Повне зібрання віршів Федора Івановича Тютчева (1803-1873) становить лише одну, досить невелику, книжку. Однак, як слушно зазначив А. Фет, вона вагоміша за безліч томів.
Увійшовши в російську літературу ще за життя Пушкіна й привернувши до себе його схвальну увагу, Тютчев-поет надовго зникає зі сторінок часописів і з пам’яті більшості читачів. А коли після двадцяти років дипломатичної служби повертається з Німеччини до Росії і знову починає друкуватися, його сприймають як «другорядного поета» старшого покоління. Поворотним моментом у літературній долі Тютчева стала стаття М. Некрасова «Російські другорядні поети» (1850), у якій тодішній лідер нового літературного напряму, кумир молодого покоління, рішуче заперечив «другорядність» тютчевської поезії. Автор статті, поставивши Тютчева в один ряд з Пушкіним і Лєрмонтовим, висловив сподівання, що його вірші посядуть належне місце серед «кращих творів російського поетичного генія».
Проникливий, далекоглядний політик і дипломат, чутлива й пристрасна людина, Ф. Тютчев належав своїй історичній добі, глибоко переживав її події. Однак його поезія має позачасовий вимір. Можна навіть сказати, що вона долає звичні уявлення про літературу: це поезія «мислі», втаємниченої думки, що пронизує всесвітнє життя, мов блискавка, залишаючи після себе «громові стріли» незвичайних слів. Загадкової сили сповнені ці слова: начебто прості й зрозумілі, вони водночас мають такий глибокий зміст, викликають такі суперечливі тлумачення, що читач мимохіть знову й знову повертається до цього словесного дива. Здається, що кожний звук тут «мислить», і віршовий рядок більше подібний до живої формули буття, ніж до людської мови.
Розворот з титулом і портретом автора зі збірки поезій Ф. Тютчева. Видання 1872 р.
Подробиці. Вслухаймося, як звучить цей тютчевський рядок: «Мысль изреченная есть ложь...» Гнучке, живе, пульсуюче слово «мысль» стикається з мертвотним, убивчим за своїм одноманітним звучанням словосполученням «из-ре-чен-на-я-есть», а кінцеве «ложь» - ніби чорна діра, пастка, що чатує на здобич. На щастя, цей славетний сумний вислів є не висновком, а темою вірша «Silentium!». «Мовчання!» - сама назва твору засвідчує, що йдеться про заклик до духовної зосередженості, напруження внутрішнього слуху. Весь вірш бринить відлунням тих найглибших істинних змістів, які можна вловити «в душевній глибині» й відтворити за допомогою того ж слова - «прореченої думки».
У цьому, власне, й полягає парадоксальність філософської лірики Тютчева: тут немає жодних «готових істин» чи остаточних висновків - лише жива думка серед живих суперечностей життя. Звучання поетичного тексту набуває при цьому особливого значення: ритм слугує думці, передає її «невиражальні» у слові відтінки. Перекладати таку поезію іншою мовою надзвичайно складно — володіти відповідною поетичною майстерністю тут недостатньо, крім таланту, треба мати дуже високий рівень духовної культури. Зважитися перекласти Тютчева українською мовою могли, скажімо, такі поети, як М. Рильський і Юрій Клен...
Образи світу в ліриці Тютчева весь час змінюються, а тому і його поетичний світ є надзвичайно динамічним. Хоча поета називають «пізнім романтиком», його віршам не властива романтична розірваність світів - протилежні, несумісні речі тут постійно поєднуються. З романтизмом Тютчева споріднює потяг до стихійного в людському житті й у природі, до нерозгаданих таємниць Усесвіту. І разом з тим у його поетичному світі є певні координати, існує чітка система образів зі своїми сталими законами.
Незаперечним є те, що в цьому поетичному космосі «ніч» є поняттям значно складнішим і вагомішим за «день». Ніч - це той час, коли стихія б’є повнозвучними хвилями у свої береги. Приплив цієї стихії відносить людей у «невимірність темних хвиль»: «І ми пливемо, і палаюча безодня П Оточує з усіх боків» («Сни»). Звісно, цей образ асоціюється з відбитком зоряного неба у воді, що створює відчуття бездонного простору внизу й вгорі. Однак у Тютчева образ «подвійної безодні» трапляється неодноразово і має значно ширше значення. Палаюча «подвійна безодня» у вірші «Лебідь» - це не лише зоряне небо, віддзеркалене поверхнею води; це безодня двох стихій: природи й духу. В іншому вірші, «Два голоси», йдеться про безодні грізного, байдужого до живої людини мовчання - глибоких могил («під нами») та високих світил («над нами»).
