З російської літератури
(1828—1910)
СУТНІСТЬ ПИТАННЯ БУТТЯ
Ім’я Толстого у світовій літературі стоїть поряд з іменами Гомера, Данте, Шекспіра, Сервантеса, Ґете. Творам Льва Толстого притаманна така сила емоційного й інтелектуального впливу, що не кожний читач спроможний витримати це випробування. Чи не тому у Толстого завжди були і є не тільки віддані шанувальники, а й запеклі супротивники? Сучасного недосвідченого читача нерідко відлякує обсяг толстовських книжок. Але коли поринути в читання — то виникає духовна потреба все далі заглиблюватися в художній світ великого майстра. Людина, яка сама для себе підносить сутнісні питання буття — «що таке життя?», «що таке смерть?», «навіщо я живу?», — не зможе обминути Толстого, тому що це головні питання його творчості, які він висвітлює глибоко й багатогранно.
Турецький перекладач і критик Е. Гюней сказав: «...російські письменники вимагають дуже багато від людей. Вони не погоджуються із тим, щоб люди висували на передній план свої інтереси і свій егоїзм». Але устрій суспільства Нової і Новітньої доби вимагає від людини боротьби за власні інтереси. «Жорстокий вік», за словами Пушкіна, ставить будь-кого перед постійним вибором між тим, що потребують обставини і тим, що підказує совість.
Сила Христової правди, до якої все життя цілеспрямовано йшов Лев Толстой, розмежовує його шанувальників і послідовників з тими, хто не зміг прийняти толстовського непротивлення злу і звеличення суспільної ролі простолюдина, селянина. Протягом усього життя Лев Миколайович шукає нетрадиційні відповіді на одвічні запитання. У ньому живе творчий нігілізм святого, що відштовхує владу всяких обставин над людиною як неживу, формальну. Отож і нам належить витримати моральний і естетичний іспит, вивчаючи творчість Толстого.
СПРАВА ЖИТТЯ
Лев Миколайович Толстой належав до вельможного дворянського роду. Найвідоміший з предків письменника — сподвижник Петра І Петро Андрійович Толстой, який і одержав від царя графський титул. Мати Льва Толстого походила з ще давнішого роду князів Волконських, які свій початок вели від Рюрика.
Лев Миколайович був молодшим сином у сім’ї; народився 28 серпня 1828 року. Незабаром померла його мати. Він її не пам’ятав, оскільки на час її смерті не мав і двох років. Але ідеальне уявлення про матір Толстой проніс через усе життя. Чимало рис характеру й деякі подробиці життя своїх батьків письменник втілив у героях роману-епопеї «Війна і мир»: матері — в образі Марії Волконської, батька — в образі Миколи Ростова. Родина для Толстого в житті важила дуже багато. Саме в батьківському домі він пізнав те життя, яке стане його ідеалом, — прекрасне в гармонії людського єднання.
Лев Толстой народився і жив у Ясній Поляні, родовому маєтку Волконських у Тульській губернії. Тут його і поховано. Гармонія й краса природи, яку він пізнав дитиною, плекала в ньому потребу жити так, щоб відчувати, бачити, чути прекрасний світ дерев і трав, звірів і птахів, води, землі і неба. Це переживання викликало думки про справжнє і неістинне життя, протилежність між природою і цивілізацією — і в цьому Толстой був продовжувачем Руссо, який стверджував, що європейська культура «зіпсувала» моральність людини. За Толстим, як і за Руссо, правдивим життям можуть жити лише люди, пов’язані з природою, землею, тобто селяни. Отаке парадоксальне переконання вельможного графа!
Будинок Толстих у Ясній Поляні
Простежимо деякі етапи життєвого і творчого шляху письменника.
Окрім Ясної Поляни, Толстой жив у Москві, Петербурзі, на Кавказі, перебував за кордоном, а його юнацькі роки минули у Казані. Тут він вступив до університету, обравши спочатку східнознавчий факультет, потім правничий. Але провчився Толстой в університеті недовго: його не задовольняла будь-яка обов’язкова система навчання. Ще юнаком він був самостійною людиною і прагнув усього дійти своїм розумом. Все життя він робив те, що вважав за потрібне. Що ж було потрібне Льву Толстому? Наприклад, у сорок років він за кілька місяців вивчив давньогрецьку мову, щоб читати в оригіналі Гомера й Платона. Вже в старості вивчив давньоєврейську, щоб прочитати в оригіналі Біблію. Наприкінці життя письменник володів широкими знаннями в найрізноманітніших галузях. Він провадив листування з вельми широким колом людей в усьому світі. Його адресатами були письменники, критики, філологи, державні діячі, люди різних віросповідань і переконань.
З юнацьких років і майже до самої смерті Толстой вів щоденник. З одного боку, це явище характерне для культури XIX століття, бо немало людей таким чином впорядковували своє духовне життя. З другого — Толстой відрізнявся від своїх сучасників у цьому, бо щоденник був для нього не тільки засобом самоаналізу, а й самовдосконалення, і найголовніше — щоденник став одним із джерел толстовської творчості. Чимало творів Толстого автобіографічні. Всі духовні сили письменник спрямовував на пошук сенсу життя і врешті дійшов висновку, що найвище людське знання — це знання людини, яке перевіряється не професійними здібностями, не патріотичними почуттями і не виконанням різних обов’язків. «Ми всі гадаємо, — писав він саме у щоденнику, — що наш обов’язок, покликання — це робити різні справи: виховувати дітей, нажити маєток, написати книжку, відкрити закон у науці і т. п. А воно в усіх лише одне — зробити так, щоб життя було цілісною, хорошою, розумною справою». У всьому живому є глибокїій, внутрішній смисл, і він пов’язаний із життям цілого — Космосу, Абсолюту. Якщо людина не відчуває єдності зі світом, якщо зосереджена на власній особі і не помічає інших, живе вона даремно. Толстой завжди простежував цей взаємозв’язок у своїх щоденниках і творах.
У літературу Лев Миколайович увійшов повістю «Дитинство», яка одразу привернула загальну увагу до талановитого митця.
У 50-ті роки Толстой перебуває на військовій службі на Кавказі, з початком Кримської війни — в Севастополі, потім повертається до мирного життя, оселяється у Петербурзі, згодом вирушає у закордонну подорож до Західної Європи. Його оповідання і повісті з’являються на сторінках прогресивних петербурзьких журналів. Здається, що життя літератора увійшло в звичне русло. Але для Толстого таке монотонне існування означало довгу зупинку в живому й мінливому русі буття, і він вирішує діяти радикально — «відректися» від літератури і зайнятися педагогікою. Толстой організував у Ясній Поляні школу для дітей кріпаків. У ті часи селянські діти вчилися у дячків або у відставних солдат. Головною спонукою до навчання був страх покари. Толстой же побудував навчання на цілковитій свободі учнів. Він уважав, що ознакою доброї освіти є задоволення, з яким вона сприймається, принука ж неефективна у процесі пізнання. Учням у його школі не задавали домашніх завдань, їх не вичитували за спізнення до школи, не карали за нетямущість. Дітям належало мати певність у тому, що вчитися — цікаво й радісно. Вони мали змогу розвиватися вільно, виходячи з особливостей їх природних обдарувань і зацікавлень.
До 1861 року в селах, які належали Толстому, було створено 21 школу. Викладачами тут були освічені юнаки і дівчата, представники молодої російської інтелігенції: Толстой намагався поєднати протилежні стани російського суспільства.
Думка про необхідність і можливість «братерського життя усіх людей» володіла свідомістю Толстого, і він шукав шляхів реалізації свого ідеалу.
У пошуках цієї істини Толстой на початку 60-х років заглибився в історичну науку. В імперії саме відбувалася селянська реформа, що різко змінювала країну, і мислитель відчув потребу збагнути історичні закономірності суспільних процесів. Була ще одна причина глибокої зацікавленості історією у Толстого — 1862 року виповнювалась 50-та річниця Вітчизняної війни з французами, і в Росії ця дата відзначалася дуже широко. Толстой думав про те, що під час війни 1812 року росіяни змогли об’єднатися, незважаючи на різний соціальний статус. Отже, бувають часи, коли людина жертвує власними інтересами заради суспільного блага. Аналізувати історичні події Толстой міг передусім у художніх образах, тож він розпочав роботу над романом-епопеєю «Війна і мир».
Цей твір читачі й дослідники літератури вважають унікальним. Його тема, яку визначено у назві, — саме життя в найширшому осягненні — особи, суспільства, людства. До речі, цю назву «підказав» Толстому Пушкін трагедією «Борис Годунов», у якій чернець Пимен, розмірковує, про що повинен писати літописець:
Розповідай, без мудрувань лукавих,
Все те, чому в житті ти свідком будеш:
Війну і мир, владик земних управу,
Угодників святії чудеса...
Досліджуючи глобальну тему війни і миру, письменник не міг обійти увагою проблему взаємозв’язку свободи та необхідності. Що таке вольовий акт особи? Як змінюється значення будь-якого людського вчинку, коли теперішнє стає минулим? Що таке сума всіх дій людей на Землі? Може, це і є історія? Чи можна визначити закони історичного розвитку людства? Такі питання постали перед митцем у процесі роботи над епопеєю. Відповідаючи на них, Толстой дійшов певних висновків.
***
1. Яке значення в житті Толстого мав щоденник? Чи є у вас потреба роздумувати про свої вчинки та бажання і робити це відверто наодинці з собою?
2. Чому, за Толстим, найголовніша мета людини — зробити життя «цілісною, хорошою, розумною справою»?
3. Які правила існували в яснополянській школі Толстого?
4. Як ви вважаєте, чому думка про необхідність «братерського життя усіх людей» є однією з провідних у житті й творчості Толстого? У яких діях та вчинках письменника вона виявляється?
***
1. У чому, на вашу думку, Толстой порушує традиційні уявлення про людину і життя взагалі?
2. Великий французький просвітитель XVIII століття Жан Жак Руссо вважав, що людина за своєю природою є доброю і тільки розвиток цивілізації робить її егоїстичною, тому — «люди злі». Як ви вважаєте, у чому Толстой продовжував філософію Руссо?
«БЕЗКОНЕЧНО МАЛИЙ МОМЕНТ СВОБОДИ...»
В особистому житті кожна людина в момент здійснення вчинку має свободу вибору. Толстой називає такий момент «безконечно малим моментом свободи в теперішньому». Але кожен даний момент часу стає минулим і перетворюється на акт історії. Він уже неповторний і ніколи не повернеться. Отже, неможлива свобода дій людини стосовно минулого. Певні події вже відбулися, з ряду можливостей вибрано лише одну, вона й стає історичним фактом. Якщо це так, хід історичних подій людина змінити неспроможна. Проте людина кожної миті робить вибір — свідомий чи неусвідомлений. Сума всіх індивідуальних вчинків становить собою спільне життя суспільства, тобто історію. Тому немає людини, яка не була б учасником історії. Отже, хід історії залежить не лише від рішень імператорів і полководців, а й від того, що кожна людина здійснює у своєму житті.
