Верлібр (франд. vers libre - вільний вірш) - вірш, що не має метра й рими і відрізняється від прози тільки членуванням на віршові відрізки.
Декаданс (франд. decadence; від пізньолат. decadentia - занепад) - культурний феномен межі ХІХ-ХХ ст., якому притаманний специфічний умонастрій «кінця століття». Його серцевину становить «потяг до занепаду», перетворений на джерело витончених переживань, поєднаних з естетством, «служінням красі» й відмовою митців від суспільних і моральних зобов’язань. Характерним для декадансу є все присмеркове, позначене хворобливістю і згасанням, що розцінюється як вершина витонченості й одуховленості. Позбавлений власної художньої системи, декаданс використовував виражальні засоби, витворені тогочасними напрямами й течіями - натуралізмом, імпресіонізмом, неоромантизмом, символізмом тощо. При цьому декаданс не слід закріплювати за певною течією, «ніхто і ніщо не вкладається в нього цілком, але серед видатних майстрів літератури й мистецтва є багато до нього належних» (О. Михайлов).
Епопея (грец. еророііа-, від epos - слово, оповідь і роіед - творю) - значний за обсягом і монументальний за формою твір епічного характеру, в якому широко й багатоаспектно відображається епохальний злам у духовному та соціоісторичному житті нації (або кількох націй). Прикладами найвидатніших епопей у зарубіжній літературі XIX ст. є «Людська комедія» О. де Бальзака, «Війна і мир» Л. Толстого, «Ругон-Маккари» Е. Золя.
Естетизм — течія в культурі й мистецтві межі ХІХ-ХХ ст., витоки якої сягають романтизму. Представники цієї течії висували на передній план естетичні цінності мистецтва, зображення краси в досконалості її форм, нерідко - за рахунок згортання змістового компоненту твору. З естетизмом була пов’язана творчість угруповання прерафаелітів на чолі з поетом і художником Д.Г. Россетті й Дж. Рескіним, мистецтво ранніх символістів і прихильників «чистого мистецтва». Художні принципи тих, хто належав до естетизму, були досить суперечливим явищем, що поєднувало елементи, здавалося б, непоєднувані - гедонізм та ідеалізм. Проте і в теорії, і на практиці єдиним, цілісним у цих митців було заперечення цінностей вікторіанського суспільства, його самовдоволеної обмеженості, несвободи, фарисейства, громадського цькування інакомислячих тощо. Вони воювали проти так званої офіційної суспільної опінії, яку О. Уайльд визначив як «спробу організувати громадське невігластво, піднести його до значення фізичної сили».
Імпресіонізм (франц. impressionisme; від impression - враження) - напрям у літературі та мистецтві межі ХІХ-ХХ ст. Стрижнем імпресіоністичного художнього бачення є «культ враження» з притаманною йому самоцінністю безпосередніх мінливих відчуттів. Художній образ, як правило, будується на недомовках і натяках; замальовкам властиві фрагментарність і етюдність; оповідь забарвлена ліричною стихією.
Художня система імпресіонізму запрограмована не на раціональне осмислення та аналіз життєвих форм і явищ, як у системі реалістичній, а на їхнє чуттєве сприйняття, на враження й передчування. Митці-імпресіоністи задовольняються чуттєвим образом, «передоручаючи» його осмислення й аналіз глядачеві або читачеві. Для них важливо передати своє бачення і відчуття явища, а не те, що вони про нього думають.
Літературний імпресіонізм зазнав значного впливу живописного, але стосується це передусім імпресіоністичної прози, яка справді вчилася в живопису й «перекладала» його художню мову своєю - словесною, тимчасом як імпресіоністична поезія більше орієнтувалася на музику й музикальність.
Інтелектуальний роман — роман, сконцентрований на актуальних для певної доби інтелектуальних і загальнокультурних проблемах, нерідко оздоблений відповідними дискусіями або висловлюваннями, насичений складним інтелектуальним підтекстом, створюваним алюзіями, посиланнями на різноманітні літературні, мистецькі, філософські та інші твори.