Тому ліричний герой Тютчева перебуває на межі часу й вічності - «на порозі ніби подвійного буття». «Денний» світ є для нього болісним і пристрасним, тимчасом як «нічний» світ снів сповнений невиразних пророцтв («О, душе віщая моя...»). Ніч наближає людину до безмежжя зоряних світів, до вічності. І саме у «всесвітньому мовчанні ночі» миттєвість людського життя стає особливо відчутною; одноманітний звук годинника сприймається ліричним героєм як приглушені скарги часу («Безсоння»). Час і простір виступають у ліриці Тютчева «гнобителями й тиранами людства». Лише в безмежному - «нерозгаданому, нічному» - душа розпізнає свій «хаос рідний», тобто долає і час, і простір.
Безмежна, могутня енергія природного життя позбавлена мови; а людина, яка володіє мовою, є кволою, скороминущою істотою, але вона здатна хоч на мить зливатися з природою й перекладати її мовчання власного мовою. Природа як «хаос» завдяки людині набуває рис культури й розуму.
Подробиці. Маленький вірш про камінь, який скотився з гори і ліг у долині, має дивну назву — «Проблема». З чужої чи з власної волі впав цей камінь? Пантеїзм (філософське вчення, що ототожнює Бога з природою) вбачав у всіх виявах життя розумну волю. Лірика Тютчева здебільшого відтворює саме таке сприйняття природи - живої і людиноподібної. Однак у вірші про камінь постає запитання; чи не приписує людина природі своїх власних можливостей? Запитання залишається без відповіді - «століття за століттям пронеслося», але проблему ніхто так і не зміг розв’язати.
Є у Тютчева вірш, який має назву «Перший листок». На перший погляд, він видається зразком пейзажної лірики, але споснений глибоким філософським змісом. У центрі уваги поета - знову-таки миттєві, раптові зміни в житті природи. Ще вчора дерева стояли голі - і от несподівано вкрилися щойно народженим листям. Як усе змінилося! Тепер вони можуть шуміти, давати перший затінок і вперше омиватися світлом, шуміти першою зеленню «під першим небом голубим». Це незвичне словосполучення — «перше небо» — асоціюється з «першотворінням», з первісним задумом створення світу. І ця асоціація є невипадковою. Вірш завершується дивним висновком про те, що серед безлічі листочків «не стрінеш мертвого листка». Отже, ідеться про «неприродність» смерті, про закон вічної перемоги весни, воскресіння. Молоду, ще напівпрозору, мов дим, зелень весняних беріз поет називає давньою мрією цих дерев, маренням, що раптом ожило, пробилося до сонячного світла. Тут Тютчев, як і в багатьох інших творах, наголошує, що вічне оновлення природи не є суто біологічним циклом. Це великий космічний закон, що осягається як задум Творця і мрія творіння.
У природі панують душа, свобода, любов, мова - і все це відлунює в людській душі. Тому пейзажні картини Тютчева набувають символічного змісту. Так, у часі передзим’я, в останніх завмерлих осінніх днях поет відчуває раптовий подих весни — і саме так сприймається воскресле через багато років кохання («Зустрів я Вас...»). Сніг у травні нагадує «про близькість літніх бурь» — що ж: «І в Божім світі так буває». Проте у веселих «літніх бурях», у бездумному свавіллі природи знов-таки бринить така «людська» тривожна нота: перший жовтий листок раптом злітає з широколистих шумливих і могутніх дубів, нагадуючи про неминучу осінь («Який веселий гуркіт літніх бурь...»). У цьому вірші нічого не сказано про людське життя, але метафора є досить прозорою: так само нагадує про старість несподівана рання сивина, так само серед безжурних буйних веселощів раптом настає мить незрозумілого суму...
Недарма поет так часто вдається до паралелізмів: як у природі, так і в людському житті панують миттєві зміни настроїв, протиріччя почуттів, невідворотність часу. Тютчев, подібно до Фауста, зупиняє мить, перетворює її своїм словом на живий і сталий образ вічності.