Життя — це велика таїна, і той, хто наближається до її розкриття, відчуває радість. Толстой твердив: «Справа життя людини — радість. Радій небу, сонцю, зіркам, траві, тваринам, людям. Зникає ця радість — значить, ти помилився у чомусь, шукай помилку й виправляй». Людина, хоч і вільна у своїх вчинках, несе моральну відповідальність за кожен свій вчинок. Адже він може бути актом добра, який поєднує людей, або актом зла, який людей роз’єднує, — і саме це виявляє, чи живе людина справжнім життям, чи її життя — лише ілюзія, фікція. Ці та інші проблеми Лев Толстой порушив у «Війні і мирі*.
РОМАН-ЕПОПЕЯ «ВІЙНА І МИР»
Цей твір вражає і обсягом, і кількістю персонажів (понад п’ятсот), і масштабністю зображених подій. Тут є любов і ненависть, щастя й горе, світлі почуття й низькі інтриги, дитячі ігри й воєнні баталії, народження й смерть, світські бали й побутові сцени. І кожну дійову особу, що бере участь у цих подіях, автор випробовує часом, історією.
Те, що зазвичай зображується у творах різних жанрів, Толстой вмістив у одному. І тому сам письменник говорив, що твір цей — «не роман, ще менше поема, ще менше історична хроніка». «Війну і мир» сам він називав книгою і порівнював її з епосом Гомера. Дослідники назвали «Війну і мир» романом- епопеєю.
Роман — це провідний жанр літератури, починаючи з XVIII століття, а XIX століття демонструє його розквіт. Предмет романного жанру — доля окремих людей, їхнє щоденне життя, причому герой роману висвітлюється, згідно з концепцією видатного російського літературознавця М. Бахтіна, «не як готовий і незмінний», а як такий, що «утверджується, змінюється, виховується життям». Приватне життя окремої людини досліджується в динаміці, еволюції, у складних стосунках героя з навколишнім світом.
З давньогрецьким словом епос міцно пов’язане уявлення про художнє відтворення життя в його цілісності: в епосі розкривається епохальність життя народу, його сутність.
«Війна і мир» має ознаки роману й епосу. Доля кожного героя твору мідно пов’язана з життям народу, з епохою.
Поразка військ Наполеона у 1812 році, на думку Толстого, не була випадковою. Але щоб донести цю істину до читацької свідомості, треба було почати від супротивного, тобто з доби невдач і поразок. Адже Росія воювала з Францією і 1805 року, і 1807-го у складі союзницьких військ. Чому Наполеон, «геній» війни, зі своєю неперевершеною армією одержував блискучі перемоги і що сталося у 1812 році? Чи то Фортуна відвернулася від французького імператора? Чи то була історична необхідність? Толстой опрацював величезну кількість наукових праць як вчених французької історіографічної школи, так і російських істориків, але вони його не задовольнили.
Найбільший інтерес у Толстого викликала емоційна сфера, бо вчинки людини визначає передусім світ почуттів і бажань, а потім вже — думок. Коли почуття і бажання мільйонів абсолютно різних людей збігаються, стається велика історична подія. «Будь-який історичний факт, — зафіксував у щоденнику Толстой, — необхідно пояснювати людяно». З таких позицій і написано роман «Війна і мир».
Толстой не поділяє події на більш і менш значущі залежно від того, зображують вони домашній побут чи воєнні події. Письменник відтворює психічний стан людини у момент, коли життя виходить із усталеного русла. Людині в такій ситуації здається, що всьому кінець, але саме тоді й розквітає раптом в її душі відчуття свободи, повноти буття, «справжнього» життя, на противагу звичним обставинам існування. Цю думку висловлює П’єр після страждань, яких він зазнав у полоні: «Ми думаємо, що як нас викине із звичайної доріжки — все пропало, а тут тільки починається нове, хороше».
«СЕЙ ВЕРШНИК, ЩО ПІД НИМ СХИЛИЛИСЯ ЦАРІ...»
1799—1814 роки історики називають Наполеонівською епохою. Весь цей час Франція, якою правив Бонапарт, воювала з європейськими державами. У результаті воєнних перемог французи за десять років підкорили більшість країн Західної Європи. Ідеї, плани й результати діяльності Наполеона вражали своєю грандіозністю. Здавалося, що він, попри всі закони історії та права, перекроював світ на свій розсуд. Наполеон оголосив себе прихильником революційних реформ, скасував кріпацтво, утвердив рівність прав усіх громадян перед законом. От чому ставлення до Наполеона розділило європейське суспільство: в очах одних він був геніальним продовжувачем справи Великої революції, інші вважали його контрреволюціонером, який знищив революцію, треті вбачали в ньому узурпатора влади, котра по праву належить лише монарху. Але всіх вражало, як цей нікому не відомий корсиканець із зубожілої дворянської родини став володарем половини світу, перед яким схилялися народи й короновані особи. З 1812 року Наполеон зазнавав поразку за поразкою, втратив престол, був висланий на острів св. Єлени, де й помер 1821 року. Французький народ почав творити легенду про виняткову особистість, обранця долі, страдника-вигнанця; до цього долучилися всі великі романтики: Байрон, Гейне, Лєрмонтов, Гюго, Беранже, Пушкін. Наполеонівська доля стала символом епохи. Французький реалістичний роман XIX століття відобразив її в долі таких героїв, як Жульєн Сорель Стендаля або Растіньяк Бальзака.
У 60-ті роки до образу Наполеона звертаються російські класики — Достоєвський у романі «Злочин і кара» та Толстой в епопеї «Війна і мир».
Василь Верещагін. Наполеон і маршал Лористон1.1899—1900 рр.
1 Маршал Лористон — один з генерал-ад’ютантів Наполеона, — відправлений імператором у ставку головнокомандуючого російською армією фельдмаршала М. І. Кутузова з пропозицією про мир. Лористон розумів, що Кутузов не погодиться на переговори, і намагався переконати в цьому Бонапарта. Врешті-решт маршал змушений був виконати доручення імператора. Момент, коли Наполеон дає останні настанови Лористону, зобразив на полотні В. Верещагін.
В особистості Наполеона, як переконливо показали письменники різних країн, знайшло своє відображення буржуазне ставлення до життя, характерне тим, що всі життєві інтереси для людини вичерпуються особистими бажаннями й цілями. Толстой показує, як кожен із героїв чесних, благородних, справедливих у своєму захопленні Наполеоном зазнає особистої поразки і потім розплутує складний клубок суперечностей в пошуках загального смислу людського буття.
«ІСТИНА НЕ ОСЯГАЄТЬСЯ РОЗУМОМ...»
П’єр після дуелі з Долоховим карається тим, що мало не вбив людину, розмірковує над питаннями життя і смерті, сенсу людського буття. На деякі запитання герой знаходить відповідь після зустрічі з масоном Баздєєвим, який переконав П’єра в тому, що спільна мета життя людей насправді існує, що правду й істину не бачать люди, вражені моральною сліпотою. Починається масонський період шукань П’єра, який призводить його до розуміння гармонії буття. І все ж лише через страждання — війну, страшну пожежу в Москві, кров і сльози, французький полон — П’єр пізнає істину. Толстой показує, що істину можна пізнати лише на власному досвіді. Як каже старий масон П’єру, істина «не осягається розумом, а осягається життям». Це не означає, що Толстой зовсім не довіряв розуму. Адже його улюблені герої постійно аналізують всі події свого життя з позиції вищих людських цінностей. Думка і життя — різні категорії, а Толстому потрібно було довести, що вони нерозривно пов’язані. Пам’ятаємо, чим людина живе перш за все — думками, чи почуттями і бажаннями? Ось чому Толстой дуже любив вирази Афанасія Фета: «розум розуму» і «розум серця», і перевагу віддавав «розумному серцю». Робота «думки без серця», за Толстим, ніколи не приведе людину до найважливішого знання — знання смислу свого життя, необхідного для відчуття щастя.
«БАЖАННЯ СЛАВИ»
Герої «Війни і миру» П’єр Безухов і Андрій Волконський — різні особистості, але їх об’єднує прагнення знайти істину. Духовний і життєвий шлях князя Андрія позначений драматичними подіями.
У романі зло найчастіше пов’язане з вищим світським товариством, бо для Толстого — це не просто дворянство, до якого він і сам належав, а певне узагальнення. За Толстим, є природні об’єднання людей і штучні, в яких люди консолідуються за рахунок спільних інтересів. Якщо немає спільних інтересів, а є тільки власний, — діяльність такої особи найчастіше спрямована не на добрі справи. Для автора вище товариство — це «модель* штучної людської спільноти, це особливий світ, позбавлений моральних основ.
За своїм походженням і вихованням князь Андрій належить до вищої російської аристократії. Але він ще й «аристократ духу» — людина найвищих духовних запитів і устремлінь. Він не прихильний до знаті, його ж дружина не поділяє цих почуттів. Тому від мирного життя (в якому миру немає, оскільки немає взаєморозуміння) князь Волконський іде на війну, мріючи про славу:
«Хочу слави, хочу бути відомим людям, лише для цього я живу. Я ніколи нікому не скажу цього, але Боже мій! Що ж мені робити, коли я нічого не люблю, крім слави, любові людської».
Князь Андрій прагне здійснити подвиг — це мить торжества над людиною та відчуття загальної любові до себе. За це він ладен віддати життя своє і навіть своїх близьких. При цьому князь розуміє неприродність такого бажання, але нічого вдіяти не може. Сяйво слави випромінює його потаємний кумир Наполеон, його блискуча військова кар’єра розбурхує почуття й не дає спокою.
Своєрідним «Тулоном»1 для князя стала Аустерлицька битва. Коли російські солдати почали тікати під натиском французів, Волконський схопив полкове знамено і кинувся назустріч ворогу, закликаючи за собою солдат. Проте виявилось, що довгоочікуваний момент подвигу притлумлює дріб’язкова суєта: біганина, непорозуміння, розгубленість і озлобленість. Князь Андрій бачить лише, як б’ються попереду на батареї російський артилерист і француз. Раптом він відчуває сильний біль у голові.
1 Завоювання Тулона — перша важлива перемога Наполеона.
«Що це? Я падаю? У мене ноги підломлюються », — подумав він і впав на спину. Він розплющив очі, сподіваючись побачити, чим кінчилася боротьба французів з артилеристами, й бажаючи знати, вбито чи ні рудого артилериста, взято чи врятовано гармати. Але він нічого не бачив».
