У XIX ст. в Європі та США була створена напрочуд розмаїта література, яка значно збагатила духовну й художню культуру людства. Основними її напрямами чи, точніше, системами художньої творчості були романтизмі реалізм.
Літературу романтизму ви вивчали в 9-му класі, а відтак маєте нагоду детально ознайомитися з літературою реалізму.
Літературознавча довідка
Реалізм - літературно-художній напрям, який остаточно сформувався приблизно в середині ХІХ ст. і розробив принципи аналітичного осмислення дійсності та життєво достовірного її зображення в художньому творі. Реалізм розкривав сутність життєвих явищ через змалювання героїв, ситуацій та обставин, «узятих із самої дійсності». Письменники цього напряму досліджували зовнішні (конкретні соціально-історичні) та внутрішні (психологічні) чинники описуваних ними подій, втілювали в персонажах не лише індивідуальні людські характери, а й типові риси представників певних суспільних верств (саме завдяки реалізму виникло уявлення про соціально-психологічні типи). Глибокий аналіз у реалістичних творах поєднувався з гострою критикою суспільного життя, порушенням моральних і філософських проблем.
З реалізмом ХІХ ст. пов’язані імена Стендаля, О. де Бальзака, П. Меріме, Г. Флобера, В. Теккерея, Ш. Бронте, Ч. Діккенса, І. Гончарова, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, М. Некрасова, Т. Фонтане, Марка Твена та інших письменників.
Передусім слід визначити розташування реалізму й романтизму в часі та встановити співвідношення між ними. Було б великим спрощенням вважати, що романтизм припадає лише на першу половину XIX ст., а реалізм - на другу й вони обмежуються жорсткими часовими рамками. Насправді романтизм у літературі продовжував розвиватися і в другій половині століття, пізніше трансформуючись у неоромантизм, а розвиток реалізму розпочався вже в 30-40-х роках XIX ст.
Отже, романтизм і реалізм - це основні художні системи XIX ст., які розвивалися як у часовій послідовності, так і синхронно. Однак при цьому романтизм був домінуючим1 художнім напрямом у літературі першої половини XIX ст., а реалізм - у другій його половині, принаймні до останніх десятиліть.
1 Домінуючий - провідний, панівний.
Разом з тим неможливо чітко розмежувати романтичну й реалістичну літературу, особливо в першій половині XIX ст. У творчості багатьох видатних письменників 20-40-х років, яких прийнято було однозначно відносити до реалістів (Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, М. Гоголь та інші), потужно виявився романтичний струмінь, а їхні індивідуальні стилі кожен на свій лад синтезували реалістичні, романтичні й інші елементи. Таким чином, вдавшись до загального розмежування, довелося б краяти творчість цих митців навпіл або й на кілька частин.
Та й самі вони не усвідомлювали себе реалістами, натомість визнаючи приналежність до «сучасного мистецтва», протилежного «старому», класицистичному, до мистецтва, що поєднувало реалістичні й романтичні тенденції. Виокремлення реалізму як художнього напряму й розмежування його з романтизмом відбулося вже в другій половині XIX ст. і то не до кінця.
Загалом же реалістична література, порівняно з романтичною, - це інший духовний і художній світ, породжений іншим історичним періодом. Романтизм розквітнув у буремну добу, центром якої була Велика французька революція 1789-1799 рр., і став потужним художнім втіленням цієї доби, її ідеальних надій і - ще більшою мірою - її гірких розчарувань. Щодо реалізму, то він виник у «прозаїчну епоху», яка настала після великих потрясінь кінця XVIII - початку XIX ст. У цей період стабілізації і «мирного» розвитку нового буржуазного суспільства, коли на перший план виступили утилітарно-практичні цінності, складався інший тип взаємин між людьми, інша мораль і психологія. Звісно, такі зміни вимагали нових засобів і форм художнього вираження, нової художньої системи, внутрішньо відповідної сучасності, її духу й стилю життя, здатної найадекватніше її осягнути й висловити. Такою художньою системою і став реалізм 30-80-х років XIX ст.
