В останні десятиліття XIX - на початку XX ст. у європейських і американській літературах з’являються нові течії й тенденції, виникають нові домінанти розвитку, що дають можливість говорити про зміну літературних епох. Цей період у різних країнах називають по-різному: «кінець століття», «доба неоромантизму», «доба декадансу» тощо.
Слово «декаданс» (що в перекладі з французької означає «занепад») не без виклику громадськості в середині 80-х років XIX ст. обрала собі за назву група молодих паризьких поетів, які об’єдналися навколо однойменного журналу. Далі зміст цього слова розширився, охопивши течії та тенденції тогочасної літератури, позначені настроями занепадництва, що ставали дедалі популярнішими.
Літературознавча довідка
Декаданс - культурний феномен межі ХІХ-ХХ ст., якому притаманний специфічний умонастрій «кінця століття». Його серцевину становить «потяг до занепаду», перетворений на джерело витончених переживань, поєднаних з естетством, «служінням красі» й відмовою митців від суспільних і моральних зобов’язань. Характерним для декадансу є все присмеркове, позначене хворобливістю і згасанням, що розцінюється як вершина витонченості й одуховленості. Позбавлений власної художньої системи, декаданс використовував виражальні засоби, витворені тогочасними напрямами й течіями - натуралізмом, імпресіонізмом, неоромантизмом, символізмом тощо. При цьому декаданс не слід закріплювати за певною течією, «ніхто і ніщо не вкладається в нього цілком, але серед видатних майстрів літератури й мистецтва є багато до нього належних» (О. Михайлов).
Подробиці. Причетні до декадансу й цілі течії межі століть, певною мірою і натуралізм з його «науковістю», що на перший погляд видається дещо дивним. Однак розвиток цієї течії на той час відбувався шляхом послаблення соціального елементу й активізації біологічного, що виявилося в посиленні інтересу до всіляких неврозів, фізіологічних і психологічних аномалій. Водночас з’являється потяг до підсвідомого, відхилень і загадок психіки, і саме тут, у царині підсвідомого й патологічного, відбувається зустріч натуралізму та декадансу. У ненормальному й хворобливому тогочасні митці знаходять позитивний зміст, своєрідні «духовні феномени», недоступні здоровому глузду, буденній свідомості. Вважається, що через зрушену психіку пролягає шлях у світ несподіваного, загадкового, чудесного.
Знаковим твором перехідного характеру є роман К. Гюїсманса «Навпаки» (1884). У його основу покладено натуралістичну модель роману як історії хвороби, але хвороби незвичайної, що виводить цей твір в іншу площину, у коло літератури декадансу. Його герой герцог Дезессент, естет і неврастенік, оселяється на заміській віллі й влаштовує штучний світ за принципом «навпаки реальному», світ, у якому «уява має замінити вульгарність реальних фактів». Герцог оточує себе рідкісними речами й творами мистецтва і віддається вишуканим естетським переживанням, котрі передаються автором імпресіоністично, у найтонших відтінках. Можна сказати, що в романі Гюїсманса декаданс стає способом життя героя і стилем авторського письма.
Нові тенденції в художній творчості були пов'язані зі зрушеннями й змінами в суспільному житті, з кризовими явищами «класичного» капіталізму, які на межі століть виявляються дедалі гостріше і вже на початку XX ст. вибухають Першою світовою війною, а далі - революціями й встановленням тоталітарних режимів у Росії, Італії, Німеччині та інших країнах.
Однак зміни в царині мистецтва не є прямим наслідком соціально-економічних процесів. Вони безпосередньо випливають з тих змін і зрушень, що відбуваються у світосприйнятті епохи, у громадській та індивідуальній свідомості, і є їхнім художнім узагальненням та висловленням.
У цьому аспекті межу ХІХ-ХХ ст. можна розглядати як початок кризи гуманістичної культури, започаткованої добою Відродження, перегляд і заперечення її принципів та цінностей. Світоглядною основою гуманістичної культури була «філософія розуму» - у широкому розумінні базового світоглядного принципу, притаманного освіченим верствам. На межі ХІХ-ХХ ст. гегемонія розуму й віри в можливість раціонального пізнання і впорядкування буття завершується. Ця віра засновувалася на постулаті тотожності буття й мислення, на впевненості в тому, що людські поняття й уявлення ідентичні законам та структурам буття і є їхніми специфічними відповідниками. Розчарування в можливостях раціонального пізнання світу, у «всесильності розуму» породжує інтерес до царини підсвідомого та безсвідомого і його масштабне входження в духовну й художню культуру. На зміну «філософії розуму» приходить «філософія життя», яка проголошує першоосновою буття життєву стихію, що не піддається раціональному пізнанню й осягається ірраціонально - за допомогою інтуїції.
