З російської літератури
(1821—1881)
ЛІТЕРАТУРНИЙ ПАРАДОКС
Якби нині складали десятку найкращих письменників другого тисячоліття (за оцінкою сучасних митців, літературознавців, за кількістю перевидань тощо), Достоєвський, поза сумнівом, увійшов би до цього переліку. Однак за життя Федора Михайловича Достоєвського за межами Росії не знали навіть письменники. На батьківщині ж тогочасні літературні критики не вирізняли його з-поміж таких видатних письменників, як Некрасов, Чернишевський, Лесков, Гончаров. Наприкінці XX століття визнаний майстер світового роману Володимир Набоков (який, однак, навряд чи увійшов би до умовної «десятки») переконливо розвінчував стилістику романів Достоєвського, справедливо називаючи її «незграбною».
Достоєвський починається й закінчується парадоксом. Суперечливі композиція його романів, побудова фраз, виклад думок. Суперечлива натура цього генія, парадоксальне життя.
БІДНІ ЛЮДИ
Слова «Петербург» і «Достоєвський» у світовій культурі стоять в одному смисловому ряду. Достоєвський і його художні персонажі нерозривно пов’язані з Петербургом. Образ північної столиці, створений Достоєвським, вважається найглибшим і найправдивішим серед літературних образів Петербурга.
Тим часом Достоєвський народився (11 листопада 1821 року) і зростав у Москві. Лише у підлітковому віці він оселився в місті на Неві: батько (військовий лікар) відвіз Федора разом зі старшим братом Михайлом до Петербурзького військово-інженерного училища. Завдяки цій події Достоєвський прекрасно запам’ятав себе п’ятнадцятирічним. До того ж він вважав себе типовим юнаком свого покоління, і тим важливіше його свідчення: очевидно, вам цікаво буде дізнатися, наскільки ваші ровесники у 1837 році були несхожі чи, може, схожі на вас. У кожного підростаючого покоління є свій пароль (припустимо, у вас це «інтернет», «сайт» або «чат»), у покоління Достоєвського — високе і прекрасне (Може, і тепер, виходячи в інтернет, підсвідомо чекаєте на зустріч із високим і прекрасним?). Юний Достоєвський сприймав це словосполучення як одне слово, навіть «словечко», пригадуючи наприкінці життя:
...тоді це словечко було ще свіже й вимовлялося без іронії. І скільки тоді було й ходило таких прекрасних словечок! Ми вірили у щось пристрасно, і хоч ми обидва відмінно знали все, що вимагалося на іспит з математики, проте мріяли ми лише про поезію й про поетів. Брат писав вірші, я ж творив подумки роман з венеціанського життя. За два місяці до того загинув Пушкін, і ми збиралися з братом, приїхавши до Петербурга, відразу ж піти на місце поєдинку і дістатися колишньої квартири Пушкіна, побувати у кімнаті, що чула його останній подих.
Однак брата майбутнього письменника до училища не прийняли за станом здоров’я. Федір опинився на самоті — хоч йому й не довелося пережити справжньої самотності та зазнати злиденного життя бідного студента з провінції, чого не уник його герой Раскольников («Злочин і кара»). Достоєвський жив у казармі, його мінімальні побутові потреби були забезпечені. Щоправда, в одному з найкращих на той час вищих навчальних закладів Росії навчалися представники політичної та військової еліти — сини генералів, вищих посадових осіб імперії, і Федір — юнак дворянського походження, але з небагатої родини — почувався ніяково серед гоноровитих однокурсників. Та й начальство училища, й педагоги упереджено ставилися до студентів скромного достатку. 1839 року Достоєвського приголомшила звістка про раптову й передчасну смерть батька. Тоді й стався з ним перший напад страшної хвороби, яка дошкуляла йому решту життя, — епілепсії.
Однак Федір вистояв. Він наполегливо й вдумливо вчився, отримував різнобічну освіту (крім технічних і природничо- математичних наук, в училищі викладали іноземні мови, російську літературу, історію, архітектуру й живопис). Однокурсники належно оцінили здібного юнака — а серед них були майбутній письменник Дмитро Григорович, майбутній художник Костянтин Трутовський, учений-фізіолог Ілля Сеченов та інші. Отже, годі дивуватися, що при такому інтелектуальному потенціалі студенти серйозно, фахово займалися літературною працею, читали твори зарубіжних авторів різними мовами і обговорювали прочитане.
Ілля Глазунов. Біла ніч. XX ст.
Федір Михайлович висловлював свої літературні враження і в листах до брата Михайла. «Бальзак — великий! — пише він про сучасного письменника, якого дехто вважав просто «модним». — Його характери — витвори всесвітнього розуму! Не дух часу, але цілі тисячоліття підготували борінням своїм таку розв’язку в душі людини».
Закінчивши училище 1843 року, Достоєвський став офіцером і отримав призначення в інженерний корпус Санкт- Петербурзької інженерної команди. Однак служба мало цікавила його. Весь вільний час він обдумував літературні сюжети і перекладав з французької.
