(1838 — 1918)
Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють — був артистом1, творцем живих типів...
(Іван Франко)
1 Артист - тут: митець.
Одного з найкращих українських прозаїків, відомого в літературі під псевдонімом Іван Нечуй-Левицький, вважають неперевершеним майстром слова, тонким знавцем народного побуту, історії, ментальності українців, митцем з яскраво вираженою громадянською позицією. Талант письменника змушував читачів замислюватися над причинами розбрату в українському суспільстві («Кайдашева сім’я») та появи шукачів правди, які заради волі нехтували особистим щастям, благополуччям родини («Микола Джеря»). Нечуй-Левицький був неперевершеним майстром сатиричного зображення («Баба Параска та баба Палажка»), тонким ліриком у показі кохання й жіночої недолі («Дві московки», «Бурлачка»), вдумливим аналітиком (романи «Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький»), борцем за морально-етичні цінності (повісті «Причепа», «Живцем поховані»). Як драматург Іван Семенович створив історичні драми «Мотря Кочубеївна», «Маруся Богу- славка», «В диму та полум’ї»; сатиричну п’єсу «На Кожум’яках», яка особливої популярності набула в переробці Михайла Старицького під назвою «За двома зайцями». Оповідання «Вітрогон», казка-легенда «Запорожці» демонструють, що Іван Семенович був знавцем дитячої психології. Митець став непересічним публіцистом, фольклористом, істориком, літературознавцем, що демонструють нариси «Яків Головацький і Пантелеймон Куліш», «Марія Заньковецька», «Хто такий Тарас Шевченко», праці «Світогляд українського народу в прикладі до сучасності», «Історія Русі», «Криве дзеркало української мови». Маючи і хист мовознавця, Нечуй-Левицький видав двотомну «Грамматику украинского языка».
Будинок-музей Івана Нечуя-Левицького в Стеблеві Черкаської області
На формування свідомого митця, просвітителя, палкого вболівальника за долю України вплинуло виховання у священицькій сім’ї, яка справедливо вважалася в українському соціумі еталоном поведінки й культури. Іван Семенович Левицький народився 25 листопада 1838 року в селі Стеблеві Канівського повіту Київської губернії (сучасна Черкаська область). Батько його, Семен Степанович, був священиком з діда-прадіда. Він зібрав велику бібліотеку і змалку привчав дітей до книжки. За словами сина, Семен Левицький основою усіх починань «мав українську ідею», всупереч настановам Російського Синоду, проповіді в церкві читав українською мовою. Ще малим хлопцем майбутній письменник чув від односельців про Шевченка, адже Керелівка (Кирилівка) розташована поблизу від Стеблева, та й батько любив читати напам’ять вірші Кобзаря. Народолюбство священика Левицького було дійовим: при церкві він започаткував школу, в якій кріпацьких дітей учив грамоти, проте місцевий поміщик Головінський заборонив навчання, мотивуючи це тим, що грамотні кріпаки панщину відробляти не захочуть. Разом із селянськими дітьми в цій школі вчився й Івась, грався з ровесниками в народні ігри, слухав фантастичні фольклорні перекази про «нечисту силу», вражаючі розповіді про нестатки в родинах, про панську сваволю. Ці дитячі враження, знання реального життя стали другою передумовою формування особистості митця, його намаганням в художніх творах захистити, виправдати скривджених, затаврувати винуватців соціального зла. Третьою передумовою кристалізації характеру, вироблення стійкої громадянської позиції стало те, що змалку в сім’ї, від кобзарів, односельців Іван Левицький чув історичні легенди про Івана Гонту й Максима Залізняка, яких народ вважав своїми заступниками, тому ці постаті вразливий хлопчик уявляв у ореолі слави й жертовності. Семен Левицький при нагоді привертав увагу дітей до історичних місць, про що згадував у «Життєписі»: «Було, як їдемо з ним в Корсунь, то все, було, показує нам Різаний Яр та могили під Корсунем, де була битва Богдана Хмельницького з поляками; показував Наливайків шлях, що повертає з Корсунської дороги». Матір майбутнього письменника, Анна Лук’янівна, з роду Трізвінських, знала чимало народних пісень, прислів’їв, приказок, тож мамина соковита мова згодом лягла в основу багатьох творів митця.
Дев’ятирічного Івася батько відвіз до Богуслава в духовне училище. Добре підготовленого хлопчика зарахували не до підготовчого, а відразу до першого класу. Незважаючи на природні здібності й належну підготовку, вчитися вразливому Івасеві було важко через сувору дисципліну, знущання окремих вчителів і схоластичність, абстрактність багатьох наук. На щастя, в училищі були й справжні педагоги, які давали учням глибокі знання, а пізніше надихнули Івана Семеновича на викладацьку діяльність.
1853 року Івана Левицького перевели до Київської духовної семінарії. Тут він захопився читанням художньої літератури, а повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба» майже всю знав напам’ять. Закінчення семінарії для Івана Левицького виявилося не тільки важливим етапом духовної зрілості, а й фізичним випробуванням: від систематичної перевтоми юнак серйозно захворів. Проте мальовнича природа рідного Стеблева, материнське піклування, належні харчі й відпочинок скоро поставили Івана на ноги. Він почав викладати у Богуславському училищі, а восени 1861 року вступив до Київської духовної академії. Майбутні священики цього богословського закладу підтримували тісні стосунки зі студентами Київського університету, які обговорювали проблеми рідної мови, історії України. Це активізувало цікавість юнаків до українського письменства. Почав писати українською й Іван Левицький, не втаємничуючи в це ні товаришів, ні батьків. Сан священика унеможливлював перспективу письменницької справи, тож юнак обрав викладацьку діяльність.
Іван Левицький з юності виявляв далекоглядність і силу волі; він ясно бачив свої завдання й життєву мету — служіння рідному народові. Іван Франко чи не його єдиного серед сучасників вважав письменником глибоко свідомим насамперед національно: «Іван Нечуй-Левицький був виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціалізм знищать швидко всі національні різниці».
Випускник академії влаштувався на роботу викладачем російської словесності в Полтавській духовній семінарії, де й написав перші повісті — «Дві московки» й «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть». Оскільки в Україні діяла офіційна заборона на друк творів українською мовою, рукописи своїх повістей молодий автор, неабияк ризикуючи, надсилав до Львова. У 1869 році їх опублікували в журналі «Правда» під псевдонімом Іван Нечуй. Цим обраним ім’ям митець наче відсторонювався від шовіністично налаштованих недоброзичливців, нехтуючи їхніми доносами й невдоволенням начальства. Через рік Іван Семенович завершив роботу над повістю про українську інтелігенцію «Хмари», вклавши в уста Павла Радюка болючі слова: «Де наша минувшість, де вона ділась? Де наша козацька воля і рівність? Нам не треба Туркестану, не треба солдатчини, не треба панів! — Та чого ж нам треба? — спитав батько несміливо й тихо, сливе нишком. — Та чого нам не треба, коли ми нічого не маємо!». Як бачимо, Нечуй зафіксував зміни у світогляді українців: те, що для старшого покоління вважалося крамольною темою розмов, для молодшого виявилося актуальним питанням національної самоідентифікації.
