Усі роди літератури - епіка, лірика й драма - є складовими загального літературного процесу, але за різних епох і в різних художніх напрямах роль, яку кожний з них відіграє в цьому процесі, змінюється; по-різному складаються й відносини між ними, аж до того, що в певні епохи їхній розвиток набуває різного характеру й спрямування. До таких літературних епох належить середина ХІХ ст.
Початок і принаймні перша третина ХІХ ст. ознаменувалися яскравим розквітом ліричної поезії. Це доба романтизму, яка, безперечно, належить до великих поетичних епох в історії європейської та американської літератур. Однак середина ХІХ ст. характеризується домінуванням в літературі прози. Це вже доба реалізму - художньої системи, глибоко відмінної від романтизму, зокрема й тим, що на перший план вона висунула прозові жанри, до яких перейшла провідна роль у поступі літератури. Наприкінці ХІХ ст. знову відбувається піднесення поезії, пов’язане з кризою реалізму й виникненням нових літературних течій - символізму, неоромантизму й імпресіонізму, які нині нерідко об’єднують під спільною назвою «ранній модернізм».
У другій половині ХІХ ст. простежується різноспрямованість руху поезії і прози в багатьох зарубіжних літературах. Чи не найвиразніше вона виявилася в тогочасній французькій літературі. Приблизно до 1848 р. ця література становила художню єдність у тому розумінні, що і поезія, і проза, і драматургія в ній дотримувалися спільної, романтичної, системи творчості. У другій половині століття шляхи прози й поезії у Франції розійшлися. Провідне спрямування розвитку прози визначили реалізм і типологічно споріднений з ним натуралізм, а поезія, на яку ці художні напрями майже не поширилися, розвивалася в річищі романтичної традиції.
Загалом європейська й американська поезія середини ХІХ ст. витворила строкату динамічну панораму різних течій і тенденцій, що рухалися паралельно й перехрещувалися, взаємодоповнювалися й протистояли одна одній. Однак з часом відбулося виокремлення певних «силових ліній» - провідних течій і тенденцій, які, зрештою, визначили вектори руху й структуру тогочасної поезії. До них належать;
• пізньоромантична течія, що в середині ХІХ ст. переважала в поезії багатьох країн, зазнаючи дедалі відчутнішої трансформації, сутність якої полягала передусім у переростанні романтизму в неоромантизм і символізм;
• реалістична поезія, що була представлена майже в усіх тогочасних літературах, але, за деякими винятками, не стала домінуючою;
• неоромантична, символістська й імпресіоністична поезія, що зародилася в зазначений період, але розквіту набула вже в останні десятиліття ХІХ - на початку XX ст.
В історії зарубіжної поезії ХІХ ст. особливий інтерес становить французька поезія, що пережила справді дивовижну метаморфозу. На початку століття вона перебувала у стані занепаду, який був настільки очевидним, що в Європі поширилася думка про французів як народ за природою своєю непоетичний. Однак річ не в «природі народу», а в тому, що у ХVIII ст.
Франція була центром Просвітництва, самовпевнений раціоналізм якого в розумовому й духовному житті висушував ґрунт, необхідний для розвитку ліричної поезії. Відродження й початок піднесення поезії у Франції пов’язані з романтизмом, утвердження якого відбувалося в цій країні уповільнено й завершилося лише в період Реставрації (18141830). У 20-40-х роках французька романтична поезія сягає високого рівня розвитку, але ще не виходить на перший план, не стає чинником першорядного значення.
Бурхливий розвиток французької поезії припадає на другу половину XIX ст. На тогочасному європейському тлі її вирізняє найбільш інтенсивний пошук нових засобів і форм вислову, творення нової поетичної мови. У Франції з’являються митці, які здійснюють переворот у національній і європейській поезії, змінюють спрямування її руху, відкривають нові можливості поетичного слова. У зв’язку з цим змінюється й роль французької поезії в європейській літературі - у другій половині XIX ст. вона поступово стає центром поетичного життя континенту й дедалі більше впливає на поезію інших країн. Усе це пов’язано передусім з течією символізму і з «великими символістами», як традиційно називають у Франції поетів Ш. Бодлера, С. Малларме, А. Рембо та П. Верлена.
