Світова література. Підручник. 10 клас. Д.С. Наливайко

Артюр Рембо (1854 - 1891)

Я присягаюся... завше обожнювати двох, богинь: Myзй Свободу.

А. Рембо

Артюр Рембо - французький поет останньої третини XIX ст., один з найяскравіших представників європейського символізму.

Його лірика, пройнята духом бунтарства та язичницької закоханості в життєву стихію, містила низку вагомих художніх відкриттів, на які спиралися у своїй творчості поети першої половини XX ст. Прагнучи досягти стану поета-«ясновидця», Рембо витворив нову поетичну мову й засади нового поетичного мислення.

Метеор європейської поезії

Серед трьох видатних французьких поетів-символістів останньої третини XIX ст., які продовжили починання Бодлера, наймолодшим був А. Рембо. Він пізніше за інших, на початку 70-х років, прийшов у літературу і найраніше закінчив свій творчий шлях, восени 1873 р., коли написав останній твір «Сезон у пеклі». Літературна творчість Рембо тривала дуже недовго і, що справді дивовижно, розпочавшись на п’ятнадцятому році життя поета, завершилася, коли йому було дев’ятнадцять. Після того він прожив ще вісімнадцять років, але до поезії більше не повертався. Не випадково Рембо називають метеором, що пронісся небосхилом європейської поезії й залишив незабутній слід, прокресливши одну з визначальних траєкторій її руху в наступному столітті.

Короткий творчий шлях цього митця характеризується надзвичайною інтенсивністю, напруженими шуканнями й сміливими відкриттями, знаменними для подальшого розвитку поезії. Еволюція Рембо, якого небезпідставно називають «чудом поезії», була стрімкою і динамічною. То був безперервний експеримент, за якого оновлення поезії, збагачення її виражальних можливостей, творення нової поетичної мови відбувалися без зупинок і самоповторень. Етапи творчої еволюції поета вимірюються не десятиліттями, навіть не роками, як це здебільшого буває в письменників, а місяцями.

Віхи життя, віхи творчості

Шарлевільський вундеркінд

А. Рембо народився 20 жовтня 1854 р. в містечку Шарлевіль, що на сході Франції, в Арденнах. Сім’ю поета навряд чи можна назвати щасливою: надто різними людьми були його батьки. Глава родини — піхотний офіцер непосидючої й легковажної вдачі, навіть вийшовши у відставку, рідко з’являвся вдома, і діти — їх було четверо - майже його не знали. Мати походила із заможної селянської родини і, на противагу чоловікові, була жінкою владною й вольовою, беззастережно відданою дітям, але обов’язок свій розуміла вузько - усе має бути як у порядних сім’ях! - і виконувала його жорстко й деспотично.

Навчався Артюр у шарлевільському колежі, де виявив незвичайні здібності, які дивували вчителів. Особливо вражала легкість, з якою хлопчина опанував латину й складав латинські вірші (вони друкувалися в міністерському часописі «Помічник середньої освіти» від січня 1869-го до травня 1870 р.). Із шкільних учителів поета слід згадати Жоржа Ізомбара, викладача риторики, який опікувався підлітком і заохотив його до написання віршів французькою мовою. Рідкісний зрілий талант проявився в Рембо унікально рано: у п’ятнадцять років він пише поезії, позначені силою й впевненістю вислову, як, наприклад, вірш «Відчуття», створений навесні 1870 р.

Ще підлітком Артюр почав бунтувати проти материнського деспотизму й тої гнітючої атмосфери, що панувала в родині. Протест його виявлявся в систематичних утечах з дому. Перший раз це сталося в серпні 1870 р.: хлопець дістався до Парижа, де був затриманий поліцією за бродяжництво й відправлений додому. Десь через півтора місяця він знову тікає - цього разу до Бельгії, кордон з якою пролягав неподалік від Шарлевіля, -  і знову його повертає поліція, тепер уже на вимогу матері. У лютому 1871 р. невгамовний Артюр опиняється в Парижі, але, не знайшовши там притулку, сам повертається додому пішки, через країну, окуповану прусськими військами (у той час точилася Франко-прусська війна 18701871 рр.).

У серпні 1872 р. Рембо надіслав свої поетичні спроби Верлену і той, захопившись талановитими віршами, запросив юного автора до свого паризького помешкання.

