Зарубіжна література (рівень стандарту). Підручник. 11 клас. О. О. Ісаєва

Мілорад Павич

Милорад Павич(1929-2009)

Я намагаюся дати читачеві більшу свободу; він разом зі мною несе відповідальність за розвиток сюжету. Я надаю йому можливість самому вирішувати, де розпочинається і де закінчується роман, яка зав’язка і розв’язка, яка доля головних героїв. Це можна назвати інтерактивною літературою — літературою, що зрівнює читача з письменником.

Мілорад Павич

Перший письменник третього тисячоліття

Ви можете самостійно обрати початок статті про письменника. Можна розпочати з розділу «Сторінками творчості» або з розділу «Із біографії».

СТОРІНКАМИ ТВОРЧОСТІ

Ще за життя сербський письменник Мілорад Павич став культовим.

Його називали «ватажком європейського постмодернізму», «гомерівським оповідачем», «митцем постгутенбергівського світу», «електронним автором». Але сам Павич із гумором ставився до цих титулів. «Я письменник вже більше двохсот років. У далекому 1766 році один з Павичів видав свою збірку поезій, і з того часу ми вважаємося літературною династією», — зазначив він в автобіографії. А у 1984 році про літературну династію Павичів дізнався увесь світ: її славний нащадок, Мілорад Павич, вигадав «Хозарський словник» — один із найнезвичайніших творів світової літератури. Роман, і справді, написано як словник. Його текст складається з трьох частин, що поділені на словникові статті, у яких містяться християнські, мусульманські, іудейські джерела з хозарського питання — вибору релігії хозарами у VIII-IX століттях. У творі Павича немає традиційного сюжету, замість звичайного лінійного тексту письменник запропонував читачам гіпертекст — таку організацію тексту, коли сам читач обирає послідовність читання твору. Читачі були в захваті! Критики назвали «Хозарський словник» першим зразком нелінійної прози, а його автора — першим письменником третього тисячоліття.

Експерименти з формою на цьому не скінчилися. Слідом за романом- словником з’явився роман-кросворд — «Пейзаж, намальований чаєм» (1988), роман-посібник для ворожіння на картах Таро — «Остання

любов у Царгороді» (1994), астрологічний довідник — «Зоряна мантія» (2000) та інші. Яскравою ілюстрацією творчих пошуків стали й оповідання митця «Дамаскін», «Скляний равлик» (обидва — 1998) та інші. Твори Мілорада Павича нагадують класичні тексти лише зовнішньо — є обкладинка і сторінки, але за своєю будовою це новітні, інтерактивні тексти, де перевага надається не плавному опису, а знаку, сигналу, образу, який можна миттєво передати, як цього вимагає стрімке ХХІ століття. Саме такі тексти, за словами автора, «легко читати в Інтернеті». Інтерактивні ігри Павич продовжив і в царині драми. Так, на основі оповідання «Скляний равлик» у 2002 році він написав однойменну п’єсу. Цікаво, що «метр нелінійної прози» на початку своєї літературної діяльності випустив декілька поетичних збірок. Найвідоміші серед них «Палімпсести» (1967), «Місячний камінь» (1970). Вільно володіючи російською та англійською мовами, він зарекомендував себе і як талановитий перекладач, переклавши сербською вірші О. Пушкіна та Дж. Байрона. «.У мене немає біографії. Є тільки бібліографія», — жартував Павич.

Якщо ви не прочитали розділ «Із біографії», то читайте його. Якщо ж прочитали, то відповідайте на запитання до статті про письменника та читайте оповідання «Скляний равлик»

ІЗ БІОГРАФІЇ

У своїй автобіографії Мілорад Павич записав: «Народився я 1929 року на узбережжі однієї з чотирьох райських річок о 8.30 ранку під знаком Терезів...». Ця райська річка — Дунай, а узбережжя — одне з найдавніших міст Європи, столиця Сербії — Белград. Батько майбутнього письменника був скульптором, мати — викладачем філософії. Ще підлітком Мілорад пережив жахи Другої світової війни. «Поміж бомбардуваннями, — згадував Павич, — я вперше закохався і під німецькою окупацією примусово вивчив німецьку. Тоді ж потайки я навчився англійської.». Мілорад Павич закінчив філософський факультет Белградського університету. На студентські роки припали і перші літературні спроби майбутнього письменника.

Паралельно із письменництвом Мілорад Павич займався і науковою діяльністю, він — фахівець у галузі сербського бароко і символізму. Професор Павич був дійсним членом Сербської академії наук і мистецтв, регулярно читав лекції в університетах Сербії, Франції, Німеччини, Австрії.

Як зазначають біографи Павича, коло його інтересів неосяжне. Він захоплювався музикою, сам прекрасно грав на скрипці і фортепіано, обожнював ходити на класичні концерти. Любив мандрувати, займався спортом. До останньої хвилини свого життя він стежив за новинками світової літератури. Неодноразово зарікаючись, що вже не буде писати, створював нові й нові шедеври. У 2004 році був навіть номінований на Нобелівську премію. А наприкінці листопада 2009 року серце всесвітньо відомого серба перестало битися.

«Я знаю, — писав Мілорад Павич, — що літературу у майбутнє ведуть не письменники, а читачі, адже у світі завжди набагато більше талановитих читачів, ніж талановитих письменників». Сподіваємось, що саме такими талановитими читачами стали за роки навчання і ви — завтрашні випускники.

Якщо ви не прочитали розділ «Сторінками творчості», то читайте його. Якщо ж прочитали, то відповідайте на запитання до статті про письменника та читайте оповідання «Скляний равлик».

1. Поясніть, чому Павича називають «першим письменником третього тисячоліття».

2. М. Павич був переконаний, що «класичний спосіб прочитання книг уже вичерпав себе, прийшов час змінити його». А ви як вважаєте?

3. Який зі способів читання статті про письменника ви обрали? Змінивши послідовність читання, прочитайте її вдруге. Чи змінилося ваше сприйняття життєпису письменника? Чи сподобалося вам «грати» з текстом статті? Прокоментуйте свою відповідь.

СКЛЯНИЙ РАВЛИК1

Передсвяткова історія

П е р ш е п е р е х р е с т я

❖  Читач може сам обрати початок цього оповідання. Він може почати з розділу «Панна Хатчепсут» або з розділу «Пан Давид Сенмут, архітектор».

