Друга половина ХІХ - початок ХХ ст. в українському письменстві ознаменувалися успішним освоєнням письменниками вищих орбіт обсервації життя і ширших горизонтів насамперед авторської позиції у творах. Навіть сільська тематика поступово вивільнялася з традиційних просвітницько-народницьких рамок, виходила за межі суто любовної і сімейної проблематики.
Хоча проблема землі й господаря-хлібороба залишалася актуальною, такі літературні тексти, як «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного й Івана Бі- лика, «Сто тисяч» і «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого та «Земля» Ольги Кобилянської ішли в ногу з часом, виразно демонстрували зміни у світогляді й обставинах життя.
Зацікавленість історичною тематикою не вгасала, але читацькі вимоги до таких творів зросли. Читачів усе більше цікавили не історичні трагедії, а способи подолання помилок, далекоглядні, сильні духом герої, які відмовлялися бути жертвами, не капітулювали навіть у найскладніших обставинах, чинили за велінням совісті й розуму навіть тоді, коли оточення їх не розуміло й фізично знищувало. Історичні романи «Князь Єремія Вишневецький» і «Гетьман Іван Виговський» Івана Нечуя-Левицького, пенталогія про гетьмана Івана Мазепу Богдана Лепкого суттєво відрізнялися від «Чорної ради» Пантелеймона Куліша. Письменники задавали позитивну програму впливу героїв на читачів, сповідували принцип національної самоідентифікації в дії.
В українській літературі дедалі частіше почали з'являтися художні твори, події в яких відбуваються в місті («Хмари», «Над Чорним морем» Івана Нечуя-Левицького, «Сойчине крило» Івана Франка, «Людина», «Impromtu phantasie», «Valse melancolique» Ольги Кобилянської), а головними персонажами були представники інтелігенції або богеми («Суєта» Івана Карпенка-Карого). Особливу увагу приділяли молоді, на неї покладалися всі надії у справі побудови Української держави («Мойсей» Івана Франка, «Апостол черні» Ольги Кобилянської).
Європейські модерністські тенденції успішно розвивалися й домінували в українській літературі. Водночас література колонізованої нації не давала змоги митцям безвідповідально вправлятися в «мистецтві для мистецтва». Українські письменники мусили пам'ятати ту аксіому, яку дещо пізніше дуже влучно сформулював Євген Маланюк: «Як в нації вождя нема, тоді вожді її - поети».
Прихід у літературу Лесі Українки й В. Винниченка продемонстрував висхідний напрям становлення нашого письменства як частини європейської літератури. Про високий художній рівень української літератури на початку ХХ ст. свідчить і той факт, що європейська громадськість саме в той час номінувала на здобуття Нобелівської премії аж двох кандидатів - Івана Франка й Павла Тичину (двічі).
Громадянську свідомість нації, турботливе ставлення до талановитих митців засвідчує поява таких меценатів, як Г. Трамбицький, який за власні кошти купив у міського управління ділянку землі й збудував Зимовий театр (1867), який став постійним приміщенням трупи Марка Кропивницького. Життєвим девізом Євгена Чикаленка була любов до свого народу до глибини власної кишені, він постійно матеріально допомагав М. Коцюбинському та В. Винниченкові. У Західній Україні сільська громада своїм коштом збудувала будинок («Богданівку») для Богдана Лепкого в курортному селі Черче.