Цей епізод дуже важливий у творі. Поразка в Аустерлицькій битві — катастрофа і для російської армії, передбачувана головнокомандуючим Кутузовим, і особиста катастрофа для Волконського. Князь Андрій вчинив подвиг, але він нічого не змінив у загальному ході битви. Проте ця катастрофа оголила для героя сутність буття. У його свідомості відбувається злам, коли він, поранений, падає на спину горілиць і все ще прагне побачити, як розвиваються події, але не бачить нічого, окрім неба. Так героєві відкривається нетлінність загального плину життя, яке символізується вічним для всіх людей небом. Нові переживання у передчутті близької смерті зруйнували цінності, які здавалися справжніми, і герой тільки тепер пізнав смисл життя у його повноті — «війну і мир», безконечне Небо і маленького Наполеона. І вперше князеві відкрилася цінність родинного щастя. А Наполеон постав обмеженим, егоїстичним, жорстоким, неспроможним розуміти цінність життя кожної людини.
Тихе життя і спокійне родинне щастя в Лисих Горах уявлялось йому. Він уже втішався цим щастям, коли раптом з’являвся Наполеон із своїм байдужим, обмеженим і щасливим від нещастя інших поглядом, і починалися сумніви, муки, і лише небо обіцяло заспокоєння.
Але родинне щастя не судилося героєві. Андрій Волконський повертається додому в ті хвилини, коли народжується його син і помирає молода дружина.
Два роки по тому Волконський живе в своєму маєтку Богучарові. Він — людина високої духовності, що прагне до досконалості, однак він завжди відчуває прірву між ідеалом і реальністю, між ідеєю досконалості і недосконалою дійсністю, тому йому важко жити.
Князя Андрія навідує в Богучарові П’єр, що переживає масонський період і відчуває захоплення перед можливостями реального добра.
Відбувається розмова П’єра з Андрієм. їх знаменитий діалог — відкриття письменника. Висловлення своїх похмурих думок іншій людині, сприйняття інших думок та емоцій виводить із безвиході, тому що це справжнє спілкування, діалог. А в такому діалозі співбесідники дослухаються до «правди Цілого», і правда належить тому, хто якнайменше прагне осягти її, бо не ставить за мету утвердити свою думку як остаточну. Волконський і Безухов мають спільну мету — розкрити смисл життя людини й людства загалом. Вони обидва здатні ставитися критично до своїх висновків, запитувати себе: «чи не безглуздя все те, про що я думаю?» Лінійне, однобоке мислення неминуче призводить до хибного результату. В діалозі легше віднайти істину.
За словами автора, спілкування з П’єром стало епохою в житті князя Андрія — їхні діалоги допомогли розкрити драматизм і наповненість життя.
ЦІННІСТЬ життя
Герої епопеї, аналізуючи події і факти, прагнуть з’ясувати призначення людини на землі. Людині чомусь не досить констатації факту, вона хоче знати, навіщо якісь події відбуваються. Але розв’язання цього питання, яке мало б розплутати клубок життєвих суперечностей, обертається низкою нових питань. І тоді питання «навіщо?» не має активної сили, навпаки, сповнене безнадійності. П’єр і князь Андрій в періоди своїх криз саме так тлумачать зміст цього питання.
Але в книзі є героїня, для якої не існує питань. Вона не розмірковує над смислом життя, бо кожен її вчинок це питання розв’язує — тим, як саме вона живе.
Це — Наташа Ростова. Вона володіє інтуїтивним знанням цінності життя, і якщо спробувати в цьому величезному творі визначити центральну постать, то це — саме Наташа. Глибинна сутність життя, за Толстим, виявляється у почутті свободи, радості, цілковитій відкритості світові, і Наташа втілює цей життєвий зміст повною мірою. Ось чому ця дівчина справляє великий вплив на людей — вона звільняє їх від стереотипів поведінки, звичних суджень, змушує переосмислити життєві цінності. Завдяки Наташі люди відриваються од усього штучного, удаваного, з чим вони пов’язані. Юна Ростова допомагає, сама того не відаючи, об’єднанню людей на новій, вільній основі.
Епізоди і події у «Війні і мирі» не поділяються за ступенем важливості на історичні та буденні. Реальне значення має те, що якоюсь мірою відкриває смисл життя, причому це відбувається незалежно від спрямованих зусиль свідомості й волі людини.
Щастю князя Андрія і Наташі не судилося збутися. Старий князь Волконський був проти цього шлюбу й умовою одруження визначив рік розлуки Андрія з Наташею, потай сподіваючись, що за цей час багато що може змінитися. Князь Андрій не може не скоритися батьковій волі. Він припускається фатальної помилки щодо своєї нареченої, з чого випливає, що він так і не зрозумів цієї дівчини.
Кадри з фільму «Війна і мир».
Режисер С. Бондарчук. Андрій Волконський — В. Тихонов, Наташа Ростова — Л. Савельева, П’єр Безухов — С. Бондарчук, 1965 р., СРСР
Її реакція на повідомлення про те, що слід почекати, видається дивною. Адже їй лише шістнадцять років, і навіть за мірками тієї доби, це раннє заміжжя. Й усім ніби зрозуміло, що нічого особливого немає в тому, щоб весілля відбулося через рік. Що означає для Наташі ці лий рік? Це означає, що хвилини й дні минають даремно, без виправдання, вони порожні. Для неї життя йде по хвилинах, вона їх розпізнає, відчуває неповторність кожної миті буття, її абсолютну цінність. Коли князь Андрій і П’єр пригнічені безрезультатністю пошуків відповіді на запитання «навіщо?», вони не цінують кожну життєву мить. А Наташа відчуває саме процес життя і це робить її головною героїнею роману про Життя в широкому значенні цього слова.
НАПОЛЕОНІВСЬКІ ПОРАЗКИ
А Життя — то грандіозна складність протиріч, трагедія, війна і мир! І тому повна Наташина відкритість життю, її природна потреба свободи призводить героїню до страшної кризи. На думку Толстого, Життя має глибокі, хоча й приховані цілі. Дівчині належить дізнатися, що в бажанні абсолютної свободи є й зворотний бік. Знайомство з Анатолем Курагіним, «кохання» до нього примушує Наташу пізнати різницю між справжньою свободою та її фікцією, і це пізнання дуже драматичне — воно закінчується зрадою князеві Андрію, цілковитим потьмаренням свідомості, невдалою втечею з Анатолем, спробою самогубства дівчини.
Герої Толстого пройдуть важким, але неминучим шляхом разом із народом у 1812 році, і це випробування відкриє для них життєву істину. Князеві Андрію за хвилину до смертельного поранення відкриється краса простого, земного життя, а коли у лазареті він побачить свого суперника Анатоля, який ридає після тяжкої операції, то зрозуміє зміст християнської заповіді, про яку завжди говорила його сестра, — любов до ворога і всепрощення. П’єрові після всього пережитого під час війни — нереалізованого плану вбивства Наполеона, заради чого він і залишився у Москві, після жахливої пожежі у стародавній російській столиці, спасіння маленької дівчинки, бійки з мародерами, арешту, розстрілу заарештованих, свідком якого він став, полону, принижень, фізичних мук, — відкривається зв’язок з нескінченним світом, коли герой бачить небо і зірки й раптом думає: «І все це моє, і все це в мені, і все це я!» Ця сцена — найвищий момент душевно-життєвого шляху героя і кульмінація всього твору. Бо у Толстого людина прагне стати всім світом. Наполеонівське бажання підкорити собі увесь світ — тільки удавана і неправдива форма втілення справжньої людської потреби. Будь-яка ієрархія і перевага однієї людини над іншою, як і однієї над усіма, руйнується зв’язком людини із безконечним. Своєю претензією на величність Наполеон принижує себе до нікчемності. Зв’язок людини з нескінченним зміцнює безумовну цінність і гідність людини.
Василь Верещагін. Апофеоз війни. 1871 р.
***
1. Які філософські питання хвилювали Толстого під час написання «Війни і миру»?
2. Як ви думаєте, чому «істина не осягається розумом»? Як осягається істина з точки зору Толстого?
3. Чому європейське суспільство неоднозначно ставилось до Наполеона?
4. Чому Наполеона вважають «великим* і чому Толстой вважає його «маленьким»?
5.* Прочитайте уривок, що описує перший бал Наташі. Чому, на вашу думку, ця картина відкриває смисл людського буття? Чому для Толстого важливо, як танцює людина? Який «іспит» складає дівчина на балу?
***
1. У чому різниця між романом та епосом? Які епічні твори ви знаєте?
2. У чому незвичайність жанру роману-епопеї? Які романні риси наслідує твір Толстого? А які епічні?
3. Яке ставлення до світу і людини символізує, з точки зору Толстого, Наполеон?
4.* Як ви вважаєте, у чому різниця між свободою і сваволею? Кого з героїв можна назвати «вільним», а кого «свавільним»?
5. Що таке у світі «Війни і миру» думки про життя героїв і що таке саме життя? У чому між ними зв’язок і відмінність? Який вплив таке відкриття має на князя Андрія або П’єра?
6. Як ви думаєте, чим відрізняються поняття «розум серця « і “розум розуму»?
7. Поясніть, як ви розумієте назву роману.
8. Що з точки зору Льва Толстого означає «бути людиною» і в чому полягає сенс людського життя?
1. Що таке «свобода людини* за Толстим? Як ви вважаєте, у чому ваша свобода й несвобода? Свобода — це стан зовнішній чи внутрішній? Як письменник допомагає розібратися у цій проблемі?
2. Як ви розумієте думку Толстого про те, що «будь-який історичний факт необхідно пояснювати людяно»? Обґрунтуйте свою відповідь.
***
1. Герої роману не можуть знайти відповіді на запитання, що таке життя: ланцюг випадковостей чи взаємозв’язок усіх подій. Як би відповіли ви?
2. Коли людина, за Толстим, може відчути нескінченність світу і своєї душі?
3. Якими, на думку письменника, є основні життєві питання?
***
1. Як В. Верещагін на картині «Наполеон і маршал Лористон» (с. 89) за допомогою засобів живопису передає конфлікт Наполеона і Ло- ристона? Чи був у Лористона шанс переконати імператора у безрезультативності його походу? Зіставте образи Наполеона на картинах В. Верещагіна «Наполеон і маршал Лористон* та Ж. Л. Давида «Бонапарт на перевалі Сен Бернар* (с. 42). Що спільного і відмінного?
2. Розгляньте картину В. Верещагіна «Апофеоз війни» (с. 95). Зіставте її з двома вищеназваними картинами. Які думки і почуття викликає у вас це зіставлення? Який висновок ви зробили? Визначте позицію Верещагіна і позицію Толстого щодо війни. Обґрунтуйте свою відповідь.
3. Розгляньте кадри з фільму «Війна і мир» режисера С. Бондарчука (с. 93). Як ви вважаєте, чи вдалось акторам передати ті почуття, які виникають між героями роману (сцена — перший бал Наташі)?
