Філософсько-алегоричний роман «Портрет Доріана Ґрея» став єдиним романом у творчості Оскара Вайльда. Як стверджують деякі біографи, твір з’явився внаслідок парі, укладеного з американським видавцем. Автор хотів довести, що зможе написати довершений за формою і змістом твір у доволі стислі терміни. Вайльд виконав умови парі трохи більше, ніж за два тижні, але пізніше зробив до тексту деякі доповнення.
Після численних критичних публікацій на адресу роману «Портрет Доріана Ґрея» письменник, який втомився відповідати на кожний негативний допис, додав до тексту твору «Передмову». Ця невелика частина складається з окремих афоризмів, у яких задекларовані творчі принципи Оскара Вайльда. Як літератор, що належить до естетського руху, письменник укотре наголосив на ключових тезах: («Митець — творець прекрасного», «Будь-яке мистецтво не дає жодної користі»).
У «Передмові» проглядається бажання Оскара Вайльда виступити на захист роману, який зазнав різкого осуду («Немає книжок моральних чи неморальних. Є книжки добре написані чи погано написані. Ото й усе», «Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний» тощо).
Роман невеликого обсягу, тому його деколи називають повістю. У цьому художньому тексті простежуються відлуння багатьох творів письменників світового рівня: Едгара По, Йоганна Вольфганга Ґете, Оноре де Бальзака, Ернеста Гофмана та інших. Мотив укладення угоди людини з надприродними (переважно темними) силами в обмін на якісь блага був доволі популярним у світовому мистецтві й бере витоки ще з міфології і фольклору. Оскар Вайльд переосмислив мотив угоди, надавши йому нового прочитання, пов’язавши з ідеєю мистецтва й категорією прекрасного.
Роман «Портрет Доріана Ґрея» став яскравим утіленням концепції естетизму. Увагу Оскара Вайльда, який особливо цінував французьких митців Оноре де Бальзака та Віктора Гюго, захоплювався музикою їхньої мови, Бодлерівською майстерністю володіння словом і символами, привертає світ речей.
Однак цей світ відрізняється від матеріального світу реалістів, які «під мікроскопом розглядають “document humain1”, оперуючи нудними фактами», ілюструючи цим соціальні проблеми суспільства (згадайте світ «Гобсека», «Злочину і кари» та інших реалістичних творів). Речі у творах Оскара Вайльда — елегантні та коштовні, набувають індивідуальних рис, є самостійними живописними композиціями.
1 Документ людини.
Доріан Ґрей біля свого портрета (кадр із фільму «Доріан Ґоей», режисер Олівер Паркер, 2009)
Їхні мальовничі докладні описи підкреслюють виключну атмосферу естетизму твору, надаючи йому особливої декоративності й аристократичності.
Мова роману сповнена витончених афоризмів, парадоксів, оксюморонів, гри слів, що підкреслює інтелектуальну вишуканість діалогів, додає їм жвавості і глибини. Герої твору зображені справжніми поціновувачами мистецтв. На перших сторінках роману витончена атмосфера, коштовні речі, чудові картини гармоніюють із образом Доріана — юнака з бездоганною вродою і чистою душею.
Твір Оскара Вайльда можна назвати «романом виховання навпаки», оскільки ми стаємо свідками не продуктивного формування і розвитку особистості молодої людини, а її антивиховання — поступового розкладу і деградації.
Сюжет роману «Портрет Доріана Ґрея»
В ошатній лондонській художній майстерні відбувалася розмова між двома молодими чоловіками: художником Безілом Голвордом та його другом лордом Генрі Воттоном, який зачаровано споглядав ще незавершений портрет юнака дивовижної вроди. Безіл розповідав про те, як два місяці тому на світському прийомі він познайомився з Доріаном Ґреєм, чиї виняткова врода і чиста душа стали джерелом небувалого натхнення для митця. Художник майже обожнював юнака, який став для нього втіленням усіх чеснот, античним красенем-Нарцисом, далеким від життєвого бруду.
Лорд Генрі (друзі називали його Гаррі), незважаючи на властивий йому цинізм та іронічність, зауважив, що й справді вважає портрет Доріана Ґрея найкращим творінням Безіла, і висловив бажання познайомитися з цим вродливим юнаком. Художник рішуче заперечив, сказавши, що лорд Генрі своїм згубним впливом зіпсує «просту і прекрасну натуру» юнака. Однак саме цієї миті до майстерні прийшов Доріан Ґрей.
