Достоєвський приступив до створення роману «Злочин і кара» в той історичний період, коли після загального піднесення наприкінці 1850-х - на початку 1860-х років Росія увійшла в смугу «тяжких часів», опинившись у ситуації бездоріжжя й розчарування, що супроводжувалося занепадницькими громадськими настроями й крахом надій та ілюзій. Письменник відчував свою епоху як «перехідну», порівнюючи її з періодом поразки Великої французької революції, а дегуманізаційні процеси «залізного» ХІХ ст. - із занепадом античної цивілізації.
Осмислюючи й аналізуючи у своєму романі кризові явища, Достоєвський якщо не всебічно, то надзвичайно глибоко і яскраво художньо втілив контрасти та суперечності соціального й духовного життя Росії. «Злочин і кара» - перший з великих прозових творів, у якому новий світогляд письменника й нова поетика виявилися найбільш повно.
Проблемний роман Достоєвського не цурається авантюрного сюжету; він і побудований за всіма правилами кримінального роману, де є логічні пастки, несподівані зустрічі, поєдинок злочинця і слідчого. Однак цей твір не належить до детективної белетристики, а є новим у світовій літературі ХІХ ст. типом ідеологічного роману, в якому всі лінії розповіді ведуть до розкриття особистості злочинця і тих ідей, під впливом яких він діяв. Тут автор, за його власними словами, задумав винести на суд читача «психологічний звіт одного злочину», показати, як почуття «роз’єднаності з людством» мучить злочинця.
Філософський пласт твору Достоєвського містить цілий комплекс питань, які хвилювали громадську думку 1860-х років. У монологах і діалогах персонажів відчутний відгомін утопічно-соціалістичного вчення, теорії «розумного егоїзму», концепції «нової людини», ідей позитивізму, дарвінізму, теорії британського письменника й філософа Т. Карлейля про «героїв і героїчне» в історії, уявлень німецького філософа М. Штірнера про «сильну особистість» і право «Єдиного» на вседозволеність.
Nota bene. У перекладах іншими мовами оригінальної назви роману — «Преступление и наказание» - втрачаються певні нюанси її змістового навантаження, важливі для розуміння твору. Російське слово «преступление» не просто позначає дію, що порушує закон, а й тісно пов’язане з глибоко особистим, духовним світом людини, з такими поняттями, як «совість», «честь», «стид» нарешті. «Преступление» як «пере-ступання» через норму, обмежувальну лінію, перешкоду. «Переступання» як порушення не лише офіційного закону, а й тієї моральної межі, яка існує в душі й свідомості людини споконвічно і регулюється не стільки карним кодексом, скільки людською природою, натурою, життям і розумінням його божественної суті.
Майже всі провідні герої творів Достоєвського, як люди неординарні, «неврівноважені» у своїх пристрастях і моральних шуканнях, «переступають» і внаслідок цього опиняються в стані або катастрофічного падіння, або небаченого піднесення.
Для роману «Злочин і кара» ситуація перебування персонажів «на порозі» прийняття життєво важливих рішень є особливо характерною. Найбільшою мірою мотив «переступання» пов’язаний з учинками, діями й долею головного героя - Родіона Раскольникова.
«Роман-трагедія»
У центрі сюжету - історія вбивства студентом Раскольниковим старої лихварки Альони Іванівни та її сестри Лизавети, історія морального каяття злочинця. Злочин, скоєний Раскольниковим, не має нічого спільного з тими протиправними діями, які диктуються традиційними негативними стимулами - ревнощами, бажанням помститися, зажерливістю, марнославством, ненавистю. Раскольников зіткнувся не з окремою людиною- антагоністом - він протиставив себе усталеному світопорядку, який категорично не сприймав. Такий конфлікт нагадує «фатальні» зіткнення ідей і їхніх прихильників в античній трагедії. Достоєвський переніс типово трагедійний конфлікт в епічний твір, що й визначило в романі домінуючу роль напружених ідеологічних, морально-філософських суперечок і дискусій.
Nota bene. Російський письменник і філософ В’яч. Іванов назвав «Злочин і кару» «романом-трагедією». І не лише тому, що філософській романній оповіді притаманний високий трагедійний пафос, а й з огляду на особливості композиційної та сюжетної будови. Дія в «романі-трагедії» розгортається за законами драматичного мистецтва. Трагедійний конфлікт стягує всі сюжетні перипетії в тугий вузол. Час подій украй сконцентрований, згущений. Звідси «швидкий літопис», динамізм зображення подій, несподівані повороти «сценічної» дії, величезна кількість монологів і діалогів, переважання патетичного начала, властивого драмі, над спокійною об’єктивністю епосу.