«ВСЕ ПЕРЕПЛУТАЛОСЬ У ДОМІ ОБЛОНСЬКИХ...» («АННА КАРЕНІНА»)
Однією з найактуальніших соціальних проблем у другій половині XIX століття стає розпад сім’ї. До цього часу Толстой, як людина і як митець, уже збагатився глибокими і складними враженнями свого сімейного життя. Тому в листі до письменника Миколи Лескова Лев Толстой писав: «Зовсім не знають люди, що добре, а що погано. Гірше — думають, що знають і що добре саме те, що погане». Лев Миколайович завжди мав свою, незалежну від інших поглядів, думку щодо будь-якої соціально значущої проблеми, тому в романі «Анна Кареніна» він ставить проблеми сім’ї не тільки як соціально-психологічні, але і як морально-філософські, тож зумів сказати про відоме усім зовсім по-новому:
Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму. Все переплуталось у домі Облонських...
ПУШКІНСЬКІ мотиви
Дослідники вважають роман «Анна Кареніна» найбільш «пушкінським» твором Толстого. Читаючи «Капітанську дочку» синові. Лев Миколайович так захопився повістю, що перечитав усі прозові твори великого письменника. У щоденнику він писав, як його вразили у прозі митця лаконічність і вміння переходити прямо до дії.
Пушкінські мотиви явно простежуються у романі Толстого. Немає сумнівів, що героїня «Анни Кареніної» стоїть поряд з героїнею «Євгенія Онєгіна». Проте, якщо Пушкін зробив фінал свого роману відкритим, і доля Татьяни вирішена нею самою: вона відмовляється від кохання заради обов’язку і власної гідності, то Анна повністю підкоряється своїм почуттям, і це закінчується трагічно.
ПРОГРЕСИВНА КРИТИКА
Коли роман «Анна Кареніна «почали публікувати в журналі «Русский вестник» (1877), прогресивна критика, а за нею і значна частина читачів зрозуміли цей твір як толстовське вторгнення у так зване «жіноче питання».
Критика була обурена тим, що Толстой виявив свою глухість до передових віянь епохи і замість того, щоб слугувати спільній «справі» перебудови усіх соціальних інститутів суспільства, розважає публіку з вищого світу «епопеєю панських амурів», — як висловився Петро Ткачов, публіцист, ідеолог народницького руху.
Оцінку роману як найвищого художнього явища епохи не тільки в російській, але і в європейській літературі у 1876 році дав Ф. Достоєвський. А в XX столітті визначний німецький прозаїк Томас Манн назвав «Анну Кареніну» «найкращим соціальним романом XIX століття».
У романі дві сюжетні лінії існують паралельно і тільки іноді перетинаються, але такою композицією письменник підкреслює складність і цілісність своєї думки.
ПЕРША СЮЖЕТНА ЛІНІЯ
Основою сюжету, композиції та системи образів роману «Анна Кареніна» є «думка сімейна». Все починається з сімейної драми між подружжям Облонських: дружина дізнається, що чоловік зрадив їй з гувернанткою-француженкою, вихователькою їхніх дітей, і заявляє йому, що не може жити з ним в одному домі. Цю ситуацію болісно переживають усі члени родини, усі відчувають, «що нема ніякого смислу в їхньому співжитті і що на кожному заїзді люди, випадково зустрівшись, більше зв’язані між собою, ніж вони». Вже на початку роману автор показує, що стосунки між людьми, які мають бути міцними, бо існують багато років, руйнуються однією запискою, написаною чоловіком до коханки.
Щоб повернути життя у звичайне русло, Стіва Облонський звертається за допомогою до своєї сестри Анни, яка є дружиною Олексія Олександровича Кареніна, високого петербурзького чиновника. Стіва приїздить на вокзал, щоб зустріти сестру, і в очікуванні поїзда розмовляє з приятелем, молодим графом Вронським, який зустрічає матір. Отже, перша зустріч героїв відбувається саме на вокзалі. Вокзал і залізниця входять до найважливіших художніх образів цього роману- трагедії і набувають символічного значення.
Вронський вперше бачить Анну, коли вона виходить з вагона і відчуває «потребу ще раз глянути на неї»:
Коли він оглянувся, вона теж повернула голову. Блискучі сірі очі, що здавалися темними від густих вій, уважно спинилися на його обличчі, наче вона впізнала його, і зразу ж перенеслися, ніби шукаючи когось, на натовп, що наближався. В цьому короткому погляді Вронський встиг помітити стриману жвавість, яка грала в неї на обличчі й пурхала між блискучими очима і ледве помітною усмішкою, що вигинала її рум’яні губи. Неначе щось буяюче так сповнювало її істоту, що мимоволі виявлялось то в блискові її погляду, то в усмішці. Вона погасила навмисно світло в очах, та воно світилося проти її волі в ледве помітній усмішці.
Кохання між Анною і Вронським виникає з першого погляду. Не може не здивувати, що такий банальний літературний мотив, як «кохання з першого погляду», в зображенні Толстого стає картиною величезної художньої краси. Проте ця картина одразу ж набуває трагічного колориту, бо на станції сталося нещастя: сторож «не чув, як відходив поїзд, і його роз’їхали».
У цьому епізоді в один вузол зав’язані усі драматичні події цієї сюжетної лінії роману, насамперед кохання, пристрасть і смерть, причому цей таємничий зв’язок буття відчуває тільки Анна, тому що вона найбільш відкрита до життя людина.
***
1. Які соціальні й філософські проблеми аналізує Толстой у романі?
2. Як сприйняла роман Толстого прогресивна критика 1870-х років?
***
1. Дайте визначення роману, назвіть його основні ознаки. Чому дослідники вважають роман «Анна Кареніна» найбільш «пушкінським» твором Толстого?
2. На основі якого літературного мотиву побудовано у творі першу зустріч Анни і Вронського? Пригадайте, у яких художніх творах цей мотив відіграє вирішальну роль у зав’язці сюжету.
3. Що таке символ? Які образи в романі «Анна Кареніна» набувають символічного значення?
***
1. Як ви вважаєте, чому Томас Манн назвав «Анну Кареніну» «найкращим соціальним романом XIX століття»?
2. Коли на залізниці трапилося нещастя, усі герої цього епізоду з жахом реагують на подію, але тільки Анна відчуває зв’язок із цією трагедією. Як ви вважаєте, чому?
«ОБСТАНОВКА ЩАСТЯ»
У Москві Анні завдяки її такту і чуйності вдається примирити Стіву й Доллі Облонських, що викликає вдячність та любов і брата, і невістки. Анною щиро захоплюється і Кіті, вісімнадцятирічна сестра Доллі, яка закохана у Вронського.
Кіті мріє про бал, від якого очікує повноти щастя, бо вірить — Вронський освідчиться їй саме там. Розмовляючи з Анною, дівчина уявляє собі цю вродливу жінку на балу. Кіті помітила, що Анна відрізняється від усіх світських красунь, так би мовити, талантом природності. Проте в картині балу образ Анни починає роздвоюватися. Кіті раптом побачила в одній із фігур кадрилі Вронського з Анною і зрозуміла, що жінка «п’яна від хмелю збуджуваного нею захоплення», а винуватцем Анниного торжества й радості є Вронський.
У сцені балу все привабливе, що йде від Анни і міцно притягує до себе погляди і Вронського, і Кіті, письменник називає «прелестная, прелестны» — це російське слово означає найвищий ступінь привабливості, походить від давньоруського «лФсть», тобто неправда, брехня, якою, за релігійними уявленнями, користується диявол, щоб підкорити людину своїй владі. У XIX столітті слово «прелестный» втратило своє первинне значення, але письменник неодноразово повторює його, і воно набуває забутого смислу.
Так починається кохання Вронського і Анни. Це пристрасть, яку не можна зупинити, вона має таку силу, якій підкоряються герої, але щось є у цьому почутті таке, що призводить їх до катастрофи.
Толстой змальовує людей з різним внутрішнім світом і з різним ставленням до життя. Мабуть, у цьому й зосереджена головна проблема. Здається, що Вронський і Анна у своєму коханні йдуть назустріч щастю, але їхнє щастя виявиться нещастям, тому що не буде визначено сенсу життя. Митця хвилювало, що більшість людей не розуміли, що таке життя і навіщо воно. В одній з чорнових редакцій роману він писав: «Ми любимо собі уявляти нещастя чимось зосередженим, фактом, який здійснився, тоді як нещастя ніколи не буває подія, а нещастя є життя, довге життя нещасне, тобто таке життя, в якому зосталась обстановка щастя, а щастя, смисл життя втрачені».
Кадр із фільму «Анна Кареніна». Режисер О. Зархі. Анна — Т. Самойлова, 1967 р., СРСР
Отже, за Толстим, щастя обов’язково пов’язане з сенсом життя. Проте зрозуміти це героям роману не вдається, тому такі протилежні їх долі.
«ЧИМ МИ ЖИВЕМО?»
Своєрідним автокоментарем до «Анни Кареніної» можна вважати праці письменника, створені вже після написання роману. В одній з них, у сьомій главі трактату «Сповідь», Толстой говорить, що в цивілізованої людини повністю втрачено уявлення про моральні основи, необхідні для життя.
Що ж відбувається з героями роману з точки зору ставлення до питання про сенс життя? Адже кожна людина прагне щастя. Щастя пов’язане з сімейним життям, тому що життя людини починається у сім’ї. Ставлення ж до сім’ї й до шлюбу в героїв різне.
Граф Вронський, аристократ із звучним прізвищем, один з вищої петербурзької еліти, перед ним відкрита військово-придворна кар’єра, до можливостей якої він ставиться з гідністю: незалежно й спокійно. Людина величезного багатства і водночас проста й відверта. Він — завжди впевнений у собі і дуже привабливий. Цьому сприяють багатство, світські зв’язки, милість імператора. Олексій Вронський з’являється у творі, коли зустрічає на вокзалі матір, — один з багатьох у романі варіантів сімейних стосунків, трохи холоднуватих, але шанобливих з боку сина. Однак він «ніколи не знав сімейного життя», виховувався у Пажеському корпусі, а потім служив у полку. Мати його — колишня світська красуня, в якої було багато «романів», відомих усьому вищому товариству. Батька свого він майже не пам’ятав. Тому, за Толстим, Вронський не одержав найнеобхіднішого — освіти в сім’ї. Освіти, яку здобувають не за книгами чи у навчальних закладах, а в безпосередньому спілкуванні з матір’ю, батьком, братами, і це нічим не можна замінити. Тому в уяві графа Вронського стан одруженого чоловіка «чужий, ворожий, а найбільше — смішний». Кохання Анни змінило його життя, але зовсім не так, як він сподівався.