Типологія і естетика реалізму
У ХІХ ст. визначальною рисою реалізму вважалася «правдивість» - у розумінні «вірності дійсності», яку відображає митець. У зв’язку з цим варто зазначити, що справжнє мистецтво завжди є правдивим, адже незмінно прагне відображати істини й цінності людського буття, які, однак, не залишаються незмінними. Той чи інший художній напрям стає домінуючим і «правдивим» за певної доби саме тому, що виявляється здатним дати найпереконливіші відповіді на її виклики, найповніше виразити «істини буття», як вони мисляться й переживаються сучасниками.
Утім, за реалізмом невипадково закріпилася його назва: він тісно пов’язаний з настановою реалістичного (тобто заснованого на досвіді) сприйняття й витлумачення дійсності. Тут буде доцільним вдатися до порівняння його в цьому плані з романтизмом.
Одна з найсуттєвіших рис романтизму полягає в тому, що чільну роль у художній творчості він відводить уяві. Власне, уява була для романтиків і засобом пізнання, і його художньою реалізацією. Представники романтичного напряму вважали, що уява наділена дивовижною здатністю проникати в речі та явища, втілювати їх у поетичних образах і картинах; і чим вона розкутіша й потужніша, тим глибше проникнення й досконаліше втілення. Саме тому видатний англійський поет-романтик П.Б. Шеллі проголошував, що поезію в загальному розумінні можна визначити як «вираження уяви».
Реалізм як художня система має іншу стратегію творчості й ґрунтується на спостереженнях, вивченні та аналізі дійсності. Творчість письменників- реалістів є, власне, художнім осмисленням і узагальненням цього вивчення й аналізу. Отже, ідеться не лише про відмінність «творчих методів», а й про різний «будівельний матеріал» у творах романтиків і реалістів. Відомий французький філософ і вчений І. Тен заявляв, що реалістичний роман за своєю сутністю є сукупністю спостережень і досвіду, а відтак кожна освічена людина на матеріалі своїх спостережень і життєвого досвіду може написати один чи два пристойних романи. Звісно, це перебільшення, але воно в загострено-парадоксальній формі висвітлює істотні особливості реалістичного способу творчості.
Щоправда, у вже згадуваних письменників першої половини XIX ст. Бальзака, Стендаля, Діккенса, Ш. Бронте, Меріме, Гоголя активність уяви та її роль залишалися на високому рівні, але ж їхня творчість значною мірою перебувала в річищі романтизму і не піддається остаточному зарахуванню до реалістичної художньої системи. Ситуація змінилася в другій половині століття, коли реалізм остаточно самовизначився й рішуче відмежувався від романтизму. Тепер на перший план було висунуто настанову «достовірності» відображення дійсності, суть якої полягала в збереженні дійсних пропорцій і масштабів у змалюванні повсякденності, персонажів і обставин; рішучому засудженню піддавалися романтичні «фантазії» та «перебільшення». Чітку формулу цієї естетичної настанови реалізму дав російський критик М. Чернишевський: «Зображення життя у формах самого життя».
Важливо також пам’ятати, що реалізм є породженням епохи, позначеної домінуванням науки в царині духовно-практичної діяльності та її великим впливом на літературу. З-поміж інших типів і напрямів художньої творчості він вирізняється тим, що з усіх завдань мистецтва, багатофункціонального за своєю природою, на перший план висуває завдання пізнавальне. Можна навести багато висловлювань тогочасних письменників і критиків, у яких наголошувалася ця особливість реалізму, але обмежимося промовистим зізнанням Г. Флобера: «...я зрозумів одну річ, одну дуже важливу річ, що для людей нашої породи [письменників] щастя полягає в пізнанні й ні в чому іншому».