Майстерність сюжетотворення в «Злочині і карі» так само, як і в інших романах Достоєвського, доведена до досконалості. У творі, «переповненому» великими, суттєво важливими й дрібними, нібито незначними подіями, численними описами, замальовками побуту, звичаїв, не можна усунути жодної деталі. Усі «подробиці» підпорядковані загальному задуму, усі вони мають на меті розкрити особистість героя. Кожна окрема сюжетна перипетія - це складне оповідання, усі сюжетні колізії в цілому групуються ніби в акти драми, вони «є залізними ланками логічного ланцюга, на якому висить, мов якесь планетне тіло, основна подія, мета всього оповідання...» (В’яч. Іванов).
«На яке діло заміряюсь!..»
Зазначена особливість стилю Достоєвського яскраво виявляється вже в перших розділах «Злочину і кари», у яких ідеться про наміри Раскольникова вчинити злочин і вагання щодо його «правомірності». У романі про злочин і кару злочин стався раніше від реально скоєного вбивства, відразу після того, як його задум виник у свідомості Раскольникова. До певного часу читач не знає про страх, хвилювання, вагання героя, йому незрозумілі причини збудженого стану двадцятичотирирічного студента. Автор змальовує Раскольникова з глибоким співчуттям, наголошує на тому, що він був «напрочуд гарний, з прекрасними темними очима, темно-русявий, стрункий, на зріст вище середнього», що перед ним відкривався світ столичного міста, коло друзів і, можливо, блискучі перспективи.
Поступово стає зрозуміло, що герой наважився на якусь дуже важливу для себе справу, що виходить за рамки нормального перебігу подій. Перший «мікросюжет» пов’язаний з «пробним» візитом Раскольникова до старої лихварки. Після цих відвідин герой почувається збентеженим, його охоплює «почуття безмірної огиди»: «О Боже! Яка усе це гидота! І невже, невже я... ні, це нісенітниця, це безглуздя!.. І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць...» Так, начебто відмовою від задуманого вбивства, закінчується перша сюжетна перипетія.
У другому фрагменті сюжетного ланцюга розповідається про долю родини Мармеладових. Занепалий, одягнений у зношений чорний фрак чиновник Мармеладов розповідає, що ніде не служить, принижується, позичає гроші, знаючи, що не зможе їх віддати. Дружина його, Катерина Іванівна, хвора, малі діти голодні, а старша дочка Соня «по жовтому білету живе». Сам він дійшов до крайньої межі. Розповідь нещасної людини зворушує Раскольникова й підштовхує його до рішучого висновку:
І. Глазунов. Ілюстрація до роману «Злочин і кара»
«Немає ніяких перешкод і так тому й бути!» Отже, герой повертається до свого задуму.
Третій і четвертий епізоди ще більше посилюють напруження. Дія розвивається по висхідній. Автор показує, як зростає впевненість Раскольникова в необхідності здійснити задумане. Герой обурений тим, що сестра Дуня, як це випливає з листа матері, змушена через крайню бідність погодитися на шлюб-угоду з ненависним їй паном Лужиним, віддаючи себе в жертву заради матері й брата. Горе рідних людей волає до почуттів Раскольникова, ятрить його серце. Достоєвський з неабиякою художньою майстерністю відтворює хвилювання, внутрішню боротьбу, нюанси психологічних переживань героя. Лист «змучив» Раскольникова й поклав край ваганням щодо «найголовнішого, капітального» задуму. Сумнівів не залишилося - треба вирішити остаточно й зробити те, що замислив.
Зустріч із п’яною скривдженою п’ятнадцятирічною дівчинкою, здається, остаточно переконує героя, викликавши бажання помститися за всіх принижених і ошуканих.
Кульмінаційним епізодом є сон Раскольникова.
