Лірика другої половини XIX - початку XX ст. Івана Франка виявилася найвагомішим творчим здобутком тогочасної української поезії. Поет плідно освоїв і зреалізував тематичні, стильові й жанрові можливості українського слова. Сергій Єфремов наголошував: «Виступивши, як сам каже, на ниву громадсько-літературної діяльності "впору тяжкого перелому” в галицькому житті, Франко... записав своє ім'я не тільки в подіях того моменту, а й у цілій історії українського руху за останні десятиліття й придбав собі одно з найпочесніших місць у нашому письменстві». У всеосяжній своїми різновидами (філософська, інтелектуальна, громадянська, інтимна, пейзажна) ліриці Франко порушував найактуальніші національні проблеми, у центрі яких - українська людина як ліричний герой чи ліричний персонаж, якщо йшлося про ліро-епічні тексти.
Збірка «З вершин і низин»
Найвизначнішою у поетичній спадщині Івана Яковича слушно вважають збірку «З вершин і низин» (1887), присвячену дружині - Ользі Хоружинській. У першому виданні вона налічувала 252 сторінки. До неї ввійшли навіть такі ранні поезії, як «Народна пісня» і «Котляревський» (1873). Громадянська лірика з її різновидами - політичною й патріотичною - у цій поетичній збірці виразно домінувала.
На відміну від першого видання, у другому (1893) назва «З вершин і низин» уже звучить афористично, як своєрідний підсумок поетичної творчості І. Франка за 20 попередніх років. Автор, готуючи до перевидання «З вершин і низин», не тільки значно розширив її (500 сторінок), а й дуже уважно поставився як до підбору творів, так і до самої структури збірки. Її поділено на шість розділів («De profundis» («З глибин»), «Профілі і маски», «Сонети», «Галицькі образки», «Із жидівських мелодій», «Легенди»). Перші чотири розділи складаються з циклів; шостий - містить лише поеми («Смерть Каїна», «Цар і аскет», «Панські жарти»). У передмові до збірки автор зауважив: «Укладаючи матеріал для сеї книжки, я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку-таку артистичну суцільність». Продумана письменником структура поетичної книги засвідчувала аналітичний склад розуму1 її автора, вміння розставляти логічні акценти.
1 Аналітичний склад розуму - надзвичайна природна особливість інтелекту деяких людей, міркування і висновки яких вирізняються логічністю і структурованістю.
У царській Росії збірку «З вершин і низин» заборонила цензура, а київський цензор з іноземної літератури писав у Санкт-Петербург, що Іван Франко «виступає палким захисником осіб, які прагнуть шляхом насильницького перевороту змінити чинний лад». Чільним віршем збірки «З вершин і низин» є поезія «Гімн» («Вічний революцьонер»). В алегоричній формі в образі Духу змальована безсмертна душа нації. Водночас Дух є провідником українського народу, а на думку літературознавця Миколи Ткачука, ще й «уподібнюється могутньому архангелу, пророку, месії». Звук «р», який у поетичних текстах вважають ознакою наступальної енергії, активності, завзяття й затятості, навіть агресивності, у вірші «Гімн» повторюється понад 30 разів. Чотиристопний хорей із вкрапленням пірихія створюють монументальність, величність звучання, які завжди притаманні пісням-славням, якими насамперед є державні гімни.
Змістове наповнення вірша зростає з кожною наступною строфою. Від авторського представлення читачам «Духа, що тіло рве до бою», обсервації (панорамного огляду) злиденного народного життя («місця недолі й сліз») І. Франко переходить до пророчого віщування могутності всенародного прозріння й визвольної боротьби:
І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя,
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а здобувати
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.
Завершальна строфа вірша уточнює узагальнений образ національного прогресу («Дух, наука, думка, воля») і завершується важливим риторичним запитанням. Цей вірш уперше поклав на музику львівський композитор Станіслав Людкевич, але найкраще він звучить у музичній обробці Миколи Лисенка.
У радянські часи І. Франка характеризували тільки як революціонера, а тим часом саме він був провідником і поборником національних інтересів. У поезії «Гімн» («Вічний революцьонер») поет наголошував на силі національного духу, який живе в генах представників нації, спонукає до боротьби за волю і незалежність нові й нові покоління, піднімаючи їх на боротьбу за державність. Образ Духу в цьому творі також можна трактувати і як символічне уособлення національної ідеї, і як національну самоідентифікацію народних мас, і як ознаку зрілості народу, його переростання в політичну націю, свідому своїх інтересів і готову до власного державотворення.