Людина в поезії Тютчева болісно переживає «однобічність» свого спілкування з Усесвітом: вона олюднює природу, але постійно відчуває зверхність, байдужість вічності. Чому і як виник розбрат? Чому людина, ця «мисляча тростина», не може злитися з гармонією «загального хору» природи довше, ніж на мить? Хіба лише тому, що має «примарну свободу», якою не володіє жодна інша істота? Такі запитання ліричного героя у вірші «Співучість у хвилях морських...» виражають розпачливий протест людської душі, яка палко жадає відгуку й не знаходить його в безмежжі світів. Людину прикро вражає те, що вона - «цар землі»! - прикута до цієї землі, тимчасом як будь-який птах вільно ширяє під небесами... Дуб, повалений грозою, стає символом заспокоєння природи: після бурі особливо радісно співають довкола пташки, веселіше зеленіють ожилі від дощу дерева, а в небі переможно сяє веселка («Заспокоєння»). Інший вірш з такою самою назвою змальовує протилежну, людську, ситуацію: тут втрата того, «що звали ми своїм», викликає невтишиме горе й сльози. Щоб заспокоїтися, людина мусить піти до стрімкого потоку й довго споглядати, як, поспішаючи, біжать наввипередки струмені води, ніколи не повертаючись назад. Так душа звикає до думки про всевладну течію часу та про таємну мету цього невпинного руху.
І. Левітан. Весна. Білий бузок
Подробиці. Утім, філософське споглядання не може зарадити, коли горе є надто глибоким... Тоді людині особливо важко примиритися з тим, що її особисті втрати, життєві катастрофи не відображаються в безсторонньому природному світі. Коли найдорожча людина помирає, коли кохане обличчя вже вкривають тіні смерті, ліричний герой вірша «Весь день вона лежала в забутті...» говорить про себе: «убитий, та живий»... Його дивує, що фізична природа людини здатна це витримати: страждання душі стають нестерпними, неможливими, але - «серце на шматки не розірвалось». А в цей час знадвору чути веселий перегук теплого літнього дощу й кожний листок радіє життєдайним струменям! Є в цьому вірші один незабутній рядок, який раптово підносить людину на недосяжну висоту - як істоту, що здатна любити. Любов суперечить смерті, вона незбагненно розпросторює межі людського життя, і здається, що гармонія та краса природи існують лише для того, щоб у світі могла жити любов. Так, лірична героїня вірша «Весь день вона лежала в забутті...», уже на порозі смерті, раптом починає дослухатися до шуму дощу й повільно, глибоко усвідомлено, промовляє: «О. як я все оце любила!» Ідеться, звісно, не лише про літній дощ - ідеться про саму здатність любити так, щоб і остання мить земного життя, останнє слово живилися любов’ю.
Трагічна забарвленість теми кохання в Тютчева зумовлена двома основними чинниками: максималізмом почуттів та індивідуалізмом ліричного героя. Людина, на думку поета, «вбивчо любить», тому що в шаленій сліпоті пристрастей найпевніше губить і нищить саме те, що є наймилішим її серцю. Любовна лірика Тютчева акцентує на замкнутості, безвихідності, у якій перебуває людська душа, - адже вона не здатна розкритися до дна, вільно висловити себе до кінця. Цінуючи над усе свободу, людина боїться залежності, оберігає цілісність свого внутрішнього світу. Навіть кохання не може прокласти надійні, тривкі шляхи від серця до серця. Це можливо лише за умови повного самозречення, відмови від власної особистості. Таку роль у ліриці Тютчева відіграє жінка, яка свідомо жертвує собою, «усю себе» переливаючи в коханого. І все одно: любов стає не лише єднанням рідних душ, їхнім злиттям, а й смертельним двобоєм. У цьому «фатальному поєдинку», зрештою, загине те серце, що було жертовнішим і ніжнішим... Однак тоді настає не просто самотність — тоді втрачається повнота буття, порушується зв’язок зі світом і герой ніби перебуває за його межами. «Ось той світ, де жили ми з тобою, - подумки звертається він до померлої коханої і запитує: ...чи бачиш ти мене?»
