Українська література. Підручник. 9 клас. Слоньовська О. В.

Історично-мемуарна проза

Козацькі літописи - особливий жанр давньої літератури

Козацькі літописи було названо літописами за аналогією з історіографічними творами Київської Русі. Насправді це історично-мемуарна проза, тобто спогади очевидців чи близьких у часі до певних історичних подій людей, які у своїх записах використовували свідчення їх учасників та документи. Автори, на відміну від давньоруських літописців, - не духовні особи, не монастирські ченці, а переважно люди військові чи й цивільні. Автори козацьких літописів використовували фольклорні твори, найчастіше думу «Хмельницький і Барабаш», уміщували відгуки іноземних мандрівників, польських істориків.

«Козацьких літописців не просто цікавило походження козаків - їх запалювала участь козацтва у славних подіях ХVІІ ст. і, зокрема, національно- визвольної війни 1648-1657 рр. під проводом Б. Хмельницького».

Володимир Полек

«Літопис Самовидця»

Текст історіографічного твору невідомого автора виявив Пантелеймон Куліш. Оскільки розповідь у творі велася від першої особи, він назвав його «Літописом Самовидця», дав цьому літописові, просякнутому «українським козацько-старшинським патріотизмом», блискучу оцінку, назвавши його цінним історичним джерелом й визначною пам'яткою української літератури ХVII ст. Також П. Куліш використав окремі матеріали цього козацького літопису для створення «Чорної ради» - першого українського історичного роману.

«Літопис Самовидця» - цілком світський твір, написаний близькою до народної книжною мовою, у ньому часто вживаються широковідомі прислів'я. Саме через те, що авторські думки й особисті враження поєднуються з історичними фактами, у творі багато виразних художньо-літературних сцен. Наприклад, описуючи похорон Івана Золотаренка, під час якого в церкві святого Миколая в Ніжині сталася пожежа і «згоріло людей живих чотириста й тридцять», автор щиросердно зізнається, що «й сам там був і набрався страху немалого». Яскраво описано придушення козацькою старшиною бунтів черні, зокрема того, коли довелося в рукопашній сутичці витяти цілу зграю розбійників, що нападала на купецькі вози з горілкою. Літописець визнає, що через довготривалу війну в середовищі соціальних низів нормою стало грабіжництво й злодійство, а тому «туга великим людям всякого знатного стану була і наруга від людей посполитих, а найбільше від гультяйства». Можливо, саме тому Самовидець не приділяє уваги трагічному становищу простого народу, акцентуючи тільки на тогочасних проблемах козацької старшини. Також Самовидець обурюється, що ще в 1649 р. Б. Хмельницький вступив у спілку з татарами «на спустошення християнства», хоч мав можливість мирно порозумітися з польським королем. У той самий час літописець із захопленням описує перемоги гетьмана Богдана, підкреслюючи, що війна йшла за «давні права і вольності», через що українці масово піднялися відстоювати національні й соціальні інтереси. Літописець схвалює зміцнення гетьманського уряду, полкової і сотенної адміністрації.

До Переяславської ради Самовидець ставиться не зовсім схвально, пояснюючи, що козацька старшина присягала за «соболі московські», а рядові козаки погодилися на союз із Росією лише з тієї причини, що сподівалися на кращі часи й щиру дружбу з сусіднім народом. З історичних діячів Самовидець виразно симпатизує Якимові Сомкові, Іванові Сіркові, Іванові Мазепі, але негативно ставиться до Івана Брюховецького й Дем'яна Многогрішного.

«Літопис Самовидця» охоплює період від перших перемог Богдана Хмельницького до 1702 р. Автор літопису описував події на основі власних спостережень, іншими джерелами не користувався, до документів гетьманської чи полкових канцелярій, очевидно, доступу не мав, бо жодного разу не використав цих матеріалів. Якщо перша частина твору має всі ознаки історіографічного тексту, то друга є діаріушем - щоденником автора.

