У розділі про розвиток прози XIX століття ми спробували визначити як основні причини того, що епос посів у літературному процесі цього періоду центральне місце, так і результати цього явища.
Вивчаючи літературу доби романтизму, ви більше часу присвячували епічним та ліро-епічним родам і переконалися, що поділ літератури за родами не збігається з поділом на «прозу» та «поезію». Так, пушкінський роман у віршах «Євгеній Онєгін» — твір передусім епічний, не просто геніальний роман, а перший російський реалістичний психологічний роман. Ми вже з’ясували унікальну роль російського реалістичного роману в розвитку світового мистецтва, тепер ви можете належно оцінити значення пушкінського віршованого роману для розвитку епосу.
У добу романтизму безпрецедентного значення набула й ліро-епіка — поеми та балади. Не приховуючи своєї суб’єктивності, поет-романтик сміливо втручався у хід подій, відверто нав’язував читачеві власне бачення історії (пригадайте ліро- епічні твори Байрона, Шевченка або Лєрмонтова).
Аж ось на зміну романтизму прийшов реалізм — поети другої половини XIX століття все рідше звертаються до ліро- епосу. Жанр поеми активно освоював хіба що Микола Некрасов. Царицею тогочасної поезії стає власне лірика. Чому?
Відповідь знайдемо, провівши паралелі з розвитком малярства середини XIX століття. Саме тоді було винайдено фотографію, що різко змінило долю живопису як виду мистецтва. Дехто навіть вирішив, що фотографія перевершує художнє полотно. Справді, навіщо малювати реалістичну картину, коли пересічний фотограф набагато точніше скопіює дійсність, ніж геніальний художник-портретист або художник-пейзажист?.. Мистецтвознавці спробували знайти відповідь на запитання: що ж, власне, такого може здійснити живописець, чого не може й ніколи не зможе фотограф?
Так само, як живопис — з винаходом фотографії, так і лірика — з винаходом психологічного роману стає передусім мистецтвом суб’єктивного погляду. Навіть центр інтересу читачів, скажімо, пейзажної лірики середини XIX століття зміщується. їх більше не цікавить об’єктивність самої «картинки», як це було в ліричних, а особливо ліро-епічних пейзажах першої половини XIX століття, коли навіть існувало таке явище, як полемічний пейзаж (наприклад, яскрава картина української ночі в поемі Пушкіна «Полтава» могла викликати полемічну і не менш яскраву картину («Чи знаєте ви українську ніч?») із ліризованої прози Гоголя — «Вечори на хуторі біля Диканьки»). Натомість весь читацький інтерес переноситься у галузь психологічних переживань людини, яка споглядає пейзаж.
Не лише пейзажна, а й інші різновиди лірики набувають психологічного забарвлення й психологічної мети. Визначним ліриком-психологом, ліриком-реалістом був Микола Некрасов. Він розпочав свій творчий шлях у 1840-ві роки як учень і соратник Бєлінського, як видавець і один із авторів альманаху «Фізіологія Петербурга». У 1847—1866 роках поет видає і редагує журнал «Современник». У 1852 році у вірші «Блажен поет, що зла навкруг», присвяченому пам’яті Миколи Гоголя, Некрасов проголосив єдність принципів натуральної школи в літературі як для прози, так і для поезії.
«Карати* і «любити» — дві невід’ємні, за Некрасовим, мети літератури, зокрема і ліричної поезії взагалі, в якій поет-громадянин пророкує собі таку саму долю, що спіткала Гоголя. Пророкує за законами реалізму, бо вважає такий життєвий шлях шляхом «справжнього» поета — тобто типовим:
З усіх боків його клянуть,
А прийде смерть його несита —
О, скільки він зробив, збагнуть,
Як міг, караючи, любити.
(Переклад О. Новицького)
Іван Крамськой. Портрет М. О. Некрасова. 1877 р.
Відповідно виглядає й Муза такого митця, змальована у вірші поета «Учора в шостій на Сінну1...»:
Учора в шостій на Сінну
Зайшов я наостанку;
Там били дівчину одну,
Ще молоду селянку.
З грудей ні звука, ні зітхань.
Лиш бич по тілу свище...
І Музі я сказав: «Поглянь!
Сестра твоя найближча».
(Переклад М. Терещенка)
Розквіт романтичної лірики середини XIX століття пов’язаний насамперед з творчою еволюцією Федора Тютчева. У романтичну добу образ поета — це передусім образ юного поета. Федір Тютчев не тільки фізично пережив романтичну добу, в свої 50—70 років залишаючись глибоко ліричним поетом. Дожив до цього віку й, приміром, такий його сучасник, як Віктор Гюго. Проте творчість останнього, «академічного» періоду митця, все більше нагадувала хрестоматію з романтизму.
На цьому тлі поезія Тютчева 1840—1870 років вражає свіжістю й глибиною ліричного чуття. Ще один парадокс творчої біографії митця полягає в тому, що в його ранній ліриці ми не знайдемо романтичного образу закоханого поета. Всупереч романтичній традиції, справжнє кохання увійшло в тютчевський світ доволі пізно.
