Верлібр (фр. vers libre — «вільний вірш») — вірш, у якому ритмічна єдність ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків та їхній інтонаційній подібності. В. не поділяється на стопи, його рядки мають різну довжину та кількість наголосів, що розташовані довільно. У В. немає рим, він не поділяється на строфи (його часто називають «білим віршем»). Одним з основоположників В. вважають В. Вітмена.
Вічний образ — літературний образ, що має загальнолюдське значення і за глибиною художнього узагальнення виходить за межі конкретного твору, зображеної в ньому доби та ситуації, набуває символічного значення й кожною епохою сприймається по-своєму, зберігаючи водночас провідні риси першообразу. До В. о. (дехто називає В. о. традиційними) належать Прометей, Одіссей, Дон Кіхот, Гамлет, Ромео і Джульєтта, Фауст та ін., які, з одного боку, виникли на конкретному історичному ґрунті, з іншого — сконцентрували в собі вічні пошуки людиною своєї першосуті, свого призначення, закарбували істотні риси людської природи.
Гротеск (фр. grotesque — «химерний», «незвичайний»; від італ. grotta — «грот», «печера») — вид художньої образності, для якого характерні: фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм (зв’язок із карикатурою); поєднання в одному предметі чи явищі несумісних, різко контрастних якостей (комічного з трагічним), що призводить до абсурду, робить неможливою логічну й вичерпну інтерпретацію гротескового образу; заперечення усталених художніх і літературних норм (зв’язок із пародією, бурлеском); стильова неоднорідність (поєднання мови поетичної з вульгарною). Майстрами Г. були Е. Т. А. Гофман і М. Гоголь.
Декаданс (фр. decadence — «занепад») — загальна назва явищ європейської культури другої половини XIX — початку XX ст., позначених настроями смутку, безнадії, тяжінням до індивідуалізму. Характерними виявами настроїв Д. були: 1) у життєвій позиції митців — глибокий песимізм, захоплення містичними вченнями й екзотичними культами, самозаглиблення, розгубленість перед проблемами дійсності й спроба самоізоляції від них, граничний індивідуалізм, несприйняття та виклик буржуазній моралі, зокрема й у естетичній зверхності над «натовпом» (дендизм); 2) у творчості митців — надання переваги формі над змістом, захоплення маловідомими естетичними фактами (у т. ч. доби античності — парнасизм), орієнтація не на широку публіку, а на вузьке коло «обраних» інтелектуалів. Д. притаманний творчості Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо й О. Вайльда.
Драма-феєрія (див. «Феєрія»)
Естетизм (у широкому сенсі) — культ прекрасного в мистецтві й житті, визнання вищою цінністю життя абсолютної Краси (це слово прихильники Е. часто писали з великої літери), а насолоду нею — його сенсом: «Сенс життя — у Мистецтві!» (О. Вайльд). Як самостійне явище в європейській художній культурі Е. сформувався у Франції в середині ХІХ ст., а свого повного розквіту до- сяг у вікторіанській Англії в останню чверть XIX ст. Для мистецтва Е. характерні витонченість та іронічність, манірність і стилізація. Е. позначені драматургія і проза О. Вайльда, малюнки О. Бердслі та Г. Клімта. У художній творчості та літературі Е. намагався втілити ідею «чистого мистецтва» (або «мистецтва для мистецтва», «art for art»). Основу художньої концепції Е. становить утвердження незалежності краси та мистецтва від моралі, політики, інших форм духовної діяльності суспільства.
Імпресіонізм (фр. impressionisme, від impression — «враження») — напрям у мистецтві останньої третини XIX — початку XX ст., представники якого основним завданням вважали витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, мінливих миттєвих почуттів і переживань. Вони намагалися неупереджено та якомога природніше відтворити швидкоплинні враження від мінливого життя.
Виникнувши у живописі, І. поширився і в інших видах мистецтва. Для І. в літературі характерні: тонкий психологізм у змалюванні персонажів, прагнення відтворити найтонші зміни настроїв, миттєві враження, тяжіння до лаконічності прози, її ритмічності, багатство відтінків у зображенні дійсності, посилена увага до кольорів, звуків і яскравих художніх деталей. Риси І. наявні у творчості П. Верлена, О. Вайльда, М. Коцюбинського.