Першим друкованим твором Достоєвського став переклад «Ежені Гранде» Бальзака, опублікований 1844 року. Переконавшись, що й література може давати хліб, Достоєвський покинув службу. Однак важливість перекладу роману великого француза для подальшої літературної біографії Достоєвського полягала не лише в цьому. Спроба «співавторства» з Бальзаком стала водночас і пошуком, і відкриттям молодим письменником свого місця в тогочасній європейській літературі.
Коли через декілька років доба літературного учнівства Достоєвського була закінчена, він передав свій перший — власний, а не перекладний — твір «Бідні люди» колишньому однокурснику Дмитрові Григоровичу. Разом зі своїм другом, молодим поетом Миколою Некрасовим, Григорович того ж вечора почав читати рукопис. Захопившись, друзі просиділи над ним майже до світанку. Дочитавши, пішли на квартиру ідейного лідера «натуральної школи»1 і розбудили його вигуком: «Віссаріон Григорович, новий Гоголь народився!» «У вас Гоголі немов гриби з’являються», — спросоння відповів роздратований Бєлінський. Однак прочитав твір того ж дня і щиро привітав автора з вдалим літературним дебютом.
Прізвисько «новий Гоголь» настільки приросло до молодого прозаїка, що майже століття іще критики і читачі помічали: геній Достоєвського — зовсім інший, здебільшого протилежний генію Гоголя.
1Натуральна школа — умовна назва початкового етапу розвитку реалізму в російській літературі 40-х рр. XIX століття. Основні її принципи — заперечення тогочасної соціально-політичної дійсності, інтерес до повсякденного життя, співчутливе зображення представників демократичних верств суспільства.
Сам Достоєвський завжди наполягав на драматичній формі свого першого твору і вважав його своїм художнім відкриттям, яким пізніше скористався для розробки нового типу прози і нової форми роману, яку літературознавець Михайло Бахтін назвав поліфонічним романом (за аналогією з поліфонією — багатоголоссям — у музиці, наприклад у творах Йоганна Себастьяна Баха). «Бідні люди» — повість у листах, де поки що звучать лише два голоси — бідного чиновника Макара Дєвушкіна та дівчини Вареньки, яку він кохає чистою, радше навіть батьківською любов’ю.
Отже, «маленька людина» в творі Достоєвського здобула власний голос!.. Це було настільки незвично для читачів, що вони плутали голос героя твору Достоєвського з голосом автора. Автор «Бідних людей» нарікав на своїх читачів: «В усьому вони звикли бачити пику письменника; я ж моєї не показував. А вони й не второпали, що то говорить Дєвушкін, а не я, і що Дєвушкін інакше говорити й не може». Звісно, людина з такою освітою і світоглядом, як Дєвушкін, насправді нічого подібного написати б не могла. У тому й полягає майстерність письменника, щоб читач, усвідомлюючи, що Дєвушкін так не написав би, усе ж припускав думку, що листи писав саме Дєвушкін...
БЕЗ ВИНИ ВИННІ
З 1847 року група петербурзької інтелектуальної молоді почала щоп’ятниці збиратися на квартирі співробітника міністерства закордонних справ Михайла Буташевича-Петрашевського. Обговорювали нові філософські та політичні ідеї, державний устрій Росії та можливості його покращення. Після французької революції 1848 року, відгомін якої прокотився всією Європою, розмови петрашевців набули революційного характеру. Агенти спецслужб інформували державні органи про небезпечні зібрання протягом року. 15 квітня 1849 року на черговій «п’ятниці» у Петрашевського Достоєвський читає один з найвідвертіших антиурядових маніфестів «ідейного батька» молодих революціонерів — Віссаріона Бєлінського, який нещодавно помер. То був відкритий лист до Миколи Гоголя, заборонений цензурою. А вже 23 квітня 37 постійних учасників ♦ п’ятниць» заарештовано і на сім місяців слідства ув’язнено у Петропавлівській фортеці. Вирок Петрашевському, Достоєвському та іншим найактивнішим петрашевцям — смертна кара. В очікуванні неминучої смерті на Семенівському плацу «усе життя подумки промайнуло, як у калейдоскопі, — швидко, як блискавка», — згадував потім Достоєвський. І раптом перед стратою петрашевців верхи прискакав ад’ютант царя і оголосив, що імператор «помилував бунтівників»: замінив смертну кару чотирма роками каторжних робіт, а після цього — солдатською службою.
Отже, з петербурзькими петрашевцями миколаївський уряд розправився приблизно так, як перед тим з групою української інтелектуальної молоді — членами київського Кирило-Мефодіївського братства. Достоєвського у віці близько тридцяти років спіткала доля Шевченка, якого засудили до десятирічного заслання, коли видатному поетові-борцеві було лише трохи за тридцять...
Шістнадцять діб, незважаючи на сорокаградусний мороз, у відкритих санях везли Достоєвського та його товаришів до Західного Сибіру. Там, у місті Тобольську, молодих каторжан відвідали дружини декабристів — Наталя Фонвізіна і Параскевія Анненкова, які двадцять років тому добровільно приїхали до Сибіру розділити важку долю своїх чоловіків — таких же тоді молодих бунтарів, як «петрашевці». Високоосвічені, багаті, красиві й молоді, дворянки мужньо залишилися тут назавжди, аби розраджувати своїх чоловіків, нести усім каторжанам Слово Боже. Ту книжку — Євангеліє, подароване вірними дружинами декабристів, Достоєвський свято беріг до смерті.
