній з білими цятками.
— Проси!
1905
Виявляємо читацьку, літературну компетентності
1. Порівняйте ставлення героя до життя на початку та в кінці новели. Які зміни відбулися в його світогляді? Поміркуйте, що саме спричинило ці зміни.
2. Поясніть, чому Марія, для якої душа героя — «відкрита книга», так фатально помилилася щодо пана Генрися. Історія її поневірянь — це наслідок помилки чи кара? Аргументуйте свою думку.
3. Якого символічного значення набуває у творі «червона з білими цятками» сукня?
4. Поміркуйте, чому героїня зважується повернутися до героя. Як ви вважаєте, останнє слово новели: «Проси!» — позначає щасливий кінець чи відкритий фінал історії? Обґрунтуйте свої міркування.
5. Поясніть назву новели.
6. Розгляньте ілюстрації на с. 115, 117. Це роботи в жанрі портрета відомих художників-імпресіоністів. Яке враження вони справили на вас? Які особливості характерів, настроїв героїнь передали художники? Жіночий портрет якого художника більше відповідає вашому уявленню про героїню твору І. Франка «Сойчине крило»? Аргументуйте свою відповідь.
Історія створення
Вивчаючи український фольклор, І. Франко зацікавився «Піснею про шандаря», а згодом навіть написав статтю «Жіноча неволя у руських піснях народних» (1883).
Поступово оформився задум драматичного твору, у якому письменник мав намір показати становище жінки в галицькому селі. Розробка й реалізація цього задуму потребували часу.
І. Франко психологічно ускладнив баладний мотив подружньої зради «Пісні про шандаря» і переосмислив його відповідно до соціальних і побутових обставин тогочасного сільського життя.
Роботу над твором І. Франко завершив у 1893 році. У листопаді того ж року в театрі товариства «Руська бесіда» відбулася прем'єрна вистава за п'єсою. Драма мала великий сценічний успіх у Галичині, а в 1904 році ввійшла до репертуару «театру корифеїв» та була виставлена в Києві за участю Івана Карпенка-Карого (режисура й роль Миколи) та Миколи Садовського (роль Михайла).
Опрацьовуємо прочитане
1. Яку пісню автор поклав в основу драми?
2. У якій статті він проаналізував цю пісню?
3. Коли письменник завершив роботу над драмою?
4. Коли й де відбулася перша вистава? Коли п'єсу вперше виставили в Києві?
Читаємо взірці української художньої літератури
Прочитайте драму Івана Франка «Украдене щастя». Звірте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника.
На сайті interactive.ranok.com.ua ви знайдете повний текст твору.
Тема, проблематика, жанр
Тему родинного й людського щастя І. Франко розкрив у межах драматичного соціально- психологічного конфлікту. Коментуючи народну «Пісню про шандаря», він указав на соціальний чинник як головну причину трагедії: «Винне нещасливе улагодження наших родинних обставин, котре не дозволяє легально розірвати зв'язок, уже фактично розірваний, котре насилує любов і серце жінки і через те скривлює їх, зводить на манівці». Драматург рішуче виступив проти соціальних обмежень, що не дають людині бути щасливою. Він зосередився на зображенні жінки, найменш захищеної і практично безправної в тогочасній сільській громаді.
Саме соціальна проблема жіночого безправ'я виступає у творі І. Франка ключовою. Адже героїню позбавили права на самостійний життєвий вибір. Її ошукали, розлучили з коханим та примусово видали заміж за нелюба. А коли коханий, якого вважала померлим, повернувся, люди осудили жінку за подружню невірність. Зображуючи свою героїню, драматург порушив важливі проблеми примусового шлюбу, зради і вірності, кохання й ненависті, людини і громади.
Проблематика й характер конфлікту обумовили жанрову своєрідність п'єси І. Франка. «Украдене щастя» має ознаки драми — драматичного твору, що тяжіє до гострих соціальних конфліктів.