Поетика реалізму
Примітною особливістю реалізму є те, що, звертаючись до тієї чи іншої теми, письменник водночас осмислює її як художнє дослідження певного явища чи проблеми. Такої свідомої настанови не знайдемо в літературі жодного іншого напряму. Відповідно аналітичність стає однією з визначальних рис реалістичної творчості. Про її аналітичний дух і пафос чи не першим висловився О. де Бальзак: «Перш ніж писати твір, письменник має проаналізувати всі характери, перейнятися всіма звичаями, обійти всю землю, відчути всі пристрасті, бо всі пристрасті, країни, звичаї, характери, природні явища і явища моральні - усе має пройти через його аналіз». А відомий російський критик В. Бєлінський проголошував: «Дух аналізу, нестримне прагнення досліджувати, пристрасне, повне ворожості й любові мислення зробилося тепер життям справжньої поезії». Найбільшою мірою цим завданням відповідала соціально-психологічна проза.
Літературознавча довідка
Соціально-психологічна проза - одне з найяскравіших досягнень реалізму ХІХ ст., у якому реалізувалася характерна для цього напряму настанова на ретельний аналіз суспільного життя і внутрішнього світу особистості. Від початку формування реалізму в ньому розвивалися дві течії: соціологічна, що акцентувала увагу на дослідженні суспільства як певної цілісності (Бальзак), та психологічна, першорядним об’єктом дослідження якої була особистість, вписана в конкретний історико-суспільний контекст (Стендаль). Результатом їхньої взаємодії та взаємозбагачення в межах літературного процесу стало формування потужного пласта реалістичної соціально-психологічної прози з притаманною їй системою пріоритетів, естетикою та поетикальною специфікою. Найвизначнішими творцями цієї прози вважаються О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, В. Теккерей, Ч. Діккенс, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, І. Тургенєв, І. Гончаров, Г. Джеймс та інші.
Одним з найхарактерніших явищ соціально-психологічної прози є жанр соціально-психологічного роману, який набув надзвичайного поширення в реалістичній літературі ХІХ ст.
Дослідницьке спрямування орієнтувало літературу на науку й наукову методологію. Особливо виразно така орієнтація виявилася у французькому реалізмі, сягнувши апогею в течії натуралізму, за походженням і типом творчості спорідненій з реалізмом. Притаманна вона була й творчості українських літераторів, зокрема І. Франка, який наголошував на тому, що письменник повинен розумітися на науці й науковій методології мислення, і називав свій метод «науковим реалізмом».
Новим і принципово важливим у поетиці реалізму є також те, що він відмовився від поділу життєвих явищ на «високі» й «низькі», «естетичні» й «неестетичні» і відповідно від поділу на «високі» й «низькі» жанрів і стилів. Співвіднесення зображуваного з умоглядними естетичними категоріями високого й низького, трагічного й комічного, яке вважалося обов’язковим у художній практиці попередніх епох, втратило для реалістів сенс. Важливою для них була відповідність зображення самій дійсності, що сприймалася як єдине й водночас суперечливе ціле, у якому поєднуються і переплітаються високе й низьке, трагічне й смішне, прекрасне й потворне.
Із цією настановою на відповідність дійсності в реалістичній літературі пов’язане зображення часу й простору. Час стає в ній історичним і відтворюється якомога конкретніше, а історизм набуває значення одного із засадничих принципів естетики й поетики. У творчості реалістів історизму притаманна універсальність: він однаковою мірою охоплює як людину - її внутрішній світ і характер, так і зовнішній світ - її життєве середовище. При цьому історизм насамперед виявляється в зовнішньому світі, у змалюванні середовища, обставин, відносин тощо, а згодом входить, так би мовити, усередину героя, виявляється в його свідомості, характері, психології.
Істотною рисою реалістичної літератури є також те, що особливу увагу вона приділяє аналітичному зображенню людини в соціумі, розкриттю діалектичного взаємозв’язку характерів і соціального середовища, зокрема показу того, як середовище «ліпить» характер. Можна сказати, що історизм реалістів значною мірою набуває змісту соціального історизму. Наймасштабніше й найрельєфніше цей зміст виявився у творах таких відомих письменників-реалістів, як Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, Л. Толстой. Однак більшою мірою це властиво реалістичній творчості 20-40-х років ХІХ ст., на наступному етапі соціальність та історизм дедалі відчутніше відтісняються природою, біологією, психологією, тобто існуванням людини поза соціально-історичним виміром.
