Повторення вивченого
Культурно-історичні епохи та літературні напрями
Історія людської цивілізації поділяється на культурно-історичні епохи, критерії їх виокремлення можуть бути різні.
В історії європейської цивілізації розрізняють такі важливі культурно-історичні епохи: Античність (VI-V ст. до н. е. - II ст. н. е.-I ст. до н. е.);
Середньовіччя (IV-XV ст.);
Відродження (XIII - поч. ХVI ст.);
Просвітництво (друга половина ХVN - XVIII ст.);
Епоха романтизму (XVIII - поч. XIX ст.);
Епоха класичної культури реалізму в літературі й мистецтві і науково-технічної революції в промисловості й науці (друга половина XIX - поч. XX ст.);
Епоха сучасної культури (ХХ-ХХІ ст.).
Періодизація української літератури. Літературні напрями і стилі української літератури ІХ - першої половини ХІХ ст.
В українському літературному процесі традиційно виокремлюють такі періоди:
Давня література (ХІ-ХVІІІ ст.).
Нова література (ХІХ ст.).
Новітня література (ХХ - початок ХХІ ст.).
Водночас кожен із цих періодів поділяється на менші, адже навіть давня література неоднорідна, в ній диференціюють перекладну літературу Київської Русі, оригінальну літературу княжої доби, літературу доби Ренесансу й Бароко, творчість Григорія Сковороди. Жанрові особливості давньої літератури проявилися у перекладах Біблії та окремих творів чи уривків творів грецьких авторів, у літописах княжої доби, житійній літературі («Києво-Печерський патерик»), геніальному «Слові о полку Ігоревім...», взірцях українського Ренесансу (полемічні тексти, листи й послання Івана Вишенського, богословські твори Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського), літературі українського Бароко (творчість Івана Величковського, Дмитра Туптала, поезія і драматургія Феофана Прокоповича; козацькі літописи, байки та вірші Григорія Сковороди).
Григорій Сковорода в нашому красному письменстві був останнім поетом Бароко. Для його часу характерна силабічна система віршування, проте певна частина поезій мандрівного філософа має ознаки силабо-тонічної системи. Отже, саме Григорій Савич став реформатором у віршуванні, зачинателем силабо-тонічної системи, якою українські поети в основному користуються й досі.
Початком нової української літератури вважають 1798 р., коли з'явилася перша публікація «Енеїди». Івана Котляревського визнано зачинателем нової української літератури, адже саме він почав писати художні твори живою, народною, а не книжною, як було досі, мовою, щедро використовуючи народні приказки, прислів'я та пісні. Автор безсмертних «Енеїди» і «Наталки Полтавки» достеменно знав звичаї, обряди й вірування українців, їхній побут і ментальність. Українці в цього автора не «плем'я», а повноцінний народ із великою багатовіковою історією і перспективою державності в майбутньому.
Сентименталізм як літературний напрям на українських теренах не заявив про себе окремими літературними творами, а втім, драма «Наталка Полтавка» Івана Котляревського і повість «Маруся» Григорія Квітки-Основ'яненка мають певні риси сентименталізму. Українське селянство ці письменники показували не затурканим і убогим, а працьовитим, розумним, наділеним гідністю, гумором, глибокою душею і добрим серцем.
Романтизм в українській літературі заявив про себе у 20-30-х роках ХІХ ст. Поети-романтики: Петро Гулак-Артемовський, Микола Костомаров, Євген Гребінка, Левко Боровиковський, Михайло Петренко, Віктор Забіла і молодий Тарас Шевченко - збагатили нашу літературу жанрами поеми і балади; чимало їхніх поезій, зокрема про нерозділені почуття, самотність, невлаштованість, стали народними піснями. У 1837 р. в альманасі «Русалка Дністровая» опублікували свої твори поети-романтики Західної України Іван Вагилевич, Яків Головацький, Маркіян Шашкевич.
Тарас Шевченко здійснив справжню революцію в українському красному письменстві. Саме Кобзар уперше повів мову про нашу націю як народ, що прагне відновити демократичні козацькі права й побудувати власну незалежну національну державу. Твори Тараса Григоровича забезпечили розвій української мови надалі. Пантелеймон Куліш доповнив українські визвольно-патріотичні пориви поняттям національної ідеї і створив перший український історичний роман «Чорна рада».
Кожна мистецька епоха мала свої орієнтири: в античні часи домінували скульптура і театр, у Середньовіччі - архітектура, у часи Ренесансу, Класицизму й Просвітництва - малярство, реалізм на перше місце ставив красне письменство, Романтизм - музику. Зате вже в добу модернізму все повніше почав проявлятися синтез мистецтв у єдиному ансамблі й неподільній єдності. Тож і зараз усе частіше звучить думка про єдність різних видів мистецтва, їх взаємне проникнення й доцільне взаємодоповнення. А стилістичну фігуру, поєднання в одному тропі різних, іноді далеких чуттєвих асоціацій називають синестезією.
