Символізм (з фр. symbolisme — знак, розпізнавальна прикмета) — течія модернізму, основним принципом якої є художнє осягнення за допомогою символів сутності явищ, що знаходяться за межею чуттєвого сприймання. Вони сприймаються як знаки індивідуального інтуїтивного уявлення митця про світ.
Ознаки символізму:
- заміна думок, понять відповідними знаками — символами, що мають прихований смисл («смерть» символісти замінюють словом «ніч», а «молодість» — «ранком» тощо);
- бунт проти надто консервативної суспільної моралі;
- естетство — захоплення витонченою поетичною формою й іноді недооцінювання змісту;
- культ екзотичних і заборонених суспільною мораллю тем;
- увага до позасвідомого, містичного з метою вирватися за межі буденного життя. Сутність течії полягає в цілеспрямованій спробі символізувати зовнішні, матеріальні вияви світу з метою в такий спосіб пізнати його внутрішній зміст. Мабуть, найвичерпні- ше розкрив специфіку світосприймання символістів добре знаний на початку ХХ ст. історик і теоретик літератури, який входив до групи «Українська хата», А. Товкачев- ський: «Звичайно, ми блукаємо по світі, але душа наша залишається холодною, ми не помічаємо ні краси, ні таємничості в тих речах, які бачимо під собою та над собою. Речі видаються нам немовби замороженими, а цілий світ — нерухомим, неживим, як у стереоскопі. Але бувають моменти, коли в нас мовби розвиднюється в душі. Ми із зачудуванням дивимося навколо себе — і не впізнаємо того світу, який так довго споглядали. Ми немов набуваємо нові органи зору й слуху. Нерухомі, раніше мертві речі починають виявляти якесь дивне життя, ми чуємо якісь таємні голоси, бачимо незримий, таємничий зв’язок усіх речей між собою, бачимо в речах присутність чогось невидимого, невідомого й вічного. Світ набуває в наших очах незнаного перед тим значення: кожна річ, зокрема, стає символом, емблемою, видимим знаком невидимого та вічного».
Символізм розвинувся на перетині класичного романтизму й натуралізму. Предтечею символізму став американець Е. По. Його погляди успадкував і розвинув француз Ш. Бодлер, творчість якого ви будете вивчати на уроках зарубіжної літератури. Саме його можна вважати родоначальником символізму.
В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку й польську літературу. Фундатором цього стилю у вітчизняному письменстві стала О. Кобилянська (повість «Земля»). До найпомітніших українських символістів належать також П. Карманський, Б. Лепкий, Олександр Олесь (у деяких творах, як-от у драматичній поемі «Над Дніпром»), М. Вороний. Водночас треба наголосити, що український символізм був надто тісно переплетений із неоромантизмом, так що іноді практично неможливо визначити, який із двох стилів переважає в тому чи тому творі.
А. Бокотей. Сидимо (кольорове скло)
5. Опрацювавши матеріал про вірші «Блакитна Панна» та «Інфанта», заповніть їхні літературні паспорти.
Для символістів, як і для представників інших модерністських стилів, форма вірша, художні засоби набували дуже великого значення. Витончену форму та яскраві тропи має вірш М. Вороного «Блакитна Панна» (1912), який відкриває цикл поезій «Гротески1». Провідні мотиви твору — возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом. Блакитна Панна — це образ Весни «у серпанках і блаватах1», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить душу ліричного героя:
І уже в душі моїй
в сяйві мрій
В’ються хмелем арабески3 ,
Миготять камеї4 , фрески5 ,
гом онять-бринять пісні
голосні
І сплітаються в гротески.
1Гротеск — тут ужито не на позначення одного із засобів творення сатири, а в значенні «художня образність, що відкрито та свідомо створює неприродний, химерний, дивний світ».
2Блават — волошка; шовкова тканина блакитного кольору.
3Арабеска — вид орнаменту з геометричних фігур, стилізованого листя, квітів, що поширився в Європі під впливом арабського мистецтва.
4Камея — виріб із каменю або черепашки, що має художнє рельєфне різьблення.
5Фреска — картина, написана водяними фарбами по свіжій вогкій штукатурці.
Зверніть увагу на кількість посилань, у яких подано тлумачення слів з поезії «Блакитна Панна». Її автор використовує багато небуденної лексики, символів, без розшифрування яких поезія не тільки блідне, а й стає незбагненною для читача.
А тепер зупинімося на формі, про яку вже йшлося, точніше — на звуковому рівні поезії. М. Вороний став новатором у розширенні музичних можливостей українського вірша. «Блакитна Панна» рясніє асонансами й алітераціями, як і сама Весна, що приходить до нас із співом птахів і ручаїв, — повернімося до цитованого вище уривка й переконаймося в цьому: повторів [і] — 11; [а] — 10; [о] — 7; [с] — 9.
Сам автор зазначав: «Я писав не так од образу, як од звуку. І дійсно, мелос, спершу примітивний, а далі технічно все більше ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша». Справді, джерелом поезії, її ритму та звучання, є мелодія. Звук для символістів — понад усе. У науці навіть відоме поняття «звукосим- волізм».
Дослідники звукосимволізму (звукопису) переконалися, що різні звуки викликають неоднакові асоціації. Зокрема, носії української мови вважають «поганими» [х], [ш], [ж], [ц], [ф]; грубими — [д], [б], [г], [ж]; гарним, ніжним — [л]. За дослідженнями звукосимволістів, в українській мові цей звук пов’язаний із відчуттям плинності, його українці чують у звуках природи (лити, плавати, пливти, плакати, булькати). Наприклад, у японській мові такого звука немає, отже, ідея плинності в японців із цим звуком не пов’язується. Є мови, у яких дуже високий відсоток голосних (їх багато, наприклад, в екваторіальній зоні, навіть кажуть, що палюче сонце цьому сприяє: воно «любить» голосні), у деяких — багато приголосних (переважно в північних народів). Мовознавець О. Потебня пов’язував окремі звуки з почуттєвою сферою людини: [a] для нього — загальний вияв рівномірного, тихого, ясного почуття, спокійного спостереження, але одночасно й подиву; в [у] виявляється почуття протидії, страху; [і] — вияв любові, прагнення наблизити до себе предмет, добре його сприйняти. Дуже подібні характеристики голосних звуків виявили й сучасні дослідники.
Про художнє відчуття звуків ідеться в лекції К. Бальмонта «Поезія як чаклунство»: «Плюскіт хвилі чуємо в [л], щось воложне, любовне — Ліана, Лілея, переливне слово “люблю”... Паралельне [р] стоїть поруч. Стоїть разом — і протилежне. Два брати — отже, один світлий, а другий темний, [р] — скоре, мережане, грізне, спірне.»