ПАННА ХАТЧЕПСУТ

Панна Хатчепсут, продавщиця в магазині жіночої білизни, прокинулася знову досить пізно і з почуттям самотності. Їй наснився дзбан із двома шийками. Вві сні вино зв’язалося вузлом і двома струменями наповнило водночас два келихи.

Як завжди, коли почувалась самотньою, вона відразу здогадалася, що треба зробити. Насамперед поглянула на річки. Хмари були несилі накрити воду, пливли проти течії вздовж правого берега Дунаю й перепиняли вітри біля гирла Сави. Надвечір вона рушила на роботу. Працювала в другу зміну, до пізньої ночі. Цього дня біля газетного кіоску, що на розі, панна помітила вишуканого незнайомця в зимовому пальті кольору чорного лаку, стала поруч із ним, простягла однією рукою газетяреві гроші, а другою з панової лівої кишені поцупила річ, яку там намацала. Продавець дав їй газету, і панна зникла. Пан сів у машину кольору свого пальта й теж зник.

Зараз для панни Хатчепсут лишилася простіша частина роботи. На Теразіях2 вона витягла зі своєї сумочки малесеньке дзеркальце та втупилась у нього. Своїм виглядом, що побачила в дзеркалі, вона лишилася задоволена:

1 Інтерактивну версію оповідання можна знайти в Інтернеті: https://bit.ly/2GQrjbx

2 Теразіє — центральна площа у столиці Сербії — Белграді.

Прикро, що це зображення тут не може лишитися. Та хто його знає, бува, й позостане? Зрештою, бодай розпишусь. І панна поцілувала дзеркальце, лишивши на ньому слід напомаджених губів. У підземному переході на Теразіях панна піднімалась ескалатором та нишком укинула дзеркало до сумки якоїсь перехожої.

Справу було успішно завершено, й панна Хатчепсут полегшено відітхнула. В магазин жіночої білизни, де працювала, вона ввійшла, неначе відроджена, немов упродовж годин була на масажі, в сауні або ж попотіла на знаряддях спортзалу. Почуття самотності зникло, як і завжди, коли вона так діяла. Завжди однаково. Одну річ украсти в когось, іншу — комусь підсунути. Не вибираючи, ані що, ані кому. Інколи — залежно від обставин — вона змушена була змінювати послідовність дій і спочатку дарувати, а вже потім — красти. Та цього разу все було звичайно.

Вже пізніше, тільки-но на хвилинку лишившись сама в крамниці, панна Хатчепсут нарешті глянула, що ж то вона поцупила з кишені пана в чорнолаковому пальті. Це була запальничка. Коштовна й нова-новісінька. З блискучого шкіряного футляра ще видніла гарантія. На рудій верблюдячій шкірі було витиснуто: MOZIS III. Щось, наче знак власника. А на кришці вигравіювано:

Якщо мною тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться.

Панна Хатчепсут не встигла докладніше розгледіти свою здобич, бо до крамниці зайшов покупець. Взявшись поза спиною лівою рукою за лікоть правої, вона подивилася на нього.

Це був молодик у джинсах, блакитній сорочці та темному піджаку, в черевиках із кошлатого хутра. У руці тримав дощовик та маленьку коробочку, загорнуту в золотий папір і зверху перев’язану стрічечкою. Перше, на що панна поглянула, були його кишені. Вони виявились цілком відповідні, трохи зяяли. Тоді панна огледіла й того, кому ці кишені належали. Він на диво був із сивиною, дарма що молодий. На голові мав п’ять проділів упоперек голови, від вуха до вуха. Стрункий, із дивним поглядом.

«Цей і вві сні недобачає», — подумала Хатчепсут і спитала, чим може бути йому корисною.

Він поклав свій плащ та коробочку на столик біля її крісла й мовив сором’язливо:

 Я хотів би купити нічну сорочку. Як різдвяний подарунок дружині. Вона носить четвертий розмір.

«Тепло такого голосу можна відчути вночі між двома кроками самотньої жінки на пустій вулиці...» — так подумала панна Хатчепсут, а вголос сказала:

 Цей розмір угорі, на полиці. — Й присунула драбинку. Піднімаючись, вона відчула його погляд на собі. Тримала цей погляд на одному й тому ж місці, на рівні стегон, і коли спустилась, то, відсовуючи драбинку, непомітно підштовхнула нею золоту коробочку так, що та впала зі столу на крісло. Тепер ту штучку було ізольовано від плаща. Панна Хатчепсут сподівалася, що молодик | нічого не помітить і забуде пакетик у крамниці.

Але тут він мовив щось таке, аж вона забула про драбинку й утупилася йому в очі. Молодик дивився на неї, наче крізь воду, крізь декілька тисяч років. Ці очі були блакитні від часу, крізь який дивилися.

 Можливо, моє прохання вам здасться недоречним, — промовив він, — та я не вмію купляти жіночу білизну. Чи не могли б ви вдягти сорочку? Так би я знав, чи пасуватиме вона дружині, чи ні. Моя жінка майже такої статури, як і ви...

Коли б на кріслі не лежала коробочка, панна Хатчепсут відразу б одкинула пропозицію, але тут відповіла:

 Не ви один про це просите. Вдягну її в кабінці, і ви потім подивитеся. Тільки спочатку приберу цю драбинку.

Знаючи, що жіночий зір завжди спритніший за чоловічий, панна Хатчепсут легенько штовхнула юнака драбинкою, тим самим знайшовши нагоду непомітно покласти в його кишеню запальничку.

Ввійшовши до залу в нічній сорочці четвертого розміру, панна Хатчепсут помітила, що йому заціпило. В короткозорих очах прочитала щось на зразок: «Ця ніч вагітна, важка новим, найдивовижнішим днем!»

Натомість він сумно проказав:

 Знаєте, тепер і з великим бажанням я не зможу купити цю сорочку. Вона вам так пасує, що я ввечері, кожного разу, коли моя дружина її вдягатиме, мусив би згадувати вас. А це негоже. Ви й самі розумієте, еге ж? Наразі дякую вам і добраніч.

З цими словами він вийшов з крамниці, на ходу вдягаючи свій плащ, а панна Хатчепсут, геть збентежена, провела його поглядом уздовж вулиці. Потім, і досі в нічній сорочці, вона тремкими пальцями розпакувала коробочку, про всяк випадок не пошкодивши золотий папір та стрічечку.

Всередині лежало щось чарівне, вона не відразу вгадала його призначення. Дивовижний скляний равлик, повний срібного пилу та заткнутий рожевим воском із ґнотом посередині. Це було щось на зразок декоративної свічки. Панна Хатчепсут хотіла була її запалити, та згадала, що сама в нічній сорочці сидить посеред крамниці і вже не має запальнички.