Подробиці. Кожна з трьох строф вірша «Ось бреду вздовж битої дороги...» завершується цим запитанням; змінюється лише форма звертання. У кожній строфі також повторюється слово «день», набуваючи відповідно символічних значень минулого, теперішнього і майбутнього часу. Спершу «згасаючий день» - це пам’ять про минуле, тому й звертання тут звичне: «друже милий». Далі «останній відблиск дня» змінюється темрявою; безрадісне для героя сьогодення, гостре переживання втрати викликає іншу форму звертання: «Ангел мій... « (утім, так можна назвати і живу людину - пестливо й ніжно). Нарешті, заключна строфа починається трагічним рядком: «Завтра день молитви і печалі...» Тут уже те саме, двічі повторене, звертання виразно пов’язане з потойбічним світом: «Ангел мій, де б душі не витали, // Ангел мій, чи бачиш ти мене?» Запитання, звісно, не розраховане на відповідь. Зміст його значно глибший. Споглядаючи ніби з далекої відстані той світ, у якому «жили ми з тобою», ліричний герой знає, що сам він був для коханої всім. Її світ - це перш за все він сам. І тепер, у потойбічні, чи бачить вона цей його світ так, як бачила за життя? Однак чи існує такий зв’язок між «світами»? Чи можна «там» зберегти повноту земних відчуттів? В одному з листів Тютчев писав: «Порожнеча, страшна порожнеча. І навіть у смерті не передбачаю полегшення. Ах. вона мені на землі потрібна, а не десь там».
Варто зазначити, що у віршах, які відтворюють історію цього останнього трагічного кохання поета (так званий «денисьєвський цикл»), не лише вищість почуттів, пристрасність і жертовність вирізняють ліричну героїню - їй належить і право вершити суд над героєм. Унікальна особливість «денисьєвського циклу» полягає в поєднанні зовні незначущих побутових сцен, випадкових, ніби підслуханих, реплік, неясних натяків із цілісною картиною трагічного кохання. Біографічні коментарі тут стають недоречними: занадто глибоким є загальнолюдський зміст цієї конкретної історії, а крім того, «близька перспектива» несумісна з авторським баченням пережитої трагедії - то космічно високим, то таким, що сягає несповідимих глибин душі. «Боже мій, Боже мій! Та що спільного між віршами, прозою, літературою, цілим зовнішнім світом і тим... страшним, невимовно нестерпним, що в мене в цю ось хвилину на душі діється», - писав поет.
Лірика Ф. Тютчева стала своєрідним «еталоном» філософської поезії. Сучасні дослідники літератури відзначають зростання впливу його творчості на розвиток поетичної думки не лише в Росії. Геніальне відчуття складності світу, прозирання в глибинні джерела буття, інтелектуальна насиченість визначають сучасне звучання цієї поезії. Тютчев навчає нас розуміти світ і самих себе, виховує «космічне відчуття» безмежності Всесвіту і любов до природи. Водночас витонченість і пластичність образів, граційність ліризму ще за життя принесли митцю славу «ясновидця краси». Торкаючись найзагальніших начал буття, взаємин людини й природи, загрози історичних і космічних катаклізмів, «поет мислі» вражає читача індивідуально-інтимним стилем своїх творів. А. Фет визначив цю властивість поезії Тютчева лермонтовським рядком: «Я не з тобою - з серцем говорю». Дійсно, більшість ліричних шедеврів Тютчева - це ніби розмова із самим собою. Сучасники поета згадували про те, що він постійно про щось замислювався, імпровізував за будь-яких обставин, записував віршові рядки на клаптиках паперу, про які міг відразу ж забути або знищити, не надаючи їм жодного значення. «Мудрець Тютчев» - так говорив про нього І. Тургенев. Л. Толстой, характеризуючи одного зі своїх героїв, записав: «Широкий, розумний, як Тютчев», - а в одному з листів зізнався: «Без нього не можна жити».
Точки дотику з Україною. В українській літературі XX ст. найбільш близькою до «тютчевської» традиції є, зокрема, могутня, прекрасна й трагічна поезія В. Свідзінського. Чимало творів Свідзінського свідчать про глибинний діалог з геніальним російським поетом (зокрема, вірші «Із мурованого покою...», «Холодна тиша. Місяцю надламаний...», «Блукаю вдень, то в луках, то в гаю...», «Довіку б тут...», «Умруть і небо, і земля...»).