У реалістичній літературі маємо також специфічний тип автора й пов’язаний з ним переважаючий тип оповіді.
Nota bene. Тут варто нагадати, що автор у художній творчості - це не лише особистість митця, його присутність у творі в прямій чи «прихованій» формі. Автор - це й певний погляд на зображуване, певна його концепція, вираженням якої є весь твір. При цьому автор зовсім не обов’язково вдається до прямого висловлення в тексті (відступів, пояснень, коментарів тощо). Так, у драматичних і деяких епічних творах це висловлення втілюється в загальній структурі художнього тексту, у таких його складових, як опис, показ, розповіді й діалоги персонажів. Зрештою, кожний твір є продуктом духовно-творчої діяльності митця і з цього випливає присутність автора в усіх без винятку його складових.
Щодо типу автора в реалістичній художній системі, то це передусім автор-деміург1, який визначає себе як всезнаючу абсолютну силу в створюваному ним художньому світі. «Автор знає все!» - безапеляційно заявляє В. Теккерей у знаменитому романі «Ярмарок суєти». Флобер порівнював художній твір зі світобудовою, а його автора з Богом: «Він має бути у творі, як Бог у світобудові, - всюди і ніде».
1 Деміург - творча сила, творець.
Отже, у своїх творах письменник-реаліст XIX ст. почувався повноправним і повноважним деміургом, відтак створений ним художній світ поставав у всеосяжному висвітленні й витлумаченні свого творця. Звісно, допускалися й часткові точки зору, часткові тлумачення, що належали персонажам або розповідачам, але вищою, об’єднуючою була інтерпретація автора, яка виражала його світобачення. Автор міг бути «невидимим», як це характерно, наприклад, для Г. Флобера, Л. Толстого та Джордж Еліот, міг бути присутнім у творі й відігравати в ньому активну роль, як-от у Гоголя чи Теккерея, але «деміургічна» позиція його від цього не послаблювалася.
Подробиці. Ця позиція базується на впевненості в безмежних можливостях художнього пізнання, тісно пов’язаній із системою світогляду, яка домінувала в XIX ст. за доби реалізму. Світ, людина, буття сприймалися як щось складне, але по суті своїй єдине й таке, що піддається пізнанню й витлумаченню, у принципі - до самих глибин, до першооснов і першопричин. Власне, цей пізнавальний оптимізм, ця віра в те, що розум та інтуїція митця здатні проникати в усе суще й адекватно його виражати, становлять підвалини реалістичної літератури XIX ст. Її митці могли бути скептиками й песимістами в загальносвітоглядному плані, особливо у ставленні до суспільства та його перспектив, але скепсис і песимізм не поширювалися на характер їхнього художнього мислення й творчості. Тут вони залишалися «деміургами» в означеному вище розумінні.
Ще однією принципово важливою рисою поетики реалізму є переважання індивідуальних стилів письменників над загальними стилями напряму й течій. Ця особливість була новою для літературно-художньої творчості загалом. Напрямам попередніх епох, за винятком романтизму до певної міри, властива підпорядкованість індивідуальних стилів загальним, що найяскравіше виявилося в класицизмі з його кодексом законів і правил. Усі вони оперували стійкими моделями жанру, сюжету, персонажів, слововживання, формами й канонами, які спиралися на традицію.
Що ж до письменника-реаліста, то він у принципі непідвладний готовим моделям і формам, вільний у доборі виражальних засобів, відповідних зображуваним явищам. За словами відомого німецького письменника-реаліста Т. Фонтане, справжнім майстром стилю є автор, який «здатний постійно змінювати стиль залежно від предмета, про який ідеться». Ця свобода індивідуальних стилів, їхнє вільне співвідношення із загальними стилями були успадковані наступними напрямами й течіями літератури, зокрема модернізмом.