На основі аналізу «Літопису Самовидця» дослідники дійшли висновку, що його автор родом із Правобережної України, але зріле життя літописця проходило в межах Гетьманщини, зокрема в Ніжині й Стародубі. Більшість науковців, у тому числі й Михайло Грушевський, схилялися до думки, що автором «Літопису Самовидця» був активний діяч, учасник посольств і переговорів козацької старшини, згодом - стародубський протопоп Р. Ракушка-Романовський. Правда, літературознавець Михайло Возняк автором «Літопису Самовидця» вважав корсунського полковника Федора Кандибу, але й ця гіпотеза, як і попередня, також належно не доведена.

Літопис Григорія Граб’янки

Літопис Григорія Граб’янки - другий за часом створення козацький літопис - дійшов до нас у численних списках. Хоча оригінал літопису досі не знайдено, а в більшості списків автора взагалі не названо, все-таки у двох з двадцяти списків гадяцький полковник Григорій Граб'янка фігурує як літописець.

Як історична особа другої половини XVII - початку XVIII ст. цей яскравий представник козацької старшини досі викликає велику цікавість у багатьох істориків. Він зробив блискучу військову кар'єру. Закінчивши Києво-Могилянську академію, в молодому віці Г. Граб'янка став осавулом Гадяцького полку, а в 1717 р. був призначений гадяцьким полковим суддею. На цій посаді він зарекомендував себе справедливим, непідкупним, щирим захисником скривджених і завоював великий авторитет.

Разом із найсвідомішими представниками козацької верхівки Г. Граб'янка підписав «Коломацьку чолобитну» до Петра I. У цьому важливому клопотанні українці вимагали від російського монарха відновлення всіх українських прав й царського дозволу обирати гетьмана, оскільки Павло Полуботок був тільки наказним, тобто призначеним царем зумисно лише «на той час», і з цієї причини не міг належно використовувати свою владу на благо українського народу. Григорій Граб'янка брав участь у війні з Туреччиною і в походах на Крим, в успішному завершенні яких була особливо зацікавлена Росія. Під час одного з кривавих боїв полковник Григорій Граб'янка отримав смертельне поранення.

Цікаво знати!

Літопис Григорія Граб'янки за законами барокової літератури мав пишну й довгу назву - «Перебіг презільної і від початку поляків щонайкривавішої небувалої битви Богдана Хмельницького, гетьмана запорозького, що точилася з поляками в час панування найясніших королів польських Владислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Граб'янки зібраний та самобутніми свідченнями старожилів підтверджений року 1710».

Розпочинався твір «Словом до читача, заради чого ця історія написана», тобто вступом, де було чітко сформульовано мету літопису: щоб славні події «не потонули б посеред глибин невідання» і в письмовому вигляді дійшли до нащадків. Автор особливу увагу зосереджує на козацьких вождях, але з великою симпатією ставиться до простого народу, зазначаючи, що ще на самому початку козаки збивалися в озброєні гурти «не заради наживи... а сугубо доброє діло творити: від татар бранців-християн відбивати». Після вступу у літописі було вміщено два вірші: «Похвала віршами Хмельницькому від народу малоросійського» та «Вірш на герб Малоросійський». Обидва вірші та малюнки, про які згадує Г. Граб'янка, детально описуючи їх (портрет Б. Хмельницького та герб-печатка Війська Запорозького), також цілком відповідали стилю бароко.

Літопис Григорія Граб'янки охоплював в основному всю історію України від найдавніших часів до обрання в 1708 р. гетьманом України Івана Скоропадського.

Цікаво знати!

Літописець категорично заперечував думку польського історика Веспасіяна Коховського, що слово «козак» походить від слова «коза», бо, мовляв, козаки були пастухами кіз, а висловлює гіпотезу, що слово «козаки» могло походити від слова «хозари», назви представників войовничого племені, яких русичі розбили, а їхнє ймення перейняли, або що «козаки беруть свій початок від якогось проводиря Козака, стараннями якого не раз татари були битими».

