Як значилося в авторській передмові, задум «Пригод Олівера Твіста» (1837-1839) склався під впливом популярного на той час «ньюгейтського роману» (Ньюгейт - лондонська в’язниця для кримінальних злочинців), зокрема романів Е.Дж. Булвер-Літтона. Діккенса обурювало, що життя лиходіїв автори подібних творів зображували так, що можна було й позаздрити розкішному безтурботному існуванню «джентльменів великої дороги». «Але одне із завдань цієї книжки, - писав він, - показати сувору правду, зобразити реальних членів однієї злочинної зграї, намалювати їх в усій їхній потворності, в усій їхній огидності. Показати їхнє убоге, злиденне життя, показати їх такими, якими вони є насправді, - завжди крадуться вони, охоплені тривогою, всюди маячить перед ними велика чорна страшна шибениця». Варто зазначити, що ця настанова не втратила своєї актуальності й нині, адже «романтичний ореол», яким кримінальний роман оточував світ злочинців, не тільки не зник зі сторінок книжок, а й поширився на кіно- і телеекрани, де отримав нові можливості впливу на формування етичних стандартів суспільства.
Nota bene. В умовах вікторіанської Англії «правдиво» зобразити суспільне дно було досить непростим завданням. У межах соціоморального комплексу тієї доби остаточно сформувалися поняття «джентльмен» і «леді», які передбачали відповідний тип поведінки й мислення, певний кодекс честі й благопристойності. Цим же комплексом (не без впливу пуританської етичної традиції) була породжена «вікторіанська мораль», яка накладала табу на все, що визнавала «грубим» і «непристойним»; та вироблена своєрідна евфемістична мова, яка «маскувала» все, що могло хоч якось зачепити «почуття» добре вихованої людини. Вимоги вікторіанства щодо літератури влучно сформулював Дж. Фаулз, англійський письменник другої половини XX ст., у романі «Жінка французького лейтенанта»: треба писати так, щоб, читаючи твір, не червоніла навіть молоденька дівчина. Звісно, це суттєво обмежувало романістів, особливо реалістичної тенденції, і певною мірою визначило своєрідність англійського роману ХІХ ст.
Ч. Діккенс, по змозі дотримуючись зазначених настанов, писав твори, придатні для «сімейного читання», яке було улюбленою розвагою англійців того часу; але в «Пригодах Олівера Твіста» ще багато від розкутості й повнокровності, навіть певної натуралістичності творів його прямих літературних попередників Г. Філдінга й Т. Смоллета.
Соціоморальний зміст діккенсівського роману не вичерпується розвінчанням «злочинної романтики». У 1834 р. в Англії вийшов «Закон про бідних», згідно з яким безробітним і безпритульним надавалася можливість жити в спеціальних притулках, однак на умовах, далеких від людяності. Найгіршим було те, що в цих закладах розлучали сім’ї. Діккенс не зміг залишити без уваги цю проблему, і хоч зображенню притулку в романі присвячено порівняно небагато сторінок, вони якнайглибше закарбовуються в пам’яті читачів. З появою «Пригод Олівера Твіста» за письменником міцно закріпилася репутація захисника знедолених, яку він підтверджував кожним своїм наступним твором.
У «Пригодах Олівера Твіста» Діккенс ще далекий від того, щоб витворити модель роману, яка виявить взаємопов’язаність усіх верств соціуму і вкаже на джерело суспільних негараздів (така модель з’явиться на етапі його творчої зрілості). Патетично, з полемічним запалом й не без риторики письменник говорить про становище бідарів, але його звинувачення не мають конкретного адресата: в усьому винні «вони» - ті, кому належить писати закони, які насправді допомагали б нужденним, хто міг би поширювати на них свою доброчинність, - словом, суспільні верхи. Суспільні інституції, з якими стикається у своїх поневіряннях головний герой твору Олівер, уособлені представниками «низових» ланок. Із зростанням статусу персонажів у суспільній ієрархії, їхні обриси стають дедалі менш індивідуалізованими, аж до втрати імені, як-от «джентльмен у білому жилеті», «член Парафіяльної ради». Це відбиває позицію, з якої ми дивимося на них, - дитини з притулку. Як правило, вони позбавлені співчуття (місіс Менн, місіс Корней, містер Бембль, той самий пан у білому жилеті, багато інших), й лише зрідка здатні на проблиск людяності, як суддя, що відмовився віддати Олівера в навчання до сажотруса. «Холодні, жорстокі люди», саме на них покладається відповідальність за соціальне зло в «Пригодах Олівера Твіста». Символіка притулку - зображення доброго самарянина, який допомагає нещасному пограбованому подорожньому, у Діккенса виглядає наругою над християнською ідеєю, закладеною в біблійній притчі.