❖  Якщо ви не прочитали розділ «Пан Давид Сенмут, архітектор», читайте його. Якщо ж прочитали, йдіть на клавішу під заголовком «Дочка, яка могла зватися Ніферуре».

ПАН ДАВИД СЕНМУТ, АРХІТЕКТОР

Саме того дня колишня дружина молодого архітектора Давида Сенмута відчула себе особливо самотньою. Вона відразу здогадалася, що треба зробити. Насамперед поглянула на річки. Хмари були несилі накрити воду, пливли проти течії вздовж правого берега Дунаю й перепиняли вітри біля гирла Сави. Колишня пані Сенмут тремкими пальцями розпакувала маленьку коробочку, загорнуту в золотавий папір. Всередині лежало щось чарівне, чому вона, днем раніше, там, у магазині кришталю, де купила цю штучку, відразу не могла вгадати призначення. Дивовижний скляний равлик, повний якогось рожевого пилу, заткнутий рожевим воском із ґнотом усередині. Це було щось на зразок декоративної свічки. Подарунок для колишнього чоловіка. У першу хвилину хотіла була написати якусь присвяту на прозорому панцирі равлика, та передумала. Вона не довіряла мові.

Пані знала: мова є лише мапою думок, почуттів та спогадів людини. Як і всі мапи, міркувала вона, мова є в сотні тисяч разів зменшеною картиною того, що намагається зобразити. В сотні тисяч разів звуженою картиною людських почуттів, думок та спогадів. На цій мапі моря не солоні, річки не течуть, гори рівні, а сніг на них не холодний. Замість ураганів та бур намальовано там лише малесеньку троянду вітрів...

Отак, замість того щоб щось написати, колишня пані Сенмут обережно вийняла воскове заткальце, висипала в умивальник рожевий порох із скляної шкаралупи равлика й натомість із баночки, на якій було написано: «Вибухівка високої руйнівної сили. Вогненебезпечно!» — насипала сріблястого піску. Потім обережно знову вставила в скляний панцир воскову затичку з ґнотом усередині.

Коли равлик знову був у своїй коробочці, колишня пані Сенмут загорнула подарунок у золотий папір і перев’язала стрічкою.

 Перед цим Давид точно не зможе встояти, — пробурмотіла вона, поставила коробочку із стрічкою на креслярський стіл, що донедавна належав її чоловікові, й вийшла з квартири.

Молодий архітектор Давид Сенмут тут більше не мешкав. Після розлучення він винайняв інше помешкання, проте одна пара ключів від старої квартири, де жила зараз його колишня дружина, й надалі була в нього. Він мав право заходити коли завгодно, але за умови, що на той час колишньої пані Сенмут там не буде. Міг дивитися телевізор, щось випити, але нічого не виносити. Так було домовлено. Якщо ж ні, а його колишня дружина добре знала, чому так робить, замок тієї ж миті буде замінено, а поліції повідомлено, чого в квартирі бракує.

Цього дня архітектор Сенмут також заглянув сюди тоді, коли знав, що не застане тут свою колишню дружину. Він почистив зуби старою щіткою, випив віски з содовою та й сів. Але йому не сиділося. Вже сутеніло, коли на своєму креслярському столі він помітив коробочку в золотому папері, перев’язану стрічкою. Він спокусився, взяв її, хоча насправді таки вкрав. І вийшов на вулицю.

Давид Сенмут трохи потинявся містом, сподіваючись украсти ще щось у якому-небудь готелі та чекаючи нагоди роздивитися вже вкрадену річ у своєї колишньої дружини. Тоді у вітрині крамниці жіночої білизни помітив нічні сорочки. Не вагаючись, увійшов. Там була молода продавщиця, яка могла підійти його намірам. Він знав з досвіду — якщо крадеш, мусиш іншого ошукати раніше, ніж йому скажеш «добридень». Потім буде вже пізно. Тільки-но ввійшов, він кинув оком на нічні сорочки, старанно складені на прилавку. Жодна з них не була четвертого розміру. Він привітався й поклав свої речі на стіл. Сказав, ніби хоче купити сорочку для дружини.

 Вона носить четвертий розмір, — мовив він.

 Сорочки на прилавку третього розміру. Четвертий розмір на полиці, — відповіла дівчина. Вона взяла драбинку й піднялася, щоб дістати замовлений товар, а він спробував схопити з прилавка одну з нічних сорочок третього розміру. Та дівчина вже спустилася, тримаючи товар, у тісній крамниці складаючи драбинку, й трохи штовхонула його, обдавши запахом імпортних п’янких парфумів. Це перебило його план, через те Сенмут сором’язливо мовив:

 Я не вмію купляти жіночу білизну. Чи не могли б ви вдягти сорочку?.. Моя дружина десь такої статури, як і ви. Ви мені дуже допомогли б.

Вона зміряла його поглядом, вагою щонайменше кіло й триста грамів. Але, на його подив, погодилася. Вона зайшла в кабінку вдягти нічку сорочку, а цей час пан архітектор Давид Сенмут не проґавив. Цього разу він запхав до кишені одну з нічних сорочок третього розміру, лишивши на прилавку акуратно загорнуту коробку, так що нічого не можна було запідозрити.

Коли дівчина вийшла з кабінки в нічній сорочці, він подумав, засліплений її виглядом: «Немов уперше її бачу. Завжди в таких випадках видається, наче зустрів знайомого з попереднього життя. Для такої варто будувати будинки, опікуватися нею, бути ким завгодно, доглядати дітей, стати палким коханцем або приятелем...»

Так він подумав. А вголос промовив:

 Знаєте, я не можу купити цю сорочку. Вона занадто дорога для мене.

Й вилетів з крамниці зі здобиччю в кишені. Ледь устиг захопити свій дощовик.

Після відвідання кількох кав’ярень, щоб згаяти час, після двох чи трьох дрібних крадіжок сигарет, близько опівночі вдома, тобто — перед дверима винайнятої квартири, він побачив викинутий на східці свій телефон. Через не- сплачені рахунки його виставили з квартири. В сусідній кав’ярні він у розпачі на хвилинку ввімкнув автовідповідач і прослухав повідомлення. Було лише одне. Говорила його колишня дружина, голос був лагідний:

 Я знаю, що ти заходив. Знаю, й що вчинив. Знову ти щось украв: малу золоту коробочку зі стрічкою. Але не хвилюйся, я не заявила в поліцію. Поки що. Цього разу ти лише взяв подарунок, який я приготувала була тобі на Різдво.