Натуралізм - напрям у літературі та мистецтві, що набув свого поширення на межі ХІХ-ХХ ст. і характеризувався настановами на фотографічно точне відтворення дійсності та осмислення особистості крізь призму її біологічної та соціальної зумовленості. Натуралісти прагли перенести у художню творчість принципи наукового дослідження, наполягаючи на тотожності письменницької творчості праці вченого. Натуралізм сформувався у Франції, де мав свого головного теоретика й надзвичайно продуктивного практика Е. Золя, а також талановитих письменників - братів Е. і Ж. Гонкурів, А. Доде та інших.
Неоромантизм (від грец. neos - новий і романтизм) - умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі ХІХ-ХХ ст. Представники неоромантизму, як і їхні попередники - романтики першої половини XIX ст., заперечували прозу «обивательського життя», оспівували мужність, подвиги, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний для неоромантизму герой - непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини»; вигнанець, що протистоїть більшості; шукач романтики й пригод. Сюжетам неоромантичних творів притаманні гостра напруженість, елементи небезпеки, боротьби, фантастики. Неоромантичні тенденції простежуються у творчості Джозефа Конрада, Р. Кіплінга, Р.Л. Стівенсона, А. Конан Дойла, Е.Л. Войнич, Г. Ібсена, Джека Лондона, М. Гумільова та інших письменників.
Парадокс (від грец. paradoxos - дивний) — вислів або судження, що суперечить загальноприйнятій думці, традиційним поглядам або здоровому глузду. Парадокс найчастіше має дотепну форму й належить до царини комічного.
Поліфонія (від грец. polys — численний та phone - звук) - буквально: багатоголосся, багатозвучність. Термін «поліфонія» був запозичений з музикознавства М. Бахтіним, який у монографії, присвяченій поетиці Ф. Достоєвського, розробив теорію «поліфонічного» роману й дав характеристику особливого типу художнього мислення, що відрізняється від традиційного «монологічного». Нині цей термін вживається для опису найрізноманітніших явищ літератури та мистецтва.
Психологізм - художнє відтворення внутрішнього світу людини, її емоцій, думок, внутрішньої боротьби тощо.
У літературі відомі два основних види психологізму - об’єктивний і суб’єктивний, залежно від точок, з яких ведеться у творі оповідь, - зовнішньої, об’єктивної, чи внутрішньої, суб’єктивної. Відповідно в першому випадку оповідь ведеться від третьої особи, а в другому — від першої, тут суб’єкт дії і розповідач зливаються. Домінуючим засобом об’єктивного психологізму є психологічний аналіз, тобто аналітичне авторське відтворення процесів, що відбуваються у внутрішньому світі персонажів, у їхньому духовному й душевному житті, у свідомості й підсвідомості. Саме до цього типу психологізму вдавався Стендаль.
Реалізм - літературно-художній напрям, який остаточно сформувався приблизно в середині XIX ст. і розробив принципи аналітичного осмислення дійсності та життєво достовірного її зображення в художньому творі. Реалізм розкривав сутність життєвих явищ через змалювання героїв, ситуацій та обставин, «узятих із самої дійсності». Письменники цього напряму досліджували зовнішні (конкретні соціально-історичні) та внутрішні (психологічні) чинники описуваних ними подій, втілювали в персонажах не лише індивідуальні людські характери, а й типові риси представників певних суспільних верств (саме завдяки реалізму виникло уявлення про соціально-психологічні типи). Глибокий аналіз у реалістичних творах поєднувався з гострою критикою суспільного життя, порушенням моральних і філософських проблем. З реалізмом XIX ст. пов’язані імена Стендаля, О. де Бальзака, П. Меріме, Г. Флобера, В. Теккерея, ПІ. Бронте, Ч. Діккенса, І. Гончарова, І. Тургенева, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, М. Некрасова, Т. Фонтане, Марка Твена та інших письменників.