Позуючи Голворду, Доріан слухав міркування лорда Генрі про звабливі бажання юності і принадність гріховних бажань. «Єдиний спосіб позбутися спокуси — піддатися їй», потім залишаються лише згадки про задоволення і насолода каяття, говорив лорд Генрі Доріану.
Було помітно, що, слухаючи Воттона, Доріан Ґрей знітився і замислився. Лорд Генрі продовжував: краса та молодість Доріана минуть назавжди і залишать йому лише спогади про його страх насолодитися життям. Але буде надто пізно. Безіл завершив роботу, і друзі змогли оглянути шедевр. Доріан глянув на прекрасний витвір і зі сльозами промовив: «Як же сумно! Я колись стану старим і огидним... Якби ж міг я вічно лишатися молодим, а портрет при цьому старів! Усе що завгодно я б віддав за це! Я готовий віддати навіть душу!..»
Доріан, нащадок знатного роду і спадкоємець великих статків, жив по-світськи елегантно, захоплювався музикою, займався доброчинністю. Але юнак став змінюватися після знайомства з лордом Генрі, який із цікавістю спостерігав над «психологічними перетвореннями» сором’язливої душі Доріана Ґрея.
Одного разу двадцятирічний Ґрей розповів своєму другові Воттону, що закохався у талановиту молоду акторку Сибілу Вейн. Останні три тижні він щовечора ходить у маленький убогий театр дивитися у шекспірівських п’єсах гру «дівчини років сімнадцяти з ніжним, як квітка, обличчям». Уяву Доріана хвилювала різноманітність її образів, костюмів, здатність перевтілюватися. Закоханий Доріан запросив Гаррі і Безіла теж насолодитися грою прекрасної Сибіли, яка щиро і простодушно відповіла взаємністю своєму «Чарівному Принцу».
Однак виявилося, що закохана актриса, обожнюючи Доріана, більше не може грати на сцені чужі почуття. Юнак-естет не пробачив Сибілі її блякле і ніби холодне виконання ролі шекспірівської Джульєтти. Він був настільки розчарований, що відчув фізичну огиду до дівчини і без будь-яких вагань покинув вражену Сибілу, не зважаючи на її розпачливі благання.
Повернувшись додому, Доріан випадково поглянув на подарований Безілом Голвордом портрет, що висів тепер на стіні бібліотеки, і аж здригнувся — на прекрасних устах свого портрета він чітко побачив «тінь жорстокості.., немов Доріан дивився у дзеркало після скоєння якогось жахливого злочину». Скільки не розглядав юнак полотно, новий вираз обличчя був не просто помітним, а «справді кидався у вічі!»
Ґрей довго намагався осягнути містичні зміни на полотні і раптом згадав оте своє жагуче «дике бажання», висловлене колись у художній майстерні: щоб Доріан «вічно лишався молодим, а портрет старів, щоб його краса ніколи не зблякла, натомість обличчя на полотні нехай стане відбитком усіх його пристрастей і гріхів». Невже бажання здійснилося?!! І здійснилося після того, як він покинув Сибілу?
Доріан, намагаючись приховати зміни на портреті, прикрив його ширмою. Зрештою він вирішив, що все ще можна виправити. Ґрей перепросить Сибілу за свою «звірячу жорстокість» і одружиться з нею. Вони будуть щасливими. Доріан навіть сів писати до дівчини палкого листа. А ближче до вечора прийшов лорд Генрі і повідомив, що вчора Сибіла Вейн... вчинила самогубство.
Того ж вечора Доріан усвідомив, що життєвий вибір зроблено, йому подаровано вічну молодість, нескінченні пристрасті, потаємні насолоди, тваринні гріхи — він має можливість усе спробувати. І відтепер Ґрей упродовж багатьох років із цікавістю спостерігатиме, як «портрет нестиме на собі тягар його ганьби».
Наступного дня Безіл Голворд відвідав Доріана, щоби хоч трішки розрадити друга у його горі. Але жаху художника не було меж, коли він побачив, що доля Сибіли не зворушила Ґрея. Єдине, що непокоїло Доріана, — поліцейське розслідування. Також під час візиту Безіла стався несподіваний інцидент. Безіла обурило, що його найкраще творіння закрили ширмою.