Подробиці. Про поетику й символіку снів у творах Достоєвського написано багато. Сни персонажів виконують різноманітні функції: виступають засобом розкриття характеру, «ключем» до розгалуженої системи філософських мотивів, відіграють роль «рушіїв» сюжету, мають складний підтекст. Символічний сон про коня посідає особливе місце в сюжеті «Злочину і кари». «Страшний сон наснився Раскольникову. Приснилося йому його дитинство...» Він іде з батьком до церкви, проходить повз шинок, біля якого стоїть «дивний віз». Дивний він тому, що дуже великий і важкий, а в нього запряжена маленька, охляла шкапина. Таких він бачив: вони надриваються з великим возом дров або сіна, а кремезні візники дошкульно б’ють їх батогами. Так і цю знесилену конячину б’ють батогами, б’ють із реготом і навіть з піснями й жартами. Врешті змучена тварина падає від удару важкого залізного лома, «простягає морду, тяжко зітхає і конає». Маленький хлопчик (таким бачить себе уві сні Раскольников) відпускає руку батька, продирається крізь натовп, підбігає до кобилки і цілує її скривавлену морду.
Сон справив на Раскольникова надзвичайне враження. Герой раптом усвідомлює, що у своїх планах і намірах мимохіть поставив себе в один ряд із ґвалтівниками й убивцями.
Цей цілком самостійний сюжетний виток змінює напрямок сюжетної вертикалі на протилежний - дія починає рухатися по низхідній. Наслідком переживань Раскольникова стає його повторна відмова від замисленого злочину. Однак завершення «сюжету сумнівів» і цього разу не відбувається. У наступному епізоді, випадково дізнавшись, коли Лизавети, сестри лихварки, напевне не буде вдома й стара залишиться сама, герой несподівано для самого себе повертається до первинного задуму.
Фіналом психологічної дуелі, що відбулася у спаленілій, хворобливій свідомості Раскольникова, стають його роздуми з приводу розмови студента й офіцера, почутої в трактирі. Говорили про лихварку Альону Іванівну. Студент емоційно доводив, що стара нічим не гребує, позичаючи гроші під відсотки, сама не знає, навіщо животіє, і взагалі невідомо, яка користь із цього «нісенітного, нікчемного, лютого, хворого бабиська, нікому не потрібного».
«Чи не варто, — запитує студент, — замислитися над “арифметикою": одне нікчемне життя, з одного боку, а з другого - тисячі життів, урятованих від злиднів, загибелі, хвороб. Убий її і візьми її гроші, щоб з їхньою допомогою присвятити потім себе служінню людству». Офіцер заперечує таку «арифметику», посилаючись на закони природи.
У розмові студента й офіцера певною мірою вже простежується філософське, моральне підґрунтя роздумів Раскольникова, звучить найважливіше питання етики Достоєвського, вкладене в уста студента: «Чи не загладиться один невеличкий злочин тисячами добрих вчинків?» Перебуваючи під впливом коротенької трактирної розмови, герой вирішує здійснити злочин і перевірити «арифметику». Дія знову рухається вгору, сюжетне напруження сягає високої точки.
Так закінчується перше коло «випробувань» Раскольникова, передісторія його злочину. У кожній клітині епічної оповіді, у кожнім епізоді життєвої драми героя показано, як конфліктна свідомість відображається в його поведінці, у переплетінні суперечливих вчинків і поглядів.
Подібних відносно самостійних сюжетних циклів у романі декілька. Кожний з них має свою кульмінаційну точку (вбивство лихварки, зізнання в злочині, одкровення під час читання Євангелія, злам у свідомості героя на каторзі), і всі вони, як акти єдиної драми, прямують до спільного центру - філософської і психологічної аргументації трагедії особистості, яка присвоїла собі «право на кров».
«Зовсім тут інші причини...»
Мотиви злочину Раскольникова розкриваються поступово. Не випадково вони обговорюються протягом усього роману: в авторській оповіді, у розмовах Раскольникова з Сонею, зі слідчим Порфирієм Петровичем, з Разуміхіним і Замьотовим, нарешті, у сповідях героя після скоєння вбивства. Мотивації злочину постійно уточнюються, доповнюються, спростовуються; вони становлять істотний змістовий пласт проблемного ідеологічного роману, яким є «Злочин і кара».
До причин, які штовхнули Раскольникова на злочин, безумовно, належать нестерпна нужда, напівголодне існування в комірчині, схожій на шафу або домовину, неспроможність заплатити за навчання в університеті, постійне приниження. Саме на них, як на основні, вказав представник «реальної» критики Д. Писарев у статті «Боротьба за життя», пояснивши вчинок Раскольникова виключно «боротьбою за існування» і залишивши поза аналізом ідеологічні обставини, пов’язані з моральною стороною особистості героя.