На цьому місці він раптово урвав послання й почав нишпорити по кишенях. Але коробочки в золотому папері із стрічечкою там не було. Давид Сенмут сушив голову, намагаючись пригадати, де міг її забути, та нічого не спадало на думку. Він ще раз пошукав по кишенях і намацав шось, форму чого не міг уявити навпомацки. Давид Сенмут дістав з кишені коштовну чоловічу запальничку в шкіряному футлярі, не відаючи, яким чином ця річ потрапила до його піджака та коли і в кого він її вкрав. На запальничці було вигравіювано:

Якщо мною тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться.

❖  Якщо ви не прочитали розділ «Панна Хатчепсут», прочитайте його. Якщо прочитали, йдіть на центральну клавішу під заголовком «Дочка, яка могла зватися Ніферуре».

Центральна клавіша

ДОЧКА, ЯКА МОГЛА ЗВАТИСЯ НІФЕРУРЕ

Переночував Давид Сенмут у найближчому готелі, вранці винайняв на віру нову квартиру й десь надвечір обійшов кав’ярні, в яких провів частину попередньої ночі. Ніде не було ані сліду від того подарунка, загорнутого в золотий папір. Тоді він згадав про дівчину в крамниці жіночої білизни. В першому-ліпшо- му магазині паперових виробів купив темно-синю торбинку, всипану зірками, і поклав туди вкрадену вчора ввечері нічну сорочку. Потім пішов до крамниці жіночої білизни та сказав дівчині, простягаючи паперовий кульок:

 Я прийшов, панно, щоб вибачитися. Вчора я вас обманув, а це негарно. Я не маю дружини й не збирався нікому купляти сорочку. Просто я хотів побачити вас у нічній сорочці. Вона вам так личила, що вночі я не міг заснути. Насилу діждався, поки відчиняться магазини, й купив вам у подарунок таку ж саму.

 Вона не така сама, — посміхнулась дівчина, — ця третього розміру.

Почувши, молодик упав у крісло. Він був збентежений. Нарешті мовив із відчаєм у голосі:

 До речі, я хотів у вас щось спитати... Чи не забув я тут учора пакуночка в золотому папері?

 Пакуночок у золотому папері? Переповитий стрічечкою?

 Атож, атож!

 Тут ви його не забули, — рішуче відповіла дівчина, — я б його знайшла і могла б, як ми завжди робимо, коли покупці щось у нас забувають, повернути. Та зараз я запитаю вас про інше. Що ви робите, коли ввечері перед Різдвом почуваєтеся самотньо? Чи є спосіб непомітно щезнути з цього світу?

Давид Сенмут уражено дивився на неї. Її вії зачіпали брови і створювали там безлад. З її очей було видно, що вічність є несиметричною. Він спитав:

 Чи ви мали колись дочку? Багато, багато років тому.

 Гадаєте, чотири тисячі років тому? Може, й мала. Та зараз не маю. Й тому на свята я сама. Ви хотіли б прийти на Святвечір до мене доглянути її?

 Кого?

 Та ту дочку, якої не маю. Ось вам моя адреса.

 Охоче, — відказав молодик, поцілував продавщицю у вухо й пішов.

У дверях він зупинився й докинув:

 Я знаю її ім’я.

 Чиє?

 Та цієї дочки, якої не маєте. Вона звалася Ніферуре.

Друге перехрестя

Тут читач може знову вибрати свій шлях, щоб визначитися щодо двох результатів оповідання. Розділ «Декоративна свічка» подає трагічний кінець оповідання, а розділ «Запальничка» має happy end. Автор у будь-якому разі радить прочитати обидва закінчення, оскільки лише в оповіданнях можуть існувати дві різні кінцівки, не так як у житті.

ДЕКОРАТИВНА СВІЧКА

Панна Хатчепсут любила тварин, особливо котів, обожнювала імпортні парфуми та імпортні квіти. Проте, для цих своїх уподобань не мала достатніх прибутків. У неї не було грошей навіть на поганеньке цуценя. До Святвечора вона ледь спромоглась на рибу та локшину, щоб приготувати її зі сливами. Про подарунки, звичайно, не могла й мріяти. Після того як приготувала вечерю, вона вдяглася, чорною фарбою низько опустила внутрішні кутики очей, віддаливши їх від носа, а зовнішні подовжила жирною лінією майже до вух. Чоло перев’язала стрічкою. Верхня губа була рівно підведена, а нижня — підкреслено вивернута. Їй стало добре, вона була задоволена своїм виглядом, неначе завойовник перед походом. Вона підійшла до вікна, поглянула на річки й зробила висновок:

 Хмари перейшли воду.

Потім обережно розгорнула золотавий папір і вийняла скляного равлика, їй не подобався сріблястий пісок, яким було наповнено скляний панцир. Пан на Хатчепсут обережно вийняла воскову затичку й висипала вміст равлик в умивальник. Після цього вимила панцир, висушила його й наповнила своїм ароматним блакитним порошком для ванни. Потім поставила на місце воскову затичку з ґнотом. Равлик знову став декоративною свічкою й дивно миготів блакитними нутрощами. Колір равлика зараз нагадував очі хлопця, приходу якого вона чекала.

 Атлантидно-блакитні, — мовила панна, й слова ці її саму здивували. — Дурниці, — буркнула вона сама собі. — Звідки відомо, що це «атлантидно- блакитне»?

За кілька хвилин скляний равлик знову був у своїй коробочці, загорнутий золотим папером та перев’язаний стрічкою із бантиком. Готовий для вручення в дарунок.

Тут почувся дзвінок у двері. Відвідувач приніс вино. Й той лагідний голос. Вона посадовила його за стіл і сіла поруч. Взяла чотири горіхи й кинула їх на чотири боки, хрестячи кімнату. Тоді з шухляди дістала коробочку зі скляним равликом і простягла йому.

 Це тобі різдвяний подарунок від мене, — мовила вона і поцілувала його.

Очі його засяяли, і він, наче дитина, затремтівши, розгорнув золотий папір і вийняв скляного равлика. На його обличчі закарбувалось приголомшення.

 Невже ти не знав, що у коробочці? — спитала панна Хатчепсут.

 Не знав,— відказав Давид Сенмут.

 Ти розчарований?

 Так.

 Так?

 Ні. Він чудовий. Дякую тобі!