У середині ж XIX ст. найпоширенішою течією у французькій поезії залишався романтизм. До 1885 р. тривала творчість В. Гюго, найвидатнішого французького поета-романтика. З романтизмом пов’язаний і ПІ. Бодлер, зачинатель символізму, а також група «Парнас» (ПІ. Леконт де Ліль, Ж.М. Ередіа, Т. Готьє, Т. Банвіль, А. Сюллі-Прюдом та інші), яка є одним з найвизначніших явищ у французькій поезії другої половини XIX ст. Утім, парнасизм швидше передував згаданому вище перевороту, ніж був у ньому безпосередньо задіяний.
У критиці й науковій літературі парнасизм тлумачиться по-різному. Часто його визначають як антитезу, заперечення романтизму, і для цього є серйозні підстави. Разом з тим, оскільки «парнасці» виступали проти суб’єктивізму в мистецтві й сповідували «об’єктивну поезію», в їхній творчості вбачають також повернення до класицизму або ж неокласицис- тичну течію. Таке розуміння парнасизму було властиве, зокрема, українським неокласикам 20-х років XX ст. Так, формулюючи класичний ідеал поезії, М. Зеров писав:
Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія -
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,
Парнаських зір незахідне сузір’я
Зведуть тебе на справжнє верхогір’я.
Насправді парнасизм був явищем набагато складнішим. Його безпосередніми витоками є «живописний романтизм», поширена течія французької романтичної літератури кінця 20-х - 40-х років XIX ст., з якої вийшли поети «парнасці» старшого покоління (Готьє, Банвіль, почасти й Леконт де Ліль, визнаний лідер групи). Однак, хоч і пов’язаний з «живописним романтизмом», парнасизм був послідовним запереченням інших романтичних течій і шкіл. І передусім - романтичного суб’єктивізму, культу почуття й емоційності. Суб’єктивній поезії з її «ліричними надмірностями» «парнасці» протиставляли поезію безособову й об’єктивну, спрямовану не на відтворення ліричного переживання, а на живописання об’єктивного світу й на філософічні роздуми-медитадії. Замість ліричних хвилювань і вибухів - «висока безсторонність» і спокійний погляд, що охоплює обшири світу й водночас фіксує окремі деталі в їхній мальовничій виразності. У послідовних поетів-«парнасців», зокрема у найвидатніших, як-от Леконт де Ліль й Ередіа, живописність витісняє ліризм, світ постає в об’єктивізованому зображенні, а людина вводиться здебільшого як компонент живописно-пластичної композиції. Наприклад, у вірші «Клеаріста» Леконта де Ліля є така строфа:
Під небом молодим від чого світло б’є -
Чи від Зорі, що з хвиль запінених встає.
Чи з усміху й очей краси-сициліанки?
Хто знає? Може, вас стрясає, як росу,
Світило чарівне: і сяйво, і красу,
І щастя молоді світанки?
(Переклад М. Зерова)
Коли ж «парнасцям» закидали, що їхня поезія позбавлена ліричної атмосфери, холодна, вони відповідали: «Мармур теж холодний», маючи на увазі мармур давньогрецької пластики, який вважали вищим втіленням краси.