Д. Шмаринов. Ілюстрація до роману «Злочин і кара»
Однак звернімо увагу на те, що на запитання Соні: «Ти був голодний! Ти... щоб матері допомогти? Так?» - Раскольников відповідає невпевнено і майже заперечно: «Ні, Соню, ні... не був я такий голодний... я дійсно хотів допомогти матері, але... і це не зовсім вірно... не муч мене. Соню!» Він пояснює Соні, що мав інший вихід, міг заробляти якоюсь поденною працею («Уроки траплялися; по полтиннику пропонували. Працює ж Разуміхін!»), але «озлився». «Озлилася», збунтувалася душа, що була «уражена» не лише особистими стражданнями, а й горем навколишнього світу.
Визначеність характеру соціальними умовами існування не вичерпує, за Достоєвським, усієї складності проблеми особистості. Характер необхідно пояснити також і психологічно. За своєю природою Раскольников добрий, чуйний, великодушний. Він прагне допомогти кожному, кого спіткали злидні й горе, останні гроші віддає сім’ї Мармеладова. Відомо, що герой допомагав хворому на сухоти товаришеві, доглядав його батька; доля дітей, яких він зустрічав на своєму життєвому шляху, не залишила його байдужим. Разом з тим Раскольников є людиною надзвичайно вразливою. Він самовпевнений, усвідомлює власну значущість, часто страждає від ураженої гордості. Звертаючись до характеру, емоційного світу, вдачі людини, Достоєвський полемізує з популярною тезою революційно-демократичної етики - «середовище заїло». Письменник вважав, що в тенденції звинувачувати й засуджувати «середовище», обставини, а не саму людину є недооцінка особистості, приниження її вільного начала. У «Злочині і карі» ця думка загострена. Раскольников протистоїть «страшному світу» не лише як його «продукт», його жертва, а як рівновелика цьому світові активна особистість, хоча й неврівноважена, але благородна за своїми душевними пориваннями, психологічно складна, «багатовимірна».
Nota bene. У моральному аспекті герой «Злочину і кари» принципово відрізняється від своїх літературних попередників: Германна з пушкінської повісті «Пікова дама», бальзаківського Растіньяка, Жульєна Сореля з роману Стендаля «Червоне і чорне», які також перебували в стані «внутрішнього бунту» проти суспільства, але дбали при цьому про егоїстичні інтереси кар’єри та збагачення. Раскольникова спонукає ідея жалю до зневажених і скривджених. «Не бувати цьому світу!» - проголошує герой, замірившись покінчити з несправедливим світопорядком раз і назавжди, але єдино можливий шлях знаходить в анархо-індивідуалістичному бунті, який, на його думку, неминуче передбачає «переступання» через «кров». Похмура «самотня мрійливість», своєрідне «підпілля» Раскольникова («Я тоді, мов павук, у своєму кутку сховався... Я краще любив лежати і думати...») породжує теорію кровопролиття «по совісті», яка у філософському романі Достоєвського виступає як основний мотив злочину.
Письменник розширив можливості реалізму, представивши як чинник формування характеру не лише «середовище», обставини життя, біологічну спадковість, а й «ідею», яка панує над людиною, стає рушійною силою її вчинків. Така всепоглинаюча ідея (Достоєвський називає її «ідеєю-пристрастю», «ідеєю-почуттям») керує людиною і суспільством у переломні моменти їхнього існування. Вона вибиває особистість із колії, виявляє її крайнощі й суперечності.
Раскольников діє як охоплена «ідеєю-пристрастю» людина, що опинилася в полоні «теорії», «принципу». Свою теорію Раскольников виклав у статті, що була надрукована в газеті за півроку до скоєння ним злочину. Розмірковуючи про історичний розвиток суспільства, колишній студент- юрист приходить до переконання, що історичний прогрес ґрунтується на насильстві, стражданнях, жертвах і неможливий без цього. На його думку, людство поділяється на два нерівних «розряди»: на людей «звичайних» і «незвичайних». Перші повинні бути слухняними і не мають ні права, ні здатності змінити пануючий у світі несправедливий порядок речей, бо є лише «матеріалом», «створіннями тремтячими». Другий «розряд» - «сильні світу цього», особистості, які взяли на себе право порушувати «старий закон»; вони, подібно до Лікурга, Солона, Магомета, Ньютона, Наполеона, «дали собі дозвіл» переступити. Багато з них «не спинялися і перед кров’ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно пролита за старий закон) могла їм допомогти». Ці люди - не творці, а руйнівники. «Вони вимагають руйнування сучасного в ім'я кращого».