Nota bene. Неправомірним є досить поширене твердження, що носіями кращих душевних і моральних якостей у творах Діккенса є бідняки, гірших - багатії. Неважко помітити, що все набагато складніше: добро і зло притаманні природі людей різного суспільного статусу. Найзлиденніші, найзнедоленіші створіння - напівмертві старі з притулку, навіть вони виявляють тваринний егоїзм і нездатність до співчуття. Більше того, саме буржуа, такі як містер Броунлоу, в усіх ранніх, а нерідко й у зрілих романах письменника виступають «благодійниками», чиї «добрі» гроші рятують нещасних героїв від злиднів і принижень. Моральні опозиції (протиставлення) у творі мають інший вигляд і втілюються на інших змістових рівнях.
С. Коваленко. Ілюстрація до роману «Пригоди Олівера Твіста»
Жанр твору
Жанрова природа «Пригод Олівера Твіста» досить складна. Її своєрідність передусім визначається взаємодією двох моделей роману XVIII ст.: соціально-побутового, яким він склався в англійському реалізмі середини століття, і готичного, який існував у передромантизмі й романтизмі. Вони настільки відмінні, що в англійському літературознавстві підпадають під різні термінологічні визначення - «novel» і «romance». Відомий тлумачний словник англійської мови Вебстера розкриває цю відмінність так: «У “romance” йдеться про героїчне, чудесне, таємниче й надприродне, тимчасом як “novel" розповідає тільки про достовірне». Незважаючи на вказані принципові відмінності, ці дві лінії витворюють єдність, яка відповідає світобаченню Діккенса і його письменницьким потребам на певному етапі. Можливості, закладені в цьому сплаві, письменник розвиватиме і в подальшій своїй творчості.
Кожна з названих жанрових моделей має свої традиції зображення і потрактування життя, зокрема зла в людині й суспільстві. Просвітницький соціально-побутовий роман-життєпис відповідальність за життєві негаразди волів покладати на зовнішні щодо людини чинники. Готичний роман вбачав у злі явище, закладене в самій природі речей. Значну роль у «Пригодах Олівера Твіста» відіграє й ідилічно-утопічний струмінь, про який ітиметься далі.
Соціально-побутовий пласт роману розкривається в зображенні звичаїв і побуту, у визначенні соціальних ролей персонажів і залежності їхніх поведінки й мислення від суспільного статусу тощо. Включає він і звичаєописові замальовки, виконані у стилі Гогарта, англійського художника XVIII ст., якого Діккенс у передмові до роману називає чи не єдиним митцем, що зумів правдиво зобразити непривабливу дійсність (сцени смерті дружини бідняка, пригощання служників Шарлоти і Ноя у вітальні трунаря за відсутності господарів, чаювання парафіяльного сторожа містера Брембля у кімнаті місіс Корней, наглядачки притулку, суду над Олівером Твістом тощо).
Nota bene. У «Пригодах Олівера Твіста» Діккенс уперше виступає як письменник-урбаніст (у «Посмертних записках Піквікського клубу» герої мандрували переважно сільською Англією). Тут починає складатися образ Лондона, влучно схарактеризований X. Пірсоном: «Про Лондон Діккенса думають і говорять так, ніби письменник є його творцем і ніби справжня назва міста - Діккенс-таун». У «Пригодах Олівера Твіста» місто постає у доволі непривабливому вигляді: криві вулички, стічні канави, занедбані будинки. Однак своєрідна зрощеність Діккенса з Лондоном проривається в романі відкриттям поезії цього міста, яку письменник знаходить якраз у його неестетичності й буденності. Нерідко Лондон уподібнюється до місця дії готичних романів, і тоді напівзруйновані будівлі нагадують середньовічні руїни, лабіринти вулиць - замкові лабіринти, річковий вир - потаємні кам’яні колодязі, що чатують на жертву. Виразні «готичні» алюзії1 виявляє й будинок на острові Джекоба - занедбаний, оточений ровом, він постає як замок, що прихистив зло.