Поезія Афанасія Афанасійовича Фета (Шеншина, 1820-1892) - найбільш яскравий і досконалий зразок «чистого мистецтва», яке сповідує лише ідеали краси. Сучасникам поета здавалося, що в ньому якось незбагненно співіснують дві особи: тверезий, дуже практичний поміщик і ніжний мрійливий естет, далекий від будь-якої життєвої «прози», до нестями закоханий у природу. Лірика Фета майже не відтворює конкретно-історичних, соціальних ознак життя, вона повністю зосереджена на проникненні в глибини вічно прекрасного.
Nota bene. Ф. Тютчев у вірші, присвяченому Фету, назвав його улюбленцем Природи, якому дано було під зовнішнім її покровом, «оболонкою зримою», не раз прозрівати саму «Велику Матір». На відміну від тютчевської лірики природи, поезія Фета позбавлена почуття трагізму. Так само невластивою для цієї поезії є безжальна гострота вічно безсонної, космічно розпростореної думки. Ліричний герой Фета з байдужою, недбалою недовірою ставиться до розуму, адже для нього світ - це перш за все музика. «Звуки — марення неясне, млосний дзвін струни...»; сприймати їх розумом неможливо й непотрібно: «Що в них мовилось - не знаю й не треба мені». А потрібно одне: зберегти ці звуки Краси, бо лише Красою виправдовується буття - у цьому митець глибоко переконаний. Тому для нього поетичний твір теж має єдине « виправдання», єдине призначення — відтворити таємні звуки, увічнивши в такий спосіб миттєвості Краси. Тоді поет може з гордістю сказати:
«Цей ось листок, що відсох і обірвався.
И Золотом вічним горить в піснеспіві».
Подібно до Тютчева, А. Фет уславлює таємничу силу ночі, але ніч не жахає його. Ліричному героєві відкривається не тютчевська «подвійна безодня», а ніби подвоєне, підсилене звучанням зірок щастя земного буття. Уночі «чутно, як серце квітує»; це час, коли розпускаються нічні квіти й мрії. «Я нічого тобі не скажу», «я не зважусь на це натякнуть», - повторює ліричний герой, - адже з настанням дня поет і кохана знову житимуть «думкою нарізно»... Удень людина борсається в житейській суєті, живе розумом, а «нічне серце» засинає. Однак уночі: «Яке це щастя: ніч, і ми самі!» - А. Фет героїв огортає чистота й глибінь подвійного зоряного буття, неба, відображеного у дзеркалі річки. У цей час замість людей говорить, дихаючи їм в обличчя, сповнена пахощів ніч... І не «вогненна безодня», а приязна вічність оточує людину. Зорі говорять: «вічність - ми, ти - мить», - але ліричний герой з утіхою підносить свій погляд до них, де так «пишно і світло», бо його «мить» бринить тією ж музикою і сяє розкішними променями вічності.
Nota bene. Л. Толстой в одному з листів писав про вірші Фета: «...дуже вони компактні, і сяяння від них дуже далеке». Ця «компактність» пов’язана, зокрема, з такою цікавою особливістю лірики Фета: деякі його вірші складаються з одних називних речень, тобто дієслова в них відсутні. Ліричний герой ніби не встигає осмислити й не здатний назвати, що саме діється з його душею, - він лише фіксує чинники цієї дії.
Шепіт... Ніжний звук зітхання...
Солов’їний спів...
Срібна гра і колихання
Сонних ручаїв.
Ночі блиск... Тремтіння тіней...
Тіні без кінця...
Ненастанні, дивні зміни
Милого лиця...
У хмаринках - пурпур рози,
Відблиск янтаря...
І цілунків пал, і сльози,
І зоря, зоря!
(Переклад М. Рильського)
Така поезія звернена до вічного, незмінного в людській душі - до здатності переживати мить як вічність, ставати живою струною, що звучить радістю буття. Розмаїтий, хаотичний світ, неосяжний для розуму, тоді перетворюється на гармонійний звукоряд... Тому-то й «сяяння» від таких віршів є справді незмінним і «дуже далеким»: воно сягає будь-якої душі, що спроможна переживати повноту буття, гармонію краси.