Жанрова система реалізму
У кожному літературному напрямі складається своя система жанрів, яка є його внутрішньою властивістю. Усередині цієї системи встановлюється певна ієрархія жанрів залежно від їхньої ролі в літературному процесі. Відповідно ті жанри, що посідають чільні місця, справляють відчутний вплив на інші жанри, на поетику й стиль напряму в цілому.
Принципова новизна жанрової системи реалізму полягає в тому, що вперше в історії літератури провідну роль у ній почали відігравати прозові жанри - роман, повість, оповідання. Безперечно, це було зумовлено тими глибинними зрушеннями й змінами, які відбулися внаслідок стабілізації буржуазного устрою і тієї «прозаїзації» життя, про яку вже згадувалося. Прозові жанри, й насамперед роман, виявилися найбільш придатними для художнього освоєння нових реалій сучасності та їх адекватного відображення. Відтак роман розкриває закладені в ньому можливості й постає як справді універсальний жанр щодо охоплення різних сфер життя, зокрема тих, що традиційно вважалися «неестетичними» чи «непоетичними», та їх «переплавлення» у високі здобутки мистецтва.
Літературознавча довідка
Роман - великий епічний жанр, який набув значного поширення в літературі ХІХ ст. (хоча зародження цього жанру відноситься ще до часів античності). Роман відтворює життя в усій його повноті та розмаїтті. В основу роману найчастіше покладено зображення долі героя (або кількох героїв) упродовж тривалого часу, інколи - навіть кількох поколінь. Події, пов’язані з долею персонажів, зазвичай розгортаються на широкому історичному й суспільному тлі. Характер людини в романі відтворюється в його зв’язку з соціально-історичним середовищем. Жанр роману дозволяє передати найбільш глибокі й складні процеси життя, порушити проблеми загальнолюдського значення, приділити пильну увагу процесу формування й еволюції особистості.
У реалістичній літературі з’явилося багато відгалужень романного жанру, які нерідко називають жанрами, хоча точніше було б визначити їх як жанрові різновиди роману. Так, соціально-побутовий роман має на меті дослідження процесів соціального життя, повсякденної дійсності, звичаїв і уявлень, характерних для суспільства (або його прошарків) за певної доби. У центрі уваги психологічного роману знаходиться внутрішній світ особистості в його зумовленості конкретними історико-суспільними чинниками. У рамках соціально-психологічного роману відбувається поєднання й взаємодія тенденцій, притаманних соціально-побутовому та психологічному. У деяких реалістичних творах до цих аспектів додається широка філософська проблематика, що надає підстави визначати їх як філософські романи.
Утім, незважаючи на потужний розвиток реалізму в середині XIX ст., він не був всеохоплюючим художнім напрямом. Це стосується не лише деяких видів мистецтв (наприклад, музики, що залишилася переважно романтичною), а й літератури, певних її родів і жанрів. Реалізм масштабно виявився в епічних прозових жанрах, але цього аж ніяк не можна сказати про лірику (в європейських і американській літературах середини XIX ст. вона, на відміну від прози, залишилася переважно романтичною) і почасти про драматургію (у драматургії більшості європейських країн реалізм утверджується приблизно в останній третині XIX ст.).
Подробиці. Чим же пояснюється слабкий розвиток ліричної поезії в реалістичній літературі? Відповідаючи на це запитання, слід взяти до уваги, по-перше, позалітературні чинники, зокрема «прозаїчний» характер дійсності буржуазної епохи, яка створювала духовну й емоційну атмосферу, несприятливу для розквіту ліричної поезії. По-друге, внутрішні чинники - зокрема специфіку реалізму як художньої системи, орієнтованої на зовнішній, передусім соціальний світ, його дослідження й аналітичне відображення. Це не означає, що особистість, суб’єктивний світ не цікавили реалістів, - ідеться про переважну спрямованість на об’єктивно існуюче, розгортання твору в об’єктивному часопросторі, у який включається особистість і її внутрішній світ. Тимчасом романтизм є мистецтвом, вісь якого зміщена в царину суб’єктивності, духовного й душевного життя особистості. Звісно, це життя не припинялося й за доби буржуазної прози, однак художньо втілювалося переважно в ліричній поезії романтичного типу або ж у близьких до неї формах.