Що ж виніс ліричний герой Тютчева з досвіду кохання — або, якщо бути точнішим, спроби кохання? Що світ не створений для кохання. Що той, хто прагне кохання, змушений іти на непосильні жертви і зрештою гинути під гнітом як нерозуміння з боку найдорожчої людини, так і зовнішніх, ворожих коханню, обставин (недаремно Тютчев був улюбленим поетом автора «Анни Кареніної»). Словом, почуття кохання — ті ж самі зорі уночі, що й заповітні думки і мрії в ранній поезії «Silentium/». І образ коханої — «немов зоря в височині* («как ночью на небе звезда»):
Степан Александровський. Портрет Ф. І. Тютчева. 1876 р.
Іще горять в душі бажання,
Ще манить зір краса твоя,
Крізь любі спогади туманні
Іще ловлю твій образ я.
Твій образ милий та прекрасний
Всякденно видиться мені,
І недосяжний, і незгасний,
Немов зоря в височині.
(Переклад М. Рильського)
1Сінна — у XIX столітті базарна площа в Петербурзі.
По суті цей вірш (написаний 1848 року) побудовано на одному-єдиному порівнянні, до того ж давно зужитому поетами-романтиками. Чому ж цінителі світової лірики вважають його однією з її перлин?
По-перше, поетичний образ не завжди твориться за допомогою тропів, а може й зовсім обійтись без них (наприклад, ще один шедевр інтимної лірики — пушкінський вірш «Я вас любив...» — не містить жодного тропу). По-друге, ліричний образ цього тютчевського вірша твориться саме за допомогою тропу, того ж «зужитого» романтичного порівняння, яке буквально на наших очах стає космічно-бездонним символом. Замкнений світ людських переживань, де тільки «він» та «вона», несподівано — в останньому рядку поезії — відкривається як всесвіт, такий же незрозумілий і трагічний, як кохання. Ліричному героєві здається, що неосяжний Всесвіт і далекі холодні зорі вміють страждати, як і люди.
Таке відчуття характерне для сприйняття лірики середини XIX століття. Читач ніби стає одним із героїв якогось нового психологічного роману, проте не може впливати на перебіг подій. Та й сама природа, весь космос майже не діють. Лірику цієї доби навіть дієслова майже або й зовсім не потрібні, як великому російському поету-пейзажисту Афанасію Фету в поезії
Шепіт... Ніжний звук зітхання...»:
Шепіт... Ніжний звук зітхання...
Солов’їний спів...
Срібна гра і колихання
Сонних ручаїв... (Пейзаж.)
Ночі блиск... Тремтіння тіней...
Тіні без кінця...
Ненастанні, дивні зміни
Милого лиця... (Портрет.)
У хмаринках — пурпур рози,
Відблиск янтаря...
І цілунків пал, і сльози,
І зоря, зоря!
(Переклад М. Рильського)
Якщо у світовій літературі шукати аналог цій ліричній перлині, то ним виявиться фаустівська «зупинена мить». Фет мав цю фаустівську владу над миттю, навіть над мовою, яка, здається, також завмерла у вірші. Мало знайдеться у світі віршів, написаних лише підметами, без присудків!.. Поетові справді не потрібно дієслів, бо герої його вірша — Він, Вона та Природа — не діють (хоч насправді діють — шепочуть, зітхають, слухають солов’їний спів і жеботіння струмка, цілуються і плачуть), оскільки не дія, а її миттєве переживання, що саме таким, незмінним, залишиться у пам’яті, є предметом фетівського поетичного зображення.
Ілля Рєпін. Портрет А. А. Фета. 1882р.
У царині поезії Фет відкриває емоційний парадокс: ми живемо теперішнім, пов’язуємо надії з майбутнім, проте глибоко переживати здатні лише минуле.
Розглядаючи епічну прозу XIX століття, ми говорили про два художні напрями — романтизм та реалізм. Якщо ви добре зрозуміли їхню суть, то скажете, що процитовані рядки суперечать основним ідейним засадам обох напрямів. І матимете рацію. Адже для європейської лірики середини століття характерне співіснування різноманітних або поєднання багатьох художніх напрямів, притаманне й живопису тієї доби.
Однак був поет, який не тільки взяв участь у «лірико-живописній революції» середини XIX століття, а й передрікав її своєю творчістю ще в 20—30-ті роки. Пильніше приглянувшись до особистості й поринувши у поезію цього великого лірика, можна збагнути, для чого люди пишуть і читають вірші у другій половині XIX століття. Великою мірою це «для чого» залишається актуальним аж до нашого часу.
***
1. Творчість яких європейських поетів-романтиків ви вивчали у минулому навчальному році? На які роки припадає розквіт творчості кожного з цих поетів?
2. Назвіть жанри, характерні для творчості поетів-романтиків першої половини XIX століття. Пригадайте тогочасні вірші про роль поета та поезії в суспільному житті. Як оцінювали митці свій вплив на сучасників? Чи мала реальне підґрунтя така самооцінка поетів тієї доби?
***
1. Які суспільні явища зумовили перехід російської літератури від романтизму до реалізму? В силу яких зовнішніх обставин життя та внутрішніх рис свого характеру Федір Тютчев лишився осторонь цього перехідного процесу? Визначте нові грані романтичного поетичного світу в його творчості.
2. Схарактеризуйте поезію А. Фета «Шепіт... Ніжний звук зітхання...». Які принципи «чистого мистецтва» ви помітили?