У драмі І. Франко показав соціальні причини нещастя героїні, розкрив внутрішній світ жінки, котра проходить через важкі моральні випробування. Інші характери твору так само психологічно й соціально переконливі. Це й дозволяє визначити п'єсу «Украдене щастя» як соціально-психологічну драму.
Заручені (Адальберт Ерделі, 1953)
Особливості композиції й сюжету
«Украдене щастя» має авторське визначення — «Драма з сільського життя в 5 діях». У переліку дійових осіб представлені переважно соціальні (селянин, жандарм, війт, орендар) та вікові характеристики персонажів. Зокрема, довідуємось, що Микола на двадцять років старший за свою дружину Анну. Наявні також додаткові зауваження щодо зовнішності Миколи та Михайла. Перший «чоловік, літ 45, невеликого росту, похилий, руки повільні», натомість другий — «високий, здоровий мужчина, літ 30». Одразу автор дає зрозуміти, що Микола «програє» Михайлові в боротьбі за серце Анни: він не зовсім їй «до пари». На початку твору міститься вказівка на час і місце: «Діється коло 1870 року в підгірськім селі Незваничах».
Окрім переліку дійових осіб, експозиційну роль виконує початок першої дії (три яви). Стає відомо, що Анна не дуже щаслива у шлюбі. Раніше була закохана в іншого, але його віддали до війська, де він нібито й загинув. Тож Анна й не опиралася, коли корисливі брати видали її заміж за нелюба Миколу Задорожного. Із розмови із сусідкою героїня нарешті довідується, що стала жертвою обману, бо повірила у фальшивий лист про смерть коханого. Насправді її коханий Михайло Гурман живий. Він тепер жандарм. Недавно Михайло з'явився в Незваничах і розпитував про Анну.
На першу дію припадає і зав'язка: Михайло Гурман після кількох років розлуки зустрічається з Анною. Він говорить їй про свої почуття, однак Анна нагадує: «Я шлюбна жінка, я чоловіка маю». Розвиток дії у драмі доволі динамічний. Михайло несправедливо обвинувачує Миколу у вбивстві корчмаря. Задорожного заарештовують і відправляють до міста. Залишившись наодинці з Михайлом, Анна не в силах опиратися своїм почуттям. Коли на селі відбуваються святкування з танцями, жандарм із коханкою приєднуються до танцюристів. Односельці осуджують Анну й Михайла. Несподівано для всіх з'являється Микола, якого випустили з тюрми. Пізніше Анна зізнається чоловікові, що кохає іншого й не може більше зберігати подружню вірність.
Біля тину (Костянтин Трутовський, 1863)
Принижений Микола Задорожний шукає розради в горілці. Він частує сусідів, котрі радять усіма способами захищати свою гідність, хоч навіть звертатися до суду. З появою жандарма односельці розходяться, а між Миколою та Михайлом починається суперечка. У стані афекту Микола б'є жандарма сокирою. Ця подія і становить кульмінацію твору.
У розв'язці смертельно поранений Михайло говорить селянам, що сам ударив себе в груди. Він прощається з Анною й Миколою та невдовзі помирає.
Персонажі драми
Було «украдено щастя» одразу у трьох — в Анни, Михайла й Миколи. Їх можна вважати заручниками (а то й навіть жертвами) недосконалого суспільства, до якого вони належать.
Це найбільш помітно в образі Анни. Її фактично позбавили можливості самостійно обирати супутника життя. Аби загарбати родинне майно, жадібні й свавільні брати розлучили Анну з її коханим, удалися до обману й шахрайства, щоб переконати дівчину в смерті Михайла. Ніхто не став на захист дівчини, сільська громада сприйняла все як належне. Автор правдиво показав, що консервативне патріархальне суспільство ніяк не зважало на інтереси жінки.