Роман - великий епічний жанр, який набув значного поширення в літературі XIX ст. (хоча зародження цього жанру відноситься ще до часів античності). Роман відтворює життя в усій його повноті та розмаїтті. В основу роману найчастіше покладено зображення долі героя (або кількох героїв) упродовж тривалого часу, інколи - навіть кількох поколінь. Події, пов’язані з долею персонажів, зазвичай розгортаються на широкому історичному й суспільному тлі. Характер людини в романі відтворюється в його зв’язку з соціально-історичним середовищем. Жанр роману дозволяє передати найбільш глибокі й складні процеси життя, порушити проблеми загальнолюдського значення, приділити пильну увагу процесу формування й еволюції особистості.
У реалістичній літературі з’явилося багато відгалужень романного жанру, які нерідко називають жанрами, хоча точніше було б визначити їх як жанрові різновиди роману. Так, соціально-побутовий роман має на меті дослідження процесів соціального життя, повсякденної дійсності, звичаїв і уявлень, характерних для суспільства (або його прошарків) за певної доби. У центрі уваги психологічного роману знаходиться внутрішній світ особистості в його зумовленості конкретними історико-суспільними чинниками. У рамках соціально психологічного роману відбувається поєднання й взаємодія тенденцій, притаманних соціально-побутовому та психологічному. У деяких реалістичних творах до цих аспектів додається широка філософська проблематика, що надає підстави визначати їх як філософські романи.
Символ (від грец. sуmbolon - знак, ознака) - універсальна естетична категорія, образ, наділений значенням, не тотожним змістові самого образу. На відміну від алегорії, значення символу не піддається однозначному формулюванню і є багатовимірним за визначенням; відтак його дешифрування потребує активної участі читача.
Символізм (від франц. symbolisme; грец. sуmbolon - знак, ознака) - художній напрям у мистецтві й літературі межі ХІХ-ХХ ст. Його засадничою ознакою є «символізація» художнього мислення, внаслідок якої явища дійсності набувають характеру «знаків» певних душевних станів, настроїв, ідей тощо, тобто перетворюються на символи, котрі є важливим засобом творення художньої образності. Характерний художній принцип символізму полягає у виявленні «відповідностей» і аналогій між різноманітними явищами. Основи символістського напряму остаточно сформувалися у творчості П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме, Е. Верхарна.
Соціально-психологічна проза - одне з найяскравіших досягнень реалізму XIX ст., у якому реалізувалася характерна для цього напряму настанова на ретельний аналіз суспільного життя і внутрішнього світу особистості. Від початку формування реалізму в ньому розвивалися дві течії: соціологічна, що акцентувала увагу на дослідженні суспільства як певної цілісності (Бальзак), та психологічна, першорядним об’єктом дослідження якої була особистість, вписана в конкретний історико-суспільний контекст (Стендаль). Результатом їхньої взаємодії та взаємозбагачення в межах літературного процесу стало формування потужного пласта реалістичної соціально-психологічної прози з притаманною їй системою пріоритетів, естетикою та поетикальною специфікою. Найвизначнішими творцями цієї прози вважаються О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, В. Теккерей, Ч. Діккенс, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, I. Тургенев, I. Гончаров, Г. Джеймс та інші.
Одним з найхарактерніших явищ соціально-психологічної прози є жанр соціально-психологічного роману, який набув надзвичайного поширення в реалістичній літературі XIX ст.
Сугестія (лат. suggestio; від suggero - навчаю, навіюю) - навіювання емоцій, думок, душевних станів.
«Чисте мистецтво» (або «мистецтво для мистецтва») — назва низки естетичних концепцій, що утверджували самоцінність художньої творчості, її незалежність від політичних, ідеологічних, соціальних та інших зовнішніх чинників. Теорія «чистого мистецтва» сформувалася в середині XIX ст. як реакція на прагматизм капіталістичного суспільства, з одного боку, та на приписи соціально орієнтованої літератури - з іншого. Представники поезії «чистого мистецтва» були підкреслено зосереджені на «вічних» (тобто незалежних від диктату соціальної дійсності) темах: природи, краси, мистецтва тощо.