Індивідуальний стиль (див. «Стиль»)
Інтелектуальна проза — художні прозові твори, у яких теми, проблеми та персонажі уособлюють різні сторони авторської думки й розкривають певну соціальну і/або філософську концепцію. Для розуміння авторської позиції І. п. вимагає від читача ґрунтовної інтелектуальної підготовки. Прикладом І. п. є роман О. Вайльда «Портрет Доріана Грея». Зокрема, для адекватного розуміння характеру лорда Генрі або Доріана Грея необхідно мати й певні уявлення про естетизм і дендизм, оскільки ці персонажі є своєрідною «художньою ілюстрацією» згаданих концепцій.
Класична (елітарна) література — один із двох потоків сучасного літературного процесу (іншим його різновидом є масова література). Твори К. л. вирізняються інтелектуалізмом та естетичною ускладненістю, наявністю глибокого підтексту, ремінісценцій, алюзій, часто — алегоричністю. У цих творах порушуються філософські та загальнолюдські проблеми, наявні широкі інтер- текстуальні зв’язки. Щоб повноцінно сприймати твори К. л., треба мати високий рівень освіти, знати сучасний і попередній літературний та культурний контекст. Лише освічений і активний читач здатен у процесі сприйняття твору К. л. долучатися неначе до «співавторства» з письменником.
Масова література — розважальні видання, надруковані великими накладами, які є складовою «індустрії культури». Використовуючи стереотипи масової свідомості й популістську стратегію завоювання публіки («накидування на читача ласо»), а також експлуатуючи (незрідка примітивізуючи) художні відкриття «високої» літератури, твори М. л. передбачають спрощене, комфортне читання.
Їхні типові ознаки — пригодницький або звульгаризований романтичний сюжет, який має зовнішню напружену динаміку і часто щасливий фінал («хеппі енд»). До М. л. належать бульварні, лубкові, любовні, детективні, кримінальні романи (бойовики), комікси, трилери тощо.
Модернізм (від фр. moderne — «новітній», «сучасний») — сукупність літературних напрямів і течій, що сформувалися наприкінці ХІХ (ранній М.: символізм, імпресіонізм та ін.) — на початку XX ст., яким притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним нормам попереднього мистецтва. М. заперечує художні принципи реалізму й натуралізму, натомість утверджує елітарність творчості митця, переважання форми над змістом, художню суб’єктивність, використання «потоку свідомості», міфотворчість тощо.
Неоромантизм — художня течія межі XIX—XX ст., своєрідна ідейно-естетична опозиція реалістичним і натуралістичним тенденціям у літературі й мистецтві другої половини XIX ст. (дехто з дослідників кваліфікує її як одне з явищ раннього модернізму). Її представники продовжили певні тенденції романтичної літератури. Письменники-неоромантики не сприймали песимізму декадентів. Головним героєм неоромантичного твору є сильна особистість, життя якої сповнене романтики. Зазвичай у такому творі наявний динамічний і напружений сюжет. Представники Н. — Р. Кіплінг, Р. Л. Стівенсон, А. К. Дойль, Джек Лондон, Дж. Конрад та ін.
Парадокс — думка, що разюче розходиться зі звичними, традиційними поглядами й начебто суперечить здоровому глузду, хоча насправді може й не бути хибною. Іноді П. формулюється у вигляді афоризму, близького до народного прислів’я чи каламбуру, має лаконічну, завершену за думкою форму. П., на відміну від афоризму, вражає несподіванкою, це завжди напівправда. Узвичаєна істина у П. руйнується й часто виглядає навіть комічно: «Я чув про Вас стільки поганого, що не маю сумнівів: Ви — прекрасна людина!» (О. Вайльд). Непере- вершеними майстрами парадоксів були О. Вайльд і Дж. Б. Шоу.
Підтекст — внутрішній, прихований зміст якого-небудь тексту, висловлювання. Анна Ахматова сказала про П.: «Справжній читач читає не рядки, а поміж рядками».