Загалом «готичний» струмінь у «Пригодах Олівера Твіста» доволі потужний. Він виявляється в характерному «нічному» часопросторі, у таємниці народження головного героя й мотиві помсти, в образах «пекельних» злочинців тощо. Звісно, звернення до інструментарію готичного роману є даниною традиції зображення злочинців у тогочасній літературі, але не тільки: з його допомогою оприявнюється метафізичне2 зло. Водночас «готичний» елемент допомагає побачити «іншого», менш звичного, Діккенса, сентиментальність якого є швидше даниною смакам публіки, «вуаллю, накинутою на погляд, який усюди проникає, і без якої він би пронизував до кісток», — як писала В. Вулф, знаменита англійська романістка XX ст. З часом Діккенс звільнятиметься від надміру сентиментальності, що була притаманна його раннім творам, допоки такої практично не залишиться в пізній його творчості.
1 Алюзія - натяк, відсилання до певного художнього тексту чи життєвого факту, які мають бути відомими читачеві.
2 Метафізичний - такий, що перебуває за межами фізичного, матеріально- чуттєвого, предметного (у первісному, основному значенні цього слова).
Система образів
Взаємодія двох жанрово-стильових струменів - «готичного» й соціально- побутового - цікаво виявляється в образах двох лиходіїв роману - Монкса і Феджіна. Монкс за походженням джентльмен (однак не за поведінкою й почуттями), Феджін — переховувач краденого, але причетність до злочину їх урівнює. Тут доречно буде навести саркастичний коментар Діккенса, щоправда з іншого приводу: «Який багатий матеріал для філософа: він свідчить... наскільки однаковими шляхами відбувається розвиток милих властивостей у найшляхетнішого лорда й найбридкішого жебрака».
Феджін з’являється перед читачем як фігура суто побутового плану, причому стилістично знижена. У його образі виразно проступають риси театральних скнар, що, зокрема, відчувається в побаченій Олівером сцені перевірки захованих коштовностей. Однак поволі цей персонаж «демонізується». Феджін дедалі більше нагадує «збирача душ», які він краде у безвинних дітей, залучаючи їх до лихих справ. Його роль наприкінці роману озвучує Сайкс, вигукуючи: «Диявол!» І чи не Феджін винний у тому, що Сайксові бракує душі, чи не він ü «забрав», як намагався зробити це з іншими своїми «вихованцями»?
Монкс, навпаки, з’являється в ореолі «пекельного» злочинця з готичного роману, що засвідчує і його зовнішність, і його пристрасність, і таємничість. Однак тим часом, як в ході оповіді постать Феджіна розростається до демонічних розмірів, до втілення метафізичного зла й ступає на територію «готики», Монкс здрібнюється, втрачає свою «демонічність» і перетворюється на досить жалюгідного молодика, жадібного й злостивого, заздрісного й підлого. Мотивація його дивної поведінки виявляється прагматичною: загарбати увесь спадок батька й морально знищити свого зведеного брата (інший шлях «усунення» Олівера загрожував йому зіткненням із законом). «Зіпсованість» Монкса, «демонічна» на перший погляд, пояснюється й вихованням його не менш злостивої матінки. Монкс і Феджін рухаються назустріч один одному з різних художніх вимірів і, зрештою, ніби міняються місцями.
Щодо Сайкса, то його образ структурований інакше. Груба душа розбійника існує в такому ж грубому тілі, відсутність морального почуття уподібнює його до тварини; тому не дивно, що в авторському ставленні до нього присутня зневага. Тваринне начало в Сайксі унаочнює його незмінний супутник - білий собака. Озлоблений і недовірливий, як і його господар, пес водночас демонструє жорстокість останнього своєю постійно розбитою мордою.