Умови життя і роботи у тобольському острозі були жахливі. Достоєвський спав на спільних нарах (по три дошки на брата) з убивцями, злодіями, ґвалтівниками. А вдень, стоячи по коліна в холодній річці, каторжани розбирали старі іржаві човни. Носити цеглу з берега на будівництво казарми уже вважалося порівняно легкою роботою...
Після тобольського острога митцеві судилося пережити нічим не кращий омський, потім — солдатську службу в Семипалатинську, що інколи була важчою за каторгу. Лише через кілька років Достоєвський отримав офіцерський чин. У Семипалатинську він уперше покохав — і одружився.
Тим часом Микола І помер, і новий цар — Олександр II — дозволив петрашевцям повернутися до столиці. 1859 року Достоєвський розпочав роботу над «Записками з Мертвого дому» — спогадами про каторгу, які завершив 1861 року.
ЖОРСТОКИЙ ГУМАНІСТ
«Не знаю кращої книжки з усієї нової літератури, включаючи Пушкіна, — захоплено відгукнувся Лев Толстой про «Записки...» Достоєвського. — Погляд... щирий, природний і християнський».
Як пам’ятаємо, побачити «людину в людині» Достоєвський і в ранніх творах вважав своїм головним завданням. Жорстока доля ніби випробовувала письменника: чи зможе він побачити «людину в людині» й у «Записках з Мертвого дому», де і в людях, здається, все вмерло, а все ж то живі люди, і таких на світі багато... «Та це, можливо, і є найобдарованіший, найсильніший народ з усього народу нашого. Але згинули даремно могутні сили, згинули ненормально, незаконно, незворотньо. А хто винний? Оце б то й воно: хто винний?» Диявол-спокусник, гріхи людські — таку відповідь можна було б вважати справді християнською.
Погляд Достоєвського не лише Толстой вважав християнським. Гуманізм Федора Михайловича часто називають «жорстоким». І чи можна взагалі назвати Достоєвського «гуманістом»? Адже в центрі його світу стоїть не звичайна людина, а богорівна. Сина Божого теж мучили жорстоко і безневинно. Хоч Ісус Христос був безгрішним, люди покарали Його, як і найбільших злочинців, — прирекли на смерть. Син Божий мусив страждати на хресті, бо не було іншої змоги припинити щоденної роботи диявола.
Бог дав людині свободу дій, тому не може прямо керувати людськими вчинками, завжди вибираємо, як діяти, ми самі! Коли Ісус добровільно прийняв муки за всіх нас — і мертвих, і живих, і ще не народжених, — Він перебрав на себе й людські гріхи, тож люди повинні вірити у це і, дотримуючись Божих заповідей, мати життя вічне. Чому ж більшість не вірить? Адже, вірячи, як сказав ще у XVTI столітті Блез Паскаль, люди нічим не ризикують («Якщо Його нема, ви не втрачаєте нічого; якщо Він є, отримуєте все»). «Жорстокість» такого гуманізму саме в тому й полягає, що ніхто не може заборонити людині любити не світло, а темряву: «...світло прийшло у світ, а люди полюбили темряву більше як світло, бо діла були лихі! Бо кожен, хто робить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не викрилися діла його, бо вони злі* (Євангеліє від Івана, 3:19—20).
Отже, «жорстокість» такого «гуманізму» саме в тому й полягає, що людині прямо говорять: ти можеш або зріднитися з Ісусом і бути таким праведником, як Він (у Достоєвського є роман, головний герой якого — справжній святенник, а суспільство називає його так, як автор — свій роман: «Ідіот»); або ти можеш зріднитися з диявольськими силами і, таким чином, уподібнитися їм (роман-пророцтво на все XX століття: «Біси»). А третього, стверджує Достоєвський, нікому не дано.
Знаючи — не тільки з Євангелія, а й із власного досвіду на каторзі, — що «кожен, хто робить лихе, ненавидить світло і не приходить до світла», Достоєвський сильніше за сучасників відчував катастрофічне наростання зла в світі й відобразив це у своїх творах. У відносно спокійному XIX столітті Достоєвського вважали «жорстоким», «темним», «злим» — така вже доля всіх пророків...
І лише коли світове зло стає очевидним, романи Достоєвського починають перекладати всіма мовами, наслідувати в літературах Європи, СІЛА та Японії. І водночас — звинувачувати його ж у надто «оптимістичному» погляді на світ, у наївності: мовляв, письменник вірив, що краса світ врятує і що кожен злочинець зазнає кари насамперед від власної совісті... І, врешті-решт, відкидати геть як «психопата», читання якого призвичаює молодь до шкідливої звички (не знайшовши їй точного визначення, критики називали схильність до самозаглиблення й психологічного аналізу «достоевщиною»). Так, визначний український письменник Микола Хвильовий у статті «Апологети писаризму» (1926) з обуренням відкидає думку свого опонента про те, що українській молоді не можна не читати Достоєвського, бо тоді вона не матиме європейської освіти: адже цей російський письменник «заволодів думкою» цілої Європи... Хоч би й так, гадає Хвильовий: не можна «в ім’я російської літератури... штовхати нашу молодь в достоевщину».