Nota bene. Першим і надзвичайно красномовним речником нової філософії був німецький мислитель Ф. Ніцше, інший її варіант знаходимо у французького філософа А. Бергсона. Ця філософія справила величезний вплив на тогочасну літературу, на письменників різних напрямів і течій - від К. Гамсуна й М. Пруста до Максима Горького й В. Винниченка. «Філософія життя» - це не лише певні філософські вчення, а й концентроване втілення світовідчуття й світорозуміння межі століть. Її можна схарактеризувати як найбільш відповідну літературі раннього модернізму. Зазначимо два чи не найсуттєвіших моменти. По-перше, «філософія життя» висунула принципово іншу концепцію людини, визначивши її як істоту ірраціональну й неоднозначну, двоїсту, підвладну передусім безсвідомим імпульсам і бажанням. По-друге, вона дала поштовх і обґрунтування тому «поверненню до міфу», яке відбувалося в духовній культурі, й зокрема в літературі, наприкінці XIX - на початку XX ст. У «філософії життя» традиційна настанова на пізнання, пошук істини замінюється настановою на «міф», у якому здійснюється творчо-вольовий підхід до буття. «Тільки горизонт, побудований на основі міфу, - проголосив Ф. Ніцше, - може привести цілий культурний рух до завершення». Особлива цінність міфу вбачалася в тому, що він залучає до духовної творчості підсвідоме і відкриває мистецтву можливість виражати повноту й органічну цілісність світовідчуття.
Отже, за своїми світоглядно-естетичними засадами література наприкінці XIX - на початку XX ст. дуже відрізняється від літератури попередньої доби. Тій, нагадаємо, був властивий пізнавальний оптимізм, упевненість у тому, що світ, людське буття піддаються пізнанню й витлумаченню аж до їхніх першооснов і першопричин. Письменники-реалісти не ігнорували підсвідоме, інтуїцію в цьому процесі, але основну роль відводили раціональному началу, розуму. На межі століть ця впевненість втрачається, акцент у світосприйнятті переноситься на ірраціональність, інтуїцію, на внутрішні осяяння й прозрівання. А. Бергсон доводить, що розум не здатен проникати в потаємність життя й адекватно його відображати. Свідомість ковзає по поверхні існування, намагаючись проаналізувати його з допомогою готових мисленнєвих схем і застиглих елементів. Цей поріг переступає лише інтуїція: глибинні сутності життя, його невпинний саморух інтуїтивно осягаються, а не розкриваються за допомогою раціонального аналізу, що, за Бергсоном, має особливе значення для художньої творчості.
Межа ХІХ-ХХ ст. характеризується урізноманітненням і ускладненням літературного процесу на різних його рівнях. Так, якщо за попередньої епохи, від початку XIX ст. і до останніх його десятиліть, існували дві великі художні системи - романтизм і реалізм, до руху й взаємодії яких в основному й сходив літературний процес, то на межі століть вони переживають кризу й виникають нові течії, серед яких найзначнішими є натуралізм, імпресіонізм, неоромантизм і символізм.
Літературознавча довідка
Неоромантизм (від грец. neos - новий і романтизм) - умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі ХІХ-ХХ ст. Представники неоромантизму, як і їхні попередники - романтики першої половини XIX ст., заперечували прозу «обивательського життя», оспівували мужність, подвиги, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний для неоромантизму герой - непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини»; вигнанець, що протистоїть більшості; шукач романтики й пригод. Сюжетам неоромантичних творів притаманні гостра напруженість, елементи небезпеки, боротьби, фантастики. Неоромантичні тенденції простежуються у творчості Джозефа Конрада, Р. Кіплінга, Р.Л. Стівенсона, А. Конан Дойла, Е.Л. Войнич, Г. Ібсена, Джека Лондона, М. Гумільова та інших письменників.
Натуралізм сформувався у французькій літературі в 60-х роках XIX ст., набув розвитку в 70-80-х і занепав у 90-х роках, частково розчинившись у різних течіях. В інших літературах (за винятком англійської, де цей напрям почав формуватися ще в 60-х роках) він поширився наприкінці XIX — на початку XX ст.
Літературознавча довідка
Натуралізм - напрям у літературі й мистецтві, що набув поширення на межі ХІХ-ХХ ст. і характеризувався настановами на фотографічно точне відображення дійсності та осмислення особистості крізь призму її біологічної і соціальної зумовленості. Натуралісти прагли перенести в художню творчість принципи наукового дослідження, наполягаючи на тотожності письменницької творчості праці вченого.