Nota bene. Інша змістова опозиція, закладена в «Пригодах Олівера Твіста», випливає з перейнятої Діккенсом у просвітників XVIII ст. філософії моралі, різних її вчень. Як продемонструвала авторка монографії про письменника Т. Сільман, він спирався на «два основних типи світогляду минулого століття, так би мовити, дві картини світу: гоббсівський закон тваринної боротьби всіх проти всіх, “homo homini lupus est” [”лю дина людині - вовк”], і просвітницько-гуманне вчення про любов людей один до одного... Рушійною силою людських вчинків виступає або егоїзм, приватний інтерес, прагнення до власності (Мандевіль). або чеснота, доброзичливість, моральне почуття (Шефтсбері)». Дослідниця робить слушний висновок про те, що негативні персонажі Діккенса діють, ніби ілюструючи положення першої філософської системи, тимчасом як позитивні - другої.
Шефтсберіанський «просвітницько-гуманний» утопічний світ втілюється у своєрідній ідилії, витвореній Діккенсом на сторінках роману. Ідилічний план «заселяють» благодійники Олівера та їхні друзі: містер Броунлоу, місіс Мейлі, Роза й Гаррі, лікар Лосберн та інші. Характерно, що топографічно свою ідилію Діккенс розміщує на достатній відстані від гамірливих кварталів Лондона, а згодом розгортає у «класичному» вигляді безтурботного існування на лоні природи. У дусі Ж.-Ж. Руссо сільське життя протиставляється урбанізованому, яке затягує людей, але не є для них органічним: «Хто з’ясує, чому картини лагідного життя природи врізаються так глибоко в душу виснажених мешканців тісних велелюдних міст і сповнюють своєю власною запашною свіжістю їхні спустошені серця!..» - вигукує письменник. Сільську ідилію Діккенс доповнює ідилією сімейною, яку він вводить практично в кожний свій твір і яка стає винагородою добрим героям. У «Пригодах Олівера Твіста» все пов’язане з домашнім затишком виконує важливу функцію, відтіняючи убоге й неприкаяне життя соціального «дна».
Змістові опозиції в романі втілено й на сюжетному рівні: у своєрідній боротьбі за Олівера Твіста, що точиться між двома групами персонажів - доброзичливцями й злочинцями. У цій перспективі прояснюється незрозуміле з точки зору логіки прагнення останніх будь-що утримати Олівера у своїх тенетах, яке на «поверхні» твору дещо штучно вмотивовується інтригами Монкса. Та якщо злочинці докладають чималих зусиль заради досягнення своєї мети, то доброзичливці з першого погляду відчувають в Олівері «свого» й ставляться до нього з довірою. Дарма що Олівер народився в притулку і змалечку потрапив до лігва розбійників - його законне місце у світлій ідилії, до якої він наприкінці роману й долучається.
Nota bene. Жанрову природу «Пригод Олівера Твіста» часом визначають як «роман виховання». Та чи дійсно це так? Олівер не змінюється протягом оповіді, життєві обставини не мають на нього впливу. «Я переконався, що привчити його до нашого ремества буде нелегко, він зовсім не такий, як інші діти в його становищі... Я не міг його ні до чого призвести, нічим спокусити», - скаржиться Монксові Феджін. За задумом автора, на перешкоді Феджіну стає вроджений «інстинкт добра», надзвичайно розвинутий у хлопця. Цьому інстинкту Діккенс надавав особливого значення, адже саме він, врешті-решт, ставить крапку в розвитку соціоморальної концепції твору. Саме він засвідчує, що основним стимулом людської поведінки є все ж таки доброзичливість, прагнення добра, а не егоїзм чи приватний інтерес. Зло, за Діккенсоном, спричинене ненормальним станом світу. У цьому письменник іде за просвітниками, які вважали, що «нерозумний» стан суспільства «псує» добру людську природу. Однак тим ґрунтом, на якому розростається зло в соціумі, є вади людини: її черствість, жорстокість, скнарість і подібне, що унаочнює «побутовий» план роману. А тому у творі зберігається внутрішня напруженість, породжена співіснуванням в одному художньому просторі соціально-побутового, «готичного» й ідилічного пластів, суспільства як натовпу жорстоких і порочних людей та ідеалізованого героя.