В інших країнах Європи та в Америці процеси, якими ознаменувалася французька поезія другої половини XIX ст., в основному розгорнулися вже наприкінці століття. Однак зміни, що означали початок перебудови лірики, творення нової поетики розпочиналися в цих країнах в різний час і відбувалися з різною інтенсивністю. Значний інтерес становить у цьому плані англійська поезія середини XIX ст. У ній в основному домінував пізній романтизм, представлений передусім творчістю Альфреда Теннісона (1809-1892) й Роберта Браунінга (1812-1889). Обидва митці сформувалися ще до початку правління королеви Вікторії (1837-1901), обидва вийшли з великої романтичної поезії кінця XVIII - початку XIX ст. Найбільший і найвідоміший твір Теннісона - цикл поем «Королівські ідилії» (1859) на сюжети середньовічних сказань про короля Артура й лицарів Круглого столу. Безперечно, Теннісон був обдарованим поетом, його віршам і поемам притаманні живописність малюнку й музикальність, але разом з тим він часто впадав у сентиментальність і моралізаторство. Р. Браунінг був поетом зовсім іншого темпераменту й умонастроїв, у його творчості домінують інші мотиви й жанрові форми. Поезію цього митця проймає драматична стихія, що відбилося і в назвах його збірок: «Драматична лірика» (1842), «Драматичні поеми і лірика» (1845), «Дійові особи» (1865). У віршах Браунінга вирують палкі пристрасті й високі поривання, що не завжди здійснюються.
Однак англійська поезія середини XIX ст. не обмежується творами пізнього романтизму. Наприкінці 40-х років виникло «Прерафаелітське братство», яке стало визначним явищем у художньому житті країни й найяскравіше виявилося в поезії та живописі. Прерафаелітам властиві бунт проти вікторіанства в житті й мистецтві; культ «дорафаелівського» пізньосередньовічного мистецтва, котре вони протиставляли мистецтву «буржуазної епохи» як свій ідеал; прагнення до синтезу мистецтв, зокрема поезії та живопису. Ініціатором і душею «братства» був Данте Габріел Россетті (1828-1882) - поет і живописець, який став уособленням митця- прерафаеліта. Вважаючи сучасність епохою бездуховності й утилітаризму, Россетті протиставляв їй пізнє середньовіччя, життя й мистецтво якого, на його думку, гармонійно поєднало красу, духовність і правду. Мистецтво пізнього середньовіччя приваблювало митця простотою й виразністю, щирим і довірливим утвердженням духовних цінностей буття, невимушеним поєднанням містичної символіки з предметністю малюнку й І колористичною насиченістю. Саме до цього й прагнув Россетті у своїх поезії та живописі, витворюючи прерафаелітський канон краси.
Однією з характерних особливостей літератури Сполучених Штатів Америки є те, що майже впродовж усього XIX ст. основним її напрямом залишався романтизм.
Для піднесення американської романтичної поезії, яке розпочалося в 40-х роках, особливе значення мала творчість Едгара Аллана По (18091849) і Ралфа Волдо Емерсона (1803-1882). Лірика Е.А. По була належно оцінена передусім у Західній Європі, де справила значний вплинув на формування французького символізму та інших модерних течій. Щодо Емерсона, то його творча діяльність мала першорядне значення для американської романтичної поезії, у якій він виступив зачинателем філософсько-ліричної течії. Однак найвидатнішим американським поетом XIX ст., безперечно, є Волт Вітмен (1819-1892), один з великих новаторів національної та світової поезії тих часів (докладно про творчість цього митця ітиметься в окремому розділі підручника).
Серед чільних представників американської лірики слід згадати також Генрі Лонгфелло (1807-1882). Поставивши собі завдання «утамувати голод Америки за власним легендарним минулим, за своїми міфами» (О. Шепард), він створив три епічні поеми: «Еванджеліна» й «Сватання Майлза Стендіша», що оповідають про перших європейських поселенців Америки, та уславлену «Пісню про Гайавату» (1855) на сюжет з міфів і легенд індіанців, корінного населення континенту. Саме «Пісня про Гайавату» зробила Лонгфелло всесвітньовідомим. Цей твір є спробою синтетичного поетичного відтворення індіанських міфів і легенд, а через них — світу «доколумбівської Америки», витриманою в дусі романтичних поетичних «реставрацій».
Унікальним явищем американської поезії XIX ст. є творчість Емілі Дікінсон (1830-1886), яка була відкрита й належно оцінена критиками й читачами лише в середині XX ст. Відзначаючи неповторно самобутній стиль Дікінсон, українська дослідниця С. Павличко писала: «Якщо у Вітмена думка максимально розгорнута, то Дікінсон обходиться одним рядком, навіть словом-символом. Тому її слово часом не лише багатозначне, а й незбагненне. Дікінсон визначає принципи свого поетичного стилю поняттям “герметична пам’ять” і “герметичний розум”. їі поезія в цьому сенсі передує модерністським експериментам XX ст.».