Притча — невеликий художній твір повчально-алегоричного змісту, в якому за буквальним змістом завжди приховано глибший, філософський сенс, підтекст. За допомогою алегоричних художніх образів і засобів у П. висловлюються моральні повчання та філософські роздуми, тому твори цього жанру часто є близькими до байки. Роман «Алхімік» П. Коельйо є типовою притчею, оскільки і його образи, і сюжетні ходи, і проблеми можна тлумачити як завгодно глибоко. Наприклад, сам Коельйо казав, що Сантьяго — це він сам, але водночас це і кожен із людей. До притч можна віднести казку А. де Сент-Екзюпері «Маленький принц», повість Р. Баха «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон» та ін.
Психологічний роман — різновид роману, у якому автор ставить за мету зображення й дослідження внутрішнього стану людини і найтонших порухів її душі. П. р. сформувався у французькій і російській реалістичній літературах XIX ст. («Червоне і чорне» Стендаля, «Злочин і кара» Ф. Достоєвського, «Анна Кареніна» Л. Толстого).
Реалізм — літературний напрям, представникам якого притаманне правдиве й усебічне зображення та дослідження дійсності (і застосування типізації життєвих явищ). У 1830-х рр. Р. розвинувся у Франції, а згодом в інших європейських країнах. На відміну від романтиків, які зосереджували увагу на внутрішньому світі людини, основою творчості реалістів стає проблема взаємин людини й середовища, впливу суспільно-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі виходить пізнавально-аналітичне, а типізація дійсності стає універсальним способом художнього узагальнення. Першим теоретиком Р. вважають художника Г. Курбе. Р. притаманні раціоналізм, психологізм, соціологізм та історизм. Характер і вчинки героїв зумовлені їхнім соціальним походженням і суспільним станом, умовами повсякденного життя й психологічною ситуацією. Письменники-реалісти XIX ст. — Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко та ін.
Роман (фр. roman — «твір, написаний романською, а не латинською мовою») — складний за будовою і великий за розміром епічний твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи та багатогранно й у розвитку змальовані персонажі. Як жанр Р. виник ще в античності. У середньовіччі особливої популярності набув лицарський Р., який проіснував до XVII ст. Сервантес задумав свого «Дон Кіхота» як пародію на лицарський Р. Після того, як вийшла друком перша частина роману Сервантеса, жоден лицарський Р. не був надрукований. Р. Сервантеса став взірцем для європейських письменників і визначив розвиток цього жанру аж до наших часів. Розрізняють різновиди Р.
Р. історичний — різновид роману, у якому історія, тісно переплітаючись з авторським вимислом, є не лише художнім тлом, «декорацією» оповіді, а й рушієм сюжету. Історичні особи співіснують із вигаданими, художньо досліджуються закони історії. «Батьком» Р. і. вважають В. Скотта.
Р. морально-психологічний — різновид роману, у якому досліджують певні погляди, уявлення, соціальні норми поведінки та їхній вплив на характер і життя людини. Яскравий приклад — «Герой нашого часу» М. Лермонтова.
Р. соціально-психологічний — різновид роману, у якому досліджують відносини людини з суспільством та їхній вплив на внутрішній світ героя. Він зосереджений на приватному житті й побуті персонажів. Яскравий приклад такого роману — «Червоне і чорне» Стендаля.
Р. філософський — великий епічний твір, у якому безпосередньо подається світоглядна і/або етична позиція автора, порушуються важливі філософські проблеми, вирішенню яких підпорядковані сюжет, характери та вчинки персонажів. Серед Ф. р. XIX ст. особливе місце посідають твори Ф. Достоєвського.
Сатира (від латин. satura, satira — «суміш», «усяка всячина») — різновид смішного, комічного; особливий спосіб художнього відтворення дійсності, який полягає в осміянні негативного. На відміну від гумору, С. має гострий, в’їдливий, дошкульний характер.
Символ (від. грец. symbolon — «умовний знак») — предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську смислову наповненість, і тому, на відміну від традиційного знака, не має вичерпного тлумачення. С. притаманні спонтанність (несподіваність, неперед- бачуваність) з’яви, непроясненність і багатозначність, «підказування» смислів і простір для відгадування. Яскравим символом є образ Блакитного Птаха з однойменної драми-феєрії Моріса Метерлінка.