У Франції натуралізм мав свого головного теоретика й надзвичайно продуктивного практика Е. Золя, а також талановитих прихильників - письменників братів Е. і Ж. Гонкурів, А. Доде та інших.
Імпресіонізм як напрям у мистецтві також почав формуватися в 60-х роках XIX ст. Особливістю імпресіонізму є те, що на відміну від інших художніх течій і стилів межі ХІХ-ХХ ст., які народжувалися в літературі й підхоплювалися іншими мистецтвами, він спочатку сформувався в живописі (К. Моне, О. Ренуар, Е. Дега, А. Сіслей, Е. Мане та інші) й саме в ньому набув найяскравішого розвитку.
Літературознавча довідка
Імпресіонізм (франц. impressionisme; від impression - враження) - напрям у літературі та мистецтві межі ХІХ-ХХ ст. Стрижнем імпресіоністичного художнього бачення є «культ враження» з притаманною йому самоцінністю безпосередніх мінливих відчуттів. Художній образ, як правило, будується на недомовках і натяках; замальовкам властиві фрагментарність і етюдність; оповідь забарвлена ліричною стихією. Художня система імпресіонізму запрограмована не на раціональне осмислення та аналіз життєвих форм і явищ, як у системі реалістичній, а на їхнє чуттєве сприйняття, на враження й передчування. Митці-імпресіоністи задовольняються чуттєвим образом, «передоручаючи» його осмислення й аналіз глядачеві або читачеві. Для них важливо передати своє бачення і відчуття явища, а не те, що вони про нього думають.
Літературний імпресіонізм зазнав значного впливу живописного, але стосується це передусім імпресіоністичної прози, яка справді вчилася в живопису й «перекладала» його художню мову своєю - словесною, тим- часом як імпресіоністична поезія більше орієнтувалася на музику й музикальність.
Назва напряму пов’язана з картиною французького художника К. Моне «Враження. Схід сонця». Свого часу це полотно було осміяне журналістами, але саме його назва втілила сутнісні риси течії і згодом стала загальноприйнятою для імпресіоністів. Для них першорядне завдання полягало у відтворенні враження в його чуттєвій повноті, багатстві півтонів і відтінків.
К. Моне. Враження. Схід сонця
Тут варто зауважити, що враження двоїсте за своєю психологічною природою, адже є «зліпком» того, що об’єктивно існує, і водночас його відбитком у свідомості, тобто суб’єктивним образом. Відтак у процесі свого розвитку імпресіонізм дедалі більше суб’єктивізувався, перетворюючись на вираження «суб’єктивної особистості».
Літературний імпресіонізм починає формуватися в 60-х роках XIX ст. у Франції, причому одночасно в прозі (романи Е. і Ж. Гонкурів) і в поезії (ранні збірки П. Верлена). Однак значного поширення він набуває вже наприкінці XIX - на початку XX ст. і перетворюється на загальноєвропейську течію, проявившись у творчості пізнього Гі де Мопассана, К. Гюїсманса, К. Гамсуна, А. Шніцлера, П. Верлена, Г. фон Гофмансталя, А. Чехова, І. Буніна, М. Коцюбинського і багатьох інших письменників.
Слід зазначити, що за всієї своєї новизни літературні течії межі століть не були радикальним розривом з великими художніми системами попередньої епохи (такий розрив відбувся вже в 10-20-х роках XX ст., за доби зрілого модернізму й авангардизму). Усі вони генетично пов’язані зі згаданими системами: натуралізм і почасти імпресіонізм - з реалізмом, а неоромантизм і символізм - з романтизмом.
Жанрова система літератури кінця XIX — початку XX ст. також зазнала ґрунтовних змін. Передусім це стосується співвідношення між жанрами епічними, ліричними й драматичними. На родовому рівні відбувається відновлення рівноваги, що похитнулася в літературі реалізму, у якій очевидно домінували прозові жанри, зокрема роман. На межі століть роман залишається плідним і репрезентативним жанром, особливо в реалістично-натуралістичній літературі, однак не можна стверджувати, що він зберігає провідну роль в усьому літературному процесі. Крім того, в тогочасній оповідній прозі на передній план висуваються «малі жанри» - оповідання й новела, які істотно потіснили роман. Чи не найвиразніше це виявилося в російській літературі: найвидатнішими її прозаїками на межі століть були майстри «малої форми» А. Чехов, І. Бунін, О. Купрін, Л. Андреев, Максим Горький. У цей період простежується різка активізація ліричної поезії і драматургії, стрімке зростання їхньої ролі й значення в художньому житті. Кінець XIX - початок XX ст. - час розвитку «нової драми», яка знаменувала радикальне оновлення драматургії, перебудову її структури, розширення тематичних обріїв і збагачення арсеналу виражальних засобів, що яскраво втілилося у творчості Г. Ібсена, А. Стріндберга, А. Чехова, Б. Шоу, Г. Гауптмана, М. Метерлінка, Л. Піранделло та інших видатних драматургів.