Зображуючи у віршах невловимі, невисловлювані душевні стани, Фет створює незвичайну поетичну мову: нелогічну, часто з неправильним синтаксисом, з постійними повтореннями окремих слів або речень. Так, вказівний займенник «цей» у короткому вірші про весну повторюється двадцять чотири (!) рази. До того ж те, на що вказує поет, на перший погляд є незрозумілим, наприклад: «цей крик та ключі, ці зграї...». Лише наступне словосполучення «ці птахи» стає зрозумілим узагальненням того, що бачиться в небі, і того, що чується довкола. Отже, виникає відчуття присутності безлічі видимого й невидимого птаства.
Неясно й самому ліричному героєві, як краще визначити оте дивне «це», що так радує і бентежить душу, - скажімо, новонароджене листя: «цей пух - не лист...». Або: «ці краплі - ці сльози», - чи то волога в повітрі, чи то на деревах, чи то на власних щоках?
Однак цей бурхливий потік емоцій викликає в читача відчуття цілісності, дивовижної гармонії. Таке враження створюється завдяки природності переживання часу й простору ліричним героєм: час - від ранку до ночі, простір — від неба до землі. Прокинувшись і прикипівши поглядом до весняного неба, людина помалу схиляє зір, увесь день захоплено роздивляється навкруги й нарешті, з настанням темряви, вже нічого не бачить, лише чує невтомних солов’їв. Отже, весь ряд миттєвих вражень охоплює один весняний день, неповторний і п’янкий, у якому навіть мошкара (що так докучатиме влітку!) викликає захоплення.
Простежимо, як саме вибудовується чуттєво-емоційна «картина» весни, її відбиток у душі ліричного героя: «Цей ранок, ця радість, // Ця могутність дня і світла, // Це синє склепіння, // Цей крик та ключі, // Ці зграї, ці птахи, // Цей гомін вод, // Ці верби та берези, // Ці краплі - ці сльози, // Цей пух - не лист, // Ці гори, ці доли, // Ці мошки, ці бджоли, // Цей зик і свист, //Ці зорі без затемнення, // Це нічне зітхання селища, // Ця ніч без сну, // Цей морок і жар постелі, // Цей дріб і ці трелі, // Це все - весна». Як бачимо, вірш складається з одного-єдиного речення; нескінченні однорідні підмети з поширеними й непоширеними означеннями «прямують» до остаточного узагальнення - займенникового сполучення «це все». Дієслів, знову-таки, немає; іменний присудок - одне коротке слово: «весна». Якщо спробувати вилучити з тексту займенник «це», то матимемо якийсь «каталог», довжелезний перелік незрозумілим чином поєднаних слів. Однак у вірші Фета завдяки майстерній ритміці, римуванню (у тому числі внутрішнім римам), паузам і щоразу повторюваному слову «цей» виникає єдине, живе і стрімке переживання.
Вражаюча сміливість і несподіваність порівнянь у ліриці Фета відповідає напруженому переживанню поетом дивної «музики». При цьому творче збудження, натхнення великою мірою властиві як ліричному герою, так і його оточенню. Усі речі довкола ніби пронизуються музикою творчого захоплення, усе вщерть наповнюється передчуттям найвищої гармонії. Ось місячної ночі герой слухає спів коханої. Аж до вранішньої зорі звучить рояль і вона співає, а у вікна вітальні заглядає сад. Такі вірші прибічники громадянської, революційно-демократичної поезії називали «садибною», поміщицькою лірикою. Утім, яка непереможна чарівність у кожному рядку Фета! Перше речення — аж занадто просте й коротеньке: «Сяяла ніч». А далі, звісно, мусить з’явитися повний місяць, причина цього «сяяння». Однак натомість натрапляємо на несподіваний і дуже точний образ саду, який, мов чаша, по вінця «наповнений місяцем». Тобто, замість небесного тіла і його «нематеріального» світла на землі, маємо магічне поєднання саду й місяця.
З першого ж рядка виникає відчуття чогось урочистого, чудесного. Живі місячні промені, ніби переливаючись через край живої чаші саду, лягають на підлогу «вітальні без вогнів», майже торкаючись до ніг закоханої пари. Отже, у романтичній напівтемряві - лише живе тремтливе світло і музика. «Рояль був весь розкритий» - цей образ стає символом відкритості сердець, цілковитої відкритості душ, до знемоги переповнених почуттям кохання: «Струни в нім бриніли, як і серця у нас...». Замість звичного вислову «серце тремтіло чи дрижало від пісні» — Фет вживає інший відмінок, інший прийменник: «за піснею твоєю». І читач не може визначити, хто ж сидить за роялем: ніби жива пісня сама себе грає, а струни рояля й серця закоханих тремтять, дрижать, бринять «за піснею». Так вітальня наповнюється музикою, як сад місячним сяйвом, утворюючи єдиний чарівний простір.