Потім Давид обійняв її.

 Я теж маю для тебе подарунок, — докинув він із наміром трохи виправити справу, й поклав на стіл темно-синю торбинку, обсипану крихітними дзеркальцями. Панна Хатчепсут розгорнула подарунок і дістала звідти вже знайому їй запальничку з вигравіюваним написом про здійснення бажань. Панна Хатчепсут була трохи збентежена перебігом цього вечора, навіть розчарована. Тож, аби зі свого боку трохи залагодити справу, заявила:

 Я знаю, як тебе звати.

 Звідки?

 Не знаю звідки, але знаю. До того ж давно. Може, вгадала по запаху. Тебе звати Сенмут.

 Уперше чую. Що за ідея! — Він поставив равлика на срібне блюдце, щоб вечеряти при запаленій свічці.

 Як гарно! — вигукнула панна Хатчепсут, простягши йому запальничку: — Будь ласка, запали скляного равлика, поки я принесу вечерю.

Архітектор Сенмут узяв запальничку й голосно прочитав напис на ній: «Якщо мене тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться».

 І таки здійсниться, щоб ти знав! Ще сьогодні ввечері, — додала вона, посміхаючись.

Тут він креснув раз запальничкою. Дівчина заплескала в долоні. Він підніс пломінчик до ґноту равлика й запалив його. Скляний равлик заблищав на столі й перетворився в найпрекраснішу декоративну свічку. Кімната, наче відділившись од підлоги, занурилась у м’яку кулю світла.

 Що ти робиш?! — вигукнула панна.— Треба креснути тричі!

 Навіщо кресати тричі, якщо я запалив свічку з першого разу?

 Але там так написано! Хіба не знаєш? Кожна річ, щоб бути раз почутою, має бути тричі сказаною.

Тоді він креснув удруге, й із запальнички вигнався зелений пломінчик, який вона зустріла голосним «Браво!». Коли запальничка спалахнула і втретє, сильний вибух розтрощив помешкання і їх обох у ньому. Лишились тільки імена, їх можна знайти у будь-якому підручнику з історії Єгипту (XVIII династія).

Якщо ви не прочитали розділ «Запальничка», то прочитайте його. Якщо ж прочитали, то це вам кінець оповідання.

ЗАПАЛЬНИЧКА

Напередодні Різдва архітектор Давид Сенмут знову навідавсь у помешкання своєї колишньої дружини, яка на той час була у від’їзді. Він помився, почистив зуби, гладенько зачесав волосся й сів, обхопивши руками коліна так, що став схожим на якийсь гральний кубик. Зо дві хвилини Давид Сенмут відпочивав у цьому положенні. Раптом йому запраглось потримати в руках якесь маленьке створіння, може, дівчинку, захищати її й боронити... Потому він вийняв з кишені оту запальничку й поклав її в темно-синю торбинку, всипану друзками крихітних дзеркалець. Він випив віски й дістав із жінчиного бару пляшку білого італійського шипучого вина. Давид Сенмут надавав перевагу білому жіночому шампанському «блу», отому більш солодкому, із написом «muscadet», а не чоловічому, з написом «brut». Загортаючи пляшку у білий папір, він подумав, що вино — то вічний хворий, як і жінка, однак помирає як чоловік, і лише рідко яке вино переживе людський вік.

У записці продавщиці жіночої білизни він прочитав, де вона мешкає, й рушив туди, з шампанським. Вона зустріла його серед соломи, якою було посипано підлогу квартири, й обійняла, простягла йому коробочку в золотому папері з бантиком.

 Це неможливо! — вигукнув він.

 Мій різдвяний подарунок для тебе, — мовила вона.

Вражений, Давид подивився на неї, і йому спало на думку, що темрява зійшла з неба до її очей, щоб тут заночувати. Самий лише брязкіт її дешевих браслетів із бубонцями був коштовніший за найдорожчого пса.

Давид розгорнув золотавий папір і на свій подив побачив усередині тільки особливу свічку для разового застосування, у вигляді равлика, наповненого блакитним пилом.

«Моя колишня дружина таки справді вміє образити чоловіка. І це подарунок?» — подумав він.

 Ти розчарований? — запитала продавщиця жіночої білизни.

 Ні. Навпаки, — відказав він, вийняв з кишені темно-синю торбинку й простяг дівчині.

 Я теж приніс тобі подарунок.

З торбинки вона витягла вже знайому їй запальничку, яку зо два дні тому вкрала в пана в чорно-лакованому пальті.

 Чудово, мені якраз бракувало запальнички!

Вона обійняла, поцілувала архітектора Давида Сенмута й додала:

 Запали скляного равлика, поки я принесу вечерю.

 Що на ній написано? — докинула вона йому, пораючись біля їжі.

 На чому?

 На запальничці.

 Маєш на увазі інструкцію для користування? Не знаю. Я її викинув. Навіщо тобі інструкція?

 Та ні, я питаю, що написано на самій запальничці!

 Не пригадую, зараз подивлюся...

Тут панна Хатчепсут випередила його й продекламувала напам’ять:

 «Якщо мною тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться!» Хіба не це там написано?

Архітектор Давид Сенмут ще раз упродовж цього вечора був приголомшений. Він ніяк не міг пригадати, коли в продавщиці жіночої білизни вкрав ще й запальничку. Проте, якщо ця штуковина не була її, звідки дівчина знала навіть те, що на ній вигравіювано. Про нічну сорочку третього розміру він знав, але про те, що вкрав у неї ще й запальничку, не мав і гадки.

Безперечно, справи із подарунками пішли шкереберть. Треба було щось зробити, щоб не зіпсувати вечір. І він бовкнув перше, що спало йому на думку:

 Я знаю, як тебе звати!

 Невже? — відповіла продавщиця жіночої білизни. — Звідки знаєш?

 Не знаю звідки, але знаю. Тебе звати Хатчепсут.

 Уперше чую, — відказала вона і поставила скляного равлика на срібне блюдце, що стояло посередині столу.

Тут архітектор Давид Сенмут креснув запальничкою. Перший раз вона висікла гарний, блакитнуватий пломінчик. І пан Сенмут засвітив скляного равлика. Світло розлилося по столі, осяяло кімнату. Золоте сяйво було всюди, навіть на їхніх вустах. Це було видно кожного разу, коли вони щось промовляли.

 Кресни ще раз, — мовила вона, — треба тричі!

І вдруге запальничка спрацювала добре. Але на третій раз ні. Дала осічку.