Вийшовши за нелюбого Миколу, Анна змирилася зі своєю долею. Була доброю господинею, але так і не змогла по-справжньому полюбити чоловіка. Повернення Михайла змінило для неї все. Героїня пережила справжню драму, дізнавшись, що була іграшкою в руках підступних братів. Спочатку Анна намагалася стримувати свої почуття до Михайла, не наважувалась порушити подружньої вірності. А далі вже й не стала опиратися: «Та й чи ж не віддала я йому все, все, що може віддати жінка любому чоловікові? Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посміх віддала. Ну, і що ж! Мені байдуже! Він для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга». Автор пропонує читачам і глядачам спробувати зрозуміти драму людини, яка, кидаючи виклик суспільним умовностям, прагне повернути вкрадене щастя.
В образі Михайла Гурмана поєдналося чимало позитивного й негативного. Колись він був щирим парубком із запальною вдачею. Але військова служба наклала на нього свій відбиток, зробила жорстким і практичним. Повернувшись до села, він береться «повертати» своє щастя. А Микола для нього стає чи не одним із винуватців: «І я тобі зараз скажу, що ще причинилося до мого нещастя. Я полюбив отсю бідолаху, Анну, сироту, поштуркувану та кривджену не- людами-братами. Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловіка.
А ти, Миколо, ти до спілки з тими нелюдами вкрав мені те одиноке щастя».
Очевидно, що, ставши жандармом та бажаючи помсти, Михайло не втратив людяності. Він теж переживає внутрішню боротьбу. У душі має не лише образу, а й добрі людські почуття. А Миколі, який завдав йому смертельного поранення, говорить: «Спасибі тобі! Ти зробив мені прислугу, і я не гніваюсь на тебе! Я хотів і сам собі таке зробити, та якось рука не піднялася». В останні хвилини свого життя жандарм перед свідками пояснює власне поранення спробою самогубства — тим самим відводить від Миколи обвинувачення у вбивстві.
Микола Задорожний набагато старший за свою дружину. Але він кохає Анну, через це й терпить присутність жандарма, бо сподівається на подолання родинної кризи. За несправедливим обвинуваченням побував у в'язниці, а коли повернувся, знайшов Анну чужою коханкою. Навіть горілка не дає йому заспокоєння. На закиди жандарма він у розпачі відповідає: «Я? Вкрав тобі... Господи, що се зо мною? Чи весь світ догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з честі, супокою і поваги, зруйнований, зарізаний без ножа — я, по-твойому, виходжу ще й злодієм?».
Молодиця (Олексій Шовкуненко, 1938)
Автор об'єднав головних персонажів темою украденого щастя. Усі дійові особи постають як заручники долі або як жертви недосконалого суспільства. У характері кожного втілилися складні душевні переживання, що змушують читачів і глядачів замислюватися над драматичною суперечністю між прагненням людини до щастя та реальними життєвими обставинами.
Виявляємо літературну компетентність
1. До якої теми звернувся автор? Як він осмислив проблему жіночого безправ'я?
2. У чому полягає жанрова своєрідність твору?
3. Скільки дій у п'єсі? Де й коли відбуваються події твору?
4. Чому героїня вийшла заміж за нелюба? Як на її рішення вплинули брати?
5. Як змінилася Анна після повернення Михайла?
6. Чому Миколу Задорожного заарештували? У чому його обвинувачують?
7. Яка подія становить кульмінацію твору? Якою є розв'язка?
8. Як автор ставиться до головної героїні? Чи засуджує він її?
9. Які риси притаманні Михайлові?
10. Чи кохає Микола Анну?
Виявляємо творчі здібності
11. Як ви зрозуміли назву твору? Висловте свої міркування в письмовій формі.
Готуємося до ЗНО
12. У зручній для вас формі (тексту, плану, схеми, таблиці) запишіть у зошит для підготовки до ЗНО відомості про життєвий і творчий шлях І. Франка, особливості збірок «З вершин і низин», «Зів'яле листя», поеми «Мойсей», філософської лірики поета, драми «Украдене щастя», новели «Сойчине крило». Визначте модерністську специфіку творів І. Франка.