Авторська позиція Григорія Граб'янки - це позиція свідомого громадянина. Безперечно, він ідеалізував Богдана Хмельницького, а говорячи про смерть гетьмана, змальовував його образ за аналогією до того, як у «Повісті минулих літ» подано войовничого Святослава: «Це була людина воістину варта звання гетьмана. Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред військового гамору; одягався він так, як і всі інші, мав коней та зброю не набагато кращу, ніж у інших. Не раз його бачили, як, укрившись військовим плащем, знеможений, він спав посеред сторожі. У його воїнства все так було злагоджено, що коли б він не пощадив. то зовсім би міг знищити Польщу». Що цікаво, в уста Богдана Хмельницького автор вклав крамольну на час написання літопису думку про «іго московського самодержавства» в Україні.

Коли Г. Граб'янка робив опис ближчих до нього в часі подій, то авторська позиція - цього разу, правда, прихована - все одно виявляла його істинний патріотизм. Наприклад, літописець зовсім не описав Полтавської битви, а тільки під роком 1709 повідомив коротко: «Мазепа зрадив». Ця лаконічна фраза нібито свідчить про лояльне ставлення літописця до Москви, але водночас містить натяк на величезну трагедію українського народу.

Змальовуючи «чорну раду» в Ніжині 1663 р., літописець зосередив особливу увагу на філософських категоріях добра і зла. Особисто для нього добро - це українські державотворчі чинники, гетьман-патріот Яким Сомко, підпорядкування козацької сіроми старшині, а зло - кабальна залежність України від Москви, страшні наслідки козацьких міжусобиць та бунтів «черні», нечесна перемога під час виборів гетьмана на «чорній раді» Івана Брюховецького, ставленика Москви.

Літопис Григорія Граб'янки сучасні дослідники умовно ділять на дві частини. У першій, розлогій, домінує художній домисел над історичними фактами, у мові твору проявляється пишний стиль бароко. Друга частина - стисла, написана похапцем. Через це Микола Зеров писав, що перша частина літопису нагадує «широкоосяжну історичну монографію», а друга - «плутаний, стислий літопис».

Уперше літопис Г. Граб'янки було надруковано в журналі «Російський магазин» 1793 р. мовою оригіналу без зазначення авторства. Щоб тогочасний читач зміг розібратися з текстом, до літопису додавався українсько-російський словник на три сотні слів.

Літопис Самійла Величка

Ще один козацький літопис XVIII ст. - літопис Самійла Величка «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зиновія Богдана Хмельницького, гетьмана військ запорозьких, вісім літ точилася, а близько двадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій допомозі з козаками і татарами із тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича добровільно піддався» - за обсягом з усіх відомих найбільший. Уперше цей твір було надруковано російською мовою в 1848-1864 рр. у Києві в чотирьох томах під іншою назвою - «Літопис подій в Південно-Західній Росії в XVIII ст.». У 1926 р. в Києві українською мовою вийшла перша частина літопису С. Величка, і тільки в 1991 р. в перекладі сучасною українською мовою Валерія Шевчука основний текст було видано у двох великих томах, але без Величкового четвертого тому, в якому автор подавав документи.

С. Величко також навчався в Києво-Могилянській академії, отже, ще в стінах цього закладу почав працювати з історичними джерелами. До того ж як канцелярист генерального писаря В. Кочубея і службовець гетьманської канцелярії, він мав доступ до документів. На жаль, доля Самійла Величка далеко не завжди була приязною до нього. Разом із Василем Кочубеєм він доніс Петрові на гетьмана Івана Мазепу. Кочубей за свій учинок поплатився головою, а С. Величко потрапив у тюрму. Навіть тоді, коли Петро остаточно переконався в невірності Мазепи, С. Величка чомусь із в'язниці не випустили, і він перебував у ній до 1715 р.

Останній період життя С. Величка минав у селах Жуки і Диканька на Полтавщині. Тут він зібрав велику бібліотеку, колекцію документів і приблизно з 1720 р. почав писати власну історію України. У 1728 р. С. Величко осліп, тому далі літопис писали під його керівництвом щонайменше чотири особи, що встановлено за особливостями почерків.