До збірки «З вершин і низин» увійшла ще одна знакова поезія І. Франка - «Земле моя, всеплодющая мати...». З античної літератури вам відомо, що Антей, який тримав на своїх плечах небо, черпав силу із землі. Микула Селянинович, герой фольклору часів Київської Русі, зокрема й однойменної билини, також мав тісний зв'язок із рідною землею. У народних казках герої часто насипають землю собі в чоботи, щоб, опинившись на чужій території, могли сказати ворогу: «Я на своїй землі стою!» У народних клятвах і прокляттях земля також згадується найчастіше.
Вірш І. Франка «Земле моя, всеплодющая мати...» можна вважати зразком патріотичної лірики. Ліричний герой цієї поезії осягає могутність рідного краю, прабатьківської землі, України:
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!
Віршовий розмір поезії - дактиль. Доречно використовується анафора (єдино- початок), виражена наказовим способом дієслова «дати» («дай»). Останній рядок кожної строфи усічений, чим створюється ефект логічного наголосу.
Ліричний герой цього твору відчуває насолоду праці й саме в трудах, а не бездіяльності, ледарстві чи хворобі прагне завершити своє життя:
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам - в серце кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!
Твір виразно оптимістичний, як для І. Франка, - навіть лаконічний. У тексті переважають дієслова, що надає віршу динамічності, рвійності, засвідчує високу напругу та внутрішню потужність усього сказаного.
Поезія «Каменярі» є «художнім узагальненням, алегоричним змалюванням могутньої боротьби народу за своє соціальне і національне визволення...» (Іван Пільгук). Як згадував сам Іван Франко, «в основі сеї теми лежали конкретні враження робітників, що товкли каміння на дорозі, і оповідання про пробивання залізничного тунелю в Карпатах». Написаний шестистопним ямбом, вірш «Каменярі» звучить повільно й упевнено. Ритм вірша - урочистий, оптимістичний, алітерації створюють враження гуркоту, шуму і ударів:
Мов водопаду рев, мов битви
гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз.
Панорамна картина вигідно виокремлює найважливіший стержень твору: ідея визвольної боротьби рано чи пізно охопить широкі маси, а не лічені одиниці. Піднесений дух згуртованого колективу однодумців, які не бажають слави й навіть свідомі того, що можуть поплатитися життям за поступ уперед, засвідчує віру цих людей у перемогу й досягнення мети:
Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали;
На шляху поступу ми лиш каменярі.
Форма сну в літературі завжди широко використовувалася: згадайте для прикладу поему Тараса Шевченка «Сон» («У всякого своя доля...»). У поезії «Каменярі» Франко вивів символічні образи українських титанів, які в камінних горах прорубують шлях для свого народу, виводять його з долини неволі на вершину незалежності.
Івана Франка називають Каменярем. Пам'ятник на могилі поета (скульптор - Сергій Литвиненко) якраз символізує той факт, що для України цей поет був титаном найтяжчої добровільної праці на благо народу.
Вірш «Сікстинська Мадонна» (1881) уперше надрукований у книзі поезій «З вершин і низин». Сонет Івана Франка, найімовірніше, був написаний під свіжими враженнями від картини Рафаеля Санті, якою в ті часи пишалося місто Дрезден.
Найбільше на картині італійського художника часів Відродження І. Франка схвилював образ Діви Марії. Босонога мадонна жертовно й водночас мужньо та свідомо несе на руках світові Спасителя-немовля. Хоча на полотні присутні інші персонажі, погляд Марії - відчужений, обличчя - сумне й просвітлене високою місією. Відчувається, що Богоматір свідома своєї долі й майбутнього власного Дитяти. Її жертовне рішення продиктоване Богом і водночас особистим вибором, що дуже важливо для розуміння образу Діви Марії.
Вірш «Сікстинська Мадонна» є особливим різновидом філософської лірики - лірикою інтелектуальною, що її започаткували у нашому красному письменстві І. Франко і Леся Українка. Для інтелектуальної лірики характерний особливо важливий і актуальний предмет інтерпретації, нове потрактування вже давно відомого твору чи події, виразна авторська позиція, логічні акценти й висновки.