Вронський — благородна людина, що виявляється у його вчинках, — віддає частину свого спадку братові. Кодекс його правил честі розповсюджується і на Анну. Але коли починають виникати ситуації, не передбачені кодексом честі Олексія Вронського, він розуміє складність свого і її становища, «всі труднощі при тій виставленості для очей усього вищого світу, в якій вони знаходились, приховувати своє кохання, брехати й обманювати». Вронський не хоче брехні, тому відчуває сором та огиду. Вагітність Анни теж потребує його благородства, але така ситуація зовсім нова для нього і ніяк не запланована. Він не зрозуміє Анну, коли після першого любовного побачення вона йому скаже: «Всьому кінець. У мене нічого нема, крім тебе. Пам’ятай це».
Перше побачення Анни і Вронського Толстой подає як картину повного краху мрій про щастя. Героїня розуміє, що змінила своє життя і нічого повернути назад не можна. Для Вронського відчуття нещастя неприпустиме, бо він — людина успіху, престижу з інстинктом завойовника і переможця.
Прозріння в тому, що є справжнє життя, приходить до Вронського двічі. Перший раз під час його падіння на скачках, які є ще однією пристрастю героя. Сцена скачок у романі символізує «нервову швидкість* життя і змагання між людьми вищого кола у досягненні успіху.
На скачках Вронський припустився грубої помилки, а він — хороший наїзник. Чому? Толстой не дає прямої відповіді у романі, але ми розуміємо: Анна сказала Вронському про свою вагітність. Герою необхідно приймати рішення, яке повністю змінить його життя, він хвилюється, а на скачках потрібно бути зосередженим і спокійним. Тому, коли відбувається нещастя — падіння Вронського, загибель кобили Фру-Фру — він вперше у житті відчуває потрясіння і горе:
Ааа! -— простогнав Вронський, схопившись за голову. — Ааа! Що я зробив! — прокричав він. — І програна скачка! І сам винен, ганебно, непрощенно! І оця нещасна, мила, загублена кобила! Ааа! Що я зробив!.. Він повернувся і, не піднявши кашкета, що злетів з голови, пішов геть від гіподрому, сам не знаючи куди. Він почував себе нещасним. Вперше в житті його спіткало найтяжче нещастя, нещастя непоправне й таке, виною якого був він сам.
Вдруге прозріває Олексій Вронський під час тяжкої хвороби Анни після пологів. Жінка, перебуваючи між життям і смертю, запрошує до себе чоловіка та коханця, і, говорячи про необхідність прощення, змушує їх обох подати один одному руки. Це надзвичайна за своєю художньою силою картина. Толстой показує, що саме у складній ситуації люди відкривають у собі такі духовні можливості, які приводять до істини життя. Духовний переворот відбувається з внутрішньо холодним чоловіком Анни. Звертаючись до Вронського, Каренін говорить:
Коли я одержав телеграму,... я бажав її смерті... Але я побачив її і простив. І щастя прощення відкрило мені мій обов’язок. Я простив зовсім. Я хочу підставити другу щоку, я хочу віддати сорочку, коли в мене забирають каптан, і молю Бога тільки про те, щоб він не відібрав у мене щастя прощення!... Ось моє становище. Ви можете затоптати мене в грязюку, зробити посміховищем для світу, я не покину її і ніколи й слова докори не скажу вам...
Щодо графа Вронського, то він не розуміє, що в поведінці Кареніна є «щось вище і навіть недоступне йому з його поглядами».
Так у внутрішньому світі Вронського відбувається руйнація усіх принципів, на яких трималося його життя. Він раптом розуміє, що поза коханням до Анни у його житті немає ніякого смислу, але й Анну він втрачає, навіть якщо вона й залишиться живою, то не зможе більше кохати його. І в цій критичній ситуації Вронський приходить до висновку: «Так божеволіють... і так стріляються... щоб не було соромно». Невдала спроба самогубства відновлює самоповагу Вронського і врешті- решт герої розривають усі зв’язки з минулим життям і від’їжджають за кордон.
Стіва Облонський — інший варіант «думки сімейної*. Які погляди на життя у Стіви? Це запитання важливе тому, що за Толстим від ставлення до життя залежить доля людини. А Стіва, можна сказати, взірець «щасливої людини»: його любить увесь вищий світ Москви та Петербурга. Кожного ранку Степан Аркадійович читає свіжу газету ліберального напряму, але він не вибирав ні напряму, ні поглядів, а ці напрями і погляди самі приходили до нього, так само, як він не вибирав форми капелюха, чи сюртука, а брав ті, в яких ходять. А мати погляди йому, який жив у певному товаристві, при потребі деякої діяльності думки, що розвивається,... було так само необхідно, як мати капелюх.
Тобто погляди, духовна діяльність — це своєрідна мода, якої обов’язково треба дотримуватись, не більше того.
Степан Аркадійович — батько сімейства, живе багато років у шлюбі, поважає дружину, любить дітей, але він не думає про родину. Девіз Облонського — «із усього зробити* насолоду. Він розтринькує спадок дружини, зовсім не думаючи про майбутнє своїх дітей. У нього немає грошей, щоб купити їм зимовий одяг, але є гроші, щоб подарувати балерині «коралики». У житті Стіви Облонського не існує проблем, його не цікавить смисл людського буття, тобто він замкнений у своєму егоїстичному існуванні, і будь-який зв’язок із загальним — видимість, ілюзія. Образ симпатичного Стіви розкриває проблему суспільного негаразду: відсутність духовних основ, які б поєднували людей. Це не означає, що Стіва не розуміє філософських, політичних та інших проблем, але вони ніяк не стосуються його особистого існування. А духовне, коли воно ні до чого не зобов’язує людину, як вважає письменник, перетворюється на формальність.
***
1. Що відбувається на балу з Анною, Вронським, Кіті? Чому добра й прекрасна Анна відвертається від Кіті?
2. Розкажіть, як жив Олексій Вронський до зустрічі з Анною.
3. Що таке щастя і що таке справжнє життя, за уявленнями Вронського? У чому тут проблема?
4. Що символізує опис скачок у романі?
5. Що не може зрозуміти Вронський у поведінці Олексія Олександровича в той момент, коли Анна перебуває між життям і смертю?
6. На яких принципах базується життя Стіви Облонського, байдужого до всього, крім своїх задоволень? Яку суспільну проблему втілено у цьому образі?
***
1. Як ви вважаєте, що таке думка сімейна в «Анні Кареніній»? Обґрунтуйте свою думку.
2. Поясніть, як ви розумієте слова Толстого: «Довге життя нещасне, тобто таке життя, в якому зосталась обстановка щастя, а щастя, смисл життя втрачені»?
***
Поясніть, що таке закон саморозвитку художнього образу? У яких, на вашу думку, творах світового реалізму відображено дію цього закону? Обґрунтуйте свою відповідь.
Образ Анни Кареніної — найскладніший у романі. Анна незвичайна, талановита молода жінка, сповнена сил та енергії, народжена для щастя, гине, зіткнувшись з брехнею вищого світу, в якому вона виросла і отримала виховання.
Про її життя до зустрічі з Вронським дізнаємося вже коли виник між ними роман. У шлюбі Анна була духовно самотньою, що не поєднувалося з її вдачею. Тому її любов до сина Серьожі сповнена постійного хвилювання й трепету. Але це було до зустрічі. Те, що пережила Анна за тиждень у Москві і за одну ніч у поїзді, в якому вона поверталася до Петербурга, повністю змінило її погляди на життя, а значить, і саме життя. Сцена роздумів головної героїні у поїзді — справжнє художнє відкриття письменника, що досліджує невичерпну складність душі та неповторність кожного переживання людини. Нам треба запам’ятати образи веселого й страшного забуття героїні, бо вони у подальшому розвитку сюжету наберуть символічного й трагічного змісту. А поки що на зупинці Анна виходить на платформу станції...
Письменник описує заметіль. Цей опис природи передає внутрішній стан героїні. У російській літературі заметіль — особлива тема, і найбільшого художнього значення вона набуває у творчості Олександра Пушкіна. У його повісті «Заметіль» сильний вітер зі снігом змінює долю людей. Страшну, лякаючу силу завірюхи відображено митцем і у вірші «Біси», а в повісті «Капітанська дочка» герой, що символізує стихійну силу народного бунту, Пугачов, з’являється прямо з хуртовини. Проте у Пушкіна є поезія, в якій сніг та вітер поєднано з красою закоханості:
И дева в сумерки выходит на крыльцо:
Открыты шея, грудь, и вьюга ей в лицо!
Но бури севера не вредны русской розе,
Как жарко поцелуй пылает на морозе!
Как дева русская свежа в пыли снегов!
(«Зима. Что делать нам в деревне?»)
У романі Толстого розмова Анни з Вронським відбувається на станції, коли «страшна буря рвалась і свистіла між колесами вагонів».
Я не знала, що ви їдете. Чого ви їдете? — сказала вона... І нестримна радість і пожвавлення сяяли в неї на обличчі.
— Чого я їду? — повторив він, дивлячись їй просто в вічі. — Ви знаєте, я їду для того, щоб бути там, де ви, — сказав він, — я не можу інакше.
І в цей же час, ніби подолавши перешкоди, вітер почав сипати снігом з дахів вагонів, затарабанив якимсь залізним відірваним листом, і попереду плаксиво й похмуро заревів густий свисток паровоза. Весь жах заметілі здався їй тепер ще прекраснішим. Він сказав саме те, чого бажала її душа, але чого вона боялась розумом.
Цей прозовий уривок сприймається як поезія, що створює образи-символи, пов’язані з глибинними й вражаючими переживаннями героїв: заметіль, холод, вітер, сніг, скрегіт металу, ревіння паровоза створюють єдину картину пристрасті, що сильніша за розум. Саме вони (і тільки вони!) здатні передати силу найважливіших почуттів як Анни, так і Вронського. Без цих символічних образів ми не зрозуміємо і трагедії, на яку приречені герої.
Кохання до Вронського Анна усвідомлює як катастрофу усього попереднього життя, але нічого протиставити своєму «злочину» не може. І життя героїні втрачає цілісність: все в ній починає роздвоюватися.
А ще Анна зіткнулася з тим, що у вищому світі підтримують таємну зраду, але не підтримують щире, відкрите кохання. Олексій Олександрович вирішив поговорити з дружиною і застерегти її від помилки. Він сподівався на відвертість такої щирої Анни. Розуміючи про що буде розмова, жінка відповідає так, ніби нічого не трапилось, їй самій дивно, як легко вона може брехати: «відчувала себе одягненою в непроникну броню брехні». Для сторонньої людини поведінка Анни здалася б природною, але не для Олексія Олександровича, який знав її, знав, що, коли він лягав спати на п’ять хвилин пізніше, вона помічала і питала про причину, для нього, який знав, що про всякі радощі, веселощі, горе вона зразу ж казала йому, — для нього тепер бачити, що вона не хотіла помічати його стану, що не хотіла й слова сказати про себе, означало багато що.
Костянтин Рудаков. Ілюстрація до роману «Анна Кареніна». Подружжя Кареніних. XX ст.