Подробиці. «Наполеонівський міф» стає частиною теорії Раскольникова, а ім’я Наполеона - символом «сильної особистості», символом влади. «Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!.. От мета!» - зізнається Раскольников у розмові з Сонею. Однак наполеонівська ідея виступає в ланцюгу умовиводів героя лише як засіб, як перша сходинка. Влада потрібна йому, щоб очистити світ від скверни, врятувати сиріт Мармеладових, Соню, Катерину Іванівну, матір, сестру й тисячі їм подібних. Він хоче стати месією, провісником нового світу, врятувати людство. Так парадоксально поєднуються у свідомості героя ідеї «наполеонізму» і «месіанізму». Зважуючись на злочин, Раскольников має на меті не лише перевірити «теорію», а й провести над собою психологічний «експеримент», з’ясувати, до якого «розряду» людей належить він сам: «Чи зможу я переступити, чи не зможу?.. Створіння я тремтяче чи право маю?»
«Тут книжні мрії, тут теоретично подразнене серце...»
Завдяки могутньому хисту філософа й геніальній художній інтуїції Достоєвському вдалося надзвичайно глибоко й переконливо розкрити процес краху анархо-індивідуалістичної теорії Раскольникова, показати поразку особистості, яка поставила себе в ситуацію «над суспільством», над його мораллю. Скоївши подвійний злочин (вбивство лихварки та її сестри - такої самої «приниженої та ображеної», як і ті, заради кого повстав на бунт), Раскольников втратив ґрунт під ногами. З жахом і відразою герой поступово усвідомлює, що його «експеримент» не увінчався успіхом, а лише приніс йому відчай і страждання. Стан Раскольникова до і після злочину свідчить про кризу свідомості й порівнюється автором з тяжкою хворобою (злочинця охоплює то «страшний холод», то гарячка, видіння, марення; він «думав, що збожеволіє»). Символічний пейзаж Петербурга («надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина, скрізь вапно, риштування, цегла, курява»; «сморід» із трактирів, пивниць) насичений хворобливою атмосферою. Місто – персоніфікований учасник історії Раскольникова - виступає мало не винуватцем, причиною драми, джерелом антигуманних ідей, що принижують людину, та «похмурих, різких і дивних впливів» на її характер, психіку.
Насильство героя над «створінням тремтячим», зневажання непохитних моральних принципів обернулося насильством над власною душею. «Що ви, що ви над собою зробили!.. Немає, немає за тебе нещаснішого тепер у цілому світі», - говорить Соня. В її очах учинок Раскольникова є рівносильним боговідступництву: «Ви од Бога відреклися, і Бог вас покарав, дияволові віддав».
«Наполеонівська» людина «не відбулася». Психологічний «експеримент» завершився поразкою. Зазнає краху і теорія Раскольникова, адже спрямована проти самих основ життя. У суперечність з «живим життям» вступила «арифметика», «розумна логіка» теорії, яка скинула з рахунку «людське, надто людське», не беручи до уваги «натуру», живий характер, свободу особистості. За словами слідчого Порфирія Петровича, «тут справа фантастична, темна, справа сучасна, нашого часу випадок, коли помутилося серце людське... Тут книжні мрії, тут теоретично подразнене серце...» Достоєвський показав, що дисгармонійний внутрішній світ Раскольникова, «розкол» в його душі й переконаннях (на цьому наголошує прізвище героя), з одного боку, і катастрофічна дійсність — з іншого, спричинилися до суперечливості й конфліктності його теорії. Прагнучи привести людство й окрему людину до щастя, Раскольников запропонував шлях до «світлого майбутнього» через нещастя, через насильство і тим самим відокремив себе від світу, перейшов на позицію відступника (друге символічне значення прізвища героя пов’язане з розкольництвом), прирік себе на трагедію самотності.
Історія Раскольникова показала згубність і для самої особистості, і для суспільства індивідуалістичної ідеї, основою якої є зневага до моралі, егоцентризм, проповідь «уседозволеності».