Головний герой у романі постає живим і симпатичним хлопчиком, але водночас є втіленням умоглядної побудови автора: демонструє вищість морального начала в людській природі, ідею природної доброти. З’явившись на сторінках роману «янголятком» - добрим, щирим, вдячним, він таким самим іде з них. Чим же інші хлопчики - Проноза і Чарлі Бетс, змальовані також не без симпатії, відрізняються від Олівера? Вочевидь, лише письменницьким задумом. Частіше ми зустрічаємося з Пронозою, якому бандитська «романтика» зовсім задурила голову: він пишається своїм «ремеслом», а суд уявляє як «зоряний час». Та що чекає на цю дитину, по-своєму наївну й довірливу, попереду? Чарлі Бетс, дотепник і веселун, наприкінці твору дістає «помилування» від автора, який надає йому можливість навернутися до порядного життя, що цілком відповідає бажанням читачів. «Помилування» отримує і подруга нещасної Нансі, смішна особа в папільйотках і вбранні неймовірної кольорової гами.
Подробиці. Слід зауважити, що образи «людей безодні» набагато цікавіші і за змістовим наповненням, і за художньою структурою, ніж образи ідилічного плану. Це стосується і «героїнь» роману, — порядної і доброчинної Рози та «грішниці» Нансі, які також становлять своєрідну опозицію. Роза є першою в ряду ангелоподібних жіночих образів, які Діккенс виводить чи не в кожному своєму романі 40-50-х років.
Дж. Крукшенк. Ілюстрація до твору «Пригоди Олівера Твіста»
Письменник змальовує красу Рози, через яку передає її надзвичайну душевну чистоту й небачену в її віці мудрість; читач нею милується, але надалі мало цікавиться. Щодо Нансі, то її образ складається поступово, з окремих фрагментів: ми бачимо її віддзеркалення в подрузі, стежимо за її поведінкою, її позами, рухами, звичками, емоційно-ментальними станами, вчинками. Вона інтригує читача, заводячи в глухий кут його моральне почуття, і тим більше читача ранньовікторіанського, адже Нансі - коханка Сайкса, вона порушила не одне суворе суспільне «табу» й не одну християнську заповідь. Цей образ також засвідчує силу добра в людині, причому набагато переконливіше, ніж образи ідеалізованих героїв. Нансі - безперечно найвдаліший жіночий образ у ранній творчості Діккенса й один з найцікавіших загалом. Цікаво, зокрема, що любов Нансі до твариноподібного Сайкса розчулює читача більше, ніж любов Рози до розумного й шляхетного Гаррі. Лише тогочасною моральною установкою можна пояснити, чому в уже згадуваній передмові Діккенс був змушений відповідати на закиди щодо неможливості такого кохання.
Однак у цілому художня структура образів і їхній психологічний зміст у «Пригодах Олівера Твіста» ще досить прості. Тут існують «комічні характери», сконструйовані в манері «Піквіка», наприклад, друг містера Броунлоу містер Грімвіг, буркотливий добряк, який постійно присягається з’їсти власну голову й ненавидить апельсинову шкірку. «Комічні характери» такої структури ще довго існуватимуть на периферії романів Діккенса й, схоже, створюватимуться швидше задля втіхи публіки, аніж за власним бажанням, адже вони мають мінімальне змістове навантаження. Не вирізняється особливою глибиною і образ головного героя. Великі відкриття в царині психології, зокрема й дитячої, письменник зробить згодом. До геніальних прозрінь щодо сутності дитинства Діккенс ішов поступово, а твором, у якому вони втілилися повною мірою, став «Девід Копперфілд». Це був перший твір, що зобразив дитину в усій своєрідності її внутрішнього світу. На відміну від юних героїв попередніх романів, Девід пізнає світ, а не приходить в нього з готовими знаннями.
Поєднуються в «Пригодах Олівера Твіста» й різні стилістичні пласти тексту. Діккенс не тільки змінює об’єкт зображення, переходячи від високого до низького, але й інтонаційні реєстри, даючи волю сміху й сентиментальності, натуралістичності й ідеалізації, обуренню й замилуванню.