Художник хотів оглянути своє полотно, позаяк мав намір виставити його на паризькій виставці. Та несподівано Доріан не дозволив митцеві навіть поглянути на шедевр. Коли обурений художник пішов, Ґрей наказав негайно сховати у віддаленій кімнаті твір мистецтва, який почав викликати у нього страх і огиду.
Доріан Ґрей і лорд Генрі (кадр із фільму «Доріан Ґрей», режисер Олівер Паркер, 2009 рік)
Минали роки, а врода Доріана не в’янула. Ґрей жив аморально, але був дуже обачним і вміло підтримував репутацію шляхетної людини з чудовими манерами. Однак схований портрет старів і ставав усе потворнішим. З часом Доріан, який був завсідником сумнівних закладів лондонських нетрів, зрозумів, що його егоїстичну жагу нових відчуттів, пробуджену колись лордом Генрі, неможливо вгамувати. Шалений голод до чуттєвих насолод, який руйнував його безсмертну душу, лише посилювався.
Доріан намагався розважити себе вивченням музики, релігій, ароматів, коштовностей, гобеленів, костюмів, багато мандрував. Проте Доріаном поступово оволодівав панічний страх, що хтось проникне у жахливу кімнату і дізнається про його таємницю, і Ґрей перестав далеко відлучатися з Лондона.
У вищому товаристві ставлення до нього було неоднозначне: одні бачили у ньому ідеал для сучасної молоді (освічений, з бездоганними манерами, вродливий, привітний), інші ж відверто демонстрували йому свою зневагу, вважаючи, що поруч із Ґреєм «в одному приміщенні не може бути жодна порядна людина». Дружба і кохання Доріана виявилися згубними: розпуста, самогубства, ганьба, страждання супроводжували їх.
...Незадовго до свого тридцятивосьмиріччя Доріан, зимової ночі повертаючись додому, зіштовхнувся з Безілом, який перед від’їздом у Париж хотів поговорити з давнім другом про зловісні чутки, які ширяться Лондоном, про зіпсовану душу Ґрея. І Доріан із якоюсь дивною зловтіхою повів Безіла до своєї таємної кімнати. «Крик жаху зірвався з уст художника, коли він у тьмяному світлі побачив страшне вишкірене обличчя. У виразі було щось таке, що сповнило Безіла огидою й відразою. Боже правий! Та це ж обличчя Доріана!.. Але хто це зробив?.. Він обернувся і подивися на Доріана очима безумця...» Художник не міг повірити розповіді Доріана, але на власні очі бачив, що сталося з його шедевром. «Якщо ви говорите правду і це те, на що ви перетворили своє життя, то виходить, що насправді ви ще гірший, ніж вважають пліткарі!», — промовив вражений Безіл. Художника трусило, він у розпачі закрив обличчя руками.
Раптом Ґрей відчув напад дикої люті. Він схопив ніж і почав завдавати художникові удари... Доріан викликав свого колишнього друга і, шантажуючи його, наказав знищити тіло нещасного Безіла, яке ніхто не шукатиме, позаяк художник повинен був поїхати в Париж. Однак Доріан із жахом помітив, що зображені на портреті руки вкрилися краплями крові...
Того ж вечора в похмурих нетрях Лондона на Доріана, який простому одязі минав темні задвірки, напав невідомий і, приставивши до голови Ґрея револьвер, сказав, що він — брат нещасної Сибіли Вейн і розшукує її кривдника вісімнадцять років, щоби помститися за згублену чисту душу своєї сестри. Але, побачивши у світлі ліхтаря юне обличчя Доріана, Джеймс Вейн вирішив, що помилився. Проте у душі Доріана оселився новий страх — тваринний страх за своє життя. А через кілька днів на полюванні у присутності Ґрея випадково було застрелено чоловіка, в якому Доріан упізнав Джеймса Вейна.
Відтоді Доріан вирішив, що він має змінитися. Чоловік прагнув нового життя і сподівався, що зміни в його думках змінять портрет. Одного разу він, сповнений поваги до себе через те, що не спокусив наївну Гетті Мертон, піднявся у потаємну кімнату, сподіваючись побачити в портреті позитивні зміни. Однак єдиною зміною стала лицемірна посмішка, що кривила губи потвори.
У нападі безсилої злоби Доріан схопив ніж, яким колись убив Безіла, і кинувся на портрет. На вулиці перехожі почули із вікна будинку Доріана жахливий зойк і привели поліцейського. Коли до кімнати увійшли, то побачили на стіні — розкішний портрет юнака, а на підлозі — тіло потворного старигана із простромленими ножем грудьми. «І лише по перснях на руках зрозуміли, хто це»...