У російській літературі період несподівано високого злету поезії настає після «непоетичних» 40-х років. У 50-х роках лірична творчість відображає зростання суперечливості суспільної ситуації, стає ареною ідеологічної боротьби митців: одні прагнуть перетворити поетичне слово на духовну зброю, демократизувати лірику, наповнити її соціальним змістом: інші обстоюють ідею несумісності високої поезії й житейської «прози», проповідують ідеали вічної краси, тобто «чистого мистецтва», далекого від суспільних проблем.
Своєрідними «полюсами» в цій боротьбі стали відповідно Микола Олексійович Некрасов (1821-1878) і Афанасій Афанасійович Фет (1820-1892) - поети, що сприймалися сучасниками як абсолютні протилежності, символи ворогуючих сторін. (До речі, незважаючи на це, саме Некрасов зазначав, що людина, яка розуміє поезію, «у жодному російському авторі, після Пушкіна, не почерпне стільки поетичної насолоди, скільки дасть їй Фет»), Однак незаперечною спільною рисою творчості цих митців є новизна поетичної мови, художньої форми, світовідчуття.
Літературознавча довідка
«Чисте мистецтво» (або «мистецтво для мистецтва») - назва низки естетичних концепцій, що утверджували самоцінність художньої творчості, її незалежність від політичних, ідеологічних, соціальних та інших зовнішніх чинників. Теорія «чистого мистецтва» сформувалася в середині XIX ст. як реакція на прагматизм капіталістичного суспільства, з одного боку, та на приписи соціально орієнтованої літератури - з іншого. Представники повзи «чистого мистецтва» були підкреслено зосереджені на «вічних» (тобто незалежних від диктату соціальної дійсності) темах: природи, краси, мистецтва тощо.
Розквіт сатиричної поезії в російській літературі 60-х років XIX ст. пов’язаний в основному з демократичним рухом, представниками якого були М. Добролюбов, В. Курочкін, Д. Мінаєв. Проте сатиричну поезію цього періоду неможливо уявити й без творчості Олексія Костянтиновича Толстого (1817-1875), одного з найпослідовніших прибічників культу «чистої краси». Він написав чимало блискучих сатиричних творів, у співавторстві з братами Жемчужниковими створив знаменитого Козьму Пруткова. Цей «псевдонім-персонаж» (що мав свою «біографію», «портрет» і навіть «посмертні видання»!) був гострою сатирою на самодержавну бюрократію та «благонаміреного обивателя». У характері й стилі Козьми Пруткова наголошувалося на бундючності, самозакоханості, глибокодумності з найжалюгіднішого приводу, на комічному поєднанні абсолютно несумісних понять. Вірші, байки, пародії й окремі висловлювання Козьми Пруткова так захопили сучасників, що коли автори сповістили про «смерть» славетного «директора і поета», інші письменники почали охоче користуватися цим псевдонімом.
У середині XIX ст. дедалі більшого значення в російській літературі набуває проблема народу, який починає осмислюватися митцями не лише як соціально пригнічена маса і творець матеріальних благ, а й як носій культурних цінностей, істинної моралі та краси, більше того, - як загадка, котру не кожному до снаги розгадати. Федір Іванович Тютчев (1803-1873) наголошував, що «гордий зір іноплеменний» не здатний помітити таємне сяйво, випромінюване «смиренною наготою» народу. То сяйво Христа: Спаситель зі своєю хресною ношею обійшов Русь, благословляючи її, і відтоді цей убогий «край довготерпіння» сповнився незбагненною світлою величчю. «Умом Росію не збагнуть... в Росію можна лише вірить», - ці слова Тютчева стали для російської культури своєрідними «формулами», визначенням особливого шляху країни. Важливо, що на такі думки поета надихали не міфологічні образи, не картини імперської історії, а реальні, сучасні йому «вбогі села». Недаремно Т. Шевченко читав і переписував у щоденник вірші Тютчева, у яких влада поставала безбожною, а нужденний і стражденний народ - останнім притулком Бога на землі.