«Двійники» Раскольникова
Дискредитація анархо-індивідуалістичної теорії Раскольникова здійснюється також через зіставлення персонажів, через «перехресний» аналіз уявлень, носіями яких є герої-ідеологи. Помітивши цю особливість філософського роману Достоєвського, дослідники ще на початку XX ст. заговорили про те, що у творах письменника особливу роль відіграють «образи-пародії», «образи-копії», «образи-двійники». Прийом «двійництва», який застосовувався Достоєвським ще в ранніх творах для розкриття суперечливої психологічної природи людини, у «Злочині і карі» ускладнився й набув особливо важливої художньої функції. «Двійниками» Раскольникова, персонажами, які пародіюють теорію головного героя, доводять її основні положення до абсурду, оголюючи її сутність, виступають насамперед Лужин і Свидригайлов. При цьому, відповідно до жанрових принципів поліфонічного роману, образи названих персонажів залишаються самодостатніми, не втрачають художньої переконливості та яскравості, не перетворюються на абстракцію.
Д. Шмаринов. Ілюстрація до роману «Злочин і кара»
Петро Петрович Лужин - тип російського буржуа західної формації, ділок і нагромаджувач, який у нестримному прагненні до багатства не гребує нічим. У романі він представлений як претендент на руку й серце сестри Раскольникова, «безприданниці» Дуні, яку в майбутньому сподівається тримати в страху й покорі за «учинену честь». «Він цілком благонадійний і забезпечений, служить на двох посадах і вже має свій капітал», хоче відкрити в Петербурзі адвокатську контору. Петро Петрович солідний чоловік, але поведінкою й манерами намагається підкреслювати свою близькість до молодого покоління, навіть в одязі віддає перевагу «юнацьким тонам». Лужин має привабливу зовнішність, але в його «досить гарному обличчі» є щось неприємне й відразливе. Така й «теорія» цього персонажа (він любить «говорити» і «дуже любить, щоб його слухали») - зовнішньо, «стилістично» подібна до популярних в 1860-х роках учень про «всесвітнє благо», «спільну справу», однак відвертає нормальну людину своїм цинізмом і голою обачністю.
Подробиці. Розмовляючи з Лужиним, Раскольников і Разуміхін зрозуміли, що він з диявольською виверткістю перекручує принцип «всесвітнього блага», пропонуючи свою «казуїстику»: «Якщо мені, наприклад, говорили: “возлюби” і я возлюбляв, то що з того виходило?.. виходило те. що я рвав каптан навпіл, ділився з ближнім, і обидва ми залишалися наполовину голі... Наука ж говорить: полюби, перш за всіх, одного себе, бо все на світі на особистому інтересі ґрунтується. Полюбиш одного себе, то й справи свої упораєш як слід, і каптан твій залишиться цілим... Чим більше в суспільстві влаштованих приватних справ і, так би мовити, цілих каптанів, тим більше влаштовується в ньому й спільна справа».
Раскольников відчуває егоїстичну основу такої теорії, його обурює і ображає цей апофеоз «любові до себе». Відтак найтонший психологічний нюанс - нервове, збуджене сприйняття індивідуалістичної суті теорії Лужина — виказує Раскольникова як автора дуже близької ідеї - ідеї торжества зарозумілості, самоствердження будь-якими засобами, нехтування інтересами інших, іноді навіть близьких людей.
Можна також говорити про «паралельність» образів Раскольникова і Свидригайлова. Характер Свидригайлова в романі детально розроблений, за вчинками й висловлюваннями цього персонажа відкривається ціла життєва філософія, певна «точка зору» на світ. «Свидригайловщина» розкрита і як складне психологічне явище, типове для часів кризи й занепаду.
Заможного поміщика Свидригайлова оточують численні чутки, з яких одна гірша за іншу. Громадська думка звинувачує його в смерті дружини, яку він нібито отруїв, у мордуванні й доведенні до самогубства служника, у скривдженні дівчинки. Як небезпечну людину Свидригайлова сприймає і Дуня. Сам герой характеризує себе як особистість, позбавлену принципів, що діє в силу свого «хотіння». На відміну від Лужина, він не вуалює свої вчинки виправдувальними теоріями: «Я нічиїм поглядом майже не цікавлюсь... а тому чому ж і не побувати пошляком... Я людина розпусна і бездіяльна». Свидригайлов давно «переступив» через моральну норму, поринувши в розпусту, дійшовши до межі падіння. І разом з тим саме Свидригайлов упродовж усього роману здійснює багато добрих справ, за зауваженням одного з дослідників, більше, ніж усі інші персонажі разом узяті. Він забезпечив майбутнє своїм дітям, потім сиротам Мармеладовим; хоче влаштувати долю Соні, витягти її «з виру»; пропонує Раскольникову кошти для втечі до Америки; обіцяє виплатити борги Катерини Іванівни. І в стосунках з Дунею світлий бік натури Свидригайлова, врешті-решт, бере гору. У самій здатності героя поєднувати непоєднуване, робити водночас і добрі, і погані вчинки виявляється відсутність у душі таких «широких» натур, як він, чіткої розмежувальної лінії між добром і злом.