На межі ХІХ-ХХ ст. на авансцену європейської літератури знову виходить поезія, розпочинається нове її піднесення, нова поетична епоха, що охоплює принаймні й першу третину XX ст.
Найбільшим англійським поетом межі ХІХ-ХХ ст. був, безперечно, Алджернон Чарлз Свінберн (1837-1909). У творчості цього митця неоромантизм нерідко переплітається з іншими течіями - прерафаелітизмом, неокласицизмом і символізмом, що надає їй характеру ранньомодерністського синтезу.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. бурхливо розвивалася ірландська поезія, теж англомовна внаслідок відомих історичних обставин. У цей період Ірландія переживає небувале культурне піднесення, яке ввійшло в історію під назвою Кельтське відродження. Одним з його провідних діячів і найвидатнішим ірландським поетом цієї доби був Вільям Батлер Ейтс (1865-1939). У збірнику есе «Кельтські сутінки» (1893) він сформулював свою творчу програму як повернення до глибинних національних джерел, ірландської міфології та фольклору й відродження на цьому ґрунті національної культури.
Своєрідність тогочасної німецької поезії чи не найвиразніше виявилася в значному поширенні натуралізму - напряму, який має репутацію найвіддаленішого від лірики. Однак у німецькій поезії натуралізм заявив про себе досить переконливо. Найзначнішими його представниками були Ріхард Демель (1863-1920) і Арно Гольц (1863-1929). Імпресіонізм у німецькій поезії найбільш виразно розкрився у творчості Детлева фон Лілієнкрона (1844-1909), яка вирізняється свіжістю й безпосередністю відтворення дійсності в її стихійному русі.
Особливо значного розвитку імпресіонізм набув в іншій німецькомовній літературі - австрійській. Одним з найвидатніших австрійських поетів цього періоду був Гуго фон Гофмансталь (1874-1929). Чарівність його поезії полягає у тому, що «метафізика» в ній переноситься у медитації настрою або душевний стан, що навіюються поетом і діють на читача великою мірою позасвідомо.
Бельгійська література кінця XIX ст., яка на той час була переважно франкомовною, характеризується поширенням символізму. Її найвидатнішим поетом-символістом є Еміль Верхарн (1855—1916), творчість якого відзначається рідкісною масштабністю й своєрідністю; їй властива всеосяжність, прагнення експресивно відтворити різноманітні явища й процеси життя сучасного світу.
Символізму належить принципово важливе місце і в історії російської літератури. З нього починається модерна російська література. За віху, що позначає виникнення цієї течії, вважається трактат Д. Мережковського «Про причини занепаду й про нові течії сучасної літератури» (1892), у якому була оголошена програма нового мистецтва — «рух углиб», до метафізичної сутності світу і його «три головних елементи: містичний зміст, символи й розширення художньої враженнєвості». Виокремлюють «дві хвилі», або «два покоління», російського символізму: першу представляють Д. Мережковський, З. Гіппіус, В. Брюсов, К. Бальмонт та інші поети; друга, представлена творчістю В’яч. Іванова, Андрія Белого, О. Блока, розвивається під впливом філософії В. Соловйова з його потрактуванням символізму як вираження «вселенського духовного цілого», потаємних глибин та істин буття.
Nota bene. Маючи справу з напрямами й течіями, необхідно остерігатися схематизації руху поезії, підведення його під певні рубрики. Неможливо наблизитися до адекватного сприйняття розвитку поезії останньої третини XIX - початку XX ст., не враховуючи динаміки й взаємовідкритості тогочасних течій і стилів. Така взаємовідкритість і взаємоперетікання існували не лише між символізмом і неоромантизмом, генетично спорідненими течіями, а й між символізмом та імпресіонізмом, які мають різні витоки.
Зачинателі імпресіонізму, французькі живописці, були переконані, що предмет не можна відділяти від його сприйняття, власне, він зливається зі сприйняттям. Відповідно їхнім девізом стало твердження: «Митець має писати тільки те, що він бачить, і так, як він бачить». Те саме прагнення передавати чуттєві враження, спираючись на спостереження й враження, було притаманне й літературному імпресіонізму, який у Франції зароджується майже одночасно із живописним і розвивається не без його впливу.