У 60-х роках, коли в літературі остаточно запанував епос (відповідно у поезії - жанр поеми), лірика відходить на другий план, але вже в наступному десятилітті суспільна потреба в поезії знову зростає. Уперше в історії Росії вірші починають звучати з естради, без них не обходиться жодне молодіжне зібрання. Саме в цей час заявляє про себе плеяда поетів «некрасовського» напряму (так звані поети революційного народництва); значно пожвавлюється літературна діяльність А. Фета, Я. Полонського,
А. Майкова, О. Толстого. Наприкінці 70-х років в російській поезії зазвучали голоси С. Надсона, П. Якубовича, М. Мінського. Стрімкий і потужний розвиток російського роману зумовлює відродження поетичної образності, філософської лірики, імпресіоністичного зображення природи. Романісти, у свою чергу, навчаються в поетів (відомо, наприклад, що в романі «Анна Кареніна» Л. Толстой свідомо використав символіку пізньої пейзажної лірики А. Фета).
У 80-90-х роках в російській поезії відбувається подальший синтез різних шкіл і напрямів. Улюбленим поетом покоління 80-90-х стає Семен Якович Надсон (1862-1887). Його вірші привертають увагу сучасників щирістю висловлення настроїв громадянської туги й надії на перемогу світлого ідеалу в майбутньому (пам’яті цього поета Леся Українка присвятила вірш «Домівка Надсона у Ялті»). У творчості Надсона вперше зблизилися «некрасовський» і «фетівський» напрями: теми природної стихії в його творах завжди поєднуються з мотивами скорботи, самотності героя «на залитій сльозами землі», з думкою про «втомлених братів».
Подробиці. У російській літературі другої половини XIX ст. поширення революційної «публіцистичної» лірики народників поєднується з поетизацією мучеництва: революційний борець найчастіше зображується в ореолі християнського страдника. Образи героїв «святої боротьби», «замучених тяжкою неволею», «розіп’ятих на хрестах»; мотиви жертовності, самозречення, неминучого й жаданого «тернового вінця» - такими є визначальні риси революційної поезії. Твори поетів-народників, художня цінність яких здебільшого була незначною, справили на суспільну свідомість досить помітний вплив. Витворювався ідеалізований образ революціонера як дійсного послідовника Христа. Той самий процес спостерігаємо в українській літературі. «Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона; завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний: так споконвіку було і так воно буде до віку, поки житимуть люде і поки ростимуть терни», - писала Леся Українка.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ОГЛЯДОВОЇ ТЕМИ
1. Дайте стислу характеристику розвитку французької поезії середини - другої половини XIX ст.
2. Схарактеризуйте творчість прерафаелітів.
3. Визначте основні особливості розвитку американської поезії середини - другої половини XIX ст.
4. Які протилежні напрями розвивалися в російській поезії середини - другої половини XIX ст.? Назвіть найприкметніші риси кожного з цих напрямів і їхніх чільних представників.
5. Порівняйте творчі програми «парнасців», прерафаелітів і прихильників російського «чистого мистецтва». Що в них спільного? Л чим вони відрізняються? Яка з цих програм найближча до ваших уподобань?
Робота в парах. Виконайте одне із запропонованих нижче завдань.
А. Поясніть походження слів «пегас», «Парнас», «Муза». Якого значення вони можуть набувати? Розкрийте зміст вислову: «Справжня муза неомузена» (П. Тичина, «Один в любов, другий у містику...»).
Б. Уявіть суперечку двох супротивників - прихильника «громадянської» поезії та поборника «чистого мистецтва». Запишіть цю сценку у вигляді діалогу.
Теми проектів, призначених для мультимедійної презентації: «Живопис прерафаелітів»: «Російська громадянсько демократична лірика та російські художники-передвижники»: «Дивовижний світ поезій Е.А. По»; «Спостерігаючи природу й людину з висоти Парнасу (лірика “парнасців")».