Так Анна повністю відвертається від людини, яка була найближчою для неї протягом дев’яти років. Анна не захоче повірити у страждання чоловіка; знаючи свою провину перед ним, вона не себе, а його звинуватить у бездушності та лицемірстві. Внутрішні стосунки чоловіка й дружини повністю змінюються, а це означає, що життя втратило цілісність. Як покаже сюжет роману, нецілісне існування призводить до катастрофічних наслідків.
Толстой вважав, що люди роблять «вічну помилку», уявляючи собі щастя «здійсненням бажання», і тому його дивувало, що більшість романів закінчується одруженням героїв, а головне — подальше їхнє життя — залишається в уяві читачів. Але справжня сутність речей, смисл людських вчинків розкриваються протягом усього життя і виходить, що розуміння щастя і саме життя — це велика різниця. Життя Анни після того, як здійснилася її «чарівна мрія бути щасливою», стає тяжким. Вона бачить жахливий сон, який має драматичні наслідки надприродних спроб «поєднати в одне коханця і батька своєї дитини... »
Толстой змальовує внутрішній стан Анни після її зізнання Олексію Олександровичу в день скачок і падіння Вронського. Зізнання означає, що вона переступила межу у своїх стосунках не тільки з чоловіком і коханцем, але й з усім суспільством. Як після цього жити?
Їй не тільки було важко, а й вона починала почувати страх перед новим, ніколи ще не звіданим душевним станом. Вона почувала, що в її душі все починає двоїтися, як двояться інколи предмети в стомлених очах. Вона не знала часом, чого вона боїться, чого бажає. Чи боїться вона і чи бажає вона того, що було, чи того, що буде, і чого саме вона бажає, вона не знала.
З цього жахливого стану треба якось виходити, Анна інстинктивно тягнеться до знайомих. Усі її знайомі — це люди вищого товариства, і Толстой ненав’язливо показує, яка існує різниця між Анною та її приятельками. Найближча приятелька Анни — Бетсі Тверська, княгиня, двоюрідна сестра Вронського. У неї збираються наймодніші жінки зі своїми кавалерами. Усі знають про любовні зв’язки Бетсі Тверської, Сафо Штольц, Лізи Меркалової та інших, але їхня поведінка, заснована на лицемірстві, яке давно стало правилом доброго тону, не порушує брехливих засад цього суспільства. Анна не розуміє: те, що так мучить її, зовсім обходить інших жінок вищого товариства. Бетсі говорить Анні:
Бачите, на одну й ту саму річ можна дивитися трагічно і зробити з неї муку, і дивитися просто й навіть весело. Можливо, ви схильні дивитися на речі занадто трагічно.
Це — своєрідна мораль, яка виправдовує життєву поведінку людини вищого світу і засновується на принципі самоствердження, коли точкою відліку в житті людини є «я сам, окремий». Така точка зору відштовхується від розуміння свого «я» не тільки як відокремленого від усього іншого в світі, але й як найголовнішого: все буде добре, коли ти зрозумієш, що нічого важливого у світі немає, окрім тебе самого, тільки треба не забувати про звичаї та правила, якими керується цивілізована частина суспільства. Цю точку зору висловлює й Степан Аркадійович Облонський: «в цьому ж і мета освіти: з усього робити насолоду». Такий тотальний егоїзм та егоцентризм у вишуканій та розкішній оболонці.
Проте Анна інша, вона щира й відверта, глибока й справедлива, і коли відбувається її «падіння», то єдиний вихід, який вона знаходить, — це смерть.
Становище героїні не просто драматичне, воно трагічне, і повністю цей трагізм виступає, коли Анна хоче повернути сина. Вона не може сказати Вронському, що страждає без дитини, бо він не зрозуміє усієї глибини її нещастя, яке є платою за їхнє кохання. Таємно від графа (він так і не знатиме про драматичне побачення матері й сина) Анна у день народження Серьожі приходить у дім, що був її протягом дев’яти років.
Михайло Врубель. Побачення Анни з сином. 1878 р.
Сцена побачення Анни з сином — одна з найбільш хвилюючих у романі. Кареніна приїжджає о восьмій годині ранку, коли син тільки прокинувся. Вона обіймає сонного хлопчика, жадібно оглядає його і бачить, як він змінився; в неї немає слів, щоб сказати про свою любов до нього і про своє нещастя, але Серьожа зрозумів усе, що вона хотіла сказати йому. Він зрозумів, що вона була нещаслива і любила його. Він зрозумів... що матері з батьком не можна зустрічатись.
...Але одного він не міг зрозуміти: чому на її обличчі з’явився переляк і сором...
Вона не винна, а боїться його і чогось соромиться... Він бачив, що вона страждає, і йому було жалко її.
Коли хлопчик, пригорнувшись до матері, пошепки прохає: «Ще не йди. Він не скоро прийде», — Анна відчуває біль, бо в неї немає ані прав, ані можливості бути з сином... Повернувшись у готель, вона розуміє, «хто був причиною її теперішнього горя».
Ще на першому побаченні Анна сказала Вронському, що крім нього в неї більше нікого немає. Після побачення з сином вона відчуває цей факт з новою силою, тепер єдине виправдання її життя полягає в коханні. Тому що Анна — людина, якій потрібно не просто життя, а осмислене, бо життя без смислу втрачає свою силу і перетворюється на абсурдність і зло. Тому кохання до Вронського стає єдиним смислом її життя. Але що собою являє це кохання?
«Анна Кареніна» — це роман про кохання, і тому у творі воно відіграє концептуальну роль. В XI главі першої частини, передаючи розмову Левіна з Облонським, Толстой згадує давньогрецького філософа Платона, який у трактаті «Бенкет» визначає, що справжня любов — це шлях людини до Істини, Краси й Безсмертя. Він назвав таку любов Афродітою Уранією, тобто Небесною, і тільки вона відкриває зв’язок між людиною та усім світом. Цій Афродіті протиставляється Афродіта Пандемос (Усенародна) — чуттєва, сексуальна пристрасть, яка відокремлює людину від світу й зосереджує її на собі.
Сучасник Толстого, російський філософ Володимир Соловйов вважав, що метою будь-якого існування є абсолютна повнота буття, і ця ідея присутня у свідомості кожної людини. Абсолютної повноти буття можна досягти тільки в любові до усього світу, Бога. Такі ідеї були близькі Толстому, адже ще у «Війні і мирі» він показав, що смисл життя полягає у гармонійній цілісності й у зв’язку людини з усім світом. У період роботи над «Анною Кареніною» письменнику доводиться знову шукати відповідь на запитання: що відокремлює людей одне від одного і від усього світу.
Арам Ванеціан. Побачення Анни з сином. XX ст.
Життя Вронського проходить майже так само, як і до зустрічі з Кареніною. Світське товариство не цурається його. Що ж стосується Анни, то тут діють інші закони, які зрозумів стосовно себе Олексій Олександрович Каренін після того, як його залишила дружина. Він відчув презирство людей не тому, що «був поганий», а тому, що «він ганебно й огидно нещасливий». Анна була однією з тих, хто ненавидів його. Тепер вищий світ відцурається й від Анни і зневажатиме її за те, що вона насмілилася бути щасливою. Ставлення світського товариства до героїні найяскравіше видно, коли вона їде до театру послухати знамениту італійську співачку Патті. Кареніна, розуміючи, як її зустріне вищий світ, начебто кидає йому виклик. У Вронського поведінка Анни викликає роздратування. Вихід Анни в світ закінчується скандалом, принизливим для неї, але вона «зібрала свої останні сили, щоб витримати взяту на себе роль». Роль зовнішнього спокою цілком удавалася їй, але Толстой говорить:
Хто не знав її і її кола, не чув усіх висловів співчуття, обурення й подиву жінок, що вона дозволила собі з’явитися в світі й показатися так помітно в своєму мереживному вбранні й зі своєю красою, ті милувалися спокоєм і красою цієї жінки і не догадувались, що вона переживала те саме, що людина, виставлена біля ганебного стовпа.
Кохання Анни і Вронського — це саме зв’язок, а не єднання, але цей зв’язок настільки складний і сильний, що призводить до трагедії.
Після останньої сварки з Вронським Анна їде вулицями Москви і думає про своє життя. Цей момент у романі є ще одним художнім відкриттям Толстого і вісником психологічних пошуків митців XX століття таких, як Джеймс Джойс або Марсель Пруст. Героїня звертає увагу на все, що зустрічається їй дорогою. Враження від побаченого перетікають у її думки. Вперше у літературі «потік життя» переходить у «потік свідомості », а Анна вперше зіставляє своє життя з життям інших, і робить висновки.
Генріх Манізер. Ілюстрація до роману «Анна Кареніна». 1904 р.
...Ось цей задоволений собою... Він думав, що він мене знає. А він знає мене так само мало, як будь-хто на світі знає мене. Я сама не знаю. Я знаю свої апетити, як кажуть французи. От їм хочеться цього брудного морозива. Це вони знають напевно, — думала вона, дивлячись на двох хлопчиків, які спинили морозивника... Всім нам хочеться солодкого, смачного. Нема цукерок, то брудного морозива. І Кіті так само: не Вронський, то Левін. І вона заздрить мені і ненавидить мене. І всі ми ненавидимо одне одного. Я Кіті, Кіті мене. Ось це правда. ... Дзвонять до вечерні, і купець отой як акуратно хреститься!... Навіщо ці церкви, цей дзвін і ця неправда? Тільки для того, щоб приховати, що ми всі ненавидимо одне одного, як оті візники, що з такою люттю лаються. Яшвін (приятель Вронського) каже: він мене хоче залишити без сорочки, а я його. Ось це правда!
Думки Анни, що так її захопили, є художнім відображенням думок німецького філософа XIX століття Артура Шопенгауера. У своїй філософській праці «Світ як воля і уявлення» мислитель доводить, як суттю будь-якого життя є воля, ірраціональна сила, незадоволеність, що штовхає природні сили (рослинні, тваринні, людські) на безперервну боротьбу за право домінувати одне над одним. Ця виснажлива боротьба вчить людину підкоряти природу й собі подібних, культивує найжорстокіші форми егоїзму. Тому що людина є найдосконалішою «об'єктивацією» волі до життя, найбільшою істотою бажань. Покинута усіма, самотня й невпевнена ні у чому, вона поринає в стихію тривоги й загроз, що зростають. Тому життя — безперервна боротьба за існування, у якому є тільки одна безумовність: нищівна поразка у фіналі — смерть. Трагічним є не тільки існування людини, а й уся історія людства, яку можна розказати тільки як історію війн та заколотів.