 Дарма! — мовив архітектор Сенмут панні Хатчепсут. — Не здійсниться моє бажання.

— Здійсниться, ще й як здійсниться, — сказала вона й поцілувала свого архітектора так, як його ніхто досі не цілував.

Під тим довгим поцілунком лежала на підлозі, в тіні столу, викинута інструкція щодо поводження із запальничкою:

УВАГА! НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ!

Тримати подалі від вогню. Це не проста запальничка.

Це зброя особливого призначення.

Динамітний набій у ній активується після третього послідовного загоряння приладу.

Якщо ви не прочитали розділ «Декоративна свічка», прочитайте його. Якщо прочитали, це вже кінець оповідання.

Переклад із сербської Оксани Микитенко

ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

1Яке враження справило на вас оповідання? Чим здивувало?

2Порахуйте, скільки варіантів прочитання має твір. Який з них вам до вподоби?

3Яку роль у тексті твору відіграють перехрестя? Чим відрізняються розділи першого і другого перехресть?

4Де і коли відбуваються події твору? Які деталі на це вказують?

5Назвіть персонажів твору. Які з них є головними, а які — другорядними? Розкажіть, що відомо про головних героїв твору. Які художні засоби використовує автор для їхньої характеристики?

6Прокоментуйте схему. Поясніть спосіб розташування персонажів. Що пов’язує героїв оповідання?

7Використовуючи додаткові джерела, підготуйте повідомлення про фараонку Хатшепсут і давньоєгипетського архітектора Сенмута. Спираючись на схему, простежте, як у творі Павича віддзеркалюються давньоєгипетські історичні персонажі. Як ви думаєте, з якою метою письменник звертається до історії Давнього Єгипту? Чи можна стверджувати, що у такий спосіб автор реалізує ідею циклічності світу?

8Поясніть, як у творі розкривається тема самотності та відчуженості сучасної людини. Що, на думку автора, може їх подолати? А як думаєте ви?

9Покажіть, як у «Скляному равлику» реалізуються інтертекстуальні зв’язки з новелою О. Генрі «Дари волхвів». Чи можна стверджувати, що вони набувають іронічно-пародійного забарвлення? Доведіть або спростуйте цю думку.

10. Яку роль в оповіданні виконує художня деталь — скляна свічка-равлик? Зверніть увагу на такі аспекти, як мушля, скло, спіраль, свічка.

11. Перекажіть можливі кінцівки твору. Чому важливо читати обидві версії фіналу твору? Розкрийте їх метафоричний сенс. Від кого залежить вибір фіналу? Який з них вам подобається більше? Поясніть свою думку.

12. Об’єднайтеся в групи і презентуйте різні варіанти прочитання оповідання «Скляний равлик».

УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

В Україні твори Мілорада Павича активно видаються, перекладаються, досліджуються. Так, українською перекладено автобіографію Павича, його найвідоміші романи, оповідання, вірші, п’єси. Це зробили Ольга Рось, Алла Татаренко, Іван Лучук та інші. Цікавими є розвідка І. Лучука про генезу українського видання «Хозарського словника» та відлуння цього роману в поетичній збірці Ігоря Римарука «Діва Обида»1. Детальніше про українські стежини всесвітньо відомого серба можна дізнатися з дослідження А. Татаренко «Рецепція творчості Мілорада Павича в Україні»2. Важливо, що і Мілорад Павич за життя виявляв значний інтерес до України. Зокрема він був першим головою Товариства сербсько-української дружби. А в одному з інтерв’ю Мілорад Павич сказав, що знає нашу країну через мову та сербсько-українські зв’язки літературної минувшини. «Дуже люблю поезію Величковського (XVII ст.), українське бароко, гого- лівське бачення України...», — додав письменник.

Підсумовуємо вивчене

1На сайті Незалежного культурологічного часопису «Ї» (https://bit.ly/2FZpzMH) ознайомтеся з уривками книги сербського журналіста Мілоша Євтича «Розмови з Павичем». Що нового ви дізнались про письменника? Підготуйте за матеріалами інтерв’ю розгорнуте повідомлення і виступіть із ним у класі.

2Наведіть факти, що свідчать про всесвітню популярність творів М. Павича.

3Прокоментуйте інформаційний плакат за творчістю М. Павича, поданий на наступній сторінці. Зверніть увагу на автопортрет письменника. Чи можна його назвати метафоричним? На яких особливостях творчості Павича наголошено у плакаті? Як ви думаєте, що уособлює спіраль у центрі малюнка? Спираючись на плакат, назвіть і проілюструйте конкретними прикладами основні риси оповідання «Скляний равлик».

4Підготуйте доповідь за дослідженням А. Татаренко «Рецепція творчості Мілорада Павича в Україні». Презентуйте її в класі.

5Організуйте та проведіть у класі літературну конференцію за творчістю Мілорада Павича на тему «Літературу веде у майбутнє читач, а не письменник...» або дискусію «Інтерактивна література: “за” і “проти”».

1 Лучук І. Ігоре-Римарукіана. URL: https://bukvoid.com.ua/print/?30447

2 Татаренко А. Рецепція творчості Мілорада Павича в Україні.

6. Напишіть на основі оповідання «Скляний равлик» М. Павича творчу роботу на одну з тем:

√ «Секрет популярності творів Мілорада Павича»;

√ «Безмежний простір творів Мілорада Павича»;

√ «Культ книги і читача у творчості Мілорада Павича».

√ Пригадайте, які твори літератури Сходу ви вже читали. Які з них справили на вас найбільше враження й чому?

√ Розкажіть, що вам відомо з історії кримськотатарського народу. Поміркуйте, які історичні й культурні події об’єднують український і кримськотатарський народи.

Це величезний пласт культури, який треба вивчати.

Наріман Абдульваапов, кримськотатарський історик і літературознавець

«МИ — ЖИВІ, МИ НЕ ВМЕРЛИ, МИ — Є!»

(Кримськотатарська література: повернення із забуття)

Кримськотатарська література належить до давньописемних і бере свій початок ще в далекому VI столітті. Водночас, незважаючи на свою давню історію, вона й досі залишається мало відомою широкому колу читачів. Це можна пояснити тим, що літературна спадщина кримців віддзеркалює ті трагедії, які випали на їхню долю. І хоча багато чого з кримськотатарської літератури було свідомо знищено і втрачено, спробуємо розібратися, у чому ж її особливість...