Свій літопис С. Величко прикрасив власноручно виконаними портретами десяти гетьманів, починаючи від Б. Хмельницького і закінчуючи І. Мазепою. Себе автор літопису небезпідставно йменував у власному творі «істинним Малої Росії сином», а Б. Хмельницького називав Мойсеєм українського народу, за військовими здібностями порівнював цього гетьмана з Александром Македонським. Літописець дбав про правдиве висвітлення часів Хмельниччини. Як зазначає В. Полєк, «щоб надати своїй розповіді щонайбільшої достовірності, він весь час підкреслює, що використав діаріуш Самійла Зорки, секретаря Б. Хмельницького, і навіть у його уста вкладає промову над домовиною гетьмана».

С. Величко розповідає про похід Івана Сірка на Крим, під час якого кошовий отаман визволив величезну кількість невільників і невільниць з України з їхніми дітьми від татарів. Довідавшись, що частина визволених без особливого бажання прямує з козаками в сплюндрований рідний край, Іван Сірко дозволив охочим повертатися в Крим. Коли три тисячі з них рушили назад, Сірко дав козакам наказ догнати зрадників і без найменшого милосердя винищити їх до останнього.

До мертвих кошовий отаман звернувся зі словами, які пояснювали причину його жорстокості - того неминучого майбутнього, коли хан їхніми руками винищуватиме Україну: «Простіть нас, брати, а самі спіте тут до Страшного Господнього Суду, ніж би мали розмножуватись у Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови».

Найбільш цінним і об'єктивним є третій том літопису С. Величка. Незважаючи на те що територію України було розірвано Росією і Польщею на дві частини, С. Величко вважає обидві окуповані половини єдиною Україною. Проте в порівнянні з літописами Самовидця та Граб'янки в цілому літопис С. Величка суттєво програє. До здобутків цього літописця варто віднести хіба що його цілком умотивовані докори гетьманам за допущені ними політичні помилки.

Літопис С. Величка читав і неодноразово у своїй творчості використовував Т. Шевченко. Літературознавець Ярослав Дзиґа стверджував, що такі твори Кобзаря, як «Чигрине, Чигрине...», «Великий льох», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм.» та інші, мають історичною фактологічною основою літопис С. Величка. Т. Шевченко черпав із літопису не тільки уявлення про минуле України, а й запозичував із нього і висвітлення постатей окремих гетьманів, і багато іншого, аж до окремих образів, порівнянь, метафор.

Кожен із літописів козацьких часів сучасники розцінювали тільки як історіографічний текст. Про літературний аспект літописів заговорили значно пізніше, вже в ХІХ-ХХ ст.

Козацькі літописи природно завершили той етап української історії, який прийнято називати літописним. Уже навіть «Історія русів» суттєво відрізнялася від літописів Самовидця, Григорія Граб'янки та Самійла Величка. Якщо попередні козацькі літописи просто констатували і лише зрідка тлумачили на розсуд автора історичні події, то в «Історії русів» уже спостерігалася спроба літописця аналізувати історичні процеси й узагальнювати ті знання, які дослідник отримував унаслідок зіставлення документальних фактів, причинно-наслідкових зв'язків між історичною подією та її результатами впродовж років.

Портрет Б. Хмельницького з літопису Самійла Величка

«Історія русів»

«Історія русів» - особлива історіографічна книга в давній українській літературі, і зовсім не тому, що мова цього літопису - російська. Пояснення цього дуже просте: «Історія русів» писалася тоді, коли в Києво-Могилянській академії вже була заборонена книжна українська мова, а професори і студенти цього навчального закладу використовували тільки російську; коли в Російській імперії, до складу якої входила Україна, вихідці з колишньої Гетьманщини, що посідали якісь важливі посади, спілкувалися тільки російською мовою, навіть якщо в глибині душі сповідували українські ідеали, адже їм, за влучним поясненням Валерія

«Загалом можна сказати, що автор “Історії русів” дивиться на історію України ХVІІ ст. очима політично грамотної людини ХVІІІ ст., при тому прогресивно мислячої. Невідомий автор “Історії русів” підкреслює, що єдиною справжньою наступницею Київської Русі є Україна, що назва Русь - справжня назва України, але її присвоїли росіяни. До білорусів автор ставиться доброзичливо, як до братнього народу, зате до московитян і поляків - з великою пересторогою, як до ненадійних і клятволамних партнерів у будь-якій справі. Особливо гнівно літописець осуджує каральні органи Росії, зокрема Таємну канцелярію, за розмірами спричинених кровопролить порівнюючи її з середньовічною інквізицією. В уста Павла Полуботка, який звертається до Петра І, літописець вкладає гнівний висновок представника демократичного суспільства, що опинилося в залежності від колонізаторської держави деспотичної форми правління: “Кидати народи у рабство і володіти рабами та невольниками є діло азіатського тирана, а не християнського монарха, який має славитися і справді бути батьком народів”».