Відкриття Анною світу Толстой називає «пронизливим світлом», яке «відкривало їй тепер смисл життя і людських відносин». Вона відчуває, що її кохання стає «все палкішим», а Вронський «дедалі хоче відійти від мене». І знову, розглядаючи вулиці великого міста, жінка усвідомила все, до кінця, «по-шопенгауерівськи» :
Цих вулиць я зовсім не знаю. Гори якісь, і все будинки, будинки... І в будинках усе люди, люди... Скільки їх, краю нема, і всі ненавидять одне одного.
Ці висновки про неправду і зло навколишнього світу ніби заспокоюють героїню. Анна розуміє, що її доля відображає загальний стан трагічного людського життя:
— Ну, нехай я придумаю :обі те, чого я хочу, щоб бути щасливою. Ну? Я дістаю розлучення, Олексій Олександрович віддає мені Серьожу, і я виходжу заміж за Вронського. Що ж. Кіті перестане так дивитись на мене, як вона дивилась сьогодні? Ні. А Серьожа перестане питати чи думати про моїх двох чоловіків? А між мною і Вронським яке ж я придумаю нове почуття? Чи можливе якесь хоча б не щастя вже, а тільки не мука? Ні й ні! — відповіла вона собі тепер без найменшого вагання. — Неможливо! Ми життям розходимось, і я приношу йому нещастя, він мені, і переробити ні його, ні мене не можна. Все, що можна, спробувано, гвинт скрутився.
РОМАН-ТРАГЕДІЯ
Дослідники називають твір Толстого «Анна Кареніна» романом-трагедією. Тобто проблеми, які були визначені ще давньогрецькою трагедією, а потім ставилися Шекспіром і у добу класицизму, в XIX столітті постали у романі як панівному жанрі літератури. Якщо узагальнити смисл трагедійної проблеми, то в центрі її буде людина, яка прийшла до такого конфлікту між собою і світом або у своєму внутрішньому світі, що єдиним виходом є смерть. Така проблематика стосується головної героїні Толстого. Вона вбиває себе, але й Вронський здійснює спробу самогубства, а Левін відчуває себе близьким до такого вчинку.
Після останньої суперечки з Вронським Анна опиняється на залізничній станції. Вона йде, така вродлива, що всі обертаються, а жінка просто не знає, куди їй іти. До станції підходить товарний поїзд, і Анна раптом згадує про розчавленого чоловіка в день її першої зустрічі з Вронським, і в цю мить вона розуміє, що треба робити:
«Туди! — сказала вона собі, дивлячись у тінь вагона, на змішаний з вугіллям пісок, яким були засипані шпали, — туди, на саму середину, і я покараю його і врятуюсь від усіх і від себе».
Так перед страшною загибеллю вона думає, що в їхній боротьбі останнє слово залишиться за нею.
У художньому контексті роману величезну роль відіграють деталі, які роблять картину неповторною і звертають увагу читача. Наприклад, в момент самогубства в руках Анни маленька червона торбинка, яку вона знімає з руки, тому що ця річ затримує її, і пропускає перший вагон. Цю червону торбинку ми вже бачили в маленьких спритних руках Анни на початку роману, це одна з витончених речей, які належать героїні і відіграють свою роль у створенні її неповторного образу. Отже, наближається другий вагон з високими чавунними колесами, гвинтами й ланцюгами.
Почуття, подібне до того, яке охоплювало її, коли вона, купаючись, готувалася ввійти у воду, охопило її, і вона перехрестилась. Звичний жест, коли вона хрестилась, викликав у її душі цілий ряд дівочих і дитячих спогадів, і раптом морок, що вкривав для неї все, розірвався.
І саме в ту мить, як середина між колесами порівнялася з нею, вона відкинула червону торбинку і, втягнувши голову в плечі, впала під вагон на руки й легким рухом, ніби готуючись зразу ж встати, опустилась на коліна. І в ту саму мить вона жахнулась того, що робила. «Де я? Що я роблю? Навіщо?» Вона хотіла підвестись, відкинутися; але щось величезне, невблаганне штовхнуло її в голову й потягло за спину. «Господи, прости мені все!» — промовила вона, почуваючи неможливість боротьби. Мужичок, приказуючи щось, працював над залізом. І свічка, при якій вона читала сповнену тривог, обманів, горя і зла книгу, спалахнула яскравішим, ніж будь-коли, світлом, освітила їй все те, що раніше було в темряві, затріщала, стала меркнути й назавжди погасла.
Так у завершальній сцені, присвяченій долі Анни, вчетверте з’являється образ мужичка, у якому з лякаючою силою концентруються таємні уявлення про сліпий і ворожий Фатум, тому що «Анна Кареніна» — це ще роман про Долю. Звідси — віщі сни, передчуття, які й створюють атмосферу трагічної Долі. Те, що знають герої, але не хочуть усвідомлювати, набуває характеру трагічного й фантастичного. Ця духовна напівтемрява, втрата моральних основ життя людьми щирими, чесними, поважними відображає перехідність всієї епохи, коли, «все перевернулось і тільки влаштовується». І хоча Левін має на увазі, перш за все, суспільні процеси у пореформеній Росії, ці слова мають й інший зміст. Духовна драма сучасної людини, на думку Толстого, полягає в тому, що людина Нового часу втратила ту непохитну основу, яка була в неї раніше завдяки християнському вченню про божественність світу, і повинна тепер сама шукати міцний принцип життя, спираючись тільки на свої знання і свою культуру. У романі багато різних персонажів, і всі вони є людьми освіченими й культурними, але в їхньому житті немає головного — змістовних принципів, завдяки яким життя стає «цілісною, хорошою, розумною справою».
Іван Крамськой. Невідома. 1883 р.
Але Толстой не міг зупинитися на розумінні життя як зла, від якого для сильної і чесної натури є тільки один вихід — знищити це життя, хоча такий розвиток подій він відобразив у долі Анни. Адже роман має дві сюжетні лінії, які майже не перетинаються, проте сам письменник вважав, що «весь будинок» твору так побудовано, що «замка не видно» і в цьому бачив його найвищу художню досконалість.
***
1. Що відбувається у стосунках між Анною та Олексієм Олександровичем? Чому щира Анна відчуває в собі здатність брехати чоловікові?
2. Яке художнє значення в романі має сон героїні? Що він відображає?
3. Чим відрізняється Анна від жінок вищого світу? Що являє собою мораль, яку сповідують Бетсі Тверська та інші жінки цього суспільства?
4. На початку роману Анна на запитання Доллі, де її покласти спати у домі, відповідає, що їй все одно, тому що вона усюди й завжди спить «як байбак». Це напівжартівливе ствердження героїні руйнується подальшим розвитком сюжету. У чому причина того, що Анна втрачає спокій і сон?
5. Як розвивається трагедія взаємовідносин Анни і Вронського? Що є причиною цієї трагедії?
6. Чому Анна їде до театру, знаючи, що її очікує приниження й ганьба з боку світського товариства? Чому її вчинок не розуміє Вронський?
7. Чому напередодні самогубства Анна відкриває життєве зло й абсурдність людського існування?
8. Що, на думку Толстого, втратила людина цивілізованого суспільства наприкінці XIX століття і як ця втрата відобразилась на її долі та на загальному устрої життя?
9. Чому «Анну Кареніну» назвають романом-трагедією?
***
1. Як ви розумієте, що таке цілісне й нецілісне існування людини і чому, згідно концепції Толстого, саме від цього залежить щастя?
2. Що означає порушення морального закону для людини? Як це впливає на долю героїні Толстого? Чому постійне порушення морального закону Стівою Облонським не приводить його до катастрофи? Обґрунтуйте свою думку.
3. Що таке самоствердження людини і до чого воно приводить, як розкриває це Толстой? Як ви вважаєте, чи є ця проблема актуальною у наш час?
4. Як ви думаєте, що таке фатум? Чому це поняття є трагічним у людському світобаченні?
***
1. Знайдіть і прочитайте монолог Анни перед самогубством. У чому виявляється розвиток цього художнього прийому і яке його значення?
2. Що таке трагедія? Які проблеми людини розкриває цей жанр?
3. Що таке роман як жанр реалістичної літератури XIX століття?
4. На якій художній основі можна поєднати роман з трагедією? Як це робить Толстой в «Анні Кареніній»?
***
1. Порівняйте ілюстрації М. Врубеля та А. Ванеціана «Побачення Анни з сином» (с. 106—107). Як трагедію Анни у сцені побачення її з сином зобразили різні художники? Якою ви уявляли головну героїню, читаючи цей епізод роману? Як ви вважаєте, хто з художників-ілюстраторів наблизився до задуму Толстого?
2. Опишіть картину І. Крамського «Невідома» (с. 111 ). Чи співзвучний образ героїні на полотні з героїнею роману «Анна Кареніна»? Як ви розумієте назву картини? Які думки і почуття викликає у вас доля прекрасної жінки, яка кидає виклик усталеним законам суспільного життя? Чи можна таку долю назвати трагічною? Чому?
3. Який епізод роману проілюстрував Генріх Манізер (с. 108)? Опишіть внутрішній стан героїні.
4. Чи дивилися ви фільм за романом Толстого «Анна Кареніна»? Якщо так, висловіть свої враження, якщо ні — радимо вам переглянути його. Розгляньте кадр із фільму режисера О. Зархі (с. 99). Уявіть, що ви вирішили екранізувати «Анну Кареніну». На чому б ви акцентували увагу глядачів?
ДРУГА СЮЖЕТНА ЛІНІЯ
Життя й погляди Костянтина Левіна посідають у романі чільне місце. У цьому персонажі втілені деякі біографічні риси автора. Але слід пам’ятати, що Левін не просто alter ego1 письменника, а саме художній образ, який узагальнює проблеми, що хвилювали Толстого. Вихід з трагічної життєвої ситуації знаходить саме Левін.
1 Alter ego (лат.) — друге «я».
Вперше ми зустрічаємо Костянтина Левіна у Москві, куди він приїхав, щоб просити руки Кіті Щербацької, але отримує відмову. Мрії про сімейне щастя, а для Левіна іншого щастя немає, наштовхуються на якусь ворожу силу в житті. Він повертається додому, і здається, що розчарування змушує його втратити інтерес до життя, проте читач бачить зовсім незвичайну ознаку для класичного роману про любов і сімейне щастя. Як тільки-но Левін вийшов з поїзда на своїй станції і побачив кучера Гната, а той «розказав йому сільські новини, про прихід підрядчика і про те, що отелилася Пава, — він відчув, що поволі плутанина роз’яснюється й сором і незадоволення собою проходять». Кульмінацією повернення додому після зустрічі зі старою нянею Агафією Михайлівною та вірним собакою стає відвідування скотарні. Те, що отелилася породиста корова, названо «важливою й радісною подією». Ця подія важлива не тільки для Левіна, а й для усіх людей, зайнятих у нього в господарстві. Виявляється, є зовсім інше життя, не московське й не петербурзьке, не вищого світу, кар’єри, успіху, дорогих ресторанів, театрів, балів, розкоші, — а життя, яким живуть люди у селі: трудове, пов’язане з Природою — землею, рослинами, тваринами. Так живе більшість людей у Росії. Толстого не бентежить будь-яке «викриття» соціальних проблем, його турбує інше: протиріччя між природним і штучним життям людини. Це він у своїх переконаннях успадкував від Руссо, який вважав, що зло й неправда в людині є наслідками егоїзму, притаманному людині великих міст. Село ж гармонійно співвідноситься з доброю натурою людини, бо воно пов’язане з життям Природи. Така концепція Руссо. У Толстого все буде складнішим, але протиріччя між цілісністю природного та двоїстістю штучного він знав дуже добре.