Коли Іванові Левицькому запропонували викладацьку роботу в гімназіях Каліша і Седлеця, він з радістю погодився. Тут він провадив активне громадське життя. У Седлеці навіть успішно зіграв на сцені роль Петра з «Наталки Полтавки» Івана Котляревського. Літературну творчість молодий талант не лише не занедбав, а й зав’язав дружні стосунки з Пантелеймоном Кулішем і редактором журналу «Основа» Олександром Білозерським, познайомився з Миколою Костомаровим. У 1872 році у Львові вийшли друком «Повісті Івана Нечуя».
Хоч професійна кар’єра Івана Семеновича складалася вдало, і як письменник він здобував усе більшу популярність, всієї повноти щастя Нечуй-Левицький не зазнав: одружитися йому не судилось. Незреалізовані можливості особистого щастя вилилися у високу продуктивність творчої праці Івана Левицького й трепетне ставлення до кохання його літературних героїв. Високі почуття — як щасливі, так і трагічні — письменник завжди виводив прекрасними.
Переїхавши 1873 року до Кишинева, Іван Семенович прожив тут до 1885 року, викладаючи російську мову та літературу, старослов’янську і латинську мови в гімназіях, водночас працюючи і бібліотекарем. Саме тут були написані повісті «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880). Іван Франко в образі Миколи Джері розпізнав тип волелюбного українця: «Микола Джеря — один із тих світлих, лицарських типів українських, з яких колись складався сам цвіт запорозького козацтва... Микола Джеря, хоч кріпаком родився, був однак з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скорше вломляться, а зігнути не дадуться».
Нечуй-Левицький усвідомлював, що перед українцями водночас постало багато проблем, що їх європейські народи розв’язували поступово і впродовж довгого часу.
Високий авторитет, яскрава громадська позиція народолюбця Левицького не могли не дратувати місцеве начальство, зокрема директора гімназії, який систематично писав на Івана Семеновича доноси в поліцію. Критичною точкою в стосунках директора і викладача став офіційний виклик з погрозами, описаний у повісті «Над Чорним морем»: «Ви прочитали в однім класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали... Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть на Біле море... Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви небезпечні».
Політично забарвлений конфлікт прискорив вихід гімназійного викладача на пенсію. У віці 47 років Нечуй-Левицький переїхав до Києва, де прожив майже піввіку й написав такі високохудожні твори, як «Невинна» (1886), «Над Чорним морем» (1890), «Скривджені і нескривджені» (1892), «Поміж ворогами» (1893), «Гетьман Іван Виговський» (1895), «Князь Єремія Вишневецький» (1897). Читаючи, осмислюючи минуле й сучасне, багато хто уявляв собі автора широкоплечим, повним життєвої сили й енергії козарлюгою. Насправді митець був невисоким, худорлявим, слабосилим чоловіком, який, за словами Івана Франка, «говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом, ходив помаленьку дрібними кроками і взагалі робив враження пташини, вродженої в клітці».
Незважаючи на кволість, письменник сумлінно трудився над перекладом Біблії, клопотався про вихід україномовного журналу «Промінь», що так і не побачив світу через дію валуєвського циркуляру. Нечуй-Левицький був одним із найерудованіших тогочасних людей. Він цікавився прозою Оноре де Бальзака, Еміля Золя, Жорж Занд, поезіями Шарля Бодлера і Поля Верлена, драматургією Вільяма Шекспіра, про кожного з митців маючи свою думку, що інколи суперечила моді. Високо оцінював Іван Семенович романи «Батьки і діти» Івана Тургенєва, «Що робити?» Миколи Чернишевського, однак у власних романах про інтелігенцію не став епігоном цих митців. Його герої завжди виявлялися носіями національної ідеї, а головними принципами української літератури Нечуй-Левицький вважав «реальність, народність і національність».
На час початку Першої світової війни Іванові Семеновичу виповнилося 76 років, тож він потребував опіки, тим більше в тяжкий воєнний час, проте сестра і небіж, яким письменник матеріально допомагав усе своє життя, знехтували родинними обов’язками. Нечуй-Левицький сам мусив стояти в чергах під дощем чи снігом і не раз застуджувався, занепадав духом. Коли ж письменник зовсім зліг, родичі віддали його в будинок для перестарілих і не навідували. Страдницький шлях письменника обірвався 2 квітня 1918 року в Києві.
Саме тут, на Байковому кладовищі, Іван Семенович знайшов вічний спочинок.
Нечуй-Левицький започаткував новий етап розвитку національної прози. Іван Франко відзначив уміння митця спостерігати й художньо моделювати життя, називав його «колосальним, всеобіймаючим оком» Правобережної України. «Те око обхапує не маси, а одиниці, зате обхапує їх із незрівнянною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їхні характерні риси і передати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у яких бачить їх само».
Підсумуйте прочитане. 1. Які чинники зумовили формування характеру Івана Левицького? 2. Проаналізуйте поданий у статті уривок з повісті «Хмари», з’ясуйте відмінності в світоглядах старшого і молодшого поколінь. 3. Чому передові погляди Івана Нечуя-Левицького гімназійне начальство осуджувало? 4. Яким ви уявляєте Івана Семеновича? Яким його побачив Іван Франко? Опишіть художній портрет митця. 5. Чим вас вразив останній період життя Нечуя-Левицького? Чи зазнав він родинне щастя? 6. Чому Іван Франко назвав Нечуя-Левицького «колосальним все- обіймаючим оком» України?
Поміркуйте. 1. Чому Іван Семенович не продовжив династію священиків? 2. З якої причини митець приховував свої ранні твори від ровесників та батьків? У чому полягали життєві ідеали молодого письменника? 3. Чи вважаєте ви Нечуя-Левицького новатором у літературі? Свою відповідь належно обґрунтуйте. 4. Як ви розцінюєте той факт, що Нечуй-Левицький написав ряд історичних романів? Яку роль відіграють подібні твори для національної самоідентифікації? 5. Прочитайте висновок Івана Франка про образ Миколи Джері з повісті Івана Нечуя-Левицького. Хто з героїв прочитаних вами творів інших авторів також відповідає такій характеристиці? Чому ви так вважаєте?
Словникова робота. 1. Пригадайте, що таке епіграф і яка його функція. Прочитайте епіграф до статті про Нечуя-Левицького, розкрийте його зміст. 2. Пригадайте визначення повісті й роману. Якими ознаками повість відрізняється від роману? 3. Які риси притаманні історичному роману? Який роман вважають першим українським історичним романом? Хто його автор?
Мистецька скарбниця. За повістю Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря» було створено фільм, у якому головну роль зіграв Амбросій Бучма. Знайдіть у пошуковій програмі Google.com.ua мережі Інтернет відомості про фільм і підготуйте реферат.
Робота у групах. У групах (по 3—5 осіб) підготуйтеся до обговорення теми: «Іван Нечуй-Левицький — автор творів про пригноблене селянство чи генератор нових тем у красному письменстві?».