Кримськотатарська література є однією з тюркомовних літератур і має кілька етапів свого розвитку. Одна із стародавніх пам’яток кримськотатарської писемної літератури належить Махмуду К’иримли, який жив приблизно в другій половині XII - першій чверті XIII століть. Його поему «Юсуф і Зеліха» дослідники визначають як найстарішу з письмових пам’яток літератури, створених тюркською мовою.

Розквіт кримськотатарської літератури припадає на ханський період. Багато з ханів самі були талановитими поетами, наприклад, Менглі Гірай І (1445-1515), Борагази Гірай ІІ (1552-1607), відомий також під іменем Газайї. У народі особливим успіхом користувалися поеми Газайї «Троянда й соловей» і «Млинове колесо», перекладені українською Іваном Франком.

Пізніше у кримських татар була популярною творчість мандрівних поетів, які виконували свої вірші в супроводі музичного інструмента — саза. Найвидатні- шими з них були Ашик Умер (1621-1707) і Мустафа Джевхері (?-1715).

Період нової кримськотатарської літератури справедливо пов’язують із діяльністю великого просвітителя, письменника, педагога Ісмаїла Гаспринського (1851-1914). Його вважають справжнім «патріархом кримськотатарської писемності», творцем нової кримськотатарської літератури, оскільки саме він заклав у ній основи оповідання та роману. Перу І. Гаспринського належать такі романи і повісті, як «Молла Аббас», «Арслан-к’из», «Сто років потому» та інші. Писав Гаспринський і вірші. Зокрема, рідній землі він присвятив поезію «Крим»:

«Зелений острів» — так зве його кожен.

Чудовий острів, чарівний Крим!

Крим наш на чайку крилату схожий,

Що понад морем летить голубим.

Тут все, як в легенді:

Печери, скелі,

Лоз виноградних зміїний згин,

Річки, озера, людські оселі,

Чорні папахи стрімких вершин.

Тут давню казку нашіптує море,

Тут — в танці й музиці пам’ять племен. [...]

Переклад із кримськотатарської

Данила Кононенка

І. Гаспринський видавав газету «Терджиман» («Перекладач»), в якій з’являлися твори багатьох молодих і талановитих кримськотатарських письменників початку ХХ століття. Ідеї цього письменника і громадського діяча вплинули на реформу кримськотатарської школи, сприяли появі перших національних підручників. Авторитет Гаспринського у світі був таким великим, що 1910 року його кандидатуру за соціально-політичну та культурно-просвітницьку діяльність французький журнал «Revue du monde musulman» висунув на здобуття Нобелівської премії. Як зазначає дослідниця Гульнара Бекірова, сьогодні актуально звучить відоме гасло Гаспринського «Тільда, фікірде, іште Бірлік» — «Єдність у мові, вірі та справах».

В історію кримськотатарської літератури часів Російської імперії назавжди увійшов видатний син цього народу Номан Челебіджихан (18851918), один із організаторів першого Курултаю1, перший голова уряду проголошеної в 1917 році Кримської народної республіки. У його най- відомішому творі — оповіданні «Молитва ластівок» — від імені учня розповідається про закриття кримськотатарських шкіл.

Н. Челебіджихан — автор вірша «Я присягнувся!» («Ant etkenmen!»), що став національним гімном кримських татар, в якому є такі рядки:

Я поклявся, мій народе, що зцілю тебе від ран.

Не бур’ян ви, браття милі, — чом зогнити вам дотла?

А не стане в мене духу йти на муку задля вас —

Хай гаряча кров у серці запечеться, мов смола.

Переклад із кримськотатарської

Галини Михайловської

1 Курултай — у тюркських народів загальнонаціональний з'їзд, під час якого вирішують найважливіші проблеми нації. Початково означав збори князів, пізніше — збори народу.

До визначних поетів кримськотатарської літератури ХХ століття належить Бекір Чобан-заде (1893-1937). Цей видатний син кримськотатарського народу, його справжня гордість, був не тільки автором багатьох віршів, що увійшли до золотого фонду кримськотатарської літератури, а й ученим- тюркологом зі світовим ім’ям, який здійснив неоціненний внесок у вивчення мови й літератури багатьох тюркських народів. І хоча цей унікальний поет і вчений прожив всього 44 роки, оскільки був репресований і знищений сталінською владою, його спадщина й сьогодні залишається надзвичайно актуальною. Як зазначає український учений Дмитро Урсу, «наче міст між цивілізацією Сходу та Заходу, він з’єднав мудрість і споглядальність із витонченим аналітичним розумом, невгамовною енергією та прагматизмом». Так, наприклад, у вірші Бекір Чобан-заде «Рідна мова», є рядки, що близькі не тільки кожному кримському татарину, а й усім, кому дорога його рідна мова:

До рідної мови душа потяглась,

Любов’ю синівською перейнялась.

О, мово, ти — віра моя в боротьбі

На струнах твоїх я співаю тобі.

Без тебе, кохана, під небом чужим

Загинув би я, одинак-пілігрим.

Переклад із кримськотатарської Данила Кононенка

Депортація кримських татар 1944 року до Середньої Азії, Сибіру та Уралу перервала літературну традицію кримців і назавжди залишиться «живою раною» в душі кожного з них. Фактично до 70-х років ХХ століття радянська влада робила все можливе, щоб про цю літературу ніхто не знав. Як пояснює поет і перекладач Шакір Селім (1942-2008), «найбільш обдаровані, найвідоміші наші літератори були забуті разом зі своїми творами, і заборонялося навіть згадувати їхні імена». Тому не дивно, що темі примусового переселення і, по суті, прагнення радянської влади повністю знищити цей багатостраждальний народ, присвячено чимало творів. Так, поет Ешреф Шемьї-заде (1908-1978) ще в депортації написав про цю трагедію поему «Стіна сліз» (1969). Цю тему висвітлює і відомий письменник ХХ століття Шаміль Алядін (1912-1996) в автобіографічному оповіданні «Я ваш цар і бог».

Поет Аблязіз Велієв (нар. 1939), який пережив депортацію, в інтерв’ю згадував: «Нам, вигнанцям, забороняли промовляти слова “Крим”, “кримські татари”, “кримськотатарська мова”. Лише через кілька років по смерті Сталіна було дозволено видавати газети кримськотатарською мовою. Саме з газет ми дізналися, який у нас алфавіт, яка у нас мова, бо до того часу знали мову лише на побутовому рівні. У школі й університеті навчання велося узбецькою мовою. Тому я самотужки за допомогою газет вивчив рідну мову і став кримськотатарським журналістом, незважаючи на те, що я не відвідував жодного уроку з рідної мови. Живучи на чужині, я тільки й мріяв, як би повернутися до Криму, на свою батьківщину, з якої нас було насильно депортовано».