Подробиці. Певною мірою життєва позиція Свидригайлова пояснюється в романі трагічною роздвоєністю особистості героя. З одного боку, він усвідомлює і, так само як Раскольников, хворобливо переживає недосконалість світу, не раз говорить про неприйняття світопорядку, який ґрунтується на несправедливості й фальші. З іншого боку, його бунтарство не має позитивного заряду. Та й добро Свидригайлова насправді гірке, добро, як він сам зізнається, «з нудьги». Воно не потребує від матеріально незалежного «хазяїна» життя ні страждань, ні навіть найменших обмежень. Філософський скептицизм Свидригайлова, його розчарування в теперішності, невіра в майбутнє, знижене фантастично-гротескне уявлення про вічність як про маленьку закопчену сільську лазню з павуками в кутках - усе це споріднене з крайнім песимізмом «людини з підпілля». Свидригайлов говорить Раскольникову: «Ми з вами одного поля ягода», тим самим вказуючи на близькість їхніх натур і світорозуміння.
У цьому випадку спільність двох життєвих філософій можна вбачати в зміщенні моральних критеріїв, втраті чітких життєвих орієнтирів, у відсутності справедливої ідеї в індивідуалістичному, приреченому на поразку анархічному бунті, на який зважуються і Раскольников, і Свидригайлов.
«За» і «проти»: Соня Мармеладова та Родіон Раскольников
Достоєвський не спрощує процес «відновлення людини» в Раскольникові, показуючи, що навіть після суду й вироку, в Сибіру, в тюрмі й на каторзі герой не вбачає у своєму минулому «особливої страшної провини» і втішається думкою про те, що через вісім років йому буде лишень тридцять два. Тільки поступово, аналізуючи свої вчинки, думки, розмірковуючи над жахливим і пророчим сном про «світову язву-моровицю», спричинену «мікробами» свавілля і нехтуванням гуманістичних культурних традицій, Раскольников відчуває в собі здатність до відродження. «Диво» оновлення особистості Раскольникова (у романі показано тільки перший його етап) відбувається під благодійним впливом любові Соні Мармеладової, у сяйві й теплі її жертовного кохання і всерозуміння.
Образи Соні Мармеладової та Родіона Раскольникова об’єднані за принципом контрасту, який є визначальним для філософського роману Достоєвського. Зіставляються дві життєві позиції: «за» і «проти». Анархо-індивідуалістичному бунту Раскольникова, егоїстичній сутності його теорії протиставлено християнський гуманізм, альтруїзм Соні. З точки зору жанрової структури, двосторонній «діалог» Соні й Раскольникова входить до «великого діалогу» всього роману за законом поліфонізму («багатоголосся»). Під «поліфонією» М. Бахтін, найвидатніший дослідник творчості Достоєвського, розумів «множинність і незлиття голосів і свідомостей», філософське багатоголосся, полілог. У поліфонічному романі, яким вважається роман Достоєвського, «голосам» персонажів властива самостійність, вони звучать нібито «поряд» один з одним і «поряд» з голосом автора, який не є домінуючим.
Д. Шмаринов. Ілюстрація до роману «Злочин і кара»
Подробиці. Соня, так само як і Раскольников, «переступила», але не через іншу людину, не через християнську мораль, а через себе, пожертвувавши собою, а не кимсь іншим. Мотиви, за якими Соня стала на шлях гріха, продиктовані святим прагненням врятувати маленьких сестер, брата, хвору мачуху. Катерина Іванівна, отримавши від Соні гроші, усю ніч молиться за неї, оплакуючи її «падіння». Як подвиг самозречення розцінює життя Соні Раскольников: «Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився», — говорить він, цілуючи дівчині ноги. Її жертовний подвиг ґрунтується на безмірній відданості людям, співчутті. Схожа на дитину у своїй беззахисності й чистоті, «тиха» Сонечка протиставляє антигуманному бунту Раскольникова своє розуміння ідеї перетворення світу - оновлення його через доброту, покірливість, лагідність, жертовність.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
І рівень
1. Укажіть неправильне продовження твердження.