Повість «Кайдашева сім’я» 1879 року було опубліковано у львівському часописі «Правда». Вдруге автор видав її у 1887 році в Києві, дещо змінивши початок і зробивши розв’язку щасливою: груша всохла, брати помирилися й, нарешті, в сім’ї запанувала злагода. Проте кожен читач усвідомлював штучність такого примирення, адже за характерами члени одіозної сім’ї аж ніяк не придатні для безконфліктного співіснування. Причиною змін у творі стало те, що митець не намагався показати українців дріб’язковими, сварливими, чим йому несправедливо дорікали окремі сучасники. Уважний читач розумів, що сім’я Кайдашів — не типова модель селянської родини, адже викликає закономірний осуд односельців. Проте в таких явищах, як змізерніння людської душі, консерватизм і відсталість селянства, письменник вбачав загрозу для української нації морального й духовного убозтва. Тож порушив цю проблему в соціально-побутовій повісті «Кайдашева сім’я», прагнучи вплинути на мораль сучасників. Повість написано в річищі реалізму.
Реалізм (лат. realism — дійсний) — мистецький напрям ХІХ століття, що зображував типові характери в типових обставинах, прагнучи до глибокого й панорамного змалювання життя в його закономірностях і суперечностях. Його основні ознаки: соціальна зумовленість характеру людини, змалювання згубного впливу антигуманного світу на вчинки і долю героїв; історизм у відтворенні явищ дійсності (бачення історичної перспективи, взаємодія минулого, теперішнього і майбутнього ); психологізм, відтворення внутрішнього світу героїв; гуманізм, співчуття і протест проти всіх форм соціального і духовного поневолення людини.
Ці прикмети реалізму знайшли своє втілення у творах Нечуя- Левицького, в яких він показав змізерніння особистості, домінування Кайдашів, старосвітських батюшок і матушок переважно егоїстичних характерів, відсутність глибоких життєвих ініціатив, які б давали широкий простір думкам і почуттям. Оце поглинання людини побутом сприйнято було Нечуєм-Левицьким як велика загроза людській індивідуальності» (Ростислав Міщук). У «Кайдашевій сім’ї» письменник заговорив не тільки про занепад споконвічно високої ролі батька в українському суспільстві, не тільки показав зло, яке оселилося в людському серці й дало страшні плоди, не лише вдався до змалювання контрастних пар літературних героїв, щоб увиразнити типові образи українських селян, а й, попри сатиричність художнього тексту, показав, за словами літературознавця Володимира Панченка, «людей, які не сміються», адже щирого сміху, козацького, ментального, в повісті практично нема: «Твір «населений» дуже серйозними, навіть похмурими людьми. Лише інколи пробує жартувати Лаврін, а Мотря й Кайдашиха якщо й сміються, то хіба що зі злістю. Їм не до сміху, оскільки вони — учасники великої родинно-побутової війни, якій не видно кінця».
Звісно, Нечуй-Левицький разом з художніми персонажами сміється крізь сльози, адже показує руйнування традиційних підвалин життя українського селянства, моральний занепад і духовну деградацію поневоленого народу.
Віктор Полтавець. Ілюстрації до повісті «Кайдашева сім’я»
У творі чітко окреслено місце подій. Семигори — не плід творчої уяви, а добре знайомий письменникові населений пункт, адже в дитинстві Івась часто гостював у родичів з цього села, знав багатьох місцевих тіток і дядьків, не раз зустрічався з членами сім’ї Мазурів, які проживали на кутку Солоному біля церкви і стали прототипами літературних персонажів у побутово-сатиричній повісті. Запозичив з реального життя письменник злощасний пагорб, на якому часто ламалися вози. Навіть прізвище сватів Мазурів — заможних Довбишів — зберіг, а їхню язикату дочку теж переніс у повість, змалювавши швидку на розправу Мотрю, та ще й для увиразнення примхливої вдачі наділив її «серцем з перцем».
Повість «Кайдашева сім’я» не тільки соціально-побутова, а й сатирична. Як зауважує Ніна Крутікова, «комічні дії Кайдашів, зображені Нечуєм-Левицьким з теплою, співчутливою посмішкою, ніби «зсередини», з самого добре знайомого і близького селянського середовища... Головне ж для письменника не «сміх заради сміху», а вірність життєвій правді. З серії кумедних подій виростає реальна і трагічна картина життя селянства, яке потрапило з кріпосницького ярма у безвихідь нових пореформених відносин». Митець виявився неабияким знавцем стосунків у патріархальній селянській родині, тонко помітив наслідки панщини в характерах Омелька Кайдаша і його дружини Марусі, зробивши їх на старість ущербними людьми: шинок для голови сімейства в силу його все більшої горілчаної залежності став єдиним місцем, де він почувався комфортно, а спроби його дружини «стати панею» бодай у власній сім’ї й перетворити невісток на безправних наймичок призвели до ганьби на все село. Яскрава цитата засвідчує жорстокість Кайдашихи та її прагнення до влади: «Вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду». Ще в молодості перейняла Маруся від панів лицемірність і улесливість, показну манірність і чванливість. Називаючи спочатку Мотрю «медовими словами» — серденьком, золотцем, дитям, свекруха швидко скидає облудну маску, люто лається, «полум’ям дише», обзиває невістку кобилою, занозою тощо. Мотря скалічила стару матір. Згодом морально здеградували колись поетичні натури Лаврін та Мелашка, що спричинило ущербне виховання внуків.
Авторська позиція в повісті здебільшого нейтральна або прихована, інколи осудливо-іронічна, проте до старих Кайдашів письменник неоднаразово виявляє співчуття і розуміння. Не може й читач не жаліти пристарілого Омелька, на якого підняв руку Карпо, а молодший син взагалі перестав вважати батька головним у родині. Невдячний Карпо перед усім селом назавжди підірвав Кайдашів авторитет, хоч саме батько дав йому дах над головою, збудувавши хату через сіни, завдяки батьковому стельмахуванню сім’я постійно мала грошові надходження. Омелько, як умів, намагався примирити дружину зі старшою невісткою, щиро жалів Мотрю, турбувався, щоб вона пообідала, незважаючи на сварку, врешті, відділив Карпа, віддавши йому значну частину власного господарства. Викликає читацьку прихильність і Маруся Кайдашиха, коли вночі встає забавляти свого першого внука, хоча за день тяжко наробилася по господарству. Навіть тоді, коли Мотря налаштовувала своїх дітей проти рідної бабусі, Кайдашиха все ж любила всіх онуків, частувала їх ласощами, пестила. Омелькова раптова смерть і Марусине каліцтво — страшний наслідок небажання синів у стосунках з батьками виявитися добрішими, не насміхатися з них, а розуміти й прощати вікові вади стареньких.
