Термін «декаданс» із пізньолатинської мови перекладається як «занепад», «розпад». В античні часи цим словом в історії народів позначали кризу, що виявлялася в політиці, культурі, в загальному світосприйнятті людей.
У ХІХ столітті після поразки Французької революції 1848 року, яка завершилася кривавим терором і відновленням монархії, Європою поширилися настрої приреченості й розчарування. Романтичне бунтарство, віра в суспільні перетворення, в особливу місію сильної особистості були зруйновані.
Спустошеність, утома й самотність — ось мотивс, які запанували серед романтиків середини ХІХ століття. Прибічники пізнього романтизму, засудивши бездуховність суспільства, відцуралися будь-яких соціальних мотивів і замкнулися на ідеї «вічного мистецтва».
У французькій літературі з появою Фредеріка Стендаля і Оноре де Бальзака реалізм ще з 1830-х років активно завойовував свої позиції і впродовж наступного періоду утверджувався як прогресивний напрям. Тому романтична трагічність світосприймання, спроба відсторонитися від соціальних проблем була сприйнята деякими критиками як крок назад, як мистецький занепад.
Тому слово «декаданс» було вжите критиками як образливе і принизливе щодо французького романтизму, похмурі настрої якого перегукувалися з літературою далекого Середньовіччя. На їхню думку, романтизм уже вичерпав себе, поступившись тверезому реалізму.
Водночас у другій половині ХІХ століття ціла низка митців (серед них Шарль Бодлер, Поль Верлен і Оскар Вайльд), відверто декларуючи антиреалістичне спрямування своєї творчості, з гордістю оголосили себе декадентами, тобто виразниками занепадницьких, кризових, хворобливих настроїв декадансу у хворому суспільстві. Декаденти вважали будь-яку активну дію позбавленою сенсу, а себе — приреченими на постійні муки душі.
Юна декадентка
(картина Рамона Касаса, 1899 рік)
Класна дошка
Прикметні риси декадансу
■ песимізм, меланхолійність;
■ відмова від соціальної тематики;
■ відмова від принципів реалізму у мистецтві;
■ трагічне світосприймання, самотність;
■ пасивна споглядальність, бездіяльність;
■ пропагування «мистецтва заради мистецтва»;
■ суб’єктивність переживань;
■ заперечення практичної користі мистецтва;
■ експериментаторство в образній системі й засобах виразності;
■ заперечення будь-яких обмежень для самовираження митця
Меланхолійне мистецтво декадансу було пов’язане з новими нереалістичними літературними напрямами, що визначило його особливі риси. З одного боку, митцям- декадентам був огидний світ наживи і лицемірної моралі, а з другого — вони відмовилися від громадянської та соціальної тематики, від місії служіння народові. Вони, заперечуючи в мистецтві поняття добра і зла, вважали, що митець має бути абсолютно вільним у своєму бажанні чи небажанні звертатися до певних тем і проблем.
Декаденти відкидали принципи реалістичного відтворення життя і будь-які спроби втиснути дійсність у логічно-побутові рамки зображення. Вони заперечували підпорядкування мистецтва певним правилам і схемам, шукали нові форми й образи, були предтечею модернізму — ідейно-естетичного руху, що виник наприкінці ХІХ століття і, об’єднавши різні мистецькі напрями, існує досі.
Також у літературі Європи на межі ХІХ і ХХ століть виникла нова течія — неоромантизм. Ця течія — своєрідна реакція, з одного боку, на докладне (а деколи навіть дріб’язкове) відтворення життєвої повсякденності в реалізмі, а з другого — реакція на пасивність і меланхолійність нереалістичних творів літератури, з їхніми невиразними переживаннями і прагненнями відірватися від буденщини.
Неоромантики певною мірою звернулися до настроїв і традицій романтичного мистецтва, відродивши активну дію та яскраві характери. Вам відомі пригодницькі твори, автори яких (Роберт Льюїс Стівенсон, Жуль Верн, Джек Лондон, Редьярд Кіплінг, Олександр Грій та інші) зображували подвиги, екзотичні подорожі, важкі випробування, що випали на долю непересічних особистостей. Також до неоромантизму належать детективні твори, присвячені розкриттю похмурих таємниць і моторошних злочинів (Артур Конан Дойл).
Неоромантизм був притаманний не лише літературі, а й іншим видам мистецтва, зокрема живопису і музиці.
Класна дошка
Прикметні риси неоромантизму
■ культ пригод і небезпек, активний розвиток дії;
■ переконаність, що кожна людина може стати непересічною особистістю;
■ зображення екзотичних країн;
■ відмова від меланхолійності і споглядальності декадансу;
■ відмова від деталізації та повсякденності реалізму;
■ відмова від зображення соціальних негараздів;
■ протистояння вишуканості естетизму;
■ використання контрасту, антитези;
■ пропагування оптимістичного світогляду
Ренсом Ріггз «Дім дивних дітей»