Філософська основа роману
Автор роману «Портрет Доріана Ґрея» в основу конфлікту поклав один незначний випадок. Одного разу Вайльд зайшов до свого друга-художника, який писав портрет дуже вродливого юнака. Естет, який завжди живо відгукувався на все красиве, із щирим сумом сказав про натурника: «Шкода, що і йому не минути старості з усією їі потворністю!» На це художник відповів, що готовий щороку малювати портрети цього юнака, аби час залишав свій відбиток на полотні, не торкнувшись довершеної зовнішності.
Роман Оскара Вайльда відображає конфлікт краси і моралі. У центрі конфлікту — Доріан Ґрей, вродливий і багатий молодий аристократ. Головний герой у стані сильного душевного сум’яття виголошує бажання зберегти свою молодість і вроду такими, якими вони відображені на його портреті, написаному другом-художником Безілом.
Цей вигук став своєрідною містичною угодою, у результаті якої старіти почав портрет, а не Доріан. Однак автора твору цікавить не сам факт здійснення бажання героя, а його наслідки.
Із розвитком сюжету читач спостерігає поступове моральне розкладання особистості Доріана під впливом його друга лорда Генрі Воттона. Лорд Генрі, пророк ідеї гедонізму (насолодою життям), затягує юнака у гонитву за вишуканими задоволеннями, які стають філософією його буття. Проте ця гонитва приховує жахливу небезпеку. Оскільки Доріан постійно прагне незвіданих вражень, він, тікаючи від переси- ту, перебуває у стані постійного неспокійного пошуку нових насолод.
Зрештою самозакоханий і егоїстичний герой, користуючись дарованою йому природою ангельською зовнішністю, переступає межу між моральністю та аморальністю. Він перетворюється на моральну потвору і злочинця. Оскар Вайльд говорив: «Доріан уособлює Красу, яка стала на шлях злочину».
Лицемірство і врода, що їх Доріан легко використовував у житті, не змогли обманути справжнє мистецтво. Між портретом і злочинами головного героя виник містичний зв’язок: що більше Доріан грішив, то огиднішим ставало обличчя на портреті. Письменник-естет підводить нас до висновку: високе мистецтво здатне побачити і показати найбільшу глибину наших душ; воно вище від життя і навіть реальніше від нього.
Кадр із фільму «Доріан Ґрей», режисер Олівер Паркер, 2009 рік
Як і Федір Достоєвський, Оскар Вайльд досліджує витоки злочину і невідворотність наступної кари. Та на відміну від свого російського попередника, який, як письменник-реаліст, коренем зла вважає соціальні проблеми, Вайльд бачить його причину в ненаситному прагненні задоволень — «будь-яка надмірність... призводить до покарання». Родіон Раскольніков, плануючи вбивство, заспокоює свою совість тим, що пізніше зробить тисячі добрих справ. Царина Доріана — це, насамперед, свідоме розтління розуму своїх жертв, отруєння не тіла, а душі. Героя не цікавить, що стається з його жертвами: він талановитий учень сера Генрі, який називає совість «прихистком боягузів».
Система образів роману
Центральні постаті роману — Доріан Ґрей, лорд Генрі Воттон і Безіл Голворд. Ці герої з дуже різними характерами. Єдине, що їх об’єднує, — це ідея мистецтва і краси. Кожен із них так чи так відображає погляди і риси індивідуальності автора, однак у головного героя є прототип. Дослідники звертають увагу на молодого поета Джона Ґрея, з яким Оскар Вайльд був добре знайомий.
Як і головний герой твору, юнак був егоїстичним і мав гріховну натуру. Джонові, очевидно, було до вподоби те, що Вайльд використав не тільки прикметні риси його особистості, а також його прізвище, і після публікації роману підписував листи до письменника іменем «Доріан».
Отже, головний герой роману живе заради власного задоволення. Він — споживач благ і насолоди, який не визнає обмежень. Піддавшись впливу лорда Генрі, Доріан шукає задоволення в мистецтві, в оточенні себе гарними речами, у фізичній насолоді, у владі над іншими людьми. Дивує, що задоволення йому зазвичай дає те, що завдає страждань іншим. Питання, очевидно, полягає в егоїзмі головного героя і його байдужості до інших людей. Доріан, який спроможний на сильні естетичні переживання, залишається не здатним до співчуття. Він не може дарувати радість, душевне тепло, адже це означало б для Доріана-егоїста щось віддавати. Головний герой здатен захоплюватися талантом, поклонятися красі, а любити — ні.