Представників молодшого покоління Кайдашів Нечуй- Левицький змалював неоднозначно. Понурий вдачею Карпо, який з дитинства не вмів посміхатися, й прагматична, сварлива, скупа, хоч і надзвичайно працьовита Мотря варті одне одного в подружжі, яке виникло не стільки з любові, скільки з розрахунку. Мотря імпонувала Карпові насамперед фізичною силою, Карпо ж подобався Мотрі тим, що гордий парубок звернув увагу саме на неї. Залицяння Карпа до дівчини показано грубим, фривольним, проте на високі почуття «куслива, як муха в спасівку», Довбишівна й сама була не здатна. Багацька дочка й до власних батьків не виявляла найменших сентиментів, підвищувала голос на матір, а в сім’ї чоловіка з першого подружнього дня розпочала нескінченну війну зі свекром і свекрухою. Навіть відокремившись від старих Кайдашів, молода пара не намагалася жити бодай у добросусідському мирі з ними. Отже, справа не в індивідуалізмі й ментальному прагненні молодої сім’ї до відокремлення. Якби Мотря й Карпо проживали навіть далеко від батьків, навряд чи ця сім’я відзначалася б толератними взаєминами. Характери Карпа й Мотрі дають привід припускати, що вони не стерпіли б одне одному й найменшої провини, адже й тоді, коли їхня увага була прикута до ворожнечі з родичами, Карпо час від часу накидався на дружину, дорікав їй надлишком «перцю» у вдачі, а Мотря грубо відповідала чоловікові.
Лаврін змалку був повною протилежністю братові. Веселий, жартівливий, доброзичливий, мрійливий парубок виявився здатним на щирі, глибокі почуття, закохавшись у Мелашку з першого погляду. Він поводився романтично, поїхавши не до млина, як планував, а вслід за дівчиною. Розмова між закоханими пересипана народнопісенними зворотами, ніжністю. Мелашка Лаврінові видалася небаченою красунею, її убога оселя — найкращою хатою в селі, її батьки — найпоряднішими людьми в світі. Юний Кайдаш, на відміну від брата, на перше місце ставить не придане майбутньої дружини, не її фізичну силу, вкрай потрібну для виконання важкої роботи в господарстві, а людську красу в усіх її проявах. Кайдашиха не відмовляла Лавріна від одруження з дочкою бідних Балашів, які аж ніяк не були рівнею заможним Кайдашам. Незважаючи на маленький зріст і тендітність, добре вихована у батьківській сім’ї Мелашка старалася в усьому догодити свекрусі, сумлінно виконувала будь-яку роботу. В найскрутніші хвилини Мелашку рятувала її любов до Лавріна, його співчутливе, ніжне ставлення до дружини. Якби Кайдашиха не принижувала невістку, не надривала непосильною працею її здоров’я, Мелашка б любила стару, як рідну матір. Рішення не повертатися в Семигори з Києва виникло в Мелашки спонтанно, з відчаю, що знову доведеться щоденно терпіти свекрушині безпідставні кпини й знущання. До того ж, Київ зачарував селянку красою храмів, золотоверхими банями церков. Врешті Мелашка повернулася в Семигори тільки з любові до Лавріна, який таки розшукав дружину в Києві й умовив примиритися. До честі Кайдашихи, вона купила невістці в подарунок найкращий одяг і надалі ставилася до неї, як до рідної дитини. Лише безпідставні претензії Мотрі змусили Мелашку спочатку оборонятися, а згодом уподібнитися старшій невістці. Не кращим життя зробило й Лавріна, який став безжальним, грубим та перестав визнавати батька головою родини, що спричинило душевну драму та безпросвітне пияцтво старого. Закономірна в умовах родинної ворожнечі деградація Мелашки і Лавріна сягає свого апогею на останніх сторінках повісті.
Повість« Кайдашева сім’я» залишається актуальною і повчальною для наших сучасників. Її сатиричний струмінь, спрямований проти побутового зла, безпричинної ненависті, дріб’язкового користолюбства, здатний виховувати людей, схильних до подібного в реальному житті. Адже ще геніальний Микола Гоголь писав: «Сміх — велике діло: він не віднімає ні життя, ні маєтку, але перед ним винуватець — як зв’язаний заєць». Дуже високо «Кайдашеву сім’ю» оцінив Максим Рильський: «Жодна література світу, скільки мені відомо, не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо і захмареного тугою за кращим життям, твору про селянство...»
Значну роль у повісті відіграє соковита українська мова, багата на влучні порівняння (доладна, як писанка; моргне, ніби вогнем сипне; сало шипіло, як змія; горщик завищав під ножем, наче цуценя), яскраві епітети (свята земля, рожевий світ), звертання з виразно фольклорним забарвленням (серце моє; моя втіхо; моя дитино; будь же гожа, як рожа, весела, як весна, робоча, як бджола), що викликають у читачів цілі ланцюжки асоціацій. Надзвичайно вдалі, яскраві у Нечуя-Левицького описи природи. Саме в них часто виявляється й виразна авторська позиція митця, закоханого в рідний край. Це дало підстави Іванові Франку назвати автора «Кайдашевої сім’ї» «великим артистом зору».
Аналізуємо твір. 1. Якими постають Омелько Кайдаш і Маруся Кайдашиха під час першого знайомства з ними? На яких художніх деталях портретів цих героїв акцентує увагу письменник? З якою метою? Як ви вважаєте, кому з них більше симпатизує автор? 2. Близько до тексту опишіть зовнішність Карпа і Лавріна. На основі яких спостережень ви можете сказати, що брати відрізнялися не стільки зовнішньо, скільки характерами? Чи вважаєте ви молодих Кайдашів антиподами? 3. Як ви вважаєте, хто найбільше винен у вкрай напружених стосунках у сім’ї Кайдашів? На основі яких подій у повісті ви зробили свій висновок? 4. Які людські якості Кайда- шихи викликають у вас відразу? Які з них сформувалися у жінки ще в молодості, під час служби в панському дворі? Які риси характеру Марусі ви вважаєте позитивними, які вчинки — похвальними? Чому саме? 5. Який епізод твору викликав у вас співчуття до Мотрі, а не до Кайдашихи? Прокоментуйте його. 6. Як ви розцінюєте той факт, що Кайдаш після бурхливої сварки не вигнав Карпа й Мотрю, а побудував хату через сіни для молодої сім’ї? Чи допомагали Довбиші в зведенні цього житла? Про що це свідчить? 7. З якої причини Омелько не пішов на прощу, хоч був дуже богомільним? Як ви розцінюєте той факт, що Кайдаші відпустили Мелашку до Києва одну? Чи логічним було рішення жінки не повертатися додому? Чому ви так вважаєте? Про що свідчить те, що не лише чоловік і рідна мати, а й свекруха подалися до столиці шукати Мелашку? 8. Як постійна ворожнеча старих Кайдашів з синами та невістками відображалася на вихованні онуків? 9. Як саме помер Омелько? Який ви вбачаєте підтекст такого завершення його життя? Чи збагнули сини після смерті Кайдаша тягар утрати? 10. Як Мотря налаштовувала чоловіка поводитися з матір’ю? Про що це свідчить? Дайте оцінку Мотриним вчинкам стосовно Лаврінових дітей, які хотіли поласувати грушами. 11. З якої причини сільська влада й священик так і не змогли примирити сім’ї Кайдашів? Чи можливим було примирення цієї родини? Чому саме?