Валерій Шевчук

Шевчука, за умови російського деспотизму доводилося «зберігати свій патріотизм у лояльних рамках».

Літопис «Історія русів» було знайдено у 1828 р. в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту Чернігівської області. Твір не містив не тільки прізвища автора, а й жодного безпосереднього натяку на авторство когось із відомих людей того часу. Точну дату написання твору досі не встановлено, оригінал літопису втрачено. У самій «Історії русів» розповідь завершується 1769 р.

Не викликає сумніву, що невідомий автор «Історії русів» прискіпливо читав козацькі літописи Самовидця та Г. Граб'янки, але навряд чи користувався літописом С. Величка. Але навіть якщо безіменний літописець користувався зібраним матеріалом своїх попередників, він не просто констатував факти, а й, будучи демократично налаштованим, проявляв свою авторську позицію, свідомо протестуючи проти російського деспотизму, погорди присланих царем Петром І в Україну численних чиновників до всіх українців, у тому числі до відомих тут людей, прославлених у боях і шанованих народом за великий внесок у культуру, в усі сфери духовного життя, в багаторічну розбудову Української держави.

Те, що в одному зі списків, який потрапив аж до Львова, рукопис означено як власність українського освітнього, культурного й церковного діяча архієпископа білоруського Георгія Кониського, також нічого не говорить про його авторство. Однозначним є лише той факт, що Г. Кониський передав Г. Полетиці «Історію русів», а прізвище Г. Кониського в заголовку було поставлене переписувачами твору.

Намагався видати «Історію русів» О. Пушкін. Під впливом цього літопису Микола Гоголь написав повість «Тарас Бульба». «Історію русів» читали Микола Костомаров, Євген Гребінка, а Тарас Шевченко на її матеріалі написав такі твори, як «Тарасова ніч», «Великий льох», «Іржавець», «У неділеньку святую».

Авторська позиція в «Історії русів» вражає сміливістю й переконливою аргументацією кожного висновку. Уперше «Історію русів» мовою оригіналу невеликим накладом у Москві в 1846 р. зумів видрукувати Осип Бодянський за сприяння графа С. Строганова, хоча й мав неабиякі неприємності за цю публікацію.

«Ця книжка для того, щоб ми стрепенулись. Вона приходить до українців завжди у вирішальні часи. Зайве твердити, що зараз саме така пора».

Іван Драч, перекладач «Історії русів» сучасною українською мовою

Удруге силами української діаспори в українському перекладі Б. Давиденка й з передмовою О. Оглоблина «Історію русів» було видано в Нью-Йорку 1956 р. В Україні «Історію русів» опубліковано 1991 р.

1 Чому історіографічні твори козацької доби назвали літописами?

2 Про що свідчить своєрідний псевдонім автора одного з козацьких літописів - Самовидець? Чи має значення той факт, що кожен козацький літописець був учасником багатьох важливих подій, описаних ним, і висловлював свою власну думку про Хмельниччину, Богдана Хмельницького чи період Великої Руїни?

3 Чим вам найбільше запам'ятався Самійло Величко та його літопис?

4 У яких поезіях Т. Шевченка відбилося його знання «Історії русів»?

5 Назвіть риси особистості автора «Історії русів».

6 Чому літописи Самовидця, Григорія Граб'янки та Самійла Величка мали такі довгі й пишні назви?

7 Який із чотирьох козацьких літописів, на вашу думку, найоб'єктивніше висвітлює українську історію тих часів?

8 Доведіть, що всі літописці козацьких часів у вами прочитаних уривках з їхніх літописів проявили виразну національну самоідентифікацію і постають свідомими патріотами України.