Подробиці. Варто зазначити, що втечі Рембо на цьому не припинилися, вони стали чимсь невіддільним від способу життя, образу, долі, єства поета, стали їхнім своєрідним символічним утіленням. Він втікатиме й надалі - від Парижа, від Франції, від Європи, врешті-решт, від цивілізації, поїде в тропічні нетрі Східної Африки й повернеться на батьківщину тяжко хворий тільки для того, щоб померти в портовому шпиталі. У цій одержимості Рембо є щось загадкове, майже фатальне, але в її підґрунті знаходимо й цілком реальні чинники - це затяте неприйняття світу, що оточував поета, і поривання до повної свободи, неможливої в реальному житті.

Власне, у постійних втечах виявляються засадничі риси особистості Рембо та його життєвої позиції. Поетові була властива принципова асоціальність, відмова від будь-якої «корисної діяльності», від усього, що вписує особистість у соціум, підпорядковує йому. Ця риса була притаманна багатьом французьким поетам другої половини XIX ст., але саме в Рембо набула завершеного, якщо не абсолютного вираження. Романтичне у своїй основі неприйняття існуючого перетворюється в нього на беззастережне засудження й цілковитий негативізм. У листі до згадуваного Ж. Ізомбара Рембо сповідується: «Я живу, я гнию в паскудному, злому, сірому світі. Що Ви від мене хочете, я непорушний у своєму обожненні вільної волі... Я хотів би втікати знову й знову...»

Водночас це було формою протесту, бунтом, що в соціологічному аспекті виглядає як анархічне бунтарство. Звідси симпатія поета до Паризької комуни, палке співчуття переможеним комунарам й гнівне засудження версальців, що яскраво втілилося у віршах 1871 р. І все ж таки революційність не була константою світогляду й творчості Рембо -  після буремної весни 1871 р. він досить швидко від неї відходить, натомість залишається його рішуче неприйняття дійсності, духовний бунт, який поширюється на весь світопорядок.

За чотири роки в літературі Рембо пережив стрімку й динамічну творчу еволюцію, в якій, однак, досить виразно виокремлюються три етапи. Перший - з кінця 1869-го до літа 1871 р. - час становлення поета, розкриття його незвичайного обдаровання й своєрідності. Цей етап можна визначити як передсимволістський, оскільки, незважаючи на самобутність, поезія Рембо великою мірою залишалася в полі романтизму та парнасизму. Другий етап, з літа 1871-го й до 1873 р., центральний не лише за розміщенням у часі, є власне символістським. Починається він з оголошення програми «ясновидіння» - своєрідного варіанта творення французького символізму - і сходить в основному до її реалізації. Третій етап вкладається в 1873 р. і характеризується виходом Рембо за межі символізму, що означало також кризу творчості й водночас відмову від неї.

Від 1873 р. розпочинається життя А. Рембо поза поетичною творчістю й літературою. Він мандрує чи, швидше, бродяжить Західною Європою, відвідує Німеччину, Австрію, Швейцарію, Італію, інші країни, але поліція досить часто затримує й доправляє його на батьківщину. 1880 р. поет вирушив у свою останню подорож. Через Кіпр і Єгипет Рембо дістається до Східної Африки, де залишається надовго. Тут він служить у торговельних фірмах, займається комерцією, живе в тяжких, часом первісних умовах. Відомостей про цей період життя поета небагато, щоправда, побутує чимало міфів і легенд, зокрема про Рембо-комерсанта, який наполегливо намагався розбагатіти. 1891 р., уже смертельно хворий, він повертається на батьківщину. 10 листопада 1891 р. у лікарняній книзі марсельського шпиталю, до якого потрапив поет, з’являється запис: «...у віці тридцять сім років помер негоціант Артюр Рембо».

П. Верлен. Рембо в червні 1872 р.

Nota bene. Однак чи насправді відбулося те переродження поета в «негоціанта Рембо», у буржуа, про яке можна прочитати в численних виданнях? Мабуть, що ні. Рембо перестав писати вірші, навіть зарікся згадувати про поезію, але це не означає, що він переродився, став іншою людиною. Навіть надзусиллям волі людина не може змінити своє єство, а Рембо всім своїм єством був поетом, що переконливо засвідчують і його незвичайна обдарованість, і його ранній поетичний розквіт. Тут варто прислухатися до висновку про «мовчання Рембо» відомого німецького філософа М. Гайдеггера: «Оте мовчання - щось інше, ніж проста німота. Це не говорити - означає мати що сказати».