Поміркуйте. 1. Чи імпонують вам молоді люди, подібні до Карпа і Мотрі, Лавріна і Мелашки? Кого з них ви хотіли б мати своїми сусідами, родичами, а кого — ні? Чому? 2. На основі яких рис характеру громада вибрала Карпа десяцьким? 3. Чому Мотря вирішила за краще відсидіти два дні в сільській в’язниці, але не вибачатися перед свекрухою, а Карпо перепросив матір? 4. Визначіть експозицію, зав’язку, кульмінацію та розв’язку повісті. 5. Знайдіть і прочитайте наприкінці повісті абзац, що починається словами «Не чорна хмара з синього моря наступала...». З якою метою використано цей фольклорний паралелізм? З якою метою у цьому уривку автор акцентує увагу на одязі персонажів? Що нового ми довідуємося про Мотрю, Мелашку і стару Кайдашиху на основі їхнього зовнішнього вигляду?
Мистецька скарбниця. Розгляньте і прокоментуйте ілюстрації Віктора Полтавця до повісті (с. 25). Кого зобразив художник? Як характеризують персонажів їхні пози? Чи такими ви уявляли цих героїв, читаючи твір? Які типові національні риси відтворив художник? Чи відповідають предмети одягу тогочасній історичній добі? Доберіть цитати з тексту для назв малюнків. Знайдіть до ілюстрації відповідний уривок у тексті й прочитайте в ролях.
Підсумуйте прочитане. 1. Які висновки ви можете зробити, завершуючи вивчення повісті «Кайдашева сім’я»? 2. За що літературознавці високо оцінюють твір Нечуя-Левицького? Доведіть слушність цитати Івана Франка про митця на матеріалі повісті.
Словникова робота. 1. Пригадайте всі засоби комічного і знайдіть відповідні приклади на сторінках «Кайдашевої сім’ї», найбільш влучні запишіть до зошита. 2. З’ясуйте ознаки соціально-побутової повісті, виявіть їх у творі Нечуя-Левицького. 3. Для чого служить інтер’єр у художньому творі? Випишіть дві-три цитати з описом інтер’єрів, усно поясніть їх функції. 4. Запам’ятайте новий термін.
Соціально-побутовою повістю називається порівняно великий розповідний твір, у якому описи приватного життя кількох персонажів упродовж тривалого часу поєднуються з широкими соціальними узагальненнями. Такі твори відзначаються гостротою соціального конфлікту, що розгортається на тлі повсякденного життя, підвищеною увагою до етнографічних деталей, описів побуту, пейзажів тощо.
Робота в групах. 1.Об’єднайтеся в класі у дві групи і спробуйте зусиллями першої групи довести слушність, а зусиллями другої — спростувати висновок Ніни Крутікової: «Гумор І. Нечуя-Левицького набуває багатобарвних відтінків — від світлого, життєрадісного сміху до сумно-іронічної посмішки і сатиричного шаржу або прямої, карикатури. Форми сміху залежать звичайно від тих соціальних об’єктів, на які він спрямований, і виразно свідчать про естетичну оцінку письменником життя та побуту різних верств суспільства». 2. Проаналізуйте значення мовної характеристики для розкриття образів Омелька Кайдаша (1 група) та його дружини (2 група).
Міжпредметні паралелі. У нарисі «Українські гумористи та штукарі» Нечуй-Левицький розмірковував про «етнографічно- психічні типи» носіїв гумору. Про тих, хто відзначався оптимістичною вдачею і вмінням висміювати все нікчемне й гідне осуду, він писав: «Українець цього типу жилавий, нервовий, прудкий, проворний, говорючий, красномовний, навіть трохи крикливий і лепетливий, мов провансалець, або араб, або син Далекого Сходу». Пригадайте персонажів із зарубіжних творів, наділених тонким почуттям гумору. Чим вони відрізняються, на вашу думку, від героїв «Кайдашевої сім’ї»?
У статті «Сьогочасне літературне прямування» (1884) Іван Нечуй-Левицький висловив задум всебічно розкрити національну історію, створити панорамний твір про життя українського народу в часи визвольних змагань.
У 1897 році він написав історичний роман «Князь Єремія Вишневецький». Для належного висвітлення доби козаччини письменник скрупульозно опрацював як твори сучасників Єремії Вишневецького — козацькі літописи Самійла Величка, Григорія Грабянки, Самовидця, так і пізніші історичні джерела — праці Олександра Лазаревського, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша.
Події в романі відбуваються напередодні і в перші роки визвольних змагань українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким проти польської шляхти в XVII столітті. У центрі твору — український магнат Єремія Вишневецький (1612—1651), нащадок славного Дмитра Байди-Вишневецького, двоюрідний небіж митрополита Петра Могили, палкого захисника православної церкви й благодійника Києво-Могилянської академії. З історичних джерел Єремія Вишневецький постає людиною запальною, жорстокою, рішучою. Генетична й духовна належність багатьох славних родичів до українського народу ним була знехтувана. Ненаситне бажання загарбати якнайбільше українських земель, фантастично розбагатіти і стати польським королем затьмарило Яремі розум, заглушило голос совісті. Разом з польським гетьманом Миколаєм По- тоцьким Вишневецький потопив у крові народне повстання під проводом Остряниці 1638 року, очолював каральні акції стосовно мирного населення. Кріпаки в безмежних маетностях Єремії Вишневецького перебували у становищі рабів. Коли доведені до відчаю кріпаки повстали на Прилуччині, князь нещадно розправився з ними.
У реалістичному річищі Нечуй-Левицький простежує за змінами характеру Єремії, починаючи від підліткового віку і закінчуючи безславною смертю князя. Головною сюжетною лінією твору є життя Єремії Вишневецького, його безупинна деградація, перетворення пристосуванця на зрадника й ката власного народу. Провідною у творі є також лінія нескореності українського народу. Їй підпорядковані персонажі різного соціального статусу, починаючи від старих дідів-запорожців, що добровільно пішли на муки, щоб врятувати немирівців, і закінчуючи романтичними образами полковника Максима Кривоноса й козацької вдови Тодозі Світайлихи, що необачно покохала Єремію. Якщо в першій сюжетній лінії автор показує негативний вплив чужорідного середовища на Єремію і виховання хлопця в єзуїтській колегії, то в другій сюжетній лінії діють цілком сформовані герої, виплекані національним духом, морально-етичними українськими ідеалами.