Тема дитини й дитинства
Винятковість місця й ролі Діккенса в англійській і європейській літературах не в останню чергу зумовило те, що він був першим «дорослим» письменником, який зробив тему дитини й дитинства однією з основних тем своєї творчості. У «дорослій» літературі до Діккенса діти майже не з’являлись, а з’явившись, надовго «не затримувалися» - бо виростали. На шляху розробки дитячої теми у Діккенса є свої віхи. Першим етапним твором були «Пригоди Олівера Твіста», яким відкривається ціла серія романів, написаних за подібною моделлю: «Життя і пригоди Ніколаса Нікклбі», «Крамниця старожитностей», «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта». Діти в цих творах зображені переважно ззовні. Діккенс не стільки розкриває специфічний дитячий світ, скільки соціум через його ставлення до дитини. Вразливість дитини робить її «зручним» для письменника персонажем, таким, що здатний викликати потужний емоційний відгук у читачів. Центральні герої названих творів загалом багато в чому ще залишаються «маленькими дорослими», причому ідеалізованими. Вони вступають у життя з готовими моральними приписами й завжди опиняються на висоті їхніх вимог.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
I рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Дія роману «Пригоди Олівера Твіста» відбувається...
A. ...у Франції.
Б. ...в Дубліні.
B. ...в Лондоні.
Г. ...в Сполучених Штатах Америки.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Головна боротьба в «Пригодах Олівера Твіста» точиться навколо...
A. ...притулку для бідних.
Б. ...скарбів Феджіна.
B. ...Олівера Твіста.
Г. ...«грішниці» Нансі.
3. Укажіть правильне продовження твердження.
З появою «Пригод Олівера Твіста» за Ч. Діккенсом закріпилася репутація...
A. ...письменника-гумориста.
Б. ...майстра детективного жанру.
B. ...захисника знедолених.
Г. ...автора готичних романів.
II рівень
1. Чим був зумовлений задум роману «Пригоди Олівера Твіста»? Які завдання ставив перед собою Ч. Діккенс у цьому творі?
2. На які два «табори» можна поділити героїв роману? Назвіть персонажів, які належать до кожного з цих таборів.
3. Яке місце посідає в такій системі поділу героїв Олівер Твіст? Обґрунтуйте свою думку.
III рівень
1. Схарактеризуйте образ Олівера Твіста. На яких загальних властивостях людської вдачі наголошує в ньому письменник? Як цей образ пов’язаний з уявленнями раннього Діккенса про людську природу?
2. Схарактеризуйте героїв - носіїв зла в романі «Пригоди Олівера Твіста». Наведіть приклади «демонізації» деяких з цих персонажів.
3. Чому Ч. Діккенса називають урбаністичним письменником? Обґрунтуйте свою відповідь конкретними прикладами з роману «Пригоди Олівера Твіста».
IV рівень
1. Розкрийте моральну проблематику «Пригод Олівера Твіста». Як у рамках цієї проблематики тлумачиться розв’язка твору?
V чому полягає гуманістичний зміст роману?
2. Схарактеризуйте філософські концепції, на які спирався
4. Діккенс, розробляючи характери своїх героїв. Розкрийте зв’язок між ними й романом «Пригоди Олівера Твіста». Яка з цих концепцій видається вам більш переконливою? Чому?
3. Які теми, мотиви й художні особливості, характерні для творчості Діккенса, зокрема для його ранніх творів, відобразилися в «Пригодах Олівера Твіста»?
Теми проектів, призначених для мультимедійної презентації: «“Діккенс-таун" : образ Лондона в романі “Пригоди Олівера Твіста"»; «Образи дітей у творчості Ч. Діккенса й живописі XIX ст.».
Тема реферату: «Гумор і трагізм у романах Ч. Діккенса».
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Як ви гадаєте, завдяки чому Олівер Твіст здобув моральну перемогу над обставинами: завдяки своїй чистій душі чи дійовій участі в його долі добрих людей?
2. Чи згодні ви з Діккенсом, який у фіналі роману «Пригоди Олівера Твіста» утверджує думку про перемогу добра над злом?
3. Розкрийте специфіку й функції детективних елементів у романі «Пригоди Олівера Твіста».
Теми творів: «Випробування і перемоги юного Олівера Твіста»; «Протистояння сил добра і зла в романі “Пригоди Олівера Твіста"»; «Сила гуманістичного мистецтва Ч. Діккенса (на прикладі роману “Пригоди Олівера Твіста” )».