Тим часом принаймні для 10—20-х років захоплення Європи романами Достоєвського пояснити не складно. XX століття породило поняття світова війна. Не злодії-каторжанини, не войовничі людожери десь в Африці — майже кожний дорослий чоловік-європеєць узяв рушницю і застрелив не одного ворога-європей ця.
Проблема людини, яка щоденно переступає норму біблійної заповіді «не убий», з «химери» або «пророцтва» Достоєвського стає буденністю. Однак у літературі початку XX століття (передусім російській) разом із збільшенням впливу творчості Достоєвського зростає й опір «достоєвщині».
У розпалі Першої світової війни талановитий російський письменник Іван Бунін пише оповідання «Петлисті вуха». Якщо більшість романів Достоєвського має детективний сюжет, то оповідання Буніна — це детектив навпаки, антидетектив: в останній фразі сказано про те, що знайдено тіло жертви, і хоч убивця щойно вийшов за двері, автор не розслідує злочин. Його більше цікавить сам убивця на ім’я Адам — страшний символ гріховності людства.
Читачеві може здатися, що автор згодний з героєм-убивцею, який за кілька годин до вбивства заявив: «Досить вигадувати романи про злочини з карами, час уже написати про злочин без жодної кари... У війнах беруть участь тепер уже десятки мільйонів. Незабаром Європа стане суцільним царством убивць». Він згадує і героя Достоєвського — Раскольникова: мовляв, усе це вигадки письменника, буцімто кожен убивця вже ніколи не житиме спокійно.
Однак хіба романом «Злочин і кара» Достоєвський стверджував таку думку? І, нарешті, що ж таке «достоевщина», про яку так багато говорили упродовж XX століття? Невже твори Достоєвського можуть небезпечно впливати на психіку читачів?
Спробуємо з’ясувати це на прикладі найхарактернішого роману Достоєвського — «Злочин і кара».
***
1. Знайдіть у тексті параграфа відомості про ставлення молодого Достоєвського до Бальзака і спробу його «співавторства» з французьким реалістом. Як ви думаєте, чому саме Бальзак (а не, скажімо, Стендаль) виявився для молодого Достоєвського учителем реалізму?
2. Назвіть причини, з яких Достоєвський на все життя зберіг Євангеліє, подароване йому дружинами декабристів у Тобольську.
3. Як ви розумієте термін гуманізм'?
***
1. Якщо ви вже прочитали бодай один твір Достоєвського, у вас склалось певне враження про нього як письменника. Поміркуйте: ваше враження ближче до сприйняття Достоєвського його сучасниками («жорстокий», «темний») чи до сприйняття читачами XX століття («оптимістичний», «наївний»).
2. Чи актуальна в наш час проблема «злочину і кари»? Які події початку XXI століття це підтверджують?
***
Проаналізуйте картину І. Глазунова «Біла ніч» (с. 65). Яким на полотні зображено письменника? Яку роль на полотні відіграє пейзаж? Що виражає кольорова гама? Які почуття у вас викликає ця картина?
ЖИТТЯ ЯК ДЗЕРКАЛО ЛІТЕРАТУРИ
У Ґете — « Фауст », у Шекспіра — « Гамлет», у Данте — « Пекло», — у кожного великого письменника є книга, в яку він вклав усю душу. Така книга у Федора Достоєвського — «Злочин і кара». Ведучи мову про неї, ми будемо говорити разом із тим про «найвищі вершини творчості, яких коли- небудь сягав його геній», — скажемо ми услід за видатним російським письменником кінця XIX — початку XX століть Дмитром Мережковським.
Роман «Злочин і кара» написано за півтора року і надруковано 1866 року в журналі «Русский вестник». Пропонуючи видавцеві журналу М. Каткову свій новий (ще тільки задуманий) твір, Достоєвський писав йому, що ідея роману, «не може ні в чому суперечити» напрямку журналу — і далі розгорнув саму ідею:
Это — психологический отчёт одного преступления. Действие современное, в нынешнем году. Молодой человек, исключённый из студентов университета, мещанин по происхождению и живущий в бедности, поддавшись некоторым странным, «недоконченным» идеям, которые носятся в воздухе, решил разом выйти из скверного своего положения. Он решился убить одну старуху, титулярную советницу, дающую деньги на проценты... «Она никуда не годна?», «для чего она живёт?», «полезна ли она хоть кому-нибудь?» и т. д. — эти вопросы сбивают с толку молодого человека. Он решает убить её, обобрать, с тем чтоб сделать счастливою свою мать, живущую в уезде, избавить сестру, живущую в компаньонках у одних помещиков, от сластолюбивых притязаний главы этого помещичьего семейства — притязаний, грозящих ей гибелью, — докончить курс, уехать за границу и потом всю жизнь быть честным, твёрдым, неуклонным в исполнении «гуманного долга к человечеству» — чем уже, конечно, «загладится преступление»... Ему удаётся совершить своё преступление... Тут-то и развёртывается весь психологический процесс преступления. Неразрешимые вопросы восстают перед убийцею, неподозреваемые и неожиданные чувства мучают его сердце. Божия правда, земной закон берёт своё, и он кончает тем, что принуждён сам на себя донести... Налагаемое юридическое наказание за преступление гораздо меньше устрашает преступника, чем думают законодатели, отчасти потому, что он и сам его нравственно требует... Выразить мне это хотелось именно на развитом, на нового поколения человеке, чтобы была ярче видна мысль.