Сюжет роману «Злочин і кара» - це...
A. ...історія злочину Раскольникова та його спокутування.
Б. ...історія зародження «теорії» Раскольникова.
B. ...історія каяття Раскольникова у скоєному злочині.
Г. ...історія взаємин Раскольникова з родиною Мармеладових.
2. Укажіть правильне продовження твердження. Найголовнішим у романі «Злочин і кара» є...
А. ...детективний сюжет.
Б. ...критика суспільства.
В. ...любовна лінія.
Г. ...дослідження «теорії», яку головний герой намагається перевірити експериментальним шляхом.
3. Укажіть неправильне продовження твердження.
Одним із мотивів злочину Раскольникова є...
A. ...ненависть до лихварки.
Б. ...жага багатства.
B. ...прагнення помститися за всіх «принижених і ображених».
Г. ...потреба перевірити експериментальним шляхом власну «теорію» й самого себе.
II рівень
1. Укажіть правильне продовження твердження.
Головна помилка Раскольникова полягає в тому, що він...
A. ...виявився заслабким для того, аби вповні реалізувати свою «теорію».
Б. ...скоїв непередбачений планом другий злочин.
B. ...намагався досягти гуманної мети антигуманними засобами.
Г. ...спробував перевірити свою «теорію» на практиці.
2. Укажіть правильне продовження твердження.
Головним антиподом Раскольникова в романі виступає...
A. ...Соня Мармеладова.
Б. ...Свидригайлов.
B. ...Разуміхін.
Г. ...Лужин.
3. Як у назві роману «Злочин і кара» відобразився його зміст?
III рівень
1. Визначте головні чинники, які спонукали Раскольникова до злочину. Чим Раскольников відрізняється від звичайного злочинця?
2. Укажіть основних двійників Раскольникова й визначте основні точки дотику та принципові розбіжності між ними й головним героєм.
3. Розкрийте своєрідність і значення образу Соні Мармеладової в романі.
IV рівень
1. Поясніть сутність «теорії» Раскольникова та його експерименту над самим собою. У чому, на вашу думку, герой був правий? А які його судження ви спростували б?
2. Які аргументи автор роману висуває проти «теорії» Раскольникова? Чи згодні ви з ними?
3. Які моральні й філософські проблеми порушено в романі «Злочин і кара»? Висловте своє ставлення до них. Чи вважаєте ви ці проблеми актуальними в наш час? Обґрунтуйте свою думку. Робота в парах. Обговоріть подані запитання.
А. Чи можна виправдати вбивство «нікчемної» лихварки тисячею добрих справ, як проголошував Раскольников? Яку відповідь на це запитання дає Достоєвський? А як вважаєте ви?
Б. Чи правий був Раскольников, поділяючи людство на «звичайні» та «незвичайні» особистості й надаючи «незвичайним» право на необмежену свободу? У чому полягає небезпека таких поглядів?
Спробуйте підтвердити свої міркування фактами з історії чи прикладами з літературних творів.
В. Стосовно яких висловлених у романі думок, на ваш погляд, можна подискутувати?
ДОДАТКОВІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
1. Які особливості жанру «роману-трагедії» притаманні «Злочину і карі» Ф. Достоєвського?
2. Образ Соні багато в чому протиставлений образу Раскольникова. Визначте найголовніші елементи такого протиставлення. Які духовні шляхи втілені в цих персонажах? Який із цих шляхів видається вам більш виправданим? Чому?
3. Як реалізується «петербурзький міф» у романі «Злочин і кара»? Поясніть на прикладах з тексту, як урбаністичний пейзаж, опис вулиць, будинків, сходів, подвір’їв пов’язаний з психологією героїв Достоєвського.
Теми рефератів: «Символіка снів у романі “Злочин і кара" Ф. Достоєвського»; «Система образів “двійників" і антиподів Раскольникова»; «Християнська символіка в романі “Злочин і кара”«. Теми творів: «Крах Раскольникова: морально-філософська проблематика роману “Злочин і кара" Ф. Достоєвського»: «Трагедія “маленької людини" в романі “Злочин і кара" Ф. Достоєвського»; «Образ Соні Мармеладової в романі “Злочин і кара" Ф. Достоєвського».