Мета поезії - то Прекрасне, тільки Прекрасне, чисте Прекрасне без жодної домішки Корисності, Правди І та Справедливості.
Поль Верлен
Поль Верлен - один з провідних ліриків останньої третини XIX ст., який зажив слави «короля поетів».
Його поетична творчість є яскравою сторінкою французького символізму й відбиває дух доби декадансу.
Своєрідність художнього світу Верлена значною мірою зумовлена поєднанням у ньому імпресіоністських і символістських елементів.
«Найперше – музика у слові!»
Серед великих французьких поетів-символістів П. Верлена вирізняє те, що він був ліричним поетом у повному й абсолютному значенні слова - цілком зосередженим на внутрішньому світі людини, житті її душі, що висловлював з незвичайною щирістю й безпосередністю. Сам митець вважав себе «наївним» і «щиросердним» поетом, який переймається насамперед правдивістю змалювання «вражень моменту», переживань і настроїв, їхньої тональності й нюансів. Елітарні тенденції, притаманні Малларме і певною мірою Бодлеру й Рембо, не були властиві Верлену, можна сказати, що він був демократичним поетом - у розумінні духовно-емоційної відкритості й доступності його лірики широким читацьким колам.
«Дитя з музикою в душі...»
П. Верлен народився ЗО березня 1844 р. у місті Мец на сході Франції в сім’ї військового інженера. У 1851 р. його батько пішов у відставку й сім’я перебралася до Парижа. Тут Поль навчався в ліцеї і після його закінчення записався на правничий факультет університету. Однак правнича наука його не захоплювала. Відтак юнак припиняє навчання й влаштовується на службу в мерію одного з паризьких округів, а згодом у міську ратушу. Цю посаду дрібного службовця Верлен не залишив і під час Паризької комуни навесні 1871 р., унаслідок чого після її розгрому переховувався, побоюючись арешту за співробітництво з комунарами. У 1870 р. Верлен одружився з Матильдою Моте, шістнадцятирічною дівчиною з провінції, яка зачарувала його своєю юною красою і безпосередністю. Той найщасливіший період життя надихнув поета на створення збірки віршів «Пісня чистого кохання» (1870), яка за своїм звучанням вирізняється з його творчості. Цю збірку, до речі, Верлен вважав найкращим своїм творінням, пояснюючи це тим, що вона «насамперед щира і задумана так мило, ніжно й чисто, написана так просто».
Після розгрому Комуни до Парижа прибуває сімнадцятилітній поет Артюр Рембо, і Верлен поселяє його у своїй квартирі, що призводить до драматичного розладу в молодій родині. Невдовзі поет залишає дружину й дитину і влітку 1872 р. разом з Рембо вирушає в мандри Бельгією та Англією. Усе подальше життя Верлена справляє враження трагічного абсурду.
1873 р. у Брюсселі між друзями спалахнула сварка. Верлен стріляв у Рембо й поранив його. Повернувшись до Франції після двох років ув’язнення, поет опиняється в тяжкій ситуації: дружина розлучається з ним, його позбавляють батьківських прав, друзі відвертаються від нього. Украй пригнічений,
Верлен звертається до Бога, але утриматися на стезі християнства йому не вдається. Спроби зайнятися фермерством, жити на лоні природи теж не увінчалися успіхом.
А. Ватто. П’єро
Відтак Верлен поринає в богемне життя, ще не раз за борги й дебоші потрапляє до в’язниці, час від часу лягає в лікарню, щоб перепочити. До речі, в його літературній спадщині є дві книжки спогадів — «Мої в’язниці» й «Мої лікарні», які вважаються рідкісним, коли не унікальним літературним явищем. У цей період митець драматично переживає поступове згасання свого таланту, однак слава його зростає. Після смерті Леконта де Ліля 1891 р. французькі письменники визнали Верлена «королем поетів», а молоде покоління символістів вважало його своїм наставником.
Помер П. Верлен 8 січня 1896 р. у лікарні й був похований на урядову субсидію.
Nota bene. Верлен був складною й суперечливою особистістю. Сучасники, які добре знали поета, характеризували його як людину м’яку, делікатну, на рідкість коректну й витончену, але разом з тим - психічно неврівноважену, схильну до депресії і неконтрольованих вибухів люті, що провокувалися алкоголізмом. Власне, й сам Верлен у своїх віршах скаржився на згубницю - «зелену фею абсенту». Ще однією істотною рисою характеру митця було те, що він легко підпадав під впливи. Про це свідчить хоча б той факт, що юному Рембо досить легко вдалося підштовхнути Верлена, старшого на десять років і від природи позбавленого авантюризму, до розриву з дружиною і бродяжництва.