В очах людей вищого світу Левін — «дикун», бездарна людина, яка займається сільським господарством, тобто, з їхньої точки зору, він нічого не робить у житті. Але саме Левін у Толстого — це герой духовного шляху, тобто пошуку смислу життя, складного й драматичного. Він відрізняється від інших персонажів роману тим, що живе відповідно до своїх поглядів на життя. Коли він читає філософські праці, то це справа його життя, а не просто цікаве заняття. Коли він виходить на косовицю, то це — найважливіший момент його життя, а не просто час, проведений у фізичному русі на свіжому повітрі. Коли він одружується, то відчуває і знає, що це — найголовніша подія у його житті. І життя відкриває Костянтину Левіну свій таємний смисл. Наприклад, дім, у якому живе Левін, це цілий світ:
Це був світ, в якому жили й померли його батько і мати. Вони жили тим життям, яке для Левіна здавалося ідеалом всякої досконалості і яке він мріяв відновити з своєю дружиною, з своєю сім’єю.
З цього ідеалу формується його ставлення до жінки. Левін ледве пам’ятав свою матір, але її образ був для нього священним, і майбутня дружина в його уявленні повинна наслідувати цей ідеал. Саме в родині Щербацьких він побачив те «середовище старої дворянської, освіченої й чесної сім’ї, якого він був позбавлений зі смертю батька й матері».
Тому закоханість у Кіті Щербацьку не випадкова, а має основу буттєвого рівня: без неї його життя не може йти цілісно, змістовно.
Коли Кіті, переживши зраду Вронського, як вона вважала, зрозуміла, що єдине, надійне й прекрасне у її житті було кохання Левіна до неї, вона дає згоду стати його дружиною. Освідчення Левіна і Кіті — один із знаменитих епізодів роману. Ця картина відображає повне внутрішнє порозуміння між героями, і вона не є надуманою: саме так освідчився у коханні зі своєю майбутньою дружиною Лев Миколайович. Таке внутрішнє єднання людей є запорукою їхньої єдності у шлюбі.
Сімейне життя, якого так довго бажав Левін, було щасливим, але почалося з розчарувань. Костянтин Левін не міг собі й уявити, що може посваритися з дружиною. Коли він запізнився на півгодини, бо хотів проїхати ближчою дорогою і заблукав, Кіті зустріла його похмуро зі словами докори. Левін спочатку образився, бо не був винним і хотів це пояснити, але потім вперше ясно зрозумів, що вона не тільки близька йому, а що тепер він не знає, де кінчається вона і де починається він. Він зрозумів це з того тяжкого відчуття роздвоєння, яке охопило його цієї хвилини. Він образився в першу хвилину, але тієї ж миті він відчув, що він не може бути ображений нею, що вона була ним самим.
Вихід Левіна на косовицю разом із мужиками письменник називає «особистою справою». Це своєрідне випробування. Спочатку косити йому дуже важко, але потім у цій праці він знаходить відчуття найвищої насолоди і щастя.
Що довше Левін косив, то частіше й частіше він відчував хвилини забуття, коли вже не руки махали косою, а сама коса рухала за собою все свідоме себе, повне життя тіло, і, ніби чарами, без думки про неї, робота правильна й чітка робилась сама собою. Це були найблаженніші хвилини.
Важливо зазначити, що давньокитайські мудреці саме у цьому і бачили щастя. їх твори у французьких перекладах вивчав письменник. Філософи сповідували єдність шляху людини і космосу. Шлях самовдосконалення людини, коли вона розуміє свій зв’язок з великим шляхом усього в світі й усього світу, полягає у звільненні від свого «я», що може виявлятися у самосвідомості. Отже, коли досягнеш забуття самого себе, тоді твоє злиття з природою буде найдосконалішим і ти все робитимеш легко, з відчуттям щастя, яке і є повнота буття, абсолютна цілісність людини та природи. Переживання Левіна на косовиці співпадають з розумінням щастя китайськими філософами.
Мечислав Далькевич. Левін і Кіті
Як бачимо, відчуття щастя пов’язане зі своєрідним самозреченням людини. Такого відчуття можна досягти і в сімейному житті, коли думаєш і дбаєш, у першу чергу, не про себе.
Але все ж таки назвати Левіна щасливою людиною не можна.
МОРАЛЬНА БЕЗВИХІДЬ І ПОШУК РІШЕННЯ
Текст роману побудовано так, що він поділяється на глави, пронумеровані, але не названі. Назва є тільки у XX глави, і ця назва — «Смерть». Глава з такою назвою присвячена смерті улюбленого й нещасного брата Костянтина Левіна Миколи. До Покровського маєтку Левіна дійшла звістка, що його старший брат помирає у готелі губернського міста. Останні дні життя Миколи Костянтин сприймав як жахливу катастрофу переходу людини з життя у небуття, що його самого й привело до почуття моральної безвиході.
Він був безповоротно переконаний, що нічого зробити не можна ні для продовження життя, ні для полегшення страждань. Але думка про те, що він визнає будь-яку допомогу неможливою, передавалась хворому і дратувала його. І тому Левіну було ще тяжче.
Страх Левіна перед неминучою смертю брата відображає його думки про те, що життя може скінчитися у будь-який момент, і це хвилювання позбавляє смислу все, що він робить.
Смерть близької людини поставила перед Левіним ту ж саму проблему, що й перед Анною напередодні самогубства, — абсурдності та зла в людському існуванні. «Без знання того, що я таке і навіщо я тут, не можна жити. А знати я цього не можу, отже, не можна жити», — це думка, від якої він не може звільнитися і нікому її розкрити, бо розуміє, що для багатьох ця проблема взагалі не існує. Як відповісти на запитання, чому живу «саме я»? Чому помру «саме я»? Який у цьому смисл чи його взагалі не треба шукати? Тоді як жити?
Із стану глибокої душевної кризи Левіну допомагають вийти не філософські пошуки правди життя, а простий мужик, який розповідає про «праведного чоловіка» Фоканича. Фоканич керується у своїх вчинках «Божим судом» і «для душі живе, Бога пам’ятає». Під впливом цих слів герой відчуває поштовх до нового осмисленого життя.
Пошук безумовного, абсолютного принципу буття приводить героя до найважливішої для письменника морально-філософської категорії добра.
І я, і мільйони людей, що жили віки тому й живуть тепер, мужики, злиденні духом, і мудреці, які думали і писали про це... ми всі згодні в цьому одному: для чого треба жити і що добре.
Розвиток думки Левіна (а це розвиток думки самого Толстого) такий: якщо добро має причину, воно вже не добро; якщо воно має наслідок — нагороду, воно теж вже не добро. Тобто добро поза ланцюгом причин і наслідків, абсолютне, а не відносне, його нічим розумним у людині не можна пояснити. Моральний закон добра поєднує людину з усім світом, а розкривається він не завдяки розуму розуму, а завдяки розуму серця. І тільки таке життя можна вважати цілісним, і через нього, через тяжіння добра й любові до усіх виявляється закон світової гармонії. І тільки людині, яка живе за законами добра, тобто моральним життям, смерть не може бути страшною, бо така людина знає, що її благо (найвище добро) не в ній одній, що вона поєднана з людством і світом внутрішнім, духовним зв’язком. У цьому виявляється сила життя, і вона може розкритися людині, яка свій внутрішній світ і пошук відповіді на головне запитання буття будує на шляху не самоствердження, а самозречення, і це — єдиний шлях самовдосконалення, що веде до неба.
Образ неба з’являється у фіналі роману. Це — небо Костянтина Левіна. Дивлячись на нього, Левін робить висновок, що «саме очевидний, безсумнівний вияв божества — це закони добра... які я почуваю в собі, та у визнанні яких я не те що поєднуюсь, а волею-неволею з’єднаний з іншими людьми...». Так, за думкою Толстого, людина повинна жити на землі, пам’ятаючи про небо, щоб її життя було осмисленим та щасливим.
***
1. У чому художній контраст між картинами московського й петербурзького життя та сільським життям Костянтина Левіна? Чому у вищому світі вважають Левіна «диким» і що, за Толстим, виявляє в людині така «дикість»?
2. Чим відрізняється ставлення до жінки і сім’ї Левіна від ставлення Вронського? Чому?
3. Чим відрізняється Левін від інших персонажів роману? У чому він схожий на Анну?
4. Як ставиться до смерті близької людини Левін? Чому? Як смерть старшого брата знецінює життя Костянтина Левіна?
5. Хто відкриває істину буття Левіну? Як він її розуміє?
6. Як ви вважаєте, чому роман закінчується сценою, коли Левін дивиться на нічне небо? Про що він думає? Що символізує у цьому епізоді образ неба?
***
1. Як ви розумієте, що таке щастя? Чому Левін відчуває насолоду від фізичної роботи?
2. Що таке добро і що таке зло? Поясніть твердження філософа Шопенгауера.
***
Розгляньте ілюстрацію М. Далькевича до роману «Анна Кареніна» (с.115). Який епізод проілюстрував художник? Яке кохання, за Платоном, існує між Левіним і Кіті? Обґрунтуйте свою думку.
***
1. «Анна Кареніна» — це роман:
а) сімейно-побутовий;
б) сентиментально-психологічний;
в) соціально-філософський.
2. Який з названих образів роману набуває символічного й трагічного змісту:
а) розкішний і холодний дім Кареніних у Петербурзі;
б) галасливі і вкриті пилом московські вулиці влітку;
в) залізниця, як зимою, так і влітку?
3. Чому картина скачок художньо відображає сутність цивілізованого світу:
а) тому що це змагання, де перемагає найсильніший;
б) тому що це поспішне прагнення до успіху;
в) тому що це спортивна розвага, видовище, до якого має схильність вищий світ?
4. Роздуми Толстого в романі про кохання і пристрасть, які втілюються в долях Анни і Вронського, Левіна і Кіті, мають у своїй основі філософію:
а) Платона;
б) Шопенгауера;
в) Руссо.
5. Яка подія знецінює життя в очах Костянтина Левіна:
а) відмова Кіті;
б) одиноке життя у селі;
в) смерть брата?
6. Який вихід із життєвого зла й безглуздя знаходить Левін:
а) у заняттях філософією;
б) у сімейному щасті;
в) у діяльному добрі?