Розпочинаючи характеротворення Вишневецького, Нечуй- Левицький відразу наголошує на зверхності, егоцентризмі й грубій поведінці княжати, що виявляються по дорозі до Львова. Хоча в романі випущено чимало подій періоду навчання Єремії в колегії, уже з другого розділу читачі дізнаються, що далекоглядні плани єзуїтського патера Вінцентія збулися: колегія виховала з нащадка славного українського роду потенційного зрадника, користолюбця. Єремія повернувся додому, і київський палац, і лубенські володіння видалися йому убогими, а славні предки — винними в тому, що не нагарбали стільки добра, щоб дорівнятися до короля. Молодий князь рішуче узявся до побудови нового палацу й комплектування власного війська. Нововведення Вишневецького могли б сприйматися читачами в дусі епохи, якби автор не втаємничував їх у помисли князя, котрий не сприймав демократичного укладу, милого серцю кожного українця, й не мріяв про те, як прислужитися рідному народові, а виношував плани стрімкого збагачення і блискучої кар’єри.
Цілеспрямованість князя в досягненні мети вражаюча. Він прораховує кожен крок, не дає волі емоціям. Навіть одруження Єремії з Гризельдою відбувається не з палкої любові, а з розрахунку, що саме ця велична жінка достойна стати княгинею Вишневецькою. До того ж, Ярема прагне боляче вразити залицяльника Гризельди Домініка Заславського, нащадка славних князів Острозьких. Щоб забезпечити собі успіх у справі одруження, Єремія до коронного канцлера Фоми Замойського в ролі свата привозить самого короля, а під час весілля, попри те, що ніколи не був прихильником надмірної розкоші, витрачає величезні кошти лише для того, щоб ніхто з магнатів не засумнівався в його багатстві. Надалі Вишневецький не раз задля гонору здійснюватиме неадекватні вчинки, скажімо, катання на санях влітку він організує для того, щоб вразити ясновельможних гостей, приятелюватиме з катом Самійлом Лащем й амбітним Миколаєм Потоцьким, подумки висміюючи їхню пихатість.
Водночас Нечуй-Левицький акцентує і на позитивних рисах Вишневецького: під час воєнних дій він підтримує у війську строгу дисципліну, одягається й харчується не набагато краще за рядових воїнів, ніколи не зловживає спиртним. Закоханість князя у Світайлиху викликана щирим порухом палкого серця Єремії. Проте й у любовних переживаннях Вишневецький постає аж ніяк не лицарем, а поневолювачем, ладним будь-що задовольнити своє бажання: «Вона буде моєю, хоч би мені довелось змести з землі і її оселю, і тітку Мавру, і брата». Втім, палке почуття швидко гасне, підпорядковується княжим обов’язкам і воєнній необхідності. Єремію вже не цікавитиме щастя коханої, адже навіть під час останньої зустрічі з Тодозею він поводиться з вчорашньою обраницею сухо й жорстоко.
Проблема національної зради для Вишневецького не існує до прокляття його вві сні рідною матір’ю за те, що «став перевертнем і катом для України, пролив багато рідної крові». Слабкодухість виявив Єремія, панічно втікши з поля бою від чесного поєдинку з Максимом Кривоносом. Те, чому князь не знаходить назви, але що смертельно лякає його в момент зустрічі з козацьким ватажком,— це вияв всенародної ненависті до зрадника. Коли Вишневецький кинувся навтьоки, Кривоніс «кинув списом навздогінці за Єремією. Спис свиснув і пролетів над конячою головою, неначе звилась гадюка і впала на землю... Кривоніс ще раз крикнув, але не криком побіди. Почувся в голосі жаль, почулись сльози досади в тому дикому запорозькому гукові». Саме цей епізод є кульмінацією роману, а розв’язкою — в’їзд Вишневецького до Варшави, де його як захисника Польщі зустрічали простолюд, духовенство й армія, «але ні один магнат, ні один значний пан не привітав його». Звичайно, не такого тріумфу сподівався Єремія, як і не заради цих людей скоїв стільки зла на Вкраїні. У епілозі Нечуй-Левицький торкається пізніших у часі подій, щоб показати безплідність войовничих потуг князя, безславну його кончину від холери, а незабаром і смерть його кволого здоров’ям сина Михайла. Романна заданість не вимагала такого екскурсу в майбутнє, але для письменника була важливою проблема спокути княжим родом страшного злочину перед нацією. Тож передчасна смерть Єремії і недовгий вік його єдиного сина сприймаються читачами як закономірність, як неодмінна кара за тяжкий гріх.
Микола Самокиш.
Бій Максима Кривоноса з Єремією Вишневецьким
Сюжетною лінією життя Єремії Вишневецького Нечуй-Левицький гостро порушив питання зради поневоленому народові насамперед тих його можновладних представників, які за умови незалежності України й самодостатності її чільної нації мали б служити своїй державі вірою і правдою.
На відміну від романтиків, які історичним постатям у своїх творах намагалися надати насамперед позитивних рис, Іван Нечуй-Левицький через багатогранний образ козацького ватажка Максима Кривоноса всебічно розкрив добу визвольної боротьби українців. Те, що гордий козарлюга, улюбленець народних мас, з метою якнайкращої підготовки повстання маскується під старця й покірно говорить з лютим ворогом Вишневецьким, аж ніяк не принижує козака, а свідчить про його залізну витримку, акторські здібності. Ставлення Кривоноса до Світайлихи — і співчутливе, і вимогливе. Козацька вдова, на думку Максима, повинна власноруч відчинити ворота в укріплений замок Вишневецького передусім тому, що вона українка й давно мала пересвідчитися, яку наругу над її народом чинить кривавий князь. Домінанта національного над особистісним, на переконання козацького ватажка, закономірна, і його не цікавить, що буде з Тодозею, якщо козаки впізнають Єреміїну коханку, як вона сама переживе свою зраду Вишневенькому та загибель сім’ї. Образи українських козаків у романі виведені вибірково. Крім організаторів повстання Лисенка-Вовгури, виписаного епізодично, й Кривоноса, з якими приятелює Тодозин брат Супрун, особливо колоритними у романі є діди Мехтодь Кандзьоба та Пархім Запалихата, котрі, в надії врятувати немирівців від гніву Вишневецького, беруть усю вину за бунт його підданих на себе. Гідний слави подвиг дідів і їхня мученицька смерть підкреслюють силу всенародного здвигу, з одного боку, ницість та жорстокість Єремії — з іншого. Саме через образи колишніх запорожців, людей древніх літами, але сильних духом, Нечуй-Левицький показує неперебутнє місце звичайної людини в історії свого народу.
Головні жіночі образи в романі «Князь Єремія Вишневецький» — образ Гризельди Замойської і Тодозі Світайлихи — змальовані художньо достовірно. Те, що Гризельда не відзначається особливою вродою, компенсує внутрішня сила її характеру, магнетизм її впливу на вдачу Вишневенького та інших залицяльників. Гризельду не лякає життя в небезпечній козацькій країні. Не шкодує вона й за розкішним життям своїх вельможних ровесниць у Польщі. Хоч Гризельда, на відміну від Єремії, не має українського коріння, вона відзначається багатьма рисами, характерними для козачок. У хвилини смертельної загрози для власного життя і малолітнього сина княгиня виявляє неабияку сміливість (наприклад, особисто розшукуючи козака-вивідувача), твердо покладається на інтуїцію. Гризельда сповідує демократичні принципи співжиття, хоча знає смак матеріальних цінностей і шкодує за зруйнованими повстанцями чудовими палацами в Лубнах та Вишневці. До Тодозі княгиня ставиться як до рівної собі, незважаючи на суттєву різницю в соціальному статусі.