Біль і трагедію свого народу А. Велієв передає у вірші «Моєму народу», зокрема в таких рядках:

Як над нами знущались,

Глумились і люто ганьбили

Коменданти і їхні прислужники

Ситі, пихаті і злі.

Слово «кримський татарин»

Навіть згадувать заборонили,

Начеб кримських татар

Не було і нема на землі!

Але вистояв ти, мій народе,

На зло всім намовам.

І легкого шляху

Не шукав у своєму житті.

Не зламали борців

Ні тюремні іржаві закови,

Ні Сибір, ні ГУЛАГи,

Ні етапи жорстокі й круті.

Скільки їх,

Тих, хто мужньо боровсь

За свободу,

Полягло у борні

За священне за право своє!

Щоб вернуть на віки

Чесне ім’я мойого народу

І сказати усім:

Ми — живі,

Ми не вмерли, ми — є!

Переклад із кримськотатарської

Данила Кононенка

Для сучасної кримськотатарської прози характерно відродження національних культурних традицій, збереження історичної пам’яті свого народу. Сучасні кримськотатарські поети й прозаїки: Шакір Селім, Юнус Кандим, Сейран Сулейман, Ервін Умеров, Таїр Халілов, Гульнара Усеїнова, Ліля Буджурова, Лейля Алядінова, Юсуф Болат та інші — розкривають у своїх творах ті думки та почуття, які найбільше хвилюють особистість сьогодення.

За умов нової окупації Криму Росією кримськотатарська література продовжує свій тернистий шлях і кожним новим своїм твором проголошує до всього світу: «Ми — живі, ми не вмерли, ми — є!».

1. Розкажіть, які факти з історії кримськотатарської літератури справили на вас найбільше враження й чому.

2. Самостійно знайдіть інформацію про одного з видатних діячів кримськотатарської культури та презентуйте її в класі.

3. Розкрийте, що вам відомо про українсько-кримськотатарські літературні зв’язки.

4. На основі статті підручника, інформаційного плаката, поданого на попередній сторінці, а також матеріалів рубрики «Дізнаємося про видатну особистість» підготуйте розгорнуте повідомлення про історію кримськотатарської літератури.

ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ВИДАТНУ ОСОБИСТІСТЬ

Син двох народів Агатангел Кримський.

Ну, хто сказав, що ми не земляки?!

Татарин він навіки український,

Вкраїнець він татарський на віки!

Данило Кононенко

Ці поетичні рядки присвячені справжній гордості кримськотатарського й українського народів, унікальному вченому, перекладачеві й письменникові — Агатангелу КРИМСЬКОМУ (1871-1942). Його ім’я 16 сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО затверджено у переліку видатних діячів світу. І це не випадково, адже А. Кримський вважається одним із найвідоміших учених-сходознавців у всьому світі. За різними джерелами, Кримський володів близько 60 мовами світу. У радянські часи будь-яка інформація про нього замовчувалася з ідеологічних причин аж до 1980 року. У 30-і роки ХХ століття він був звинувачений за антирадянську націоналістичну діяльність, за що перебував у Кустанайській тюрмі (зараз Казахстан), де на початку 1942 року помер, за однією із версій — від виснаження, а за іншою — унаслідок жорстоких тортур. Прах цього справжнього титана культури і науки покоїться десь у кустанайських степах.

Саме А. Кримський першим дав характеристику кримськотатарської літератури від ХІІ і до ХХ століття, був ініціатором створення «Короткої антології кримськотатарської поезії», видання якої стало справжнім явищем в історії кримськотатарської й української культур. Антологію було внесено до фундаментальної праці «Студіїз Криму» (1930). Окремим розділом у цих студіях було дослідження «Література кримських татар».

А. Кримський вважав себе кримським татарином. Його родовід бере початок із давнього кримськотатарського роду з Бахчисараю. Але в XVII столітті його пращур виїхав із місць Кримського ханства, оселився на території сучасної Білорусі, змушений був змінити віросповідання. Оскільки він був із Криму, охрестили його Кримським.

УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Українсько-кримськотатарські літературні зв’язки дуже міцні. Крилатий вислів Павла Тичини «Ми — зорі одного неба» яскраво увиразнює духовну близькість українського і кримськотатарського народів.

Кримськотатарська тематика знайшла своє відображення у творах таких корифеїв української літератури, як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Павло Тичина та інших. Так, у великого новеліста української літератури Михайла Коцюбинського є низка творів («Під мінаретами», «В путах шайтана», «У грішний світ», «На камені»), створених під враженнями від перебування в Криму. «Справжнє татарське царство без впливу московщини», — так охарактеризував кримський півострів письменник. М. Коцюбинський створив своєрідні «записки мандрівника», які вражають красою та образністю. Зокрема, «На камені» (1902) Іван Франко назвав однією з найкоштовніших перлин української літератури. Цікаво, що в оповіданні «Під мінаретами» в образі вчителя Рустема багато хто з дослідників бачить великого кримськотатарського просвітителя Ісмаїла Гаспринського.

Безперечно, що зміцнюють українсько-кримськотатарські літературні зв’язки і художні переклади. Багато творів кримськотатарських письменників перекладені українською мовою, зокрема зусиллями Миколи Мірошниченка, Данила Кононенка, Володимира Дани- ленка, Оксани Керимової та інших. Твори українських письменників на кримськотатарську перекладали такі поети, як Шакір Селім, Юнус Кандим, Аблязіз Велієв, Іса Абдураман та інші.

Читачеві ХХІ століття

1944 рік трагічним відблиском назавжди увійшов в історію кримськотатарського народу. Протягом 18-20 травня, тільки за офіційними даними радянської влади, було примусово виселено 191044 осіб. історики, пов’язанї з кримськотатарським нацїональним рухом, наводять інші вражаючі цифри: 423 000 виселених, з яких 195 тисяч осіб загинуло в дорозі та протягом перших пївтора року життя у спецпоселеннях (це становить понад 46 відсотків). Експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталія Беліцер стверджує: «Трагічні події, пов’язані з тотальною депортацією кримськотатарського народу в травні 1944 року і наступними десятиріччями насильницького утримання в місцях вигнання, були одним із широкомасштабних злочинів радянського режиму».

Рустем Емінов. Потяг смерті (1996)