Своєрідність реалізму в національних літературах
Як і кожному художньому напряму, реалізму притаманний комплекс спільних ознак і рис; водночас йому властива внутрішня диференційованість. Причому крім течій, на які поділяється реалізм, у його межах існують істотно відмінні національні види й варіанти. Так, наприклад, французька реалістична література суттєво відрізняється від англійської, англійська - від німецької, німецька - від російської і так далі. Ці відмінності не обмежуються певними особливостями форми творів, а охоплюють різні рівні їхньої структури.
Своєрідність національних варіантів реалізму випливає передусім зі специфіки його співвідношення з дійсністю, зокрема з життям певної країни за певної історичної епохи. Ця дійсність не лише наповнює зміст творів реалістичної літератури, а й активно впливає на їхню художню форму, що тяжіє до адекватності дійсності і в її національній специфіці.
Велика роль у розвитку реалістичної літератури в різних країнах належала культурно-історичним чинникам. Як уже зазначалося, література існує не сама по собі, вона є складовою духовної культури, яка становить системну єдність. У цій єдності за різних епох визначаються домінанти, що справляють суттєвий вплив на інші види духовно-творчої діяльності людини, зокрема й на літературу. Такі домінанти можуть бути різними в національних культурах однієї епохи, що виразно виявилося за доби реалізму.
Повнота й потужність розвитку реалізму в різних літературах середини XIX ст. залежали також від місця й ролі літератури в національній культурі, у духовному й громадському житті країни. Особливою повнотою і своєрідністю відзначається російська реалістична література, але пояснюється це не якимсь її специфічним «національним духом», а насамперед тим, що розвивалася вона в особливих умовах «імперії царів». За словами О. Герцена, «у народу, позбавленого... свободи, література - єдина трибуна, з висоти якої він змушує почути голос свого обурення й своєї совісті». Російська література виступала дійсним центром громадського й духовного життя країни, охоплювала всі його сфери й прагнула дати відповіді на всі нагальні запитання. Можна з певністю твердити, що в жодній країні Західної Європи реалістична література не посідала такоговизначного місця в системі духовної культури і разом з тим не сягала такого високого художнього рівня, який особливо переконливо засвідчується творчістю Л. Толстого й Ф. Достоєвського.
Протилежна ситуація склалася в німецькій літературі середини XIX ст. Вона не знала злету реалізму, навпаки, за тих часів переживала спад і втратила світове значення, яке мала в «епоху Гете», тобто від 70-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст. Причиною такого стану речей було зокрема те, що в системі тогочасної німецької культури домінували швидше філософія і музика, ніж література.
У формуванні й розвитку реалізму в європейських літературах важлива роль належала національним естетичним і художнім традиціям. Варто також звернути увагу на його контакти з іншими художніми системами в процесі становлення й розвитку: особливе значення для національних видів реалізму мали взаємозв’язки й взаємодії з романтизмом, які по-різному складалися у французькій, англійській, російській та інших літературах.