Під час написання «Злочину і кари» Достоєвському було 44—45 років. Щойно перед цим його спіткало горе — дві смерті найближчих людей — дружини і брата Михайла. Закінчуючи написання і публікацію роману, він несподівано закохався, зустрівши дівчину Ганну Сніткину, яка невдовзі стала його дружиною і морально підтримувала письменника до кінця життя.
Володимир Фаворський. Портрет Ф. Достоєвського. 1929 р.
На той час Федір Михайлович був відомим у літературних колах як професійний письменник, тож редакція «Русского вестника» погодилася друкувати його роман з радістю.
Перші дві частини «Злочину і кари» побачили світ у січневому та лютневому номерах журналу і захопили увагу численних читачів. (Коли восени того ж року стенографістка Ганна Сніткина — майбутня дружина письменника — входила до будинку Достоєвського, щоб писати під його диктовку роман «Гравець», вона, за її власним свідченням, жахнулася від того, що будинок — «той самий», в якому «мешкав» Раскольников. Отже, вона, як багато інших людей, розпочала читати «Злочин і кару» в журналі.) Коли Достоєвський завершував роботу над черговими частинами роману для нового номера «Русского вестника», що мав вийти на початку квітня, стався замах на життя царя: 4 квітня в Олександра II стріляв молодий терорист, студент Дмитро Каракозов.
Постріл Каракозова став початком цілої серії замахів, останній з яких таки призвів до загибелі Олександра II (до речі, чи не наймудрішого з усіх російських царів, який здійснив одну з перших в Росії ліберальних реформ, зокрема 1861 року скасував кріпацтво). Ця подія глибоко вразила Достоєвського, а ім’я Дмитра Каракозова з того часу не полишало свідомості митця (останній, незакінчений роман, в якому Достоєвський спробував дати синтез усіх подій та ідей свого часу, називається «Брати Карамазови», а одного з братів звуть Дмитром).
Та якщо самого письменника вразив збіг його думок про убивство «з ідейних міркувань» із замахом на життя царя, що відбувся насправді, то редакцію «Русского вестника» цей збіг налякав. І замість продовження роману в березневій книжці була додрукована сторінка з повідомленням про замах Каракозова, а на обкладинці вміщено повідомлення: «Продовження роману «Злочин і кара» відкладається до наступної книжки, оскільки хвороба не дозволила автору переглянути рукопис перед друком, як він того бажав».
Потім був суд над Каракозовим, і терориста-невдаху було засуджено до страти. Що нестерпне очікування страти — це страшне покарання, Достоєвський відчув на собі, тож сподівався на помилування юнака, однак даремно: студента було таки страчено, за іронією долі, 1 вересня того ж року. Достоєвський вважав страту невиправданою жорстокістю, до того ж дії Каракозова не завдали цареві шкоди — як і революційні заклики петрашевців колись...
А якби замах удався?..
Достоєвський, звісно, засуджував будь-яке вбивство, до того ж був палким прихильником Олександра II. Проте розумів і аргументи терористів, які прагнули знищити не стільки царя, як саму ідею самодержавства. Таке специфічне вбивство — ідеологічне, заради ідеї — характеризує політичних чи релігійних фанатиків.
Однак Достоєвський навів усі аргументи для подібного вбивства до замаху Каракозова (і тепер, може, з жахом думав: а чи не вплинув Раскольников своєю аргументацією «вбивства заради людства» — на Каракозова?!!). Адже злочин Раскольникова — саме ідеологічний.
Це не заважає творові Достоєвського за своєю жанровою формою бути детективним романом. Є там і розумний детектив Порфирій Петрович, який веде цю справу — «фантастичну, похмуру, справу сучасну, нашого часу випадок, коли мутилося серце людське... Вбили за теорією», — одразу підозрює слідчий. З цього приводу Д. Мережковський зауважував:
У цій-бо теоретичності злочину і полягає весь жах, весь нескінченний трагізм становища Раскольникова. Для нього закритий останній вихід грішника — каяття, для нього нема каяття, бо й після вбивства, коли його терзають сумніви, він продовжує вірити в свої переконання, що виправдовують убивство... Найбільш руйнівна з-поміж пристрастей — фанатизм... Жоден з пороків не заглушає до такої міри голосу совісті... Є щось справді жахливе і майже нелюдське в таких фанатиках ідеї... Життя, страждання людей — для них ніщо, теорія, логічна формула — усе.
Ось ми і підійшли впритул до головного парадоксу роману «Злочин і кара». Даючи великому роману ту ж назву, яку він планував дати невеличкій повісті, Достоєвський свідомо провокував читача звинуватити автора в «абстрактному психологізмі»: мовляв, наївно гадати, що будь-який злочинець згодом каятиметься, підсвідомо бажатиме кари...