Друга половина ХІХ ст. в історії української літератури і культури в цілому позначена епохальними здобутками - передусім відбувається утвердження української мови в статусі літературної. Вона стає мовою спілкування національно свідомої інтелігенції, розширюється сфера її побутування - від літературних творів, періодики й викладання у недільних школах до мови літературно-критичної думки, публіцистики й перекладацтва. Безперечно, варто мати на увазі інтенсифікацію національно-культурного життя і підвищення рівня національної самосвідомості широких мас населення. Зумовлювала ці процеси й активізація громадянської та культурно-просвітницької діяльності: свідомі українці, митці й передова інтелігенція об'єднувалися в «Громади» - культурно-мистецькі товариства.
У другій половині ХІХ ст. подібні процеси спостерігаються і на західноукраїнських землях, наприклад, з ініціативи відомого письменника Олександра Кониського та громадського діяча Дмитра Пильчикова за підтримки графині Єлизавети Милорадович було створено Наукове товариство ім. Тараса Шевченка (1873), яке мало на меті сприяти розвиткові науки та культури України, розшматованої між двома імперіями. Ця свідома громадська діячка і щедра меценатка також відіграла особливу роль у заснуванні і розвитку товариства «Просвіта», Полтавського філантропічного товариства, журналу «Правда». У зазначений період на повну силу заявляють про себе такі самобутні письменники, як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко. Водночас у літературу приходить нове покоління письменників, які своїм талантом, щоправда, поступаються зазначеним вище, однак вражає їхня творча активність і громадянська позиція: Олександр Кониський, Михайло Старицький, Олена Пчілка, Борис Грінченко, Наталя Кобринська, Михайло Павлик та ін.
Творчість Івана Котляревського - «батька української літератури» та потужна стихія Шевченкового поетичного слова засвідчили значний потенціал української мови та гідне місце українського красного письменства серед літератур світу. Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. побачили світ «Народні оповідання» (1857) Марка Вовчка, «Повісті» (1857) Григорія Квітки-Основ'яненка, перший історичний роман українською мовою «Чорна рада» (1857) Пантелеймона Куліша та ін. Значний вплив на подальший розвиток української літератури справили видавничі проекти П. Куліша. Ідеться передусім про альманах «Хата» (1860), де було надруковано твори Тараса Шевченка, Якова Щоголева, Євгена Гребінки, Ганни Барвінок та ін., і журнал«Основа» (1861-1862), завдяки якому публікувалися твори як уже знаних на той час авторів: Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, Олекси Стороженка, - так і багатьох письменників-початківців. Зі сторінок журналу «Основа» та газети «Черниговский листок» (18611863) українська читацька аудиторія могла ознайомитися з творами красного письменства, фольклорно-етнографічними та історичними розвідками.
«В історичній долі України це був складний час придушення царськими колонізаторами будь-яких виявів національного життя народу. Не встигла українська література піднятися на ноги після розгрому Кирило-Мефодіївського братства і вимушеного десятирічного мовчання, як з початку 60-х років знову наше слово забороняється Валуєвським циркуляром, Емським указом царя, численними цензурними інструкціями. Передчасна смерть забрала Шевченка, і здавалося, що над Україною вже навіки зависла пітьма політичної реакції».
Петро Хропко
Інтенсивність розвитку української літератури, на жаль, призупинив спочатку Валуєвський циркуляр (1863), який декларував, що української мови «не было, нет и быть не может», а тому й забороняв друкувати українською навчальні, популярно-просвітні й духовні книги. Черговий потужний удар по національній культурі - Емський указ (1876), який уводив додаткові заборони, а саме: на ввезення українськомовних книг, опублікованих за кордоном, та їхнє перевидання на теренах Російської імперії, на театральні постановки та публікацію текстів до музичних нот українською мовою. Як зазначалося в цьому указі, книги і журнали, видрукувані в Західній Україні чи Європі, опинялися поза законом. Тож нелегка доля на території підросійської України судилася, наприклад, творам «Лихий попутав», «Лихі люди», «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, що були видані у Львові та Женеві. Емський указ розривав культурну й видавничу співпрацю митців із Наддніпрянщини та Галичини, яка зародилася і продуктивно розвивалася у 60-х рр. ХІХ ст. Зусилля Російської імперії були спрямовані на денаціоналізацію українців, на заборону участі в будь-яких національних культурно-просвітницьких рухах, видавничих проектах. Тож літературна діяльність була надзвичайно небезпечною справою і вимагала не тільки особистої мужності, а й відданого служіння заявленій ідеї підвищення культурно-освітнього рівня соціальних низів і формування національно свідомої інтелігенції. Українська література другої половини ХІХ ст. відіграла гуманістично-історичну роль у становленні національної самосвідомості.