Образ Тодозі Світайлихи можна зарахувати до найкращих у галереї жіночих образів Нечуя-Левицького. Наділена великою людською гідністю, природною вродою, працьовитістю, вдова реєстрового козака Світайла, що загинув у бою з татарами, мала нещастя закохатися в страшного ката свого народу. Почуття Тодозі, попри його гріховність, чисте, безкорисливе і велике. Характер героїні, як і всіх інших персонажів роману, розкривається насамперед у вчинках. Аж ніяк не заради обіцяного Єремією села Тодозя вирішує покинути рідну тітку й милу серцю леваду. Жінка розуміє, що у вирі боротьби найбільше ризикує її коханий. Служба в Гризельди дає шанс Тодозі хоч зрідка бачити свого милого. Глибокі переживання за його долю накладають відбиток на зовнішність Тодозі. Зго- рьована й передчасно постаріла, жінка не тільки не знаходить співчуття у князя, а й усвідомлює свою непотрібність йому. Здавалось би логічним, що козачка помститься за зневагу, відречення князя від неї. Натомість Тодозя рятує життя Гризельді й малолітньому синові Єремії, змусивши княжу сім’ю покинути Вишневець, поки козаки не взяли його приступом. Те, що Світайлиха не відчиняє повсталим ворота, — ще одне свідчення її вірності Єремії. Проте автор недаремно акцентує, що навіть у княжому палаці Світайлиха не зраджує православної віри. Українка переживає складний перебіг почуттів, але не роздвоюється й не зраджує ні милому, ні своєму народові. Поставлене козаками завдання для Тодозі перебуває в площині не політичній, а моральній, тому вона вирішує до кінця своїх днів відмолювати в монастирі свій з погляду національної належності негідний вчинок. Образ Тодозі Світайлихи глибоко трагічний. Він, як і образи Єремії, Гризель- ди, Раїни Могилянки, найглибше розкривається в екстремальних ситуаціях. Обираючи для розкриття характерів вершинні точки доль персонажів, письменник ненав’язливо порушував проблеми, актуальні для сучасників і майбутніх поколінь, формував основи їхнього світогляду, подавав взірці поведінки.
Словникова робота. 1. Доведіть, що роман «Князь Єремія Вишневецький» сюжетно більш стрункий і художньо досконаліший, ніж роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада». 2. Проаналізуйте сюжетні лінії роману Нечуя-Левицького: життя князя-перевертня і лінію визвольної боротьби. Як ви вважаєте, яка з них провідна? Свою відповідь обґрунтуйте. 3. Пригадайте визначення роману- хроніки і поповніть свої знання новими відомостями.
Як ви вже знаєте з 9 класу, хроніками називали літописи з послідовним у часі викладом подій. Згодом термін хроніка почали вживати для характеристики прозових чи драматичних художніх творів, у яких описано життя кількох поколінь певної родини або суспільні події протягом тривалого часу. Хроніками вважають історичні драми Вільяма Шекспіра «Генріх VI» та «Річард III». Романом-хронікою вважав свою «Чорну раду» Пантелеймон Куліш. У всіх творах Івана Нечуя- Левицького є ознаки хронік щоденного життя, тобто всі вони є літературними творами, в яких широко чи епізодично подано життя двох-трьох поколінь героїв. Жанр хроніки давав можливість Нечуєві-Левицькому дослідити витоки певних характерів з притаманними їхньому родові рисами, звичками, вподобаннями і простежити, як протягом тривалого часу відбувається духовний розвиток чи деградація персонажів. У романі «Князь Єремія Вишневецький» згадано благородних родичів Єремії: Дмитра Байду-Вишневецького, Раїну Могилянку, Петра Могилу, детально описано низхідний рух самого Єремії та згадано про його сина Михайла Корбут-Вишневецького, котрий, навіть ставши польським королем, не залишив в історії доброго сліду.
4. Запам’ятайте визначення нового терміна. Доведіть, що «Кайдашева сім’я» — соціально-побутова повість.
Соціально-побутовою повістю називається порівняно великий розповідний твір, у якому описи приватного життя кількох персонажів упродовж тривалого часу поєднуються з широкими соціальними узагальненнями. Такі твори відзначаються гостротою соціального конфлікту, що розгортається на тлі повсякденного життя, підвищеною увагою до етнографічних деталей, описів побуту, пейзажів.
Аналізуємо твір. 1. Яким постає Єремія Вишневецький на початку роману? Що в його поведінці є неприйнятним для вас? 2. З якої причини у Львівській колегії Вишневецького зустріли приязно, аж улесливо? Зачитайте цитату, де автор використовує прийоми комічного зображення єзуїтів. 3. Який замисел визрів у патера Вінцентія, коли він побачив молодого Вишневецького? 4. Чим вразила Європа Єремію? Чому його не приваблювало життя за кордоном, а повсякчас манив рідний край? 5. Чому молодий князь вирішив будувати новий палац у Лубнах і заселяти своїми кріпаками землі над Сулою? 6. З якою метою детально змальовано приїзд королеви Ренати Цецілії до Варшави? 7. Яке враження на Єремію справила Гризельда і з якої причини захопилася Вишневецьким вельможна панна? Чи можна ці враження назвати спалахом кохання? Чому ви так вважаєте? 8. Чому Домінік Заславськиіі не міг протистояти князю в боротьбі за руку Гризельди?
9. Розкрийте образ Самійла Лаща. Як ви розцінюєте вчинки цієї історичної особи, змальовані Нечуєм-Левицьким натуралістично?
10. Чому магнатів обурило самоуправство Єремїї на українських землях і вони викликали князя на суд Варшавського сейму?
11. Близько до тексту опишіть першу зустріч Тодозі й князя. Чим вони сподобалися одне одному? Що саме брав до уваги Єремія, порівнюючи свою дружину з коханкою? Чому жодна з цих жінок в очах князя не мала якихось суттєвих переваг? Про що це свідчило?
12. Як ви розцінюєте той факт, що Тодозя намагається зі зброєю в руках захищати свою честь? 13. Яких «старців» привів Супрун до свого дому? Яку місію вони виконували серед народу? Що ви можете сказати про зовнішність Кривоноса і Лисенка-Вовгури? 14. Чому Єремію стривожила поява жебраків у його володіннях, але водночас утішило те, що так багато калік серед колишніх козаків? 15. Як Вишневецький поставився до початку визвольної боротьби українського народу? 16. Як розцінив князь свій сон, в якому до нього з'явилася покійна мати? 17. Чи любов і турбота керували князем, коли він пропонував Тодозі вибиратися з Лубен разом з його двором? Свою відповідь підтвердіть цитатами з роману. 18. Чому шляхта не довірила Єремїї командування польським військом? 19. Розкрийте образи Мехтодя Кандзьоби і Пархіма Запалихати. Чим саме зворушує і захоплює подвиг старих запорожців? 20. Як ви вважаєте, чому в поєдинку з(Кривоносом Єремія вдався до панічної втечі? Що саме налякало далеко не боязкого князя? 21. Близько до тексту перекажіть розмову Тодозі й Кривоноса на ярмарку у Вишневці. Як ви вважаєте, чи мав Кривоніс підстави покладати надії на Світайлиху? 22. Чому Богдан Хмельницький назвав керівників польської армії Домініка Заславського, юного князя Конецпольського і старого Миколая Острога периною, дитиною і латиною? 23. Що ви можете сказати про устрій польського війська? Чим саме воно відрізнялося від табору Вишневецького? 24. На основі прочитаного доведіть, що Єремія мав непересічний військовий талант. Чому він не зреалізував свої здібності на благо вітчизни? 25. Чи передбачуваною і справедливою є розв’язка роману?