Це, справді, було недоліком повісті, задуманої Достоєвським. Усвідомивши це, письменник не обмежився повістю, а вирішив написати великий роман. До речі, кожен з романів Достоєвського пов’язаний з авторською самокритикою. Висунувши якусь тезу, автор, розгортаючи її в розгалужений сюжет, виявляє логічну хибність початкової тези. З урахуванням уточнень і будується сюжет, постає роман.
Авторська самокритика пов’язана із зображенням самокритичного героя. Порівнюючи Раскольникова з іншими «ідейними» літературними злочинцями (у творах Байрона, Лєрмонтова, Стендаля), Д. Мережковський доходить висновку:
Корсар, Печорін, Жульєн постійно хизуються, ніби роль грають, наївно вірять у свою правоту і силу. А герой Достоєвського вже сумнівається, чи має він рацію. Ті вмирають непримиренними, а для нього цей стан гордої самотності й розриву з людьми — лише тимчасова криза, перехід до іншого світогляду.
Отже, у процесі написання роману Достоєвський відмовився від ідеї про муки совісті, що нібито очікують кожного злочинця. Остаточна ідея роману полягає у моральній необхідності покарання саме злочину Раскольникова — покарання не зовнішнього, а внутрішнього. Достоєвський переконався, що він як художник не має права покладатися лише на власний життєвий досвід; для художника має існувати інший, важливіший закон.
«ЦЕ ТИПОВО»
Йдеться про реалізм Достоєвського. Сам він моделював Раскольникова як типовий образ.
Може, правильно було б визначити роман «Злочин і кара» як «антинігілістичний»1 — найкращий, найпереконливіший з-поміж інших. Так, Достоєвський довів, що «нігілісти» загалом непогані хлопці, і якби хтось вчасно переконав їх у хибності їхніх засобів і цілей, вони б, можливо, не тільки зупинились, а й визнали, що «лихі були їхні вчинки» — і прийшли до світла!..
1 «Антинігілістичний» роман — один із видів соціально- психологічного роману, поширений у російській літературі в 60—70-х роках XIX століття. Ідейною темою такого роману було розвінчання молодих, революційно налаштованих героїв, для яких нібито всі попередні цінності людства були «нічим» (від лат. nihil — ніщо).
Ми могли б іти до іншого, полярного тлумачення образу Раскольникова — так, як інтерпретував Раскольникова бунінський герой. Той сприймав його просто як ілюстрацію думки письменника (причому хибної), що злочину без кари взагалі не буває. Проте взагалі — слово не із словника реалізму, писати взагалі намагалися попередники реалістів у мистецтві слова.
Однак і зводити реалізм, зокрема реалізм Достоєвського, до змалювання чи прояснення конкретної ситуації в певному суспільстві — значить виносити цей художній метод за межі мистецтва. І злочин Раскольникова, і його особиста кара на справді мають відношення не до його «нігілізму» чи авторського «антинігілізму». Вони типові, тому що віддзеркалюють один із типових шляхів у людському серці — і до людського серця.
Сказані на початку роману грубі, жорстокі слова «до всього падлюка-людина звикає...» належать не Достоєвському (хоч його досвід перебування на каторзі мав би засвідчувати це), а Раскольникову, який такого досвіду не мав. Однак думка про «падлюку-людину» з’явилася в нього після знайомства з типовим персонажем, виведеним Достоєвським ще в його першій повісті «Бідні люди». Цей персонаж, який на початку другого розділу знайомиться з Раскольниковим у шинку і рекомендується як титулярний радник Мармеладов, дуже нагадує Дєвушкіна: приторно- солодким прізвищем, любов’ю до «високого і прекрасного» серед бруду реального життя, слабкою волею, небажанням дивитися у вічі цього самого життя, а головне — манерою висловлювати свої думки.
Дочка прекраснодушного Мармеладова змушена торгувати своїм тілом, щоб утримувати родину, яку сам Мармеладов прогодувати не може.
Однак який же колодязь зуміли викопати! — цинічно думає Раскольников після зустрічі з Мармеладовим і після того, як він почув його сльозливу розповідь про нещастя його родини. — І користуються! Диви, і користуються ж! І звикли. Поплакали і звикли. До всього падлюка-людина звикає!
Він задумався:
— Ну, а коли я збрехав, — мимоволі аж вигукнув він раптом, — коли справді не падлюка людина, весь взагалі рід людський, то значить, що інше все — забобони, самі тільки страхи напущені, і немає ніяких перешкод, і так тому й слід бути!..
Тобто як Сонечка Мармеладова нібито без «перешкод» і «страхів» займається проституцією, так і він, Раскольников, може і повинен убити.
Зверніть увагу на слово взагалі у цьому монолозі Раскольникова. Це його еврика, його поспішний висновок, хибне «відкриття». Сам відмовившись від поспішних узагальнень, автор роману саме цю відмову робить чи не основним сюжетним стрижнем. Герої Достоєвського продираються до Істини крізь хащі абстракцій. Істина конкретна, жива, як живий Христос.
Микола Ге. Що є істина? Христос і Пілат. 1890 р.