Французький реалізм можна назвати завершеним втіленням реалістичної літератури тих країн, де відбулися глибинні соціальні перетворення й стабілізувалося буржуазне суспільство. Визначення «критичний реалізм», яке в минулому застосовувалося до всієї реалістичної літератури, найбільшою мірою відповідає саме реалізму французькому. Критикуючи сучасність, його представники були послідовними й непоступливими. Звідси розвиненість аналітизму як стильової константи, що проймає весь французький реалізм. З нею тісно пов’язана орієнтація на науку й наукову методологію, що дедалі посилюється у французькому реалізмі. Розпочавшись у Бальзака з формулювання певних принципів реалістичного методу, ця орієнтованість у другій половині XIX ст. переростає в справжній культ науки, і Флобер уже проголошує: «На часі ввести в мистецтво невмолимий метод і точність природничих наук». «Об’єктивний метод», що закріплюється у французькій реалістичній літературі другої половини XIX ст., визначає її поетику. Твір розуміється передусім як художнє дослідження явищ дійсності, від яких автор відмежовується: перебуваючи поза твором, письменник спостерігає і аналізує їх з якоїсь вищої, абсолютної точки зору, уподібнюючись до вченого-дослідника.
Англійська література відзначається особливо глибокими реалістичними традиціями, що зазвичай пояснюється як своєрідністю історії країни, так і особливостями національного характеру англійців, їхньою схильністю до практичної діяльності, нелюбов’ю до теоретичних умоглядів і тверезістю світосприйняття. В англійській літературі реалізм набув значного розвитку вже у XVIII ст. і після «романтичної паузи» переконливо продовжився у XIX ст.
Характерною особливістю історії англійської літератури є те, що важлива роль у ній належала етико-моральному чиннику (ідеться про етико- моральну доктрину, що склалася на основі протестантської етики англійського ранньокапіталістичного суспільства). Наочно це виявилося в тому, що англійські реалісти у своїх творах на чільне місце висували етичні завдання, моральний бік проблем і колізій, тяжіли до потрактування життєвих явищ і розв’язання проблем в координатах етико-моральної системи.
Тому хоч Англія і була найпотужнішою промисловою країною XIX ст., в якій бурхливо розвивалися природничі науки, англійські реалісти не сприйняли об’єктивно-безсторонній, «анатомічний» підхід до життя й людини. Акцентування етично-моральних моментів поєднувалося в них з «людяним ставленням» до персонажів, емоційною насиченістю оповіді, навіть з деякою сентиментальністю. Не прагнули англійські реалісти й до самоусунення з твору: активна присутність автора виявляється в Діккенса, Теккерея та інших письменників. Яскравої своєрідності англійській реалістичній літературі надає органічно їй притаманний комічно-гумористичний струмінь.
У російській реалістичній літературі був неможливий насмішкувато- гумористичний, поєднаний з моралізаторством підхід до дійсності, поширений в англійській літературі. З її духом і пафосом був несумісний і критично-аналітичний, але водночас науково-констатуючий метод, який у другій половині XIX ст. усталився у французькій реалістичній літературі. Російські реалісти тяжіли до критицизму й викривального пафосу, однак «безідеальність», у яку дедалі помітніше впадав французький реалізм, була їм чужою. Вони мали свою позитивну програму, свої ідеали, нерідко забарвлені утопізмом. Духовно-естетичною домінантою їхньої творчості можна назвати зосередженість на людині й людських цінностях. Невіддільним від неї є утвердження духовно-моральної сутності людини, невловимої в «наукових» системах координат, яке з особливою силою прозвучало у творах найвидатніших російських письменників XIX ст. - Пушкіна, Гоголя, Толстого, Достоєвського. Не відриваючи людину від життєвого середовища, російські реалісти разом з тим переконливо доводили, що вона не сходить до впливів середовища й біологічної природи і зберігає свою духовно-моральну самоцінність.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ОГЛЯДОВОЇ ТЕМИ
1. Стисло схарактеризуйте реалістичний напрям. Визначте його головні особливості. Назвіть імена видатних письменників- реалістів.
2. Поясніть, чому неможливо чітко розмежувати романтизм і реалізм у літературі ХІХ ст. Наведіть конкретні факти для обґрунтування своєї відповіді. У чому полягають головні відмінності між романтизмом і реалізмом?
3. Чим був спричинений розквіт реалістичного роману в літературі ХІХ ст.? Наведіть приклади жанрових відгалужень реалістичного роману.
4. Підготуйте мультимедійну презентацію проекту «Спільні закономірності в літературі й живописі реалізму».