Витонченість сприйняття й відчуття, загострена враженнєвість, тонкість і точність при удаваній недбалості, відтворення динаміки й багатства відтінків як зовнішнього, так і внутрішнього світу людини - усе це якнайповніше втілюється в «поетиці враження» імпресіонізму. Здається, ніби у творах мистецтва з’явилася надчутлива плівка, яка з незнаною раніше точністю передає перетікання барв і відтінків, гру світлотіні в зовнішньому світі й внутрішньому житті людини. Звісно, особливе значення це мало для лірики.
Однак найзначнішою течією в поезії межі століть, безперечно, був символізм. І річ не лише в тому, що він набув тоді найбільшого поширення в літературі, - через нього пролягали магістральні лінії руху європейської лірики.
Літературознавча довідка
Символізм у європейському масштабі є досить складним і неоднозначним явищем, у якому можна визначити три основних світоглядно- естетичних аспекти. Перший характеризується спрямованістю на вираження вищого, непізнаванного світу, того, що «невидиме очима» й чуттєво не сприймається; на його містичне осягнення і переживання (досить виразно це виявилося в збірці П. Верлена «Мудрість» і особливо у «Віршах про Прекрасну Даму» О. Блока). Другому аспекту притаманний інтерес до світу підсвідомого й прагнення до його ірраціонально-інтуїтивного осягнення та вираження (тут можна назвати « Непрошену» й інші драми М. Метерлінка). Третій, суть якого полягає у витворенні нової естетики й поетичної мови, спрямований на вираження нового відчуття й переживання сучасного буття (він домінує у французьких символістів, у німця С. Георге та інших поетів). Зрозуміло, що чіткого розмежування цих спрямувань не існує, - ідеться саме про характерні тенденції в спектрі символістської поетичної творчості.
Французькій поезії символізму притаманні дві основні риси, що переплітаються й поєднуються в ній. З одного боку, відбувається вивільнення безсвідомо-інтуїтивного, емоційно-настроєвого й пошуки засобів його неопосередкованого вираження - сугестивного слова, тобто такого, що діє поза змістом, «музикально» навіює настрої, переживання, душевні стани. З іншого боку, в поезію входить метафізика (у первісному й основному значенні - те, що за «фізикою», за фізично-чуттєвим), але не у вигляді розробки філософських тез чи мотивів. Це метафізика, що є умонастроєм, душевним станом тощо і теж не піддається прямому висловленню; її втіленням стає символ, який у відчутних формах передає невідчутний зміст. Разом з тим у французьких символістів здебільшого невідчутне не є непізнаванним, «потойбічним» - це ідеї, абстракції, універсали, передчуття, осяяння, конденсації духовних і душевних станів. Перша з вищеназваних символістських тенденцій яскраво втілилася в поезії Поля Верлена (1844-1896) та на інший лад у творчості Артюра Рембо (1854-1891), якій не чужа й друга тенденція. Однак найповніше вона виявилася в поезії Стефана Малларме (1842-1898). Прагнучи до вираження в слові «чистої сутності речей», митець потребував «сугестивної магії», щоб надати йому поетичної чарівності й виразності. (Докладніше про творчість цих видатних поетів ітиметься в наступних розділах).
А. Фантен-Латур. Груповий портрет французьких поетів (двоє зліва - П. Верлен і А. Рембо)
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ОГЛЯДОВОЇ ТЕМИ
1. Схарактеризуйте добу декадансу. Які світоглядні зрушення відбулися в культурі цієї доби?
2. Дайте стислу характеристику провідних літературних течій доби декадансу й назвіть їхніх представників.
3. З чим, на вашу думку, був пов’язаний новий розквіт поезії на межі ХІХ-ХХ ст.?
4. Які напрями й течії домінували у французькій поезії на межі ХІХ-ХХ ст.?
5. Чим характеризувався розвиток французької поезії зазначеного періоду?
6. Який напрям західноєвропейської поезії набув особливого поширення в російській поезії наприкінці XIX ст.?
Теми рефератів: «Імпресіонізм в європейській поезії наприкінці XIX - на початку XX ст.»; «Поезія Кельтського відродження наприкінці XIX - на початку XX ст., її типологічні розбіжності з тогочасною українською поезією»; «Поезія російського символізму: дві її хвилі та відмінності між ними»; «Е. Верхарн - один з провідних західноєвропейських символістів»; «Своєрідність творчості Г. фон Гофмансталя»; «Джерела й основні принципи творчості В.Б. Ейтса».