I. Левітан. Весна - велика вода
Подвійне ворожіння місяця й музики зумовлює переживання героями такої повноти буття і неймовірного, нестерпного щастя, яке мусить вилитися у сльозах. «Ти співала до зорі, знемагаючи в сльозах, - згадує ліричний герой цю ніч через багато томливих років, - ...і так хотілось жить, щоб, не зронивши звуку, тебе любить, обнять і плакать над тобою!»
Згадка про ту пісню, миттєве переживання давно минулої молодості, - чи дійсне повернення коханої, її живий голос звучить у другій половині вірша? На це запитання неможливо відповісти однозначно. Адже «гучні зітхання», «ридаючі звуки» знайомої пісні - це голос самого кохання, який говорить про те, що життя не має кінця, якщо вірити в «голосіння звуків». Останній, шістнадцятий, рядок вірша дослівно повторює восьмий: «Тебе любить, обнять і плакать над тобою!» Цим ніби підкреслюється незмінність гармонії: вічне її повернення до того, хто здатний жити, «не зронивши звуку»...
Відчутне переважання звуку в поезії Фета пов’язане з розумінням поетом музики як інтуїтивного осягнення прихованої сутності речей. Тяжіння до музичності вірша, до звукового настроєвого оформлення в поєднанні з імпресіоністичним зображенням світу особливо споріднювало Фета із символістами, які вимагали, щоб поетичне враження створювалося шляхом недомовленості. Невловимі «настрої» природи й людської душі потребують музичності як основного виражального засобу («крилатого звуку», за словами Фета). Лише в такий спосіб можна «схопить і закріпить і темні сни душі, і трав знакомий запах», — тобто те, чого у світі ще або вже немає.
Фета заслужено вважають неперевершеним співцем природи й кохання. Солодке хвилювання, щасливе страждання, радісні муки - усі ці переживання поєднують протилежні відчуття, і саме так утверджується в ліриці Фета всеосяжна, всепереможна сила любові. Якщо Некрасов увійшов в історію російської літератури як носій демократичного, громадянського, революційного слова, Тютчев - як «поет мислі», котрий відкрив незбагненну складність і вражаючу величність світу, то Фет, «співець відчуттів» і «фанатик краси», показав гармонійну сутність цього світу.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ ФІЛОЛОГІЧНОГО ПРОФІЛЮ
І рівень
1. Чому лірика Ф. Тютчева зазвичай визначається як «поезія мислі»?
2. Чому А. Фета називали «фанатиком краси»?
3. Хто із цих двох поетів належав до течії «чистого мистецтва»? Як ця приналежність виявилася в його творчості?
II рівень
1. Якою постає природа в ліриці Ф. Тютчева?
2. Як відображається ідея єдності природи й людини в ліриці
A. Фета?
3. Як ви розумієте зміст вірша «Silentiuml» (у перекладі Юрія Клена)? До кого, на вашу думку, звертається в ньому поет?
III рівень
1. Які характерні риси романтичної поезії властиві творчості Ф. Тютчева?
2. Поясніть слова П. Чайковського про те, що поезія Фета більшою мірою належить царині музики, ніж літератури.
3. Доведіть конкретними прикладами, що поезія А. Фета звернена до вічності.
IV рівень
1. Чим відрізняються пейзажні картини А. Фета від образів природи в поезії Ф. Тютчева? Чому, на вашу думку, Тютчев назвав Фета улюбленцем Природи?
2. Які філософські питання порушував у своїй ліриці Ф. Тютчев?
3. Які художні новації в російській поезії були запроваджені Ф. Тютчевим і А. Фетом?
Теми рефератів: «Мотиви та образи лірики Ф. Тютчева в поезії
B. Свідзінського»: «Афористичність як характерна риса філософ ської поезії (на прикладі творів Ф. Тютчева)»; «Природа і людина в ліриці Ф. Тютчева».
Теми для самостійної дослідницької роботи: «Звукопис у ліриці А. Фета»: «Образ “подвійної безодні” у творах Ф. Тютчева».