Символізм — напрям у європейському мистецтві й літературі останньої третини XIX — початку XX ст., що виник у Франції, а згодом поширився в багатьох країнах світу (зокрема, в Україні). Основною рисою С. є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Теоретиком С. вважають Ш. Бодлера. Він висунув «теорію відповідностей», згідно з якою всі предмети та явища світу, відчуття й почуття людини невидимо пов’язані в одну невиразну, містичну цілісність. Завдання митця — вгадати, відчути, побачити ці зв’язки, позначити їх словесно. Інформаційно-розповідна функція мови у поезіях символістів суттєво зменшується, поступаючись місцем функції сугестивній (навіювальній). Традиційно до символістів відносять П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме.
Синестезія (грец. synaesthesis — «одночасне відчуття») — художній прийом, що полягає в поєднанні в одному тропі різнорідних, іноді далеких асоціацій, викликаних різними органами чуття, що призводить до синтезу, несподіваного поєднання кількох відчуттів: наприклад, запахи «ніжні, як гобой... щедрі, злі, липучі, як смола» (Ш. Бодлер), дощ «солодко шумить» (П. Верлен). С. робить образ туманним і непроясненним, тому разом із натяком, символом і звукописом вона є важливим засобом сугестії. Найпоширенішим проявом С. є т. зв. кольоровий слух («Голосівки» А. Рембо), коли звук водночас із слуховим відчуттям викликає і кольорове.
Стиль (грец. stylos — «загострена паличка, якою в давні часи писали на навощених дощечках, які заміняли учням сучасні зошити») — сукупність ознак, що об’єднують творчість низки митців, споріднену тематикою, способом створення художнього світу (деякі дослідники таку сукупність називають літературною школою або течією). Крім того, виділяють індивідуальний стиль, тобто неповторні особливості творчості конкретного письменника. Носіями стилю письменника є його образне мислення, тематика і проблематика, найхарактерніші для його творчості особливості обраного жанру.
Сугестія (латин. suggestio — «натяк», «навіювання») — вплив на читача не через аргументацію або логічну систему висновків (раціональний вплив), а за допомогою навіювання йому певного настрою. С. стала однією з головних художніх ознак у творчості символістів. У поезії С. найчастіше реалізується за допомогою звукопису, натяку, використання символу й асоціації. У сугестивній поезії головну роль відіграють асоціативні зв’язки, яскрава метафорика, синтез художніх явищ у межах багатозначного ліричного сюжету, активізація ритмомелодики. Така поезія близька до музики, бо головним стає мелодійність тексту («найперше — музика у слові»), а не лексичне значення слів. До сугестивної поезії належать вірші П. Верлена й А. Рембо.
Терцина (італ. terzina, від te^ гіта — «третя рима») — строфа з трьох рядків п’ятистопного ямба, у якій середній рядок строфи римується з першим і останнім наступної строфи: АБА // БВБ // ВГВ// ГДГ. Уперше Т. ввів до літератури Данте в «Божественній комедії»: трьом частинам поеми відповідала трирядкова строфа.
Трагедія (грец. tragoedia — букв. «цап’яча пісня») — драматичний твір, що ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їхньої реалізації. Конфлікт Т. має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, вирізняється високим напруженням психологічних переживань героя. Т. майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала своє розуміння трагічного й трагедійних конфліктів. На думку еллінів, у їхній основі лежало втручання фатуму в долю окремих людей, оскільки наявний світолад і долі людей цілковито залежали від нього. Ідейно-художній зміст античної Т. зумовлювався міфологічним світосприйманням греками навколишньої дійсності. Драматургія пізніших епох утратила міфологічне бачення світу. Конфлікти Т. того часу здебільшого крились у суспільному ладі. Уже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У Т. В. Шекспіра («Ромео і Джульєтта», «Король Лір», «Отелло», «Гамлет») герої виступають борцями проти старих усталених звичаїв і традицій. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їхніх характерів, що виявляються у відповідних обставинах. Джульєтта, Отелло, Гамлет вступають у конфлікт із суперниками, які сповідують протилежні, пов’язані з минулими часами погляди на життя, і гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає. Т., у якій розглядаються важливі філософські проблеми (сенс людського життя, добра і зла та ін.), називають філософською.
Феєрія (фр. feerie, від fee — «фея», «чарівниця») — театральна або циркова вистава, побудована на фантастично-казковому сюжеті й виконувана з використанням найрізноманітніших сценічних ефектів з метою вразити глядача. Ф. (драмами-феєріями) є «Блакитний Птах» М. Метерлінка, «Лісова пісня» Лесі Українки та ін.