Навіть коли Доріан спробував почати нове життя і «зробити добро», — це було не щире поривання, а егоїстичне прагнення зупинити жахливі зміни в портреті. Душа Доріана, відображена в портреті, стає темною і потворною, перетворившись на антитезу його зовнішності.
Однак Доріан страждає і соромиться змін на художньому полотні, він оберігає свою таємницю і символічно стає рабом портрета. Смерть героя також символічна: він гине, піднявши руку на витвір вічного мистецтва. Оскар Вайльд писав, що Доріан Ґрей, присвятивши своє життя задоволенням, «намагається вбити власну совість і одночасно вбиває самого себе».
Сибіла Вейн
(кадр із фільму «Доріан Ґрей», режисер Олівер Паркер, 2009 рік)
Рушійною сило жахливих змін, що відбулися з Доріаном, став лорд Генрі, який насолоду і задоволення тлумачить як сенс життя. Поступово він підводить Доріана до думки, що моральні принципи не мають обмежувати людину в реалізації бажань і заважати зробити із її життя своєрідний «твір мистецтва». Воттон — творець, а Доріан — його творіння. Лорд Генрі холоднокровно провокує юнака на дослідження всіх закутків життя і власної свідомості.
Однак сам Воттон над собою не експериментує. Тож лорд Генрі — це бездушний глядач-інтелектуал: йому цікаво спостерігати за Доріаном, за тим, як він «ославив себе ганьбою, спаплюжив душу, сповнив потворністю уяву, справляв згубний вплив на інших і що від цього мав страшенну насолоду».
Однією із жертв Доріана Ґрея стає юна актриса з маленького театру — Сибі- ла Вейн. її опис дуже нагадує тендітну і зворушливу Констанс — дружину Оскара Вайльда. Подібно до автора, його герой розчаровується в коханій жінці, щойно вона втратила для нього чари таємничості. Юна Сибіла закохалася і перестала бути для Доріана довершеним елементом чудового світу театру. З богині, яка зачаровує своєю неперевершеною грою і якій готовий був поклонятися Доріан, вона перетворилася на звичайну дівчину, яка поклала йому до ніг усього лише своє серце.
Особливе місце в романі належить художникові Безілу Голворду. Він є прикладом митця, який самовіддано служить світу Краси. Художник відчуває творче піднесення від спілкування з Доріаном. Образ Безіла має символічне значення — це образ митця, який силою свого мистецтва здатний творити дива. Оскар Вайльд писав, що Безіл надто захоплювався вродою Доріана «і загинув від руки того, в чию душу він особисто вдихнув жахливе і абсурдне марнославство».
Сам письменник захоплюється вічною силою мистецтва, здатного на віки закарбувати не тільки те естетичне переживання, яке відчув художник, працюючи над твором, а й долучити до цього переживання свого глядача (або читача, слухача). Наприклад, сьогодні ми з вами на собі відчуваємо силу справжнього мистецтва: після смерті Оскара Вайльда захоплюємося його творінням, уважно стежимо за розвитком колізій, переживаємо за долю героїв і розмірковуємо над ідеями, закладеними в романі ХІХ століття.
Цікавим є образ портрета. Він — двійник Доріана, і, як і з його господарем, з ним відбуваються постійні зміни. Однак порівняно з Доріаном, який деградує морально, залишаючись упродовж десятиліть дивовижно вродливим і юним, «фатальний портрет» перетворюється на жахливу потвору. Твір мистецтва закарбовує на собі сліди всіх огидних таємниць свого господаря і виконує в романі символічну роль совісті. Він мучить героя, доводить його, закоханого у власну вроду, до нападів безтямної злоби.
Безіл і Доріан Ґрей (кадр із фільму «Доріан Ґрей», режисер Олівер Паркер, 2009 рік)
Однак настає час — і довершений витвір майстра очищується від усього морального бруду, відзеркаленням якого йому довелося бути багато років. Доріан гине і набуває своєї справжньої подоби, а портрет знову стає довершеним взірцем високого мистецтва і віковічним свідченням майстерності художника.