«РОЗУМІЄТЕ ВИ, ЩО ОЗНАЧАЄ ЦЯ ЧИСТОТА?»
Як і кожна людина, Раскольников має індивідуальний досвід. Ось перше з небагатьох узагальнень, яке ми можемо зробити на підставі реалістичного відображення світу в романі Достоєвського. Якби Раскольников не зустрівся з Мармеладовим і не почув історію Сонечки — він би не наважився на вбивство. Та якби він познайомився до вбивства з самою Сонечкою — він відмовився б від цієї безглуздої ідеї, бо знав би не абстрактну Сонечку, а чув її живий голос...
Та хіба ж обов’язково треба вбити когось чи скоїти інший злочин, щоб стати мудрішим? Щоб знайти відповідь, продовжимо спілкуватися з героями Достоєвського.
Схильність до абстрактної жертовності Раскольников може засудити і до того, як убиває. На жаль, засудити не в самому собі, а в іншій людині — сестрі Дунечці. Після розмови з Мармеладовим він читає лист від матері, де йдеться про заплановане Дунею одруження з Лужиним. Цим шлюбом сестра прагне вирішити матеріальні проблеми своєї сім’ї, як Сонечка проституцією — своєї. «Любові тут не може бути», — пише матуся. А що, коли не тільки любові, а й поваги не може бути, а натомість — відраза і зневага?
Зауважимо, що Раскольников на самоті міркує так, ніби розмовляє з живими співбесідниками. І якщо ми протягом дня пильно постежили б за власними думками, то з подивом віддали б шану Достоєвському як глибокому психологу. Саме так — у діалозі — й народжується справжня людська думка. Чим складніша ситуація, в яку потрапляє людина, тим напруженішим стає її внутрішній діалог з уявними співбесідниками — спочатку з одним, потім з іншим. Таким чином діалог перетворюється на полілог, бо не тільки Раскольников з Мармеладовим, а й багато інших «голосів» підключаються до розмови про те, «чи падлюка людина» і що з цього випливає.
Дмитро Шмарінов. Ілюстрації до роману «Злочин і кара». XX ст.
«ХІБА ПРИ ЗДОРОВОМУ РОЗУМІ ТАК МОЖНА МІРКУВАТИ, ЯК ВОНА?»
Один з основних «голосів», крім голосу самого Раскольникова, — Сонечкин.
Хіба при здоровому розумі так можна міркувати, як вона? Хіба так можна ходити над прірвою, прямо над смердючою ямою, в яку її вже втягає, і махати руками і вуха затикати, коли їй говорять про небезпеку? Що вона, чи не на чудо сподівається? І певно, що так. Хіба все пе не ознаки божевілля?
Раскольников «уперто спинився на цій думці», бо «це пояснення йому подобалося навіть більш, ніж будь-яке інше».
Апостол Павло в одному з листів до одновірців-греків з міста Коринфа писав: «А ми проповідуємо Христа розп’ятого, це для язичників — безумство, для самих же покликаних — Божа сила та Божа мудрість! Бо й безумне Боже мудріше від людського, і немічне Боже — сильніше від людського!» (1 Кор., 1:23—25).
Якби Раскольников морально не перебував у глухому куті, то, напевно б, не побачив у проповіді Сонечки нічого, крім «безумства», навіть якби вона відкрито проповідувала вчення «Христа розп’ятого». Але не такими були обставини і стан душі Раскольникова, щоб вважати Соню безумною.
Так чи інакше, саме «безумній» Сонечці Раскольников вирішив відкрити правду про свій злочин. Спочатку — цинічно кинувши виклик її смиренню. «Я просто убив, — сказав він їй, — для себе убив, для себе одного... Мені треба було дізнатись... чи я право маю...»
Що ж відповідає на це Соня? Та майже нічого, доки він прямо не питає її: «Що робити?». До цього вона лише мучиться разом з ним, перебиваючи його розповідь короткими репліками: «Убивати? Убивати право маєте?.. І вбили!» Однак на Раскольникова її короткі репліки діють краще теоретичних аргументів, якими хтось хотів би заперечити його «право». «Хіба я старушонку вбив? — починає виправдовуватися він перед нею.
— Я себе вбив, а не стару лонку»... Ось така зовсім не логічна, проте виправдана психологічно еволюція відбувається упродовж кількох хвилин: від «для себе убив» — аж до «себе вбив».
Поступово Раскольников починає «так міркувати, як вона». І при цьому розуміти, що Соня насправді не є злочинницею, як він, адже свої ганебні заробітки витрачає не на себе. Соня свято вірить у те, що поки від її «блуду» залежить жити чи померти голодною смертю усій родині з малими дітьми, « Бог не допустить», щоб вона захворіла, збожеволіла або померла.
Парадоксально, як завжди, але переконливо Достоєвський показує, як страшне життя його героїні поєднується з щирою християнською вірою. Це саме глибока віра, а не суто формальна релігійність... Образ Сина Божого, який засуджував гріх, але прощав грішника, — та «чудотворна* сила, що дає їй надію.