Робота в парах. Із сусідом за партою поміркуйте, з якою метою в романі подано роздуми сотничихи: «Для кого ж це я покинула рідний край, родину, рідну оселю? Я покохала страшного ворога моїх братів, мого рідного краю. Виточить він усю кров з рідної України, щоб запагубити її навіки, щоб дати змогу й силу полякам запанувати на Україні». Наведіть аргументи на підтримку й на заперечення правильності рішення Тодозі не відкривати браму міста Вишневця козакам.
Поміркуйте. 1. З якою метою автор подає життя головного героя від юних літ до самої смерті? 2. Як ви думаєте, чому авторську позицію стосовно навчання Єремії в єзуїтській колегії розкрито в авторському відступі? 3. Як ви розцінюєте той факт, що Вишневецького не приваблював демократичний уклад Запорозької Січі, через що він не прагнув стати ні гетьманом, ні кошовим? 4. Чому Єремія не цінував давню дружбу, знехтував приязним ставленням до нього Домініка Заславського? Як це його характеризує? 5. З якої причини Вишневецький не квапився впускати єзуїтів у свої володіння для покатоличення українського населення, хоча не протестував, щоб подібну місію виконували домініканці? 6. Які факти засвідчують зневагу князя до судових рішень? 7. Що мала на увазі Світайлиха, сказавши Єремії: «Та й любите якось чудно, не по-козацькому»? 8. Чому Вишневецький у найдраматичніший момент не прагнув перемоги поляків?
Мистецька скарбниця. Розгляньте картину Миколи Самокиша «Бій Максима Кривоноса з Єремією Вишневецьким» (с. 33). Знайдіть у тексті роману Івана Нечуя-Левицького уривок, який відповідає змістові цієї картини, прочитайте вголос. Якими засобами митцям вдалося передати драматичні історичні події?
Підсумуйте прочитане. Що нового про історію українського народу ви довідалися з роману «Князь Єремія Вишневецький»? Чим цікавий цей твір для сучасного читача? Чи втратила актуальність у наш час висвітлена Нечуєм-Левицьким проблема зради вітчизні, предківським традиціям, рідній мові й культурі, православній вірі? Аргументуйте своє твердження.
Міжпредметні паралелі. Прочитайте роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», перегляньте фільм за цим твором (режисер Єжи Гофман). Чим змалювання польськими митцями історичних подій та козацтва відрізняється від інтерпретації тих самих подій та образів Іваном Нечуєм-Левицьким? Чим це пояснюється?
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Крутікова Н. У світі художньої правди і краси // Нечуй- Левицький І. Твори: У 3 т. — К., 1988. — Т. 1.
Чемерис В. Там, в Україні, де долинами тихо тече Рось: Про життя і творчість І. Нечуя-Левицького // Літ. Україна. — 1997. — № 38.
Перевірте себе.
І. Виберіть один правильний варіант відповіді:
1. «Кайдашева сім’я» за жанром — це:
а) історичний роман;
б) соціально-побутова повість;
в) пригодницька повість;
г) соціально-філософська повість.
2. «Князь Єремія Вишневецький» за жанром — це:
а) психологічний роман;
б) документальна повість;
в) історичний роман;
г) науково-фантастичний роман;
3. Нечуй-Левицький темі інтелігенції присвятив твори:
а) «Микола Джеря» і «Кайдашева сім’я»;
б) «Князь Єремія Вишневецький» і «Гетьман Іван Виговський»;
в) «Дві московки» і «Бурлачка»;
г) «Хмари» і «Над Чорним морем».
4. Нечуя-Левицького «колосальним всеобіймаючим оком» України назвав:
а) Олександр Білецький;
б) Іван Франко;
в) Володимир Панченко;
г) Максим Рильський.
5. У романі «Князь Єремія Вишневецький» змальовано події:
а) XVI століття;
б) XVII століття;
в) XVIII століття;
г) XIX століття.
6. Ознакою історичного роману є:
а) реалістичне зображення дійсності;
б) розповідь про давно минулі події та історичних осіб;
в) напружений динамічний сюжет;
г) відображення сильних переживань героїв;
ґ) докладний опис побуту персонажів.
7. Портретна характеристика «Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи...» стосується персонажа:
а) Карпа;
б) Лавріна; в) Мелашки;
г) Мотрі.
8. «Його голова стала сива, аж біла, тільки брови чорніли на широкому блідому лиці та темні очі блищали, наче в ямках... » — це портрет персонажа:
а) Єремії Вишневецького;
б) Омелька Кайдаша;
в) Мехтодя Кандзьоби;
г) Максима Кривоноса.
9. «На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне... » — сказано про героїню:
а) Мотрю;
б) Світайлиху;
в) Кайдашиху;
г) Гризельду.
II. Виберіть два чи більше правильних варіантів відповідей:
1. Нечуй-Левицький працював у жанрі:
а) поезії;
б) прози;
в) публіцистики;
г) драматургії;
ґ) художнього перекладу.
2. Персонажами повісті «Кайдашева сім’я» є:
а) Микола Джеря;
б) Омелько і Маруся;
в) Мотря і Мелашка;
г) Лаврін і Карпо; ґ) баба Палажка і баба Параска.
3. У повісті «Кайдашева сім’я» порушено проблеми:
а) соціальні;
б) морально-етичні;
в) національні;
г) побутові;
ґ) політичні.
4. Героями роману «Князь Єремія Вишневецький» є:
а) Вовгура Лисенко;
б) Максим Кривоніс;
в) Іван Гонта;
г) Миколай Потоцький;
ґ) Мехтодь Кандзьоба і Пархім Запалихата.
5. Головною сюжетною лінією роману «Князь Єремія...» є:
а) визвольна війна українського народу з поляками;
б) життя Вишневецького;
в) кохання Єремії та Світайлихи;
г) зрада рідному народові й вітчизні;
ґ) героїзм козацтва у змаганнях із ворогом.
III. Письмово доведіть або спростуйте тезу:
«Українська патріархальна сім’я не має сильної чоловічої влади. Рівноправність, а часто верховодство жінки в сім'ї — червона нитка в прозі Нечуя-Левицького» (Ніла Зборовська).