Коли Раскольников справді зрозумів Соню, йому відкрився вихід для грішників — каяття. Адже він і до цього страждав, сам себе подумки розпинав на хресті. Були вони з Сонею, як ті два злочинці, розп’яті з Ісусом, про яких розповідається в Євангелії від Луки. «Якщо Ти Христос, то спаси Себе й нас!» Обізвався ж той другий і докоряв Йому, кажучи: «Чи не боїшся Ти Бога, коли й сам на те засуджений? Але ми справедливо засуджені і належну плату за вчинки свої беремо — Цей же жодного зла не вчинив». І сказав до Ісуса: «Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!» І промовив до нього Ісус: «Поправді кажу тобі: будеш зі Мною сьогодні в раю!» Після розкаяння Раскольников став схожим на одного з них, що повірив Спасителю й попросив Його заступництва. В епілозі роману головний персонаж постає на каторзі після добровільного зізнання у скоєному злочині і суду над ним. Соня поїхала до Сибіру разом з Раскольниковим. В останній фразі автор повідомляє, що подальше життя його героя — це «історія поступового оновлення людини» для нового життя.
***
1. Як змінився задум роману «Злочин і кара» в процесі його написання? Чи відмовився Достоєвський від своєї попередньої ідеї про те, що будь-який злочинець відчуває потребу в карі?
2. Чому Раскольников розповів Соні про свій злочин? Як ви вважаєте, чи розповів би він комусь про свій злочин, якби не познайомився з Сонею? Відповідь поясніть.
3. Поясніть слова Раскольникова: «Я захотів зважитись, і вбив».
4. Як і чому покаявся Раскольников?
5. Що Соня відповідає Раскольникову на його запитання: «Ти не
покинеш мене?» Чи пояснює вона, чому відповідає саме так? Якщо пояснює, то знайдіть цей уривок у тексті. Якщо ні, спробуйте пояснити за неї.
6. Розкажіть про Порфирія Петровича? Що він за людина?
7. З якою метою Порфирій Петрович приходив до Раскольникова? Що він про нього знав? Звідки? Що пропонував?
8. Що змусило Раскольникова офіційно зізнатися у злочині: а) щире каяття? б) вплив Соні? в) попередження Порфирія Петровича про те, що він фактично розкрив злочин? г) усе це разом узяте? Свою відповідь обґрунтуйте.
9. Опишіть душевний стан Раскольникова на каторзі на момент початку його хвороби. Як він на той час оцінював свій злочин?
10. Коли Раскольников полюбив Соню? Як ви гадаєте, це було справжнє кохання чи любов із вдячності? Доведіть свою відповідь.
11. З чого почалося «оновлення» Раскольникова?
***
1. Що таке фанатизм і чому він часто призводить до злочину? Чому для фанатика покаяння вкрай складне?
2. Назвіть таку мету, яка для вас могла б виправдати будь-який спосіб її досягнення. Чи не позначиться ваш спосіб на існуванні реалізованої мети у подальшому житті?
3.* Чи можна ідеї, висловлені героями роману, приписувати самому автору? Чи можна визначити, ідеї яких героїв письменнику близькі? Якщо так, то чи можна назвати роман Достоєвського рівноправним діалогом (полілогом) ідей? Відповідь поясніть.
***
1. Поясніть слово поліфонізм. Чи є різниця в його значенні стосовно музичного та літературного твору?
2. На якій підставі «Злочин і кару» можна віднести до жанрового різновиду поліфонічного або діалогічного роману?
3. Як манера говорити допомагає зрозуміти характер кожного з героїв твору? Наведіть приклади.
4. Будь-який діалог (полілог) можна розкласти на монологи. Оберіть одного з героїв роману і спробуйте бодай тезово накреслити його монолог, визначити його «голосову лінію» у творі.
5. Чи вважаєте ви і на підставі чого «Злочин і кару» філософським романом; морально-психологічним романом?
6. Чи можна роман «Злочин і кара» зарахувати до детективного жанру? Чи є тут злочинець і слідчий? Чи показано хід розслідування? Чи має твір інші ознаки, характерні для детективного роману?
***
1. Розгляньте ілюстрації Д. Шмарінова до роману «Злочин і кара» (с. 76). Чи вдалося художнику передати настрій роману?
2. Розгляньте картину М. Ге «Що є істина? Христос і Пілат» (с. 75). Як ви розумієте її назву?
3. Ознайомтеся з рубрикою «Символи епохи» (с. 80—81). Підготуйте розповідь про Товариство передвижників1.
1Передвижники — художшіки реалістичного, демократичного напряму, які входили до найпередовішого на той час у Росії мистецького об’єднання — Товариства пересувних художніх виставок, організованого у 1870 році в Петербурзі, метою якого було естетико- просвітницьке виховання народних мас. Основою мистецтва передвижники проголосили реалізм, психологізм та гуманізм.
***
1. Якщо Пушкін і Гоголь, Стендаль і Бальзак належали до першого покоління реалістів, то Достоєвський — до другого. Як Достоєвський розвинув традиції своїх попередників? Наведіть приклади.
2. Наведіть аргументи на користь реалістичності роману Достоєвського.
3. Поміркуйте, чому творчість Достоєвського називають новим словом у реалізмі. Доведіть або спростуйте цю тезу.